«П’ятнадцятирічний капітан» читати (повністю). Жуль Верн

«П’ятнадцятирічний капітан» Розділ 11: Пунш для короля Казонде

Була четверта година по полудні, коли з дальнього кінця головної вулиці раптом долинув оглушливий гуркіт барабанів, цимбалів та інших музичних інструментів африканського походження. На всіх закутках ринку пожвавлення відразу посилилося. Пів дня криків і сутичок не анітрохи не втомили цих шалено завзятих торговців: голоси їхні не охрипли, а руки й ноги не знесилилися. Чимало рабів усе ще чекали на покупців; работорговці з таким запалом змагалися за кожну партію, що навіть лондонська біржа в день найбурхливішого піднесення не могла б дати повного уявлення про цю гарячкову метушню.

Та щойно вибухнув цей несамовитий гуркіт, торги завмерли, і глашатаї нарешті змогли перевести дух.

До великого лаконі прибув із візитом король Казонде — Моїні Лунгга. Його супроводжував численний почет із дружин, урядовців, воїнів та рабів. Алвез та інші работорговці поспішили йому назустріч і, як годилося, розсипалися в перебільшених знаках пошани, яких цей вінценосний недоумок вимагав понад усе.

Моїні Лунггу привезли у старезному паланкіні. Посеред великої площі він зійшов із нього лише завдяки допомозі доброго десятка рук.

Королеві було років п’ятдесят, хоча на вигляд йому можна було дати всі вісімдесят. Уявіть собі старого павіана, що дожив до крайньої межі старості. На голові він мав подобу тіари, прикрашеної пофарбованими в червоне леопардовими кігтями та жмутами сивуватого хутра — саме такою була корона володарів Казонде. До пояса були причеплені дві спідниці з кудуячої шкіри, розшиті намистинами й висохлі та покороблені, мов фартух коваля. Груди вкривали численні татуювання, що мали свідчити про давність королівського роду; якщо вірити самому Моїні Лунгзі, його предки губилися в мороці незапам’ятних часів. На щиколотках, зап’ястках і передпліччях сяяли мідні браслети, оздоблені софі. На ногах красувалися лакейські чоботи із жовтими вилогами — подарунок Алвеза, зроблений ще років двадцять тому. Додайте до цього в лівій руці велику тростину зі срібною головкою, у правій — мухобійку з руків’ям, інкрустованим перлами; над головою — старий латаний парасоль, що здавався пошитим із клаптів костюма Арлекіна; а ще — лупу й окуляри, яких так бракувало кузенові Бенедикту і які були викрадені з кишені Бата. Ось вам і достеменний портрет цього чорного монарха, перед яким тремтів увесь край у радіусі ста миль.

Саме тому, що сидів на троні, Моїні Лунгга вважав себе істотою небесного походження. Кожного підданого, який насмілився б у цьому засумніватися, він без вагань відправив би на той світ, щоб той особисто переконався в істинності його слів. Король запевняв, що не має жодних земних потреб, бо його природа — божественна. Якщо він їсть, то лише тому, що сам цього бажає; якщо п’є — то тільки задля власної втіхи. Щоправда, пити більше, ніж він, було вже просто неможливо. Поруч із ним навіть його міністри та чиновники, всі як один невиправні п’яниці, здавалися майже тверезими. Це була особа королівської крові, наскрізь проспиртована, яка без упину поглинала міцне пиво, помбе, а надто якийсь різновид тридцятишестиградусної горілки, якою Алвез постачав його без жодних обмежень.

У гаремі Моїні Лунгги були дружини будь-якого віку й походження. Більшість із них супроводжували його під час цього візиту до лаконі. Моіна, найстарша дружина, яку величали королевою, була сорокарічною мегерою царського роду, як і решта її суперниць. На ній був яскравий картатий плащ, спідниця з трави, густо розшита намистинами, незліченні намиста всюди, де тільки їх можна було начепити, а багатоярусна зачіска обрамляла її маленьку голову такою величезною масою волосся, що вся постать скидалася на справжнє страховисько. Позаду йшли інші дружини — кузини або сестри короля. Вони були вбрані скромніше, зате були молодшими й на перший знак свого володаря готові були виконати роль живих меблів. Бо саме ними вони й були насправді. Варто було королеві захотіти сісти — дві жінки схилялися до землі й ставали йому сидінням, тоді як ноги він клав на інших жінок, немов на килим із чорного дерева.

Позаду Моїні Лунгги йшли урядовці, воєначальники та чаклуни. Найперше впадало в око те, що майже кожному з цих дикунів, які, подібно до свого володаря, ледве трималися на ногах від сп’яніння, бракувало якоїсь частини тіла: одному — вуха, іншому — ока, комусь — носа, ще комусь — кисті руки. Не було жодного, хто залишився б неушкодженим. Причина була проста: у Казонде існувало лише два види покарання — каліцтво або смерть, і яке саме застосувати, залежало виключно від примхи короля. За найменшу провину винному могли відтяти будь-яку частину тіла, а найтяжче, як не дивно, карали тих, кому обрізали вуха, — адже після цього вони вже не могли носити сережки.

Начальники кілоло — спадкові або призначувані на чотири роки правителі округів — носили шапки із зебрової шкури, а весь їхній мундир складався з червоних жилетів. У руках вони тримали довгі ротангові палиці, один кінець яких був просочений чаклунськими зіллями.

Воїни ж були озброєні луками, дерев’яні дуги яких обмотували запасною тятивою й прикрашали китицями; гострими ножами у формі зміїних язиків; довгими широкими списами та щитами з пальмової деревини, оздобленими хитромудрими візерунками. Що ж до самого військового однострою, то він не коштував скарбниці Його Величності ані найменшої дрібниці.

Насамкінець королівську процесію замикали придворні чаклуни та музики.

Чаклуни, або мганнги, водночас були й місцевими лікарями. Ці дикуни беззастережно вірили у віщування, заклинання та фетиші — глиняні статуетки, розмальовані білими й червоними плямами, що зображали фантастичних тварин або грубо вирізьблені з цільного дерева людські постаті. Втім, самі чаклуни були понівечені не менше за інших придворних. Можливо, саме так король винагороджував їх за лікування, яке не приносило бажаних наслідків.

Музиканти — чоловіки й жінки — видобували пронизливий тріск із деркачів, глушили всіх несамовитим гуркотом барабанів або вибивали паличками з каучуковими кульками на кінцях ритм на марімебах — своєрідних ксилофонах, складених із двох рядів гарбузових резонаторів різної величини. Усе це разом створювало такий оглушливий гамір, що витримати його міг лише власник справді африканських вух.

Над натовпом, який супроводжував королівську процесію, погойдувалися кілька прапорів і вимпелів, а на верхівках списів біліли черепи вождів-суперників, яких свого часу переміг Моїні Лунгга.

Щойно король залишив паланкін, з усіх боків залунали захоплені вигуки. Вояки караванів дали залп зі своїх старих рушниць, але їхні глухі постріли майже губилися серед несамовитого реву натовпу. Гавільдари, натерши свої чорні обличчя кіноварним порошком, який носили в мішечках, упали ниць. Потім уперед вийшов Алвез і підніс королеві запас свіжого тютюну — «трави умиротворення», як її називали в цих краях. І справді, Моїні Лунгга мав нагальну потребу в такому заспокійливому дарунку, бо цього дня він, незрозуміло з якої причини, перебував у надзвичайно лихому гуморі.

Разом з Алвезом до могутнього володаря Казонде підійшли Коїмбра, Ібн Хаміс, а також арабські й метиські работорговці, щоб засвідчити йому свою покору. «Мархаба», — вітали араби, використовуючи традиційне слово привітання, поширене в їхній мові Центральної Африки. Інші плескали в долоні й низько схилялися до самої землі; дехто навіть обмазував собі тіло болотом, навперебій виявляючи цій потворній величності найнижчу й найпринизливішу рабську покірність.

Моїні Лунгга ледь удостоював усіх присутніх поглядом. Він ішов, широко розставляючи ноги, наче земля під ним безперестанку хиталася, мов палуба корабля на хвилях. Так він блукав, а точніше — перевалювався, поміж партіями рабів. Работорговці не без підстав побоювалися, що король забажає привласнити собі когось із невільників, а самі полонені ще дужче тремтіли від страху, аби не потрапити до лап цієї лютої тварюки.

Негору ні на мить не відходив від Алвеза й разом із ним висловлював королеві належні почесті. Обоє розмовляли місцевою мовою, хоча слово «розмовляли» тут навряд чи доречне, бо участь Моїні Лунгги зводилася до невиразних односкладових бурмотінь, які ледве проривалися крізь його сп’янілі губи. І навіть ці слова стосувалися лише одного: він вимагав, щоб його приятель Алвез поповнив запас горілки, який щойно вичерпали чергові щедрі узливання.

— Король Лунгга — бажаний гість на ринку Казонде! — улесливо промовив работорговець.

— Пити хочу… — пробурмотів монарх.

— Його Величність неодмінно отримає свою частку з торгів великого лаконі, — провадив Алвез.

— Горілки! — повторив Моїні Лунгга.

— Мій друг Негору щасливий знову бачити короля Казонде після такої довгої розлуки.

— Пити! — знову загорлав п’яниця, від якого тхнуло спиртним так, що важко було стояти поруч.

— Гаразд! Помбе! Медовухи! — вигукнув Жозе-Антоніу Алвез, чудово розуміючи, до чого хилить король.

— Ні… ні… — похитав головою Моїні Лунгга. — Горілки мого друга Алвеза! І за кожну краплю його вогняної води я дам…

— …краплю крові білого! — підхопив Негору, кинувши Алвезові промовистий погляд, який той відразу зрозумів і схвально прийняв.

— Білого! Убити білого! — заревів Моїні Лунгга, і в його очах знову спалахнула дика жорстокість, розпалена словами португальця.

— Один білий убив агента Алвеза, — сказав Негору.

— Так, мого агента Гарріса, — підтвердив работорговець. — І його смерть треба помститися!

— Відправте цього білого до короля Массонго, у Верхній Заїр, до ассуа! Вони поріжуть його на шматки, з’їдять живцем! Вони ще не забули смаку людського м’яса! — вигукнув Моїні Лунгга.

І справді, Массонго був володарем племені людожерів. На превеликий жаль, канібалізм у деяких областях Центральної Африки й досі тоді існував відкрито. Про це прямо писав Лівінгстон у своїх подорожніх записках. На берегах Луалаби маньєми їли не лише ворогів, убитих у війнах, а й купували рабів спеціально для того, щоб їх з’їсти, запевняючи, що «людське м’ясо трохи солонувате від природи й майже не потребує приправ». Такі самі племена людожерів Камерон зустрів у країні Моене Бугги, де людські тіла спершу кілька днів вимочували у проточній воді, а вже потім споживали. Стенлі також описував подібні звичаї серед мешканців Укусу, що свідчило про значне поширення людожерства серед племен Центральної Африки.

Проте якою б жахливою не була смерть, запропонована королем для Діка Сенда, вона аж ніяк не влаштовувала Негору. Він зовсім не збирався віддавати свою жертву комусь іншому.

— Саме тут, — сказав він, — цей білий убив нашого товариша Гарріса.

— Отже, тут він і повинен померти, — додав Алвез.

— Де забажаєш, Алвезе, — відповів Моїні Лунгга. — Але крапля вогняної води — за краплю крові!

— Саме так, — підтвердив работорговець. — Вогняної води! І сьогодні ти побачиш, що вона недарма носить таку назву. Ми підпалимо її! Жозе-Антоніу Алвез пригостить короля Моїні Лунггу пуншем!..

П’яниця радісно вдарив долонею по руці свого приятеля Алвеза. Він був у нестямі від захвату. Його дружини й придворні поділяли це шаленство. Вони ще ніколи не бачили, щоб горілка палала, і, вочевидь, уже мріяли пити її просто у вогні. А за спрагою до алкоголю мала прийти й інша, не менш сильна спрага — спрага крові, така невтоленна серед цих дикунів.

Бідолашний Дік Сенд! Яка жахлива кара чекала на нього! Коли згадати, до яких трагічних чи безглуздих наслідків призводить пияцтво навіть у цивілізованих країнах, неважко уявити, на які звірства воно здатне підштовхнути людей, що ще жили за законами варварства.

Неважко здогадатися, що сама думка про катування білого не викликала відрази ні в місцевих жителів, ні в Жозе-Антоніу Алвеза, який, хоч і був португальцем за походженням, давно став своїм серед них, ні в Коїмбри — метиса з африканською кров’ю, ані, зрештою, в Негору, якого сповнювала люта ненависть до людей власної раси.

Настав вечір — тропічний вечір без сутінків, коли день майже миттєво поступається місцем ночі. Саме така темрява найкраще пасувала видовищу палаючого алкоголю.

Алвез справді вигадав блискучу розвагу: пригостити чорного монарха пуншем і показати йому горілку в цілком новому вигляді. Моїні Лунгга вже починав вважати, що «вогняна вода» не цілком виправдовує свою назву. Можливо, коли вона справді палатиме й обпікатиме, то ще приємніше лоскотатиме його давно притуплені алкоголем смакові рецептори.

Отже, вечірня програма була визначена: спочатку — пунш, потім — страта.

Дік Сенд, замкнений у тісній темній в’язниці, мав покинути її лише для того, щоб піти назустріч смерті. Усіх інших рабів, проданих і непроданих, уже загнали назад до бараків. На тчитоці залишилися тільки работорговці, гавільдари та озброєні вояки, які також сподівалися скуштувати пуншу, якщо король із почтом залишить їм бодай дещицю.

За порадою Негору Жозе-Антоніу Алвез усе організував якнайкраще. Посеред великої площі поставили величезний мідний казан, що вміщував щонайменше двісті пінт рідини. До нього вилили кілька бочок дешевого, але добре очищеного спирту. Не пошкодували ні кориці, ні пекучого перцю, ні будь-яких інших приправ, здатних зробити цей дикунський пунш ще міцнішим і пекельнішим.

Усі зібралися колом навколо короля. Моїні Лунгга, похитуючись, підійшов до величезного казана. Здавалося, ця купіль із горілкою заворожила його, і він ось-ось кинеться в неї з головою.

Алвез великодушно втримав його й вклав йому до руки запалений ґніт.

— Вогню! — вигукнув він із лукавою, самовдоволеною посмішкою.

— Вогню! — повторив Моїні Лунгга й торкнувся полум’ям поверхні рідини.

Який спалах! Яке приголомшливе видовище, коли синюваті язики полум’я затанцювали над поверхнею казана! Алвез, мабуть, прагнучи зробити напій ще їдкішим, кинув до нього кілька жмень морської солі. Обличчя всіх присутніх у блакитному сяйві стали мертвотно-блідими, мов примари з нічних кошмарів. Уже наперед сп’янілі дикуни заходилися кричати, розмахувати руками, а потім, узявшись один за одного, закружляли у величезному хороводі навколо короля Казонде.

Алвез, озброєний величезним металевим ополоником, без упину помішував палаючу рідину, яка кидала широкі бліді відблиски на цих збуджених, мов здичавілі мавпи, людей.

Моїні Лунгга ступив уперед. Він вихопив ополоник із рук работорговця, занурив його в казан, набрав по вінця палаючого пуншу й підніс до своїх губ.

І раптом король Казонде видав такий несамовитий крик, що він перекрив увесь гамір навколо.

Король спалахнув.

Це був той самий рідкісний випадок, який називають самозайманням. Моїні Лунгга запалав, немов бочка з нафтою. Полум’я було неяскраве й майже не давало жару, проте невблаганно пожирало свою жертву.

Побачивши це, дикуни враз припинили шалений танок.

Один із міністрів Моїні Лунгги кинувся рятувати свого володаря, намагаючись загасити полум’я. Але він сам був не менш просякнутий алкоголем, ніж король, і за мить також спалахнув.

Здавалося, ще трохи — і весь двір Моїні Лунгги згорить до останнього чоловіка.

Алвез і Негору розгубилися, не знаючи, як урятувати Його Величність. Перелякані дружини кинулися навтьоки. Коїмбра ж зник іще швидше, чудово знаючи, наскільки й сам був легкозаймистим.

Король і міністр, упавши на землю, корчилися в страшних муках.

У людських тілах, наскрізь просякнутих алкоголем, таке горіння породжує лише слабке блакитне полум’я, якого не можна загасити водою. Навіть якщо придушити його зовні, воно продовжуватиме палати всередині. Коли спирт просочує всі тканини організму, зупинити таке горіння вже неможливо.

За кілька хвилин Моїні Лунгга та його міністр померли, але їхні тіла ще горіли. Незабаром на місці, де вони впали, залишилися лише жменька легкого попелу, кілька обвуглених кісток хребта, пальці рук і ніг — ті частини тіла, які, згідно з тодішніми уявленнями про самозаймання, вогонь не знищує повністю, а лише вкриває густою, смердючою сажею.

Ось і все, що залишилося від короля Казонде та його міністра.

«П’ятнадцятирічний капітан» Розділ 12: Королівський похорон

Наступного дня, 29 травня, Казонде мав незвичний вигляд. Налякані мешканці поховалися у своїх хатинах. Вони ще ніколи не бачили, щоб король, який проголошував себе істотою божественного походження, або навіть звичайний міністр загинули такою страшною смертю. Звісно, їм уже доводилося спалювати людські тіла, а найстарші ще пам’ятали й моторошні кулінарні приготування, пов’язані з людожерськими звичаями. Тому вони добре знали, як важко згорає людське тіло. І ось тепер їхній король та його міністр ніби самі собою обернулися на попіл. Це здавалося їм цілковито незбагненним — і справді не могло не дивувати.

Жозе-Антоніу Алвез не виходив зі свого будинку. Він небезпідставно побоювався, що саме його визнають винуватцем цього нещасного випадку. Негору пояснив йому, що сталося, й водночас порадив бути надзвичайно обережним. Якби смерть Моїні Лунгги поклали на його совість, наслідки могли виявитися для нього вкрай тяжкими.

Та Негору знайшов вдалий вихід. За його порадою Алвез пустив серед місцевих чутку, ніби смерть володаря Казонде була надприродним знаменням, а Великий Маніту дарує таку долю лише своїм обранцям. Забобонні тубільці без вагань повірили цій вигадці. Полум’я, що вирвалося з тіл короля та його міністра, відтепер стало для них священним вогнем. Залишалося тільки вшанувати Моїні Лунггу похороном, гідним людини, яку після смерті прирівняли до богів.

Ці похорони, з усім урочистим і жорстоким церемоніалом, притаманним багатьом африканським племенам того часу, давали Негору нагоду відвести Дікові Сенду особливу роль. Важко було повірити, скільки людської крові мала коштувати смерть короля Моїні Лунгги. Проте це не було перебільшенням: численні мандрівники, які досліджували Центральну Африку, зокрема лейтенант Камерон, описували подібні звичаї, і їхні свідчення не залишали місця для сумнівів.

Законною спадкоємицею престолу Казонде ставала королева Моїна. Якщо вона без зволікань проведе похоронні обряди, то тим самим утвердить свою верховну владу й випередить усіх можливих претендентів, насамперед короля Укусу, який давно зазіхав на володіння правителів Казонде. До того ж, ставши королевою, Моїна уникала жорстокої долі, що чекала на інших дружин покійного, а водночас позбувалася молодших суперниць, на яких, як найстарша дружина, давно мала зуб. Такий розвиток подій якнайкраще відповідав лютій вдачі цієї мегери. Тож під звуки рогів із рогів куду та марімеб вона наказала сповістити всіх, що похорон покійного короля відбудеться вже наступного вечора з дотриманням усіх належних обрядів.

Ніхто не насмілився заперечити — ані при дворі, ані серед простого люду. Алвез та інші работорговці також не мали підстав непокоїтися через сходження Моїни на престол. Кількома щедрими подарунками й улесливими словами вони легко здобули б її прихильність. Отже, влада перейшла до нової правительки без жодних ускладнень. Лише в гаремі запанував справжній жах — і небезпідставно.

Підготовку до похорону розпочали того ж дня. На краю головної вулиці Казонде протікав глибокий бурхливий струмок — притока Коанго. Його русло вирішили тимчасово відвести вбік, щоб осушити дно. Саме там мали викопати королівську могилу, а після поховання повернути воду до її звичного русла.

Тубільці заходилися споруджувати греблю, яка мала змусити струмок прокласти собі тимчасовий шлях через рівнину Казонде. Наприкінці похоронної церемонії цю греблю повинні були зруйнувати, і бурхливий потік знову повернувся б у своє колишнє русло.

Негору вирішив, що Дік Сенд стане однією з жертв, яких принесуть у криваву жертву на могилі короля. Він добре пам’ятав, як юний моряк не зміг стримати шаленого гніву, коли Гарріс повідомив йому про нібито загибель місіс Велдон і маленького Джека. Боягузливий негідник Негору тоді не ризикнув би сам опинитися під ударом свого ворога. Але тепер, коли полонений був міцно зв’язаний по руках і ногах, він вирішив, що боятися нічого, й надумав навідати його. Негору належав до тих людей, яким недостатньо лише завдавати страждань своїм жертвам — їм потрібно ще й насолоджуватися їхніми муками.

Близько полудня він прийшов до барака, де Діка Сенда під пильним наглядом охороняв гавільдар. Юнак лежав там, туго скручений мотузками. Уже майже добу він майже нічого не їв. Виснажений усіма пережитими стражданнями, знесилений голодом, він терпів нестерпний біль від мотузок, що врізалися в живе тіло. Ледь спроможний поворухнутися, він чекав смерті — хай навіть найстрашнішої, — як єдиного можливого завершення всіх своїх мук.

Проте, щойно Дік Сенд побачив Негору, усе його єство здригнулося. Він інстинктивно зробив зусилля, намагаючись розірвати пута, які заважали йому кинутися на цього негідника й покінчити з ним. Але навіть Геракл не зміг би розірвати цих зв’язків. Тоді юнак зрозумів, що між ними розгорнеться інший бій — не фізичний. І, зібравши всю свою силу волі, Дік Сенд лише втупився в Негору холодним, нерухомим поглядом, вирішивши не відповідати йому, що б той не казав.

— Я вважав своїм обов’язком, — почав Негору, — прийти й востаннє привітати мого юного капітана та повідомити йому, як мені шкода, що він більше не командує тут, як колись командував на борту «Пілігрима».

Побачивши, що Дік Сенд мовчить, він додав:

— Як же так, капітане? Невже ви не впізнаєте свого колишнього кухаря? Він прийшов прийняти ваші накази й спитати, що подати вам на обід.

І водночас Негору грубо штовхнув ногою юнака, що лежав на землі.

— У мене є ще одне запитання до вас, мій юний капітане, — продовжив він. — Чи не могли б ви нарешті пояснити, як це, бажаючи дістатися американського узбережжя, ви примудрилися опинитися в Анголі?

Дікові Сенду вже не потрібні були слова португальця, щоб зрозуміти: він справді вгадав, що компас «Пілігрима» був зіпсований цією зрадою. Але саме запитання Негору звучало як зізнання. Юнак відповів на нього лише зневажливим мовчанням.

— Ви мусите визнати, капітане, — знову заговорив Негору, — що вам пощастило: на борту знайшовся моряк, справжній моряк. Що було б із вами без нього, Боже мій! Замість того щоб загинути десь на рифах, куди вас занесла б буря, ви завдяки йому прибули в дружню гавань. І якщо комусь ви завдячуєте тим, що опинилися в безпеці, то саме цьому морякові, якого ви мали необачність зневажити, мій юний господарю!

Кажучи це, Негору, чия зовнішня спокійність була лише наслідком величезного внутрішнього напруження, наблизив своє обличчя до Діка Сенда. Його риси раптом спотворилися люттю; він був так близько, що здавалося — ось-ось вчепиться в нього зубами.

Та його лють урешті прорвалася:

— Кожному свій черга! — вигукнув він у нападі шаленства, яке ще більше розпалював спокій жертви. — Сьогодні я капітан! Я — господар! Твоє недороблене життя в моїх руках!

— Забирай його, — спокійно відповів Дік Сенд. — Але знай: є на небі Бог, що карає за злочини, і твоя розплата близько.

— Якщо Бог і дбає про людей, то вже час йому подбати про тебе! — кинув Негору.

— Я готовий постати перед найвищим Суддею, — холодно мовив Дік Сенд. — І смерть мене не злякає.

— Це ми ще побачимо! — заревів Негору. — Ти, може, сподіваєшся на порятунок? На порятунок у Казонде, де я й Алвез всемогутні? Ти божевільний! Думаєш, твої товариші ще тут — старий Том та інші? Помиляєшся! Їх давно продано й відправлено до Занзібару, і добре ще, якщо вони не здохнуть у дорозі!

— У Бога є тисяча способів звершити справедливість, — відповів Дік Сенд. — Йому досить навіть найменшого знаряддя. Геркулес на волі.

— Геркулес! — люто вигукнув Негору, тупнувши ногою. — Його давно роздерли леви й пантери! І шкодую я лише про одне: що ці хижаки випередили мою помсту.

— Якщо Геркулес загинув, — спокійно мовив Дік Сенд, — то Дінго живий. А такого собаки, як Дінго, Негору, більш ніж достатньо, щоб упоратися з таким, як ти. Я добре тебе знаю. Ти боягуз. Дінго шукає тебе, він неодмінно знайде тебе, і одного дня ти загинеш від його іклів.

— Негіднику! — заверещав розлючений португалець. — Негіднику! Дінго вже мертвий! Я сам застрелив його! Він загинув так само, як місіс Велдон із сином! Так само загинуть усі, хто ще лишився живим із «Пілігрима»!..

— І так само скоро загинеш ти сам, — відповів Дік Сенд.

Його спокійний, твердий погляд змусив португальця збліднути.

Несамовитий від люті, Негору вже ладен був перейти від слів до діла й власноруч задушити беззбройного бранця. Він кинувся на Діка, схопив його й почав шалено трясти. Але раптом якась думка змусила його зупинитися. Він зрозумів, що зараз уб’є свою жертву, а це означало б позбавити себе задоволення від тих двадцяти чотирьох годин тортур, які він для неї приготував. Тож Негору випростався, коротко наказав гавільдарові, який досі стояв незворушно, пильніше стерегти полоненого, і вийшов із барака.

Замість того щоб зламати Діка Сенда, ця зустріч повернула йому душевну силу. Разом із нею почали відновлюватися й фізичні сили. У нападі люті Негору, мабуть, трохи послабив мотузки, коли шарпав свого бранця. Це було цілком імовірно, адже Дік відчув, що його руки й ноги тепер можуть рухатися трохи вільніше, ніж до приходу ката. Відчувши це полегшення, юнак подумав, що, можливо, йому навіть удасться без надмірних зусиль вивільнити руки. Звісно, замкнений у міцно зачиненій в’язниці, він навряд чи здобув би цим свободу. Але інколи в житті навіть найменше полегшення набуває неоціненної ваги.

Насправді Дік Сенд уже ні на що не сподівався. Допомога могла прийти лише ззовні, але звідки їй було взятися? Він змирився зі своєю долею. Якщо говорити щиро, жити йому вже майже не хотілося. Він думав про всіх, хто, як він був переконаний, випередив його на шляху до смерті, і прагнув лише одного — возз’єднатися з ними. Негору щойно повторив те саме, що раніше говорив Гарріс: місіс Велдон і маленький Джек загинули. Було надто ймовірно, що й Геркулес, який наражався на стільки небезпек, також знайшов жорстоку смерть. Том та його товариші були далеко, назавжди втрачені для нього — так мусив думати Дік Сенд. Сподіватися на щось інше, окрім завершення своїх страждань смертю, яка навряд чи могла бути страшнішою за саме життя, означало б просто збожеволіти. Тому він готувався померти, довіривши решту Божій волі й просячи лише одного — сили пройти це випробування до кінця без страху й слабкості.

Та думка про Бога завжди додає людині благородства й сили. Ніколи не буває марним звернути душу до Того, для кого немає нічого неможливого. І коли Дік Сенд остаточно віддав себе на Його волю, то в найпотаємнішому куточку його серця, можливо, ще жевріла крихітна іскра надії — та сама іскра, яку подих згори здатен, усупереч будь-якій людській логіці, розпалити в яскраве світло.

Години повільно спливали.

Настала ніч.

Останні промені дня, що просочувалися крізь солом’яну стріху барака, один по одному згасли. Завмерли й останні звуки тчитоки, яка цього дня, після вчорашнього несамовитого гармидеру, була незвично тихою. Глибока темрява заповнила тісну в’язницю. Незабаром усе місто Казонде поринуло в сон і безмовність.

Дік Сенд заснув міцним, цілющим сном, що тривав близько двох годин. Прокинувшись, він відчув, що сили частково повернулися до нього. Йому вдалося вивільнити одну руку: набряк уже трохи спав, і мотузки послабшали. Якою ж насолодою було для нього просто випростати руку й поворушити нею на власну волю!

Ніч, мабуть, уже перевалила за половину. Гавільдар спав важким п’яним сном. Його заклякла рука й досі стискала шийку пляшки з-під горілки, яку він осушив до останньої краплі. Дікові майнула думка заволодіти зброєю вартового — у разі втечі вона могла стати йому в пригоді. Але саме в цю мить він почув тихе шкряботіння біля нижнього краю дверей барака. Спираючись на звільнену руку, юнак повільно доповз до порога, не потривоживши сон охоронця.

Він не помилився.

Шкряботіння повторилося, тепер уже виразніше. Здавалося, хтось іззовні рив землю під дверима. Хто це міг бути? Звір чи людина?

«Геркулес! Невже це Геркулес?» — майнула думка.

Дік кинув погляд на вартового. Той залишався нерухомим, зануреним у глухий п’яний сон. Юнак обережно наблизив губи до щілини під дверима й ледве чутно прошепотів:

— Геркулесе…

У відповідь долинуло тихе, жалібне скавуління, схоже на приглушений гавкіт.

«Це не Геркулес, — подумав Дік. — Це Дінго! Він винюхав мене навіть у цьому бараці! Може, приніс якусь звістку від Геркулеса? Якщо Дінго живий, значить, Негору збрехав. А тоді, можливо…»

У цю мить під дверима просунулася лапа. Дік схопив її й одразу впізнав лапу Дінго. Але якщо пес і приніс записку, то вона могла бути прив’язана лише до його нашийника. Як же до неї дістатися? Чи вдасться розширити отвір настільки, щоб Дінго просунув голову? Принаймні варто було спробувати.

Та ледве Дік почав розгрібати землю нігтями, як надворі залунали собачі гавкоти — чужі, не Дінгові. Вірного пса виявили місцеві собаки, і тепер йому, певно, довелося рятуватися втечею. Пролунало кілька пострілів. Гавільдар напівпрокинувся. Про втечу більше не могло бути й мови — тривогу вже підняли. Дікові довелося знову відповзти у свій куток. Після болісного чекання він побачив, як повернувся день — день, який, як він гадав, мав стати останнім у його житті.

Упродовж усього цього дня приготування до похорону тривали без упину. Під керівництвом першого міністра королеви Моїни працювали десятки тубільців. До призначеної години все мало бути готове. За будь-яке зволікання загрожувало каліцтво, адже нова володарка твердо вирішила наслідувати всі звичаї покійного короля.

Після того як струмок відвели вбік, у висохлому руслі викопали величезну могилу — десять футів завглибшки, п’ятдесят завдовжки й десять завширшки.

Під вечір її почали вистеляти живими жінками, яких обрали серед рабинь Моїні Лунгги. Зазвичай цих нещасних ховали живцем. Але цього разу, через дивну й, як гадали, чудесну смерть короля, було вирішено втопити їх поруч із тілом їхнього володаря.

За звичаєм покійного короля належало покласти до могили у найрозкішнішому вбранні. Проте тепер від Моїні Лунгги залишилося лише кілька обвуглених кісток, і церемонію довелося змінити. Сплели плетене з лози опудало, яке досить правдоподібно — а можливо, навіть вигідніше, ніж за життя, — зображало покійного. Усередину поклали рештки, що вціліли після самозаймання. Потім опудало вбрали в королівський одяг — як ми пам’ятаємо, той коштував зовсім недорого, — і, звісно ж, не забули прикрасити його знаменитими окулярами кузена Бенедикта. У всій цій моторошній виставі було щось водночас страшне й гротескно-смішне.

Церемонія мала відбутися при світлі смолоскипів і з усією можливою пишнотою. Бути присутніми мусили всі мешканці Казонде — і тубільці, і чужинці.

Коли стемніло, довга процесія рушила головною вулицею від тчитоки до місця поховання. Усе відбувалося за давнім звичаєм: повітря розривали крики, лунали похоронні танці, чаклуни виголошували заклинання, гриміли музичні інструменти, а старі мушкети з королівського арсеналу раз у раз викидали глухі залпи.

Жозе-Антоніу Алвез, Коїмбра, Негору, арабські работорговці та їхні гавільдари приєдналися до натовпу мешканців Казонде. Ніхто ще не покинув великого лаконі. Королева Моїна цього не дозволила б, та й навряд чи хтось наважився б порушити накази правительки, яка щойно починала опановувати мистецтво владарювання.

Тіло короля, покладене на паланкін, несли в кінці процесії. Його оточували молодші дружини, кільком із яких судилося невдовзі супроводити свого володаря й за межі життя. У повному королівському вбранні за цим своєрідним катафалком ішла королева Моїна.

Коли процесія дісталася берегів струмка, вже панувала глибока ніч. Та смолоскипи із смолистого дерева, які гойдали носії, вихоплювали з темряви натовп яскравими спалахами світла.

Перед усіма відкрилася могила.

Її дно й стіни були вистелені живими людськими тілами. Закуті в кайдани, люди ще ворушилися, намагаючись звільнитися. П’ятдесят рабинь чекали тут, поки вода назавжди накриє їх. Більшість із них були молодими жінками. Одні мовчки скорилися своїй долі, інші тихо стогнали.

Дружин короля, приречених на смерть, королева наказала вдягнути так, ніби вони збиралися на свято.

Одну з них — ту, що мала титул другої дружини, — поставили навкарачки, щоб вона, як і за життя короля, правила йому за живе крісло. Третя дружина підтримувала плетене опудало Моїні Лунгги, а четверта простяглася біля його ніг замість подушки.

Перед цим опудалом, на краю могили, височів пофарбований у червоне стовп.

До нього був прив’язаний білий чоловік, якому також судилося стати однією з жертв цього кривавого похорону.

То був Дік Сенд.

Його майже оголене тіло вкривали сліди катувань, яких він уже зазнав за наказом Негору. Прикутий до стовпа, він чекав смерті, як людина, що вже не покладає надії ні на що земне й вірить лише в інше життя…

Та його остання година ще не настала.

За знаком королеви четверту дружину — ту саму, що лежала біля ніг короля, — кат Казонде перерізав їй горло, і кров ринула в могилу.

Так почалася моторошна різанина.

П’ятдесят рабинь одна за одною впали під ножами катів. Висохле русло струмка наповнилося потоками крові.

Упродовж пів години крики приречених змішувалися з несамовитим ревом натовпу. І серед усіх цих людей годі було знайти бодай одну людину, в чиєму серці прокинулися б відраза чи співчуття.

Нарешті королева Моїна подала знак.

Греблю, що стримувала воду, почали поволі розбирати. З витонченою жорстокістю потоку не дали прорватися одразу — воду лише поступово пропускали крізь вузький отвір.

Повільна смерть замість швидкої.

Спершу вода затопила живий килим із тіл, що вкривав дно могили. Закуті жертви судомно билися, відчайдушно борючись із задухою.

Дік Сенд, уже занурений у воду по коліна, востаннє напружив усі сили, намагаючись розірвати свої пута.

Та вода піднімалася дедалі вище. Останні голови зникли під бурхливим потоком, що знову ввійшов у своє русло, і вже ніщо не виказувало, що на дні цієї річки утворилася братська могила, де в ім’я короля Казонде загинула сотня невинних жертв.

Перо відмовилося б змальовувати такі картини, якби обов’язок перед правдою не змушував описувати їх у всій їхній моторошній реальності. Саме до такого стану ще й досі дійшла людина в цих нещасних краях. І більше ніхто не має права цього не знати.