«П’ятнадцятирічний капітан» читати (повністю). Жуль Верн

«П’ятнадцятирічний капітан» Розділ 17: За течією

Це говорив Геркулес — зовсім невпізнанний у своєму чаклунському вбранні. Звертався він до Діка Сенда — Діка Сенда, який ще був надто слабкий після пережитого й мусив спиратися на кузена Бенедикта, біля ніг якого лежав Дінго.

Місіс Велдон, яка саме прийшла до тями, змогла лише прошепотіти:

— Ти!.. Діку!.. Невже це ти?..

Юний капітан хотів підвестися, але місіс Велдон уже міцно обіймала його, а маленький Джек обсипав його радісними пестощами.

— Друже Діку!.. Любий Діку!.. — без упину повторював хлопчик.

Потім він обернувся до Геркулеса.

— А я ж тебе навіть не впізнав!

— Еге ж! Добряче я перевтілився! — засміявся Геркулес, стираючи з грудей білі смуги фарби, що вкривали його тіло.

— Ти був такий страшний! — щиро сказав Джек.

— Авжеж! Я ж удавав самого чорта, а чорт, як відомо, красенем не буває!

— Геркулесе!.. — мовила місіс Велдон, простягаючи руку мужньому чорношкірому другові.

— Він урятував вас, — додав Дік Сенд. — Так само, як раніше врятував і мене, хоч сам цього нізащо не визнає.

— Урятував? Та ні, — похитав головою Геркулес. — Ми ще далеко не в безпеці. І, зрештою, якби не пан Бенедикт, який повідомив нам, де вас тримають, місіс Велдон, ми взагалі нічого не змогли б зробити!

Справді, саме Геркулес п’ять днів тому наздогнав ученого в ту мить, коли той, опинившись за дві милі від факторії, стрімголов мчав за своєю дорогоцінною мантикорою. Якби не цей випадок, ні Дік Сенд, ні Геркулес так і не дізналися б, де утримують місіс Велдон, і Геркулесові ніколи не вдалося б проникнути до Казонде, перевдягнувшись чаклуном.

Поки човен швидко плив за течією вузькою ділянкою річки, Геркулес коротко розповів про все, що сталося після його втечі з табору на Кванзі. Він пояснив, як непомітно простежив за кітандою, у якій везли місіс Велдон із сином; як знайшов пораненого Дінго; як вони разом дісталися околиць Казонде; як записка, яку він передав через вірного собаку, повідомила Дікові Сенду про долю місіс Велдон; як після несподіваної появи кузена Бенедикта він безуспішно намагався проникнути до факторії, що тепер охоронялася ще пильніше, ніж раніше; і, нарешті, як йому пощастило скористатися нагодою й вирвати полонянку з рук жорстокого Жозе-Антоніу Алвеша.

Ця нагода випала саме того дня. Лісом, у якому Геркулес щоночі нишпорив, стежачи за всім довкола й чекаючи слушної миті, проходив мганнга — той самий знаменитий чаклун, на якого з таким нетерпінням чекали мешканці Казонде. Накинутися на нього, позбавити його магічного вбрання та всього чаклунського начиння, прив’язати до дерева ліанами такими вузлами, яких не розв’язали б навіть уславлені брати Девенпорти, розмалювати власне тіло за його зразком і самому зіграти роль великого заклинача дощів — усе це виявилося справою лише кількох годин. Але здійснити цей задум вдалося тільки завдяки неймовірній довірливості й забобонності місцевих жителів.

У своїй поспішній розповіді Геркулес поки що не сказав жодного слова про самого Діка Сенда.

— А що було з тобою, Діку? — запитала місіс Велдон.

— Зі мною, місіс Велдон? — відповів юний капітан. — Майже нічого не пам’ятаю. Моєю останньою думкою були ви… і Джек… Я марно намагався розірвати мотузки, якими мене прив’язали до стовпа… Вода піднялася вище моєї голови… Я знепритомнів… А коли отямився, то лежав у схованці серед густих папірусів на березі, а Геркулес, стоячи навколішки, доглядав мене.

— Авжеж! Адже я ж лікар! — усміхнувся Геркулес. — Лікар, віщун, чаклун, чарівник і ще ворожбит на додачу!..

— Геркулесе, — мовила місіс Велдон, — скажіть, як вам удалося врятувати Діка Сенда?

— Хіба це справді я його врятував, місіс Велдон? — удавано здивувався Геркулес. — Може, течія сама зламала стовп, до якого був прив’язаний наш капітан, і серед ночі винесла його на ту колоду, де я знайшов його напівживого? Та й зрештою, що тут такого незвичайного? У темряві легко було пробратися поміж тілами нещасних, що вкривали дно ями, дочекатися, поки прорве загату, пірнути в бурхливий потік і, маючи трохи сили, одним махом витягнути і нашого капітана, і той стовп, до якого його прив’язали ці мерзотники! Нічого героїчного тут немає. Так само вчинив би кожен. Хоч би пан Бенедикт… або Дінго! Зрештою, чому б не Дінго?..

У відповідь пролунав гавкіт. Джек обхопив руками велику голову собаки й дружньо поплескав його.

— Дінго, — серйозно запитав він, — це ти врятував нашого друга Діка?

При цьому хлопчик лагідно похитав собачу голову з боку в бік.

— Бачиш, Геркулесе! Він каже «ні»! Отже, це був не він. — Потім Джек знову звернувся до собаки: — Дінго, а це Геркулес урятував нашого капітана?

І цього разу він кілька разів обережно нахилив голову пса вгору й униз.

— Він каже «так»! Каже «так»! — радісно вигукнув Джек. — От бачиш, Геркулесе, це був ти!

— Ех ти, друже Дінго! — засміявся Геркулес, гладячи собаку. — Недобре! Адже ти обіцяв мене не виказувати!

Так, саме Геркулес ризикував власним життям, щоб урятувати Діка Сенда. Але він був людиною надзвичайно скромною й нізащо не хотів визнавати своєї заслуги. Для нього це було цілком природно, і він знову повторив, що будь-хто з його товаришів учинив би так само за таких обставин.

Після цього місіс Велдон заговорила про старого Тома, його сина, Актеона, Бата — усіх їхніх нещасних супутників.

Їх погнали до краю Великих озер. Геркулес бачив, як вони проходили разом із караваном рабів. Він ішов за ними, але жодної нагоди зв’язатися з ними так і не випало. Вони зникли… Їх було втрачено…

І веселий сміх Геркулеса, який ще хвилину тому лунав у човні, змінився гіркими сльозами, яких він навіть не намагався приховати.

— Не плачте, друже, — лагідно сказала місіс Велдон. — Хто знає, можливо, Господь ще подарує нам щастя колись побачити їх знову.

Потім кількома словами вона розповіла Дікові Сенду про все, що сталося під час її перебування у факторії Алвеша.

— Можливо, — додала вона, — нам навіть краще було б залишитися в Казонде…

— От незграба ж я! — вигукнув Геркулес.

— Ні, Геркулесе, — заперечив Дік Сенд. — Ні в якому разі. Ці негідники однаково знайшли б спосіб заманити пана Велдона в пастку. Треба негайно тікати всім разом. Ми дістанемося узбережжя раніше, ніж Негоро повернеться до Мосамедіша. Там португальська влада надасть нам захист і допомогу. А коли Алвеш з’явиться отримувати свої сто тисяч доларів…

— То він одержить сто тисяч ударів палицею по своїй старій шахрайській голові! — гаряче перебив Геркулес. — І вже це я із задоволенням влаштую йому власноруч!

Однак це створювало нову серйозну проблему. Звісно, місіс Велдон уже не могла й думати про повернення до Казонде. Отже, тепер найголовніше було випередити Негоро. Саме цій меті Дік Сенд вирішив підпорядкувати всі свої подальші дії.

Нарешті йому випала нагода здійснити задум, який він виношував уже давно: дістатися узбережжя, скориставшись течією великої річки. Водний шлях був просто перед ними. Річка текла на північ, і Дік припускав, що вона може впадати до Заїру. У такому разі місіс Велдон та її супутники опинилися б не в Сан-Паулу-ді-Луанді, а біля гирла цієї могутньої річки. Та це не мало великого значення, адже й там, у колоніях Нижньої Гвінеї, вони могли розраховувати на допомогу.

Спочатку Дік Сенд, вирішивши довіритися течії, мав намір скористатися одним із тих плавучих трав’янистих островів, що у великій кількості дрейфували африканськими річками.

Але Геркулес, нишпорячи вночі берегом, натрапив на човен, який уже почало відносити течією. Кращої знахідки годі було й бажати — випадок цього разу надзвичайно сприяв утікачам. Це була не вузька тубільська пирога, якими зазвичай користувалися місцеві жителі. Знайдений човен мав понад тридцять футів завдовжки й близько чотирьох футів завширшки. Саме такими великими пирогами, які могли вмістити багато веслярів, плавали на водах Великих озер. У ньому місіс Велдон і її супутники могли розташуватися досить зручно. Достатньо було лише втримувати човен на головній течії за допомогою довгого стернового весла, і річка сама несла б їх уперед.

Спершу Дік Сенд, бажаючи залишатися непоміченим, збирався плисти лише вночі. Але це означало б, що човен рухатиметься лише дванадцять годин на добу, а отже, подорож тривала б удвічі довше. На щастя, йому спала на думку значно краща ідея. Він запропонував укрити пирогу своєрідним куполом із довгої трави, натягнутої на жердину, що проходила від носа до корми. Звисаючи майже до самої води, трава приховувала навіть довге стернове весло. З боку човен здавався звичайною купиною рослинності, яка повільно дрейфує серед безлічі інших плавучих острівців. Маскування було настільки вдалим, що навіть птахи помилялися: помітивши серед трави зернятка, на цей зелений острівець часто сідали червонодзьобі мартини, чорні аррінги та сірі з білим зимородки.

Крім того, цей зелений навіс захищав мандрівників від нещадного тропічного сонця. За таких умов подорож могла бути відносно легкою, хоча аж ніяк не безпечною.

Адже шлях мав бути довгим, і щодня доводилося добувати собі їжу. Якщо рибальство не забезпечувало достатньої здобичі, потрібно було виходити на берег полювати. З вогнепальної зброї в них залишалася лише рушниця, яку Геркулес урятував після нападу мурашок. Проте Дік був певен, що не змарнує жодного набою. Він навіть сподівався, що, просовуючи рушницю крізь трав’яний навіс, зможе стріляти ще точніше, подібно до мисливця, який веде вогонь із добре замаскованого укриття.

Тим часом пирогу швидко несла течія, швидкість якої Дік оцінював щонайменше у дві милі на годину. Він розраховував, що між двома світанками вони зможуть подолати приблизно п’ятдесят миль. Але саме через таку швидку течію доводилося безперервно стежити за річкою, щоб вчасно оминути підводне каміння, повалені дерева чи мілини. Крім того, існувала ще одна небезпека: будь-якої миті спокійна течія могла перетворитися на стрімкі пороги або водоспади, що було звичайним явищем для африканських річок.

Дік Сенд, якому зустріч із місіс Велдон і маленьким Джеком повернула сили та впевненість, зайняв місце на носі човна. Крізь густу завісу трави він уважно вдивлявся вперед, стежачи за руслом річки, і голосом або жестами подавав знаки Геркулесові, чия могутня рука міцно тримала стернове весло, вказуючи, як найкраще втримувати пирогу на правильному курсі.

Місіс Велдон лежала посеред човна на простому ложі із сухого листя, цілком поринувши у свої тривожні думки. Кузен Бенедикт сидів похмурий і мовчазний. Він і досі косо поглядав на Геркулеса, не пробачивши йому втручання в історію з мантикорою. Учений гірко думав про свою втрачену колекцію, про дорогоцінні ентомологічні записи, справжньої цінності яких дикуни Казонде, звісно, ніколи не змогли б оцінити. Простягнувши ноги й схрестивши руки на грудях, він час від часу машинально намагався поправити на переніссі окуляри, яких там уже давно не було.

Маленький Джек добре зрозумів, що шуміти не можна. Але оскільки ніхто не забороняв йому рухатися, він наслідував свого друга Дінго й рачкував від одного кінця човна до іншого, перетворивши це на веселу гру.

Протягом перших двох днів місіс Велдон та її супутники харчувалися запасами, які Геркулес устиг підготувати ще перед відплиттям. Тому Дік Сенд лише ненадовго зупинявся вночі, щоб усі могли трохи відпочити. На берег він не виходив, вирішивши робити це лише тоді, коли виникне нагальна потреба поповнити запаси їжі.

Початок цієї подорожі невідомою річкою минув без жодних пригод. У середньому її ширина не перевищувала ста п’ятдесяти футів. Поверхнею течії дрейфували численні плавучі острівці рослинності, що рухалися з тією самою швидкістю, що й пирога. Отже, зіткнення з ними не становило небезпеки, хіба що якийсь із них затримався б на прихованій перешкоді.

Береги теж здавалися безлюдними. Було очевидно, що ці віддалені куточки Казонде місцеві жителі відвідували дуже рідко.

Уздовж берегів буйно розросталася дика рослинність, розмальовуючи краєвид найяскравішими барвами. Асклепії, гладіолуси, лілії, клематиси, бальзаміни, зонтичні рослини, алое, деревоподібні папороті та духмяні кущі утворювали розкішну живу облямівку. Подекуди до самої річки підступали густі ліси. Над водою схилялися копалові дерева, акації з жорстким листям, баугінії із надзвичайно міцною деревиною, чиї стовбури з холоднішого боку вкривалися густим шаром лишайників, а також величезні фікуси, що здіймалися над землею на численних ходульних коренях, схожих на коріння мангрів, та багато інших величних дерев. Їхні крони, змикаючись високо над річкою, приблизно на висоті ста футів, утворювали суцільний зелений склеп, крізь який майже не пробивалося сонячне світло. Часто дерева ще й перекидали з берега на берег природні мости з ліан. Саме на одному з таких мостів удень 27 червня маленький Джек із захопленням побачив зграю мавп, які переходили через річку, тримаючись одна за одну хвостами, щоб не впасти, якби ліана раптом урвалася під їхньою вагою.

То були соко — невеликі шимпанзе, поширені в Центральній Африці. На вигляд вони були досить непривабливими: низькі лоби, світло-жовті морди, високо посаджені вуха. Жили вони невеликими зграями приблизно по десять особин, гавкали майже як мисливські собаки й користувалися серед тубільців недоброю славою, адже часом викрадали дітей, щоб дряпати або кусати їх заради забави. Переходячи через ліановий міст, ці тварини й гадки не мали, що просто під ними, у замаскованій травою пирозі, перебуває хлопчик, який міг би стати для них такою самою іграшкою. Отже, задум Діка Сенда виявився справді блискучим: навіть ці надзвичайно спостережливі створіння не розпізнали пастки.

Приблизно через двадцять миль, того ж дня, човен раптом зупинився.

— Що сталося? — запитав Геркулес, який, як і раніше, стояв біля стернового весла.

— Загата, — відповів Дік Сенд. — Але природна.

— То треба її розрубати, пане Діку!

— Саме так, Геркулесе. Сокирою. На неї нанесло кілька плавучих островів, і вона витримала їхній натиск.

— Тоді до роботи, капітане! До роботи! — вигукнув Геркулес і перейшов до носа пироги.

Загата утворилася з переплетених стебел надзвичайно міцної рослини з блискучим листям. Щільно притискаючись одне до одного, її стебла самі собою спліталися у справжній природний настил, який місцеві називали тікатіка. Він був настільки міцним, що по ньому можна було переходити річку пішки, лише трохи провалюючись у рослинний килим на кілька десятків сантиметрів. Поверхню цієї природної греблі вкривали розкішні зарості квітучого лотоса.

Уже сутеніло. Геркулес міг без великого ризику вийти на загату. Він так вправно працював сокирою, що за дві години перепона не витримала. Течія відразу рознесла її розірвані половини до берегів, і пирога знову легко підхопилася швидким плином річки.

Зізнатися, кузен Бенедикт — цей великовіковий дитина — потай навіть сподівався, що подолати загату не вдасться. Така мандрівка здавалася йому нескінченно нудною. Він уже почав із жалем згадувати факторію Жозе-Антоніу Алвеша й ту хатину, де залишилася його дорогоцінна ентомологічна скринька. Його смуток був цілком щирим, і, правду кажучи, бідолаху було шкода. Навколо — жодної комахи! Жодного нового екземпляра для колекції!

Тож якою ж була його радість, коли Геркулес — зрештою, його «учень» — приніс йому огидну на вигляд маленьку істоту, яку щойно знайшов на стеблині тікатіки. Дивна річ: віддаючи свою знахідку, добродушний чорношкірий навіть трохи ніяковів.

Та які вигуки вирвалися в кузена Бенедикта, коли він, затиснувши комаху між великим і вказівним пальцями, підніс її якомога ближче до своїх короткозорих очей, яким тепер уже не могли допомогти ні окуляри, ні лупа!

— Геркулесе! — вигукнув він. — Геркулесе! Ось тепер ти остаточно заслужив моє прощення! Кузино Велдон! Діку! Це ж унікальна шестинога комаха африканського походження! Принаймні цього разу ніхто не посміє заперечувати моє відкриття, і ця знахідка залишить мене тільки разом із життям!

— Невже вона така цінна? — усміхнулася місіс Велдон.

— Цінна?! — мало не скрикнув кузен Бенедикт. — Та ще й яка! Комаха, що не належить ані до жуків, ані до сітчастокрилих, ані до перетинчастокрилих, та й узагалі не входить до жодного з десяти рядів, визнаних ученими! Її швидше можна було б віднести до павукоподібних! Вона ніби павук — була б павуком, якби мала вісім ніг. Але ж ні! У неї лише шість! Це справжня шестинога істота! О, друзі мої, саме цієї радості мені й судилося дочекатися! Нарешті моє ім’я увійде до науки! Ця комаха називатиметься Hexapodes benedictus!

Захоплений учений був такий щасливий, так захопився своєю улюбленою справою, що на якусь мить забув і про пережиті лиха, і про небезпеки, які ще чекали попереду. Бачачи його непідробну радість, ні місіс Велдон, ні Дік Сенд не стали стримувати своїх щирих привітань.

Тим часом пирога безшумно ковзала темними водами річки. Нічну тишу порушували лише сухе клацання луски крокодилів та глухе пирхання гіпопотамів, які бавилися біля берегів.

Згодом над вершинами дерев піднявся місяць. Його лагідне сріблясте світло пробивалося крізь трав’яний навіс і м’яко освітлювало середину човна.

Раптом із правого берега долинув далекий гомін, а слідом — глухий, ритмічний шум, ніби десь у темряві одночасно запрацювали сотні велетенських насосів.

То було кілька сотень слонів. Наситившись удень грубим деревним корінням, вони прийшли до річки втамувати спрагу перед нічним відпочинком. Здавалося, що всі ці могутні хоботи, дружно опускаючись у воду й знову здіймаючись угору, ось-ось вип’ють усю річку до останньої краплі.

«П’ятнадцятирічний капітан» Розділ 18: Різні пригоди

Упродовж восьми днів човен невпинно дрейфував за течією, як уже було описано раніше. За цей час не сталося жодної справді важливої події. На багато миль річка омивала край величних лісів, а далі, там, де ці могутні дерева зникали, безкраї джунглі простягалися аж до самого обрію.

Якщо людей у цих місцях майже не траплялося — і Дік Сенд зовсім не мав підстав через це нарікати, — то тварин тут було вдосталь. Уздовж берегів грайливо носилися зебри, паслися лосі та каами — напрочуд граційні антилопи. Із настанням ночі вони щезали, поступаючись місцем леопардам, чий моторошний рев лунав у темряві, а також левам, які нечутно стрибали крізь високу траву. Та поки що втікачам щастило: жоден із цих хижаків — ні тих, що жили в лісі, ні тих, що чатували в річці, — не завдав їм шкоди.

Щодня, найчастіше по обіді, Дік Сенд підводив човен до одного з берегів, висаджувався й обстежував навколишню місцевість.

Запаси харчів потрібно було постійно поповнювати. Але в цьому краї, де не існувало жодного землеробства, годі було сподіватися знайти маніок, сорго, кукурудзу чи плоди, що становили рослинну їжу місцевих племен. Дикорослі різновиди цих рослин були непридатні до споживання. Тож Дікові Сендові доводилося полювати, хоча кожен постріл із рушниці міг привернути до нього зовсім небажану увагу.

Вогонь добували по-місцевому: швидко обертаючи тонку паличку в заглибині, вирізаній у гілці дикої смоківниці. Подейкують, що саме так вогонь уміють добувати навіть деякі горили. Потім на кілька днів уперед смажили м’ясо лося або антилопи. 4 липня Дікові Сендові особливо пощастило: одним влучним пострілом він підбив поку й забезпечив загін солідним запасом дичини. Це була тварина завдовжки близько півтора метра, з довгими кільчастими рогами, рудувато-жовтою шерстю, вкритою світлими плямами, і білим черевом. Її м’ясо виявилося надзвичайно смачним.

Отже, якщо врахувати майже щоденні висадки на берег і нічні зупинки для відпочинку, то до 8 липня вони подолали не більш як сто миль. І все ж це була чимала відстань. Дік Сенд дедалі частіше замислювався, куди зрештою приведе їх ця нескінченна річка, що досі приймала лише вузенькі притоки й майже не ставала ширшою. Після тривалого руху на північ її русло тепер поступово звертало на північний захід.

Втім, сама річка також давала мандрівникам їжу. На довгі ліани, всіяні колючками, які правили за рибальські гачки, вдавалося ловити ніжних на смак санджиків, що після копчення добре зберігалися й легко перевозилися по всій околиці; чорних усаків, яких тут високо цінували; монде з широкими головами, чиї ясна були всіяні жорсткими щетинками замість зубів; а також невеликих дагалів — любителів швидкої течії, риб із роду оселедцевих, які нагадували знаменитих дрібних whitebait із Темзи.

9 липня Дікові Сендові довелося проявити виняткову витримку. Він був сам на березі, чатуючи на кааму, роги якої виднілися над густими заростями. Щойно юнак вистрілив, як за якихось тридцять кроків із хащів одним стрибком вискочив грізний мисливець. Очевидно, він теж претендував на здобич і зовсім не збирався поступатися нею.

Великий лев, один із тих, яких місцеві жителі називали карамо, а не безгривих «ньяських левів», раптово постав перед Діком. Це був справжній велетень — майже півтора метра заввишки в плечах, грізний і могутній хижак.

Одним стрибком лев упав просто на кааму, яку куля Діка Сенда щойно збила з ніг. Антилопа ще була жива, судомно сіпалася й жалібно кричала під важкою лапою страшного звіра.

Дік Сенд уже встиг вистрілити й залишився беззбройним — він не мав ані миті, щоб дослати до рушниці новий набій.

Лев одразу помітив юнака, але спершу лише втупився в нього своїм поглядом.

Дік Сенд знайшов у собі силу не ворухнутися. Він пам’ятав, що в таких випадках нерухомість іноді рятує життя. Тому навіть не спробував перезарядити рушницю і, тим більше, не кинувся тікати.

Лев не відводив від нього своїх котячих, червонуватих, блискучих очей. Звір ніби вагався між двома жертвами — тією, що ще борсалася, і тією, що стояла нерухомо. Якби каама не звивалася під його пазурами, Дік Сенд був би приречений.

Так минуло дві нескінченно довгі хвилини. Лев дивився на Діка Сенда, а Дік Сенд — на лева, не наважуючись навіть кліпнути.

Нарешті хижак широко роззявив пащу, одним ривком підхопив ще живу антилопу й легко поніс її, немов собака несе впольованого зайця. Змахуючи могутнім хвостом, він розсунув кущі й зник у густих заростях.

Ще кілька хвилин Дік Сенд стояв нерухомо. Лише потім повернувся до своїх супутників, але нічого не розповів їм про небезпеку, якої уникнув лише завдяки своїй холоднокровності. Якби ж утікачам довелося не плисти швидкою течією, а пробиратися через рівнини й ліси, де водилися такі хижаки, то, можливо, від корабельної команди «Пілігрима» вже не залишилося б жодної живої душі.

Та хоч тепер ці землі здавалися безлюдними, так було не завжди. Не раз у неглибоких западинах траплялися сліди давніх поселень. Мандрівник, добре обізнаний із цими краями, як-от Девід Лівінгстон, безпомилково впізнав би їх. Високі живоплоти з молочаю, що пережили солом’яні хатини, та священна смоківниця, яка самотньо височіла посеред колишнього селища, ясно свідчили: колись тут стояло людське поселення. Але за місцевим звичаєм смерть вождя змушувала мешканців залишати свої оселі й переносити село в інше місце.

Не виключено було й те, що в цих краях, як і в деяких інших частинах Африки, окремі племена жили під землею. Ці дикуни, які стояли, здавалося, на найнижчому щаблі людського розвитку, виходили зі своїх підземних сховків лише вночі, немов звірі зі своїх лігв. І зустріч із ними могла бути не менш небезпечною, ніж із хижими тваринами.

Що ж до людожерів, то Дік Сенд уже не мав жодних сумнівів: саме їхні землі вони тепер перетинали. Три чи чотири рази він знаходив на галявинах, серед ще теплих згарищ, напівобвуглені людські кістки — моторошні рештки якогось кривавого бенкету. Цілком могло статися, що ці канібали Верхнього Казонде саме в ту мить опиняться біля річки, коли Дік Сенд висадиться на берег. Відтоді він приставав до суші лише в разі крайньої потреби, та й то тільки після того, як Геркулес урочисто пообіцяв: щойно з’явиться найменша небезпека, човен негайно відштовхнуть від берега й виведуть на течію. Добрий велетень дав це слово. Але щоразу, коли Дік Сенд сходив на берег, йому коштувало великих зусиль приховати від місіс Велдон свою смертельну тривогу.

Увечері 10 липня мандрівникам довелося бути особливо обережними. Праворуч від річки стояло селище на палях. Тут русло розширювалося, утворюючи своєрідну лагуну, води якої омивали близько тридцяти хатин, зведених над водою. Течія проходила просто під ними, і човен мусив пливти саме цим шляхом, адже лівий рукав річки був усіяний скелями й залишався непрохідним.

Селище було заселене. Під солом’яними стріхами жевріли вогнища. Долинали людські голоси, що скидалися радше на гарчання диких звірів. А якщо, як це часто траплялося, між палями були натягнуті рибальські сіті, то пірога могла заплутатися в них, здійняти тривогу, і тоді мешканці прокинулися б саме тоді, коли вона намагалася б прорватися крізь небезпечний прохід.

Дік Сенд стояв на носі човна й, ледь чутно, віддавав розпорядження, допомагаючи обминати старі, напівзгнилі палі. Ніч була ясна. Світла вистачало, щоб бачити шлях, але водночас і для того, щоб їх могли помітити.

Настала страшна мить. Двоє тубільців, голосно перемовляючись, сиділи навпочіпки над самою водою на палях, між якими течія несла човен. Змінити напрямок було неможливо — прохід був надто вузький. Якщо вони побачать пірогу й здіймуть галас, чи не прокинеться тоді все селище?

До виходу з небезпечного проходу залишалося не більше тридцяти метрів, коли Дік Сенд почув, як тубільці заговорили значно схвильованіше. Один показував іншому на велику купу трави, що пливла за течією й загрожувала порвати сплетені з ліан сіті, які вони саме натягували.

Поспішно піднімаючи сіті, вони почали гукати на допомогу.

За мить п’ятеро чи шестеро інших темношкірих зісковзнули вниз по палях, стали на поперечні балки, що з’єднували опори, і здійняли такий несамовитий галас, що його годі описати.

У пірозі ж панувала цілковита тиша. Лише зрідка долинав приглушений голос Діка Сенда, який тихо віддавав накази. Ніхто не ворушився, окрім Геркулеса, чия права рука рівномірно працювала кормовим веслом. Час від часу глухо гарчав Дінго, але маленький Джек обома руками міцно стискав йому пащу. Зовні чулося лише дзюрчання течії, що розбивалася об палі, а над головами — дикі крики людожерів, схожі на рев хижих звірів.

Тим часом тубільці швидко витягали свої сіті. Якби вони не встигли зробити цього вчасно, човен неодмінно заплутався б у них — і тоді для всіх, хто був у ньому, усе було б скінчено. Зупинити або хоча б сповільнити рух Дік Сенд не міг: під звуженням течія ставала ще стрімкішою й несла пірогу дедалі швидше.

За якихось пів хвилини човен уже ковзав між палями. На диво, останнім відчайдушним зусиллям тубільці саме вчасно встигли підняти сіті.

Та, як і побоювався Дік Сенд, проходячи повз палі, пірога втратила частину трав’яного маскування з правого борту.

Один із тубільців різко скрикнув. Невже він устиг розгледіти, що приховує цей плавучий очерет, і вже попередив інших? Це було більш ніж імовірно.

Проте Дік Сенд і його супутники вже опинилися поза межами досяжності. За кілька хвилин стрімка течія, що перетворилася майже на поріг, віднесла їх так далеко, що плавуче селище зникло з очей.

— До лівого берега! — тихо наказав Дік Сенд. — Там русло знову прохідне!

— До лівого берега! — повторив Геркулес і з силою наляг на весло.

Дік Сенд став поруч із ним і уважно вдивився в поверхню річки, яскраво освітлену місяцем. Нічого підозрілого він не помітив. Жодна пірога не кинулася навздогін. Можливо, у цих дикунів їх просто не було. Коли ж настав світанок, на річці й на берегах не було видно жодної людини. Та все ж, про всяк випадок, човен і далі тримався лівого берега.

Протягом наступних чотирьох днів — від 11 до 14 липня — місіс Велдон та її супутники не могли не помітити, що місцевість навколо докорінно змінилася. Перед ними лежала вже не просто безлюдна країна, а справжня пустеля. Вона нагадувала Калахарі, яку Девід Лівінгстон досліджував під час своєї першої африканської експедиції. Висохла, безплідна земля нічим не скидалася на родючі простори високогір’я, які вони залишили позаду.

І попереду все так само тягнулася нескінченна річка, яку вже сміливо можна було назвати великою рікою, адже здавалося, що її води неодмінно мають зрештою дістатися самого Атлантичного океану.

Проблема харчів у цьому висушеному сонцем краї ставала дедалі гострішою. Попередні запаси давно скінчилися. Риболовля майже нічого не давала, а полювання стало марним. Лосі, антилопи, поку та інші великі тварини не могли вижити в цій пустельній місцевості, а разом із ними зникли й хижаки.

Тож ночі більше не здригалися від звичного реву левів і леопардів. Єдиним звуком, що порушував нічну тишу, був оглушливий хор жаб. Мандрівник Камерон порівнював його з гамором корабельної верфі, де одночасно працюють конопатники, клепальники й свердлувальники.

По обидва боки річки простягалася рівна, безліса рівнина аж до далеких пагорбів, що замикали обрій зі сходу й заходу. Лише молочай ріс тут у великій кількості. Але це був не той різновид родини молочайних, із якого добувають маніокову муку — касаву, а інший, що давав лише олію, непридатну для харчування.

Та їжу потрібно було знаходити за будь-яку ціну. Дік Сенд уже не знав, що робити, коли Геркулес вчасно нагадав йому, що місцеві жителі часто їдять молоді пагони папороті та солодку серцевину стебел папірусу. Під час вимушеної подорожі з караваном Ібн Хаміса він і сам не раз рятувався від голоду саме такою їжею. На щастя, папороті й папірус рясно росли вздовж берегів. Солодкувата серцевина папірусу всім припала до смаку, а найбільше — маленькому Джеку.

Звісно, така їжа не могла надовго втамувати голод. Але вже наступного дня, завдяки кузенові Бенедикту, становище помітно поліпшилося.

Після відкриття своєї знаменитої комахи — Hexapodes Benedictus, яка, як він був переконаний, увічнить його ім’я, кузен Бенедикт остаточно повернув собі гарний настрій. Надійно закріпивши дорогоцінний екземпляр на шпильці в стрічці свого капелюха, учений знову почав використовувати кожну висадку на берег для ентомологічних пошуків. Того дня, продираючись крізь високу траву, він сполохав якогось птаха, чий голос одразу привернув його увагу.

Дік Сенд уже підняв рушницю, щоб вистрілити, коли кузен Бенедикт вигукнув:

— Не стріляйте, Діку, не стріляйте! Одного птаха на п’ятьох буде замало!

— Зате Джекові вистачить, — відповів Дік Сенд, знову прицілюючись у птаха, який чомусь не поспішав відлітати.

— Ні! Ні! — ще гарячіше вигукнув кузен Бенедикт. — Не стріляйте! Це птах-медовказ. Він приведе нас до великої кількості меду!

Дік Сенд опустив рушницю. Зрештою, кілька кілограмів меду були значно ціннішою здобиччю, ніж один птах. Вони з кузеном Бенедиктом рушили слідом за медовказом, який то сідав неподалік, то знову перелітав уперед, ніби запрошуючи їх іти за собою.

Іти довелося недалеко. Уже за кілька хвилин серед заростей молочаю показалися старі деревні стовбури, навколо яких стояло безперервне дзижчання величезної кількості бджіл.

Кузен Бенедикт, мабуть, волів би не позбавляти цих працьовитих перетинчастокрилих, як він урочисто висловився, «плодів їхньої праці». Проте Дік Сенд дотримувався іншої думки. Він обкурив бджіл димом від сухої трави й забрав чималий запас меду. Воскові стільники він залишив медовказові — це була законна винагорода птаха за його послуги. Після цього вони з кузеном Бенедиктом повернулися до човна з багатою здобиччю.

Мед усі зустріли з великою радістю, але його, зрештою, було замало. Мандрівники неминуче почали б жорстоко страждати від голоду, якби 12 липня пірога не пристала до невеликої затоки, де кишіло сараною. Вона вкривала землю й кущі незліченними полчищами, місцями у два-три суцільні шари. Кузен Бенедикт одразу нагадав, що тубільці часто вживають цих прямокрилих комах у їжу, і це була чистісінька правда. Тож на цю несподівану «манну небесну» накинулися без жодних вагань. Сарани було стільки, що нею можна було б десять разів наповнити човен. Підсмажена на слабкому вогні, вона здалася напрочуд смачною навіть людям, які не були б такими виснаженими голодом. Сам кузен Бенедикт теж з’їв чималу порцію, щоправда, не без важких зітхань, але все-таки з’їв.

Та загалом настав час, щоб ця довга низка фізичних і душевних випробувань нарешті скінчилася. Хоча плисти за течією стрімкої річки було значно легше, ніж продиратися крізь прибережні ліси, нестерпна денна спека, холодна волога нічних випарів і безперервні напади комарів перетворювали цю подорож на справжню муку. Вони вже понад усе прагнули дістатися кінця свого шляху. Проте Дік Сенд і досі не міг навіть приблизно сказати, коли це станеться. Чи триватиме мандрівка ще вісім днів, чи цілий місяць — ніхто не знав. Якби річка текла просто на захід, вони вже давно опинилися б біля північного узбережжя Анголи. Але її загальний напрямок залишався переважно північним, і вони могли ще дуже довго дрейфувати, не наближаючись до океану.

Саме тому Дік Сенд надзвичайно стривожився, коли вранці 14 липня річка раптом різко змінила свій напрямок.

Маленький Джек стояв на носі човна й дивився крізь зарості очерету. Раптом на обрії відкрилася величезна водна гладінь.

— Море! — вигукнув він.

Почувши це слово, Дік Сенд здригнувся й миттю підійшов до хлопчика.

— Море? — перепитав він. — Ні, ще ні. Але, мабуть, це велика річка, що тече на захід, а наша була лише її притокою. Можливо… це сам Заїр!

— Дай Боже, щоб так і було, Діку! — промовила місіс Велдон.

Справді, якби це був той самий Заїр, або Конго, який лише через кілька років докладно дослідить Стенлі, то залишалося просто плисти за течією до португальських поселень біля його гирла. Дік Сенд щиро сподівався, що саме так воно і є, і мав для цього всі підстави.

Протягом 15, 16, 17 і 18 липня човен дрейфував уже водами великої річки, що текла серед менш посушливої місцевості. Її срібляста поверхня виблискувала під сонцем. Та попри це мандрівники не відмовлялися від обережності: човен і далі маскували густими травами, щоб він здавався звичайною купиною рослинності, яку несе течія.

Ще кілька днів — і, здавалося, ті, хто вижив після загибелі «Пілігрима», нарешті побачать кінець своїх страждань. Кожен із них зробив усе, що було в його силах. І хоча сам Дік Сенд ніколи не став би вимагати для себе особливої вдячності, місіс Велдон добре знала, кому вони завдячують своїм порятунком найбільше.

Та в ніч на 18 липня сталася подія, яка могла звести нанівець усі їхні надії.

Близько третьої години ранку із заходу долинув далекий, глухий шум. Дік Сенд відразу занепокоївся й вирішив з’ясувати, що це таке. Поки місіс Велдон, Джек і кузен Бенедикт спали на дні човна, він покликав Геркулеса на ніс і попросив уважно прислухатися.

Ніч була напрочуд тиха. Жоден подих вітру не ворушив повітря.

— Це шум моря! — радісно вигукнув Геркулес, і його очі засвітилися надією.

— Ні, — похитав головою Дік Сенд.

— Тоді що ж це?

— Дочекаймося світанку. Але будьмо напоготові.

Після цих слів Геркулес повернувся на корму.

Дік Сенд залишився на носі човна. Він невідривно прислухався. Шум ставав дедалі гучнішим і вже нагадував віддалене ревіння.

Світанок настав майже без ранкової заграви. Приблизно за пів милі нижче за течією над річкою зависла якась хмароподібна завіса. Але це були не хмари. Щойно перші сонячні промені пробилися крізь неї, над річкою від одного берега до другого розкинувся розкішний веселковий міст.

— До берега! — вигукнув Дік Сенд так голосно, що розбудив місіс Велдон. — Там водоспади! Це не хмари — це водяний пил! До берега, Геркулесе!

Дік Сенд не помилився. Попереду русло річки обривалося більш ніж зі стометрової висоти. Величезна маса води з шаленою силою кидалася в безодню, утворюючи грандіозний, але невблаганний водоспад. Ще пів милі — і човен разом із усіма людьми неминуче полетів би в прірву.