«П’ятнадцятирічний капітан» читати (повністю). Жуль Верн

«П’ятнадцятирічний капітан» Розділ 13: Земля! Земля!

Та все ж та впевненість, що інстинктивно наповнювала серце Діка Сенда, незабаром почала справджуватися.

Наступного дня, 27 березня, стовпчик ртуті в барометрі піднявся. Зміна була не різкою й незначною — лише на кілька ліній (старовинна одиниця довжини, близько 2,25 мм, якою тоді позначали поділки на приладах), однак було видно, що зростання триватиме й надалі. Безперечно, буря вступала у фазу згасання, і хоча море залишалося надзвичайно бурхливим, можна було помітити, що вітер слабшає, водночас трохи зміщуючись на захід.

Дік Сенд іще не міг навіть думати про те, щоб поставити вітрила. Найменше полотнище миттю зірвало б вітром. Проте він сподівався, що не мине й доби, як з’явиться можливість підняти штормовий клівер (невелике міцне вітрило, яке ставлять під час сильного вітру).

Уночі вітер і справді помітно ослаб — принаймні порівняно з тим, яким був досі. Судно вже не так шалено кидало з боку в бік, і ті люті перекати, що ще недавно загрожували розламати його навпіл, стали значно рідшими.

Пасажири почали виходити на палубу. Тепер їм уже не загрожувало, що їх змете за борт якась велетенська хвиля.

Першою залишила кают-компанію (спільне приміщення для відпочинку й харчування пасажирів та офіцерів судна), де Дік Сенд із міркувань безпеки наполіг, щоб вона перебувала протягом усієї довгої бурі, місіс Велдон. Вона підійшла поговорити з юним помічником капітана, якому справді надлюдська сила волі допомогла витримати всі ці виснажливі випробування. Схудлий, блідий під засмагою, він, здавалося б, мав би ледве триматися на ногах після такого довгого безсоння, особливо в його віці. Але ні. Його мужня натура витримувала все. Можливо, колись йому доведеться дорого заплатити за ці дні неймовірних випробувань. Та зараз був не час занепадати духом. Дік Сенд сам це чудово розумів, і місіс Велдон побачила перед собою такого ж рішучого й незламного юнака, яким знала його завжди.

А ще Дік Сенд вірив. І хоч віру неможливо наказати собі, зате вона сама здатна наказувати людині.

— Діку, любий мій хлопчику… мій капітане! — промовила місіс Велдон, простягаючи руку юному морякові.

— О, місіс Велдон! — усміхнувся Дік Сенд. — Ви не слухаєтеся свого капітана! Знову вийшли на палубу, покинули каюту всупереч його… проханням!

— Так, цього разу я тебе не послухалася, — відповіла місіс Велдон. — Але в мене було передчуття, що буря вже вщухає або ось-ось ущухне.

— Вона справді слабшає, місіс Велдон, — відповів юнак. — Ви не помилилися. Барометр від учора більше не падає. Вітер стих, і я маю всі підстави думати, що найтяжче вже позаду.

— Дай Боже, щоб так і було, Діку! Ах, як же ти натерпівся, бідна моя дитино! Ти зробив…

— Лише те, що був зобов’язаний зробити, місіс Велдон.

— Але ж тепер ти нарешті трохи відпочинеш?

— Відпочити? — перепитав Дік Сенд. — Мені не потрібен відпочинок, місіс Велдон. Дякувати Богові, я почуваюся добре. І мушу довести справу до кінця. Ви назвали мене капітаном, тож я залишатимуся капітаном доти, доки всі пасажири «Пілігрима» не будуть у безпеці.

— Діку, — сказала місіс Велдон, — ми з чоловіком ніколи не забудемо того, що ти для нас зробив.

— Усе зробив Господь, — тихо відповів Дік Сенд. — Усе.

— Моя дитино, я ще раз кажу тобі: своєю душевною силою й мужністю ти довів, що став справжнім чоловіком, людиною, гідною командувати кораблем. І дуже скоро, щойно завершиш навчання, — чоловік мене в цьому підтримає, — ти станеш капітаном суден торгового дому Джеймса В. Велдона.

— Я?.. Я?.. — тільки й зміг вимовити Дік Сенд, і його очі наповнилися слізьми.

— Діку, — відповіла місіс Велдон, — ти й раніше був нашою прийомною дитиною. А тепер ти — наш син, рятівник своєї матері й маленького братика Джека. Любий мій Діку, дозволь обійняти тебе від імені мого чоловіка і від себе!

Мужня жінка всіляко стримувала сльози, коли обіймала юного моряка, але серце її переповнювали почуття. А що переживав у цю мить Дік Сенд — чи знайдеться перо, здатне це передати? Він питав себе, чи може зробити для своїх благодійників ще більше, ніж віддати за них власне життя, і вже наперед був готовий прийняти будь-які випробування, які пошле йому майбутнє.

Після цієї розмови Дік Сенд відчув, що став ще сильнішим. Варто було лише, щоб вітер став придатним для плавання і можна було поставити бодай кілька вітрил, — і він уже не сумнівався, що зуміє привести судно до порту, де всі його супутники нарешті знайдуть порятунок.

29 березня вітер ще трохи ослаб, і Дік Сенд вирішив знову поставити фок (нижнє пряме вітрило на передній щоглі) та марсель (велике вітрило над фоком на передній щоглі), щоб збільшити швидкість «Пілігрима» й водночас краще тримати його на курсі.

— Ну ж бо, Томе! Друзі, за справу! — вигукнув він, піднявшись на палубу вдосвіта. — Ходіть сюди! Мені потрібні ваші руки!

— Ми готові, капітане Сенде, — відповів старий Том.

— До всього готові! — додав Геркулес. — Під час бурі роботи не було, я вже почав іржавіти від безділля!

— Треба було просто дмухнути своїм великим ротом, — сказав маленький Джек. — Б’юся об заклад, ти був би не слабший за вітер!

— А це чудова думка, Джеку! — засміявся Дік Сенд. — Коли настане штиль, ми змусимо Геркулеса надувати нам вітрила!

— До ваших послуг, містере Діку! — відповів добродушний темношкірий велетень, так роздувши щоки, що став схожий на самого велетенського Борея (у давньогрецькій міфології — бога північного вітру).

— А тепер до роботи, друзі, — продовжив юнак. — Почнемо з того, що прикріпимо до реї (поперечна балка на щоглі, до якої кріпиться пряме вітрило) запасне вітрило, адже наш марсель буря зірвала. Завдання буде нелегким, але зробити це необхідно.

— Зробимо! — впевнено відповів Актеон.

— А я можу допомогти? — запитав маленький Джек, який завжди рвався до будь-якої роботи на кораблі.

— Авжеж, Джеку, — відповів Дік Сенд. — Станеш біля штурвала (кермове колесо судна) разом із нашим другом Батом і допомагатимеш йому тримати корабель на курсі.

Не варто й казати, як пишався маленький Джек тим, що став помічником стернового на «Пілігримі».

— А тепер до праці, — мовив Дік Сенд. — І, наскільки можливо, не наражайте себе на небезпеку.

Темношкірі матроси під керівництвом юного капітана одразу взялися до роботи. Закріпити марсель на реї було непросто для Тома та його товаришів. Спершу треба було підняти вітрило, згорнуте в рулон, а потім надійно прив’язати його до реї.

Та Дік Сенд командував так уміло, а його накази виконувалися так злагоджено, що вже за годину робота була завершена: вітрило прикріпили до реї, рею підняли, а марсель поставили, взявши його на два рифи (спосіб зменшення площі вітрила для плавання під сильним вітром).

Що ж до фока і другого клівера (трикутне носове вітрило), які вдалося вчасно згорнути перед бурею, то їх поставили без особливих труднощів, хоча вітер усе ще був досить сильний.

Отже, того дня, о десятій годині ранку, «Пілігрим» уже впевнено йшов під фоком, марселем і клівером.

Дік Сенд не вважав за розсудливе ставити більше вітрил. За такої сили вітру цієї парусності було цілком досить, щоб судно проходило щонайменше двісті миль за добу, а більшої швидкості й не потрібно було: за таких умов американського узбережжя можна було досягти менш ніж за десять днів.

Юний капітан відчув справжнє задоволення, коли після завершення всіх робіт повернувся до керма, подякувавши «помічникові стернового» — майстрові Джеку — за службу. Тепер «Пілігрим» уже не був безпорадною іграшкою хвиль. Він знову впевнено тримав курс. І кожен, хто хоч трохи знається на морській справі, легко зрозуміє радість, яку відчував у цю мить Дік Сенд.

Наступного дня хмари й далі мчали небом із тією самою швидкістю, проте між ними дедалі частіше відкривалися широкі просвіти, крізь які сонячні промені досягали самої поверхні океану. Часом вони заливали «Пілігрим» яскравим світлом. Яким благословенням було це живодайне сонце! Щоправда, невдовзі воно знову ховалося за величезною масою хмар, що стрімко пливла на схід, потім знову виринало, щоб за хвилину зникнути ще раз. Але попри все погода дедалі більше поліпшувалася.

Люки відкрили, щоб добре провітрити внутрішні приміщення судна. Свіже, здорове морське повітря проникало в трюм (найнижче вантажне приміщення корабля), у кормову кают-компанію та до кубрика матросів. Вологі вітрила розвісили сушитися на рострах (настили або спеціальні ґратчасті конструкції на палубі для зберігання шлюпок, рангоуту й спорядження). Палубу також ретельно вимили. Дік Сенд не хотів, щоб його корабель увійшов до порту, не привівши себе до ладу. Не перевтомлюючи людей, він щодня відводив кілька годин на ці роботи, і цього мало вистачити, щоб незабаром завершити все необхідне.

Хоча юнак більше не міг користуватися лагом (прилад для визначення швидкості судна), він мав уже достатній морський досвід, щоб за слідом, який залишав корабель на воді, досить точно оцінювати його швидкість. Тому Дік майже не сумнівався, що менш ніж за сім днів вони побачать землю. Він поділився своїми розрахунками з місіс Велдон, показавши їй на карті приблизне місце, де, на його думку, зараз перебував «Пілігрим».

— То де саме ми вийдемо до берега, любий Діку? — запитала вона.

— Ось тут, місіс Велдон, — відповів юнак, показуючи на довгу смугу узбережжя, що простягалася від Перу до Чилі. — Точніше сказати не можу. Ось острів Пасхи, який ми залишили далеко на заході. Оскільки вітер увесь цей час дув майже в одному напрямку, я роблю висновок, що землю ми побачимо на сході. Уздовж цього узбережжя є чимало портів, де судна можуть зупинятися, але який саме з них першим з’явиться перед нами, коли ми наблизимося до берега, — цього зараз сказати неможливо.

— Що ж, Діку, хоч який це буде порт, ми зустрінемо його з великою радістю.

— Авжеж, місіс Велдон. І звідти ви без жодних труднощів швидко повернетеся до Сан-Франциско. Тихоокеанська пароплавна компанія (велика судноплавна компанія, що здійснювала регулярні перевезення вздовж тихоокеанського узбережжя Америки) має на цьому узбережжі чудово налагоджене сполучення. Її пароплави заходять до головних портів, тому вам буде дуже легко сісти на судно, яке прямує до Каліфорнії.

— То ти не збираєшся сам повертати «Пілігрим» до Сан-Франциско? — запитала місіс Велдон.

— Збираюся, але лише після того, як висаджу вас на берег, місіс Велдон. Якщо нам удасться знайти офіцера й нову команду, ми спершу доставимо вантаж до Вальпараїсо, як і мав зробити капітан Галл, а вже потім повернемося до нашого рідного порту. Але це надто затримає вас, а мені, хоч і буде дуже сумно розлучатися з вами…

— Гаразд, Діку, — перебила його місіс Велдон. — Пізніше вирішимо, як буде краще. Скажи мені ось що: ти, здається, побоюєшся небезпек, які можуть чекати нас біля берега?

— Так, вони справді існують, — відповів юнак. — Але я й досі сподіваюся зустріти в цих водах якесь судно. Чесно кажучи, мене навіть дивує, що ми досі нікого не побачили. Якби нам трапився хоча б один корабель, ми могли б обмінятися сигналами, дізнатися своє точне місцеперебування, і це значно полегшило б підхід до узбережжя.

— Невже тут немає лоцманів (досвідчених морських провідників, які допомагають суднам безпечно заходити до портів і проходити небезпечні ділянки узбережжя), що супроводжують кораблі? — запитала місіс Велдон.

— Напевно, є, — відповів Дік Сенд. — Але вони працюють значно ближче до берега. Тож нам треба й далі наближатися до узбережжя.

— А якщо ми не зустрінемо жодного лоцмана? — не вгамовувалася місіс Велдон, бажаючи знати, як юний капітан діятиме за будь-якого розвитку подій.

— Тоді, місіс Велдон, можливі два варіанти. Якщо погода залишиться ясною, а вітер — помірним і слухняним, я спробую йти вздовж берега на безпечній відстані, доки не знайду придатної гавані. А якщо вітер знову посилиться…

— Тоді?.. Що ти робитимеш, Діку?

— Тоді, зважаючи на теперішній стан «Пілігрима», — відповів Дік Сенд, — якщо вітер притисне нас до берега, відірвати судно від нього буде надзвичайно важко.

— І що ж ти тоді робитимеш? — ще раз запитала місіс Велдон.

— Тоді мені доведеться навмисно посадити корабель на берег, — відповів юнак, і його чоло на мить потемніло. — Ах, це найтяжче рішення, до якого тільки може вдатися моряк! Дай Боже, щоб нам не довелося йти на такий крок! Але, повторюю вам, місіс Велдон, небо вселяє надію, і просто не може бути, щоб нам не трапилося якесь судно або лоцманський катер (невелике судно, яке доставляє лоцманів до кораблів). Тож не втрачаймо віри. Ми йдемо просто до берега і дуже скоро його побачимо!

Так, навмисно посадити корабель на мілину чи на берег — це останній засіб, на який навіть найдосвідченіший і найвідважніший моряк наважується лише з жахом у серці. Саме тому Дік Сенд не хотів навіть думати про таку можливість, поки залишався бодай найменший шанс її уникнути.

Протягом наступних кількох днів стан атмосфери змінювався настільки непередбачувано, що юний капітан знову почав серйозно непокоїтися. Вітер не слабшав і далі дув із силою міцного штормового бризу, а коливання барометра свідчили, що він може ще більше посилитися. Дік Сенд із тривогою думав про те, що, можливо, йому знову доведеться рятуватися, прибравши всі вітрила.

Водночас він дуже хотів зберегти хоча б марсель, тому вирішив не згортати його доти, доки не виникне справжньої загрози, що вітер його зірве. Щоб убезпечити щогли, він наказав ще тугіше натягнути ванти (товсті снасті, які підтримують щогли з боків) та стень-ванти (снасті, що підтримують верхні частини щогл). Передусім треба було вберегти рангоут: якби «Пілігрим» утратив свої щогли, становище стало б справді катастрофічним.

Ще двічі чи тричі, коли барометр раптом починав підніматися, виникала інша небезпека: вітер міг різко змінити напрямок на протилежний, тобто перейти на схід. Тоді довелося б іти крутим бейдевіндом (курс судна якомога ближче до напрямку, звідки дме вітер).

Це була нова причина для тривоги. Що робити Дікові Сенду, якби вітер став зустрічним? Лавірувати (рухатися зигзагами проти вітру)? Але скільки це забрало б часу! І який великий був би ризик, що корабель знову віднесе далеко у відкрите море!

На щастя, ці побоювання не справдилися. Після кількох днів мінливості, коли вітер то відхилявся на північ, то на південь, він остаточно встановився на заході. Проте це й далі був сильний, рвучкий вітер, який безупинно перевантажував щогли та снасті.

Настало 5 квітня.

Відтоді як «Пілігрим» залишив Нову Зеландію, минуло вже понад два місяці. Майже двадцять днів його зат видко наближатися до американського узбережжя. До того ж під час бурі швидкість корабля була, без сумніву, надзвичайно великою. За підрахунками Діка Сенда, вона становила в середньому не менше двохсот миль на добу.

То чому ж вони досі не побачили землі? Невже берег відступав від «Пілігрима»? Це було абсолютно незрозуміло.

І все ж ніхто не міг повідомити про появу суходолу, хоча один із темношкірих матросів безперервно чергував на марсовому майданчику (площадка на щоглі, з якої ведуть спостереження за морем і горизонтом).

Дік Сенд і сам часто підіймався туди. Приклавши підзорну трубу до очей, він уважно вдивлявся в обрій, намагаючись розгледіти бодай обриси гір. Адже Анди здіймалися на величезну висоту. Отже, навіть якщо нижня частина узбережжя ще ховалася за горизонтом, якась вершина мала б уже виринути над смугою хмар.

Кілька разів Том і його товариші помилково приймали за землю химерні обриси далеких хмар. Вони здіймалися над обрієм так, що справді нагадували гористий берег. Інколи добрі люди так переконувалися у своїй правоті, що вперто наполягали: це неодмінно суша. Але минав час — і вони змушені були визнавати, що стали жертвами оптичної омани. Уявний берег рухався разом із хмарами, змінював свої обриси й урешті зовсім розчинявся в небі.

Та 6 квітня сумнівів уже не залишалося.

Була восьма година ранку. Дік Сенд щойно піднявся на марсовий майданчик. Саме тієї миті перші сонячні промені розсіяли густий серпанок, і обрій став досить добре проглядатися.

І тоді з уст Діка Сенда нарешті вирвався довгожданий вигук:

— Земля! Земля прямо по курсу!

На цей крик усі висипали на палубу: маленький Джек, якому, як і кожній дитині його віку, було цікаво побачити нову землю; місіс Велдон, для якої висадка на берег означала кінець довгих страждань; Том із товаришами, що вже сподівалися ступити на американський материк; навіть кузен Бенедикт, який мріяв поповнити свої колекції безліччю нових, ще не відомих йому комах.

Лише Негоро не з’явився.

Тепер усі побачили те саме, що й Дік Сенд: одні — цілком виразно, інші — радше очима надії, ніж справжнього зору. Але щодо юного капітана, який звик безпомилково вдивлятися в морський обрій, сумнівів бути не могло. А вже за годину всі остаточно переконалися, що він не помилився.

Приблизно за чотири милі на схід чітко вимальовувалася берегова смуга — низька або принаймні такою вона здавалася здалеку. За нею мали здійматися високі Анди, але останній пояс хмар приховував їхні вершини.

«Пілігрим» швидко йшов просто до узбережжя, яке з кожною хвилиною ставало дедалі ширшим і виразнішим.

Минуло ще дві години — і відстань до берега скоротилася вже до трьох миль.

На північному сході ця ділянка узбережжя завершувалася досить високим мисом, який прикривав щось схоже на відкриту рейдову стоянку. Натомість на південному сході берег витягувався вузькою смугою суші, немов довгий піщаний язик.

На верхівках невисоких прибережних скель росло кілька дерев, чиї темні силуети чітко вирізнялися на тлі неба. Але за характером місцевості було очевидно, що далеко за ними простягався могутній гірський хребет Анд.

Втім, ніде не було видно ані людського житла, ані порту, ані гирла річки, де корабель міг би знайти безпечний прихисток.

У цей час «Пілігрим» невпинно нісся просто до берега. З тією невеликою кількістю вітрил, яку він мав піднятою, і при вітрі, що дув просто до узбережжя, Дік Сенд уже не міг відвернути судно від суші.

Попереду простягалася довга смуга рифів. Море над ними вирувало суцільною білою піною. Було видно, як величезні хвилі з гуркотом розбивалися об каміння, здіймаючись мало не до середини скель. Там, без сумніву, лютував страшенний прибійний відкат (потужний зворотний рух води після удару хвиль об берег, надзвичайно небезпечний для суден).

Дік Сенд ще деякий час стояв на бакові (передня частина верхньої палуби судна), уважно вдивляючись у берег. Потім мовчки повернувся на корму й без жодного слова став до штурвала.

Вітер і далі посилювався.

Невдовзі бриг-шхуна вже була всього за одну милю від берега.

Тоді Дік Сенд помітив невелику бухточку й вирішив спробувати спрямувати туди корабель. Проте, щоб дістатися до неї, треба було пройти крізь смугу рифів, серед яких знайти безпечний фарватер (судноплавний прохід між мілинами, рифами чи іншими перешкодами) було майже неможливо. Прибій свідчив, що води там усюди замало.

Саме в цю мить Дінго, який неспокійно бігав палубою, раптом кинувся на ніс судна. Вдивляючись у берег, пес жалібно й тужно загавкав. Здавалося, він упізнав це узбережжя і якийсь давній болісний спогад прокинувся в його пам’яті.

Напевно, цей гавкіт почув Негоро. Якась непереборна сила змусила його вийти з каюти, і, хоч він мав усі підстави остерігатися собаки, майже відразу підійшов до борту й сперся на фальшборт (суцільне огородження вздовж краю палуби).

На його щастя, Дінго, чий сумний гавкіт був звернений лише до берега, не помітив його.

Негоро мовчки дивився на шалений прибій, і, здавалося, це видовище зовсім його не лякало. Місіс Велдон, яка уважно спостерігала за ним, здалося навіть, що його обличчя на мить злегка почервоніло, а риси різко напружилися.

Невже Негоро знав це місце материка, до якого вітер невблаганно гнав «Пілігрим»?

У цей час Дік Сенд передав штурвал старому Тому. Востаннє він уважно оглянув бухту, яка дедалі чіткіше відкривалася попереду. Потім твердим голосом сказав:

— Місіс Велдон, я більше не сподіваюся знайти безпечний прихисток. Менш ніж за пів години, попри всі мої зусилля, «Пілігрим» опиниться на рифах. Нам доведеться навмисно посадити його на берег. Я вже не зможу привести корабель до порту. Я змушений пожертвувати ним, щоб урятувати вас. Але між вашим життям і кораблем мені не доводиться вибирати.

— Ти зробив усе, що було у твоїх силах, Діку? — запитала місіс Велдон.

— Усе, — коротко відповів юний капітан.

І негайно почав готуватися до вимушеної посадки судна на берег.

Передусім місіс Велдон, Джек, кузен Бенедикт і Нен одягли рятувальні пояси. Дік Сенд, Том та темношкірі матроси, усі вправні плавці, також приготувалися, щоб у разі потреби допливти до берега, якщо хвилі змиють їх за борт.

Геркулес мав насамперед подбати про місіс Велдон. Маленького Джека Дік Сенд вирішив рятувати сам. Кузен Бенедикт, який, як не дивно, зберігав цілковитий спокій, знову з’явився на палубі зі своєю ентомологічною скринькою через плече. Юний капітан доручив його опіці Бата й Остіна. Що ж до Негоро, то його незворушність досить промовисто свідчила: він не потребує нічиєї допомоги.

Як останній запобіжний захід Дік Сенд наказав підняти на бак із десяток бочок із вантажу, наповнених китовим жиром.

Цей жир мали вилити в море саме тоді, коли «Пілігрим» увійде в смугу найсильнішого прибою. Розтікаючись тонкою плівкою по поверхні води, він на короткий час мав пригасити хвилювання, ніби змащуючи молекули води, і, можливо, це дало б кораблю бодай невеликий шанс пройти між рифами.

Дік Сенд не хотів залишити без уваги жодної дрібниці, яка бодай трохи могла збільшити їхні шанси на порятунок.

Коли всі приготування були завершені, юний капітан знову став за штурвал.

«Пілігрим» перебував уже лише за дві кабельтові (морська міра відстані, приблизно 185 метрів) від берега — тобто майже впритул до рифів. Його правий борт уже занурювався в білу піну прибою. Щомиті Дікові Сенду здавалося, що кіль корабля ось-ось удариться об підводну скелю.

Раптом, за зміною кольору води, він помітив, що між рифами простягається вузький прохід. Не можна було гаяти жодної секунди. Треба було сміливо входити в нього, щоб викинути судно на берег якомога ближче до суші.

Дік Сенд не вагався.

Різкий поворот штурвала — і корабель стрімко ввійшов у вузький, звивистий канал.

Саме тут море вирувало ще лютіше. Величезні хвилі перекочувалися через судно, накриваючи палубу водою.

Темношкірі матроси вже чекали на носі біля бочок із китовим жиром, готові виконати наказ.

— Лийте жир! Швидше, лийте! — вигукнув Дік Сенд.

Щойно потоки жиру розлилися по поверхні моря, хвилі, немов за помахом чарівної палички, на мить втратили свою шалену силу. Щоправда, вже за кілька секунд вони знову ставали такими ж страшними.

«Пілігрим» швидко ковзнув цією вкритою тонкою маслянистою плівкою водою й стрімко помчав просто до берега.

І раптом…

Пролунав могутній удар.

Підхоплений велетенською хвилею, корабель із розгону налетів на мілину. Від страшного струсу весь його рангоут завалився, але, на щастя, нікого не зачепив.

Корпус «Пілігрима», що тріснув від удару, миттєво почала заливати вода.

Та берег був уже зовсім поруч — менш ніж за пів кабельтової. Ланцюг невеликих чорних скель утворював природний місток, яким можна було без особливих труднощів дістатися суші.

І вже за десять хвилин усі, кого ще недавно ніс на своїх палубах «Пілігрим», стояли біля підніжжя прибережної скелі.

«П’ятнадцятирічний капітан» Розділ 14: Що слід робити

Отже, після плавання, яке довго затримували безвітряні штили, а потім прискорили північно-західні й південно-західні вітри, — плавання, що тривало не менше сімдесяти чотирьох днів, — «Пілігрим» завершив свою останню путь, викинувшись на берег.

Та щойно місіс Велдон і її супутники опинилися в безпеці, вони щиро подякували Провидінню. Адже буря винесла їх не на одну з фатальних островів Полінезії, а на материк. Здавалося, хоч би в якій точці західного узбережжя Південної Америки вони опинилися, повернення додому не мало становити великої проблеми.

Що ж до «Пілігрима», то він загинув. Від корабля залишився лише понівечений остов, який прибій мав рознести на друзки вже за кілька годин. Урятувати бодай щось було неможливо. Але якщо Дікові Сенду й не судилося повернути судновласникові неушкоджений корабель, то завдяки його мужності всі, хто був на борту, залишилися живими. А серед урятованих були дружина й маленький син Джеймса В. Велдона.

Щодо того, в якій саме частині американського узбережжя зазнав аварії бриг-шхуна, то тут можна було лише висувати припущення. Чи був це берег Перу, як уважав Дік Сенд? Цілком можливо. Адже, визначивши положення острова Пасхи, він знав, що під дією вітрів, а також, імовірно, екваторіальних морських течій, «Пілігрим» віднесло далеко на північний схід. Від сорок третього градуса південної широти корабель цілком міг дрейфувати аж до п’ятнадцятого.

Тому було надзвичайно важливо якомога швидше з’ясувати точне місце, де розбився корабель. Якщо це й справді узбережжя Перу, то вздовж нього розташовано чимало портів, містечок і сіл, а отже, дістатися до людей не мало бути важко. Проте саме ця ділянка берега виглядала безлюдною.

Перед ними простягалася вузька смуга берега, усіяна чорним камінням. Її обмежувала невисока, але дуже порізана скеля, в якій виднілися широкі вимоїни та заглиблення, що утворилися внаслідок руйнування гірської породи. Подекуди пологі схили давали змогу без особливих труднощів піднятися на вершину урвища.

За чверть милі на північ від місця аварії в море впадала невелика річка, гирло якої з відкритого моря було неможливо помітити. Над її берегами густо схилялися ризофори (дерева з родини мангрових із характерними ходульними коренями), різновид мангрових дерев, який істотно відрізняється від своїх індійських родичів.

Незабаром з’ясувалося, що над краєм прибережної скелі здіймався густий ліс. Його темно-зелені крони хвилями простягалися до самих гір, що височіли вдалині. Якби кузен Бенедикт був не ентомологом, а ботаніком, скільки невідомих йому дерев викликали б у нього справжнє захоплення!

Там росли велетенські баобаби (дерева з надзвичайно товстими стовбурами, поширені переважно в тропіках), яким, утім, помилково приписували неймовірно довге життя. Їхня кора нагадувала сієніт (міцна зерниста гірська порода, схожа на граніт, яку широко використовували в Давньому Єгипті). Поруч здіймалися латанії (різновид віялових пальм), білі сосни, тамаринди, особливий вид перцевих дерев і ще безліч інших рослин, яких житель північної частини Нового Світу майже ніколи не побачить у себе на батьківщині.

Та одна обставина була досить дивною. Попри все багатство цієї тропічної рослинності, серед лісових дерев не траплялося жодної пальми, хоча ця величезна родина налічує понад тисячу видів і поширена майже по всій земній кулі.

Над берегом кружляло безліч галасливих птахів. Переважно це були різні види ластівок із чорним оперенням, що відливало синюватою сталлю, тоді як верхня частина голови мала каштаново-руду барву. Подекуди злітали й куріпки з абсолютно голою сірою шиєю.

Місіс Велдон і Дік Сенд звернули увагу, що всі ці птахи майже не боялися людей. Вони підпускали до себе зовсім близько й не виявляли жодної тривоги. Невже вони ще не навчилися остерігатися людини? Чи, може, це узбережжя було настільки безлюдним, що тут ніколи не лунав постріл рушниці?

Поміж прибережних рифів поважно походжали кілька малих пеліканів (невеликий вид пеліканів), зайнятих риболовлею. Вони наповнювали дрібною рибою шкірястий мішок, який звисав між половинами їхньої нижньої дзьобової кістки.

Із відкритого моря почали злітатися чайки, кружляючи над «Пілігримом».

Та, окрім цих птахів, здавалося, жодна жива істота не населяла цієї частини узбережжя, — якщо, звісно, не рахувати безлічі цікавих комах, яких кузен Бенедикт, без сумніву, незабаром знайшов би. Але, як би цього не хотілося маленькому Джеку, птахів неможливо було розпитати, що це за країна. А щоб дізнатися про це, необхідно було зустріти бодай когось із місцевих жителів.

Та місцевих не було. Принаймні нікого не було видно. Не видно було й жодного житла — ні хатини, ні куреня. Ні на північ, за невеликою річкою, ні на південь, ні нагорі, серед густого лісу, що вкривав вершину урвища. У небо не здіймався жоден димок. Жоден слід, жодна ознака, жоден відбиток людської ноги не свідчили про те, що цю частину материка відвідують люди.

Усе це дедалі більше дивувало Діка Сенда.

«Де ми? Куди нас занесло? — питав він себе. — Невже тут немає жодної людини, з якою можна було б перекинутися словом?»

Ні, навколо й справді не було жодної людини. Можна було не сумніватися: якби хоч один місцевий житель наблизився, Дінго неодмінно відчув би його запах і сповістив про це гавкотом. Собака безупинно бігав уздовж берега, не відриваючи носа від землі, опустивши хвіст і глухо гарчачи. Він поводився дуже дивно, але не подавав жодних ознак того, що поблизу є людина чи бодай якась тварина.

— Діку, поглянь на Дінго, — сказала місіс Велдон.

— Так… Це справді дивно, — відповів юнак. — Схоже, він намагається знову знайти якийсь слід.

— І справді дуже дивно… — тихо промовила місіс Велдон.

Після короткої паузи вона запитала:

— А що робить Негоро?

— Те саме, що й Дінго, — відповів Дік Сенд. — Ходить туди-сюди… Втім, тепер він вільний. Я вже не маю права віддавати йому накази. Його служба закінчилася разом із загибеллю «Пілігрима».

І справді, Негоро повільно ходив берегом, раз у раз зупинявся, оглядав узбережжя, скелю, ніби людина, яка намагається пригадати давно забуті місця й відновити у пам’яті давні спогади.

Невже він знав ці краї?

Якби його про це запитали, він, найімовірніше, нічого не відповів би. Та й узагалі найрозумніше було не звертати уваги на цю похмуру й відлюдькувату людину. Незабаром Дік Сенд побачив, як Негоро попрямував до невеликої річки. Коли кухар зник за виступом скелі, юнак перестав про нього думати.

Дінго загавкав було, коли Негоро вийшов на берег, але майже відразу замовк.

Тепер потрібно було вирішувати найнагальніші справи.

А найнагальнішою була одна: знайти будь-який прихисток, де можна було б тимчасово оселитися, перепочити й підкріпитися. Потім усі мали зібратися на раду й вирішити, що робити далі.

Про харчі можна було не хвилюватися. Окрім того, що сама місцевість, мабуть, могла забезпечити людей їжею, корабельна камбузна комора (приміщення для зберігання запасів продуктів на судні) фактично спорожніла на користь тих, хто врятувався після аварії. Прибій розкидав серед рифів, які саме оголив відплив (період зниження рівня моря між припливами), чимало різних речей. Том і його товариші вже встигли витягти кілька бочок сухарів, ящики з консервами та скрині із сушеним м’ясом. Вода ще не встигла зіпсувати ці продукти, тож невеликий загін був забезпечений харчами на значно довший час, ніж, імовірно, знадобився б, аби дістатися якогось містечка чи села. Отже, з цього боку небезпеки не існувало. Усі врятовані припаси вже перенесли в безпечне місце, і приплив більше не міг забрати їх назад у море.

Не бракувало й прісної води. Насамперед Дік Сенд послав Геркулеса набрати кілька пінт (стара міра об’єму, приблизно пів літра) води з невеликої річки. Але могутній темношкірий велетень повернувся не з кухлем, а з цілою бочкою на плечі, наповненою чистою й прохолодною водою, яку відступ моря залишив цілком придатною для пиття.

Не становило проблеми й розпалити вогонь, якщо він знадобиться. Навколо було вдосталь сухостою, а старе коріння мангрових дерев могло забезпечити паливом на довгий час. Старий Том, завзятий курець, завжди носив із собою запас труту (легкозаймистий матеріал для розпалювання вогню від іскри), дбайливо захований у герметичній коробочці. Тож коли виникне потреба, він без труднощів висіче вогонь кресалом (сталеве знаряддя для добування іскор ударами по кременю), навіть використавши кремінь, якого вдосталь лежало на березі.

Отже, залишалося знайти якийсь затишний сховок, де невеликий загін міг би провести ніч і перепочити перед тим, як вирушити в дорогу.

І, правду кажучи, саме маленький Джек знайшов ту саму «спальню», яка була їм потрібна. Бігаючи біля підніжжя скелі, за одним із її виступів він натрапив на одну з тих печер, які саме море століттями видовбує у прибережних урвищах, коли під час бур хвилі невпинно б’ються об берег.

Хлопчик був у захваті. Голосно вигукуючи від радості, він покликав матір і з тріумфом показав їй своє відкриття.

— Молодець, Джеку! — усміхнулася місіс Велдон. — Якби ми були Робінзонами й мусили довго жити на цьому березі, то неодмінно назвали б цю печеру твоїм ім’ям.

Печера була лише десять-дванадцять футів (старовинна міра довжини; приблизно 3–3,7 метра) завглибшки і майже такої самої ширини. Та в очах маленького Джека вона здавалася величезною підземною залою. У будь-якому разі місця вистачало для всіх потерпілих від корабельної аварії. До того ж, на велике задоволення місіс Велдон і Нен, печера виявилася зовсім сухою. Місяць тоді перебував у першій чверті, а отже, під час квадратурного припливу (припливу, коли різниця між високою та низькою водою найменша) море не мало сягнути підніжжя скелі й затопити печеру. Для короткого перепочинку кращого прихистку й не треба було.

Минуло лише десять хвилин — і всі вже лежали на м’якому килимі з ламінарії (великих бурих морських водоростей) та іншого морського зілля, яке хвилі викинули на берег. Навіть Негоро вирішив приєднатися до невеликого гурту й узяти участь у спільній трапезі. Очевидно, він не наважився самотужки заходити в густий ліс, крізь який звивалася вузька річка.

Була перша година пополудні. Обід складався з консервованого м’яса, сухарів і прісної води, до якої додали кілька крапель рому. Бат урятував із корабля кварто (невелику діжечку для зберігання рідини) цього напою, і тепер його вміст дуже доречно став у пригоді.

Проте, хоча Негоро й їв разом з усіма, він не сказав жодного слова. Поки решта обговорювала, як діяти далі в їхньому становищі, він мовчки слухав. І хоч зовні цього не показував, без сумніву, уважно запам’ятовував усе, про що йшла мова.

Тим часом Дінго, про якого теж не забули, чатував біля входу до печери. За такого вартового можна було бути спокійними: жодна жива істота не змогла б наблизитися берегом непоміченою — вірний пес негайно здійняв би тривогу.

Місіс Велдон, тримаючи на руках маленького Джека, який уже майже заснув, першою порушила мовчанку.

— Діку, друже мій, — сказала вона, — від імені всіх дякую тобі за самовідданість, яку ти виявляв досі. Але ми ще не звільняємо тебе від твоїх обов’язків. На суші ти будеш нашим провідником, так само як на морі був нашим капітаном. Ми всі цілковито довіряємо тобі. Тож скажи нам: що ми повинні робити далі?

Пані Велдон, стара Нен, Том і його товариші — усі не зводили очей із молодого штурмана-початківця. Навіть Негоро дивився на нього з незвичною пильною увагою. Було очевидно: відповідь Діка Сенда цікавила його найбільше.

Дік Сенд кілька хвилин мовчки обмірковував ситуацію. Потім сказав:

— Пані Велдон, найважливіше зараз — насамперед з’ясувати, де ми опинилися. Я вважаю, що наше судно могло пристати лише до цієї ділянки американського узбережжя — перуанського берега. Вітри й морські течії, мабуть, занесли його саме до цих широт. Але чи перебуваємо ми в якійсь південній провінції Перу, тобто в найменш заселеній частині країни, що межує з пампасами (пампаси — безкраї трав’янисті рівнини Південної Америки)? Цілком можливо. Принаймні я схиляюся саме до цього, дивлячись на цей безлюдний берег, куди, очевидно, люди навідуються дуже рідко. Якщо це так, то найближче поселення може бути дуже далеко, а це вже погана новина.

— То що ж нам робити? — знову запитала пані Велдон.

— Я пропоную, — відповів Дік Сенд, — поки що не залишати цього прихистку, доки ми не зрозуміємо, де саме знаходимося. Завтра, після ночі відпочинку, двоє з нас могли б вирушити на розвідку. Не відходячи надто далеко, вони спробували б знайти місцевих жителів, дізнатися від них усе необхідне й повернутися до печери. Не може бути, щоб у радіусі десяти-дванадцяти миль (миля — приблизно 1,6 кілометра) не знайшлося жодної людини.

— Розділитися? — стривожено перепитала пані Велдон.

— Думаю, це необхідно, — відповів юнак. — Якщо ж нам не вдасться отримати жодних відомостей і якщо, хоч це майже неймовірно, ця місцевість виявиться зовсім безлюдною, тоді вже вирішуватимемо, як діяти далі.

— І хто саме мав би піти на розвідку? — після короткої паузи запитала пані Велдон.

— Це ще треба вирішити, — відповів Дік Сенд. — Але, на мою думку, ви, пані Велдон, Джек, пан Бенедикт і Нен повинні залишитися в цій печері. Бат, Геркулес, Актеон і Остін теж залишаться з вами. А Том і я підемо вперед. Негоро, гадаю, теж волітиме залишитися тут? — додав Дік Сенд, поглянувши на корабельного кухаря.

— Найімовірніше, — відповів Негоро, який не мав жодного бажання брати на себе більше, ніж було необхідно.

— Ми візьмемо із собою Дінго, — продовжив юнак. — Під час розвідки він нам дуже стане в пригоді.

Почувши своє ім’я, Дінго знову з’явився біля входу до печери й коротким гавкотом ніби схвалив задум Діка Сенда.

Відтоді як юнак висловив свою пропозицію, пані Велдон мовчала, глибоко замислившись. Думка про те, що доведеться розлучитися навіть ненадовго, викликала в неї сильний внутрішній спротив. Хіба не могло статися так, що звістка про загибель «Пілігрима» незабаром дійде до індіанських племен, які кочували вздовж узбережжя — чи то на північ, чи на південь? А якщо з’являться мисливці за уламками кораблів, чи не буде розумніше триматися всім разом, щоб у разі потреби дати їм відсіч?

Заперечення, яке пані Велдон висунула проти пропозиції молодого штурмана, безперечно, заслуговувало на серйозне обговорення.

Однак зрештою вона поступилася під тиском доводів Діка Сенда. Він зауважив, що індіанців не слід плутати з дикими племенами Африки чи Полінезії і що навряд чи варто чекати від них нападу. Зате вирушати вглиб країни, не знаючи навіть, до якої провінції Південної Америки вона належить і як далеко розташоване найближче поселення, означало приректи себе на безліч виснажливих поневірянь. Так, тимчасова розлука мала свої незручності, але вони були значно меншими, ніж сліпо блукати серед лісу, який, здавалося, тягнувся аж до підніжжя гір.

— І ще раз повторю, — наполягав Дік Сенд, — я зовсім не вірю, що нам доведеться розлучитися надовго. Навпаки, переконаний, цього не станеться. Якщо за два дні, максимум, ми з Томом не знайдемо жодного житла і не зустрінемо жодної людини, то повернемося до печери. Але це майже неймовірно. Не пройдемо ми й двадцяти миль (миля — приблизно 1,6 кілометра) вглиб країни, як уже напевно знатимемо, де саме перебуваємо. Звісно, я міг і помилитися у своїх розрахунках, адже не мав змоги визначити координати за астрономічними спостереженнями, тому не виключено, що ми опинилися трохи північніше або трохи південніше, ніж я припускаю.

— Так… мабуть, ти маєш рацію, любий, — відповіла пані Велдон, хоча тривога не полишала її.

— А ви, пане Бенедикте, — звернувся Дік Сенд, — що думаєте про цей план?

— Я?.. — перепитав кузен Бенедикт.

— Так. Яка ваша думка?

— Жодної, — незворушно відповів кузен Бенедикт. — Усе, що ви пропонуєте, мене цілком влаштовує, і я зроблю так, як ви вирішите. Треба залишитися тут на день чи два? Чудово. Я використаю цей час, щоб дослідити узбережжя виключно з ентомологічного (ентомологія — наука про комах) погляду.

— Гаразд, робімо так, як ти пропонуєш, — сказала пані Велдон до Діка Сенда. — Ми залишимося тут, а ти вирушиш із старим Томом.

— Домовилися, — цілком спокійно мовив кузен Бенедикт. — А я тим часом навідаюся до місцевих комах.

— Тільки не відходьте надто далеко, пане Бенедикте, — застеріг юнак. — Дуже вас про це просимо!

— Не хвилюйся, хлопче.

— І головне — не приносьте нам надто багато комарів! — додав старий Том.

За кілька хвилин ентомолог, перекинувши через плече свою дорогоцінну бляшану коробку, вийшов із печери.

Майже водночас печеру залишив і Негоро. Для нього було цілком природно дбати лише про самого себе. Але якщо кузен Бенедикт почав підніматися схилом скелі, прямуючи до узлісся, то Негоро, навпаки, попрямував до річки. Повільною ходою він рушив угору берегом і незабаром удруге зник із поля зору.

Джек усе ще міцно спав. Пані Велдон, залишивши його на колінах у Нен, спустилася до берега. Дік Сенд і його супутники пішли за нею. Треба було перевірити, чи дозволяє стан моря дістатися до корпусу «Пілігрима», де ще залишалося чимало речей, які могли стати в пригоді маленькому загонові.

Рифи, на які сів на мілину бриг-шхуна, тепер повністю виступили з-під води. Серед усіляких уламків височів понівечений корпус судна, який під час припливу море частково заливало. Це здивувало Діка Сенда, адже він знав, що припливи біля тихоокеанського узбережжя Америки зазвичай незначні. Втім, це явище можна було пояснити шаленою силою вітру, який гнав хвилі просто на берег.

Побачивши знову свій корабель, пані Велдон та її супутники відчули гострий біль. Саме на ньому вони прожили стільки довгих днів, саме там пережили всі свої випробування. Вид цього нещасного судна — напівзруйнованого, без щогл і вітрил, безпорадно поваленого набік, мов неживе тіло, — боляче стискав їм серця.

Та перш ніж море остаточно розтрощить корпус, його треба було обстежити.

Дік Сенд і його темношкірі товариші без особливих труднощів потрапили всередину. Вони піднялися на палубу, скориставшись снастями, що звисали вздовж борту «Пілігрима». Поки Том, Геркулес, Бат і Остін діставали з комори (суднова комора — приміщення для зберігання харчів і запасів) усе, що могло стати в пригоді, — і харчі, і напої, — юний штурман попрямував до кают-компанії.

На щастя, вода не дісталася цієї частини судна, адже після аварії корма залишилася над поверхнею.

Тут Дік Сенд знайшов чотири рушниці в чудовому стані — прекрасні «Ремінгтони», виготовлені фірмою Purdey & Co., — а також близько сотні набоїв, акуратно складених у патронташі (патронташ — пояс або сумка для носіння набоїв). Цього цілком вистачало, щоб озброїти весь їхній маленький загін і, якщо всупереч усім очікуванням на них нападуть індіанці, дати гідну відсіч.

Не забув юнак прихопити й кишеньковий ліхтар. А ось суднові карти, що зберігалися в носовому кубрику і були безнадійно зіпсовані водою, вже ні на що не годилися.

У корабельному арсеналі «Пілігрима» лежало також кілька міцних китобійних тесаків, якими обробляли туші китів. Дік Сенд відібрав шість таких клинків, щоб доповнити озброєння своїх супутників, і не забув захопити маленьку, цілком безпечну дитячу рушницю, яка належала Джекові.

Усе інше, що ще залишалося на судні, або було розкидане штормом, або вже не мало жодної цінності. Та й немає сенсу обтяжувати себе зайвим вантажем, якщо подорож триватиме лише кілька днів. Харчів, зброї та боєприпасів у них було більш ніж достатньо. Проте, за порадою пані Велдон, Дік Сенд забрав усі гроші, які вдалося знайти на борту, — близько п’ятисот доларів.

Це було небагато. Адже пані Велдон брала із собою значно більшу суму — і вона безслідно зникла.

Хто ж, як не Негоро, міг побувати на кораблі раніше за всіх і привласнити гроші капітана Гуля та пані Велдон? Навряд чи можна було підозрювати когось іншого. Проте Дік Сенд усе ж вагався. Він уже достатньо знав Негоро й здогадувався про його справжню натуру: це була людина замкнена, похмура, здатна навіть усміхнутися, бачачи чуже горе. Так, Негоро був лихою людиною. Але чи означало це, що він ще й злодій? Благородна вдача Діка Сенда противилася такому висновку.

І все ж кого ще можна було запідозрити? Нікого. Добрі й чесні негри весь цей час не залишали печери, тоді як Негоро блукав берегом. Лише він один міг бути винуватцем. Тож Дік Сенд вирішив, щойно той повернеться, прямо розпитати його, а якщо знадобиться — навіть обшукати. Він твердо постановив з’ясувати правду.

Тим часом сонце вже схилялося до обрію. У цю пору року воно ще не перетнуло екватор, щоб нести своє тепло й світло до Північної півкулі, але вже наближалося до нього. Воно майже прямовисно опустилося за ту кругову лінію, де море зливалося з небом. Сутінки тривали недовго, темрява настала майже відразу, і це ще більше переконало юного штурмана, що вони висадилися десь на узбережжі між тропіком Козерога та екватором.

Пані Велдон, Дік Сенд і темношкірі моряки повернулися до печери, де мали бодай кілька годин перепочити.

— Схоже, ніч знову буде нелегкою, — зауважив Том, показуючи на обрій, затягнутий важкими хмарами.

— Так, — відповів Дік Сенд. — Підніметься сильний вітер. Але тепер це вже не має значення. Наш бідолашний корабель загинув, і буря більше не може нам зашкодити.

— Нехай буде воля Божа, — тихо сказала пані Велдон.

Вирішили, що цієї ночі, яка обіцяла бути дуже темною, темношкірі моряки по черзі вартуватимуть біля входу до печери. До того ж усі були певні, що Дінго теж пильно нестиме сторожу.

Саме тоді вони помітили, що кузен Бенедикт і досі не повернувся.

Геркулес щосили гукнув його, і майже відразу ентомолог показався на схилі скелі. Він поспішав униз так стрімко, що щомиті ризикував звернути собі шию.

Кузен Бенедикт був просто розлючений. У лісі він не знайшов жодної нової комахи — жодної, яка була б варта місця в його колекції! Скорпіонів, сколопендр (сколопендра — велика хижа багатоніжка з отруйними ногощелепами) та інших багатоніжок (багатоніжки — членистоногі тварини з великою кількістю ніг) там було хоч греблю гати. Але, як відомо, кузен Бенедикт не мав жодної симпатії до багатоніжок.

— І заради цього, — обурювався він, — треба було проплисти п’ять чи шість тисяч миль, пережити бурю, розбитися біля цього берега — і не зустріти жодної з тих американських шестиногих (шестиногі — комахи, яких відрізняє наявність шести ніг), що становлять справжню гордість будь-якого ентомологічного музею! Ні, воно того зовсім не варте!

Підсумок був категоричний: кузен Бенедикт заявив, що хоче негайно звідси піти. Він не бажав залишатися на цьому ненависному узбережжі ані години довше.

Пані Велдон заспокоїла свого великовікового хлопчика. Йому пообіцяли, що завтра пощастить більше. Усі вже збиралися вмоститися в печері й проспати до світанку, коли Том зауважив, що Негоро досі не повернувся, хоча ніч уже остаточно настала.

— Де ж він може бути? — стривожено запитала пані Велдон.

— Та яка різниця! — відмахнувся Бат.

— Навпаки, це дуже важливо, — відповіла пані Велдон. — Як не дивно, але я почувалася б спокійніше, якби цей чоловік був поруч із нами.

— Авжеж, пані Велдон, — погодився Дік Сенд. — Але якщо він навмисне покинув нас, я не уявляю, як можна змусити його повернутися. Хто знає, можливо, у нього є свої причини уникати нас назавжди.

Відвівши пані Велдон убік, Дік Сенд поділився з нею своїми підозрами. Він зовсім не здивувався, коли виявилося, що вона дійшла таких самих висновків. Щоправда, в одному вони не погоджувалися.

— Якщо Негоро повернеться, — сказала пані Велдон, — це означатиме, що він уже встиг сховати в надійному місці все, що вкрав. Гадаю, якщо ми не зможемо викрити його, то найрозумніше буде не показувати своїх підозр і дозволити йому думати, ніби ми нічого не помітили.

Пані Велдон мала рацію. Дік Сенд погодився з її думкою.

Тим часом Негоро ще кілька разів гукали. Але відповіді не було. Або він уже відійшов надто далеко й не міг почути, або просто не збирався повертатися.

Темношкірі моряки зовсім не шкодували, що позбулися його товариства. Та, як щойно сказала пані Велдон, можливо, здалеку він був навіть небезпечніший, ніж поруч. До того ж залишалося незрозумілим, чому Негоро наважився сам-один вирушити в цю невідому країну. Чи, може, він заблукав і тепер марно шукав у нічній темряві дорогу до печери?

Пані Велдон і Дік Сенд не знали, що й думати. Та хоч би як там було, вони не могли без кінця чекати на Негоро, позбавляючи себе такого необхідного відпочинку.

Саме цієї миті Дінго, який бігав берегом, голосно загавкав.

— Що сталося з Дінго? — стривожено запитала пані Велдон.

— Треба неодмінно з’ясувати, — відповів юний штурман. — Можливо, це повертається Негоро.

Геркулес, Бат, Остін і Дік Сенд відразу попрямували до гирла річки.

Та, діставшись берега, вони нічого не побачили й нічого не почули. Дінго вже мовчав.

Дік Сенд і його супутники повернулися до печери.

Ночівлю влаштували якнайкраще. Темношкірі моряки домовилися по черзі чатувати надворі.

Але пані Велдон не могла заснути. Тривога не відпускала її. Їй здавалося, що ця земля, про яку вони так палко мріяли серед морської стихії, не принесла того, на що вона сподівалася: ні безпеки для її близьких, ні душевного спокою для неї самої.