«П’ятнадцятирічний капітан» читати (повністю). Жуль Верн

«П’ятнадцятирічний капітан» Розділ 15: Куди може завести мантикора

За яку лише соломинку не хапається людина, що опинилася на межі загибелі! Який би примарний не був проблиск надії, засуджений до смерті все одно жадібно вдивляється в темряву, сподіваючись його побачити.

Так було й з місіс Велдон. Тож неважко зрозуміти, що вона відчула, коли з уст самого Алвеша дізналася про смерть доктора Лівінгстона в одному з сіл поблизу озера Бангвеулу. Їй здалося, що тепер вона залишилася зовсім сама, ніби обірвався останній зв’язок, який єднав її з великим мандрівником, а через нього — і з цивілізованим світом. Соломинка порятунку вислизнула з її рук, останній вогник надії згас. Том і його товариші залишили Казонде й подалися в район Великих озер. Про Геркулеса не було жодної звістки. Отже, місіс Велдон більше не могла покладатися ні на кого… Залишалося лише повернутися до пропозиції Негору, спробувавши зробити її бодай трохи прийнятнішою й домогтися твердих гарантій.

14 червня, у призначений ним день, Негору з’явився до хатини місіс Велдон.

Португалець, як і завжди, виявився, за власним висловом, «людиною практичною». Він анітрохи не збирався зменшувати суму викупу, та місіс Велдон навіть не стала про це сперечатися. Натомість вона цілком по-діловому сказала:

— Якщо ви справді хочете укласти угоду, не висувайте умов, які роблять її неможливою. Нашу свободу можна обміняти на гроші, яких ви вимагаєте, і без того, щоб мій чоловік їхав до країни, де ви самі бачите, що можуть зробити з білою людиною. За жодних обставин я не дозволю йому сюди приїхати!

Після деяких вагань Негору поступився, і зрештою місіс Велдон домоглася головного: Джеймсові Велдону не доведеться їхати до Казонде. Судно мало висадити його в Мосамедіші — невеликому порту на узбережжі південної Анголи, який часто відвідували невільницькі кораблі й який Негору добре знав. Саме туди португалець приведе Джеймса Велдона, а в обумовлений день люди Алвеша доставлять місіс Велдон, Джека та кузена Бенедикта. Агентам передадуть гроші, вони звільнять полонених, а Негору, який перед Джеймсом Велдоном зіграє роль відданого й чесного слуги, безслідно зникне одразу після прибуття судна.

Це була дуже важлива поступка, якої домоглася місіс Велдон. Вона позбавляла чоловіка небезпечної подорожі до Казонде, ризику самому потрапити в полон після сплати викупу чи загинути дорогою назад. Щодо шестисот миль, які відділяли Казонде від Мосамедіша, то, якщо їхати так само, як вони добиралися сюди від Кванзи, місіс Велдон могла побоюватися хіба що втоми. До того ж сам Алвеш був зацікавлений у цій справі, а отже, йому було вигідно доставити полонених до місця обміну живими й неушкодженими.

Коли всі умови було погоджено, місіс Велдон написала чоловікові листа саме в такому дусі, залишивши Негору можливість тимчасово видавати себе за вірного слугу, якому вдалося врятуватися від тубільців. Негору забрав листа, який не залишав Джеймсові Велдону жодних підстав відмовитися їхати з ним до Мосамедіша, і вже наступного дня, у супроводі близько двадцяти темношкірих охоронців, вирушив на північ. Чому саме туди? Чи збирався він сісти на один із кораблів, що заходили в гирло Конго, щоб оминути португальські факторії й водночас уникнути тих каторжних колоній, де колись опинився не зі своєї волі? Цілком можливо. Принаймні саме так він пояснив свій маршрут Алвешу.

Після його від’їзду місіс Велдон довелося влаштовувати своє життя так, щоб якомога легше пережити час вимушеного перебування в Казонде. Навіть за найсприятливіших обставин це мало тривати три або чотири місяці. Менше часу дорога Негору туди й назад просто не могла зайняти.

Місіс Велдон навіть не думала залишати факторію. Тут вони з сином і кузеном Бенедиктом почувалися у відносній безпеці. Турбота Галіми бодай трохи пом’якшувала суворість цього полону. До того ж навряд чи сам работорговець дозволив би їй покинути поселення. Викуп, який він мав отримати за полонянку, був надто великим, щоб не стерегти її якнайпильніше. Алвеш навіть був задоволений, що йому самому не доводиться залишати Казонде й вирушати до двох інших своїх факторій — у Біє та Касанге. Замість нього в новий каральний похід за невільниками поїхав Коїмбра, і навряд чи хтось міг шкодувати за відсутністю цього безпросвітного п’яниці.

До того ж перед від’їздом Негору не раз наполегливо застерігав Алвеша щодо місіс Велдон. За нею слід було пильнувати особливо ретельно. Ніхто не знав, що сталося з Геркулесом. Якщо він не загинув у цій страшній провінції Казонде, то цілком міг спробувати розшукати полонянку й вирвати її з рук Алвеша. Работорговець чудово розумів, що йдеться про справу, яка обіцяє чималий прибуток. Тому він ручався за місіс Велдон так само, як за власну скриню з грошима.

Монотонне життя полонянки, яке почалося в перші дні її перебування на факторії, тривало без жодних змін. Усе, що відбувалося за її огорожею, майже точно відтворювало повсякденне життя тубільців за її межами. Алвеш не запроваджував жодних інших порядків, окрім тих, яких дотримувалися жителі Казонде. Жінки на факторії працювали так само, як працювали б і в самому місті, догоджаючи своїм чоловікам чи господарям.

Вони товкли рис у великих дерев’яних ступах важкими товкачами, доки зерно повністю не очищалося від лушпиння; очищали й віяли кукурудзу, готуючи з неї крупчасту масу для місцевої юшки, яку називали «мтьєлле»; збирали сорго — високоросле просо, стиглість якого саме тоді урочисто оголосили; добували запашну олію з плодів дерева мпафу — своєрідних місцевих оливок, аромат яких тубільці дуже цінували; пряли бавовну, скручуючи волокна за допомогою веретена завдовжки майже пів метра, яке вправно розкручували швидкими рухами рук; вибивали дерев’яними калаталами тканину з кори; викопували коріння маніоку й обробляли землю під численні місцеві культури: касаву — борошно з маніоку; боби, довгі, майже сорокасантиметрові стручки яких, відомі під назвою «мосіцане», росли на двадцятиметрових деревах; арахіс, з якого виробляли олію; світло-блакитний багаторічний горох «чилобе», чиї квіти надавали приємнішого смаку прісній каші із сорго; місцеву каву; цукрову тростину, сік якої виварювали на сироп; цибулю, гуаяву, кунжут, огірки, насіння яких смажили, мов каштани.

Жінки також готували хмільні напої — банановий «малофу», «помбе» та інші; доглядали домашню худобу: корів, яких можна було видоїти лише в присутності теляти або навіть його опудала; невеликих короткорогих телиць, деякі з яких мали горб; кіз, що були в цьому краї не лише джерелом м’яса, а й важливим засобом обміну — майже такою самою ходовою «валютою», як і раби; нарешті, годували й доглядали свійську птицю, свиней, овець, биків та іншу худобу.

Уже сам цей довгий перелік дає уявлення, який важкий тягар праці лягав на плечі жінок у диких краях Центральної Африки.

Тим часом чоловіки палили тютюн або коноплі, полювали на слонів і буйволів, а також наймалися до работорговців для участі в каральних набігах. Збирання врожаю кукурудзи чи полювання на рабів — для них це були лише різні види одного й того самого промислу, що мав свої визначені сезони.

На факторії Алвеша місіс Велдон бачила лише ту частину цього життя, яка випадала на долю жінок. Іноді вона зупинялася й мовчки спостерігала за ними. Та, правду кажучи, у відповідь вони дарували їй лише неприязні погляди й зневажливі гримаси. Якийсь глибоко вкорінений племінний інстинкт змушував цих нещасних ненавидіти білу жінку, і навряд чи хоч одна з них була здатна відчути до неї співчуття. Лише Галіма становила виняток. Місіс Велдон уже встигла запам’ятати кілька слів місцевою мовою, і невдовзі вони з молодою рабинею могли перекинутися короткими фразами.

Маленький Джек часто супроводжував матір під час її прогулянок територією факторії, хоча понад усе мріяв вийти за її межі. Щоправда, і тут було на що подивитися. На величезному баобабі висіли грубуваті гнізда марабу, сплетені з кількох сухих гілок. Поруч виднілися акуратні гніздечка нектарниць із яскраво-червоними грудками й горлечками, схожі на оселі ткачиків. Метушилися пташки, яких називали «вдовами», — вони вправно обчищали стерню, добуваючи поживу для своїх виводків. Лунали приємні голоси калао. Перелітали світло-сірі папуги з червоними хвостами, яких у Маньюемі звали «русс»; саме їхнє ім’я носили й вожді місцевих племен. Миготіли й дрого — комахоїдні пташки, схожі на сірих коноплянок, але з великими червоними дзьобами.

Тут і там у повітрі кружляли сотні різнокольорових метеликів, особливо над струмками, що перетинали факторію. Але це вже більше цікавило кузена Бенедикта, ніж маленького Джека. Сам же хлопчик лише шкодував, що ще замалий і не може зазирнути через високий мур.

Ах, де ж тепер його дорогий друг Дік Сенд — той самий, що піднімав його високо-високо на щогли «Пілігрима»! Як охоче Джек поліз би за ним і на вершини цих велетенських дерев, що здіймалися більш ніж на тридцять метрів у небо! Скільки веселих пригод вони могли б пережити разом!

Кузен Бенедикт, навпаки, був цілком задоволений своїм життям, аби тільки навколо не бракувало комах. На щастя, на факторії він відкрив — і, наскільки дозволяли йому обійтися без лупи та окулярів, старанно вивчав — крихітну бджолу, що влаштовувала свої стільники в трухлявій деревині, а також одну з ос, яка відкладає яйця в чужі комірки так само безцеремонно, як зозуля підкидає свої яйця до чужих гнізд. Не бракувало й комарів, особливо біля струмків. Вони так нещадно обсідали вченого, що невдовзі його обличчя вкрилося численними пухирями й стало майже невпізнанним. І коли місіс Велдон докоряла йому, що він дозволяє цим шкідливим комахам так себе шматувати, кузен Бенедикт, розчісуючи укуси мало не до крові, незмінно відповідав:

— Це їхній інстинкт, кузино Велдон… їхній природний інстинкт! Не можна ж на них за це сердитися!

Та одного дня — це сталося 17 червня — кузен Бенедикт був уже за крок від того, щоб стати найщасливішим ентомологом на світі. Проте ця пригода, яка мала зовсім несподівані наслідки, заслуговує на докладнішу розповідь.

Було близько одинадцятої години ранку. Спека стояла така нестерпна, що всі мешканці факторії поховалися по своїх хатинах. Навіть на вулицях Казонде не видно було жодної живої душі.

Місіс Велдон дрімала біля маленького Джека, який солодко спав.

Кузен Бенедикт також змушений був скоритися тропічній спеці. Він відмовився від своїх улюблених мисливських походів за комахами, хоча це було для нього справжньою мукою, адже під палючими променями полуденного сонця навколо без угаву дзижчав цілий світ крилатих створінь. З глибоким жалем він сховався у своїй хатині, де сон уже починав непомітно брати над ним гору.

Раптом, коли його повіки майже зімкнулися, він почув легке тремтливе дзижчання — той особливий, настирливий звук, який видають деякі комахи, змахуючи крилами з такою швидкістю, що їхні коливання сягають п’ятнадцяти-шістнадцяти тисяч за секунду.

— Шестинога комаха! — вигукнув кузен Бенедикт і миттю підскочив, блискавично перейшовши з лежачого положення у стояче.

Жодного сумніву не було: у його хатині дзижчав якийсь представник шестиногих. Хоча кузен Бенедикт страшенно короткозорий, зате слух у нього був напрочуд тонкий. Він умів розрізняти комах за самим лише тембром і силою їхнього дзижчання. Але цього звуку він ніколи раніше не чув. Водночас було очевидно, що його міг видавати лише справжній велетень серед комах.

— Що ж це за шестинога істота? — прошепотів він сам до себе.

Він почав напружено вдивлятися в повітря, хоча без окулярів це було майже марно, і ще уважніше вслухатися в шум її крил.

Ентомологічний інстинкт безпомилково підказував йому: доля послала йому рідкісну знахідку. Комаха, яка так дивовижно сама залетіла до його хатини, не могла бути звичайною.

Кузен Бенедикт завмер. Він сидів непорушно й лише слухав. Крізь щілини в стіні пробивалися вузькі смуги сонячного світла. Нарешті він помітив у них велику чорну цятку, що кружляла в повітрі. Але вона не підлітала досить близько, щоб він зміг її роздивитися.

Учений навіть затамував подих. І якби в цю мить його вжалило щось у руку чи вкусило за обличчя, він твердо вирішив не ворухнутися, аби тільки не сполохати свого загадкового шестиногого гостя.

Нарешті, після довгих кіл над його головою, комаха сіла просто йому на волосся.

Губи кузена Бенедикта поволі розтягнулися в усмішці… Якій же блаженній усмішці!

Він відчував, як легенькі лапки комахи перебирають його волосся. На мить його охопило майже непереборне бажання піднести руку й схопити її. Та він устояв. І вчинив дуже мудро.

«Ні, ні! — думав він. — Якщо зараз спробую його схопити, то неодмінно промахнуся або, що ще гірше, пошкоджу цей безцінний екземпляр. Нехай підбереться ближче! Ось він уже рушив… Спускається… Я відчуваю, як його крихітні лапки перебирають по моєму тімені! Це, безперечно, досить велика шестинога комаха. Господи, зроби тільки так, щоб вона вилізла мені просто на кінчик носа! Тоді, трохи скосивши очі, я, можливо, зможу її роздивитися й визначити, до якого ряду, родини, роду, виду чи бодай різновиду вона належить!»

Саме так міркував кузен Бенедикт. Але шлях від його досить гострого тім’я до довгого носа був неблизький. Примхлива комаха могла звернути будь-куди: до вуха, до потилиці, будь-якою стежкою, що назавжди вивела б її з поля зору вченого. А ще вона могла щомиті знову злетіти, покинути хатину, розчинитися в залитому сонцем повітрі, де, напевно, минало все її життя, серед безперервного дзижчання численних родичів, що кликали її назовні.

Кузен Бенедикт чудово все це усвідомлював. За все своє ентомологічне життя він ще ніколи не переживав таких хвилюючих хвилин. На його голові сиділа африканська шестинога комаха — можливо, зовсім нового виду, а може, хоча б нового різновиду чи навіть підвиду. І єдиний шанс упізнати її полягав у тому, щоб вона сама зволила підійти до його очей менш ніж на дюйм.

Та молитва кузена Бенедикта була почута. Поблукавши по його напівскуйовдженому волоссю, наче по верхівці занедбаного чагарника, комаха почала поволі спускатися чолом. У вченого нарешті з’явилася надія, що вона дістанеться вершечка його носа. А вже якщо добереться туди, то чому б їй не рушити й далі вниз?

«Я б на її місці саме так і зробив», — подумав достойний ентомолог.

Щоправда, будь-хто інший на місці кузена Бенедикта давно вже врізав би собі долонею по лобі, щоб розчавити настирливу комаху або хоча б прогнати її. Відчувати, як шість лапок бігають по шкірі, ще й постійно чекати укусу — і водночас не ворухнутися! Погодьтеся, це була справжня мужність. Спартанець, який дозволив лисиці роздирати собі груди, чи римлянин, що тримав у руках розпечене вугілля, не виявили більшої витримки, ніж кузен Бенедикт, який, безперечно, був гідним спадкоємцем обох цих героїв.

Зробивши з два десятки маленьких кіл, комаха нарешті дісталася вершечка носа. На мить вона завмерла, і серце кузена Бенедикта ледь не вискочило з грудей. Що тепер? Поповзе назад, вище лінії очей? Чи рушить униз?

Вона рушила вниз.

Кузен Бенедикт відчув, як її волохаті лапки перебирають по носу. Комаха не звернула ні праворуч, ні ліворуч. Вона впевнено крокувала посередині, по злегка горбатій спинці цього вченого носа, ніби спеціально створеного для окулярів. Вона минула маленьку вм’ятину, що утворилася за довгі роки безперервного носіння тієї самої оптики, якої так бракувало бідолашному кузенові, і зрештою зупинилася на самому кінчику його носа.

Кращого місця вона й обрати не могла.

На такій відстані обидва ока кузена Бенедикта, максимально скосившись, мов дві збиральні лінзи, могли нарешті зосередити свій погляд на дивовижній знахідці.

— Всемогутній Боже! — вихопилося в нього, і він уже не зміг стримати вигуку. — Мантикора горбкувата!

От тільки вигукувати цього не слід було. Треба було лише подумати. Але чи можна вимагати такої стриманості від людини, яка понад усе на світі любила комах?

Побачити просто на кінчику власного носа горбкувату мантикору з широкими надкрилами — рідкісну представницю триби цициндилетів, надзвичайно цінний екземпляр, який, здається, трапляється лише в південній Африці й майже ніколи не зустрічається в ентомологічних колекціях, — і при цьому не скрикнути від захвату… Ні, це вже понад людські сили!

На жаль, мантикора почула цей вигук. А майже відразу за ним пролунав гучний чих, який так струсонув ніс, що правив їй за майданчик, ніби стався землетрус. Кузен Бенедикт блискавично простягнув руку, стиснув пальці…

…і схопив лише кінчик власного носа.

— Прокляття! — вигукнув він.

Та наступної миті виявив дивовижну самовладаність.

Він знав, що горбкувата мантикора літає мало, радше перебігає короткими стрибками, ніж справді користується крилами. Тож учений одразу впав навколішки й незабаром, менш ніж за тридцять сантиметрів від своїх очей, знову помітив чорну цятку, яка швидко ковзала освітленою сонцем смугою.

Зрештою, спостерігати за нею на волі було навіть цікавіше. Головне — не випустити її з поля зору.

«Якщо зараз схоплю мантикору, то можу її розчавити! — подумав кузен Бенедикт. — Ні! Я просто піду за нею. Буду милуватися нею. Спіймати її я ще встигну!»

Чи мав він рацію — це вже інше питання. Але за мить він уже повзав рачки, майже притулившись носом до землі, мов мисливський пес, що взяв слід, і невідступно слідував за чудовою шестиногою істотою, тримаючись на відстані якихось двадцяти сантиметрів. За хвилину він уже виповз із хатини під нещадне полуденне сонце, а ще за кілька хвилин дістався частоколу, яким була обнесена факторія Алвеша.

Чи перестрибне мантикора одним помахом крил через огорожу й назавжди відгородиться від свого палкого шанувальника?

Ні. Це було не в її звичках, і кузен Бенедикт добре це знав. Тому він і далі повз, звиваючись, мов вуж. Надто далеко, щоб роздивитися комаху як слід — втім, він уже знав, хто вона така, — але досить близько, щоб не втрачати з поля зору рухому чорну цятку, яка впевнено бігла землею.

Діставшись до частоколу, мантикора натрапила на широкий хід кротовини, що відкривався просто біля огорожі. Не вагаючись ані миті, вона шаснула в підземний тунель, адже саме такі темні схованки були її улюбленими місцями.

Кузен Бенедикт уже подумав, що тепер остаточно втратить її. Але на його велике здивування, підземний хід виявився не менш як два фути завширшки й нагадував справжній тунель, куди легко пролізло його довге худорляве тіло. Захоплений переслідуванням, мов тхір на полюванні, він навіть не помітив, що, заповзаючи до цього підземелля, проповз під самим частоколом. Кротовина справді утворювала природний прохід між внутрішнім подвір’ям факторії та зовнішнім світом.

Не минуло й пів хвилини, як кузен Бенедикт уже опинився за межами факторії.

Та його це анітрохи не турбувало.Усі його думки були поглинуті дивовижною комахою, яка впевнено вела його за собою. Проте, схоже, сама мантикора вже втомилася від цієї довгої прогулянки. Її надкрила розійшлися, розгорнулися прозорі крила. Кузен Бенедикт одразу зрозумів небезпеку. Він уже заніс руку долонею догори, маючи намір накрити нею мантикору, немов тимчасовою кліткою…

Та в ту ж мить — фр-р-р!.. Комаха злетіла. Який розпач!

Та мантикора не могла відлетіти далеко. Кузен Бенедикт миттю підвівся, почав гарячково вдивлятися в повітря й кинувся за нею, простягнувши вперед обидві розчепірені руки. Комаха кружляла просто над його головою. Але тепер він бачив лише велику чорну цятку, яка через його короткозорість уже не мала жодних виразних обрисів. Чи сяде мантикора знову на землю, описавши кілька примхливих кіл над скуйовдженою головою свого переслідувача?

Усе вказувало на те, що саме так вона й зробить. Та, на превеликий жаль нещасного вченого, ця частина факторії Алвеша, розташована на північній околиці Казонде, безпосередньо межувала з величезним лісом, який простягався на багато квадратних миль.

І якщо мантикора встигне сховатися під зеленим склепінням дерев, а там почне перелітати з гілки на гілку, тоді доведеться назавжди попрощатися з мрією побачити її серед експонатів своєї знаменитої бляшаної коробки — найціннішою перлиною всієї колекції.

На жаль, саме так і сталося. Мантикора знову опинилася на землі. Кузен Бенедикт, якому несподівано пощастило знову її побачити, миттю кинувся ниць. Але тепер мантикора вже не бігла — вона пересувалася короткими стрибками.

Кузен Бенедикт, знесилений, із закривавленими колінами й роздертими до крові нігтями, теж почав стрибати. Він розкидав руки то праворуч, то ліворуч, намагаючись схопити чорну цяточку, яка весь час вислизала то тут, то там. Здавалося, ніби плавець, що пливе кролем, загрібає руками не воду, а розпечену землю.

Марна праця! Його долоні щоразу стискали лише порожнечу. Комаха ніби насміхалася з нього, легко вислизаючи з-під самих пальців. А тоді, діставшись прохолодної тіні під густим гіллям, злетіла вгору, на прощання майже торкнувшись вуха кузена Бенедикта й залишивши після себе гучніше, але водночас ще глузливіше дзижчання своїх жуківських крил.

— Прокляття! — вдруге вигукнув кузен Бенедикт. — Вона втекла! Невдячний шестиногий створінню! Адже я приготував для тебе почесне місце у своїй колекції! Ні, не думай, що я відступлюся! Я переслідуватиму тебе, доки не спіймаю!..

Нещасний кузен зовсім забув, що його короткозорі очі не здатні розгледіти мантикору серед густого листя. Він уже не володів собою. Досада й лють доводили його до нестями. І ж винен був у всьому лише він сам! Якби одразу схопив комаху, замість того щоб милуватися її «незалежною ходою», нічого цього не сталося б, і тепер він уже мав би у своїй колекції цей чудовий зразок африканських мантикор — комах, що носять ім’я легендарної потвори з людською головою та левиним тілом.

Кузен Бенедикт остаточно втратив голову. Він навіть не здогадувався, що найдивовижніший збіг обставин щойно подарував йому свободу. Йому й на думку не спадало, що термітник, у який він заповз, виявився потайним виходом назовні і що він уже залишив факторію Алвеза. Попереду простягався ліс, а десь під його кронами зникла дорогоцінна мантикора. За будь-яку ціну він прагнув її повернути.

І ось він мчав крізь густі хащі, вже зовсім не тямлячи, що робить. Йому весь час здавалося, що він бачить дорогоцінну комаху. Він розмахував своїми довжелезними руками, мов якийсь велетенський сінокосець. Куди біжить, як повертатиметься і чи повернеться взагалі — про це він навіть не замислювався. Так він заглибився в ліс майже на милю, щомиті ризикуючи натрапити на місцевих жителів або стати здобиччю хижого звіра.

Раптом, коли він пробігав повз густий чагарник, звідти блискавично вискочила велетенська істота й кинулася на нього. А далі сталося саме те, що він сам хотів зробити з мантикорою: незнайомець однією рукою схопив його за карк, другою — під поперек, і, не давши навіть отямитися, стрімко поніс крізь лісову гущавину.

Авжеж, того дня кузен Бенедикт утратив чудову нагоду проголосити себе найщасливішим ентомологом у всіх п’яти частинах світу!

«П’ятнадцятирічний капітан» Розділ 16: Мганнга

Коли того дня, сімнадцятого числа, кузен Бенедикт не повернувся у звичний час, місіс Велдон охопила справжня тривога. Вона не могла навіть уявити, що могло з ним статися. Думка про те, що йому вдалося втекти з факторії, оточеної абсолютно неприступною огорожею, здавалася неймовірною. До того ж місіс Велдон добре знала свого кузена. Якби хтось запропонував йому втекти, покинувши свою бляшану коробку й колекцію африканських комах, він без найменших вагань відмовився б. А коробка стояла на місці, в хатині, неушкоджена, і в ній зберігалося все, що вчений устиг зібрати відтоді, як прибув до Африки. Припустити, що він добровільно покинув свої ентомологічні скарби, було просто неможливо.

І все ж кузена Бенедикта у володіннях Жозе-Антоніу Алвеза більше не було.

Увесь той день місіс Велдон невтомно його шукала. До пошуків приєдналися маленький Джек і рабиня Халіма. Але все було марно.

Зрештою місіс Велдон змушена була прийняти єдине, хоч і дуже тривожне пояснення: полоненого забрали за наказом работорговця, з причин, яких вона не знала. Але що тоді зробив із ним Алвез? Замкнув у одному з бараків на великому подвір’ї? Навіщо було викрадати його саме тепер, уже після домовленості між місіс Велдон і Негору? Адже та угода прямо передбачала, що кузена Бенедикта разом з іншими полоненими відправлять до Мосамедіша, де за викуп передадуть у руки Джеймса В. Велдона.

Якби місіс Велдон бачила, у яку лють впав Алвез, дізнавшись про зникнення в’язня, вона відразу зрозуміла б, що той зник зовсім не з його волі. Але якщо кузен Бенедикт справді втік сам, то чому ж він не посвятив її у свій задум і не повідомив про втечу?

Однак пошуки, які Алвеш і його слуги провели з найбільшою ретельністю, привели до несподіваної знахідки — того самого кротового ходу, що сполучав факторію безпосередньо із сусіднім лісом. Після цього торговець уже не сумнівався, що «мисливець на мух» утік саме через цей вузький підземний прохід. Можна уявити його лють, коли він збагнув, що відповідальність за втечу, найімовірніше, покладуть на нього, а винагорода, яку він мав отримати за цю справу, відповідно зменшиться.

— Нікчема він був, цей дурень, — сердито думав Алвеш. — А втім, мені ще дорого доведеться за нього заплатити! Ох, тільки б знову його спіймати!..

Та попри всі пошуки всередині факторії й попри те, що навколишні ліси прочесали на багато миль довкола, знайти бодай якийсь слід утікача так і не вдалося. Місіс Велдон довелося змиритися з утратою свого кузена, а Алвешеві — попрощатися з надією повернути втікача. Оскільки важко було припустити, що той мав будь-який зв’язок із зовнішнім світом, усі дійшли висновку, що він натрапив на цей підземний хід випадково й, скориставшись нагодою, утік, навіть не подумавши про тих, кого залишив позаду, наче їх ніколи й не існувало.

Місіс Велдон була змушена визнати, що все сталося саме так. Та вона навіть не подумала дорікати цьому нещасному чоловікові, який, очевидно, зовсім не усвідомлював своїх вчинків.

— Бідолаха… Що ж із ним тепер сталося? — тривожно запитувала вона сама себе.

Само собою зрозуміло, що того ж дня кротовий хід було ретельно засипано, а охорону як усередині факторії, так і навколо неї, посилили вдвічі.

Так і тривало одноманітне життя полонених — місіс Велдон та її маленького сина.

Тим часом у провінції сталася незвичайна для цієї пори року природна аномалія. Приблизно 19 червня, хоча сезон масіка, що зазвичай завершувався ще у квітні, давно минув, знову почалися затяжні дощі. Небо затягнуло суцільною хмарністю, і безперервні зливи заливали всю область Казонде.

Якщо для місіс Велдон це означало лише прикру незручність — вона більше не могла прогулюватися подвір’ям факторії, — то для місцевих жителів лиха набули справді катастрофічних масштабів. Низини, де вже достигав урожай, опинилися під водою. Люди, які раптово втратили свої посіви, незабаром опинилися на межі голоду. Уся праця сезону була зведена нанівець, а королева Моїна разом зі своїми радниками не мала жодного уявлення, як урятувати становище.

Тоді вирішили звернутися до чаклунів. Але не до тих, що лікували хворих своїми заклинаннями й чарами або віщували майбутнє тубільцям. Цього разу йшлося про загальне лихо, тож покликали найвідоміших мганнгів — чаклунів, яким приписували здатність викликати дощ або, навпаки, зупиняти його. Саме вони мали відвернути небезпеку.

Та всі їхні чари виявилися марними. Вони без кінця тягнули свої монотонні заклинання, бряжчали подвійними брязкальцями й дзвіночками, використовували найдорожчі амулети, а особливо — священний ріг, наповнений болотом і шматочками кори, кінчик якого розгалужувався на три маленькі ріжки. Вони здійснювали обряди вигнання злих духів, кидаючи маленькі грудочки посліду або навіть плюючи в обличчя найповажнішим особам королівського двору. Але все це не допомогло: духи, які, за їхніми віруваннями, керували народженням дощових хмар, залишалися непохитними.

Та становище дедалі погіршувалося. Тоді королеві Моїні спало на думку запросити славетного мганнгу, який саме перебував на півночі Анголи. Це був чаклун найвищого ґатунку. Його слава здавалася ще більшою через те, що в цих краях він ніколи раніше не бував, а отже, ніхто не мав нагоди перевірити його здібності. Проте про його дивовижні успіхи в боротьбі із затяжними сезонами дощів — масіками — ходили справжні легенди.

Уранці 25 червня новий мганнга гучно сповістив про своє прибуття до Казонде дзвінким передзвоном численних дзвіночків.

Чаклун попрямував просто до тчитоки, і натовп тубільців одразу кинувся йому назустріч. Небо вже не так рясно поливало дощем, вітер почав змінювати напрямок, і ці перші ознаки прояснення, що збіглися з появою мганнги, ще більше схиляли людей повірити в його могутність.

До того ж він мав справді величний вигляд. Це був кремезний, статний темношкірий чоловік надзвичайної вроди. На зріст він мав щонайменше шість футів і, без сумніву, вирізнявся винятковою фізичною силою. Уже сама його постава справляла на всіх незабутнє враження.

Зазвичай чаклуни мандрували селами гуртами — по троє, четверо або й п’ятеро, у супроводі численних помічників і підспівувачів. Але цей мганнга був сам. Його груди вкривали широкі білі смуги, намальовані каоліновою глиною. Нижню частину тіла приховувала простора спідниця, сплетена з трав’яного волокна, з таким довгим шлейфом, що ним не посоромилася б навіть найвибагливіша модниця. На шиї висіло намисто з пташиних черепів, голову вкривав шкіряний шолом із пір’ям, прикрашеним намистинами, а довкола пояса була застібнута мідна перев’язь, до якої було причеплено кілька сотень дзвіночків, що бряжчали голосніше за дзвінку збрую іспанського мула. Саме так був убраний цей розкішний представник братства місцевих віщунів.

Усе його чаклунське начиння складалося з великого кошика, дном якого слугувала висушена калебаса. Усередині лежали мушлі, амулети, невеликі дерев’яні ідоли, різноманітні фетиші, а також чималий запас маленьких кульок із висушеного посліду — незамінного атрибута заклинань і ворожінь у Центральній Африці.

Невдовзі натовп помітив ще одну особливість нового мганнги: він був німим. Але ця вада лише додала йому загадковості й ще більше зміцнила повагу, яку люди вже почали до нього відчувати. Замість слів він видавав лише глухий, протяжний горловий звук, позбавлений будь-якого зрозумілого змісту. А це, на думку присутніх, лише підтверджувало його надприродну силу — адже справжньому чаклунові слова ні до чого.

Спершу мганнга обійшов головну площу, виконуючи повільний урочистий танок, під час якого дзвеніли всі його численні дзвіночки. Натовп рухався слідом, наслідуючи кожен його жест. Здавалося, ніби ціла зграя мавп покірно повторює рухи величезного ватажка. Потім чаклун раптом звернув на головну вулицю Казонде й упевнено попрямував до королівської резиденції.

Щойно королеві Моїні повідомили про прибуття нового віщуна, вона вийшла назустріч у супроводі всіх своїх придворних.

Мганнга низько вклонився, майже торкнувшись чолом пилюки, а тоді випростався на весь свій могутній зріст. Він простяг руки до неба, яким швидко пливли розірвані клапті хмар. Чаклун показував на них, наслідуючи їхній рух у жвавій пантомімі: ось вони ніби тікають на захід, але знову повертаються зі сходу, кружляючи в безупинному коловороті, який жодна людська сила не здатна зупинити.

І раптом, на превеликий подив усього міста й королівського двору, чаклун узяв за руку грізну володарку Казонде. Кілька придворних кинулися було перешкодити такому нечуваному порушенню етикету, але дужий мганнга схопив найближчого за шию й одним рухом відкинув його кроків на п’ятнадцять.

Королева, схоже, зовсім не образилася на таку зухвалу поведінку. Вона навіть скривила обличчя в подобі усмішки, зверненої до віщуна. Той одразу повів її швидким кроком, а натовп із галасом ринув слідом.

Цього разу мганнга попрямував до факторії Алвеша. Незабаром він дістався до зачинених воріт. Одного удару плечем вистачило, щоб вони впали на землю, і чаклун провів зачаровану королеву всередину.

Торговець, його солдати та раби вже збіглися, готові покарати нахабу, який дозволив собі вибити ворота, не дочекавшись, поки їх відчинять. Та, побачивши королеву, що не висловлювала жодного невдоволення, всі завмерли в шанобливому мовчанні.

Алвеш, певно, хотів запитати володарку, чим зобов’язаний честі її візиту, але чаклун не дав йому й слова мовити. Він відтиснув натовп, залишивши довкола себе широкий вільний простір, і з ще більшою пристрастю відновив свою пантоміму. Рукою він показував на хмари, погрожував їм, заклинав їх, робив рухи, ніби спершу зупиняє їхній лет, а потім відганяє геть. Його величезні щоки роздулися, і він дмухав на темну масу хмар так, наче справді мав силу розвіяти її. Потім випростався й простяг руки вгору, ніби хотів перегородити хмарам шлях; здавалося, його велетенський зріст ось-ось дозволить йому схопити їх.

Забобонна Моїна була буквально зачарована грою цього великого лицедія. Вона вже не володіла собою. З її вуст виривалися вигуки, вона марила й мимоволі повторювала всі рухи мганнги. Придворні й натовп робили те саме, а глухі горлові звуки німого чаклуна тонули в хорі співів, криків і виття, на які так щедра мова тубільців.

Та чи перестали хмари здійматися на східному обрії й затуляти тропічне сонце? Чи розсіялися вони від заклять нового віщуна? Ні. Саме тоді, коли королева й її народ уже уявили, що приборкали злих духів, які засипали їх безконечними зливами, небо, трохи прояснене від світанку, раптом знову потемніло ще дужче. На землю з тріском упали великі краплі грозового дощу.

І тут настрій натовпу різко змінився. Люди накинулися на мганнгу, який виявився не кращим за інших чаклунів. Достатньо було одного похмурого погляду королеви, щоб усі зрозуміли: щонайменше вух йому тепер не зберегти. Тубільці зімкнули довкола нього коло, кулаки вже загрозливо здіймалися в повітрі, і чаклуна ось-ось чекала жорстока розправа, коли несподіваний випадок раптом змінив перебіг подій.

Мганнга, який височів над несамовито ревучим натовпом, раптом простяг руку в бік одного з кутків подвір’я. Його жест був таким владним і рішучим, що всі, мов один, обернулися в тому напрямку.

Місіс Велдон і маленький Джек, стривожені галасом та несамовитими криками, саме вийшли зі своєї хатини. Саме на них у гнівному пориві вказував чаклун лівою рукою, тоді як праву він здійняв до неба.

Так, це були вони! Саме ця біла жінка і її дитина принесли із собою всі нещастя! Саме вони стали джерелом лиховісних чар! Саме вони привели із далеких дощових країв ці чорні хмари, щоб затопити землі Казонде!

Натовп миттєво зрозумів цей безмовний вирок. Королева Моїна, показавши на місіс Велдон, зробила загрозливий жест. З дикими криками тубільці кинулися до неї.

Місіс Велдон зрозуміла, що загинула. Міцно притиснувши сина до грудей, вона застигла нерухомо, мов кам’яна статуя, перед розлюченим натовпом.

Мганнга попрямував до неї. Люди шанобливо розступалися перед віщуном, який, здавалося, не лише знайшов винуватців лиха, а й знав, як його відвернути.

Алвеш, для якого життя полонянки мало неабияку цінність, теж поспішив уперед, не знаючи, як діяти.

Мганнга вихопив маленького Джека з материнських рук і високо підняв його до неба. На мить усім здалося, що він ось-ось розіб’є дитині голову об землю, приносячи жертву розгніваним богам.

Місіс Велдон видала несамовитий крик і без пам’яті впала на землю.

Та чаклун, подавши королеві якийсь знак, що, очевидно, заспокоїв її, нахилився, підняв непритомну матір і, взявши її разом із дитиною, поніс геть. Натовп, повністю підкорений його волі, мовчки розступався перед ним.

Алвеш не мав наміру миритися з таким розвитком подій. Спершу він уже втратив одного з трьох полонених, а тепер мав дозволити, щоб у нього просто з-під носа забрали решту «товару» разом із величезною винагородою, яку обіцяв Негоро? Нізащо! Хай навіть увесь край Казонде потоне в новому всесвітньому потопі! Він кинувся, щоб перешкодити викраденню.

Та цього разу весь натовп обернувся проти нього. За наказом королеви вартові схопили Алвеша, і торговцеві, добре розуміючи, чим може закінчитися непокора, довелося скоритися, хоча в душі він люто проклинав безмежну забобонність підданих величної Моїни.

Тубільці були переконані: щойно ті, хто накликав дощі, зникнуть, разом із ними зникнуть і хмари. Ніхто не сумнівався, що чаклун має намір умилостивити духів кров’ю чужинців і таким чином покласти край зливам, які принесли стільки страждань.

Тим часом мганнга ніс своїх жертв так легко, як лев несе в могутній пащі двох маленьких козенят. Переляканий Джек безпорадно тулився до нього, а непритомна місіс Велдон безвільно звисала на його руках. Позаду скаженілий натовп супроводжував їх несамовитим виттям. Проте чаклун залишив межі факторії, швидко пройшов через Казонде, заглибився в ліс і без жодної зупинки подолав майже три милі. Його крок не втрачав сили ні на мить. Нарешті, коли тубільці зрозуміли, що він більше не бажає нікого бачити за собою, і припинили переслідування, мганнга дістався до річки, бурхливі води якої стрімко неслися на північ.

Там, у глибокій заглибині берега, схованій за густими звисаючими травами й кущами, що повністю затуляли її від сторонніх очей, була пришвартована пірога, накрита легким солом’яним навісом.

Мганнга обережно опустив до човна свою подвійну ношу, відштовхнув його ногою від берега, і течія миттю підхопила суденце. Тоді він гучним, цілком виразним голосом промовив:

— Капітане, приймайте місіс Велдон і маленького Джека! А тепер — рушаймо! І нехай усі небесні хмари вивалять свої зливи на цих дурнів із Казонде!