«П’ятнадцятирічний капітан» читати (повністю). Жуль Верн

«П’ятнадцятирічний капітан» Розділ 13: Усередині факторії

Гарріс і Негоро збрехали, заявивши, що місіс Велдон і маленький Джек загинули. Насправді вона, її син і кузен Бенедикт уже перебували в Казонде.

Після нападу мурах їх відвели далеко за табір на Коанзі Гарріс і Негоро в супроводі дюжини тубільних солдатів.

Для місіс Велдон і маленького Джека подали паланкін — місцеву «кітанду». Чому Негоро, людина його вдачі, виявляв до них таку турботу? Місіс Велдон не наважувалася навіть шукати цьому пояснення.

Дорогу від Коанзи до Казонде вони подолали швидко й майже без утоми. Кузен Бенедикт, на якого, здавалося, всі поневіряння не справляли жодного враження, крокував бадьоро. Оскільки йому дозволяли раз у раз звертати то праворуч, то ліворуч у пошуках комах, він і не думав нарікати. Тож маленький загін прибув до Казонде на вісім днів раніше за караван Ібн-Хаміса. Там місіс Велдон, її син і кузен Бенедикт були замкнені в факторії Алвеза.

Треба відразу сказати, що маленькому Джеку стало значно краще. Відколи вони залишили болотисту місцевість, де він підхопив гарячку, його здоров’я поступово відновлювалося, і тепер він почувався добре. Навряд чи він сам або його мати змогли б витримати всі тяготи караванної подорожі. Але за тих обставин, у яких відбувалася ця мандрівка, та завдяки догляду, якого їх не позбавляли, обоє перебували принаймні у цілком задовільному фізичному стані.

Про своїх товаришів місіс Велдон більше не мала жодних звісток. Після того як вона побачила, як Геркулес утік до лісу, їй нічого не було відомо про його подальшу долю. Щодо Діка Сенда, то вона сподівалася, що, оскільки Гарріса й Негоро більше не було поруч, аби його катувати, становище білого чоловіка, можливо, захистить його від найгіршого. А от Нен, Том, Бат, Остін і Актеон були чорними, і не доводилося сумніватися, що з ними поводитимуться саме так, як поводяться з чорними невільниками. Бідолахи! Їм ніколи не слід було ступати на африканську землю, але зрада занесла їх саме сюди.

Коли караван Ібн-Хаміса прибув до Казонде, місіс Велдон, повністю відрізана від зовнішнього світу, навіть не могла про це дізнатися.

Гомін лаконі теж нічого їй не відкрив. Вона не дізналася, що Тома та його товаришів продали работорговцю з Уджиджі й незабаром мали відправити звідси. Не довідалася ні про кару Гарріса, ні про смерть короля Моїні Лунгги, ні про царський похорон, який забрав життя Діка Сенда разом із сотнями інших приречених. Отже, нещасна жінка залишалася самотньою в Казонде — беззахисною перед работорговцями, цілковито у владі Негоро. І навіть думка про смерть не могла стати для неї порятунком, адже поруч із нею був її маленький син.

Яка доля чекала на неї, місіс Велдон не мала жодного уявлення. Упродовж усього переходу від Коанзи до Казонде Гарріс і Негоро не промовили до неї жодного слова. Відтоді як вони прибули до міста, вона більше не бачила ні одного, ні другого й не могла залишити обгороджену територію приватної факторії багатого работорговця.

Чи варто тепер пояснювати, що від свого великовікового дитяти — кузена Бенедикта — місіс Велдон не могла чекати жодної допомоги? Це й без того очевидно.

Коли добродушний учений зрозумів, що перебуває зовсім не на Американському континенті, як досі був переконаний, його анітрохи не зацікавило, як таке могло статися. Ні! Першим його почуттям було щире розчарування. Адже ті комахи, які він уже вважав відкритими ним уперше в Америці, — муха цеце та інші, — виявилися звичайнісінькими африканськими шестиногими, давно описаними численними натуралістами саме там, де вони й мешкали споконвіку. Прощавай, слава першовідкривача, який міг би назавжди пов’язати своє ім’я з такими відкриттями! І справді, що ж дивного в тому, що кузен Бенедикт зібрав колекцію африканських комах, якщо сам перебував в Африці?

Та коли перший напад прикрості минув, кузен Бенедикт утішив себе думкою, що «Земля фараонів», — саме так він уперто називав Африку, — приховує незрівнянні ентомологічні багатства, і якщо вже він не опинився на «Землі інків», то аж ніяк не програв від такої заміни.

— Еге ж! — повторював він і собі, і місіс Велдон, яка майже його не слухала. — Адже саме тут батьківщина мантикор — цих жуків із довгими волохатими ногами, зрослими гострими надкрилами та величезними щелепами, серед яких особливо славиться мантикора горбкувата! Тут водяться золотокінцеві калосоми; голіафи Гвінеї та Габону, чиї лапки вкриті колючками; плямисті антідії, що відкладають яйця в порожні мушлі равликів; священні атеухи, яких давні єгиптяни Верхнього Єгипту шанували мало не як богів! Саме звідси походять бражники «мертва голова», які тепер поширилися по всій Європі, і ці «Idias Bigoti», укусу яких так бояться сенегальці на узбережжі! Так, тут можна зробити справді чудові відкриття, і я їх неодмінно зроблю, якщо ці добрі люди дозволять мені займатися своєю справою!

Відомо, кого кузен Бенедикт називав цими «добрими людьми», на яких він і не думав нарікати. Як уже було сказано, під час подорожі разом із Негоро та Гаррісом ентомолог користувався напівсвободою, якої Дік Сенд, вирушаючи від узбережжя до Коанзи, позбавив його цілковито, не дозволяючи відлучатися заради пошуків комах. Наївний учений був глибоко зворушений такою, як йому здавалося, люб’язністю.

І все ж кузен Бенедикт був би найщасливішим ентомологом на світі, якби не одна втрата, що завдавала йому справжнього болю. Його бляшана коробка для комах залишилася при ньому, але окуляри вже не сиділи на носі, а лупа більше не висіла на шиї. А натураліст без окулярів і без лупи — це майже вже не натураліст. Та, як судилося, кузен Бенедикт більше ніколи не побачить цих двох оптичних помічників, бо їх поховали разом із царським опудалом. Тож, знаходячи якусь комаху, він був змушений підносити її мало не впритул до очей, щоб розгледіти бодай найелементарніші ознаки. Це було для нього справжнім горем. Він дорого заплатив би за пару окулярів, але такого товару на лаконі Казонде не знайти. Хай там як, кузен Бенедикт міг вільно ходити територією факторії Жозе-Антоніу Алвеза. Усі знали, що він не здатен навіть помислити про втечу. До того ж факторію від решти міста відділяв високий частокіл, перелізти через який було б зовсім непросто.

Хоча цей обнесений частоколом простір і був добре захищений, його периметр сягав майже милі. Дерева, чагарники, характерні для африканської природи, високі трави, кілька струмків, солом’яні дахи бараків і хатин — усього цього було більш ніж достатньо, щоб приховувати найрідкісніших комах континенту й забезпечити кузенові Бенедикту якщо не багатство, то принаймні цілковите щастя. І справді, йому пощастило знайти кількох нових для своєї колекції шестиногих. Він ледь не втратив зір, намагаючись розглядати їх без окулярів, але все ж таки поповнив свої безцінні збори й навіть заклав основу великої праці з африканської ентомології. Якби лише щаслива доля подарувала йому відкриття невідомої науці комахи, якій можна було б дати його ім’я, — тоді йому вже нічого було б бажати в цьому світі.

Якщо для наукових прогулянок кузена Бенедикта факторія Алвеза була досить просторою, то маленькому Джеку вона здавалася просто безмежною. Він міг вільно гуляти її територією. Проте дитину майже не приваблювали розваги, такі природні для її віку. Хлопчик рідко відходив від матері, а вона й сама не любила залишати його самого, щохвилини боячись якоїсь нової біди. Маленький Джек часто згадував батька, якого не бачив уже так давно. Він просив відвести його до нього. Розпитував про стареньку Нен, про свого друга Геркулеса, про Бата, Остіна, Актеона і навіть про Дінго, який, здавалося, теж покинув його. Він хотів знову побачити свого товариша Діка Сенда. Його зворушлива дитяча уява жила лише цими спогадами. На всі ці запитання місіс Велдон могла відповісти лише тим, що міцно притискала сина до грудей і вкривала його поцілунками. Найбільше, що вона була здатна зробити заради нього, — не плакати в його присутності.

Водночас місіс Велдон не могла не помітити, що, хоча дорогою від Коанзи до Казонде її не кривдили, ніщо у факторії Алвеза не свідчило про зміну ставлення до неї. Тепер тут залишилися лише раби, які обслуговували самого работорговця. Усіх інших, тих, хто був предметом його торгівлі, вже загнали до бараків читоки, а згодом продали перекупникам із внутрішніх областей країни. Тепер склади факторії були вщерть заповнені тканинами та слоновою кісткою: тканини призначалися для обміну в центральних провінціях, а слонова кістка — для вивезення на головні ринки континенту.

Отже, людей у факторії залишилося небагато. Місіс Велдон із Джеком жили в окремій хатині; кузен Бенедикт — в іншій. Зі слугами работорговця вони майже не спілкувалися. Їли всі разом. Харчів вистачало: козяче й бараняче м’ясо, овочі, маніок, сорго, місцеві плоди. Халіма, молода рабиня, яку спеціально приставили до місіс Велдон, навіть виявляла до неї своєрідну прихильність — дикувату у своїх проявах, але, без сумніву, щиру.

Самого Жозе-Антоніу Алвеза, який мешкав у головному будинку факторії, місіс Велдон бачила лише зрідка. Негоро ж вона не бачила зовсім. Він жив за межами факторії, і його тривала відсутність здавалася надзвичайно дивною.

«Чого він домагається? Чого чекає? — без кінця питала себе вона. — Навіщо він привіз нас до Казонде?»

Так минули вісім днів до прибуття каравану Ібн-Хаміса, тобто два дні перед похоронною церемонією, а потім ще шість днів після неї.

Серед усіх цих тривог місіс Велдон не могла не думати про чоловіка. Вона уявляла, в якому страшному розпачі мав перебувати він, коли ні дружина, ні син так і не повернулися до Сан-Франциско. Містер Велдон не знав, що вона, на свою біду, вирішила сісти саме на «Пілігрим», і, безперечно, був переконаний, що вона вирушила одним із пароплавів Транстихоокеанської компанії. Але ті пароплави прибували за розкладом, і ні місіс Велдон, ні Джек, ні кузен Бенедикт серед пасажирів не з’явилися.

До того ж і сам «Пілігрим» уже давно мав повернутися до порту. Проте він так і не з’явився, і Джеймс Велдон, напевно, був змушений зарахувати його до списку суден, що вважаються загиблими через відсутність будь-яких звісток. Яким же страшним ударом для нього мав стати день, коли від своїх агентів в Окленді він одержав повідомлення про вихід «Пілігрима» в море і про те, що на його борт піднялися місіс Велдон із сином! Що він тоді зробив? Чи відмовився повірити, що дружина й дитина загинули в океані? Якщо так, то де міг їх шукати? Звісно, на островах Тихого океану, можливо, на американському узбережжі. Але хіба могло хоч на мить спасти йому на думку, що хвилі викинули їх на цей фатальний берег Африки? Ні, ніколи.

Так розмірковувала місіс Велдон. Та що вона могла вдіяти? Утекти? Але як? За нею невідступно стежили. А втеча означала б вирушити в непрохідні ліси, де на кожному кроці чатували смертельні небезпеки, і здолати понад двісті миль до узбережжя. І все ж вона була готова ризикнути, якщо не залишиться жодної іншої надії повернути собі свободу. Та передусім вона хотіла зрозуміти, чого домагається Негоро.

Нарешті вона це дізналася.

6 червня, через три дні після поховання короля Казонде, Негоро вперше після свого повернення переступив поріг факторії й одразу попрямував до хатини, де тримали його полонянку.

Місіс Велдон була сама. Кузен Бенедикт вирушив на одну зі своїх наукових прогулянок. Маленький Джек під наглядом рабині Халіми гуляв територією факторії.

Негоро відчинив двері хатини й без жодних вступів промовив:

— Місіс Велдон, Тома та його товаришів продано работорговцю, який поведе їх на ринки Уджиджі.

— Хай Господь береже їх, — тихо сказала місіс Велдон, витираючи сльозу.

— Нен померла дорогою. Дік Сенд загинув…

— Нен померла?.. І Дік?.. — скрикнула місіс Велдон.

— Так. Вашому п’ятнадцятирічному капітанові справедливо довелося заплатити життям за вбивство Гарріса, — холодно відповів Негоро. — Ви залишилися одна в Казонде, місіс. Одна — у владі колишнього кухаря «Пілігрима». Цілком одна. Запам’ятайте це.

Слова Негоро були надто правдивими — навіть щодо Тома та його товаришів. Старий Том, його син Бат, Актеон і Остін напередодні вирушили разом із караваном уджиджійського работорговця. Вони так і не дочекалися втіхи побачити місіс Велдон ще раз і навіть не здогадувалися, що їхня подруга по нещастю перебуває тут, у Казонде, на факторії Алвеза. Попереду на них чекала країна Великих озер — шлях у багато сотень миль, який дуже небагатьом судилося пройти до кінця і ще менше — повернутися назад.

— Отже… — ледве чутно прошепотіла місіс Велдон, не відводячи погляду від Негоро.

— Місіс Велдон, — уривчасто заговорив португалець, — я міг би помститися вам за все, що довелося витерпіти на борту «Пілігрима». Але смерть Діка Сенда вже достатньо задовольнила мою помсту. Тепер я знову став купцем. І ось що я маю намір зробити з вами.

Місіс Велдон мовчки дивилася на нього.

— Ви, — провадив португалець, — ваша дитина і той бевзь, що ганяється за мухами, маєте певну ринкову вартість, і я маю намір її використати. Отже, я вас продам!

— Я народилася вільною, — твердо відповіла місіс Велдон.

— Якщо я цього захочу, ви станете рабинею.

— І хто ж купить білу жінку?

— Той, хто заплатить стільки, скільки я за неї зажадаю.

Місіс Велдон на мить опустила голову. Вона знала: у цій жахливій країні можливе будь-що.

— Ви мене почули? — запитав Негоро.

— Кому саме ви збираєтеся мене продати? — спокійно відповіла вона.

— Продати… або, радше, перепродати!.. Принаймні я так гадаю, — додав португалець із глузливим смішком.

— Назвіть ім’я цієї людини.

— Ця людина… Джеймс Велдон. Ваш чоловік.

— Мій чоловік?! — вигукнула місіс Велдон, не вірячи власним вухам.

— Саме він, місіс Велдон. Ваш чоловік. Я не збираюся повертати йому дружину. Я збираюся змусити його заплатити за дружину, за сина і, на додачу, ще й за вашого кузена.

Місіс Велдон замислилася, чи не пастку розставляє їй Негоро. Та все ж їй здалося, що цього разу він говорить цілком серйозно. Людині, для якої гроші — понад усе, можна було бодай у справах певною мірою вірити. А зараз ішлося саме про справу.

— І коли ви збираєтеся здійснити цю… оборудку? — запитала вона.

— Якнайшвидше.

— Де?

— Тут, у Казонде. Джеймс Велдон, без сумніву, не вагатиметься приїхати сюди по дружину й сина.

— Ні, не вагатиметься. Але хто повідомить його?

— Я. Поїду до Сан-Франциско й особисто знайду Джеймса Велдона. На дорогу грошей мені вистачить.

— Тих, що ви вкрали на борту «Пілігрима»?

— Так… і тих теж, — без найменшого сорому відповів Негоро. — Але якщо я хочу продати вас швидко, то хочу й дорого. Думаю, Джеймс Велдон не пошкодує якихось ста тисяч доларів…

— Не пошкодує, якщо матиме змогу їх заплатити, — холодно відповіла місіс Велдон. — Та коли ви скажете йому, що мене тримають у полоні тут, у Казонде, в самому серці Центральної Африки…

— Саме так.

— Мій чоловік не повірить вам без доказів. І він не настільки необачний, щоб вирушити до Казонде, покладаючись лише на ваше слово.

— Повірить, — відрубав Негоро, — якщо я привезу йому листа, написаного вашою рукою. У ньому ви опишете своє становище, а мене представите як відданого слугу, якому вдалося вирватися з рук цих дикунів…

— Моя рука ніколи не напише такого листа, — ще холодніше відповіла місіс Велдон.

— Отже, ви відмовляєтеся? — вигукнув Негоро.

— Відмовляюся.

Думка про смертельні небезпеки, які чекали б її чоловіка на шляху до Казонде, повна недовіра до будь-яких обіцянок португальця, а також очевидна можливість того, що, отримавши обумовлений викуп, Негоро просто затримає Джеймса Велдона, — усе це змусило місіс Велдон у першу хвилину, думаючи лише про чоловіка й навіть забувши про власну дитину, рішуче відкинути пропозицію Негоро.

— Ви напишете цього листа! — повторив він.

— Ні, — знову відповіла місіс Велдон.

— Гаразд… Але будьте обережні! — вигукнув Негоро. — Ви тут не самі. Ваш син, як і ви, у моїй владі. І я добре знаю, як…

Місіс Велдон хотіла відповісти, але не змогла. Серце калатало так сильно, що, здавалося, ось-ось розірветься, а голос зовсім її покинув.

— Місіс Велдон, — сказав Негоро, — добре обміркуйте мою пропозицію. Через вісім днів ви дасте мені листа на ім’я Джеймса Велдона. Інакше дуже пошкодуєте.

Після цих слів португалець вийшов. Він стримав свій гнів, але було цілком очевидно: ніщо не зупинить його, якщо доведеться силою змусити місіс Велдон скоритися.

«П’ятнадцятирічний капітан» Розділ 14: Деякі новини про доктора Лівінгстона

Залишившись сама, місіс Велдон насамперед подумала про те, що до повернення Негоро залишалося ще вісім днів. Це був час, щоб усе зважити й ухвалити рішення. На чесність португальця вона не покладалася анітрохи, але добре розуміла, що він керується власною вигодою. Та «ринкова вартість», яку він приписував своїй полонянці, мала, принаймні на якийсь час, убезпечити її від будь-якого насильства, що могло б позбавити його прибутку.

Можливо, існував якийсь середній шлях, який дозволив би їй повернутися до чоловіка, не змушуючи Джеймса Велдона їхати до Казонде. Вона не сумнівалася: отримавши листа, написаного її рукою, чоловік негайно вирушить у дорогу й без вагань кине виклик усім небезпекам подорожі через найстрашніші райони Африки. Але що станеться, коли він прибуде до Казонде? Після того як Негоро одержить свої сто тисяч доларів, хто гарантує, що Джеймса Велдона, його дружину, їхнього сина та кузена Бенедикта відпустять на волю? Хіба одна лише примха королеви Моїни не могла перекреслити всі домовленості? Чи не було б значно безпечніше, якби передача місіс Велдон та її близьких відбулася на узбережжі, у заздалегідь визначеному місці? Тоді Джеймсові Велдону не довелося б ні наражатися на смертельні небезпеки мандрівки вглиб материка, ні долати майже нездійсненні труднощі зворотного шляху.

Саме над цим і розмірковувала місіс Велдон. Саме тому вона відразу відмовилася виконати вимогу Негоро й написати листа чоловікові. Вона також подумала, що Негоро відклав свою наступну появу на вісім днів, найімовірніше, тому, що цей час був потрібен йому для підготовки подорожі. Інакше він повернувся б набагато швидше, щоб силою змусити її підкоритися.

— Невже він справді хоче розлучити мене з моєю дитиною?.. — прошепотіла вона.

У цю мить до хатини ввійшов Джек. Майже несвідомо мати кинулася до нього й міцно притиснула до себе, ніби Негоро вже стояв поруч і простягав руки, щоб відібрати її сина.

— Матусю, тобі дуже сумно? — запитав хлопчик.

— Ні, мій Джеку, ні, — відповіла місіс Велдон. — Я просто думала про твого тата. Ти ж дуже хочеш його побачити?

— Ой, дуже! А він скоро приїде?

— Ні… ні. Не треба, щоб він сюди приїздив.

— Тоді ми самі поїдемо до нього?

— Так, мій Джеку.

— Разом із моїм другом Діком… і Геркулесом… і старим Томом?

— Так… так… — відповіла місіс Велдон, схиливши голову, щоб син не побачив сліз.

— А тато тобі писав? — знову запитав Джек.

— Ні, любий.

— Тоді ти напишеш йому, матусю?

— Так… так… можливо… — тихо відповіла місіс Велдон.

Сам того не відаючи, маленький Джек торкнувся саме тієї думки, яка не давала матері спокою. Не знаходячи інших слів, вона лише ще міцніше пригорнула його до себе й обсипала поцілунками.

До всіх тих причин, що змусили місіс Велдон чинити опір вимогам Негоро, додавалася ще одна — і вона була аж ніяк не менш вагомою. У неї з’явилася, хай і зовсім несподівана, але все ж надія повернути собі свободу без допомоги чоловіка і навіть усупереч волі Негоро. Це був лише слабкий, ще дуже непевний промінь надії, але все-таки промінь.

Річ у тім, що кілька днів тому вона випадково почула уривки однієї розмови, які дали їй підстави сподіватися на швидку допомогу — допомогу, що здавалася майже провидінням.

Алвез і якийсь метис із Уджиджі розмовляли неподалік від хатини, де тримали місіс Велдон. Неважко здогадатися, що предметом бесіди цих поважних ділків була саме работоргівля. Обидва торговці людським товаром обговорювали свої справи. Вони міркували про майбутнє свого промислу й висловлювали занепокоєння через зусилля англійців, які прагнули його знищити — не лише зовні, за допомогою військово-морських крейсерів, а й у глибині Африки через місіонерів та мандрівників.

Жозе-Антоніу Алвез вважав, що дослідницькі експедиції цих сміливців лише заважають «вільному» веденню торгівлі. Його співрозмовник цілком поділяв цю думку й заявив, що всіх цих чужинців — байдуже, цивільних чи священнослужителів, — слід зустрічати рушничними пострілами.

Зрештою, приблизно так нерідко й робили. Та, на превеликий жаль торговців, якщо одних із цих допитливих прибульців убивали, то на їхнє місце приходили інші. А ті, повернувшись до своїх країн, починали, як із роздратуванням казав Алвез, «перебільшувати» жахи работоргівлі. Це, безперечно, завдавало великої шкоди їхньому промислу, який і без того вже користувався надто поганою славою.

Метис погоджувався з ним і особливо шкодував через становище на невільничих ринках Н’янгве, Уджиджі, Занзібару та всього краю Великих озер. Адже там уже побували Спік, Ґрант, Лівінгстон, Стенлі та багато інших. Це скидалося на справжню навалу. Незабаром, нарікав він, уся Англія та вся Америка заполонять цей край.

Алвез щиро співчував своєму колезі й визнавав, що західні області Африки поки що постраждали менше, тобто були менш відвідуваними. Проте й сюди вже починала докочуватися ця «епідемія мандрівників». Якщо Казонде ще залишалося осторонь їхніх маршрутів, то цього не можна було сказати про Касанге й Біє, де Алвез також мав свої факторії. Пригадувалося навіть, як Гарріс розповідав Негоро про якогось лейтенанта Камерона, який нібито замислив нечувану зухвалість — перетнути всю Африку від одного океану до другого, увійшовши на континент через Занзібар, а вийшовши до Анголи.

Побоювання работорговця були цілком виправданими. Як ми тепер знаємо, лише за кілька років Камерон на півдні, а Стенлі на півночі справді дослідять ці майже невідомі тоді західні області Африки, докладно опишуть постійні жахіття работоргівлі, викриють злочинну співучасть іноземних агентів і назвуть тих, хто ніс за все це відповідальність.

Звичайно, ні Алвез, ні метис ще не могли знати про майбутні експедиції Камерона й Стенлі. Але те, що вони вже знали, про що говорили й що випадково почула місіс Велдон, мало для неї величезне значення. Саме ця звістка й підтримала її в рішенні не погоджуватися відразу на вимоги Негоро.

Невдовзі до Казонде, найімовірніше, мав прибути доктор Девід Лівінгстон.

А його поява разом із супутниками, величезний авторитет, яким користувався великий дослідник по всій Африці, а також підтримка португальської влади Анголи, на яку він міг розраховувати, цілком могли принести визволення місіс Велдон та її близьким — усупереч волі Негоро й Алвеза. Це могло означати швидке повернення на батьківщину без того, щоб Джеймс Велдон ризикував життям, вирушаючи в подорож, наслідки якої майже напевно були б трагічними.

Та чи справді існували підстави сподіватися, що доктор Лівінгстон найближчим часом відвідає цю частину Африки? Так. Саме цим маршрутом він мав завершити дослідження Центральної Африки.

Добре відомо, яким героїчним було життя сина дрібного торговця чаєм із Блантайра, невеликого села в графстві Ланарк. Девід Лівінгстон народився 13 березня 1813 року. Він був другою дитиною в багатодітній родині, де зростало шестеро дітей. Завдяки наполегливій праці він здобув освіту богослова й лікаря, пройшов підготовку в Лондонському місіонерському товаристві, а 1840 року висадився в Капській колонії з наміром приєднатися до місіонера Моффата в Південній Африці.

Від Капської колонії майбутній мандрівник вирушив до країни бечуанів, яку став одним із перших європейців, що досліджували її. Згодом він повернувся до Курумана, одружився з дочкою Моффата — мужньою жінкою, яка виявилася гідною супутницею його нелегкої долі, — і 1843 року заснував місію в долині Мабоци.

Ще через чотири роки Лівінгстон уже працював у Колобензі, за двісті двадцять п’ять миль на північ від Курумана, також серед бечуанів.

А 1849 року він залишив Колобенг разом із дружиною, трьома дітьми та двома друзями — панами Освеллом і Мюрреєм. Уже 1 серпня того ж року експедиція відкрила озеро Нгамі, після чого повернулася до Колобенга, спускаючись течією річки Зуга.

Під час цієї подорожі Лівінгстон, якому всіляко перешкоджали ворожо налаштовані місцеві племена, не зміг просунутися далі озера Нгамі. Друга спроба також зазнала невдачі. Лише третя увінчалася успіхом. Знову вирушивши на північ разом із родиною та містером Освеллом, переживши неймовірні злигодні — нестачу харчів і води, що ледь не коштували життя його дітям, — він дістався вздовж річки Чобе, притоки Замбезі, до країни макололо. Їхній вождь Себітуане зустрівся з ним у Ліньянті. Наприкінці червня 1851 року Лівінгстон відкрив Замбезі, після чого повернувся до Капської колонії, щоб відправити свою родину назад до Англії.

Адже безстрашний Лівінгстон хотів, щоб лише він один ризикував життям у сміливій експедиції, яку збирався розпочати.

Цього разу, вирушивши з Капської колонії, він мав намір перетнути південну частину Африки навскіс у західному напрямку, щоб дістатися Сан-Паулу-ді-Луанда.

3 червня 1852 року доктор вирушив у дорогу з кількома місцевими провідниками. Він прибув до Курумана й рушив уздовж пустелі Калахарі. 31 грудня дістався Літубаруби, де знову опинився на землях бечуанів, спустошених бурами — колишніми голландськими колоністами, які володіли Капською колонією до того, як її захопили англійці.

15 січня 1853 року Лівінгстон залишив Літубарубу, проник у центральні землі бамангвато, а 23 травня прибув до Ліньянті, де молодий володар макололо Секелету прийняв його з великими почестями.

Там доктора надовго затримали тяжкі напади гарячки. Він використав цей час, щоб вивчати побут і звичаї місцевих народів, і саме тоді вперше на власні очі побачив, яких жахливих спустошень завдає Африці работоргівля.

Через місяць він спустився течією Чобе, вийшов до Замбезі, прибув до Нанієле, відвідав Катонгу та Лібонту, а діставшись місця злиття Замбезі й Ліби, задумав піднятися цією річкою до португальських володінь на заході. Щоб підготуватися до цієї експедиції, після дев’яти тижнів відсутності він повернувся до Ліньянті.

11 листопада 1853 року доктор разом із двадцятьма сімома воїнами-макололо залишив Ліньянті, а 27 грудня досяг гирла Ліби. Далі він піднімався річкою до земель балонда, туди, де в неї зі сходу впадає Макондо. Жоден європеєць до нього ще не проникав у ці краї.

14 січня Лівінгстон прибув до резиденції Шінте, наймогутнішого правителя балонда, який привітно його прийняв. А 26 числа того ж місяця, переправившись через Лібу, він дістався до короля Катеми. Там мандрівників також зустріли гостинно, і невеликий загін рушив далі. 20 лютого він розбив табір на берегах озера Ділоло.

Від цього місця почалися найтяжчі випробування: важкопрохідна країна, безперервні вимоги місцевих жителів, напади ворожих племен, бунт власних супутників, погрози смертю — усе обернулося проти Лівінгстона. Менш стійка людина давно відмовилася б від своєї мети. Але доктор вистояв і 4 квітня дістався берегів Куанго — великої річки, що утворює східний кордон португальських володінь і далі на півночі впадає в Заїр.

Через шість днів Лівінгстон увійшов до Касанге, де работорговець Алвеш уже бачив його під час попередньої мандрівки. А 31 травня він прибув до Сан-Паулу-ді-Луанда. Так уперше, після двох років подорожі, було здійснено навскісний перехід через Африку — з півдня на захід.

24 вересня того ж року Девід Лівінгстон залишив Луанду. Він рушив правим берегом Кванзи — тієї самої річки, що стала такою фатальною для Діка Сенда та його товаришів, — дістався місця злиття з Ломбе, дорогою зустрічаючи численні каравани невільників. Потім знову пройшов через Касанге, залишив його 20 лютого, переправився через Куанго, досяг Замбезі біля Кавави. 8 червня він знову побачив озеро Ділоло, ще раз відвідав Шінте, спустився Замбезі й повернувся до Ліньянті, яке залишив 3 листопада 1855 року.

Ця друга частина подорожі, що мала привести доктора до східного узбережжя, повинна була завершити його грандіозний перехід через Африку — тепер уже із заходу на схід.

Побачивши знаменитий водоспад Вікторія — «Гримучий Дим», — Девід Лівінгстон залишив Замбезі й звернув на північний схід. Він пройшов через землі батока — народу, одурманеного звичкою вдихати дим конопель, відвідав Семалембуе, могутнього вождя цього краю, переправився через Кафуе, знову вийшов до Замбезі, побував у короля Мбуруми, оглянув руїни Зумбо — колишнього португальського міста, зустрівся 17 січня 1856 року з вождем Мпенде, який тоді воював із португальцями, і зрештою 2 березня прибув до Тете на берегах Замбезі. Такими були головні етапи цієї подорожі. 22 квітня Лівінгстон залишив це колись заможне поселення, спустився до дельти річки й 20 травня, рівно через чотири роки після від’їзду з Капської колонії, досяг Кілімане, що лежить біля гирла Замбезі. 12 липня він відплив на Маврикій, а 22 грудня, після шістнадцяти років відсутності, повернувся до Англії.

Премія Паризького географічного товариства, велика золота медаль Лондонського географічного товариства, урочисті прийоми й численні почесті — усі відзнаки, яких тільки міг сподіватися великий мандрівник, були йому віддані. Інший, можливо, вирішив би, що заслужив на відпочинок. Але доктор думав інакше. Уже 1 березня 1858 року він знову вирушив у дорогу разом із братом Чарльзом, капітаном Бедіндфілдом, докторами Кірком і Меллером, а також панами Торнтоном і Бейнсом. У травні експедиція висадилася на узбережжі Мозамбіку. Її метою було дослідити басейн Замбезі.

Не всім судилося повернутися з цієї подорожі.

Невеликий пароплав «Ма-Роберт» дав змогу дослідникам піднятися Замбезі через гирло Конгоне. 8 вересня вони прибули до Тете. Обстеження нижньої течії Замбезі та його лівої притоки Шире в січні 1859 року, відвідання озера Ширва у квітні, дослідження земель манганджа, відкриття озера Ньяса 10 вересня, повернення до водоспаду Вікторія 9 серпня 1860 року, прибуття єпископа Маккензі та його місіонерів до гирла Замбезі 31 січня 1861 року, дослідження Рувуми на пароплаві «Піонер» у березні, нова подорож до озера Ньяса у вересні 1861 року й перебування там до кінця жовтня, а також прибуття 30 січня 1862 року місіс Лівінгстон і другого пароплава — «Леді Ньяса» — такими були головні події перших років цієї нової експедиції. На той час єпископ Маккензі та один із місіонерів уже стали жертвами згубного клімату, а 27 квітня місіс Лівінгстон померла на руках у свого чоловіка.

У травні доктор вдруге спробував дослідити Рувуму, а наприкінці листопада повернувся до Замбезі, піднявся Шире, у квітні 1863 року втратив свого супутника Торнтона, відправив до Європи виснажених хворобами брата Чарльза та доктора Кірка і 10 листопада втретє побачив озеро Ньяса, завершивши дослідження його гідрографії. Через три місяці він уже знову був біля гирла Замбезі, звідти вирушив до Занзібару, а 20 липня 1864 року, після п’яти років відсутності, прибув до Лондона, де видав свою працю «Дослідження Замбезі та її приток».

28 січня 1866 року Лівінгстон знову висадився на Занзібарі. Так розпочалася його четверта велика африканська експедиція.

8 серпня, ставши свідком жахливих сцен, які супроводжували работоргівлю в цих краях, доктор, цього разу маючи при собі лише кількох сипаїв і кількох темношкірих носіїв, дістався Мокалаосе на берегах озера Ньяса. Через шість тижнів більшість людей з його загону втекла, повернулася на Занзібар і поширила неправдиву звістку про смерть Лівінгстона.

Сам же він не відступив. Його метою було дослідити землі між озером Ньяса й озером Танганьїка. 10 грудня, маючи за провідників кількох місцевих жителів, він переправився через річку Луангву, а 2 квітня 1867 року відкрив озеро Лієммба. Там він майже місяць перебував між життям і смертю. Ледве оговтавшись, 30 серпня він дістався озера Мверу, обстежив його північне узбережжя, а 21 листопада прибув до міста Казембе, де прожив сорок днів. За цей час він двічі повторив дослідження озера Мверу.

Від Казембе Лівінгстон повернув на північ, маючи намір дістатися великого міста Уджиджі на березі Танганьїки. Але повені застали його зненацька, провідники покинули експедицію, і мандрівникові довелося повернутися до Казембе. 6 червня він знову вирушив на південь, а через шість тижнів досяг великого озера Бангвеулу. Там він залишався до 9 серпня, після чого знову спробував пробитися до Танганьїки.

Якою ж тяжкою була ця подорож! На початку 1869 року, вже з 7 січня, сили героїчного дослідника настільки вичерпалися, що його доводилося нести на ношах. У лютому він нарешті дістався озера й прибув до Уджиджі, де знайшов кілька речей, надісланих на його ім’я Ост-Індською компанією в Калькутті.

Тепер Лівінгстона не полишала одна-єдина мета — піднімаючись уздовж Танганьїки, відшукати витоки або принаймні долину Нілу. 21 вересня він уже був у Бамбарре, в області Маньюема — країні людожерів, а згодом вийшов до Луалаби, тієї самої річки, яку згодом Кемерон припустить, а Стенлі остаточно доведе, що це верхня течія Заїру, або Конго. У Мамохелі доктор провів вісімдесят днів тяжко хворим, маючи біля себе лише трьох слуг. Лише 21 липня 1871 року він зміг знову вирушити до Танганьїки й тільки 23 жовтня повернувся до Уджиджі. Від колись кремезного чоловіка залишився самий кістяк.

Тим часом про мандрівника вже давно не надходило жодних звісток. У Європі його давно вважали загиблим. Та й сам Лівінгстон майже втратив надію, що колись дочекається допомоги.

Та ось через одинадцять днів після його повернення до Уджиджі, 3 листопада, за чверть милі від озера пролунали рушничні постріли. Доктор поспішив назустріч. Перед ним стояв чоловік. Білий.

— Доктор Лівінгстон, якщо не помиляюся?

— Так, — відповів той, знімаючи кашкета й усміхаючись своєю спокійною, доброзичливою усмішкою.

Вони міцно потиснули один одному руки.

— Дякую Богові, — промовив незнайомець, — що дозволив мені зустріти вас.

— А я щасливий, — відповів Лівінгстон, — що можу привітати вас тут.

Цим білим чоловіком був американець Стенлі, кореспондент газети New York Herald, якого її директор, містер Беннетт, відрядив на пошуки Девіда Лівінгстона.

У жовтні 1870 року цей американець без вагань, без гучних заяв, просто як справжній герой, сів на корабель у Бомбеї й вирушив до Занзібару. Майже повторивши маршрут Спіка й Бертона, переживши незліченні поневіряння та не раз дивом урятувавшись від смерті, він зрештою дістався Уджиджі.

Двоє мандрівників, які швидко стали близькими друзями, разом вирушили досліджувати північну частину Танганьїки. Вони сіли на човен, дісталися мису Магала й після ретельного обстеження дійшли висновку, що велике озеро має стік через притоку Луалаби. Саме це кілька років по тому остаточно підтвердять Кемерон і сам Стенлі. 12 грудня Лівінгстон та його супутник повернулися до Уджиджі.

Стенлі почав готуватися до від’їзду. 27 грудня вони вирушили в дорогу й після восьми днів плавання прибули до Урімби, а 23 лютого дісталися Куїхари.

12 березня настав день прощання.

— Ви здійснили те, — сказав доктор своєму товаришеві, — на що спромоглися б дуже небагато людей, і зробили це краще, ніж дехто зі славетних мандрівників. Я безмежно вдячний вам. Нехай Господь веде вас, друже, і благословить на всіх дорогах!

— Дай Боже, — відповів Стенлі, міцно стискаючи руку Лівінгстона, — щоб Він повернув і вас до нас живим і неушкодженим, любий докторе.

Стенлі рвучко вивільнив руку, відвернувся, щоб приховати сльози, і глухим від хвилювання голосом промовив:

— Прощавайте, докторе… дорогий друже…

— Прощавайте… — ледве чутно відповів Лівінгстон.

Стенлі поїхав, а 12 липня 1872 року висадився в Марселі.

Лівінгстон збирався продовжити свої дослідження. 25 серпня, після п’яти місяців, проведених у Куїхарі, він разом зі своїми темношкірими слугами — Сузі, Чумою й Амодою, ще двома помічниками, Джейкобом Вейнрайтом і п’ятдесятьма шістьма людьми, яких надіслав Стенлі, вирушив у напрямку південної частини Танганьїки.

Через місяць караван прибув до Мури, саме тоді, коли після тривалої посухи край накривали шалені грози. Потім почалися безперервні дощі, ворожість місцевих жителів, а в’ючні тварини одна за одною гинули від укусів мухи цеце. 24 січня 1873 року невеликий загін дістався Читункуе. А 27 квітня, обійшовши озеро Бангвеулу зі сходу, він попрямував до села Читамбо.

Саме тут кілька работорговців востаннє бачили Лівінгстона. Саме це й було відомо Алвешу та його колезі з Уджиджі. У них були всі підстави вважати, що доктор, завершивши дослідження південних берегів озера, вирушить через область Лунда, щоб дістатися ще незнаних західних земель. А звідти — на північ до Анголи, через краї, спустошені работоргівлею, і далі аж до Казонде. Саме такий маршрут здавався найімовірнішим, і можна було майже не сумніватися, що Лівінгстон його обере.

Отже, місіс Велдон мала підстави сподіватися на швидку появу великого мандрівника, адже на початку червня минуло вже понад два місяці відтоді, як він мав би досягти південних берегів озера Бангвеулу.

Проте 13 червня, за день до того, як Негору належало повернутися й вимагати від місіс Велдон листа, який мав принести йому сто тисяч доларів, поширилася сумна звістка, що стала справжнім подарунком для Алвеша та інших работорговців.

1 травня 1873 року, зі світанком, доктор Девід Лівінгстон помер.

Так воно й було. 29 квітня невеликий караван дістався села Читамбо, на південь від озера. Доктора привезли туди на ношах. Уночі з 30 квітня, страждаючи від нестерпного болю, він ледве чутно прошепотів:

— Ох… Господи… Господи…

Після цього знову поринув у забуття.

Минуло близько години. Він покликав свого вірного слугу Сузі, попросив подати ліки, а тоді тихо промовив:

— Добре… Тепер можете йти.

Близько четвертої години ранку Сузі та п’ятеро чоловіків із супроводу увійшли до хатини доктора.

Девід Лівінгстон стояв навколішки біля свого ліжка, схиливши голову на складені руки. Здавалося, він молився.

Сузі лагідно торкнувся пальцем його щоки.

Вона була холодною.

Девіда Лівінгстона вже не було серед живих.

Через дев’ять місяців його тіло, яке вірні слуги винесли через усю Африку ціною неймовірних зусиль і страждань, було доставлене до Занзібару. А 12 квітня 1874 року великого дослідника поховали у Вестмінстерському абатстві — поруч із тими видатними синами Англії, яких вона вшановує нарівні зі своїми королями.