Глава дванадцята УСЕ НА ЕЛЕКТРИЧНІЙ ЕНЕРГІЇ!
— Пане, — сказав капітан Немо, показуючи на прилади, що висіли на стінах каюти, — ось апаратура, що слугує для керування “Наутилусом”. Тут, як і в салоні, вона завжди у мене перед очима й у будь-який момент дає мені знати, у якій точці океану знаходиться мій підводний корабель, а також указує його напрямок. Деякі прилади вам знайомі. Ось термометр для виміру температури повітря на “Наутилусі”; барометр — прилад, що визначає атмосферний тиск, завдяки цьому ми маємо можливість передбачати зміну погоди; гігрометр — один із приладів для виміру ступеня вологості в атмосфері; storm-glass сигналізує про наближення бурі; компас указує шлях; секстан дозволяє за положенням сонця визначити широту; хронометри дають можливість установити довготу; і, нарешті, підзорні труби, денні і нічні, котрими я користуюся, оглядаючи обрій, коли “Наути-лус” піднімається на поверхню океану.
— Ну, що ж! Усе це прилади узвичаєні в побуті мореплавців, і я давно з ними знайомий. Але отут є речі, що, мабуть, мають стосунок до особливостей керування підводним кораблем. Хоча б цей великий циферблат із рухливою стрілкою, чи не манометр?
— Манометр, цілком правильно! Прилад цей слугує для виміру тиску води і тим самим указує, на якій глибині знаходиться моє підводне судно.
— А це зонди нової конструкції?
— Термометричні зонди. Ними вимірюють температуру в різних шарах води.
-— А оці інструменти? Я не уявляю собі їхнє призначення.
— Отут, пане професоре, я повинен буду дати вам деякі роз’яснення, — сказав капітан Немо. — Чи не будете ласкаві вислухати їх?
Помовчавши трохи, він сказав:
— У природі існує могутня сила, слухняна, проста у користуванні. Вона застосовна у будь-яких випадках, і на моєму кораблі усе підлягає їй. Від неї походить усе! Вона освітлює, опалює, надає руху машинам. Ця сила — електрична енергія!
— Електрична енергія? — здивовано вигукнув я.
— Так, пане.
— Одначе, капітане, виняткова швидкохідність вашого корабля погано узгоджується з можливостями електричної енергії. Досі динамічна сила електрики уявлялася досить обмеженою і можливості її дуже незначні.
— Пане професоре, — зауважив капітан Немо, — способи використання електричної енергії на кораблі значно відрізняються від загальновживаних. Дозволю собі на цьому закінчити!
— Не смію наполягати, пане, і задовольнюся вашим коротким поясненням. Зізнаюся, я неабияк подивований! Дозвольте лише деякі запитання. Сподіваюся, ви відповісте, якщо не вважатимете мене нескромним. Адже елементи, що слугують джерелом цієї чудодійної сили, мають швидко виснажуватися, чи не так? Чим ви заміните хоча б цинк? Адже ви не підтримуєте зв’язків із землею?
— Відповім на ваше питання, — сказав капітан Немо. — Насамперед скажу, що на морському дні є значні поклади руд, цинку, заліза, срібла, золота та іншого, розробка яких не становить великих зусиль. Але я не побажав користуватися благами землі і волію запозичувати в моря кількість енергії, необхідної для потреб корабля.
— У моря?
— Так, пане професоре, у моря не бракує цієї енергії. Я міг би, скажімо, проклавши кабель на різних глибинах, одержати струм від різниці температур у різних водних шарах. Але я віддав перевагу більш практичному способу.
— Себто?
— Вам відомий склад морської води. На тисячу грамів припадає дев’яносто шість з половиною відсотків чистої води, два і дві третини відсотка хлористого натрію; далі в невеликій кількості хлористий магній і хлористий кальцій, бромистий магній, сірчанокислий магній, сульфат і вуглекальцієва сіль. Ви бачите, що хлористий натрій утримується в морській воді в значній кількості. Саме цей натрій я виділяю з морської води і живлю ним свої елементи.
— Хлористим натрієм?
— Так, пане. У поєднанні з ртуттю він утворює амальгаму, що заміняє цинк в елементах Бунзена. Ртуть в елементах не розкладається.
Витрачається тільки натрій, а його мені постачає море. І треба сказати, що, окрім усього, натрієві елементи принаймні вдвічі сильніші за цинкові.
— Я добре розумію, капітане, усю перевагу натрію в умовах, у яких ви перебуваєте. Натрій вам постачає море. Чудово! Але йо^ го ж ще треба добути, інакше кажучи, виділити з його хлористого з’єднання. Яким способом ви його виділяєте? Зрозуміло, ваші батареї могли б слугувати для електрохімічного розкладу хлористого натрію, але, якщо не помиляюся, витрата натрію на електроліз дуже висока. І що ж виявиться? Ви таким способом витратите натрію більше, аніж його одержите!
— Тому-то, пане професоре, я не виділяю натрій електролітичним способом і користуюся для цього енергією кам’яного вугілля.
— Кам’яного вугілля?
— Скажімо, морського вугілля, якщо вам завгодно, — відповів капітан Немо.
— Отже, ви винайшли спосіб розробляти підводні кам’яновугільні копальні?
— Пане Аронаксе, ви побачите це у дії. Я тільки попрошу вас набратися терпіння, тим більше в цьому вам сприяє надлишок вільного часу. Пам’ятайте лише одне: я усім зобов’язаний океану. Океан постачає мене електрикою, а електрика дає “Наутилусу” тепло, світло, здатність рухатися, одне слово, життя!
— Але не повітря для дихання?
— О, я міг би одержати і повітря, найчистіший кисень! Але це зайве, адже я можу піднятися в будь-який момент на поверхню океану. Утім, якщо електрична енергія і не виробляє кисень, потрібний для дихання, усе-таки вона надає руху могутнім насосам, які нагнітають повітря в спеціальні резервуари, що дозволяє мені, якщо буде потрібно, довгий час знаходитися в глибинних водах.
— Капітане, я захоплююся вами! — сказав я. — Ви, мабуть, зробили наукове відкриття, виявивши надзвичайну потужність електричної енергії! Коли-небудь люди зрозуміють це!
— Не знаю, чи зрозуміють вони це хоч колись, — холодію відповів капітан Немо. — Але, як би там не було, я надав цій дорогоцінній силі широкого застосування. Вона виливає на нас своє рівномірне і постійне світло, чого бракує сонячному світлу. Тепер гляньте на цей годинник: він електричний й точністю не поступається кращим хронометрам. Я сконструював його за італійською системою, розділивши циферблат на двадцять чотири години, оскільки для мене не існує ні дня, пі ночі, ні сонця, ні місяця, лише це штучне світло, що я несу із собою в морські глибини! Бачите, тепер десята година ранку.
— Цілком правильно!
— А от і інше застосування електрики. Циферблат, що ви бачите перед собою, слугує покажчиком швидкості “Наутилуса”. Проводами він з’єднується з гвинтом лага, і стрілка постійно дає мені знати, з якою швидкістю йде судно. Погляньте-но, зараз ми йдемо зі швидкістю не більше п’ятнадцяти миль на годину.
— Неймовірно! — вигукнув я. — Ви, я бачу, правильно розв’язали задачу, застосувавши силу, що у майбутньому замінить вітер, воду і парові двигуни!
— Ми ще не скінчили, пане Аранаксе, — сказав капітан Немо, встаючи. — І, якщо вам цікаво, ходімо на корму “Наутилуса”.
І я справді ознайомився з внутрішнім улаштуванням підводного корабля. От його точний опис, якщо йти до форштевня носової частини: їдальня метрів п’ять завдовжки, відділена від бібліотеки непроникною, точніше кажучи, водонепроникною перегородкою; бібліотека довжиною метрів п’ять, салон завдовжки з десять метрів, відділений другою водонепроникною перегородкою від каюти капітана завдовжки у п’ять метрів; поруч моя каюта десь із два з половиною метри; і, нарешті, резервуар для збереження повітря, що займав увесь простір до форштевня, тобто сім із половиною метрів. Усього тридцять п’ять метрів! Водонепроникні перегородки і герметичні двері слугували надійним захистом, якби в якій-небудь частині підводного корабля виникла теча.
Я пішов за капітаном Немо вузькими проходом, і ми знову опинилися в самому центрі судна. Там, між двома непроникними перегородками, знаходилося вузьке приміщення. Залізний трап, пригвинчений до стіни, вів до самої стелі. Я запитав капітана, куди веде цей трап.
— Він веде до шлюпки, — відповідав він.
— Як! У вас є шлюпка? — запитав я, трохи здивувавшись.
— Атож! Чудовий гребний човен, легкий і стійкий. Шлюпка слугує для прогулянок і риболовлі.
— Отже, вам доводиться підніматися на поверхню моря, щоб спустити шлюпку на воду?
— Зовсім ні! Шлюпка міститься в спеціальній ніші в кормовій частині палуби “Наутилуса”. Це цілком палубне судно, воно має водонепроникну кришку і укріплене у своєму піізді міцними болтами. Трап веде до вузького люка в палубі “Наутилуса”, що сполучало-
ється з таким же люком у дні шлюпки. Через ці отвори я потрапляю в шлюпку. Палубний люк тут же закривається. Я зі свого боку закриваю герметичною кришкою отвір у шлюпці. Потім відгвинчую болти, і шлюпка миттєво спливає на поверхню води. Тоді я відкриваю герметичний люк шлюпки, ставлю щоглу, піднімаю вітрила, беруся за весла, і от я у відкритому морі!
— А як же ви повертаєтеся на борт?
— Я не повертаюся, пане Аронаксе! “Наутилус” піднімається на поверхню океану.
— За вашим наказом?
— За моїм наказом. Шлюпка з’єднана із судном електричним кабелем. Я даю повідомлення — і квит!
— І справді, — сказав я, надивившись на всі ці дива, — нічого не може бути простіше!
Проминувши сходову клітку, ми пройшли повз прочинені двері в невелику каюту, не більше двох метрів завдовжки, у якій Консель і Нед Ленд наминали за обидві щоки чудовий сніданок. Потім відчинилися сусідні двері, і ми заглянули в камбуз довжиною в три метри, розташований між чималими коморами судна.
Електрика виявилася зручніше од усякого газу. Усе готувалося на електриці. Проводи, під’єднані до апаратури у вигляді платинових пластинок, розжарювали їх дочервона, підтримуючи в плиті температуру, потрібну для готування їжі. На електриці працював і дистиляційний апарат, що постачав судно найчистішою прісною водою. Біля камбуза містилася ванна кімната, комфортабельно обладнана, із кранами для гарячої і холодної води.
Далі знаходився матроський кубрик довжиною п’ять метрів. Але двері були зачинені, і мені не вдалося визначити кількість обслуговуючого персоналу на борту “Наутилуса”.
Четверта водонепроникна перегородка відокремлювала кубрик від машинного відділення.
Відчинилися двері, і я опинився у приміщенні, де капітан Немо — першокласний інженер — установив машини, що приводили “Наутилус” у рух.
Машинне відділення, яке займало в довжину метрів двадцять, було яскраво освітлене. Приміщення складалося з двох половин: у першій знаходилися батареї, котрі виробляли електричну енергію, у другій — машини, що обертали гвинт корабля.
Я відразу ж відчув якийсь неприємний запах, що стояв у приміщенні. Капітан Немо помітив це.
— Ви відчуваєте запах газу, — сказав він, — газ виділяється при виробленні натрію. На жаль, доводиться з цим миритися! Утім, ми щоранку грунтовно вентилюємо увесь корабель.
Природно, що я з неабияким інтересом оглядав машинне відділення “Наутилуса”.
— Ви бачите, — сказав капітан Немо, — я користуюся елементами Бупзена, а не Румкорфа. Останні не дали б мені такої високої напруги. Батарей Буизеїіа в мене не так багато, але зате вони працюють із великою потужністю. Електрична енергія, вироблена батареями, передається в машинне відділення, пускає в хід електромотори, що через складну систему трансмісій надають обертального руху гребному валу. І незважаючи на те, що гвинт у діаметрі дорівнює шести метрам, швидкість обертання його дорівнює до ста двадцяти обертам за секунду.
— І ви розвиваєте швидкість…
— П’ятдесят миль за годину.
Отут крилася таємниця, і я не наполягав на її роз’ясненні. Як може електрика дати струм такої високої напруги? У чому джерело цієї надпотужної енергії? Чи у високій якості арматури нового зразка, у якій індукується струм? Чи у системі трансмісій невідомої досі конструкції, здатної довести силу напруги до нескінченності? Я не міг цього збагнути.
— Капітане Немо, — сказав я, — результати перед очима, і я не претендую на пояснення. Я не забув іще, як мистецьки маневрував “Наутилус” навколо “Авраама Лінкольна”, і мені відома його швидкохідність. Але розвинути швидкість — цього ще недостатньо. Потрібно бачити, куди йдеш! Потрібно мати можливість спрямовувати судно вправо, вліво, нагору, вниз! Яким способом занурюєтеся ви на великі глибини, де тиск досягає ста атмосфер? Яким способом ви піднімаєтеся на поверхню океану? Нарешті, яким способом ви рухаєтеся вперед в обраних вами глибинних шарах? Але, може, нескромно з мого боку задавати подібні питання?
— Анітрохи, пане професоре, — відповідав капітан після деякого вагання. — Адже ви назавжди пов’язані з підводним кораблем. Ходімо в салон. Там у нас справжній робочий кабінет, і там ви довідаєтеся усе, що вам хочеться знати про “Наутилус”.
Глава тринадцята ДЕЯКІ ЦИФРИ
Незабаром ми сиділи на дивані в салоні із сигарами в роті. Капітан розіклав переді мною креслення, що були планом “Наутилуса” в повздовжньому і поперечному перетині. Потім він сказав:
— Ось, пане Аронаксе, креслення судна, на якому ви знаходитеся. Судно ставноить собою сильно видовжений циліндр із конічними краями. За своєю формою воно нагадує сигару, а ця форма вважається в Лондоні кращою для подібного виду конструкцій. Довжина циліндра сімдесят метрів; найбільша ширина — вісім метрів. Пропорція судна трохи відступає від узвичаєного для ваших швидкохідних парових суден відношенням ширини до довжини, як одиниця до десяти, але і при даному співвідношенні лобовий опір невеликий і вода, що витісняється, не сповільнює ходу корабля.
Ці дві величини вже дозволяють обчислити площу й об’єм “Наутилуса”. Площа його дорівнює одній тисячі одинадцяти і сорока п’яти сотим квадратних метрів, об’єм дорівнює одній тисячі п’ятистам і двом десятим кубічних метрів, коротше кажучи, корабель, повністю занурений у воду, витісняє тисячу п’ятсот і два десятих кубометрів, або тонн, води.
Складаючи план судна, призначеного до підводного плавання, я виходив з того розрахунку, що при спуску у воду дев’ять десятих його об’єму були б занурені в море й одна десята виступала з води. За таких умов судно має витісняти тільки дев’ять десятих свого об’єму, інакше кажучи, одну тисячу триста п’ятдесят шість і сорок вісім сотих кубічних метрів води, і важити стільки ж тонн. Отже, конструкція судна не допускала навантаження понад цю вагу.
“Наутилус” має два корпуси, один зовнішній, другий внутрішній; вони з’єднані між собою залізними балками, що мають двотавровий перетин, це надає судну надзвичайної міцності. Справді, завдяки такій конструкції судно протистоїть будь-якому тиску, подібно до моноліту. Міцністю свого корпусу “Наутилус” зобов’язаний аж ніяк не заклепкам обшивки: монолітність його конструкції досягнута шляхом зварювання і забезпечена однорідністю матеріалів, що дозволяє йому вступати в єдиноборство із найбурх-ливішими морями.
Подвійна обшивка корабля виготовлена з листової сталі, питома вага якої дорівнює семи і восьми десятих. Товщина зовнішньої обшивки не менше п’яти сантиметрів, вага триста дев’яносто чотири і дев’яносто шість сотих тонни. Внутрішня обшивка, кіль — заввишки п’ятдесят сантиметрів і в ширину двадцять п’ять сантиметрів, вагою шістдесят дві тонни, — машини, баласт та інше устаткування, обстановка, внутрішні переборки і пілерси(1) — усе це разом узяте важить дев’ятсот шістдесят одну і шістдесят дві сотих тонни. Отже, загальна вага судна становить одну тисячу триста п’ятдесят шість і сорок вісім сотих тонни, зрозуміло?
(1) Пілерс — вертикальний стояк, який підтримує палубу судна. ‘
— Зрозуміло, — відповів я.
— Отже, — продовжував капітан, — перебуваючи па поверхні океану, “Наутилус” за цих умов виступає над поверхнею води на одігу десяту. Отже, при потребі цілком занурити “Наутилус” у воду необхідно мати резервуари, що ємністю дорівнюють цій десятій частці його обсягу, іншими словами, здатні містити в собі сто п’ятдесят і сімдесят дві сотих тонни води. В такому разі вага судна становитиме одну тисячу п’ятсот сім тонн, і воно зовсім сховається, під водою. Так і є в дійсності, пане професоре! Такі резервуари є в трюмі “Наутилуса”. Варто лише відкрити крани, як вони наповнюються водою, і корабель занурюється в море врівень з поверхнею води!
— Гаразд, капітане! Але тут і виникає основне утруднення! Припустимо, що ваше судно може триматися врівень з поверхнею океану. Але, занурюючись у глибинні шари, хіба ваш підводний корабель не зазнає підвищеного тиску верхніх шарів води? Хіба цей тиск не виштовхує його знизу нагору із силою, що дорівнює приблизно одній атмосфері на кожні тридцять футів води, тобто бизько одного кілограма на квадратний сантиметр?
— Цілком правильно, пане.
— Отже, для того щоб “Наутилус” опустився в глибини океану, вам доводиться ущерть наповнювати резервуари водою?
— Пане професоре, — відповів капітан Немо, — не слід змішувати статику з динамікою, це може привести до серйозних промахів. Непотрібно великих зусиль, щоб опуститися в глибини океану, адже корпус корабля має тенденцію “тонути” у воді. Ви стежите за ходом моєї думки?
— Я слухаю вас, капітане.
— Отож, коли мені довелося визначати, якою має бути вага “Наутилуса”, щоб він міг занурюватися в глибини, я зайнявся насамперед розрахунком зменшення обсягу морської води на різних глибинах під тиском верхніх водних шарів.
— Цілком очевидно, — відповідав я.
— Але якщо вода має здатність стискуватися, усе-таки ця її властивість досить обмежена. Дійсно, згідно з останніми даними, вода стискується на чотириста тридцять шість десятимільйоиних при підвищенні тиску на одну атмосферу, або, скажімо, на кожні тридцять футів глибини. При зануренні на глибину тисячі метрів доводиться брати до уваги зменшення об’єму від тиску водяного стовпа висотою в тисячу метрів, інакше кажучи, від тиску в сто атмосфер. Отже, зменшення об’єму становитиме в цих умовах чотириста тридцять шість стотисячних. Отже, водотоннажність судна збільшиться до однієї тисячі п’ятисот тринадцяти і сімдесяти семи сотих тонни; у той час як нормальний тоннаж судна одна тисяча п’ятсот сім і дві десятих тонни. А отже, для збільшення водотоннажності судна необхідний баласт вагою усього лише в шість і п’ятдесят сім сотих тонни.
— Невже?
— Так, пане Аронаксе! І розрахунки ці легко перевірити. У мене є запасні резервуари ємкістю в сто тони. Завдяки цьому я можу занурюватися на значні глибини. Якщо я хочу піднятися врівень з поверхнею моря, мені досить викачати воду із запасних резервуарів. Якщо я захочу, щоб “Наутилус” вийшов на поверхню океану-па одну десяту свого об’єму, я маю начисто спорожнити резервуари.
Що можна було заперечити проти чисто математичних викладок капітана?
— Мушу визнати правильність ваших обчислень, капітане, — відповів я, — і даремно було б їх заперечувати, тим більше що ваші розрахунки щодень підтверджуються на практиці. Але у мене виникає сумнів…
— Щодо чого, пане?
— Коли ви перебуваєте на глибині тисячі метрів, обшивка “Наутилуса” зазнає тиску ста атмосфер, чи не так? Але якщо ви побажаєте спорожнити резервуари, щоб, полегшивши судно, підняти його на поверхню, вашим насосам доведеться перебороти тиск у сто атмосфер, чи не так? Але ж це дорівнює ста кілограмам па квадратний сантиметр! Тут потрібна велика потужність…
— Яку може дати тільки електрика, — поспішив закінчити фразу капітан Немо. — Повторюю, пане, можливості моїх машин майже необмежені. Насоси “Наутилуса” великої потужності. Ви могли в цьому переконатися, коли на палубу “Авраама Лінкольна” обрушився цілий водяний стовп, вивержений ними. Утім, я користуюся запасними резервуарами лише в крайньому разі, а саме при зануренні на глибини від півтори до двох тисяч метрів.
Без особливої потреби я не перевантажую батареї. Ну, а коли мені приходить фантазія побувати в океанських безоднях, коротше кажучи, на глибині двох-трьох льє від поверхні води, я користуюся більш складним маневром, але не менш надійним.
— Що це за маневр, капітане? — запитав я.
— Спочатку я повинен розповісти вам, у який спосіб управляється “Наутилус”.
— Я весь — увага, капітане!
— Щоб спрямувати судно па штирборт, на бак-борт, щоб робити маневри, коротше кажучи, вести судно по горизонтальній площині, я користуюся звичайним кермом із широким пером, підвішеним до ахтерштевня, що приводиться в рух штурвалом за допомогою шуртроса. Але я можу спрямовувати “Наутилус” і у вертикальній площині, згори вниз і знизу вгору, за допомогою двох похилих площин, вільно прикріплених до його бортів коло ватерлінії. Площини ці рухливі і приводяться в будь-яке положення зсередини судна за допомогою могутніх важелів. Якщо площини поставлені паралельно до кіля, судно йде по горизонталі. Якщо вони похилі, “Наутилус”, у залежності від кута нахилу, ведений гвинтом, або опускається по діагоналі, що подовжується за моїм бажанням, або піднімається по тій же діагоналі. Більше того, при бажанні можна прискорити підйом, виключивши гвинт. Під тиском води “Наутилус” спливає на поверхню по вертикалі, як злітає в повітря наповнений воднем аеростат.
— Браво, капітане! — вигукнув я. — Але як може керманич вести підводний корабель навмання?
— Керування ходом судна здійснюється з рубки, що утворює виступ у зовнішній частині корабельного корпусу. Ілюмінатори рубки з товстого черепицеподібного скла.
— І скло здатне витримати такий тиск?
— Якнайкраще! Кришталь, при усій своїй ламкості при падінні, виявляє, однак, значний опір тиску води. У тисяча вісімсот шістдесят четвертому році здійснено було у Північному морі дослідну риболовлю при електричному світлі. І що ж? Кришталеві пластинки в сім міліметрів товщиною витримали тиск у шістнадцять атмосфер! Притому що був увімкнутий струм високої напруги. Скло ж, яким користуюся я, має товщину не менше двадцяти одного сантиметра, тобто в тридцять разів товще згаданих пластинок.
— Усе це так, капітане Немо! Але щоб орієнтуватися в просторі, необхідне світло, що розсіювало б пітьму. А в мороці вод…
— За рубкою міститься могутній електричний рефлектор, що освітлює море на відстані півмилі.
— Браво! Бравісимо, капітане! Тепер я розумію, що означало світіння моря, яке настільки збило з пантелику вчених! От він, горезвісний фосфоресціюючий нарвал! До речі, скажіть, зіткнення “Наутилуса” з “Шотландією”, що наробило стільки галасу, чиста випадковість?
— Найчистіша, пане! Я плив у двох метрах од рівня моря, коли сталося зіткнення. Утім, я відразу ж побачив, що воно не мало трагічних наслідків.
— Ніяких, пане! Ну, а що стосується вашої зустрічі з “Авраа-мом Лінкольном”…
— Досить прикро, пане професоре, що постраждав один із найкращих кораблів американського флоту; але на мене напали, і я змушений був захищатися. Утім, я вдовольнився тим, що знешкодив фрегат. Судно відбудеться легким ремонтом у найближчому порту!
— О капітане, — вигукнув я, — ваш “Наутилус” дійсно пречудове судно!
— Так, пане професоре, — схвильовано відповів капітан Немо, — я люблю його, як плоть від плоті своєї! Якщо ваші судна полишені на будь-які незгоди і їх усюди підстерігає небезпека, якщо перше враження, що його справляє море, як добре сказав голландець Яп-сен, — страх безодні, то па борту “Наутилуса” людина може бути спокійною. Тут нема чого боятися — ні пробоїни в корпусі, адже подвійна обшивка судна міцніша од заліза; тут немає такелажа(1), що страждає від бічної хитавиці або “утомлюється” від кільової ; немає вітрил, що їх може пошматувати вітер; немає парових котлів, що можуть вибухнути; тут виключена небезпека пожежі, бо на кораблі немає дерев’яних частин; немає вугілля, запас якого може вичерпатися, адже корабель керується електричними апаратами; немає небезпеки зіткнення, оскільки він один плаває в морських безоднях; не страшні і бурі, адже за кілька метрів од рівня моря панує глибокий спокій! Так, пане! Це досконалий підводний корабель! І якщо вірно, що винахідник більше вірить у своє судно, ніж конструктор, а конструктор більше, ніж сам капітан, то зрозумійте, з якою безмежною довірою ставлюся до “Наутилуса” я — одночасно винахідник, конструктор і капітан судна!
(1) Такелаж — суднові троси, блоки, гаки, призначені для кріплення корабельного оснащення.
Капітан Немо говорив із великою наснагою. Палкий погляд, рвучкі рухи зовсім змінили його. Так, він ліобив своє судно, як батько любить своє дітшце!
Але питання, можливо нескромне, так і зривавалося з моїх губ; і, нарешті, я все-таки спитав:
— Отже, ви інженер, пане Немо?
— Так, пане професоре, — відповів він, — я навчався в Лондоні, Парижі і Нью-Йорку в ті часи, коли ще був жителем Землі.
— Але як же вам удалося зберегти в таємниці спорудження цього дивовижного підводного корабля?
— Кожна частина корабля, пане Аропаксе, отримана мною з різних країн земної кулі. Призначення кожного замовлення було вигаданим. Кіль “Наутилуса” викуваний у Крезо, гребний вал у “Пена і компанії” у Лондоні, листова обшивка корпусу у Лерда в Ліверпулі, гвинт у Скотта в Глазго, резервуари в “Кайля і компанії” у Парижі, машини у Круппа у Пруссії, таран у майстернях Мотала у Швеції, вимірювальні прилади у братів Гарт у Нью-Йорку і так далі. Постачальники отримували мої креслення, підписані кожного разу іншим ім’ям.
— Але, одержавши окремі частини, ви повинні були їх зібрати, змонтувати? — запитав я.
— Пане професоре, моя суднобудівна верф знаходилася на пустельному острові, у відкритому океані. Там навчені мною робітники, мої відважні товариші, під моїм керівництвом зібрали наш “Наутилус”. Коли корабель був зібраний, вогонь знищив усякі сліди нашого перебування на острові, що його я, якби міг, підірвав би!
— Треба думати, що корабель коштував вам чималих витрат?
— Пане Аронаксе, броненосець обходиться в одну тисячу сто двадцять п’ять франків на кожну тонну. “Наутилус” важить тисячу п’ятсот тонн. Отже, він обійшовся близько двох мільйонів франків, якщо брати до уваги лише вартість його устаткування, і не менше чотирьох чи п’яти мільйонів франків разом із колекціями і художніми творами, що зберігаються на ньому.
— Дозвольте, капітане, поставити останнє запитання?
— Будь ласка, пане професоре!
— Ви дуже багаті?
— Несказанно багатий! Я міг би вільно сплатити десять мільярдів державного боргу Франції!
Я уважно подивився на свого співрозмовника. Чи не зловживав він моєю довірливістю? Час покаже!
Глава чотирнадцята “ЧОРНА РІКА”
Площа, що її займає вода на поверхні земної кулі, обчислюється в три мільйони вісімсот тридцять дві тисячі п’ятсот п’ятдесят вісім квадратних міріаметрів(1); інакше кажучи, вода займає понад тридцять вісім мільйонів гектарів земної поверхні. Об’єм цієї рідкої маси дорівнює двом мільярдам двомстам п’ятдесятьом мільйонам кубічних миль; і якщо уявити собі цю рідку масу у формі кулі, то виявиться, що діаметр її дорівнює шістдесяти льє, а вага становить три квінтильйони тонн. А щоб осмислити ці цифри, необхідно знати, що квінтильйон відноситься до мільярда, як мільярд до одиниці, іншими словами, у квінтильйоні стільки ж мільярдів, скільки в мільярді одиниць. Образно кажучи, таку кількість води могли б вилити всі земні ріки лише протягом сорока тисяч років!
(1) Міріаметр — десять тисяч метрів.
У геологічному минулому нашої планети за вогненним періодом тривав період водяний. Земна поверхня становила собою дно світового океану. Потім, у силурійський період, почалося горотворення; з вод виступили гірські вершини, на поверхні океану з’явилися острови, що зникали під час потопів і потім знову виникали, з’єднуючись між собою й утворюючи материки; співвідношення між просторами суші і води на Землі неодноразово змінювалося, і, нарешті, рельєф земної поверхні набув тих обрисів, які ми бачимо на сучасних географічних картах. Суша відвоювала у води тридцять сім мільйонів шістсот п’ятдесят сім квадратних миль, або дванадцять мільярдів дев’ятсот шістнадцять мільйонів гектарів.
Обриси материків дозволяють розділити світові води на п’ять головних водойм: Північний Льодовитий океан, Південний Льодовитий океан, Індійський океан, Атлантичний океан, Тихий океан.
Тихий океан простягнувся з півночі на південь, займаючи весь простір між обома полярними колами, і з заходу на схід, між Азією й Америкою, упродовж ста сорока п’яти градусів довготи. Це найспокійнішій з океанів, течії його широкі і не швидкі, припливи і відпливи помірні, опади рясні. Такий океан, з якого почалася моя подорож за найнадзвичайиих обставин.
— Пане професоре, — сказав капітан Немо, — якщо ваша ласка, ми з точністю визначимо місце, де ми знаходимося, і установимо відправну точку нашої подорожі. Тепер за чверть дванадцята. Я накажу підняти судно на поверхню океану.
Капітан натиснув тричі кнопку електричного дзвоника. Негайно ж насоси почали помпувати воду з резервуарів; стрілка манометра поповзла вгору, указуючи на те, що тиск усе зменшується; нарешті, вона завмерла на місці.
— Ми вийшли на поверхню, — сказав капітан.
Я направився до центрального трапа. Піднявшись по залізних сходинках нагору, я вийшов через відкритий люк на палубу “Наутилуса”.
Палуба виступала з води не більше аніж на вісімдесят сантиметрів. Округлий і довгий корпус “Наутилуса” і справді був схожий на сигару. Я звернув увагу на те, що його черепицеподібна обшивка з листового заліза нагадувала луску, що покриває тіло наземних плазунів. І я зрозумів, чому, попри найпотужніші підзорні труби, це судно завжди приймали за морську тварину.
Напівсхована в корпусі “Наутилуса” шлюпка утворювала невелику опуклість посеред палуби. На носі і на кормі виступали дві невисокі кабіни з похилими стінками, частково прикриті товстим чечевицеподібним склом: передня слугувала рубкою керманичу, у задній був установлений потужний електричний прожектор, що освітлював шлях.
Океан був чудовий, небо ясне. Довгий корпус судна лише злегка погойдувався на широких океанських хвилях. Легкий східний вітерець ледве рябив водну гладінь. Туман не застеляв лінії обрію, і можна було з великою точністю вести спостереження.
Ніщо не зупиняло погляду. Ні острівця, ні скелі довкруж. Ні сліду “Авраама Лінкольна”… Неозора пустеля!
Капітан Немо, узявши секстан, приготувався виміряти висоту сонця, щоб визначити, на якій широті ми знаходимосй. Він очікував кілька хвилин, поки денне світило не вийшло з-за хмари. І упродовж цього часу, жоден м’яз його руки не здрипіувся, немов секстан тримала рука статуї.
— Полудень, — сказав капітан. — Пане професоре, чи не бажаєте ви…
Я кинув останній погляд на жовтуваті води, котрі омивали, безсумнівно, японські береги, і зійшов слідом за ним у салон.
Там капітан зробив за допомогою хронометра обчислення, визначив довготу даного місця і перевірив свій розрахунок за попередніми кутомірними спостереженнями. Потім він сказав:
— Пане Аронаксе, ми знаходимося під сто тридцять сьомим градусом і п’ятнадцятьма мінутами західної довготи…
— За яким меридіаном? — жваво запитав я, сподіваючись, що відповідь капітана проллє світло на його національність.
— Пане, — відповів він, — у мене різні хронометри, поставлені за Паризьким, Грінвічським і Вашингтонським меридіанами. Але на вашу честь я вибираю паризький.
Відповідь не з’ясувала абсолютно нічого. Я уклонився, а капітан продовжував:
— Під ста тридцятьма сьома градусами і п’ятнадцятьма мінутами західної довготи від Паризького меридіана і під тридцятьма градусами і сьома мінутами північної широти, іншими словами, у трьохстах милях від берегів Японії. Отже, сьогодні, восьмого листопада, опівдні, починається наша кругосвітня подорож під водою.
— Боже нас борони! — сказав я.
— А тепер, пане професоре, — додав капітан, — продовжуйте свої заняття. Я наказав узяти курс на схід-північний-схід і йти на глибині п’ятдесятьох метрів. На карті щодня буде позначатися пройдений нами шлях. Салон у вашім розпорядженні. А тепер дозвольте залишити вас.
Капітан Немо уклонився і вийшов. Я залишився наодинці зі своїми думками. Я думав про капітана “Наутилуса”. Чи довідаюся я коли-небудь, якої національності ця загадкова людина, що відреклася від своєї батьківщини? Що викликало у нього ненависть до суспільства, можливо, ненависть, що жадала помсти? Чи не з тих він невизнаних учених, не з тих геніїв, яких, як говорить Консель, “скривдив світ”? Чи не сучасний Галілей, чи не жрець науки, як американець Морі, учена кар’єра якого була перервана політичними подіями? Невідомо! Випадок привів мене на борт його судна, і життя моє було в його руках. Він зустрів мене холодно, але не відмовив у гостинності. Жодного разу не потис він моєї простягненої руки. Жодного разу не подав мені своєї руки!
Цілу годину провів я в роздумах, намагаючись проникнути в хвилюючу таємницю цієї людини. Мимохідь погляд мій упав на карту’ Землі, розкладену на столі; і я, водячи пальцем по карті, знайшов точку схрещення довготи і широти, зазначену капітаном Немо.
В океанах, як і на материках, є свої ріки. Це океанічні течії, що їх легко, упізнати за кольором і температурою і найзначніша з них відома під назвою Гольфстрім. Наука нанесла на карту земної кулі напрямок п’яти найголовніших течій: перша на півночі Атлантичного океану, друга на його півдні, третя на півночі Тихого океану, четверта на його півдні і, нарешті, п’ята в південній частині Індійського океану. Цілком імовірно, що в північній частині Івдійського океану існувала і шоста океанічна течія у ті часи, коли Каспійське й Аральське моря і великі озера Азії становили суцільний водний простір.
Шлях “Наутилуса” лежав упродовж однієї з таких течій, позначеної на карті під японською назвою Куро-Сіво, що значить “Чорна ріка”. Вийшовши з Бенгальської затоки, зігріта палючими променями тропічного сонця, ця течія проходить через Малаккську протоку, йде уздовж берегів Азії і, огинаючи їх у північній частині Тихого океану, досягає Алеутських островів; вона захоплює із собою стовбури камфорного дерева, тропічні рослини і різко відрізняється яскраво-синім кольором своїх теплих вод від холодних вод океану.
Я вивчав шлях цієї течії на карті, уявляючи собі, як вона губиться в безкраїх просторах Тихого океану; і уява так захопила мене, що я не помітив, як Нед Ленд і Консель увійшли до салону.
Мої супутники не могли отямитися від подиву, побачивши чудеса, що стали перед їхніми очима.
— Де ж ми знаходимося? Де? — вигукнув канадець. — Чи не у Квебекському музеї?
— З дозволу сказати, — зауважив Консель, — скоріше в особ-няку Соммерара!
— Друзі мої, — сказав я, запрошуючи їх підійти ближче, — ви не в Канаді і не у Франції, а на борту “Наутилуса”, у п’ятдесяти метрах нижче рівня моря.
— Доводиться повірити, раз пап так говорить, — сказав Консель. — Але, зізнаюся, цей салон може здивувати навіть такого фламандця, як я.
— Дивуйся, друже мій, та, до речі, оглянь вітрини, там знайдеться багато цікавого для такого класифікатора, як ти.
Заохочувати Конселя не було потреби. Схилившись над вітриною, він уже бурмотів щось мовою натуралістів: “черевоногі, клас тварин типу молюсків, сімейство сурмачів, рід вужівки, вид мадагаскарської ципреї”.
Тим часом Нед Ленд, мало обізнаний у конхіології, розпитував мене про моє побачення з капітаном Немо. Чи довідався я, хто він, звідки прибув, куди прямує, у які глибини затягує нас. Коротше кажучи, він задавав мені тисячу запитань, на які я не устигав відповідати.
Я повідомив йому усе, що знав, вірніше, чого я не знав, і у свою чергу запитав його, що він чув або бачив зі свого боку.
— Нічого не бачив, нічого не чув, — відповів канадець.
Навіть із команди судна ніхто мені на очі не трапив. Невже й екіпаж електричний?
— Електричний!
— їй-бо, у це можна повірити! Але ви, пане Аропаксе, — запитав Нед Лепд, одержимий своїм наміром, — ви ж бо можете мені сказати, скільки людей на борту? Десять, двадцять, п’ятдесят, сто?
— Не можу вам на це відповісти, Нед! І послухайте мене, викиньте з голови вашу вигадку захопити “Наутилус” або втекти з нього. Судно — справжнє чудо сучасної техніки, і я дуже шкодував би, якби мені не випало з ним познайомитися. Багато хто побажав би виявитися в нашому становищі, хоча б заради можливості подивитися на всі ці чудеса! Тому заспокойтеся і давайте спостерігати за тим, що відбувається навколо нас.
— Спостерігати! — закричав гарпунер. — Так хіба щось побачиш у цій залізній в’язниці! Ми рухаємося, ми пливемо, як сліпі…
Не встиг Нед закінчити фразу, як раптом у салоні стало темно. Світоносний плин померк так раптово, що я відчув біль у очах, як це буває при різкому переході з мороку на яскраве світло.
Ми завмерли на місці, не знаючи, що нас очікує, — задоволення чи неприємність. Але тут почувся якийсь шерех. Неначе залізна обшивка “Наутилуса” стала розсовуватися.
— Кінець кінця! — сказав Нед Ленд.
— Загін гідромедуз! — бурмотів Консель.
Раптом салон знову освітився. Світло проникало у нього ззовні з обох боків, через величезні овальні стекла у стінах. Водні глибини були залиті електричним сяйвом. Кришталеві стекла відокремлювали нас від океану. У перший момент я здригнувся при думці, що ця тендітна перешкода може розбитися; але масивна мідна рама надавала стеклам міцності майже незламної.
Морські глибини були чудово освітлені в радіусі однієї милі від “Наутилуса”. Неймовірне видовище! Яке перо гідне його описати! Який пензель здатен зобразити всю ніжність барвистої гами, гру світлових променів у прозорих морських водах, починаючи від глибинних шарів до поверхні океану!
Прозорість морської води відома. Установлено, що морська вода чистіша найчистішої джерельної води. Мінеральні й органічні речовини, що містяться в ній, тільки збільшують її прозорість. У деяких частинах океану, коло Антільських островів, крізь шар води в сто сорок п’ять метрів можна прекрасно бачити піщане дно, а сонячні промені проникають на триста метрів у глибину! Але електричне світло, що спалахнуло в самісінькому лоні океану, не тільки освітлювало воду, але і перетворювало рідке середовище навколо “Наутилуса” у рідкий пломінь.
Якщо сприйняти гіпотезу Еремберга, що вода в морських глибинах фосфоресціює, то треба визнати, що природа приберегла для мешканців морів одне із найчарівиіших видовищ, про що я можу свідчити, спостерігаючи гру світлових променів, які переломлюються в грані тисячі рідинних алмазів. Вікна обабіч салону були відкриті в глибини незвіданого. Темрява в кімнаті підсилювала яскравість зовнішнього освітлення, і здавалося, коли дивишся у вікна, що перед нами гігантський акваріум.
Створювалося враження, що “Наутилус” стоїть на місці. Пояснювалося це тим, що око не вловлювало ніякої нерухомої точки. Але все-таки океанські води, що їх перетинав форштевень судна, часом проносилися перед нашими очима з надзвичайною швидкістю.
Зачаровані картиною підводного світу, обіпершись на виступ віконної рами, ми прилинули до стекол, не знаходячи слів від подиву, аж тут Консель сказав:
— Ви бажали побачити, любий Неде, тож дивіться! ,
— Дивовижно! Неймовірно! — говорив захоплено канадець, забувши і свій гнів і свої плани втечі. — Варто було приїхати здалеку, щоб помилуватися на таке диво!
— Так, тепер мені зрозуміле життя цієї людини! — вигукнув я. — Він проникнув у особливий світ, і цей світ розкриває перед ним свої найсокровенніші таємниці!
— Але де ж риби? — запитував кападець. — Я не бачу риб!
— А на що вони вам, любий Неде? — відповів Консель. — Адже в рибах ви однаково не розбираєтеся.
— Я? Але ж я рибалка! — заперечив Нед Ленд.
І між друзями зав’язалася суперечка; обоє вони розумілися на рибах, але кожний по-своєму.
Відомо, що риби складають четвертий і останній клас хребетних(1), їм дане дуже точне визначення: “хребетні — тварини 3 подвійним кровообігом і холодною кров’ю, дихають зябрами і пристосовані жити у воді”. Риби підрозділяються на костистих і хрящових. Костисті — це риби, у яких кістяний скелет; хрящові — риби, у яких кістяк хрящовий.
(1) Сучасна систематика поділяє хребетних на 6 класів. (Прим, ред.)
Канадець, можливо, чув про такий підрозділ, але Консель, як більший знавець у цій царині, не міг із почуття дружби допустити, щоб Нед виявився менш освічений, аніж вій. Тому він сказав:
— Друже Нед, ви гроза риб, майстерний рибалка! Ви переловили чимало цих цікавих створінь. Але б’юся об заклад, що ви і уявлення не маєте, як їх класифікують.
— Як класифікують риб? — серйозно відповідав гарпунер. — На їстівних і неїстівних!
— От так гастрономічна класифікація! — засміявся Консель. — А чи не скажете ви, чим відрізняються костисті риби від хрящових?
— А може, й скажу, Консель!
— А ви знаєте, як підрозділяються ці два основних класи?
— Поняття не маю, — відповідав канадець.
— Отож, любий Неде, слухайте і запам’ятовуйте! Костисті риби підрозділяються на шість підзагоців: по-перше, колючепері з цільною і рухливою верхньою щелепою, із гребінчастими зябрами. Підзагін включає п’ятнадцять сімейств, інакше кажучи, майже три чверті усіх відомих риб. Представник підзагону: звичайний окунь.
— Риба непогана на смак, — помітив Нед Ленд.
— По-друге, — продовжував Консель, — риби з черевними плавцями, розташованими позаду грудних, але не з’єднаними з плечовою кісткою. Підзагін включає п’ять сімейств, і сюди відносять значну частину прісноводних риб. Представники підзагону: короп, щука.
— Фе! — сказав канадець зі зневагою, — прісноводні риби!
— По-третє, — продовжував Консель, — м’якопері, у яких черевні плавці знаходяться під грудними і безпосередньо поєднані з плечовою кісткою. Шдзагіп включає чотири сімейства. Представники: палтус, камбала, тюрбо і так далі…
— Чудові риби! Чудові! — вигукував гарпунер, що не визнавав іншої класифікації риб, окрім смакової.
— По-четверте, — продовжував не бентежачись Консель, — безпері, з подовженим тілом, без черевних плавців, покриті твердою і слизуватою шкірою. Підзагін включає тільки одне сімейство. Сюди належать вугрові: вугор звичайний, гімнот — вугор електричний.
— Так собі риба! Посередня! — зауважив Нед Ленд.
— По-п’яте, — увійшов у смак Консель, — пучкозяброві, з цільнок^рухливою щелепою; зябра складаються з пензликів, розташованих попарно уздовж зябрових дуг. У цьому підзагоні одне сімейство. Представники: морський коник, летючий дракон.
— Мерзота! Гидь! — зауважив гарпунер.
— По-шосте, — сказав Консель на закінчення, — зрослощелеп-ні, у яких кістки, що обмежують рот зверху, зрощені, надаючи повної нерухомості щелепі, — підзагін, що ганьбить справжніх риб. Представники: голкочеревні, місяць-риба.
— Ну, ця риба тільки опоганить каструлюї — вигукнув канадець.
— Ви хоч скільки-небудь зрозуміли, любий Неде? — запитав учений Консель.
— Анітрохи, друже Коисель! — відповів гарпунер. — Але валяйте далі, цікаво послухати!
— Що ж стосується хрящових риб, — незворушно продовжував Консель, — вони підрозділяються на три загони.
— І то забагато! — буркнув Нед.
— По-перше, круглороті, у яких замість щелепи один серединний носовий отвір, а позаду черепа ряд круглих зябрових отворів. Загін включає лише одне сімейство. Представник: мінога.
— Гарна риба! — сказав Нед Ленд.
— По-друге, селахії; зябра у них схожі на зяброві отвори круглоротих, але з рухливою нижньою щелепою. Загін найзначніший у класі. Підрозділяється на два сімейства. Представники: акули і скати.
— Як! — закричав Нед. — Скат і акула в одному загоні? Ну, любий Коисель, в інтересах скатів не раджу вам саджати їх разом в одну посудину!
— По-третє, — продовжував Коисель, — осетрові. Зябра у них відкриваються, як звичайно, однією щілиною, яка має зяброву кришку, — загін включає чотири види. Представник сімейства: осетер.
— Е-е! Любий Конселю, ви приберегли, на мій погляд, кращий
шматочок на закуску! І це все?
— Так, друже Нед, — відповів Консель. — І зауважте, що знати це — ще не значить довідатися про все, бо сімейства підрозділяються на роди, види та різновиди.
— Ага, любий Конселю! — сказав гарпунер, глянувши у вікно. — А от вам і різновиди!
— Риби! — закричав Консель. — Справді, можна подумати, що перед нами акваріум!
— Ні! — заперечив я. — Акваріум — та ж клітка, а ці риби вільні, як птахи в повітрі.
— А нумо, любий Конселю, називайте риб! Називайте! — сказав Нед Ленд.
— Це не в моїй компетенції, — відповів Консель. — Це справа хазяїна!
І справді, славний хлопець, завзятий класифікатор, не був натуралістом, і я не упевнений, чи міг би він відрізнити тунця від макрелі. Канадець, навпаки, називав без запинки усіх риб.
— Баліст, — сказав я.
— Баліст китайський, — зауважив Нед Ленд.
— Рід балістів, сімейство шорсткошкірих, загін зрослощелеп-иих, — бурмотів Консель.
їй-право, удвох вони склали б чудового натураліста!
Канадець не помилився. Безліч китайських балістів, зі сплющеним тілом, із зернистою шкірою, із шипом на спинному плавці, вигравало навколо “Наутилуса”, наїжачившись колючками, що стирчали в чотири ряди по обидва боки хвоста. Чи є щось більш чудове, аніж китайські балісти, згори сірі, білі знизу, із золотими плямами на лусці, що мерехтіли в темних струменях за кормою. Між балістами виднілися скати, немов полотнища, що розвіваються на вітрі; і серед них я з радістю помітив японського ската з жовтуватою спиною, ніжнорожевим черевом і трьома шипами над оком; вид настільки рідкісний, що саме існування його було у свій час поставлене під сумнів Ласепедом, що бачив такого ската тільки в одному альбомі японських малюнків.
Упродовж двох годин підводне воїнство ескортувало “Наутилус”. І поки риби вигравали пустотливими зграйками, суперничаючи красою барв, блиском луски і в’юнкістю, я примітив зеленого губаня, барабульку, позначену подвійною чорною смужкою, бичка, білого, з фіолетовими плямами на спині і заокругленим хвостом, японську скумбрію, чудесну макрель тутешніх морів, зі срібною ‘ головою і блакитним тілом, сліпучих лазуревиків, одна назва яких заміняє всякі описи, спарид рубчастих, з різнобарвними плавниками, блакитними і жовтими, спарид смугастих, із чорною пасму-гою на хвості, спарид поясопосних вишукано оздоблених шістьма поперечними смугами, трубкоротих із рильцем у формі флейти, або морських бекасів, деякі представники яких досягають метра в довжину, японську саламандру, мурену, подобу змієподібного вугра, завдовжки в шість футів, з маленькими живими вічками і широким ротом, ощереним зубами, усього не перелічиш…
Замилуванню нашому не було меж. Вигукам не було кінця. Нед називав риб, Консель їх класифікував, а я захоплювався жвавістю їхніх рухів і красою форм. Мені не доводилося бачити таких риб у їхньому природному середовищі.
Не стану описувати всі різновиди, що промайнули перед нашими зачарованими очима, усю цю колекцію Японського і Китайського морів.
Риби, притяпіуті, безсумнівно, сяйвом електричного світла, стікалися цілими зграями, їх було більше, ніж птахів у повітрі.
Раптом у салоні стало світло. Залізні стулки засунулися. Чарівне видіння зникло. Але я довго б іще марив наяву, якби мій погляд випадково не упав на інструменти, розвішані на стіні. Стрілка компаса як і раніше показувала напрямок на північно-північно-схід, манометр — тиск у п’ять атмосфер, що відповідає глибині в п’ятдесят метрів нижче рівня моря, а електричний лаг — швидкість п’ятнадцять миль за годину.
Я чекав капітана Немо. Але він не з’являвся. Хронометр показував п’яту годину.
Нед Ленд і Консель пішли у свою каюту. Я теж повернувся до себе. Обід уже стояв иа столі. Було подано суп із найніжніших морських черепах, на друге барвена, що славиться своєї білою, злегка шаруватою м’якоттю і печінка якої, приготовлена спеціально, вважається найвишуканішою стравою, потім філейна частина риби із сімейства окуневих, ще смачніша, аніж лососеве філе.
Увечері я читав, писав, міркував. Коли ж мене почало хилити на соп, я ліг на своє ложе із морської трави і міцио заснув, між тим як “Наутилус” ковзав швидкоплинною течією “Чорної ріки”.
