Глава п’ятнадцята ВИПАДКОВА ПЕРЕШКОДА АБО НЕЩАСНИЙ ВИПАДОК
Наступного дня, 22 березня, о шостій годині ранку почалися приготування до відплиття. Останні проблиски сутінків тонули в мороці ночі. Мороз дужчав. Дивовжно яскраво блищали зірки. У зеніті неба сяяв полярний дороговказ Антарктики — чудесний Південний Хрест. ‘
Термометр показував дванадцять градусів морозу, а вітер, посилюючись, боляче пощипував лице. На вільному просторі вод усе більше накопичувалося крижин. Море було готове затягтися льодом. Безліч чорнуватих плям, розкиданих по його поверхні, указувало на швидке утворення свіжого льоду. Очевидно, басейн Південного полюса, протягом шести зимових місяців скований льодом, був у цей час зовсім недоступний. Що було робити китам при настанні зими? Безсумнівно, вони, поринаючи під тороси, відправлялися шукати більш зручних місць. Що ж стосується тюленів і моржів, які звикли жити в найсуворіших умовах, то вони залишалися тут, па крижаних узбережжях. Ці тварини мають природну здатність проробляти в крижаних полях віддушини і не давати їм замерзати. Якщо їм треба подихати, вони пливуть до своїх віддушин, і, коли птахи, гнані холодом, летять па північ, тюлені і моржі стають єдиними хазяїнами на півдешю-полярному континенті.
Тим часом резервуари наповнилися водою; “.Наутилус” став повільно опускатися. Досягши глибини тисячі футів, він зупинився. Гвинт запрацював, і “Наутилус” зі швидкістю п’ятнадцяти миль на годину рушив прямо на північ. До вечора він уже плив під величезним крижаним панциром торосів. Вікна в салоні були зачинені ставнями з обережності, оскільки судно могло наштовхнутися на випадкову плавучу крижину. Отже весь цей день я провів, переписуючи свої замітки. Я весь поринув у спогади про полюс. Ми, нарешті, досягли цієї недоступної точки, досягли благополучно, без виснаження, наче наш плавучий потяг гладенько ковзав по залізничних рейках. І от почався наш зворотний шлях. Чи таїть він для мене стільки ж неймовірних несподіванок? Я думав, що так воно і буде, оскільки запас підводних чудес невичерпний! П’ять з половиною місяців тому випадок привів нас на борт “Наутилуса”; ми пропливли чотирнадцять тисяч льє, покривши за цей час відстань, довшу за земний екватор; і скільки неймовірних пригод, і страшних і цікавих, зробили неповторною нашу подорож: полювання в підводних лісах коло Креспо, щасливий порятунок в протоці Торреса, коралова гробниця, лов перлів біля Цейлону, Аравійський тунель, Санторинські вогні, золоті скарби в бухті Віго, Атлантида, Південний полюс! Усю ніч ці спогади змінювалися в моїх думках один за одним і не давали спокою моєму мозку на жодну хвилину.
О третій годині ночі я прокинувся від якогось страшного струсу. Я піднявся на постелі і став прислухатися, аж раптом мене відкинуло на середину каюти. Очевидно, “Наутилус” на щось наштовхнувся і дав сильний крен. Спираючись руками об стійки проходів, я, нарешті, дістався салону, яскраво освітленого. Усі меблі перекинулися. На щастя, скляні шафи, міцно прикріплені своєю основою до підлоги, залишилися па місці. Картини, що висіли на стіні правого борту, змістилися від вертикальної лінії і щільно прилягли до шпалер, картини на стіні лівого борту своїми нижніми краями відійшли від шпалери па цілий фут. Отже, “Наутилус” ліг на правий борт і в цьому положенні застиг. Усередині корабля неясно чулися чиїсь голоси і кроки. Але капітан Немо не з’являвся. У ту мить, коли я збирався вийти з вітальні, увійшли Нед Ленд і Консель.
— Що сталося? — запитав я.
— А я хотів запитати про це вас, — відповів Консель.
— Тисяча чортів! — вигукнув канадець. — Я-то знаю, що сталося! “Наутилус” на щось наштовхнувся і, судячи з крену, у якому перебуває, навряд чи виплутається з халепи так легко, як виплутався в протоці Торреса.
— А чи сплив він на поверхню моря? — запитав я.
— Нам це невідомо, — відповів Консель.
— У цьому неважко переконатися, — відповів я.
Я глянув па манометр. На мій превеликий подив, він показував глибину триста шістдесят метрів.
— Що це означає? — вигукнув я.
.— Треба запитати капітана Немо, — сказав Консель.
— А де його знайти? — запитав Нед Ленд.
— Ходімо зі мною, — запропонував я своїм товаришам.
Ми вийшли із салону. У бібліотеці — нікого. Я висловив припущення, що капітан Немо, імовірно, знаходиться в рубці керманича. Найкраще було зачекати. Ми повернулися в салон. На всі докори і причіпки канадця я мовчав. Він міг скільки завгодно гарячитися. Не відповідаючи канадцю, я надав йому змогу виливати свій кепський настрій, скільки душа забажає.
Так спливло хвилин двадцять; увесь цей час ми намагалися вловити найменший звук усередині “Наутилуса”, аж тут раптом увійшов капітан Немо. Очевидно, він не звернув на нас уваги. Зазвичай безстороннє його обличчя цього разу було стривожене. Він мовчки глянув на компас, на манометр, потім приклав палець до якоїсь точки на карті півкуль у тій його частині, що зображувала Південний океан.
Я не хотів заважати йому. Але через кілька секунд, коли він обернувся до мене, я скористався його ж виразом, який він використав, коли ми знаходилися в протоці Торреса, і запитав:
— Що це, капітане, — випадкова перешкода?
— Ні, цього разу аварія, — відповів він.
— Важка?
— Можливо.
— Небезпека безпосередня?
— Ні.
— “Наутилус” сів на мілину?
— Так.
— І це сталося внаслідок?..
— Капризу природи, а не з вини людей. У нашім маневруванні не зроблено жодної помилки, але не в наших силах уникнути дії закону рівноваги. Можна йти всупереч людським законам, але не можна спростувати закони природи.
Дивну хвилину вибрав капітан Немо для філософських міркувань. Зрештою його відповідь не сказала мені нічого.
— Чи не можна довідатися, — запитав я, — яка причина нещасного випадку?
— Величезна крижана брила, ціла гора перевернулася, — відповів капітан Немо. — Коли підніжжя крижаних гір підмивається більш теплими шарами води або ж руйнується послідовними ударами крижин одна об одну, то центр ваги переміщується вище, і внаслідок цього крижана гора всією масою перевертається догори підніжжям. От це і сталося. Одна з таких крижаних брил перевернулася і вдарила по “НаутиЛусу”, що стояв на місці під водою. Потім вона ковзнула по його корпусу, з нездоланною силою підняла його, витиснула догори, у менш щільний шар води, де “Наутилус” і лежить, нахилившись набік.
— А хіба не можна звільнити “Наутилус”, викачавши воду з резервуарів, щоб привести його в рівновагу?
— Це і робиться. Ви можете почути, як діють насоси. Гляньте на стрілку манометра. Вона показує, що “Наутилус” піднімається, але разом з ним піднімається і крижана брила, а до того часу, поки яка-небудь перешкода не зупинить її руху нагору, наше положення залишиться таким же.
І справді, “Наутилус” увесь час мав крен на правий борт. Звичайно, якби крижана брила зупинилася, то “Наутилус” прийняв би нормальне положення. Але чи можна було ручатися за те, що ми зараз не наштовхнемося на верхній шар торосів і не будемо розчавлені між двома поверхнями крижаних масивів? Я задумався над можливими наслідками цього. Капітан Немо продовжував спостерігати за манометром. З того моменту, як крижана брила обрушилася, “Наутилус” піднявся футів на сто п’ятдесят, але зберіг усе той же кут нахилу стосовно лінії перпендикуляра.
Раптом відчувся легкий рух корпуса. Очевидно, “Наутилус” почав потроху випрямлятися. Предмети, що висіли на стінах салону, стали приймати більш нормальне положення; а площини стіп наближатися до вертикалі. Ніхто з пас не вимовив ні слова.
З хвилюванням у серці ми бачили, ми відчували, як випрямлявся “Наутилус”. Підлога приймала усе більш горизонтальне положення. Минуло десять хвилин.
— Нарешті, ми стоїмо прямо! — вигукнув я.
— Так, — сказав капітан Немо, прямуючи до дверей салону.
— А чи спливемо ми на поверхню? — запитав я.
— Звичайно, — відповів вій. — Як тільки резервуари звільняться від води, “Наутилус” підніметься на поверхню моря.
Капітан вийшов, і незабаром я побачив, як за його наказом підйом припинився. І це було правильно: “Наутилус” міг би невдовзі вдаритися об нижній край торосів, тому краще було йому триматися у воді між верхнім і нижнім шаром криги.
— Удало викрутилися! — полегшено зітхнув Консель.
— Так. Нас могло розчавити між двома крижаними брилами або, щонайменше, затерти. У такому разі відновити запас повітря було б неможливо, а тоді… Так, ми викрутилися вдало.
— Баба надвоє гадала… — пробурчав Нед Ленд.
Я не хотів затівати марну суперечку з канадцем і промовчав. У цей час розсунулися ставні, і крізь стекла вікон увірвалося зовнішнє світло.-
Як я і говорив, ми знаходилися серед води, але обабіч, усього в десяти метрах, здіймалися крижані стіни. Згори і знизу така ж стіна. Нагорі розстелялася гігантським склепінням нижня поверхня крижаних торосів; унизу перевернулася брила, яка, прослизаю-чи нагору, знайшла, нарешті, у бічних стінах дві точки опори, що і затримали її в цьому положенні. “Наутилус” опинився ув’язненим у крижаному тунелі, шириною близько двадцяти метрів і наповненому водою; він міг легко вийти з нього, рушивши вперед або назад, а потім, занурившись на кілька сот метрів глибше, знайти вільний прохід під крижаним полем. Світло під стелею згасло, але салоп весь сяяв від навколишнього розсіяного світла. Завдяки здатності відбивати світло крижані стіни з величезною силою відкидали усередину тунелю промені від прожектора “На-утилуса”. Я не в силах описати світлові ефекти на цих примхливо покраяних брилах, де кожен кут, кожен гребінь, кожна площина відкидали особливе світло в залежності від характеру тріщин, що прорізували лід. Це був сліпучий розсип різних самоцвітів, де сапфіри зливали свої сині промені з зеленими променями смарагдів. Опалові тони непередаваної тонкості лягали то там, то тут з-поміж пломінких іскор, котрі спалахували таким розмаїттям, що блиск цей сліпив очі. Сила світла від прожектора зросла в сто разів, подібно до світла лампи крізь стекла маяка.
— Яка краса! Яка краса! — вигукував Консель.
— Так, — захоплено відгукнувся я, — фантастичне видовище.
— Так, тисяча чортів! — відповів Нед Леїщ. — Це чудово! Я скаженію, що змушений зізнатися в цьому. Це небачено! Але це видовище може обійтися нам дорого. А вже коли говорити все, як є, то ми дивимося на такі речі, які Бог заборонив бачити людям!
Нед був правий. Усе було занадто красиво. Раптом Консель скрикнув, і я мимоволі обернувся.
— Що таке? — запитав я.
— Заплющіть очі! Не дивіться!
І, говорячи це, Коисель закрив долонями свої очі.
— Але що з тобою, милий хлопчику?
— Я нічого не бачу, я осліп!
Мимоволі я кинув погляд на скляну поверхню вікна і не міг витримати її вогненного блиску.
Я зрозумів, що сталося. “Наутилус” рушив уперед, розвиваючи велику швидкість. Усе навколо — поверхні і злами крижаних стін, що досі спокійно мерехтіли, перетворилися на палахкотливі смуги, що зміїлися як блискавка. Міріади крижаних діамантів зливалися у вогненне сяйво. “Наутилус” завдяки силі свого гвинта нісся в оточенні блискавок!
Скляні вікна в салоні зачинилися стулками, але ми стояли, затуливши долонями очі. Перед пашим зором ще крутилися, палахкотіли, мерехтіли відблиски потужного сяйва, як буває тоді, коли довго дивишся на сонце. Минув якийсь час, коли очі наші знов набули здатності бачити.
Нарешті ми опустили руки.
— Слово честі, я б не повірив, — сказав Консель.
— А я й зараз ще не вірю! — відповів канадець.
— Коли ми повернемося на землю, розбещені видовищем таких чудес природи, — продовжував Консель, — що ми будемо думати про наші континенти і жалюгідні творіння людських рук? Ні! Світ, населений людьми, нас не вартий.
Такі слова у вустах незворушного фламандця свідчили про найвищий ступінь нашого захвату. Але й тут канадець не проминув нагоди додати свою ложку дьогтю.
— “Світ, населений людьми”! — повторив він зневажливо. — Не турбуйтеся, Конселю, ми до нього не повернемося.
Годинник пробив п’яту ранку. У цю мить “Наутилус” вдарився об щось носом. Я збагнув, що він наштовхнувся на крижану брилу. Напевно, це був результат помилки в маневруванні, цілком можливої, оскільки підводний тунель, захаращений льодами, становив нелегкий шлях для плавання. Я подумав, що капітан Немо, змінюючи напрямок, буде огинати такі перешкоди, користуючись звивинами тунелю. У всякому разі, не могли ж ми наткнутися на нездоланну перешкоду. Проте, усупереч моїм міркуванням, “Нау-тилус” дав задній хід.
— Невже ми рухаємося назад? — стурбовано запитав Консель.
— Так, — відповів я, — напевно, у цьому напрямку тунель не має виходу.
— Що ж тоді робити?
— А тоді усе буде дуже просто. Ми повернемося назад і вийдемо через південний вихід. От і все!
Я постарався сказати це топом людини, більш упевненої в успіху, аніж був я насправді. Тим часом “Наутилус” усе прискорював зворотний хід і, продовжуючи діяти коптргвиитом, мчав нас назад із великою швидкістю.
— Це вже затримка, — сказав Нед.
— На кілька годин раніше або пізніше, яке це має значення? — відповів я. — Аби вийти!
Кілька хвилин я ходив по салону, тоді до бібліотеки і знов назад. Потім сів на диван, узяв книгу і почав машинально пробігати очима її сторінки.
Спливло ще кілька хвилин. До мене підійшов Консель і запитав:
— Цікава книга?
— Дуже цікава, — відповів я.
— Звичайно. Адже це книга пана професора.
— Хіба?
Справді, у моїх руках була книга “Таємниці морських глибин”. Я навіть не помітив цього. Я закрив книгу і знову узявся ходити туди-сюди. Нед і Консель підвелися, збираючись іти.
— Почекайте, — сказав я, бажаючи утримати їх. — Побудемо разом, поки не виберемося з цього тупика.
— Як вам буде завгодно, — відповів Консель.
Потяглися години томливого чекання. Я часто поглядав на прилади, що висіли на стіні в салоні. Судячи з манометра, “Нау-тилус” тримався увесь час на глибині трьохсот метрів; компас незмінно вказував напрямок на південь, а лаг крутився зі швидкістю двадцяти миль на годину — швидкість надмірна в такому вузькому просторі. Але капітан Немо знав, що ніяка поспішність не буде зайвою, що тепер хвилини мали значення століть.
О восьмій годині двадцять п’ять хвилин сталося друге зіткнення, цього разу удар прийшовся по кормі. Я сполотнів. Мої товариші згуртувалися коло мене. Я стиснув руку Конселя. Ми переглянулися, у думках крутилося одне й те саме питання. Лише поглядами, але більш виразно, аніж це було б словами, ми виказували напруження цієї миті.
У цю хвилину з’явився капітан. Я підійшов до нього і запитав:
— Шлях перекритий і на південь?
— Так. Крижана брила, перевернувшись, загородила останній вихід.
— Ми замкнені?
— Так.
Глава шістнадцята ЗАДУХА
Отже, угорі, унизу, зусібіч “Наутилус” оточений непроникною стіною криги! Ми стали бранцями крижаних торосів! Канадець грюкнув по столу своїм величезним кулаком. Консель мовчав, а я дивився на капітана. Обличчя його було як і раніше непроникне. Він стояв, склавши руки на грудях. Він щось обмірковував. “Наутилус” не рухався.
Нарешті, капітан заговорив.
— Панове, — почав він, — у тім становищі, у якому опинилися ми, буває два види смерті.
Цей незбагненний чоловік мав вигляд професора математики, що доводить теорему своїм учням.
— Перший — бути розчавленими. Другий — умерти від задухи. Про можливість умерти з голоду я не говорю, адже запаси продовольства на “Наутилусі” напевно переживуть нас. Тому розглянемо тільки дві можливості — бути розплющеними або задихнутися.
— Щодо можливості задихнутися, — сказав я, — то цього, боятися немає підстав, оскільки ми маємо повітряні резервуари, наповнені свіжим повітрям.
— Правильно, — відповів капітан, — але їх вистачить тільки на два дні. Спливло уже тридцять шість годин, як ми занурені у воду, повітря в “Наутилусі” стає важким і вимагає поновлення. Протягом двох діб запас свіжого повітря буде вичерпаний.
— То що ж, капітане, давайте звільнятися раніше.
— У всякому разі, будемо намагатися це зробити, пробиваючи навколишню стіну.
— У який бік?
— Це покаже зонд. Я посаджу “Наутилус” на нижню стіну, а мої люди, одягнені в скафандри, проб’ють крижаний покрив у найменш товстій його частині.
— А чи не можна розкрити ставні в салоні?
— Тепер це безпечно. Ми ие рухаємося.
Капітан Немо вийшов. Шиплячі звуки дали нам знати, що в резервуари пустили воду. “Наутилус” став тихо занурюватися — до тієї глибини, на яку занурився нижній крижаний шар, — і осів па крижане дію на глибині триста п’ятдесят метрів.
— Друзі мої, — сказав я, — становище важке, але я розраховую на вашу мужність і вашу енергію.
— Звичайно, — відповів мені канадець, — зараз не такий час, щоб я став набридати вам своїми скаргами або запитаннями. Я готовий зробити усе для загального порятунку.
— Чудово, Неде, — сказав я, простягуючи канадцю руку.
— Додам ще от що, — продовжував він, — я добре володію і киркою і гарпуном, і якщо я можу бути корисним капітану, то до його послуг.
Я провів канадця до приміщення, де люди з екіпажу “Наутилу-са” надягали на себе скафандри. Я сказав капітану про пропозицію канадця, і він її, звичайно, прийняв. Канадець швидко надягнув підводний костюм і був готовий одночасно зі своїми товаришами по роботі. Кожен мав за спиною апарат Рукейроля, з резервуарами, наповненими чистим повітрям. Це була значна, але необхідна позика з повітряних запасів “Наутилуса”. Що стосується ламп Рум-корфа, то вони були непотрібні в цих водах, які світилися під променями електричного прожектора.
Як тільки Нед переодягся, я повернувся в салон, де ставні були уже відчинені, і, ставши поруч з Конселем, узявся розглядати навколишні льоди, на яких тримався “Наутилус”.
Через кілька хвилин ми побачили, як дванадцятеро чоловік екіпажу вийшли на лід і серед них — Нед, добре помітний своїм високим зростом. їх супроводжував капітан Немо.
Перш ніж довбати стіни, він розпорядився промацати їх зондами й у такий спосіб забезпечити потрібний напрямок робіт. Довгі зонди стали урізатися в боковиии тунелю; але, пройшовши п’ятнадцять метрів, воші застрягли в товщі іншої стіни. Спрямувати свої зусилля проти верхнього шару було марним, оскільки він становив накопичення торосів заввишки більше чотирьохсот метрів. Капітан Немо розпорядився прозондувати нижній шар. Виявилося, що тут нас відокремлювало від води тільки десять метрів, що становили товщу цього крижаного поля. Тепер робота зводилася лише до того, щоб висікти в ньому шматок, за своєю площею рівний площі “Наутилуса”. Отже, для того щоб ми могли опуститися нижче крижаного поля, необхідно було продовбати у ньому відповідної величини отвір, а для цього треба було вийняти близько шести тисяч п’ятисот кубічних метрів льоду.
Негайно ж узялися за цю роботу і продовжували її з невичерпною наполегливістю. Замість того щоб довбати лід навколо самого “Наутилуса”, що дуже утруднило б роботу, капітан Немо розпорядився намітити величезну круглу канаву на відстані вісьмох метрів від лівого борту “Наутилуса”. Після цього всі дванадцятеро чоловік одночасно стали свердлити канаву в декількох місцях по її периметру. Незабаром в хід пішли кайла, могутньо проникаючи в компактну масу льоду і відколюючи великі брили. У силу меншої питомої ваги ці брили ніби злітали під верхнє склепіння тунелю, унаслідок чого він почав товщати згори настільки ж,; наскільки ставав тонший знизу. Але це не мало значення, оскільки нижній шар робився такою ж мірою тонший.
Після двох годин напруженої роботи Нед знесилився і повернувся до салопу. Його разом з товаришами по роботі замінили свіжі працівники; до них приєдналися ми з Конселем. Нами керував помічник капітана. Вода мені видалася особливо холодною, але невдовзі я зігрівся, працюючи киркою. Рухи мої були цілком вільні, хоча здійснювалися при зовнішньому тиску в тридцять атмосфер. Попрацювавши дві години і повернувшись до салону, щоб перекусити і трохи відпочити, я відчув велику різницю між потоком чистого повітря, що надходив до мене з апарата Рукей-роля, і атмосферою в “Наутилусі”, де вже скупчився вуглекислий газ. Протягом двох діб повітря не поновлювалося, і його життєдайні якості значно знизилися. А тим часом за дванадцять годин роботи ми зняли з наміченої поверхні шар тільки в один метр товщиною, інакше кажучи, близько шестисот кубічних метрів криги. Припустимо, що кожні дванадцять годин буде викоігуватися така ж робота, — тоді знадобиться ще чотири дні і п’ять ночей, щоб довести справу до бажаного кінця.
— Чотири дні і п’ять ночей! — сказав я своїм товаришам. — А запас повітря в резервуарах тільки на два дні.
— Не рахуючи того, — додав Нед Ленд, — що “коли ми вийдемо з цієї проклятої в’язниці, ми ще залишимося ув’язненні під торосами без усякого зв’язку з зовнішнім середовищем.
Міркування правильне. Хто міг сказати заздалегідь, скільки тоді знадобиться часу для нашого звільнення? Чи не задихнемося ми раніше, ніж “Наутилус” зможе вибратися па поверхню моря? Чи не призначено йому з усім його вмістом бути похованим у цій крижаній могилі? Небезпека здавалася грізною. Але усі дивилися просто їй в очі, і усі вирішили виконувати свій обов’язок до кінця.
Як я і припускав, за піч удалося зняти ще один метр із дна величезної виїмки. Але коли наступного ранку, улізши у свій скафандр, я походив у цій щільній рідині, що мала температуру шість-сім градусів нижче нуля(1), я помітив, що боковиии тунелю почали поступово зближуватися. Шари води, більш віддалені від виїмки, починали замерзати. На порозі цієї нової і безпосередньої небезпеки що станеться з нашими надіями на порятунок? Як перешкодити перетворенню рідкого середовища у тверде, що грозило розчавити, як скельце, стінки “Наутилуса”?
(1) Такої температури у воді бути не може. (Прим, ред.)
Я вже не став говорити про цю нову небезпеку своїм товаришам. Навіщо було випробовувати людей і, може, позбавити їх тієї енергії, яку виявляли вони в каторжній роботі для загального порятунку? Але, повернувшись на борт, я негайно повідомив капітану Немо про це важливе ускладнення.
— Знаю, — відповів він своїм спокійним тоном, що не мінявся ні за будь-яких обставин, хоча б найстрашніших. — Так, це ще одна небезпека, але я не бачу засобів усунути її. Єдина можливість для нашого порятунку — це діяти швидше. Нам треба дійти першими. От і все.
Дійти першими! Я вже мав би звикнути до його манери розмовляти! У цей день я довбав кілька годин киркою з великою завзятістю. Ця робота підтримувала в мені бадьорість. До того ж працювати — це значило виходити з “Наутилуса”, дихати чистим повітрям, узятим з резервуарів корабля; це значило розстатися з ядучою і шкідливою атмосферою в “Наутилусі”.
До вечора був вийнятий ще один метр по периметру усієї виїмки. Коли я повернувся на борт, я ледве не задихнувся від вуглекислого газу, яким було насичене повітря в “Наутилусі”. Ах, чому в нашім розпорядженні немає хімічного засобу поглинути цей ядучий газ! Самого кисню не бракувало. Він знаходився, і у великій кількості, у всій навколишній воді, і, виділений за допомогою наших могутніх батарей, вій міг відновити життєдайні властивості атмосфери в “Наутилусі”. Я про це думав, але виходу нема, оскільки вуглекислий газ виділявся нашим власним диханням і заповнював собою весь корабель. Щоб поглинати цей газ, треба було наповнити посудини їдким калієм і безперервно їх трясти. Але цієї речовини не було на кораблі, а замінити її не можна нічим.
У цей вечір капітану Немо довелося відкрити крани з резервуарів і впустити кілька струменів чистого повітря усередину “Наутилуса”. Без цього ми, мабуть, не прокинулися б зовсім.
Наступного дня, 26 березня, я вийшов працювати і узявся за п’ятий метр. Боковини і нижня частина торосів стали помітно товщі. Було очевидно, що вони з’єднаються раніше, ніж “Наути-лус” звільниться. На якусь хвилину відчай охопив мене. Кирка ледь не випала з моїх рук. Який сенс довбати лід, якщо мені випадає задихнутися або бути розплющеним цією крижаною стіною, зазнати смерті, якої ще не видумали навіть найжорстокіщі дикуни? Мені здавалося, що я знаходжуся в роззявленій пащеці якогось чудовиська, готового стиснути свої страшні щелепи.
У цю хвилину капітан Немо, що працював разом з нами, пройшов повз мене. Я торкнув його за руку і показав на стіни нашої в’язниці. Стіна з правого борту була на відстані не більше чотирьох метрів від корпусу “Наутилуса”.
Капітан зрозумів мене і зробив мені знак іти за ним. Ми повернулися на борт. Знявши свій скафандр, я слідом за капітаном пройшов у салон.
— Пане Аронаксе, — сказав він, — треба піти на героїчний засіб, інакше ця вода, перетворюючись у тверде тіло, охопить нас як цемент.
— То як же бути? — запитав я.
— Ах, якби мій “Наутилус” був такий міцний, щоб витримати цей тиск і залишитися цілим!
— Що ж тоді? — запитав я, не уловивши думки капітана.
— Хіба ви не розумієте, що тоді б заледеніння води нам тільки допомогло? Хіба ви не бачите, що саме перетворення цієї води в лід розірвало б крижані поля, які нас оточують, так само як воно рве найтвердішу породу каміння? Хіба вам незрозуміло, що воно етапе засобом нашого порятунку, а не засобом нашого знищення?
— Можливо, капітане. Але яка б не була велика сила опору “Наутилуса”, він не витримає такого страшного тиску і розплющиться в лист заліза.
— Знаю. Отже, ми повинні сподіватися не на допомогу природи, а на самих себе. Треба перешкодити замерзанню води. Треба затримати цей процес. Зближуються не тільки боковини, але попереду і позаду “Наутилуса” залишилося не більше десяти футів води. Заледеніння охоплює пас з усіх боків.
— Наскільки вистачить запасу повітря у резервуарах “Наутилуса”?
Капітан глянув прямо мені в очі і сказав:
— Післязавтра резервуари будуть порожні.
Мене кинуло в холодний піт. Але, власне кажучи, на що я сподівався? 22 березня “Наутилус” занурився у води біля полюса. Ніші у пас 26 березня. Протягом п’яти діб ми жили за рахунок загіасу повітря в резервуарах “Наутилуса”. Той запас придатного повітря, що ще залишився, необхідно було зберегти для працівників. Усі ці обставини запам’яталися мені так яскраво, що в ту хвилину, як я записую їх, мимовільний жах охоплює мою душу, і мені усе ще здається, що моїм легеням бракує повітря.
А тим часом капітан Немо щось обмірковував, мовчки і не рухаючись з місця. Судячи з виразу його обличчя, якась думка майнула в його голові. Але, мабуть, він її відкинув. Хитнувши головою, він сам собі заперечив. Нарешті, одне слово вирвалося з його вуст.
— Окріп! — прошепотів Немо.
— Окріп? — здивувався я.
— Так. Ми замкнені в просторі, порівняно обмеженому. Якщо насоси “Наутилуса” будуть увесь час викидати струмені гарячої води, хіба температура навколишнього середовища ие підніметься і не затримає процес заледеніння?
— Треба спробувати, — рішуче відповів я.
— Давайте пробувати, пане професоре.
Зовнішній термометр показував сім градусів нижче нуля. Капітан Немо провів мене у відділення камбуза, де діяли об’ємисті дистиляційні апарати для добування питної води шляхом випарювання, їх накачали водою, і все тепло від електричних батарей спрямували в змійовики, занурені у воду. Через кілька хвилин вода нагрілася до ста градусів. її переключили в насоси, а на її місце надійшла свіжа вода. Тепло від електричних батарей було таке велике, що холодна вода, просто з моря, пройшовши крізь апарати, надходила в насоси вже у вигляді окропу.
Через три години після накачування окропу зовнішній термометр показував шість градусів нижче нуля. Це вже був виграш в один градус. Ще через дві години термометр показував уже чотири.
— Ми переможемо, — сказав я капітану після того, як переконався в успіху вжитих заходів і сам дав кілька корисних порад.
— І я так думаю, — відповів капітан. — Нас не розчавить. Залишається одна небезпека — задихнутися.
За ніч температура води піднялася до одного градуса нижче нуля. Накачування гарячої води вже не могло підняти температуру вище. Але оскільки заледеніння морської води відбувається при температурі мінус два градуси, я, нарешті, заспокоївся — небезпека замерзання води відпала.
Наступного дня, 27 березня, було вийнято шість метрів льоду. Залишилося вирубати ще чотири метри. На це потрібно ще сорок вісім годин роботи. Отже, поновлювати повітря в “Наутилусі” було неможливо. За цей день наше становище ставало усе гірше.
Нестерпна тяжкість у тілі гнітила мене. До третьої години ночі почуття туги досягло граничної сили. Від постійних позіхань зводило щелепи. Легені судомно шукали свіжого струменя, необхідного для нашого дихання, а повітря усе більше розріджувалося. Я відчував абсолютне заціпеніння. У знемозі я ліг плазом, майже без свідомості.
Мій милий Копсель, зазнаючи тих же нестерпних мук, страждаючи так само, усе-таки не полишав мене. Він брав мене за руку, підбадьорював, і я розчув, як він шепотів собі:
— Ах, якби я міг перестати дихати, щоб залишити більше повітря для пана професора!
Сльози наверталися мені на очі, коли я чув цей шепіт.
Але якщо становище усіх, що перебували усередині корабля, стало нестерпним, то з якою радістю, з якою поспішністю надягали ми скафандри, щоб іти працювати в нашу чергу. Бадьоро стукали кирки по крижаному панциру. Утомлювалися плечі, обдиралися руки, але що значила утома, що значили садна! Життєдайне повітря вливалося в наші легені! Ми дихали! Дихали! І все-таки жодна людина не продовжувала своєї роботи під водою більше призначеного терміну. Як тільки закінчувався термін роботи, кожен передавав свій резервуар товаришам, щоб влити в них життя. Капітан сам подавав цьому приклад і перший підкорявся суворій дисципліні. Надходив визначений час, і капітан, віддавши свій апарат іншому, повертався в отруєну атмосферу корабля, завжди спокійний, ніякої розслабленості, ніяких скарг.
За цей день звична робота велася з особливою напругою. З усієї поверхні залишилося вийняти лише два метри. Тільки два метри відокремлювали пас від моря, вільного від льоду. Але резервуари з повітрям були майже порожні. Ту дещицю, що лишилася, необхідно було зберегти для людей, котрі працювали. Жодного атома для “Наутилуса”!
Коли я повернувся на борт, я вже зовсім задихався. Яка ніч! Я цього не в змозі описати. Таких страждань описати не можна! Наступного ранку стало гранично важко дихати. До головного болю приєдналися дурманні марення, від яких я був схожий на п’яного. Мої товариші зазнавали таких же страждань. Кілька людей з екіпажу вже хрипіли.
Сьогодні, на шостий день нашого полону, капітан Немо, вважаючи, що кирки і ломи є засобом занадто повільним, вирішив проломити крижаний шар, який ще відокремлював нас від водяної поверхні моря, іншим способом. Він незмінно зберігав і свою незворушність і свою енергію, моральною силою він долав фізичні страждання. Він думав, комбінував і діяв.
За його наказом корабель підняли з крижаного шару, полегшивши його і змінивши цим центр його ваги. Коли “Наутилус” сплив, його підтягли канатами з таким розрахунком, щоб він став точно над величезною виїмкою, зробленою по контуру його ватерлінії. Як тільки резервуари вщерть наповнилися водою, “Наутилус” опустився і вклинився в прорубану виїмку. На цей момент весь екіпаж ввійшов до корабля і замкнув подвійні двері зовнішнього сполучення. “Наутилус” лежав на крижаному шарі завтовшки з метр, продірявленому скрізь зондами.
У той же час крани резервуарів були відкриті до межі, і в них линули сто кубічних метрів води, збільшивши вагу “Наутилуса” на сто тисяч кілограмів.
Ми чекали, перетворившись у слух, забувши навіть свої страждання. Зроблена була остання спроба порятунку.
Незважаючи на шум у голові, я незабаром почув якесь потріскування під корпусом “Наутилуса”. Відбувався зсув поверхні шару. Нарешті, лід тріснув з дивним звуком, схожим на розрив аркуша паперу, і “Наутилус” почав опускатися.
— Пройшли! — шепнув мені на вухо Коисель.
Я був не в змозі відповісти; я тільки схопив його руку і мимовільним, конвульсивним рухом її стиснув.
“Наутилус”, під дією своєї величезної ваги, став урізатися у воду, як ядро, інакше кажучи, став падати наче в порожнечу. Тут же всю електричну енергію переключили на насоси, щоб викачувати воду з резервуарів. Через кілька хвилин падіння загальмувалося. А незабаром манометр показав уже висхідний рух судна. Гвинт запрацював з такою швидкістю, що залізний корпус весь тремтів аж до заклепок, і ми помчали на північ.
Але скільки ж часу триватиме наше плавання під торосами, поки ми не досягнемо вільного простору океану? Ще день? Але я до того не доживу.
Напівлежачи на дивані в бібліотеці, я задихався. Лице моє зробилося ліловим, губи синіли, наставав повний функціональний розлад. Відчуття часу зникло. М’язи втратили здатність скорочуватися. Не можу сказати, скільки годин тривав такий стан. Я тільки усвідомлював, що це початок агонії. Я розумів, що вмираю…
Раптом я отямився. Кілька ковтків чистого повітря проникли в мої легені. Невже ми спливли па поверхню моря? Невже ми пройшли тороси?
Та ні! Це мої милі друзі, Нед і Консель, пожертвували собою, щоб врятувати мене, віддавши мені кілька ковтків повітря, що залишилися в одному з апаратів! Замість того щоб вдихнути самим, вони їх зберегли для мене і, самі задихаючись, уливали крапля по краплі в мене життя. Я хотів відіпхнути апарат, але вони схопили мене за руки, і протягом кількох хвилин я з насолодою дихав.
Я перевів погляд на годинник; він показував одинадцяту годину дня. Отже, настало 28 березня. “Наутилус” ішов зі страшною швидкістю — сорок миль за годину. Він наче угвинчувався в море.
Де ж капітан Немо? Невже він загинув? Невже разом з ним вмерли і його товариші?
Судячи з показань манометра, ми знаходилися усього в двадцяти футах від поверхні. Крижане поле незвичайної товщі відокремлювало нас від повітря землі. Хіба не можна його пробити? Можна! У всякому разі, “Наутилус” мав намір це зробити, я це відчував; він прийняв похиле положення, опустивши корму і піднявши догори бивень. Для цього досить було упустити воду в резервуари певним чином і тим порушити звичайну точку рівноваги. Потім, зробивши розгін усією міццю свого гвинта, вій ринувся на крижане поле знизу, подібно до гігантського тарану. Він став довбати його помалу, то відпливаючи, то знову кидаючись на кригу, що усе більше тріщала, і, нарешті, останнім кидком “Наутилус” пробився на заледенілу поверхню моря і продавив її своєю вагою.
Скляні вікна розкрилися, можна сказати — розчахнулися, і хвилі морського повітря стали вливатися в “Наутилус”.
Глава сімнадцята ВІД МИСУ ГОРН ДО АМАЗОНКИ
Як я опинився на палубі, не знаю. Може, мене переніс туди канадець. Так чи інакше, але я дихав. Я пив ковтками живлюще морське повітря. Поруч зі мною мої товариші насолоджувалися його освіжаючими подихами. Нещасним, котрі довго голодували, людям не можна накидатися на першу запропоновану їжу. Нам же, навпаки, не треба було стримувати себе, ми могли всією силою своїх легень вдихати морське повітря, а морський бриз сам собою вливав у нас цей п’янкий нектар.
— Ах, кисень, яке це благо! — у захваті говорив Консель. — Тепер, пане Ароиаксе, не бійтеся насолоджуватися ним. Тут вистачить його на всіх!
Нед Ленд не промовляв ні слова, а тільки розкривав свій рот, але так, що навіть акулі зробилося б страшно. А який у нього був могутній вдих! У легенях канадця була така “тяга”, як у добре розтопленій печі.
До нас швидко поверталися сили, і, коли я огледівся, то побачив, що на палубі були тільки ми. Нікого з екіпажу. Навіть капітана Немо. Дивні моряки “Наутилуса” задовольнялися тим повітрям, що циркулювало усередині самого судна. Жоден не вийшов насолодитися свіжим повітрям.
Перші вимовлені мною слова були словами подяки двом моїм товаришам. Протягом довгих годин нашої агонії Консель і Нед підтримували в мені життя. Ніякою подякою не можна було відплатити за їхню відданість.
— Добре вже, пане професоре, нічого говорити про це! — відповів мені Нед Ленд. — У чому ж тут заслуга? Ніякої. Це проста арифметика. Ваше життя дорожче за наше. Отже, його і треба було зберегти.
— Неправильно, Неде, — відповів я. — Немає нікого вище за людину доброї і шляхетної душі, а ви — такий!
— Гаразд! Гаразд! — повторював збентежений канадець. — І ти, мій милий Конселю, ти теж дуже страждав.
— Та ні — не дуже. Якщо по правді, мені, “звичайно, трохи бракувало повітря, але, по-моєму, я до цього пристосований. Крім того, я бачив, що пан професор непритомніє, а від цього в мене пропадало бажання дихати. Як-то кажуть, у мене перехоплювало подих.
Консель, почуваючи, що заплутався в поясненнях, махнув рукою.
— Друзі мої, — відповів я, глибоко розчулений, — тепер ми навіки пов’язані один з одним, і стосовно мене ви маєте повне право…
— Яким я скористаюся, — перервав мене канадець.
— Еге! — вимовив Консель.
— Так, — продовжував Нед Ленд, — правом узяти вас із собою, коли я полишу цей клятий “Наутилус”.
— Справді, — сказав Консель, — хіба ми не йдемо в гарні краї?
— Так, — відповів я, — ми йдемо до сонця, а тут сонце — це північ.
— Усе так, — зауважив канадець, — але питання в тім, прямуємо ми в Атлантичний чи у Тихий океан, інакше кажучи, у моря, часто відвідувані кораблями чи безлюдні.
На це я не міг відповісти, я сам побоювався, що капітан Немо поведе нас у той великий океан, що омиває береги Америки й Азії. Цим він завершить свою підводну кругосвітню подорож і повернеться в ті моря, де “Наутилус” буде перебувати в повній незалежності. А якщо ми повернемося в Тихий океан, далеко від населеної землі, що буде з планами Неда Ленда?
Але незабаром ми будемо точно поінформовані щодо цього. “Наутилус” йшов великим ходом. Ми швидко перетнули південне полярне коло і тримали курс на мис Горн. 31 березня о сьомій годині вечора ми були на траверсі південного краю Америки.
На той час всі наші страждання були вже забуті. Спогад про наше ув’язнення у льодах помалу стирався з нашої пам’яті. Ми думали тільки про майбутнє. Капітан Немо не з’являвся ні на палубі, ні в салоні. Щоденні позначки на карті півкулі, що робив помічник капітана, давали мені можливість точно стежити за курсом “Наутилуса”. І ввечері того ж дня з’ясувалося, на моє глибоке задоволення, що ми повертаємося на північ Атлантичним океаном.
Я повідомив канадцю і Конселю результати своїх спостережень.
— Гарна новина, — усміхнувся канадець, — але куди піде “На-утилус”?
— Цього, Неде, сказати я не можу.
— Чи не здумає капітан після Південного полюса податися па Північний, а потім повернутися в Тихий океан через горезвісну Північно-Західну протоку?
— За нього не поручишся, — відповів Коисель.
— Ну й нехай, — сказав канадець, — ми дременемо від нього раніше.
— У всякому разі, — додав Консель, — капітан Немо — людина — на всі сто, і ми не пошкодуємо, що зазнайомилися з ним.
— Особливо коли ми з ним розстанемося! — в’їдливо докинув Нед Ленд.
Наступного дня, 1 квітня, близько дванадцятої, коли “Наути-лус” сплив на поверхню, ми помітили на заході берег. Це була Вогненна Земля, прозвана так першими мореплавцями, які побачили на ній безліч димків, що піднімалися над хатинами тубільців. Вогненна Земля — це скупчення островів, які розкинулися на просторі в тридцять льє в довжину і двадцять чотири у ширину, між п’ятдесят третім і п’ятдесят шостим градусом південної широти і шістдесят сьомим градусом п’ятдесятою мінутою і сімдесят сьомим градусом п’ятнадцятою мінутою західної довготи. Берег мені видався низьким, але удалині височіли великі гори. По-моєму, я навіть розрізнив серед них гору Сармієнто, що досягає висоти 2070 метрів над рівнем моря, — це пірамідальна брила зі сланцевих порід, із дуже гострою вершиною, яка залежно від того, закрита вона хмарами, чи ні, віщує, як повідомив мені Нед Лепд, погану або добру погоду.
— Чудовий барометр, мій друже, — помітив я.
— Так, барометр природний, він не обдурив мене жодного разу, коли я плавав по Магеллановій протоці.
У цей час пік Сармієнто чітко вималювався на тлі неба. Це віщувало гарну погоду, що і підтвердилося.
“Наутилус”, занурившись у воду, наблизився до берега, але йшов уздовж нього тільки кілька миль.
Крізь стекла вікон у салоні я бачив довгі, схожі на ліани стебла гігантських представників фукусових водоростей, покритих грушоподібними бульбашками і представлених кількома видами у водах Південного полюса; їхні клейкі гладенькі стебла досягають трьохсот метрів у довжину — це справжні мотузки товщиною з великий палець, дуже міцні; їх часто використовують замість причальних канатів для невеликих суден. Інший вид трави, за назвою вельпи, з листям довжиною в чотири фути, покритим коралоподібними наростами, устеляв морське дно. Він слугував їжею і місцем скупчень для сили-силешгаї ракоподібних, молюсків, крабів, каракатиць. Серед них бенкетували тюлені —і морські видри, поєднуючи на англійський манер рибу з зеленню.
У цих винятково щедрих глибинах “Наутилус” плив із граничною швидкістю. До вечора він уже наближався до Фолклеидських островів, і наступного ранку я вже міг бачити гірські вершини цих островів. Глибина моря була тут незначна. Я гадав, і не без підстав, що два головних острови, оточені численними дрібнішими, колись утворювали частину Магелланової землі.
Фолклендські острови були відкриті, імовірно, Джоном Деві-сом, котрий назвав їх Південними островами Девіса. Пізніше Рі-чард Хаукіпс назвав їхній Майден Айланд — островами Діви Марії. На початку XVIII століття французькі рибалки із Сен-Мало назвали їх Малуїиами, і, нарешті, англійці, яким тепер належать ці острови, дали їм назву Фолкленд.
Коло їхніх узбереж наші сіті захопили кілька цікавих видів водоростей і серед них фукусів, у коріннях яких заплуталися найкращі у світі черепашки. Дикі гусаки і качки десятками зліталися на узбережжя; вони цілком заслужено посіли належне місце в Кухні “Наутилуса”.
Що стосується риб, то я неабияк зацікавився костистими з групи бичків. Особливо мене зацікавив один вид бичка в двадцять сантиметрів довжиною, покритий жовтими і білуватими крапками.
Я милувався численними медузами і найкрасивішими з них — хризаорами, типовими для вод Фолклендських островів. Вони мали форму то напівсферичної парасольки, зовсім гладенької з буро-червоними смужками й обрамленої дванадцятьма правильними фестонами, то форму кошика, звідки вишукано звисали широке листя і довгі червоні гілочки. Вони плавали, загрібаючи своїми листоподібними губними щупальцями і розпускаючи за течією свою густу шевелюру з тонких окрайніх щупалець. Мені так хотілося зберегти кілька зразків цих ніжних зоофітів, але вони, на жаль, швидко гинуть поза рідною стихією.
Коли останні узвишшя Фолклендських островів сховалися за обрієм, “Наутилус” пірнув під воду на двадцять — двадцять п’ять метрів і плив уздовж берега Південної Америки. Капітан Немо не з’являвся.
До 3 квітня ми ще пливли уздовж берегів Патагонії, то під водами океану, то на його поверхні. Нарешті, “Наутилуо перетнув широкий лиман, утворений устям Ла-Плати, і 4 квітня опинився на траверсі Уругваю, але за п’ятдесят миль від нього у відкритому морі. Пливучи уздовж вигадливої берегової лінії Південної Америки, він увесь час тримався напрямку на північ.
Отже, відтоді, коли ми ступили на борт “Наутилуса” у Японському морі, ми подолали відстань у шістнадцять тисяч льє.
До одинадцятої ранку ми перетнули тропік Козерога коло тридцять сьомого меридіана і пройшли у відкритому морі повз мис Фріо. На превелику досаду Неда Ленда, капітану Немо, вочевидь, не подобалося сусідство цих населених берегів Бразилії, і тому він ішов із запаморочливою швидкістю. Жодна риба, жоден із найшвидкоплинніших птахів не могли встигнути за нами, і усе, що було цікавого в цій частині океану, вислизнуло з нашої уваги.
Такий швидкий хід тримався кілька днів, і ввечері 9 квітня ми побачили найбільш східну точку Південної Америки, себто мис Сент-Рок. Але “Наутилус” знову пішов в інший бік і направився в самісінькі глибини підводної долини, що утворилася між цим мисом і гірським ланцюгом Сьєрра-Леоне на африканському березі. На широті Аптільських островів ця долина розходиться врізнобіч; на півночі ця долина закінчується величезною западиною в дев’ять тисяч метрів глибиною. Геологічний зріз у цьому місці океану до малих Антільських островів становить стрімку скелю в шість кілометрів височиною, а на широті островів Зеленого Мису височіє інша, не менш крута стіна, і тут, у морських глибинах, поміж цих двох скелястих хребтів, затонув цілий материк — Атлаптида. На дні величезної морської долини здіймається кілька гір, які надають мальовничого вигляду її підводним глибинам. Я розказую про це, покладаючись переважно на карти в бібліотеці “Наутилуса”, що накреслені, вочевидь, рукою капітана Немо і ґрунтуються на його особистих спостереженнях.
Протягом двох днів ми борознили ці пустельні глибини, користуючись нашою системою похилих рулів, завдяки яким “Наутилус*— міг рухатись навскіс на будь-яку висоту. Але 11 квітня судно раптом піднялося різко вгору, і ми побачили узбережжя величезної лагуни, утвореної дельтою Амазонки, котра виливає в море таку кількість води, що море опріснюється довкруж на багатьох миль.
Ми перетнули екватор. У двадцятьох милях на захід від нас залишилася французька Гвіана, де ми легко могли б знайти собі притулок. Але скаженів вітер, і люті хвилі не дали б досягти її на вутлому човні. Нед Ленд це розумів і не заводив балачки про втечу. Я, зі свого боку, жодним словом не натякнув на його плани, побоюючись спровокувати яку-небудь затію, що свідомо була приречена на невдачу.
Я цілком винагородив себе за цю затримку цікавою науковою працею. Останні два дні, 11 і 12 квітня, “Наутилус” не занурювався, його шлюпка привозила чудесний улов усяких зоофітів, риб і рептилій. Деякі зоофіти були виловлені шлюпковим канатом. Здебільшого це були красиві фікталіни одного із сімейства актиній, і серед інших видів — phyctalis protexta, що зустрічається тільки в цій частині океану; вона має вигляд коротенького циліндрика, прикрашеного поздовжніми лініями і червоними крапочками, а згори увінчаного чудесним букетиком із щупалець. Що ж до улову молюсків, то він складався з видів, які я вже спостерігав, — турители, оливи, порфіри з чіткими перехресними лініями і з рудими цяточками, що яскраво проступають на тілесному фоні; фантастичні птероцери, схожі на скам’янілих скорпіонів; прозорі хіали, аргонавти і смачні для вжитку каракатиці, а також кілька видів кальмарів, яких давні натуралісти зараховували до літаючих риб і які слугують основною наживкою при лові тріски.
Серед риб, що живуть коло цих берегів, я зауважив кілька різних видів, яких я ще не мав нагоди спостерігати. У підкласі хрящових: вугроподібиі міноги-прикка довжиною п’ятнадцять дюймів, із зеленуватою головою, фіолетовими плавцями, сіро-голубою спиною, сріблясто-бурим черевом, помережаним яскравими цятками, і з золотавою облямівкою навколо очей — створіння дуже цікаве, ймовірно занесене в море течією Амазонки, оскільки переважно живе в прісних водах; потім горбкуваті скати з гострою мордою і довгим гнучким хвостом, що оснащений довгим зазубреним шипом; потім маленькі акули завдовжки з метр, покриті сірою і білуватою шкірою, — у них зуби розташовані в кілька рядів і загнуті досередини; потім риба-кажан, схожа на червонуватий рівнобедрений трикутник, у півметра довжиною, у якої грудні плавці схожі на м’ясисті лопаті, що робить їх схожими на кажанів, але їх називають і морськими єдинорогами з тієї причини, що в них біля ніздрів є роговий наріст; нарешті, кілька видів балистів-спинорогів, боки яких покриті дрібними цяточками, виблискували яскравим золотавим полиском, і, нарешті, кап-риски світло-лілового кольору з переливчастими відтінками, як па грудях у голуба.
Свій трохи сухий, але точний опис я закінчу рядом костистих риб, яких я спостерігав: пассани з роду аптеронотів, що мають тупу морду сніжпо-білого кольору, чорне тіло красивого відтінку і довгий дуже рухливий м’ясистий хвіст; одонтагнати — колючі сардини в тридцять сантиметрів довжиною, що відливають яскравим сріблястим полиском; скомбри-гари з двома анальними плавцями; контроиати-пегри чорнуватої барви, яких ловлять при світлі смолоскипів, це риби довжиною до двох метрів, з білим жирним, але щільним м’ясом, — засмажені у свіжому вигляді вони мають смак вугрів, а сушені — смак копченої сьомги; потім — світло-червоні губани, одягнені лускою тільки коло основи спинних і анальних плавців; хризоптери, у яких золотава і срібляста барва переходить у кольори рубіна і топаза; золотохвості морські карасі з дуже ніжним м’ясом, що мають здатність випускати фосфоричне сяйво, котре і видає їхню присутність у воді; жовтогарячі спари-проби з тонким язиком; горбилі з золотавими хвостами; чорнуваті рнби-хірурги, суринамські чотириокі риби-анаблепси та інші.
Утім, вираз “інші” не може утримати мене від згадки про ще одну рибу, котру буде довго пам’ятати Коисель, і не без підстав.
В один з наших неводів потрапив дуже плаский скат такої форми, що коли йому обрубати хвіст, то вийде правильний диск; вага — двадцять кілограмів, барва — знизу біла, згори червонувата з великими круглими темно-сииіми плямами в чорному обод-ку, шкіра — гладенька, задня частина закінчується дволопатевим плавцем. Коли його поклали на палубу, він бився, намагаючись судомними рухами перевернутися, “і завдяки цим зусиллям він ледве не зісковзнув у море, але Консель, що дорожив добутою ним здобиччю, кинувся до нього і, перш ніж я встиг утримати його, схопив ската обома руками. У ту ж мить Коисель, наполовину паралізований, упав догори ногами, крикнувши мені:
— Професоре! Професоре! Допоможіть! — Уперше бідний юнак назвав мене просто — професор.
Ми з канадцем його підняли і узялися енергійно розтирати руками, а коли цей непоправний класифікатор отямився, то тремтячим голосом забурмотів:
— Клас — хрящових, загін — хрящеперих, з нерухомими зябрами, підзагін — акулоподібних, сімейство — скатів, рід — електричний скат.
— Саме так, мій друже, це електричний скат, він-то і заподіяв тобі великої шкоди.
— О пане професоре, можете мені повірити, я помщуся цій тварині!
— Яким чином?
— Я його з’їм!
Він так і зробив у той же вечір, але тільки в порядку помсти, бо, кажучи відверто, м’ясо було тверде, як підошва.
Бідолаха Консель постраждав від найбільш небезпечного виду скатів — “кумани”. У такому доброму провіднику, як вода, ця своєрідна тварина уражає риб на відстані кількох метрів, — така сила розряду його електричних органів, з яких два основних мають площу не менше двадцяти семи квадратних футів.
Наступного дня, 12 квітня, “Наутилус” підійшов до Нідерландської Гвіани, недалеко від устя ріки Марони. Тут знаходилося кілька груп ламантинів. Ламантини, як і дюгоні та стеллерова корова, — теж морські корови і належать до загону сирен. Це красиві, мирні і лагідні тварини, довжиною шість-сім метрів, часом мають вагу до чотирьох тисяч кілограмів. Я розказав Неду Ленду і Копселю, що завбачлива природа відвела цій тварині важливу роль. Так само, як тюленям, їм доводиться пастися на підводних морських лугах, і в такий спосіб вони знищують скупчення трав, що затягують устя тропічних рік.
— А чи знаєте ви, — додав я, — що відбувається відтоді, як людина майже знищила ці корисні види тварин? Тепер скупчення трав гниють і заражають повітря, а заражене повітря викликає жовту лихоманку, що є бичем цієї дивовижної країни. Отруйні гниючі рештки нагромадилися в цих морських водах жаркого поясу, і лихоманка вільно гуляє від устя Ріо де ла Плата до Фло-ридської протоки.
Якщо вірити Тусснелю, цей бич — ніщо порівняно з тими нещастями, що їх зазнають наші нащадки, коли людина винищить усіх тюленів і китів; тоді морські води будуть захоплені полчищами кальмарів, медуз, спрутів і стануть величезними вогнищами всяких інфекцій, оскільки не буде тих власників, “об’ємистих шлунків, яким сам Бог повелів борознити поверхню моря”.
Проте екіпаж “Наутилуса”, хоча і не ставився зі зневагою до цієї теорії, усе-таки вполював штук шість морських корів. Для кухні було справді необхідно запастися свіжим м’ясом, до того ж чудовим, набагато кращим од яловичини і телятини. Це полювання не представляло інтересу. Морські корови давали убивати себе, не захищаючись. Кілька тисяч кілограмів їхнього м’яса, призначеного для сушіння, потрапили до комор “Наутилуса”. Тутешні морські води мали таку кількість усякої “дичини”, що в той же день своєрідна за своїм способом риболовля ще більше поповнила запаси
“Наутилуса”. Шлюпка захопила у свої сіті деяку кількість риб, у . яких голова закінчується овальною пластинкою з м’ясистими краями. Це були риби-причепи з третього сімейства м’якоперих. їхній овальний диск складається з рухливих поперечних хрящових пластинок, а риба має здатність утворювати між ними порожнечу, що дозволяє їй присмоктуватися до предметів на зразок кровососної банки.
Ремора, що я її спостерігав у Середземному морі, належить до того ж роду. Але та, про яку мова йде тепер, — це особлива риба-причепа, яка мешкає лише у тутешніх водах. Наші моряки, виловлюючи цих риб, відразу опускали їх у чан з морською водою.
Коли лов закінчився, “Наутилус” підійшов ближче до берега. Тут кілька морських черепах дрімали на поверхні води. Захопити зненацька таку цікаву рептилію важко, — їх будить найменший шум, а міцний панцир протистоїть навіть гарпуну. Але за допомогою риб-причеп можна ловити цих черепах з повним успіхом. Дійсно, причепа — це, так би мовити, живий гачок, що ощасливив би немудрящого рибалку.
Моряки “Наутилуса” прив’язали до хвоста цих риб кільце, досить широке, щоб не заважати їхнім рухам, а до кільця — довгу мотузку, зачаливши інший її кінець за борт човна.
Викинуті в море, риби-причепи одразу ж кинулися до свого “полювання”, підпливли до черепах і присмокталися до їхніх панцирів, причому чіпкість цих риб така велика, що їх швидше розірве, аніж вони відпустять свою здобич. Потім їх підтягли до борту, а разом з ними і тих черепах, до яких вони присмокталися.
У такий спосіб піймали кількох какуан завдовжки з метр і вагою в двісті кілограмів. їхній щит, покритий великими роговими пластинами, тонкими, прозорими, бурого кольору, з білими і жовтими цятками, становить велику цінність. Окрім того морські черепахи цінні і з їстівної точки зору, так само як і звичайні черепахи, дуже тонкі на смак.
Цим ловом закінчилося наше перебування коло берегів у районі Амазонки, і тієї ж ночі “Наутилус” вийшов у відкрите море.
