Глава вісімнадцята ЧОТИРИ ТИСЯЧІ ЛЬЄ ПІД ВОДАМИ ТИХОГО ОКЕАНУ
Прокинувшись вранці, 18 листопада, я відчув себе цілком відпочилим. Вийшовши на палубу “Наутилуса”, я почув, як помічник капітана вимовляв свою традиційну фразу. І раптом я збагнув її зміст. Мова йшла, звичайно, про стан моря, вірніше, про відсутність небезпеки: “На морі спокійно!”
Неозора водна широчінь! Ні вітрила на обрії. Ані скель острова Креспо! За ніч вони зникли з виду. Перед очима синє море! Море поглинуло усі барви сонячного спектра, залишилася одна лише блакить! Морська гладінь, вся в переливах легких брижів, дуже скидалася на муарову тканину.
Я замилувався чарівним пейзажем океану. Але тут піднявся на палубу капітан Немо. Він узявся до астрономічних спостережень, не зауважуючи, здавалося, моєї присутності. Потім він обіперся на штурвальну рубку і утупив погляд у неозору далечінь.
Тим часом на палубу піднялися чоловік двадцять матросів “Наутилуса”. Вони почали вибирати сіті, закинуті напередодні вночі. Це були кремезні міцні люди різних національностей, але всі європейського типу. Я без труда упізнав ірландців, французів, слов’ян, одного грека чи крітянима. Вони були скупі на слова і спілкувалися між собою на якомусь незрозумілому наріччі, походження якого я не міг розгадати. Отже, я не міг розмовляти з ними.
Сіті витягли на борт судна. Це була подоба нормандського невода, величезного мішка, що завдяки верхнім поплавцям і ланцюгу, просмикнутому в нижні петлі, тримається папіврозкритим у воді. Мішок цей, прикріплений до корми сталевими тросами, шкребе дію океану і вбирає в себе усе, що трапляється на шляху судна. Цього ранку у сіті втрапили цікаві зразки океанської фауни: ляг-ва-риба із сімейства рукоперих, прозвана за свої кумедні рухи клоуном, спинороги, оперезані червоними стрічками, здатний роздуватися отруйний скалозуб, маслинові міноги, срібполускуваті саргани, питкохвости із сильно розвиненими електричними органами, що не поступаються потужністю органам гімиота і ската, зеленуваті тріскові бички різних видів і, нарешті, кілька великих риб: товстоголовка з опуклою головою, завдовжки з метр, безліч чудових макрелей, помережаних сріблом і лазур’ю, три чудових тупці, яких не врятувала від невода швидкість їхніх рухів.
Я думаю, що цього разу сіті принесли не менше тисячі фунтів “риби. Вдалий улов, але аж ніяк не дивний! Сіті закидаються на кілька годин і, тягнучись за судном, вбирають у свої тенета всіх мешканців водного світу, які тільки зустрінуться на шляху. І надалі нам не бракуватиме чудового улову — запорукою тому швидкохідність “Наутилуса” і притягальна сила його прожектора.
Багаті дарунки океану були негайно спущені до камбузу; частина улову була залишена про запас, інша — до столу.
Риболовля була завершена, запас повітря в резервуарах поновлений, і я, вирішивши, що “Наутилус” знову піде під воду, хотів спуститися у свою каюту; але тут капітан Немо повернувся в мій бік і без усяких передмов сказав:
— Погляньте-но на океан, пане професоре, хіба це не жива істота? Інколи гнівна, інколи ніжна! Уночі вій спав, як і ми, і от прокидається в доброму настрої після спокійного сну!
Ні привітання, ні побажання доброго ранку! Здавалося, ця загадкова людина продовжує почату розмову.
— Подивіться, — говорив він, — океан пробуджується під ласкавим сонячним промінням! Він починає денне життя! Як цікаво спостерігати за проявами життєдіяльності його організму! У нього є серце, є артерії, і я цілком згоден із учепим Морі, котрий відкрив у світовому океані циркуляцію води, таку ж реальну, як циркуляція крові в жилах живої істоти!
Капітан Немо не очікував відповіді, а я вважав зайвим переривати його мову порожніми “так”, “звичайно”, “цілком правильно”, “справді”. Він говорив ніби сам із собою і після кожної фрази надовго вмовкав. Він міркував уголос.
— Так, — продовжив він, — у світовому океані відбувається постійна циркуляція води, обумовлена зміною температури, наявністю солей і мікроорганізмів. Зміна температури визначає щільність води, і, як наслідок цього, утворюються течій і протитечії. Випаровування води, незначне в полярних областях і досить значне в екваторіальних зонах, породжує постійний обмін між тропічними і полярними водами. Окрім того, я виявив постійну вертикальну циркуляцію від поверхневих вод до глибинних і від глибинних до поверхневих, що є справжнім диханням океану! Океанічні води, прогріті в поверхневих шарах теплих зон океану, мчать в холодні зони, де завдяки охолодженню стають більш щільними, а отже, і більш важкими, опускаються донизу і заповнюють глибини океану. Поступово піднімаючись нагору до екваторіальної зони і прогріваючись, вони знову потрапляють у зони високих широт. Коло полюса вам будуть очевидні наслідки цього процесу, і ви поцінуєте передбачливість природи, адже в силу цього закону вода перетворюється в лід тільки у поверхневих шарах!
У той час як капітан Немо промовляв останні слова, я подумав: “Полюс! Невже цей сміливець хоче прямувати до полюса?”
Капітан замовк, спрямувавши погляд на водну стихію, що її він так ретельно і безупинно вивчав. Після короткої паузи він сказав:
— Море містить у собі неабияку кількість солей. І якби удалося зібрати всю сіль, розчинену у світовому океані, обсяг її становив би чотири з половиною мільйони кубічних льє. І якби розсипати цю сіль рівномірно по всій земній кулі, утворився б соляний покрив понад десять метрів завтовшки. Не подумайте, що наявність солей у морській воді є примхою природи. Ні! Сіль зменшує випаровування води, охороняє від вивітрювання водяних парів і тим самим рятує від надмірності опадів помірні пояси нашої планети. Важлива роль! Почесна роль— врівноважувати дію стихій па земній кулі!
Капітан Немо знову замовк, випростався, зробив кілька кроків по палубі і знову підійшов до мене.
— Що ж до мільярдів дрібних істот, які мільйонами кишать у кожній краплі води, то роль їх не менш важлива. Вони поглинають морські солі, вбирають у себе розчинене у воді вапно й у вигляді поліпів і мадрепорових коралів є справжніми рифоутво-рювачами! Умираючи, вони знову віддають воді різні мінеральні речовини, а частково відкладають їх у вигляді кістяків на морському дні. У такий спосіб здійснюється вічний кругообіг, вічне життя! Життя більш напружене, ніж на суші, більш плідне, нескінченне, що охоплює воістину кожну краплю води в океані, у цьому середовищі, як вважають, згубному для людини, але життєдайному для міріадів істот — і для мене!
Промовляючи ці слова, капітан Немо зовсім змінився і це справило на мене сильне враження.
— І справжнє життя, — додав він, — тут, тільки тут! Я вірю в можливість створення підводних міст, побудови підводних будинків, котрі, як “Наутилус”, щоранку будуть підніматися на поверхню океану, щоб запастися свіжим повітрям, міст вільних, міст незалежних. І, хто знає, коли який-небудь деспот…
Капітан Немо увірвав фразу загрозливим жестом. Потім, звертаючись до мене і ніби прашучи відключитися від похмурих думок, запитав:
— Пане Аронаксе, чи відома вам глибина океану?
— Відомі результати вимірів, капітане!
— А які цифрові дані вимірів? При нагоді я міг би їх перевірити.
— Цифрові дані, наскільки я пам’ятаю, такі… — став пригадувати я. — Якщо не помиляюся, середня глибина в північній частині Атлантичного океану, відповідно до вимірів, сягає восьми тисяч двохсот метрів, а в Середземному морі двох тисяч п’ятисот метрів.
Найбільш вдалі виміри були зроблені в південній частині Атлантичного океану, приблизно на тридцять п’ятому градусі широти. Результати: дванадцять тисяч метрів, чотирнадцять тисяч дев’ятсот один метр і п’ятнадцять тисяч сто сорок дев’ять метрів. Коротше кажучи, якби дно світового океану було приведено до одного рівня, середня океанічна глибина дорівнювала б приблизно семи кілометрам.
— Чудово, пане професоре, — відповідав капітан Немо. — Сподіваюся надати вам більш точні дані. Що стосується середньої глибини цієї частини Тихого океану, то можу вам сказати, що вона не перевищує чотирьох тисяч метрів.
Сказавши це, капітан Немо попростував до люка і зійшов униз по залізній драбинці. Я пішов за ним. Гвинт майже в ту ж хвилину став обертатися, і лаг показав швидкість двадцять миль на годину.
Минали дні, за ними тижні, а капітан Немо не ощасливлював мене своїми відвідинами. Я зустрічався з ним дуже рідко. Помічник капітана щоранку якнайретельніше позначав на карті курс корабля, і я міг із точністю визначити місцезнаходження “Наути-луса”.
Консель і Лепд спілкувалися зі мною годинами. Консель розповідав своєму другові про те, які чудеса довелось йому побачити під час нашої підводної прогулянки, і канадець шкодував, що не брав у ній участі. А я утішав його, запевняючи, що ще не раз випаде нагода відвідати океанічні ліси.
Майже щодня на кілька годин залізні стулки в салоні розсовувалися, і нам надавалося право проникати в таємниці підводного світу.
“Наутилус” тримав курс на південний схід і йшов на глибині ста — ста п’ятдесятьох метрів під рівнем океану. Але якось, із примхи капітана, судно занурилося в глибинні води на дві тисячі метрів. Стоградусний термометр показував 4,25° — температуру, начебто звичайну для цих глибин під усіма широтами.
Двадцять шостого листопада, о третій годині ранку, “Наутилус” перетнув тропік Рака під 172° довготи. 27 листопада ми минали Сандвічеві острови, де 14 лютого 1779 року загинув знаменитий капітан Кук. Ми пройшли, отже, чотири тисячі вісімсот шістдесят льє від початку нашої подорожі. Уранці, вийшовши на палубу, я побачив за дві милі під вітром острів Гаваї, найбільший із семи островів, що утворюють Гавайський архіпелаг. Я бачив чітко оброблені поля, передгір’я і ланцюги гір уздовж узбережжя, вулкани, над якими панує Мауна-Кеа, що височить на п’ять тисяч метрів над рівнем моря. Сіті, з-поміж багатьох зразків фауни цих місць, виловили кілька екземплярів віялоподібної павопії, поліпа надзвичайно витонченої форми, типового мешканця цієї частини океану.
“Наутилус” як і дотепер тримав курс на південний схід. 1 грудня він перетнув екватор під 142° довготи, а 4 грудня, після швидкого переходу, не позначеного нічим примітним, ми підійшли до Мар-кізьких островів.
На відстані трьох миль від берега, під 8°57′ південної широти і 139°32′ західної довготи, вимальовувався пік Мартіп на Нукухіва, найбільшому з Маркізьких островів, що належать Франції. Я міг розгледіти лише обриси лісистих гір на обрії, оскільки капітан Немо не любив наближатися до землі. У цих водах потрапили в сіті чудові зразки риб: корифепи з лазурними плавцями і золотим хвостом, незрівнянні за ніжністю їхнього м’яса, коралові губані, майже без луски, але дуже смачні, коралові рибки-осторин-ки з кістяною щелепою, жовтуваті дрібні тунці, тасари, які на смак не поступаються макрелі, — риби, гідні почесного місця в пашім меню.
Проминувши ці чудесні острови під охороною французького флоту, “Наутилус” з 4 по 11 грудня пройшов близько двох тисяч миль.
Плавання ознаменувалося зустріччю з величезною кількістю кальмарів, цікавих молюсків, споріднених із каракатицею. Французькі рибалки називають їх “летючі волосатики”. Кальмари належать до класу головоногих, підкласу двозябрових, до якого належать і каракатиці й аргонавт “паперовий ботик”. Ці тварини уважно вивчалися давніми натуралістами і, займаючи почесне місце в метафорах античних ораторів, користувалися не меншим успіхом за. столом багатих громадян, так принаймні стверджує Атеней, давньогрецький лікар, попередник знаменитого Галеиа.
У ніч з 9 па 10 грудня “Наутилус” зустрів на своєму шляху цілі полчища молюсків. З настанням мочі тварини, піднявшись з морських безодень у верхні шари і пливучи міграційними шляхами оселедця і сардин, переміщалися з помірної зони в зони більш теплі. Звичайна міграція морських організмів, що охоплює величезні маси, обчислювані мільйонами тонн! •
Ми спостерігали крізь товсті кришталеві стекла, як кальмари, із силою викидаючи воду зі своєї так званої “воропки” зворотними поштовхами, за “ракетним” принципом, моторно перебираючи своїми десятьма щупальцями, що маяли навколо їхньої голови, як живі змії Горгони, переслідували з дивовижною швидкістю риб і молюсків, — пожирали дрібних і у свою чергу пожиралися більшими. “Наутилус”, попри швидкість свого ходу, протягом багатьох годин йшов у оточенні цих тварин, що їх незліченно потрапляло у сіті. Я упізнав представників дев’яти видів, відповідно до класифікації Д’орбіньї, типових для тихоокеанської фауни.
Море щедро розгортало перед нами картини, щодалі чарівніші! Воно різноманітило їх до нескінченності. Воно змінювало без утоми декорації й обстановку сцени, радуючи око. Воно не тільки розважало нас, дозволяючи спостерігати живих істот у рідній їм стихії, але і відкривало нам свої самі найпотаємніші скарби.
Удень, 11 грудня, я читав у салоні книгу з бібліотеки капітана Немо. Нед Ленд і Коисель при розсунутих ставнях милувалися яскраво освітленими водами. “Наутилус” стояв на місці. Наповнивши резервуари, судію трималося на глибині тисячі метрів, у шарах малоиаселеиих, де велика риба зустрічається надзвичайно рідко.
Я читав чарівну книгу Жаиа Масе “Служники шлунка”, захоплюючись винятковою дотепністю автора, аж раптом Консель покликав мене.
— Чи не зволить ваша милість підійти сюди на хвилину? — сказав він якимось дивним голосом.
— Що трапилося, Консель?
— Чи не зволите глянути.
Я встав, підійшов до вікна, глянув назовні.
У просторі, яскраво освітленому прожектором “Наутилуса”, видпілося зависле у воді якесь чорне громаддя. Я пильно вдивлявся, розглядаючи цю гігантську китоподібну істоту. І раптом у мене майнув здогад.
— Корабель! — вигукнув я.
— Так, — відповідав канадець, — затонулий корабель із перебитим рангоутом!
Нед Ленд не помилявся. Перед нами був корабель, що зазнав катастрофи, з перерізаними вантами, які безпомічно висіли на ланцюгах. Корпус судна був ще в доброму стані; здавалося, аварія корабля відбулася усього кілька годин тому. Уламки трьох щогл, котрі виступали над палубою ледь на два фути, свідчили, що команді судна довелося пожертвувати рангоутом. Наповнившись водою, судно нахилилося на бакборт. Який жаль викликало це судно! Але ще більший смуток охопив нас при вигляді трупів на палубі, прив’язаних канатами! Я нарахував шість трупів: чотири чоловічих — один так і застиг, стоячи біля керма, — один жіночий. Жінка з дитиною на руках висунулася наполовину з ґратчастого отвору юта!
Вона була молода. При яскравому світлі прожектора я міг навіть розрізнити риси її обличчя, ще не торкнутого тлінню. У розпачі вона підняла над головою дитину, що чіплялась рученятами за материнську шию! Обличчя чотирьох моряків, котрі в останньому зусиллі намагалися розірвати мотузки, що зв’язували їх з потопаючим судном, воістину були жахливі! Один лише керманич, із прилиплим до чола сивим волоссям і ясним обличчям, зберігав спокій і, стискаючи штурвал у руках, здавалося, продовжував керувати своїм трищогловим кораблем у його останню путь в безоднях океану!
Яке страшне видовище! Мовчки, з калатанням серця, спостерігали ми, не відводячи очей, цю картину аварії корабля, що ніби зафіксувала мить катастрофи!
А ненажерливі акули вже зліталися на запах людського м’яса!
І поки “Наутилус”, лавіруючи, огинав корпус затонулого корабля, я встиг прочитати на його кормі:
“ФЛОРИДА” ЗУНДЕРЛАНД
Глава дев’ятнадцята ВАНІКОРО
Трагічна загибель “Флориди” не була якимось винятковим випадком катастроф на морі. І згодом, плаваючи в морях найбільш судноплавних, ми все частіше зустрічали остови суден, що зазнали аварії, вони догнивали у воді; а на самісінькому дні моря іржавіли гармати, ядра, якорі, ланцюги і тисячі інших залізних уламків.
Одинадцятого грудня ми наблизилися до берегів архіпелагу Паумоту, що були Бугенвільською “небезпечною групою островів”, розкиданих протягом п’ятисот льє, зі сходу-південно-сходу на захід-північно-захід, під 13°30′ — 20°50′ південної широти і 125°30′ — 151°30′ західної довготи, від острова Дюсі до острова Лазарєва (Матахіва).
Цей архіпелаг займає площу в триста сімдесят квадратних льє і складається із шістдесятьох груп островів, з-поміж них знаходиться і група Гамбьє (Мангарева), що належить Франції. Це коралові острови. Повільна, але безупинна робота поліпів згодом приведе до того, що всі ці острови з’єднаються між собою. Затим новоутворений масив суші приєднається рано чи пізно до сусіднього архіпелагу, і між Новою Зеландією і Новою Каледошєю, простягнувшись аж до Маркізьких островів, виникне п’ятий материк.
Якось я заговорив на цю тему з капітаном Немо, але він сухо відповів мені:
— Потрібні нові люди, а не нові континенти!
Тримаючись наміченого курсу, “Наутилус” проходив поблизу острова Клермоп-Тоннер, найдивовижиішого з островів усієї групи, відкритої 1822 року капітаном “Мінерви” Беллом. І тут мені випала нагода спостерігати колонії мадрепорових коралів, яким зобов’язані своїм походженням острови в цій частині Тихого океану.
Мадрепорові корали — справжні рифоутворювачі, їх не треба зміщувати з іншими видами коралів. Це морські тварини, що мають вапняний кістяк. Одміни у структурі їхнього кістяка дали моєму знаменитому вчителю Мільн-Едвардсу підстави розділити їх па п’ять загонів. Мільярди цих мікроскопічних тварин створюють своїми вапняними скелетиками могутні спорудження: берегові рифи, острови. В одному місці вони утворюють лагуну, замикаючи океанські води в кільце подовженого атола. А там споруджують бар’єрні рифи, подібні до рифів, що оперізують береги Нової Каледоиії і багатьох островів Паумоту. А в інших місцях, як на островах Товариства і на острові Маврикія, вони зводять рифові бескиди, високі стрімкі скелі, коло підніжжя яких глибина океану значна.
Ми йшли на відстані декількох кабельтових від підніжжя острова Клермон-Тоннер, і я не міг надивуватися гігантським спорудженням, створеним такими мікроскопічними зодчими. Ці своєрідні громаддя є в основному витвором мадрепорових коралів, а також коралових поліпняків, відомих під назвою міллепорових (з гідроїдних), дірчастих — поритів, зіркових — астрей і мозкови-ків — меандрин. Вапняні поліпняки, а саме, види, що утворюють рифи й острови, тримаються берегів суші. Хвилі і вітер приносять до живих поліпияків уламки коралів, черепашок та інше. Спочатку утворюється береговий риф; потім смуга поліпняків, поступово відступаючи від берега, утворює бар’єрний риф; затим відбувається занурення центрального коралового острова нижче рівня моря, і, таким чином, з’являється атол. Така принаймні теорія Дарвіна, що пояснює походження атола, — теорія, па мою думку, більш близька до істини, ніж твердження його супротивників, що буцімто основою для наростання живих поліпняків слугують вершини гір або кратери вулканів, які не досягають усього кількох футів до поверхні океану.
Я міг спостерігати поблизу ці цікаві вапняні цоколі, занурені на триста метрів у морські глибини, які мерехтіли перламутровим полиском при яскравому світлі наших електричних вогнів.
Копсель запитав мене, скільки часу вимагає зведення таких колосальних масивів, і був украй подивований, коли я відповів йому, що, за підрахунками учених, товща коралових відкладень за сто років збільшується на одну восьму дюйма(1).
(1) Як показали більш пізні спостереження, коралові поліпняки ростуть набагато швидше, даючи іноді за рік десять і більше сантиметрів. (Прим, ред.)
— Отже, щоб звести такі стіни, — сказав він, — треба було…
— Сто дев’яносто дві тисячі років, друже Консель! Біблійне літочислення, очевидно, занадто омолодило Землю. Крім того, кам’яновугільна формація, інакше кажучи, мінералізація допотопних лісів, вимагала ще більш тривалого часу. Утім, маю сказати, що під біблійними днями створення світу слід розуміти цілі епохи, а не проміжок часу між сходом сонця, тим більше що, як свідчить Біблія, сонце створене не в перший день творіння.
Коли “Наутилус” піднявся на поверхню океану, я міг охопити оком ледь висунутий з води острів, що поріс густим лісом, Клер-мон-Тоннер. Морські шторми і бурі запліднили, очевидно, вапняний ґрунт острова. Зерно, принесене ураганом із сусідньої суші, упало якось на цей ґрунт, удобрений залишками морських риб, що розклалися, і водоростей, і принесло багаті сходи. Хвилі викинули на острів кокосовий горіх, що дозрів на далекому березі. Зерна дали паростки. Виросли дерева. Дерева затримували випари води. Виник струмок. Острів поступово покрився рослинністю. Морською течією, разом зі стовбурами дерев, вирваних із землі на сусідніх островах, були занесені різні мікроорганізми, хробаки, комахи. Черепахи стали класти тут свої яйця. Птахи
звили гнізда на молодих деревцях. Поступово розвинулося життя світу тварин. І, приваблива свіжістю зелені і родючістю ґрунту, на острові з’явилася людина. Так утворилися коралові острови — величний витвір мікроскопічних тварин.
До вечора Клермон^Топпер зник, і “Наутилус”. різко змінив курс. Пройшовши тропік Козерога під 135° довготи, підводний корабель направився па захід-півиічно-захід і пройшов усю зону між тропіками. Хоча промені тропічного сонця і були пекучі, ми все-таки не страждали від спеки, бо на глибині тридцяти — сорока метрів температура води не перевищувала десяти — дванадцяти градусів.
П’ятнадцятого грудня ми пройшли на захід від мальовничого архіпелагу Товариства і чарівного острова Таїті, перлини Тихого океану. Уранці за кілька миль під вітром я побачив високі вершини цього острова. У його водах ми виловили кілька чудових риб: білом’ясних тунців, альбакорів і схожих на морських змій риб мурен.
“Наутилус” пройшов вісім тисяч сто миль. Коли ми проходили між архіпелагом Табу, де загинули екіпажі “Арго”, “Порт-о-Пренса” і “Дюк оф Портланда”, і архіпелагом Мореплавців, де був убитий капітан Лаигль, друг Лаперуза, лаг “Наутилуса” відзначив дев’ять тисяч сімсот двадцять миль. Потім ми обійшли архіпелаг Фіджі, де були убиті матроси з команди “Юпіон” і капітан Бюро з Нанта, командир корабля “Люб’язна Жозефіна”.
Архіпелаг Фіджі простягся на сто льє з півночі на південь і на дев’яносто льє зі сходу па захід, під 6° і 2° південної широти і 174° — 179° західної довготи. Це була група острівців, бар’єрних рифів і островів, з яких найбільші — Віт-Леву, Вануа-Леву і Кан-діобон.
Острови ці були відкриті Тасманом у 1643 році; у тому ж році Торрічеллі винайшов барометр, а Людовик XIV вступив на престол. Надаю судити читачу, яка з цих подій була кориснішою для людства! У 1774 році ці острови відвідав Кук, у 1793 році Д’антр-касто, і, нарешті, у 1827 році Дюмон Д’юрвіль, що розплутав географічний хаос цього архіпелагу.
“Наутилус” ішов біля бухти Вайлеа, пам’ятної у зв’язку з трагічними пригодами капітана Діллона, що перший висвітлив таємницю загибелі кораблів Лаперуза.
Ми кілька разів закидали драгу і витягли безліч чудових устриць. Дотримуючись настанови Сенеки, ми розкривали скойки відразу за столом і ковтали устриці з жадібністю. Ці молюски належать до виду, відомого під назвою Ostrea lamel-losa, надзвичайно розповсюдженого на Корсиці.
Бухта Вайлеа, певне, була велика; і якби не найлютіші вороги устриць — морські зірки і краби, що пожирають молодих молюсків у величезній кількості, скупчення скойок привело б до тювно-го обміління бухти, якщо врахувати, що кожний молюск відкладає до двох мільйонів яєць.
І якщо Неду Ленду цього разу не довелося каятися у своїй зажерливості, то лише через те, що устриці — єдина страва, що не загрожує розладом шлунка. Справді, потрібно з’їсти не менше шістнадцяти дюжин цих двостулкових молюсків, щоб організм людини отримав триста п’ятнадцять грамів азотистих речовин, необхідних для його харчування протягом дня.
Двадцять п’ятого грудня “Наутилус” ішов повз острови Ново-Гебридского архіпелагу, відкритого Квіросом у 1606 році, дослідженого Бугенвілем у 1768 році, який отримав своє нинішнє найменування від Кука в 1773 році. Група ця складається в основному з дев’яти великих островів, що розташувалися один за одним протягом ста двадцяти льє з північно-північно-заходу до півден-но-півдешю-сходу, під 15° — 2° південної широти і 164″ — 168° довготи. Опівдні ми проходили досить близько від острова Ору; і у мене залишилося від нього враження суцільного лісового масиву, увінчаного високим гірським піком.
У той день було Різдво, і Нед Ленд, як мені здалося, зажурився, згадуючи традиційний “Christmas” — справжнє сімейне свято, до фанатизму шановане протестантами.
Капітан Немо не з’являвся уже цілий тиждень. Нарешті, ранком 27 грудня він ввійшов до салону так невимушено, немов ми розсталися з ним яких-иебудь п’ять хвилин тому. Я саме шукав на карті місце проходження “Наутилуса”. Капітан підійшов до мене і, показавши точку на карті, лаконічно мовив:
— Ванікоро.
Назва подіяла на мене магічно. Це була назва островів, коло яких загинули кораблі Лаперуза. Я підхопився на ноги.
— “Наутилус” тримає курс на Ванікоро? — запитав я.
— Так, пане професоре, — відповів капітан.
— І я можу побувати на цих знаменитих островах, де потерпіли аварію кораблі “Бусоль” і “Астролябія”?
— Якщо захочете, пане професоре.
— А як далеко до Ванікоро?
— Та ось і Ванікоро, пане професоре.
Разом з капітаном Немо я піднявся па палубу і очима жадібно уп’явся в обрій.
На північному сході виднілися два острови, різні за величиною, але, безсумнівно, вулканічного походження, оточені кораловим рифом приблизно до сорока миль в окружності. Ми були поблизу острова Ванікоро. Вірніше, ми були коло входу в маленьку гавань Вану, розташовану під 16°4′ південної широти і 164°32′ східної довготи. Острів, здавалося, був суцільно покритий зеленню, починаючи від берега до гірських вершин, над якими височіла вершина Капого заввишки чотириста сімдесят шість туазів.
“Наутилус”, увійшовши через вузьку протоку усередину коралового бар’єра, опинився за лінією прибою, у гавані, глибина якої доходила тридцяти-сорока сажнів. У тіні мангрів виднілися постаті дикунів, які з неабияким подивом стежили за нашим судном. Може, вони сприймали чорний веретеноподібний корпус “Наутилуса” за якусь китоподібну тварину, якої треба було побоюватися?
Капітан Немо запитав мене, що мені відомо про загибель Лаперуза.
— Те, що відомо усім, капітане, — відповів я.
— А чи не можете ви посвятити мене в те, що відомо всім? — не без іронії запитав капітан.
— Дуже охоче!
І я став переказувати йому зміст останніх повідомлень Дюмои Д’юрвіля.
От короткий виклад подій.
Лаперуз і його помічник, капітан де Лангль, у 1785 році були послані Людовиком XVI у кругосвітнє плавання на корветах “Бусоль” і “Астролябія” і безвісти щезли.
У 1791 році французький уряд, стривожений долею двох корветів Лаперуза, спорядив рятувальну експедицію під командою Бруні Д’аитркасто, у складі двох фрегатів “Решерш” та “Еспе-ранс”, що вийшли в плавання з Бреста 28 вересня.
Два місяці згодом стало відомо зі свідчень якогось Боуена, капітана корабля “Албермель”, що уламки якихось суден були помічені коло берегів Нової Джорджії. Але Д’антркасто, не знаючи про це повідомлення, — треба сказати, досить сумнівне, — тримав свій шлях до островів Адміралтейства, що у рапорті капітана Гунтера вказувалися як місце аварії корабля корветів Лаперуза.
Пошуки Д’антркасто були безуспішні. Корвети рятувальної експедиції пройшли повз Ванікоро, не зупиняючись, і плавання для них закінчилося трагічно, бо експедиція коштувала життя самому Д’антркасто, двом його помічникам і багатьом матросам з команди корветів.
Першим па безсумнівні сліди загибелі кораблів Лаперуза напав старий морський вовк, капітан Ділон, що чудово знав Тихий океан. 15 травня 1824 року його корабель “Святий Патрік” проходив повз острів Тікопіа, що належить до Ново-Гебридскої групи. Там якийсь тубілець, що приплив до корабля в пірозі, продав капітану срібний ефес шпаги, на якому збереглися сліди якогось напису. Той же тубілець розповів Ділопу, що шість років тому він бачив па Ванікоро двох європейців з екіпажу кораблів, які розбилися об рифи поблизу цього острова.
Ділон збагнув, що мова йде про корвети Лаперуза, зникнення яких хвилювало увесь світ. Він вирішив йти до Ванікоро, де, за словами тубільця, збереглися ще сліди аварії корабля. Але вітри і течії не дозволили Ділону здійснити його намір.
Ділон повернувся до Калькутти. Там він зумів зацікавити своїм відкриттям Азіатське товариство й Ост-Іидську компанію, і в його розпорядження був наданий корабель, що також одержав назву “Решерш”. 23 січня 1827 року, супроводжуваний французьким представником, Ділон відплив з Калькутти.
Після кількаразових зупинок у різних пунктах Тихого океану 7 липня 1827 року корабель “Решерш” кинув, нарешті, якір у тій самій гавані Вану, де зараз стояв “Наутилус”.
Ділон знайшов тут безліч залишків аварії корабля: якорі, інструменти, блокові стропи, каменемети, вісімнадцятифунтове ядро, уламки астрономічних приладів, шматок гакаборту і бронзовий дзвін із написом: “Відлитий Базеном”, із клеймом ливарні Брестського арсеналу і датою “1785”. Не залишалося ані найменшого сумніву!
Ділон, продовжуючи пошуки доказів, пробув на місці катастрофи до жовтня місяця. Потім він підняв якір і через Нову Зеландію пішов до Калькутти. 7 квітня 1828 року він повернувся у Францію і був милостиво прийнятий Карлом X.
У той же самий час Дюмон Д’юрвіль, нічого не знаючи про відкриття Ділона, продовжував пошуки слідів аварії корабля в зовсім іншому напрямку. Зі слів одного китобоя йому стало відомо, що в дикунів Луїзіани і Нової Каледонії бачили медаль і хрест св. Людовика.
Дюмон Д’юрвіль, командир “Астролябії”, вийшов у море і через два місяці після того, як Ділон залишив Ванікоро, кинув якір у Гобарт-Тоупа. Тут він довідався про наслідки пошуків Ділоиа і крім того ознайомився зі свідченнями якогось Джемса Гоббса, помічника капітана “Юніона” з Калькутти, що твердив, буцімто приставши до острова, який лежить під 8°18′ південної широти і 156°30у східної довготи, він нібито бачив у тубільців залізні бруси і шматки червоної тканини.
Дюмон Д’юрвіль, збентежений цими суперечливими свідченнями і не знаючи, чи можна їм вірити, зважився все-таки йти слідами Ділоиа.
Десятого лютого 1828 року корвет “Астролябія” підійшов до острова Тікопіа. Узявши на борт лоцманом і перекладачем колишнього матроса, що обжився на цьому острові, судно взяло курс на Вапікоро. Підійшовши до острова 12 лютого, “Астролябія”, лавіруючи між його кораловими рифами, тільки 20 лютого, переборовши рифові бар’єри, ввійшла в гавань Вану.
Двадцять третього лютого матроси “Астролябії”, повернувшись з обстеження острова, принесли кілька малоцінних уламків. Тубільці відмовилися показати їм місце катастрофи, буцімто не зрозумівши їх. Поводження тубільців було підозрілим і наводило на думку, що вони погано обійшлися з потерпілими аварію корабля. Вони начебто боялися, що Дюмон Д’юрвіль з’явився помститися за Лаперуза і його бідолашних супутників.
Нарешті, 26 лютого, спокусившись подарунками і зрозумівши, що їм не загрожує розплата за вчинене, тубільці вказали помічнику капітана Жаконо місце катастрофи.
Там, на глибині трьох-чотирьох сажнів під водою, між рифами Паку і Вану, лежали якорі, гармати, залізні і свинцеві чушки баласту, що покрилися уже вапняними відкладеннями. Шлюпка і китобійне судно з “Астролябії” попливли до цього місця і на превелику силу підняли з дна якір, вагою тисяча вісімсот фунтів, гармату, що стріляла восьмифунтовими ядрами, одну свинцеву чушку і дві мідні каменеметальні мортири.
Дюмон Д’юрвіль, розпитавши тубільців, довідався, що Лапе-руз, котрий втратив обидва кораблі, що розбилися об рифовий бар’єр острова, побудував із уламків невелике суденце і пустився в плавання, щоб знову потерпіти аварію… Де? Цього ніхто не знав.
Командир “Астролябії” спорудив під верховіттям мангрів пам’ятник відважному мореплавцю і його супутникам. Це була проста чотиригранна піраміда на кораловому п’єдесталі. Ні шматочка металу, на який так ласі тубільці, не пішло на цей пам’ятник!
Дюмон Д’юрвіль хотів відразу знятися з якоря. Але команда “Астролябії” була виснажена лихоманкою, що лютувала в цих місцях, та й сам він був хворий. Він зміг пуститися в зворотний шлях тільки 17 березня.
Тим часом французький уряд, думаючи, що Дюмон Д’юрвіль не знає про відкриття Ділоиа, послав на Вапікоро корвет “Байо-нез”, під командою Легоараиа де Тромлена, що стояв тоді коло західного берега Америки. “Байоиез” кинув якір коло берегів Ва-нікоро кілька місяців перегодом після відплиття “Астролябії”. Ніяких нових документів не було знайдено, але з’ясувалося, що дикуни не чіпали пам’ятника Лаперузу.
От усе, що я міг сповістити капітану Немо.
— Отже, — сказав він, — і досі невідомо, де загинуло третє судно, вибудоване потерпілими аварію корабля коло Вапікоро?
— Невідомо.
Капітан нічого не відповів, але знаком запросив мене піти за ним у салон. “Наутилус” занурився на глибину кількох метрів, і залізні стулки розсунулися.
Я кинувся до вікна, і під кораловими відкладеннями, під покривом фунгій, сифонових, альционієвих коралів, кариофілей, серед міріадів чарівних рибок, райдужниць, гліфізідонів, помферій, діа? копей, жабошипів я помітив уламки, не помічені експедицією Дюмоіі Д’юрвіля, залізні рештки, якорі, гармати, ядра, форштевень — одне слово, рештки корабельного спорядження, що поросло водоростями та істотами, схожими на квіти.
У той час як я розглядав ці жалюгідні рештки, капітан Немр сказав мені поважно:
— Капітан Лаперуз вийшов у плавання сьомого грудня тисяча сімсот вісімдесят п’ятого року на корветах “Бусоль” і “Астролябія”. Спершу він базувався на Ботані-Бей, потім відвідав архіпелаг Товариство, Нову Каледонію, направився до Санта-Крусу і кинув якір коло Намука, одного з островів Гавайської групи. Нарешті, корвети Лаперуза підійшли до рифових бар’єрів, що оточують острів Ванікоро, у ту пору ще невідомого мореплавцям. “Бут соль”, котрий ішов попереду, наштовхнувся на рифи біля південного берега. “Астролябія” поспішила до нього на допомогу і теж наскочила на риф. Перший корвет затонув майже миттєво. Другий, дцо сів на мілину під вітром, тримався ще кілька днів. Тубільці досить зичливо зустріли потерпілих аварію корабля. Лаперуз облаштувався на острові і почав будувати невелике судно із залишків двох корветів. Кілька матросів побажали залишитися на Ваиікоро. Решта, виснажені хворобами, ослаблі, відпливли з Лаперузом у напрямку Соломонових островів і загинули усі до одного коло західного берета головного острова групи, між мисами Розчарування і Задоволення!
— Але як ви про це довідалися? — вигукнув я.
— Ось що я знайшов на місці останньої аварії корабля!
І капітан Немо показав мені бляшану скриньку з французьким гербом на кришці, заіржавілу в солопій морській воді. Він розкрив її, і я побачив сувій пожовклих паперів, але все-таки текст можна було прочитати.
Це була інструкція морського міністерства капітанові Лаперузу з власноручними позначками Людовика XVI на полях!
— От смерть, гідна моряка! — сказав капітан Немо. — Він спочиває в кораловій могилі. Що може бути спокійніше цієї могили? Дай Боже, щоб моїх товаришів і мене спіткала така ж доля!
Глава двадцята ТОРРЕСОВА ПРОТОКА
У ніч з 27 на 28 грудня ми залишили Ванікоро. “Наутилус” узяв курс на південний захід і, розвинувши велику швидкість, за три дні пройшов сімсот п’ятдесят льє, коротше, відстань, що відокремлює групу островів Лаперуза від південно-східного краю Нової Гвінеї.
Як тільки ми встали, уранці першого січня 1868 року, я вийшов на палубу, і тут мене зустрів Консель.
— З вашого дозволу, пане професоре, я хотів би побажати вам щастя в новому році, — сказав він.
— За чим же зупинка, Консель? Уяви, що ми в Парижі, у моєму кабінеті в Ботанічному саду! Але скажи, у чому ти вбачаєш щастя за нинішніх наших обставин? Чи жадаєш вирватися з полону, чи мрієш продовжити нашу підводну подорож?
— їй-богу, не знаю, що й сказати! — відповів Консель. — Багато(1) чудес довелось нам побачити, і, признаюся, за ці два місяці у нас не було часу нудьгувати. Останнє чудо, кажуть, завжди най-дивовижніше; і якщо надалі буде так тривати, я вже й не знаю, чим усе це скінчиться! По-моєму, такої нагоди нам ніколи більше не випаде…
— Ніколи, Копселю!
— Та й пан Немо цілком виправдовує своє латинське ім’я. Він нітрохи нас не обтяжує, немов і справді не існує!
— Вірно, Конселю.
— Я гадаю, пане, що щасливим буде той рік, у якому ми побачимо усе на світі…
— Усе побачимо, Конселю? Мабуть, це буде довга історія! А що думає Нед Ленд?
— Нед Ленд тримається зовсім іншої думки, — відповів Кон-сель. — У нього оптимістичний склад розуму і вимогливий шлунок. Йому нудно дивитися на риб і їсти рибні страви. Як справжній англосакс, він звик до біфштексів і не нехтує бренді і джином — у помірній кількості! Зрозуміло, що йому важко обходитися без м’яса, хліба та вина!
— Що стосується мене, Конселю, найменше я стурбований проблемою харчування. Мене цілком задовольняє режим на борту “Наутилуса”.
— І мене так само, — відповів Консель. — Тому я охоче залишився б тут, як містер Ленд охоче б звідси утік. Якщо новий рік складеться нещасливо для мене, значить, для нього він складеться щасливо, і навпаки! Отже, котрийсь із нас обов’язково буде задоволений. Ну, а наостанок побажаю пану професору усього, що він сам собі бажає!
— Дякую, Конселю! А новорічних подарунків тобі доведеться почекати до більш зручного часу; а доти задовольнися міцним потиском руки. От і усе, що я можу тобі запропонувати!
— Пан професор ніколи не був такий щедрий, — усміхнувся Консель. Потім Консель пішов.
Друге січня. Ми пройшли одинадцять тисяч триста сорок миль, інакше кажучи, п’ять тисяч двісті п’ятдесят льє з моменту нашого виходу з Японського моря.
Перед нами розстелялися небезпечні води Коралового моря, які омивають північно-східні береги Австралії. Наше судно йшло на відстані кількох миль від підступного бар’єрного рифа, об який 10 червня 1770 року ледь не розбилися кораблі Кука. Судно, на якому знаходився сам Кук, наткнулося на рифову гряду і не затонуло лише тому, що коралова брила, яка відламалася при зіткненні, застрягла в пробоїні корпусу корабля.
Мене охопило непоборне бажання оглянути цю гряду коралових рифів, що тяглася на обрії упродовж трьохсот шістдесяти льє. Об цю кам’яну стіну люто билася вода, і буруни в хмарах білої піни з гуркотом розсипалися врізнобіч.
Але в цей момент “Наутилус” поринув у морську безодню, і мені не вдалося побачити зблизька високі коралові скелі. Довелося вдовольнитися вивченням різних зразків риб, що потрапили в сіті. Я відразу ж примітив великих тунців зі сріблясто-білим черевом і темними поперечними смугами на зблотаво-блакитпій спині, що зникають, як тільки риба вмирає. Тунці пливли за судном цілими зграями; їхнє надзвичайно смачне м’ясо приємно уріз-иомапітило наше меню. У сіті потрапили, теж у великій кількості, морські карасі завдовжки п’ять сантиметрів, які смаком нагадували дорад, і риби-летючки, справжні підводні ластівки, котрі темними ночами борознять то повітря, то воду своїми фосфоресціюючими тілами. Серед молюсків і зоофітів я знайшов різні види: альціонарій, морських їжаків, черепашок-молотків, церитів, башточок, стеклушок. Флора була представлена прекрасними плавучими водоростями, ламінаріями і макроцистисами, покритими слизом, що сочився крізь їхні пори; і між ними я знайшов прекрасний екземпляр nemastoma geli-niaroide, що його я прилучив до музейної колекції як рідкісний витвір природи.
Два дні потому, перепливши Коралове море, 4 січня ми побачили береги Папуа. З цієї нагоди капітан Немо повідомив мені про свій намір пройти в Індійський океан через Торресову протоку. Це було усе, що він сказав. Нед Ленд із задоволенням відзначив, що цим шляхом ми наближаємося до європейських берегів.
Торресова протока вважається небезпечною для мореплавців не тільки через безліч рифів, але і через те, що на її берегах часто з’являються дикуни.
Протока ця відокремлює Австралію від великого острова Нової Гвінеї, або Папуа.
Острів Папуа простягся на чотириста льє в довжину і сто тридцять у ширину і займає площу у сорок тисяч географічних льє. Він лежить під 0°19′ і 10°2′ південної широти і 128°23′ і 146°15′ довготи. Опівдні, коли помічник капітана визначав висоту сонця, я розглянув низку Арфальських гір, що здіймалися терасами, увінчані гострими вершинами.
Земля ця була відкрита 1511 року португальцем Фраиціско Серрано. Потім тут побували: у 1526 році дон Хозе де Менезес, у 1527 — Гріхальва, у 1528 — іспанський генерал Альвар де Сааверда, У 1545 — Хуго Ортес, у 1616 — голландець Саутен, у 1753 — Нікола Срюїк, потім Тасмаи, Дампієр, Фюмель, Картере, Едвардс, Бугепвіль, Кук, Форрест, Мак Клур, у 1792 — Д’антркасто, у 1823 — Дюппере й у 1827 — Дюмон Д’юрвіль. Де Ріенці сказав про цей острів: “Тут осередок усіх меланезійських чорношкірих”, і я не сумнівався більше, що випадковості плавання зіштовхнуть мене зі страшними андаменами.
Отже, “Наутилус” стояв коло входу у найнебезпечнішу на земній кулі протоку, ввійти до якої ледве насмілювалися найвідважніші мореплавці. Протока ця була відкрита Луїсом Торресом на зворотному шляху з південних морів до Меланезії. У цій же протоці в 1840 році ледь не загинули корвети, що сіли на мілину, експедиції Дюмон Д’юрвіля. Сам “Наутилус”, котрий нехтував небезпеками морського плавання, мав остерігатися коралових рифів.
Торресова протока має в ширину приблизно тридцять чотири льє, але незліченна кількість островів, острівців, бурунів і скель роблять її майже непрохідною для суден. З огляду на це капітан Немо вжив усіляких заходів, “Наутилус” ішов на рівні води і з малою швидкістю. Лопаті гвинта, що нагадували хвостовий плавець кита, повільно розсікали хвилі.
Скориставшись випадком, я й обидва моїх супутники вийшли на палубу, що завжди була спустіла. Ми стали за штурвальною рубкою, і, якщо не помиляюся, капітан Немо перебував там і сам керував “Наутилусом”.
Переді мною була чудова карта Торресової протоки, складена інженером-гідрографом Вінценданом Дюмуленом і мічманом — згодом адміралом — Купваном Дебуа, що перебував при штабі Дюмон Д’юрвіля під час його останнього кругосвітнього плавання. Ця карта, як і карта, складена капітаном Кінгом, — найкращі карт ти Торресової протоки, котрі вносять ясність у плутанину цього рифового лабіринту. Я вивчав їх якнайретельніше.
Навколо нас бушувало розлютоване море. Збаламучені води, підхоплені сильною течією, неслися з південного сходу на північний захід зі швидкістю двох з половиною миль і з гуркотом розбивалися об гребені коралових рифів, що виступали серед спінених хвиль.
— Кепське море! — сказав Нед Ленд.
— Препогане! — відповів я. — І зовсім непридатне для такого судна, як “Наутилус”.
— Треба гадати, — продовжував канадець, — що клятий капітан Немо добре знає шлях, інакше його посудина вщент розбилася б об коралові роги, що висуваються з води!
Справді, становище було небезпечним. Але “Наутилус”, немов за помахом чарівної палички, легко ковзав серед підступних рифів. Він не дотримувався маршруту “Астролябії” і “Зеле”, який виявився фатальним для Дюмон Д’юрвіля. Він узяв курс значно північніше і, обігнувши острів Меррея, знову повернув на південний захід до Кумберландського проходу. Я думав, що ми ввійдемо в цей прохід, але раптом “Наутилус” змінив напрямок і пішов на північний захід, лавіруючи поміж численних і малодослідже-них островів та острівців, до острова Туида і каналу Небезпечного.
Я вже запитував себе: “Невже капітан Немо настільки безрозсудний, що поведе своє судно в канал, де сіли па мілину обидва корвети Дюмон Д’юрвіля?” Але тут “Наутилус”, удруге змінивши напрямок, пішов прямо па захід, до острова Гвебороар.
Була третя година пополудні. Морський приплив майже досяг своєї вищої межі. “Наутилус” ішов біля берегів Гвебороара, що і досі ще яскраво постає в моїй уяві у кучерявій зелені пандаиусів. Ми пливли уздовж його берегів на відстані не менше двох миль.
Раптом сильним поштовхом мене звалило з ніг. “Наутилус” наскочив на підводний риф і став на місці, злегка нахилившись на бакборт.
Підвівшись, я побачив на палубі капітана Немо і помічника капітана. Вони досліджували стан судна, обмінюючись уривчастими фразами на своєму незбагненному наріччі.
А от яке було становище. За штирбортом, за дві милі від нас, виднівся острів Гвебороар, що витягнувся з півночі на захід, як гігантська рука. На південному сході вже показувалися з води оголені морським відпливом верхівки коралових рифів. Ми сіли на мілину в такому місці, де морські відпливи досить слабкі — обставина досить неприємна для “Наутилуса”. Однак судно не постраждало при зіткненні — настільки міцним був його корпус. Але якщо навіть у корпусі “Наутилуса” не було пробоїни і течі, усе-таки йому загрожувала небезпека залишитися назавжди прикутим до підводних рифів. І тоді настав би кінець підводному кораблю капітана Немо!
Мої роздуми порушив капітан Немо, як завжди незворушний, Що прекрасно володів собою. На його обличчі не можна було прочитати ні хвилювання, ні досади.
— Аварія? — запитав я.
— Випадкова перешкода! — відповів він.
— Перешкода, — заперечив я, — яка, можливо, примусить вас стати жителем землі, від якої ви тікаєте!
Капітан Немо кинув на мене загадковий погляд і заперечливо похитав головою. Жест його говорив досить ясно, що ніщо і ніколи не змусить його ступити йогою на сушу. Потім він сказав:
— Утім, пане Аронаксе, “Наутилусу” зовсім не загрожує загибель. Він ще буде знайомити вас із чудесами океану. Наша подорож тільки почалася, і я аж ніяк не бажаю так швидко позбутися вашого товариства.
— Одначе, капітане Немо, — відповідав я, роблячи вигляд, що не зрозумів змісту глузливої фрази, — ми сіли на мілину під час припливу. Взагалі в Тихому океані сила припливу дуже незначна, і якщо ви не звільните “Наутилус” від зайвого баласту, я не бачу, яким способом судно зніметься з мілини.
— Морські припливи в Тихому океані незначної сили, ви праві, пане професоре, — відповів капітан Немо, — але в Торресовій протоці різниця між рівнем припливу і відпливу води в півтора метра. Нині четверте січня. Через п’ять днів настане повня. І я буду украй здивований, якщо місяць, вірний супутник нашої планети, не підніме водяну масу на потрібну мені висоту. Тим самим він зробить мені послугу, що я її бажав би прийняти лише від пічного світила!
З цими словами капітан Немо в супроводі свого помічника зійшов па ют. Що стосується судна, воно приросло до місця, немов коралові поліпи уже устигли вмурувати його у свій незламний цемент.
— Ну що, пане професоре? — сказав Нед Ленд, підійшовши до мене, тільки-но капітан пішов з палуби.
— Що ж, друже Нед! Будемо очікувати припливу дев’ятого січня. Виявляється, місяць люб’язно зніме нас із мілини!
— Тільки й усього?
— Тільки й усього!
— І капітан у надії на місяць складе руки? Не пустить у хід якорі, машини?
— Вистачить і лдного припливу! — простодушно зауважив Консель.
Канадець подивився на Конселя і знизав плечима. У ньому заговорив моряк.
— Пане професоре, — продовжував Нед, — пом’яніть моє слово, ніколи більше ця посудина не буде плавати ні на воді, ні під водою! “Наутилус” годиться тепер тільки па брухт. Гадаю, що настав час позбутися товариства капітана Немо. ‘
— Друже Нед, — заперечив я, — щодо “Наутилуса” я дотримуюся іншої думки. Через чотири дні ми випробуємо силу тихоокеанських припливів. Ваша нарада була б доречна коло берегів Англії або Провансу, але поблизу берегів Папуа — вона зовсім не до речі! Нею можна скористатися в тому разі, якщо “Наутилус” не зніметься з мілини. І то я вважаю цей вчинок украй ризикованим!
— Чи не можна хоч глянути на цю землю? — сказав Нед Ленд. — Он острів. На острові ростуть дерева. Під деревами розгулюють тварини, земні тварини, з яких виготовляють котлети, ростбіфи… Ех, як би я хотів покуштувати шматочок м’яса!
— Цього разу Нед Ленд правий, — сказав Копсель. — Я цілком приєднуюся до нього. Чи не може пан професор попрохати свого друга, капітана Немо, висадити нас хоч ненадовго на землю? Адже інакше ми завсім розучимося ходити по тверді!
— Попросити можу, — відповів я, — але він відмовить.
— А якби пан професор усе-таки.ризикнув? — сказав Консель. — Принаймні ми знали б, що думати про люб’язність капітана.
На мій подив, капітан Немо відповів згодою на моє прохання і був настільки делікатний, що не зажадав обіцянки повернутися на борт. Утім, утеча через Нову Гвінею була б надзвичайно небезпечною, і я б не порадив Неду Ленду спокушати долю. Краще бути бранцем на “Наутилусі”, аніж потрапити в руки диких папуасів.
Я не допитувався, чи поїде з нами капітан Немо. Я був упевнений, що ніхто з екіпажу пе буде супроводжувати нас у нашій прогулянці. Доведеться самому Неду Ленду взятися за кермо! До речі, до берега було пе більше двох миль, і Нед Ленд зуміє завви-грашки провести вутлий човен між рифовими бар’єрами, такими фатальними для великих суден.
Наступного дня, 5 січня, шлюпка була вийнята з гнізда і прямо з палуби спущена у воду. Двоє чоловіків легко впоралися з цим. Весла лежали в шлюпці, і ми усілися на лавах.
О восьмій райку, озброєні рушницями і сокирами, ми відчалили від борту “Наутилуса”. Море було досить спокійне. З берега віяв легкий вітерець. Консель і я сиділи на веслах і енергійно гребли. Нед, лавіруючи, вів шлюпку через вузькі проходи, утворені бурунами. Шлюпка, покірна керму, легко долала риф за рифом.
Нед Ленд не міг приховати своєї радості. Він почував себе в’язнем, що вирвався на волю, і зовсім не думав про те, що доведеться змову повернутися в темницю.
— М’ясо! — повторював він. — Будемо їсти м’ясо, і яке м’ясо! Справжню дичиїіуі Правда, без хліба! Я не кажу, що риба погана річ, але пе можна ж вічно харчуватися рибою! Шматочок свіжого м!яса, підсмаженого на вугіллі, внесе приємну розмаїтість у наше звичне меню!
— Ласун! — зауважив Консель. — Від однієї розмови у мене слинка тече!
— Треба довідатися, чи не водиться в тутешніх лісах велика дичина, — сказав я. — І чи не полює тутешня дичина на мисливця?
— Нехай навіть так, пане Аронаксе, — відповів канадець, вищиривши в усмішці зуби, гострі, як лезо сокири. — Я готовий з’їсти тигра, тигрове філе, якщо на острові не знайдеться інших чотириногих.
— Друг Нед викликає побоювання, — зауважив Консель.
— Яка не трапиться тварина, безпера — чотиринога або з перами — двонога, я відсалютую їй пострілом!
— Ну от, — сказав я, — починаються бешкети містера Ленда!
— Не бійтеся, пане Аронаксе, — відповів канадець, — гребіть щосили! Не мине й півгодини, як я почастую вас наїдком власного приготування.
О пів на дев’яту шлюпка “Наутилуса” причалила до піщаного берега, благополучно проминувши рифове кільце, що оточує острів Гвебороар.
