Глава двадцять перша ГЕКАТОМБА
Ця несподівана сцена, ця манера говорити, ця історична довідка про корабель-патріот, почата холодним тоном, потім хвилювання, з яким ця своєрідна людина промовляла останні слова, нарешті сама назва “Месник”, сказана в підкресленому, ясному для мене значенні, — усе це глибоко запало в мою душу. Я не зводив очей з капітана. А він, простягаючи руки до моря, дивився палким поглядом на уславлені останки корабля. Може, мені і не випаде довідатися, хто ця людина, звідки він прийшов, куди йде, але я усе ясніше бачив, як людина в ньому проступала крізь постать ученого. Ні, не вульгарна мізантропія загнала капітана Немо з його товаришами в залізний корпус “Наутилуса”, але ненависть, така величезна і піднесена, що сам час не міг її пом’якшити.
Але ця ненависть, чи була вона дієвою, чи шукала вона можливостей для помсти? Майбутнє мені це показало дуже швидко..
Тим часом “Наутилус” став тихо підніматися до морської поверхні; химерні форми “Месника” усе більше і більше даленіли з моїх очей. Нарешті, легка хитавиця показала, що ми уже вийшли на чисте повітря.
У цей час почувся глухий звук гарматного пострілу. Я глянув на капітана. Капітан навіть не поворухнувся.
— Капітане? — запитально глянув я на нього. Він не відповів. Я піднявся на палубу. Канадець і Консель мене уже випередили.
— Звідки цей постріл? — запитав я.
Глянувши в напрямку до поміченого корабля, я побачив, що він став наближатися і підсилив хід. Нас розділяли шість миль простору.
— Гармата, — відповів мені канадець.
— Що це за судно, Неде?
— Судячи з оснащення, з низьких щогл, б’юся об заклад, що корабель військовий, — відповідав канадець. — Нехай він іде на нас і, коли потрібно, потопить цей проклятий “Наутилус”.
— Друже мій Неде, — сказав Консель, — а що він може зробити “Наутилусу”? Хіба він може атакувати його у воді? Розстріляти на дні моря?
— Скажіть, Неде, — запитав я, — можете ви визначити національність корабля?
Канадець насупив брови, зіщулив очі і кілька хвилин усією силою своєї пильності вдивлявся в корабель.
— Ні, пане професоре, не можу. Прапор не піднятий. Можу тільки сказати напевно, що корабель військовий, тому що на кінці його головної щогли майорить довгий вимпел.
Ми уже чверть години спостерігали за кораблем, що йшов на нас. Я не міг припустити, щоб він розгледів “Наутилус” на такій відстані, а ще менше, щоб він зрозумів, з якою морською машиною має справу.
Незабаром канадець повідомив мені, що це військовий корабель, з тараном і двома броньованими палубами. Густий чорний дим валив з його двох труб. Прибрані вітрила зливалися з лініями рей. На гафелі ніякого прапора. Відстань не дозволяла визначити колір вимпела, що вився тонкою стрічечкою.
Він швидко йшов уперед. Якщо капітан Немо дасть йому підійти близько, то для нас з’явиться можливість на порятунок.
— Пане професоре, — сказав Нед Ленд, — якщо корабель підійде до нас на милю, я кинуся в море, і пропоную вам зробити те ж саме.
Я не відповів на пропозицію канадця і продовжував розглядати корабель, що виростав прямо на очах. Якщо він англійський, французький, американський або російський, він, безсумнівно, підбере нас, якщо ми допливемо до його борту.
-” Пане професоре, дозвольте нагадати, — сказав канадець, — що ми особисто маємо деякий досвід в плаванні, і якщо пан професор погодиться піти за своїм другом Недом, то він може покласти на мене обов’язок свого буксира.
Тільки я хотів йому відповісти, як білий димок пахнув з передньої частини корабля. Через кілька секунд морська вода, збаламучена падінням важкого тіла, обдала корму “Наутилуса”. Трохи пізніше звук пострілу долинув до моїх вух.
— Як? Вони по нас стріляють! — вигукнув я.
— Молодці! — пробурмотів канадець.
— Виходить, вони не сприймають нас за потерпілих аварію корабля, що вчепилися за якийсь уламок судна!
— Не в обиду буде сказано пану… Здорово! — буркнув канадець, струшуючи із себе воду, що бризнула на нього від другого ядра. — Не в обиду буде сказано пану професору, але вони визнали вашого нарвала і гатять по нарвалу.
— Але ж вони повинні бачити, що мають справу з людьми! — вигукнув я.
— Може, тому і гатять! — відповів Нед Ленд, поглядаючи на мене.
Мене відразу осінило. Тепер вони, звичайно, знали, як ставитися до існування цього нібито чудовиська. Ще тоді, при абордажі, коли канадець поцілив нарвала гарпуном, капітан Фарагут, звичайно, зрозумів, що нарвал не що інше, як підвідний човен, набагато небезпечніший, аніж надприродний представник китоподібних.
Напевно, це було так, і безсумнівно, що тепер по усіх морях ганялися за цією страшною машиною руйнації.
І справді, страшне знаряддя, якщо капітан Немо, як це можна було й припускати, призначав “Наутилус” для помсти! Хіба тієї ночі в Індійському океані, коли він замкнув мас у глуху камеру, він не зробив нападу на якийсь корабель? А та людина, похована на кораловому цвинтарі, чи не стала жертвою удару, нанесеного “Наутилусом” кораблю? Авжеж, так, напевно, це було так. Якась сторона таємничого життя капітана Немо прояснилася. І хоча його особистість була не встановлена, об’єднані нації тепер ганялися не за якоюсь химерною твариною, а за людиною, що прирікала їх на свою непримиренну ненависть!
Усе це страшне минуле постало знову перед моїми очами. Замість друзів на цьому військовому кораблі, що йшов на нас, ми, можливо, знайдемо тільки безжалісних ворогів.
Тим часом ядра падали все частіше навколо нас. Деякі, вдаряючись об воду, робили рикошет і відлітали на велику відстань. Але жодне ядро не влучило в “Наутилус”.
Броньований корабель був від пас не далі трьох миль. Незважаючи на сильний обстріл, капітан Немо не з’являвся на палубі. А тим часом варто було одному конічному ядру вдарити прямо в корпус “Наутилуса”, і воно стало б фатальним для його існування.
У цей час канадець мені сказав:
— Пане професоре, нам треба зробити все, щоб виплутатися з цього кепського становища. Давайте сигналізувати! Тисяча чортів! Може, там зрозуміють, що ми-то порядні люди!
І Нед Ленд вийняв носову хустку, щоб махати нею у повітрі. Але ледь він розгорнув її, як був збитий з ніг залізною рукою і, незважаючи на свою величезну силу, упав на місток.
— Негідник! — крикнув капітан. — Ти хочеш, щоб я всадив у тебе бивень “Наутилуса” раніше, ніж він вдарить у цей корабель!
Страшно було слухати капітана Немо, але ще страшніший був його вигляд. Обличчя його стало білим від спазму в серці, що, напевно, перестало битися на якусь мить. Його зіниці розширилися неймовірно. Він не говорив, а ричав. Нахилившись над канадцем, він тряс його за плечі.
Полишивши канадця, він обернувся до корабля, що сипав ядра навколо “Наутилуса”, і гукнув могутнім голосом:
— Ага! Корабель проклятої влади! Ти знаєш, хто я такий! Мені не потрібні барви твого прапора, щоб знати, чий ти! Дивися! Я покажу тобі колір мого прапора!
І капітан Немо розгорнув чорний прапор, такий же, який він водрузив на Південному полюсі. У цю хвилину одне ядро вдарило по дотичній у корпус “Нау-тилуса”, не пошкодивши його, рикошетувало повз капітана і щезло в морі, а капітан Немо тільки знизав плечима. Потім, звертаючись до мене, уривчасто сказав:
— Сходьте вниз, ви і ваші товариші!
— Капітане, — вигукнув я, — невже ви атакуєте цей корабель?
— Я потоплю його!
— Ви цього не зробите!
— Зроблю, — холодно відповів капітан Немо. — Не раджу вам судити мене. Доля дала вам можливість побачити те, чого ви не повинні були бачити. На мене напали. Відповідь буде страхітливою. Сходьте!
— Чий це корабель?
— А ви не знаєте? Тим краще! Принаймні його національність буде для вас таємницею. Сходьте!
Мені, канадцю і Конселю не залишалося нічого робити, як коритися. П’ятнадцять моряків “Наутилуса” оточили капітана і з виразом непримиренної ненависті дивилися на корабель, котрий усе ближче підходив до них. Відчувалося, що вони усі дихали єдиним подихом помсти.
Я сходив по трапу в той момент, коли ще одне ядро ковзнуло по “Наутилусу”, і я чув, як крикнув капітан:
— Бий, скажений корабель! Витрачай даремно свої ядра! Ти не втечеш від бивня “Наутилуса”! Але ти загинеш не в цьому місці! Я не хочу, щоб твої останки змішалися з останками героїчного “Месника”!
Я пішов до себе в каюту. Капітан і його помічник залишилися на палубі. Гвинт запрацював. “Наутилус” швидко віддалився за межі дії снарядів з борту корабля. Переслідування все-таки продовжувалося, але капітан Немо вдовольнився тільки тим, що став триматися па певній відстані.
Годині о четвертій вечора, згоряючи нетерпінням і занепокоєнням, я попрямував до центральних сходів. Кришка люка була відкрита. Я насмілився піднятися па палубу. Капітан проходжувався швидким кроком, поглядаючи на корабель, що залишився під вітром на відстані п’яти-шести миль. Капітан Немо кружляв навколо двопалубного корабля, як хижа тварина, і, заманюючи на переслідування, просувався в східному напрямку. Однак сам не нападав. Може, він ще вагався у своєму рішенні.
Я хотів заступитися ще раз. Але ледь я звернувся до капітана Немо, як він увірвав мене.
— Я сам право і суд! — сказав він. — Я пригноблений, а он мій гнобитель! Він відняв у мене усе, що я любив, плекав, обожнював: батьківщину, дружину, дітей, батька і матір! А усе, що я ненавиджу, там! Мовчіть!
Я подивився востаннє на корабель, що додав пари. Потім я зійшов у салон до канадця і Конселя.
— Тікаймо! — вигукнув я.
— Чудово! — сказав Нед. — Чий це корабель?
— Не знаю; але чий би не був, його потоплять ще до ночі! У всякому разі, краще загинути разом з ним, аніж бути спільниками при відплаті, коли не знаєш, чи справедлива вона.
— Я гак само думаю, — відповів Нед. — Почекаємо ночі! Настала ніч. Повна тиша панувала на “Наутилусі”. Компас показував, що курс не змінився. Я чув роботу гвинта, котрий швидким ритмічним рухом врізався у воду. “Наутилус” плив на поверхні моря, погойдуючись з боку на бік.
Мої товариші і я вирішили тікати, як тільки військовий корабель підійде настільки близько, що нас можуть почути або побачити, благо місяць, за три дні до повні, світив яскраво. Опинившись на борту військового корабля, ми якщо і не зуміємо попередити удар, який загрожує йому, то зробимо принаймні усе, що дозволять обставини. Кілька разів мені здавалося, що “Наутилус” готується до атаки. Ні, — він тільки давав супротивнику підійти ближче, а потім знову втікав. Частина ночі минула без усяких подій. Ми чекали можливості втекти. Нед Ленд хотів тут же кидатися в море. Я змусив його почекати. На мою думку, “Наутилус” хотів атакувати двопалубний корабель на поверхні моря, а тоді наша втеча стане не тільки можливою, але і легкою.
О третій годині ранку я стривожений піднявся на палубу. Капітан не сходив з неї весь цей час. Не зводячи з корабля очей, він стояв біля свого прапора, і легкий вітер маяв чорним полотнищем над головою капітана. Здавалося, його погляд, надзвичайно напружений, тримав, тяг і спрямовував цей корабель вірніше, ніж буксир! Місяць переходив меридіан. На сході показався Юпітер. У цьому мирному спокої природи небо й океан суперничали своєю безтурботністю, морська гладінь надавала нічним зіркам можливості дивитися у свою дзеркальну поверхню — у найпрекрасніше з усіх дзеркал, що коли-небудь відбивало їхній світлий образ.
І, коли я порівнював цей глибокий спокій стихій з тим почуттям злості, яке таїлося в надрах невловного “Наутилуса”, все єство моє здригалося.
Військовий корабель знаходився від нас у двох милях. Він наближався, увесь час тримаючи курс на фосфоричне світло, що вказувало йому місцезнаходження “Наутилуса”. Я бачив його сигнальні вогні, червоний і зелений, і білий ліхтар на великому штазі бізань-щогли. Розпливчасте відбите світло давало можливість розглянути його оснащення і визначити, що вогонь у топках доведений був до межі. Снопи іскор і розпечений шлак вилітали з його труб, розсипаючись зірочками в темному просторі.
Я пробув на палубі до шостої ранку, але капітан Немо робив вигляд, що мене не зауважує. Корабель йшов за півтори милі від нас і при перших проблисках зорі відкрив обстріл. Прийшов час, коли “Наутилус” от-от нападе па свого супротивника, а я і мої товариші назавжди розстанемося з цією людиною, яку я особисто не наважувався засуджувати.
Я збирався зійти вниз, щоб попередити моїх товаришів, а в цей час на палубу вийшов помічник капітана. Його супроводжували кілька моряків. Капітан Немо не бачив або не хотів їх бачити. Але вони самі вжили необхідних заходів, які можна було б назвати “приготуванням до бою”. їхні дії були дуже прості. Залізну огорожу навколо палуби опустили вниз. Кабіна з прожектором і рубкою керманича теж ввійшла в корпус “Наутилуса”. Тепер на поверхні довгої сталевої сигари не залишилося жодної випуклості, що могла б перешкодити її маневру.
Я повернувся в салон. “Наутилус” продовжував триматися на поверхні. Перші промені дня проникли й у верхній шар води. При певних коливаннях хвиль скло вікон оживлялося червонуватим сяйвом ранкового сонця.
Наставав жахливий день 2 червня. О п’ятій годині лаг показав, що “Наутилус” зменшив швидкість. Я зрозумів, що він підпускав до себе супротивника. Постріли чулися набагато чіткіше. Снаряди падали навколо “Наутилуса” і з особливим шипінням урізалися у воду. — Друзі, — сказав я, — подамо один одному руки, хай нас береже Бог!
Нед Лепд був рішучий, Коисель спокійний, я нервував і ледве стримував себе. Ми перейшли в бібліотеку. Але, відчиняючи двері, що виходили до центрального трапа, я почув, як кришка люка різко опустилася.
Канадець кинувся до сходинок, але я зупинив його. Добре знайоме шипіння дало нам знати, що вода стала надходити в резервуари. Через кілька хвилин “Наутилус” опустився на кілька метрів нижче поверхні води. Я зрозумів його маневр. Тепер нам було пізно діяти. “Наутилус” полишив намір завдати удару двопалубному кораблю в його непроникну броню, а збирався це зробити нижче ватерлінії — там, де його обшивка не захищена металевою бронею.
Знову ми опинилися в полоні і були мимовільними свідками лиховісної драми, готової розігратися. Утім, ми не встигли задуматися над цим. Забравшись у мою каюту, ми тільки дивилися один на одного, не говорячи ні слова. Мій мозок впав у повне заціпеніння. Зупинилася робота думки. Я перебував у тому тяжкому моральному етапі, коли чекаєш, що от-от відбудеться страшний вибух. Я чекав, прислухався, і весь перетворився на слух.
Тим часом швидкість руху “Наутилуса” помітно зросла. Так він робив розбіг. Весь його корпус здригався. І раптом я скрикнув: “Наутилус” завдав удару, але не такого сильного, як можна було сподіватися. Я відчув пронизливий рух сталевого бивня. Я чув брязкіт і скрегіт. “Наутилус” завдяки могутній силі свого поруху вперед пройшов крізь корпус корабля так само —легко, як голка вітрильного майстра крізь парусину.
Я був не в змозі стриматися. Як божевільний, я вилетів з кімнати і вбіг у салоп. Там стояв капітан Немо. Мовчки, похмуро і непримиренно дивився він крізь кришталеве вікно правого борта. Величезна маса тонула в океані, а урівень з нею занурювався в безодню “Наутилус”, щоб не випустити з уваги жодного моменту цієї агонії. У десятьох метрах від мене я побачив розтрощену корму, куди вливалася з ревиськом вода, потім гармати і запобіжні перегородки; по верхній палубі металися юрби чорних примар. Вода усе піднімалася. Нещасні видряпувалися на ванти, чіплялися за щогли, борсалися у воді. Це був людський мурашник, раптово залитий водою!
Я був паралізований, скований горем, волосся стовпужилося, очі вилазили з орбіт, подих спирало, ні голосу, ні подиху і… усе-таки я дивився! Нездоланна сила тягла мене до вікон.
Величезний корабель занурювався повільно. “Наутилус” пантрував за ним, стежачи за кожним його рухом. Раптом пролунав вибух. Стиснене повітря підірвало палуби, немов хтось підпалив порохові льохи. Поштовх води був такий потужний, що відкинув наше судно. Тепер приречений корабель став швидко йти до дна. От показалися марси, обліплені жертвами, реї, що зігнулися від людей, нагромаджених згори, і, нарешті, верхівка головної щогли. Темна маса сховалася під водою з усім своїм екіпажем мерців, утягнутим жахливим виром.
Я обернувся і подивився па капітана Немо. Цей страшний судія, справжній архангел помсти, не відривав очей від потопаючого корабля. Коли усе скінчилося, капітан Немо попростував до своєї каюти, відчинив двері і ввійшов досередини. Я проводжав його очима.
На стіні проти дверей, над портретами героїв, я побачив портрет ще молодої жінки і двох дітей. Капітан Немо кілька секунд дивився на них, простягнувши до них руки, потім упав на коліна і гірко заридав.
Глава двадцять друга ОСТАННІ СЛОВА КАПІТАНА НЕМО
Моторошне видовище скінчилося, і створки закрилися, але світло в салоні не засвітилося. Усередині підводного корабля панували безгоміння і морок. “Наутилус” ішов від місця скорботи з неймовірною швидкістю, на глибині ста метрів. Куди він йшов? На південь чи на північ? Куди тікала ця людина, здійснивши свою жахливу помсту?
Я повернувся до себе в каюту, де мовчки сиділи Консель і Нед. Я відчував відразу до капітана Немо. Скільки б він не постраждав від інших людей, він не мав права карати їх так жорстоко. Вій перетворив мене якщо не у спільника, то у свідка діянь своєї помсти! Це вже занадто!
Об одинадцятій годині дали світло. Я пройшов у салон. У ньому було порожньо. Я подивився на прилади. “Наутилус” нісся на північ зі швидкістю двадцять п’ять миль за годину то па поверхні, то иа тридцять футів нижче. По позначках на карті я бачив, що ми пройшли повз Ламанш і з неймовірною швидкістю йдемо в напрямку до північних морів. Я ледве встигав ловити очима довгоносих акул, що миготіли перед вікнами, риб-молотів, морських вовків, частих відвідувачів цих вод, великих морських орлів, хмари морських коників, схожих на шахових копей, вугрів, що вигиналися, як феєрверкові змійки, полчища крабів, що пливли навскіс, схрестивши клешні на панцирі, нарешті зграї косаток, що суперничали з “Наутилусом” у швидкості. Але, звичайно, про спостереження, вивчення, класифікацію не могло бути мови.
Під вечір ми пройшли Атлантичним океаном двісті миль. Смеркло, і до сходу місяця море огорнув морок. Жахлива сцена розгрому увесь час воскресала в моїй уяві.
З цього дня хто міг сказати, куди нас потягне “Наутилус” у цьому басейні Північної Атлантики? Увесь час він мчав з незбагненною швидкістю! Увесь час у сутінках! Чи дійде він до шпіцбергенських кіс, до круч Нової Землі? Чи пройде по невідомих морях — по Білому і Карському, по Обській затоці, архіпелагам Ляхова, уздовж невідомих берегів Азіатського материка? Важко сказати. Не знаю, скільки спливло часу. Час зупинився на судновому годиннику. Здавалося, день і ніч змінювали одне одного не звичайною чергою, а як у полярних країнах. Я почував себе у владі фантастичного світу, де так вільно ширяла хвора уява Едгара По. Щохвилини я був готовий побачити міфічного Гордона Піма, “цю примарігу людську постать, набагато більшу, аніж будь-який мешканець Землі, розпростерту впоперек водоспаду, що перепиняє доступ до полюса!”
Я припускаю, — може, і помилково, — що відважний біг “Наути-луса” тривав п’ятнадцять або двадцять днів, і невідомо, скільки б він продовжувався, якби не катастрофа, що увірвала цю подорож.
Про капітана Немо не було ні слуху ні духу. Про помічника капітана — не більше. Жодна людина з екіпажу не з’являлася хоча б на мить. Майже увесь час “Наутилус” тримався під водою. Коли він піднімався на поверхню, щоб поповнити запас повітря, створки відкривалися і закривалися автоматично. Жодної позначки на карті. Я не мав уявлення, де ми знаходимося.
Додам, що канадець, утративши сили і терпіння, не з’являвся теж. Конселю не вдавалося вичавити з нього жодного слова, і він боявся, щоб канадець у нападі божевілля або під впливом нестерпної туги за батьківщиною не покінчив самогубством. Він стежив за ним, не залишаючи його на жодну хвилину.
Кожному зрозуміло, що в таких умовах наше становище стало нестерпним.
Якогось дня вранці, але якого числа, сказати важко, о першій годині дня я заснув, але сном хворобливим, важким. Коли я прокинувся, я побачив Неда, що нагнувся наді мною і пошепки сказав:
— Тікаймо!
Я підхопився.
— Коли? — запитав я.
— Цієї ж ночі. Схоже на те, що “Наутилус” залишився без нагляду. Можна сказати, що на судні усі заціпеніли. Ви будете готові?
— Так. А де ми?
— Десь поблизу землі; сьогодні я її помітив крізь туман, на відстані двадцяти миль на схід.
— Що це за земля?
— Не знаю, але яка б не була, ми там знайдемо пристанок.
— Так, Неде! Так, у цю ніч ми тікаємо, хоча б нам судилося потонути в морі.
— Море бурхливе, вітер міцний; але зробити двадцять миль на легкій посудині з “Наутилуса” мене анітрохи не лякає. Я зумію непомітно перенести в шлюпку небагато їжі і кілька пляшок з водою.
— Я буду з вами, Неде.
— А якщо мене застануть, — додав Нед, — я буду захищатися, поки мене не уб’ють.
— Ми вмремо разом, Неде.
Я зважився на все. Канадець пішов. Я вийшов на палубу, де насилу міг утриматися па ногах, — так сильно били хвилі. Небо не віщувало нічого доброго, але оскільки у цьому густому тумані була” видна земля, треба бігти. Ми не могли гаяти ні дня, ні години.
Я повернувся в салон, побоюючись і разом з тим прагнучи зустріти капітана Немо, бажаючи і не бажаючи його бачити. Що я йому скажу? Чи зможу приховати мимовільний жах, який уселяв він мені? Ні! Краще не зустрічатися віч-на-віч! Краще забути його! А все-таки!..
Як довго тягся цей день, останній день, що я мав провести на “Наутилусі”! Я залишався сам. Нед Ленд і Коисель уникали говорити зі мною, щоб не видавати себе.
О шостій годині я сів обідати, хоча мені не хотілося їсти. Але, незважаючи на відразу, я примушував себе, щоб не ослабнути. О пів на сьому Нед увійшов до мене в каюту. Він сказав:
— До нашого відплиття ми не побачимося. О десятій годині місяця ще не буде. Ми скористаємося темрявою. Приходьте в човен. Копсель і я будемо вас чекати.
Канадець тут же вийшов, не давши мені часу відповісти.
Я захотів перевірити курс “Наутилуса” і зійшов у салон. Ми йшли па північно-північпо-схід з неймовірною швидкістю па глибині п’ятдесятьох метрів.
Востаннє я подивився па чудеса природи, на чудові твори мистецтва, що тіснилися в цьому музеї, на ці незрівнянні колекції, приречені коли-небудь загинути на дні моря разом з тим, хто їх зібрав. Мені хотілося зберегти їх назавжди в моїй пам’яті. Так я провів тут цілу годину; залитий струменями світла, що лилося зі стелі, я усе ходив і милувався скарбами, що сяяли у своїх вітринах.
Потім я повернувся до себе в каюту. Там я иадяг непромокальний морський костюм. Зібрав свої записки і сховав їх на собі. Сильно калатало серце. Я не міг стримати його стукоту. Моя зніяковілість, моє хвилювання не вислизнули б, звичайно, від ока капітана Немо.
Що робив він у цю хвилину? Я підійшов до дверей його каюти. Там чулися кроки. Немо був у себе. Вій не лягав спати. При кожному його русі мені усе здавалося, що вігі от-от з’явиться переді мною і запитає: “Чому ви хочете бігти?” Я лякався найменшого звуку. Уява перебільшувала мої страхи. Цей хворобливий стан настільки загострився, що я не раз питав себе: чи не краще ввійти до капітана, стати перед ним і зухвало глянути йому в обличчя?
Божевільна думка! На щастя, я втримався і, повернувшись до себе, ліг па ліжко, щоб послабити фізичне збудження. Нерви заспокоїлися, але мій розгарячілий мозок працював, — у ньому швидко проносилися спогади про життя на борту “Наутилуса”; перед моїм внутрішнім зором промайнуло усе, що трапилося після мого зникнення з “Авраама Лінкольна”, усі події, погані і гарні; я знову побачив: підводні полювання, протоку Торреса, береги Папуасії, мілину, коралову гробницю, Суецький канал, Саптории-ський острів, — критського ловця, бухту Віго, Атлантиду, крижаний затор, Південний полюс, крижану в’язницю, бій зі спрутами, бурю в Гольфстрімі, “Месника” і жахливе видовище корабля, потопленого разом з екіпажем! Усі ці події розгорталися перед очима, як рухається декорація на театральному заднику. І в цьому своєрідному оточенні постать капітана зростала неймовірно. Його особистість виділялася й набувала надлюдських масштабів. Вій ставав не подобою мене, а володарем вод, генієм морів!
Було пів на десяту. Заплющивши очі, я обхопив голову руками, щоб не дати їй лопнути. Мені не хотілося думати. Ще півгодини чекання! Півгодини цього кошмару, коли можна збожеволіти! І в цей час я почув неясні звуки акордів на органі, сумну гармонію начебто тужливої пісні, щирий плач душі, готової порвати земні зв’язки. Я слухав всією своєю істотою, ледь дихаючи і поринувши цілком у той музичний захват, який, бувало, заманював і капітана Немо в нетутешній світ.
Але раптом я жахнувся однієї думки. Капітан Немо вийшов зі своєї каюти. Вій був у салопі, а мені, щоб втекти, треба пройти через салон. І там я зустрінуся з ним востаннє, він мене побачить, а може, й заговорить! Він може знищити мене одним жестом, прикувати до борту одним словом!
Зараз проб’є десята година. Настав час виходити з каюти і приєднатися до моїх друзів. Не могло бути ніяких вагань, хоча б капітан Немо й стояв переді мною. Я відчинив двері дуже обережно, і все-таки мені здалося, що вони прочинилися з жахливим скрипом. Може, цей скрип був лише грою моєї уяви!
Я почав рухатися поповзом по темних проходах “Наутилуса”, увесь час зупиняючись, щоб стримати серцебиття. Я добрався до кутових дверей салону і тихенько прочинив їх. Повний морок панував у салоні. Слабко звучали органні акорди. Капітан Немо сидів біля органа. Він не бачив мене. Мені здається, він не помітив би мене навіть при повному світлі, настільки він весь поринув у свій стан.
Я поповз по м’якому килимові, намагаючись ні на що не натикатися, — найменший шум міг мене видати. Знадобилося п’ять хвилин, щоб дістатися до головних дверей, що вели в бібліотеку. Я вже зібрався відчинити їх, як раптом глибоке’зітхання капітана Немо прикувало мене па місці. Я зрозумів, що він устав. Мені навіть удалося, хоча і неясно, розгледіти його, бо тонкий промінь світла з освітленої бібліотеки проникав у салон. Капітан йшов у напрямку до мене, мовчки, схрестивши на грудях руки, якось ковзаючи, а не крокуючи, наче примара. Його стиснуті груди здіймалися від ридань. І мені вчулися його словїа, останні, що долинули до мого вуха:
— Боже всемогутній! Досить! Досить!
Що це? Голос совісті, лемент душі цієї людини?
У повному сум’ятті я проскочив бібліотеку, піднявся по центральному трапу і по верхньому проходу дістався до човна. Я проникнув у нього крізь отвір, куди вже забралися мої товариші.
— Рушаймо! Швидше! — вигукнув я.
— Зараз! — відповів канадець.
Спочатку ми закрили отвір, пророблений у сталевій обшивці “Наутилуса”, і закріпили його гайками за допомогою англійського ключа, яким запасся Нед Ленд. У такий же спосіб закрили й отвір для човна, а потім канадець став відгвинчувати гайки, які ледь з’єднували нас з “Наутилусом”.
Раптом усередині почувся якийсь шум, чиїсь голоси швидко, коротко перегукувалися. Що там сталося? Невже вони помітили нашу втечу? Я відчув, як Нед Ленд дав мені в руки кинджал.
— Так, — прошепотів я, — ми зуміємо вмерти!
Канадець зупинив свою роботу. У цей час до мене донеслося одне слово, повторене разів двадцять, — слово страшне, і завдяки йому мені відразу стала ясна причина хвилювання, що охопила весь “Наутилус”. Його екіпажу було не до нас!
— Мальстрім! Мальстрім! — вигукнув я.
Мальстрім! Чи могло в нашім і без того жахливому становищі пролунати слово ще більш жахливе, аніж це? Отже, ми опинилися в найбільш небезпечних водах Норвезького узбережжя. Невже в цю безодню затягло “Наутилус”, і саме в той час, коли наш човен був уже готовий відокремитися від його залізних стін?
Давно відомо, що тут морські води, затиснуті в години припливу між Лофотенами й островами Феро, перетворюються на вировисько нездоланної сили. Там утворюється вир, з якого ще ніколи жоден корабель не міг врятуватися. З усіх точок обрію неслися дивовижні хвилі. Вони-то й утворюють цю безодню, справедливо названу “пуп Атлантичного океану” — вир такої моці, що втягував у себе все пливуче на відстані п’ятнадцяти кілометрів. Його безодня засмоктувала не тільки кораблі, але і китів, і білих ведмедів полярних країн.
У цій безодні і опинився “Наутилус”, потрапивши туди мимоволі, а може, і волею капітана Немо. “Наутилус” кружляв по спіралі, радіус якої ставав усе коротшим. Само собою зрозуміло, що і наш човен, ледве прикріплений до “Наутилуса”, мчав із немислимою швидкістю. Я це відчував, занурившись у такий же хворобливий стан, як буває після довгого обертання на одному місці. Нас охопив панічний жах, кров застигала в жилах, нервова реакція зникла, усе тіло покрилося холодним потом, як при агонії! А який шум стояв навколо вутлого нашого човна! Яке ревіння, повторене устократ луною на багато миль! Який гуркіт хвиль, що розбиваються об гострі вершини підводних скель — там, де дробляться найтвердіші тіла, де колоди перемелюються і перетворюються на потеруху!
Боже, що це було! Нас тріпало вусібіч! “Наутилус” боровся, як людська істота. Сталеві м’язи його тріщали. Часом він здіймався догори, а разом з ним і ми!
— Треба триматися і загвинтити гайки! — сказав Нед. — Поки ми прикріплені до “Наутилуса”, ми можемо ще врятуватися!..
Не устиг він це доказати, як роздався тріск; гайки відлетіли, човен вирвало із ніші і жбурнуло, як камінь із пращі, у прірву!
Голова моя вдарилася об залізний каркас човна з такою силою, що я знепритомнів.
Глава двадцять третя ВИСНОВОК
От і кінець моїй подорожі. Що сталося тієї ночі, як вискочив наш човен зі страшного виру, як Нед Ленд, я і Копсель врятувалися з цієї безодні? Я не можу сказати. Але коли до мене повернулася свідомість; я вже лежав у хатині рибалки з Лофотенськйх островів. Обоє моїх товаришів — цілі і иеушкоджені — сиділи біля мене і потискували мої руки. Ми гаряче розцілувалися. У той час ми не могли і думати про повернення до Франції. Пасажирське сполучення між північною Норвегією і південною буває рідко. Доводилося чекати пароплава, що робить раз на два місяці рейс до Північного мису. І от, залишившись жити у гостинних людей, що дали нам притулок, я переглядаю розповідь про паші пригоди. Вона точна — жоден факт не пропущений, жодна дрібниця не перебільшена. Це — достовірна повість про неймовірну експедицію в надрах морської стихії, ще не доступних людині; але прогрес цивілізації перетворить їх коли-небудь на вільні шляхи, відкриті для всіх!
Питання — чи повірять мені люди? Зрештою це неважливо. Я твердо можу сказати одне, що тепер маю право говорити про ті морські глибини, де менше аніж за десять місяців я проплив двадцять тисяч льє і здійснив кругосвітню подорож, яка відкрила мені таку безліч чудес — в Індійському і Тихому океані, у Червоному і Середземному морі, в Атлантиці й у південних і в північних морях!
Однак що ж сталося з “Наутилусом”? Чи устояв він проти могутніх обіймів Мальстріму? Чи живий капітан Немо? Чи продовжує він плавати в глибинах океаду і вершити свої жахливі відплати, чи може його шлях увірвався па останній гекатомбі? Чи донесуть хвилі коли-небудь до нас той рукопис, де описана історія його життя? Чи довідаюся я, нарешті, його справжнє ім’я? Чи не видасть зниклий корабель своєю національністю і національність самого капітана Немо?
Сподіваюся. Сподіваюся і на те, що його могутнє оснащення перемогло море навіть у найстрашнішій його безодні, і “Наутилус” уцілів там, де гинуло стільки кораблів! Якщо це так і якщо капітан Немо усе ще живе в просторі океану, як у своїй обраній батьківщині, нехай ненависть затихне в цьому запеклому серці! Нехай споглядання безлічі чудес природи загасить вогонь помсти! Нехай у ньому грізний суддя поступиться місцем мирному вченому, що буде продовжувати свої дослідження морських глибин.
Якщо доля його химерна, то і велична. А хіба я його не зрозумів? Хіба не жив я десять місяців його надприродним життям? Уже шість тисяч років тому Екклезіаст ставив таке питання: “Хто міг коли-небудь, виміряти глибини безодні?” Але дати йому відповідь із усіх людей мають право тільки двоє: капітан Немо і я.
