Глава двадцять перша КІЛЬКА ДНІВ НА СУШІ
Я не без хвилювання ступив на берег. Нед Ленд пробував землю ногою, наче випробовуючи її міцність. Але ж усього два місяці тому ми стали, за виразом капітана Немо, “пасажирами” “Наутилуса”, точніше кажучи, бранцями його капітана!
Кілька хвилин потому ми були вже на відстані рушничного пострілу від берега. Ґрунт складався майже винятково з коралового вапняку; але, судячи з русел висохлих рік, всіяних гранітними уламками, можна було припустити, що походження острова бере початок від давньої геологічної формації.
Обрій був прихований чудовою завісою лісів. Гігантські дерева, що досягали у височину двохсот футів, перепліталися між собою повзучими ліанами, що погойдувалися від подуву вітерця, утворюючи справжні гамаки, створені самою природою. Мімози, фікуси, казуарини, тикові дерева, гібіскуси, пандануси, пальми в гірляндах зелені, що заквітчувала верховіття, свідчили про родючість тутешньої природи. Під їхніми зеленими склепіннями коло підніжжя гігантських стовбурів пишно розросталися орхідейні, бобові рослини і папороті.
Чудові зразки новогвінейської флори не приваблювали канадця: він віддавав перевагу корисному. Кокосова пальма привернула його увагу— Він збив з дерева кілька кокосів, розколов їх, і ми пили їхнє молоко, їли кокосову м’якоть, відчуваючи задоволення, що аж ніяк не промовляло на користь меню “Наутилуса”.
-. Чудово! — вигукував Нед Ленд.
— Смачно! — вторив йому Консель.
— Думаю, що ваш Немо не заборонить узяти на борт поклажу з кокосовими горіхами? — запитав канадець.
— Думаю, що не заборонить, — відповів я. — Але сам він не доторкнеться до них.
— Тим гірше для нього, — сказав Консель.
— Тим краще для нас, — поправив його Нед Леид. — Нам більше залишиться!
— Хвилинку, містере Нед! — сказав я гарпунеру, що мав намір узятися за другу пальму. — Кокосові горіхи — прекрасна річ, але, перш ніж завантажувати ними човен, може, краще спершу довідатися, чи немає на острові продуктів не менш корисних? Свіжі овочі були б дуже доречні місцю в коморах “Наутилуса”.
— Пан професор має рацію, — сказав Консель. — Я пропоную зберегти місце для трьох продуктів: одне для плодів, друге для овочів і третє для дичини, якою, треба сказати, і не пахне!
— Конселю, кинь журитися! — безтурботно зауважив канадець.
— Коротше, треба йти далі, — сказав я. — Але будьте напоготові! Острів, очевидно, безлюдний, а все-таки тут можуть знайтися мисливці, не настільки педантичні щодо дичини, як ми!
— Хр!.. Хр!.. — проричав Нед Ленд, виразно ляскаючи зубами.
— Е-е! Що з вами, Неде? — вигукнув Консель.
— Слово честі, — сказав канадець, — я починаю розуміти принадність людожерства!
— Неде! Неде! Що ви кажете? — крикнув Консель. — Так ви, виявляється, людожер? їй-бо, жити в одній каюті з вами небезпечно. А якщо, прокинувшись, я раптом побачу, що наполовину обгризений?
— Друже Конселю, я люблю вас, але не настільки, щоб з’їсти без особливої потреби.
— Сумніваюся в цьому! — відповідав Консель. — Давайте-но краще полювати! Настріляємо хутчій якої-пебудь дичини і наситимо цього канібала! Інакше пан професор ризикує одного чудового ранку знайти замість слуги “ріжки та ратиці”!Так, обмінюючись жартами, ступили ми у темно-зелені хащі і протягом двох годин обійшли ліс від краю до краю.
Обставини сприяли нам у пошуках їстівного. Нам зустрілося дерево — одне із найбільш корисних представників рослинного світу тропіків, що подарувало нам той дорогоцінний продукт, якого так бракувало на борту “Наутилуса”.
Я маю на увазі хлібне дерево, якого чимало росте на острові Гвебороар. Особливо коштовним був його безнасішіий різновид, що має у малайців назву “рима”.
Дерево це відрізняється від інших дерев абсолютно рівним прямим стовбуром заввишки в сорок футів. Верхівка його з великим багатопластовим листям, химерно заокруглена, наче підстрижена, ясно говорить натуралісту, що перед ним “хлібне дерево”, котре так вдало акліматизувалося на Маскареиських островах. Серед густого листя висіли важкі кулясті плоди величиною в дециметр, із шорсткуватою шкірою, що схожа була на мережу шестикутників. Це корисне дерево, яким природа обдарувала країни, де немає зернового хліба, не вимагає догляду і плодоносить протягом восьми місяців па рік.
Неду Ленду добре були знайомі плоди хлібного дерева. Йому траплялося вже не раз їсти під час своїх численних подорожей, і він умів приготувати поживну страву з його м’якоті. При вигляді цих плодів у нього розігрався апетит.
— Пане, — сказав він, — я умру, якщо не покуштую цього хлібця!
— Покуштуйте, друже Нед, покуштуйте па здоров’я! Ми для того і висадилися тут, щоб усього спробувати усмак. Нумо ж!
-— За мною діло не стане, — відповів канадець.
І, озброївшись лінзою, він розвів багаття з труску; сухе дерево незабаром весело затріщало. А тим часом Коисель і я вибирали найсиіліші плоди хлібного дерева. Деякі з них ще не цілком дозріли, і товста шкіра прикривала білу, але усе-таки волокнисту м’якоть. Однак у більшості соковиті і жовтуваті плоди, здавалося, тільки й чекали, щоб їх зірвали з гілки.
Серцевина цих плодів не містила в собі кісточок. Консель приніс їх цілу дюжину, і Нед Ленд, розрізавши плід па товсті скибки, поклав на гаряче вугілля, примовляючи:
— Ви побачите, пане, який смачний цей хліб!
— Особливо коли довго не бачиш хліба, — сказав Консель.
— Це навіть не хліб, — додав канадець, — а тістечко, що тане в роті! Вам, пане, не доводилося пробувати його?
— Не доводилося, Неде.
— Ну от, спробуйте — річ поживна. Якщо не попросите другої порції, я. більше не король гарпунерів!
Кілька хвилин перегодом зовнішня оболонка плодів зовсім обвуглилася. Зсередини проглянула біла м’якоть, схожа на хлібну м’якушку; знавці запевняють, що смаком вона нагадує артишоки.
Треба зізнатися, хліб був чудовий, і я їв його із великим
задоволенням.
— На жаль, — сказав я, — навряд чи це тісто може довго зберігатися, і, по-моєму, не варто брати його як провізію на борт.
— Згляньтеся, пане! — вигукнув Нед Ленд. — Ви міркуєте як натураліст, а я дію як булочник. Конселю, припасіть, та побільше, цих плодів; на зворотному шляху ми візьмемо їх із собою.
— А як же ви заготовите їх про запас? — запитав я канадця.
— Приготую з м’якоті кисле тісто, воно довго не псується. Коли знадобиться, я спечу його в корабельній кухні. І, незважаючи на трохи кислуватий присмак, хліб видасться вам чудовим.
— У такому разі, містере Неде, я скажу, що ваш хліб хоч куди, і бажати ще чогось…
— А все-таки, пане професоре, — відповів канадець, — бракує овочів і фруктів!
— Ну, що ж, давайте шукати фрукти й овочі! Закінчивши збирання плодів хлібного дерева, ми подалися поповнювати меню нашого “земного” обіду.
Пошуки наші не були даремні, і до полудня ми зібрали достатню кількість бананів. Ці ніжні тропічні плоди достигають упродовж цілого року, і по-малайськи вони називаються “pisang”. їх їдять сирими. Крім бананів, ми зібрали безліч jaks, надзвичайно гострих на смак плодів мангового дерева і неймовірної величини ананасів. Хоча збір плодів забрав багато часу, ми не шкодували про це.
Консель не спускав очей з Неда. Гарпунер ішов попереду і, проходячи повз плодові дерева, безпомилково вибирав кращі плоди для поповнення наших запасів провізії.
— Сподіваюся, тепер ви задоволені, друже Нед? — запитав Консель.
— Гм! — гмукнув канадець.
— Як! Ви усе ще незадоволені?
— Усі ці плоди не можуть замінити обіду, — відповів Нед. — Це тільки приправа до обіду, десерт. А де ж суп? Печеня?
— Справді, — сказав я, — Нед обіцяв почастувати нас відбивними котлетами, але, очевидно, це найчистіша фантазія!
— Пане, — відповів канадець, — полювання ще не скінчилося, полювання ще попереду! Потерпіть трошки! Нам неодмінно зустрінеться яка-небудь перната або чотиринога дичина, якщо не в цьому місці, так у іншому…
— Якщо не сьогодні, то завтра, — додав Консель. — А все-таки не слід віддалятися від берега. Я пропоную навіть повернутися до човна,
— Як! Уже? — закричав Нед.
— До ночі ми повинні бути на борту, — сказав я.
— А котра тепер година? — запитав канадець.
— Десь друга година, не менше, — відповів Консель.
— Як швидко біжить час на твердій землі! — вигукнув містер Нед Ленд, зітхнувши.
— У путь! — сказав Консель.
Ми йшли назад лісом і попутно поповнювали наші запаси листям капустяного дерева, за яким довелося вилізти на самісіньку верхівку, і зеленими бобами, що їх малайці називають “абру”.
Ми були завантажені вщерть, коли підходили до човна. Однак Нед Ленд вважав, що провізії ще недостатньо, і доля виказала йому свою милість. Ми вже збиралися сісти в шлюпку, як раптом увагу канадця привернули сагові дерева, із сімейства однодольних, що досягали двадцяти п’яти — тридцяти футів у височину. Ці дерева настільки ж цінні, як і хлібне дерево, і справедливо зараховуються до найкорисніших із представників флори Малайї.
Це були сагові пальми незайманих лісів, що не потребують догляду і розмножуються відростками і насінням.
Нед Ленд знав, що робити з цими пальмами. Він узяв сокиру, розмахнувся щосили й водномить повалив на землю дві чи три пальми. Білий пил, що обсипав їхнє листя, свідчив про зрілість плодів.
Я стежив за роботою канадця скорше очима натураліста, аніж як зголодніла людина. Насамперед Нед зняв з кожного стовбура шматок кори товщиною з великий палець, причому оголилася мережа волокон, що химерно перепліталися, зліплені чимось схожим на клейке борошно. Борошно це і було саго, їстівна речовина, основний продукт харчування меланезійського населення.
Нед Ленд розрубав стовбур на шматки, як рубають дрова, відклавши на деякий час добування з нього борошна, котре треба було просіяти, щоб відокремити від волокон, потім висушити на сонці і, нарешті, дати йому затвердіти у формах.
О п’ятій годині вечора, завантаживши до човна усі наші скарг би, ми відчалили від острова і через півгодини пристали до борту “Наутилуса”. Ніхто не вийшов нам назустріч. Величезний сталевий циліндр здавався порожнім. Звільнившись від ноші, я зійшов у свою каюту. Там була для мене приготовлена вечеря. Повечерявши, я ліг спати.
Наступного дня, 6 січня, на борту нічого це змінилося. Ані найменшого шуму, жодної ознаки життя. Шлюпка погойдувалася коло борту. І ми вирішили повернутися па острів Гвебороар. Нед Ленд сподівався, що цього разу полювання буде вдалішим, ніж напередодні, і хотів спробувати щастя в іншій частині лісу.
Зі сходом сонця ми були вже в дорозі. Човен, понесений морським прибоєм, незабаром пристав до берега.
Ми висадилися на берег і, розсудивши, що найпевніше буде покластися на інстинкт канадця, пішли за ним, ризикуючи не раз втратити з ока свого довгоногого товариша.
Нед Леид вів нас усередину західної частини острова. Пройшовши убрід узбережжям, ми вийшли на рівнину, оточену чудовим лісом. Уздовж струмочків бродили зимородки, але при нашім наближенні вони спурхнули. Видимо, птахи не раз зіштовхувалися з двоногими нашої породи і знають, чого можна сподіватися від людини. Тому я зробив висновок, що коли навіть острів і безлюдний, то все-таки сюди навідуються людські істоти. Проминувши густі луки, ми підійшли до галявини молодого лісу, звідки лунав пташиний гомін і ляскіт крил безлічі птахів.
— Тут одні лише птахи, — сказав Консель.
— Але є ж і їстівні птахи! — заперечив гарпунер.
— Навряд чи, друже Нед, — заперечив Консель, — я бачу одних тільки папуг.
— Любий Конселю, — усміхнувся Нед, — і папуга зійде за фазана, коли їсти хочеться!
— А я скажу, — зауважив я, — що, коли цього птаха добре приготувати, він цілком придатний на сніданок.
І справді, у густому листі дерев гніздило безліч папуг, готових заговорити людською мовою, якби хто-небудь узявся їх навчати. Вони перепурхували з гілки на гілку, базікали з папужками всіх кольорів. Тут були шоломоносні какаду, поважні, здавалося, зайняті розв’язанням якоїсь філософської проблеми; тут, наче шматочки червоної матерії, що розвіваються вітром, миготіли яскраві лорі; тут із шумом проносилися ширококрилі kalaos, що радували око своїм оперенням лазурового кольору найтоиших відтінків. Словом, тут були представлені усі види загону пернатих, чарівних, але переважно неїстівних птахів.
Одначе у Цій колекції бракувало одного експоната, а саме, птаха, що водиться тільки в тутешніх краях і ніколи не полишає меж островів Ару і Папуа. Але пізніше випадок усе-таки дозволив мені помилуватися цим чудовим птахом.
Проминувши негустий лісочок, ми вийшли па галявину, що подекуди густо заросла чагарником. Отут мені й випала нагода побачити чудових птахів, що, судячи з розташування їхніх довгих пер, пристосовані були до польоту проти вітру. їхній хвилеподібний політ, вишуканість, із якою вони описували у повітрі кола, гра барв їхнього оперення притягувала і чарували погляд. Я відразу ж упізнав цих птахів.
— Райські птахи! — вигукнув я.
— Загін горобиних, сімейство райських птахів, — вторив Консель.
— Сімейство куріпок? — запитав Нед Ленд.
— Не зовсім, містере Ленд! Усе-таки я розраховую на вашу спритність і сподіваюся, що ви піймаєте хоча б одного представника цих чарівних створінь тропічної природи.
— Спробую, пане професоре, хоча я краще володію острогою, аніж рушницею.
Малайці, що провадять з Китаєм велику торгівлю райськими птахами, ловлять їх різними способами, але ми не могли їх застосувати. Вони то розставляють сильця на верхів’ях дерев, де най-охочіше гніздяться райські птахи, то ловлять їх, обмазуючи галуззя особливим клеєм, позбавляючи птахів можливості рухатися. Іноді навіть отруюють джерела, з яких зазвичай п’ють воду ці птахи. Що ж до нас, то ми намагалися підстрелити їх на льоту, що давало мало шансів на успіх. І дійсно, ми витратили марно чимало наших набоїв. ; До одинадцятої ранку ми проминули першу низку пагорбів,! що утворюють центральну частину острова, і не підстрелили ніякої дичини. Голод уже давався взнаки. Мисливці, понадіявшись на багату здобич, прорахувалися. Але тут, на превеликий подив самого Конселя, йому удалося двома пострілами підряд забезпе| чнти нас сніданком. Він підстрелив білого голуба і припутня, яких* ми хутко обпатрали і, насадивши на вертел, стали смажити на багатті із сухого труску. У той час як ця дичина смажилася, Нед готував плоди хлібного дерева. Голуб і припутеиь були схрумані з кісточками, і ми зійшлися на думці, що пташки дуже смачні. Мускатні горіхи, якими вони харчуються, надавали їх м’ясу особливого аромату і смаку.
— Наче пулярки, вигодувані на трюфелях, — сказав Консель.
— Ах, пане професоре! — закричав Нед Ленд у мисливському азарті. — Яка чудова дичина, особливо в тушкованому вигляді! Скільки тут їстівних припасів для “Наутилуса”. Два! Три! П’ять штук убито! Подумати тільки, що ми самі з’їмо це м’ясо, а ті бовдури на борту не отримають ні шматочка!
Я думаю, що в припливі радості канадець перебив би все стадо, якби не захопився балаканиною! Але він задовольнився дюжиною цих цікавих сумчастих, котрі становлять, зі слів Конселя, перший загін ссавців, у яких плацента відсутня.
Тварини були невеликі. Вони належали до виду “кенгуру-кро-ликів”, що зазвичай живуть у дуплах і відзначаються великою спритністю. І хоча звірки ці невеликі, м’ясо їхнє вважається одним із найсмачніших.
Ми були дуже задоволені наслідками полювання. Щасливий Нед пропонував повернутися наступного дня на цей чарівний острів і перебити всіх чотириногих, придатних для їжі. Але він, як звичайно, не брав до уваги непередбачених обставин.
Близько шести годин вечора ми вийшли на берег моря. Човен стояв на колишньому місці. У двох милях від берега виступав із хвиль силует “Наутилуса”, що нагадував рифову смужку.
Нед Ленд, не гаючи часу, узявся до готування обіду. Він був майстром у кухарському мистецтві. Відбивні котлети з “барі-утанга” незабаром засичали на вугіллі, поширюючи апетитні пахощі!
Але я ловлю себе на тому, що, здається, сам наслідую канадця. Я приходжу в захват від шматка смаженого м’яса! Тож нехай вибачать мені читачі, як я вибачаю містера Леида, і з тієї ж причини нашої спільної слабкості!
Обід удався на славу. Двоє припутнів довершили розкіш меню. Сагове тісто, плоди хлібного дерева, кілька плодів манго, штук шість ананасів і сік кокосових горіхів, що перебродив, привели нас у райдужний настрій. Я навіть підозрюю, що думки моїх шановних супутників не відрізнялися належною ясністю.
— А що, коли ми не повернемося нині на борт “Наутилуса”? —сказав Консель.
— А що, коли ми зовсім туди не повернемося? — додав Нед Ленд.
У цей момент коло наших ніг упав камінь, і питання гарпунера залишилося без відповіді.
Глава двадцять друга БЛИСКАВКА КАПІТАНА НЕМО
Ми огледілися у бік лісу: я так і завмер, не встигнувши піднести ложку до рота; Нед Ленд завершував свою трапезу.
— Камені не падають з неба, — сказав Консель, — хіба тільки метеорити.
Другий камінь, ретельно округлений, вибив із рук Конселя апетитну ніжку перепутня, додавши ще більшої ваги його зауваженню.
Підхопившись па ноги і скинувши рушниці на плече, ми приготувалися відбити напад.
— Невже мавпи? — закричав Нед Ленд.
— Щось ніби таке, — відповів Консель. — Дикуни!
— До шлюпки! — крикнув я. І ми прожогом кинулися до берега.
Наша втеча була своєчасною. Праворуч, у ста кроках від нас, на узліссі, що заслоняв відкритий обрій, показалися тубільці, озброєні луками і пращами. їх було десь так зо два десятки.
Берег був у десятьох туазах від нас.
Дикуни йшли неквапно, але вони явно були настроєні вороже. Каміння і стріли так і сипалися!
Нед Ленд, незважаючи на небезпеку, що загрожувала нам, не забув прихопити із собою здобуті припаси і біг до шлюпки, тримаючи тушу свині під пахвою і кенгуру в руках! За дві хвилини ми були па березі. Закинути в шлюпку провізію і зброю, відіпхнути її від берега, узятися за весла було справою однієї хвилини. Не встигли ми відплисти і двох кабельтових, як добра сотня дикунів, що гналися за нами з диким виттям і погрозливо розмахуючи руками, опинилися вже по пояс у воді. Я/очей не відривав від “Наутилуса”, сподіваючись, що лементи тубільців привернуть увагу команди. Але ні! Безлюдно було на палубі величезного підвідного судна, що стояло коло берега!
Хвилин двадцять потому ми піднялися на борт “Наутилуса”. Люк був відкритий. Прикріпивши шлюпку, ми ввійшли усередину судна.
Із салону лунали звуки органа. Я ввійшов туди. Капітан Немо, схилившись над клавішами, поринув у світ звуків.
— Капітане! — сказав я.
Він не чув.
— Капітане! — повторив я, торкаючись його плеча. Він здригнувся й обернувся.
— А, це ви, пане професоре! — сказав він. — Чи вдале було полювання? Чи збагатився ваш гербарій?
— Цілком удале, капітане, — відповів я. — Але, на наше нещастя, ми привели із собою цілу юрбу двоноґих!
— Яких двоногих?
— Дикунів!
— Дикунів? — повторив капітан Немо глузливим тоном. — І ви дивуєтеся, пане професоре, що, ступивши на землю в будь-якій частині земної кулі, ви зустрічаєте дикунів? Дикуни! Та де ж їх немає? І чим ці люди, яких ви називаєте дикунами, гірші за інших?
— Але, капітане…
— Щодо мене, пане, то я зустрічав їх усюди.
— Але все-таки, — заперечив я, — якщо ви не бажаєте бачити їх на борту “Наутилуса”, чи не варто вжити заходів перестороги?
— Не хвилюйтеся, пане професоре, остерігатися їх немає причини.
— Але їх дуже багато.
— Скільки ж ви їх нарахували?
— Не менше сотні.
— Пане Аронаксе, — сказав капітан Немо, не віднімаючи пальців від клавішів, — нехай хоч усе населення Нової Гвінеї збереться на березі, і то “Наутилусу” нічого боятися їхнього нападу.
Пальці капітана забігали по клавішах; і тут я помітив, що він ударяв тільки по чорних клавішах. Тому його мелодії набували зовсім шотландського колориту. Він забув про мою присутність, весь віддавшись мріям. Я не став більше турбувати його.
Я піднявся на палубу. Ніч уже настала. Під цими широтами сонце заходить раптово. У цих краях не знають сутінків. Обриси острова Гвебороар уже зливалися з туманною далечінню. Але багаття, запалені на березі, свідчили, що тубільці і не збиралися іти геть.
Я провів на палубі у повній самотині довгі години, то згадуючи про тубільців, — але вже без почуття страху, адже впевненість капітана передалася і мені, — то, забувши про них, насолоджуючись пишнотою тропічної ночі. Думкою я полинув до Франції, услід за сузір’ями Зодіаку, що через кілька годин засяють над моєю батьківщиною. Сходив місяць серед сузір’їв зеніту. І я подумав, що цей вірний і галантний супутник нашої планети повернеться через двадцять чотири години в тутешні краї, щоб здибити океанічні води і підняти наш корабель з його коралового ложа.
Десь опівночі, переконавшись, що на темних водах так само спокійно, як і в прибережних гаях, я зійшов у каюту і заснув спокійно.
Ніч минула без подій. Папуасів, безсумнівно, лякало чудовисько, що лежало на кораловій мілині, інакше через відкритий люк вони легко б проникнули усередину “Наутилуса”.
О десятій ранку 8 січня я піднявся на палубу. Займалася ранкова зоря. Туман розсіювався, і незабаром показався острів: спершу обриси берегів, потім вершини гір.
Тубільці, як і раніше, юрмилися на березі; їх було більше, ніж напередодні, — чоловік п’ятсот-шістсот. Більш сміливі, скориставшись відпливом, що оголив прибережні рифи, опинилися не далі двох кабельтових від “Наутилуса”. Я бачив ясно їхні обличчя. То були справжні папуаси атлетичної будови, з високим крутим чолом, з великим, але не приплющеним носом і білими зубами. Красиве плем’я! Кучеряве волосся, пофарбоване в червоний колір, становило різкий контраст із їхньою шкірою, чорною і лискучою, як у нубійців. У вухах, з розрізаними надвоє і відтяпіутими донизу мочками, були просилені кістяні серги. Узагалі ж дикуни були голі. Між ними я примітив кількох жінок у справжніх кринолінах, сплетених із трав; спідниці ледь прикривали коліна і підтримувалися на стегнах поясом із водоростей. Деякі чоловіки носили на шиї прикраси у вигляді півмісяця і намисто з білих і червоних черепашок. Майже усі вони були озброєні луками, стрілами і щитами, а за плечима в них висіли сітки, наповнені заокругленим камінням, що його вони майстерно метали пращею.
Один із вождів досить близько підійшов до “Наутилуса” і уважно розглядав його. Мабуть, це був “мадо” вищого рангу, бо у нього на плечах була накинута циновка дуже яскраво розфарбована і з зубцями по краях.
Не становило труда підстрелити тубільця, але я вирішив, що розумніше почекати нападу з їхнього боку. При зіткненні європейців з дикунами нам варто захищатися, а не нападати.
Під час відпливу тубільці невідступно сновигали навколо судна, але нічим не виявляли своєї ворожості. Я розчув слово “assai”, що його вони часто повторювали, і з їхніх жестів зрозумів, що мене запрошують зійти на берег, але я ухилився від запрошення.
Отже, шлюпка не рушала з місця на превеликий жаль містера Ленда, якому не терпілося поповнити запаси провізії. Канадець, не гаячи часу, зайнявся приготуванням консервів із м’яса і муки, вивезених з острова Гвебороар. Що стосується дикунів, то вони об одинадцятій годині ранку, лише тільки почався приплив і верхівки коралових рифів стали зникати під водою, повернулися на берег. Очевидно, тубільці прийшли із сусідніх островів, або, вірніше, з Папуа. Однак не видно було жодної піроги.
Щоб згаяти час, я здумав пошкребти драгою морське дно, поспіль усіяне черепашками, скойками, поліпами і багате водоростями: крізь прозору воду погляд проникав у морську глибінь. До речі, нині був останній день перебування “Наутилуса” у тутешніх краях, бо завтра, під час припливу, за словами капітана Немо, “Наутилус” вийде у відкрите море.
Я покликав Конселя, і той приніс мені легку драгу, що нагадувала устричні драги.
— А як же дикуни? — запитав Консель. — 3 дозволу пана професора, ці тубільці начебто не такі уже й злі!
— Однак вони канібали, друже мій!
— Нехай, хоч і канібали, а все-таки, можливо, чесні люди! — відповідав Консель. — Хіба ласун не може бути порядною людиною? Одне не заважає іншому.
— Гаразд, Конселю, нехай буде по-твоєму! Припустімо, що ці чесні людожери чесно пожирають своїх бранців. Але я не бажаю бути з’їденим, хоча б і чесно, отож буду триматися насторожі. Капітан Немо не збирається, очевидно, уживати заходів обережності. Отож нумо закидати сіті!
Упродовж двох годин ми старанно борознили драгою морське дно, але нічого примітного не виловили. Драга зібрала безліч різних черепашок; тут були і “вуха Мідаса”, і арфи, гарпи й особливо молотки, мабуть, найкрасивіші, які коли-небудь мені доводилося бачити. Потрапило також кілька голотурій, перлових скойок і з дюжину дрібних черепах, яких ми залишили для корабельного кока.
І от, коли я менше всього очікував удачі, мені в руки потрапило справжнє чудо природи, точніше сказати, химера, яка надзвичайно рідко зустрічається. Коисель, закинувши драгу, витяг безліч досить звичайних черепашок. Я глянув у сітку і, сунувши в неї руку, з чисто кінхіологічним, себто, із пронизливим лементом, який коли-небудь виривався з людського горла, вийняв звідти скойку.
— Що сталося з паном професором? — запитав з подивом Консель. — Чи не вкусив хто пана професора?
— Не турбуйся, друже мій! Але я охоче б поплатився пальцем за таку знахідку.
— Знахідку?
— От за цю скойку, — сказав я, показуючи йому предмет свого захвату.
— Так це ж проста пурпурна олива, роду олив, загону гребінча-стозябрових, класу черевоногих, типу молюсків…
— Правильно, Конселю! Але у мушлі завиток іде не справа наліво, як звичайно, а зліва направо!
— Невже? — вигукнув Консель.
— Так, мій друже! Мушля-лівша!
— Мушля-лівша! — повторив Консель схвильованим голосом.
— Поглянь-но на її завиток!
— Ах, якщо пану професору схочеться мені повірити, — сказав Консель, узявши тремтливою рукою дорогоцінну мушлю, — я ніколи ще так не хвилювався!
І було від чого схвилюватися! Зі спостережень натуралістів відомо, що в природі рух іде справа наліво. Усі світила і їхні супутники описують кола зі сходу на захід! У людини права рука розвинута краще, ніж ліва, а отже, всі інструменти, прилади, гвинти, сходи, замки, пружини годинника та інше пристосовані, щоб діяти справа наліво. Природа, завиваючи мушлі, дотримується того ж закону. Завитки мушлі, за рідкісними винятками, завинуті справа наліво. І якщо трапляється мушля-лівша, знавці цінують її на вагу золота.
Отже, ми з Конселем були поглинуті спогляданням нашого скарбу. І я вже мріяв збагатити своєю знахідкою Паризький музей, аж раптом камінь, кинутий якимось тубільцем, розбив нашу коштовність у руці Конселя.
Я скрикнув. Консель, схопивши мою рушницю, прицілився в дикуна, що розмахував пращею в десяти метрах від нас. Я кинувся до Конселя, але він уже устиг вистрелити, і електрична куля розбила браслет з амулетів, що прикрашав зап’ястя дикуна! ! — Конселю! — вигукнув я. — Конселю!
— Та хіба пану професору хотілося побачити, як цей канібал першим кинеться в напад?
— Мушля не варта людського життя, — сказав я.
— Ах, гицель! — закричав Консель. — Краще б він роздробив мені плече!
Коисель був щирий, але я залишився при своїй думці. Тимча-сом за ті короткі миті, що ми були захоплені мушлею, обставини змінилися. Десятків зо два пірог, кружляли навколо “Наутилу-са”. Піроги тубільців — простіше кажучи, видовбані стовбури дерев, довгі і вузькі, дивовижно швидкохідні і стійкі завдяки подвійній бамбуковій балансирній жердині, що тримається на поверхні води. Піроги скеровували спритні напівголі веслярі, і я не без тривоги спостерігав, як вони усе ближче підпливали до нашого судна.
Папуаси уже входили, видимо, у стосунки з європейцями, і судна їхні були їм знайомі. Але ця довга сталева сигара, що ледь виступала з води, без щогл, без труб!.. Що могли вони подумати? Нічого доброго, бо якийсь час вони трималися від нас на шанобливій відстані. Але, обмануті нерухомістю судна, папуаси поступово осміліли і тепер очікували нагоди завести з нами знайомство. Але саме цього знайомства і треба було уникати. Наші рушниці, що стріляли безшумно, не могли злякати тубільців, що поважають лише громобійну зброю. Гроза без гуркотів грому менше страшить людей, хоча небезпечний не грім, а блискавка.
Піроги підійшли досить близько до “Наутилуса”, і на борт посипалася злива стріл.
— Чорт візьми! Справжній град! — сказав Консель. — І, хтоз-на, чи не отруєний град?
— Треба попередити капітана Немо, — гукнув я, спускаючись у люк.
Я попростував до салопу. Там нікого не було. Я вирішив постукати в каюту капітана.
— Увійдіть, — відповіли мені через двері. Я ввійшов до каюти: Капітан Немо був зайнятий якимись обчисленнями, поцяткованими знаками X і складними алгебраїчними формулами.
— Я потривожив вас? — запитав я з увічливості.
— Цілком вірно, пане Аронаксе, — відповів мені капітан, — але, мабуть, у вас на це є серйозна причина?
— Надзвичайно серйозна! Піроги тубільців оточили “Наути-лус”, і через кілька хвилин нам, імовірно, доведеться відбивати напад дикунів.
— А-а! — сказав спокійно капітан Немо. — Вони припливли в пірогах?
— Так, капітане!
— Ну, що ж! Треба закрити люк.
— Безумовно! І я прийшов вам сказати…
— Нічого немає простішого, — сказав капітан Немо.
І, натиснувши кнопку електричного дзвоника, він віддав по проводах відповідний наказ у кубрик команди.
— От і все, пане професоре, — сказав він хвилиною пізніше. — Шлюпка поставлена на місце, люк закритий. Сподіваюся, ви не боїтеся, що ці добродії проб’ють обшивку, пошкодити яку не могли снаряди вашого фрегата?
— Не в цьому річ, капітане! Є інша небезпека.
— Яка ж, пане!
— Завтра о цій же годині буде потрібно відкрити люк, щоб накачати свіжого повітря в резервуари “Наутилуса”.
— Цілком правильно, пане! Наше судно дихає на манер китоподібних.
— Ну, а в цей час папуаси обсядуть палубу! Як тоді ми позбудемося їх?
— Виходить, ви упевнені, пане, що вони піднімуться на борт?
— Упевнений!
— Ну, що ж, пане, нехай піднімаються. Я не бачу причини заважати їм. По суті папуаси — бідолахи! Я не хочу, щоб мої відвідини острова Гвебороар коштували життя хоча б одного з цих нещасних!
Усе було сказано, і я хотів піти. Але капітан Немо затримав мене і всадовив біля себе. Він із цікавістю розпитував мене про наші екскурсії на острів, про наше полювання і, здавалося, ніяк не міг зрозуміти звіриної жадібності канадця до м’ясної їжі. Потім розмова перейшла на інші теми; і хоча капітан Немо не став відвертіший, усе-таки він видався мені більш люб’язним.
Мова зайшла і про становище “Наутилуса”, що сіло на мілину в тих же водах, де ледве не загинули корвети Дюмон Д’юрвіля,
— Цей Д’юрвіль був одним з ваших видатних моряків, — сказав капітан, — і одним із найосвіченіших мореплавців! Це французький капітан Кук. Злощасний учений! Перебороти суцільну кригу Південного полюса, коралові рифи Океанії, вивернутися від канібалів тихоокеанських островів — і загинути безглуздо при катастрофі приміського потяга! Якщо ця енергійна людина мала час подумати в останні хвилини свого життя, уявляєте собі, що він повинен був пережити!
Вимовляючи ці слова, капітан Немо явно хвилювався, і його схвильованість робила йому честь.
Потім, із картою в руках, ми простежили шляхи всіх експедицій французького мореплавця, усіх його кругосвітніх подорожей, аж до його спроб проникнути до Південного полюса, що закінчилися відкриттям земель Аделі і Луї Філіпа. Нарешті, ми переглянули його гідрографічні описи і карти найважливіших островів Океанії.
— Те, що зробив ваш Д’юрвіль на поверхні морів, — сказав капітан Немо, — я повторив в океанських глибинах, але мої дослідження, притому більш точні, не зажадали стількох зусиль. “Астролябія” і “Зеле”, які вічно боролися з морськими бурями, не можуть іти ні в яке порівняння з “Наутилусом”, справжнім підводним домом, з робочим затишним кабінетом!
— Але все-таки, капітане, — сказав я, — між корветами Дюмон Д’юрвіля і “Наутилусом” є деяка подібність.
— А саме, пане?
— “Наутилус”, як і корвети, відразу сів на мілину!
— “Наутилус” не сідав на мілину, пане, — холодію відповів капітан Немо. — “Наутилус” так улаштований, що може безборонно відпочивати у лоні морів. І мені не доведеться, подібно Д’юрвілю, щоб зняти з мілини свої корвети, вдаватися до неймовірних зусиль; “Астролябія” і “Зеле” ледь не загинули в цій протоці, а моєму “Наутилусу” не загрожує ні найменша небезпека. Завтра в належний час морський приплив дбайливо підніме суді но, і воно вийде у відкрите море.
— Капітане, — відповів я, — не сумніваюся, що…
— Завтра, — сказав на закінчення капітан Немо, — завтра, о другій годині сорок хвилин опівночі, “Наутилус” спливе і без найменшого ушкодження вийде з Торресової протоки.
З цими словами, сказаними украй різким тоном, капітан Немо встав і злегка кивнув головою, що означало: розмова закінчена! Я вийшов з каюти і подався до себе.
Я застав там Конселя, що побажав довідатись, які наслідки моєї розмови з капітаном.
— Друже мій, — сказав я, — капітан висміяв мене, варто було лише заїкнутися, що буцімто тубільці Папуа загрожують “Наутилусу”. Ну, що ж! Будемо покладатися на капітана і побажаємо собі доброї ночі!
— Пану професору не знадобляться мої послуги?
— Ні, друже! А що робить Нед Ленд?
— З дозволу папа професора, — відповідав Консель, — Нед Леид готує паштет із кенгуру. Паштет, каже, буде просто дивовижний!
Залишившись сам, я ліг у постіль, але спав неспокійно. До мене долинав шалений лемент дикунів, що ввірвалися на палубу. Так минула ніч. Екіпаж “Наутилуса”, як і раніше, був бездіяльний. Присутність на судні канібалів турбувала команду стільки ж, скільки турбують солдат у неприступному форті мурахи, що повзають по бліндажі.
Я встав о шостій годині ранку. Люк був закритий. Отже, запас кисню не поновлювався з учорашнього дня. Але все-таки аварійні резервуари, вчасно приведені в дію, випустивши кілька кубічних метрів кисню, освіжили повітря.
До полудня я працював у каюті, не бачивши навіть мимохідь капітана Немо. На борту не помітно було хоч якихось приготувань до відплиття.
Почекавши ще якийсь час, я увійшов до салопу. Годинник показував пів на третю. Через десять хвилин морський приплив мав досягти своєї вищої межі, і, якщо капітан Немо не помилився в розрахунках, “Наутилус” зніметься з мілини. Інакше доведеться йому упродовж довгих місяців спочивати на своєму кораловому ложі!
Але тут корпус корабля почав здригатися, віщуючи швидке звільнення! Я почув, як заскрипіла його обшивка, торкаючись вапняних відкладень шорсткуватого коралового дна.
0 другій годині тридцять п’ять хвилин у салон увійшов капітан Немо.
— Відпливаємо, — сказав він.
— А-а!.. — мовив я.
— Я наказав відкрити люк.
— А папуаси?
— Папуаси? — повторив капітан Немо, ледве стенувши плечима.
— А вони ненароком не проникнуть усередину судна?
— Яким шляхом?
— Через відкритий люк.
— Пане Аропаксе, — спокійно відповів капітан Немо, — не завжди можна ввійти через люк “Наутилуса”, навіть якщо він відкритий.
Я подивився на капітана.
— Не зрозуміло? — запитав він.
— Анітрохи!
— Прошу вас іти за мною, і ви усе зрозумієте.
Ми підійшли до середнього трапа, Нед Ленд і Коисель були вже там і з великою цікавістю спостерігали, як кілька матросів відкривали люк під дикий лемент і крики, що лунали з палуби.
Кришка люка відкинулася назовні… В отворі показалося десятків два страшних фізіономій. Але не встиг перший же тубілець узятися за поручні трапа, як був відкинутий назад невідомою силою. Дикун із диким виттям пустився бігти навтьоки, роблячи неймовірні стрибки.
Десяток його одноплемінників кинувся було до трапа, але їх спостигла та ж доля.
Консель радів. Нед Лепд, спонукуваний своїми дикими інстинктами, теж кинувся до трапа. Але і канадця у свою чергу відкинуло назад, варто було лиш йому схопитися за поручні!
— Тисяча чортів! — заволав він. — У мене вдарила блискавка!
І тут я зрозумів усе. Металеві поручні становили кабель струму високої напруги. Усякий, хто торкався до них, зазнавав електричного удару, — і удар міг бути смертельним, якби капітан Немо включив у цей провідник електрики струм усіх своїх батарей! Коротше кажучи, між нападниками і нами була ніби спущена електрична завіса, через яку ніхто не міг безкарно проникнути.
Перелякані на смерть папуаси кинулися навсібіч. А ми, стримуючи посмішку, заспокоювали і розтирали Неда Лепда, що вивергав лайку.
У цей момент дев’ятий вал виніс на своєму гребені наше судно, і нарешті “Наутилус” підвівся зі свого коралового ложа!
Була друга година сорок хвилин — час, визначений капітаном Немо. Запрацювали гвинти, і водоріз із величною неквапністю почав перетинати океанські хвилі. Швидкість обертання гвинта все збільшувалася, і підводний корабель, спливши на поверхню океану, вийшов цілим і неушкодженим із небезпечних вод Торре-сфвої протоки.
