«П’ятнадцятирічний капітан» читати (повністю). Жуль Верн

«П’ятнадцятирічний капітан» Розділ 19: S. V.

Геркулес щосили наляг на кормове весло, і пірога різко звернула до лівого берега. На щастя, течія тут ще не набирала шаленої швидкості: русло річки аж до самих водоспадів зберігало звичайний ухил. Як уже згадувалося, не річка ставала стрімкішою — це сама земля раптово обривалася вниз, і сила, що затягувала воду до провалля, починала відчуватися лише за три-чотири сотні футів до краю водоспаду.

Лівий берег густо вкривали високі дерева. Їхні щільно сплетені крони не пропускали жодного променя світла. Дік Сенд із тривогою дивився на цей край, населений людожерами Нижнього Конго, через який тепер доведеться пробиратися пішки, адже плисти річкою далі вже було неможливо. Про те, щоб перенести човен нижче водоспадів, не могло бути й мови. Це був жорстокий удар для змучених утікачів, які, можливо, вже стояли за крок від португальських поселень біля гирла річки. Вони зробили все, що могли, аби врятуватися. Невже ж тепер саме небо відвернеться від них?

Невдовзі човен пристав до лівого берега. Та що ближче вони підпливали, то дивніше поводився Дінго. Собака водночас скавучав, метався й ніби страждав від якогось сильного душевного болю.

Дік Сенд уважно спостерігав за ним, адже тепер будь-яка дрібниця могла приховувати небезпеку. Спершу він подумав, що в густих заростях папірусу причаївся хижак або тубілець. Але швидко зрозумів: Дінго хвилювався зовсім не через страх чи лють.

— Здається… він плаче! — вигукнув маленький Джек, обіймаючи собаку.

Та Дінго вирвався. Щойно до берега залишилося якихось шість-сім метрів, він стрибнув у воду, швидко доплив до суші й одразу зник у високій траві.

Ні місіс Велдон, ні Дік Сенд, ні Геркулес не могли збагнути, що це означає.

За кілька хвилин вони самі висадилися на берег, укритий зеленою піною з нитчастих водоростей та іншої водяної рослинності. З кущів із різким свистом злетіли рибалочки, а слідом за ними — маленькі білі чаплі, чисті, мов сніг. Геркулес міцно прив’язав човен до кореня мангрового дерева, після чого всі піднялися на берег, де над ними зімкнулися велетенські дерева.

Жодної стежки крізь цей ліс не було. Проте притоптаний мох під ногами свідчив, що зовсім недавно тут проходили або люди, або великі тварини.

Дік Сенд із зарядженою рушницею та Геркулес із сокирою в руках не встигли зробити й десяти кроків, як натрапили на Дінго. Собака, не відриваючи носа від землі, впевнено йшов якимось слідом, час від часу нетерпляче гавкаючи. Невідоме передчуття спершу привело його саме до цього берега, а тепер так само невідворотно тягнуло в глиб лісу. Це стало очевидним для всіх.

— Обережно! — тихо сказав Дік Сенд. — Місіс Велдон, містере Бенедикте, Джеку, не відходьте від нас. Геркулесе, будь напоготові!

У цю мить Дінго підняв голову й, підстрибуючи, ніби кликав усіх іти за ним.

Незабаром місіс Велдон та її супутники наздогнали його біля підніжжя старого сикомора, що ріс у найгустішій частині лісу.

Поряд стояла напівзруйнована хатина зі щілинами між розсохлими дошками. Перед нею Дінго жалібно гавкав, не відводячи погляду від дверей.

— Хто тут є? — голосно гукнув Дік Сенд.

Він першим увійшов усередину.

За ним зайшли місіс Велдон та всі інші.

Підлога хатини була вкрита людськими кістками, вже зовсім вибіленими сонцем і повітрям.

— Тут померла людина… — тихо сказала місіс Велдон.

— І Дінго знав цю людину, — відповів Дік Сенд. — Це був… це мав бути його господар! Погляньте!

Він показував на оголений стовбур сикомора, що ріс просто всередині хатини.

На корі ще можна було розгледіти дві великі червоні літери. Фарба майже стерлася, але напис усе ще читався.

Дінго поклав праву лапу на стовбур, ніби навмисне вказуючи на них.

— S. V.! — вигукнув Дік Сенд. — Саме ці літери Дінго впізнав! Ті самі ініціали… що вибиті на його нашийнику!..

Він не договорив.

Нахилившись, Дік Сенд підняв із кутка хатини невелику мідну коробочку, майже повністю вкриту зеленою іржею.

Дік Сенд відкрив коробочку. Усередині лежав складений аркуш паперу. Обережно розгорнувши його, він прочитав кілька уривчастих рядків:

«Убитий… пограбований моїм провідником Негоро…
3 грудня 1871 року… тут… за 120 миль від узбережжя…
Дінго!.. До мене!..
С. Вернон.»

Ця коротка записка пояснювала все.

Самюель Вернон, французький мандрівник, вирушив досліджувати внутрішні райони Африки разом зі своїм собакою Дінго. Провідником у нього був Негоро. Гроші, які Вернон віз із собою, розпалили жадібність негідника, і той вирішив заволодіти ними.

Діставшись цього місця на березі Конго, мандрівник розташувався в цій хатині. Саме тут Негоро смертельно поранив його, пограбував і покинув помирати.

Після злочину Негоро, очевидно, втік, але невдовзі потрапив до рук португальців. Його впізнали як одного зі спільників работорговця Алвеша, відправили до Сан-Паулу-ді-Луанда й засудили до довічного ув’язнення в одній із колоніальних в’язниць. Та, як уже відомо, йому вдалося втекти, дістатися Нової Зеландії, а згодом потрапити на борт «Пілігрима», принісши нещастя всім його пасажирам.

А що сталося після вбивства, здогадатися було неважко.

Перед смертю нещасний Вернон ще знайшов у собі сили написати цю записку. У ній він зазначив і дату злочину, і його причину, і навіть назвав убивцю. Потім сховав аркуш у мідну коробочку, де, очевидно, раніше лежали викрадені гроші. А в останньому пориві, вже стікаючи кров’ю, написав на стовбурі дерева червоні літери — немов власну надгробну епітафію.

Дінго, мабуть, багато днів не відходив від цих двох знаків. Він запам’ятав їх назавжди.

Потім собака повернувся до узбережжя, де його підібрав капітан судна «Вальдек». Згодом Дінго опинився на борту «Пілігрима» — і там знову зустрів Негоро.

А весь цей час кістки Самюеля Вернона поволі біліли в глибині забутого африканського лісу. Лише пам’ять вірного собаки зберігала спомин про його господаря.

Саме так усе й сталося.

Дік Сенд і Геркулес уже збиралися по-християнськи поховати останки Самюеля Вернона, коли Дінго раптом видав лютий, несамовитий виття й стрімко вискочив із хатини.

Майже відразу неподалік пролунали страшні крики.

Було очевидно, що собака зчепився з людиною.

Геркулес, не вагаючись ні секунди, кинувся слідом за Дінго. Дік Сенд, місіс Велдон, Джек і кузен Бенедикт побігли за ним і побачили, як велетень навалився на чоловіка, що качався по землі, тоді як Дінго міцно вчепився йому іклами в горло.

Це був Негоро.

Прямуючи до гирла Заїру, щоб звідти вирушити кораблем до Америки, цей покидьок на якийсь час відстав від своїх супутників і повернувся саме туди, де колись убив мандрівника, який довірив йому своє життя.

Та він прийшов сюди не випадково.

Біля підніжжя дерева всі побачили свіжовикопану яму, у якій блищали жмені французьких золотих монет.

Тепер усе стало зрозуміло.

Після вбивства, ще до того, як потрапити в руки португальців, Негоро закопав тут викрадене золото, маючи намір колись повернутися по нього. Саме в ту мить, коли він уже збирався забрати свій скарб, Дінго вистежив його й кинувся на вбивцю.

Захоплений зненацька Негоро вихопив свій ніж і смертельно поранив собаку саме тоді, коли на нього з криком налетів Геркулес:

— А, мерзотнику! Нарешті я тебе задушу!

Та робити цього вже не довелося.

Португалець більше не подавав жодних ознак життя. Можна було сказати, що його наздогнав Божий суд — саме на тому місці, де багато років тому він скоїв свій злочин.

Але й вірний Дінго отримав смертельну рану. Ледве тягнучи лапи, він повернувся до хатини й помер там, де колись помер його господар — Самюель Вернон.

Геркулес глибоко поховав останки мандрівника, а Дінго, якого щиро оплакували всі, спочив поруч із ним в одній могилі.

Негоро більше не існував. Проте тубільці, які супроводжували його ще від Казонде, напевно були десь неподалік. Не дочекавшись свого ватажка, вони неодмінно почнуть його шукати — насамперед біля річки.

Це становило серйозну небезпеку.

Тому Дік Сенд і місіс Велдон негайно скликали раду, щоб вирішити, як діяти далі — і діяти без жодної втрати часу.

Одне тепер уже не викликало жодного сумніву: це була річка Конго — та сама, яку місцеві племена називали Кванго, Ікуту-я-Конго, а в різних її частинах — Заїром або Луалабою.

Саме ця велетенська водна артерія Центральної Африки згодом стане предметом досліджень відважного Стенлі, який назве її на честь Лівінгстона. Втім, дехто з географів вважав, що вона цілком заслуговувала носити ім’я самого Стенлі.

Та хоч тепер уже не було сумнівів, що перед ними Конго, записка французького мандрівника свідчила: до гирла залишалося ще близько ста двадцяти миль. На жаль, саме в цьому місці річка ставала непрохідною. Величезні водоспади — найімовірніше, водоспади Нтамо — повністю перекривали шлях будь-якому човну.

Отже, залишалося лише одне: йти берегом — правим або лівим — доти, доки вони не обминуть каскад водоспадів, тобто щонайменше одну-дві милі. А вже нижче за течією можна буде змайструвати пліт і знову довіритися течії.

— Отже, — підсумував Дік Сенд, — нам потрібно вирішити, яким берегом іти далі — тим, де ми зараз перебуваємо, чи протилежним. Обидва здаються мені небезпечними, місіс Велдон. На обох можуть трапитися ворожі тубільці. Але тут ризик ще більший, бо ми можемо натрапити на супутників Негоро.

— Тоді переправімося на той берег, — відповіла місіс Велдон.

— Але спершу треба з’ясувати, чи можна пройти ним, — зауважив Дік Сенд. — Якщо Негоро прямував до гирла Конго, то, найімовірніше, користувався саме лівим берегом. Та хоч би як там було, вагатися не можна. Проте перш ніж переправляти вас усіх, місіс Велдон, я мушу переконатися, чи вдасться нам спуститися нижче водоспадів.

Таке рішення було цілком розсудливим, і Дік Сенд вирішив негайно виконати свій задум.

У цьому місці Конго мав завширшки не більше трьох-чотирьох сотень футів, і юнакові, який чудово володів кормовим веслом, переплисти його було нескладно. Місіс Велдон, Джек і кузен Бенедикт мали залишитися під охороною Геркулеса, поки він повернеться.

Коли всі приготування були завершені й Дік Сенд уже збирався відплисти, місіс Велдон тихо сказала:

— Ти не боїшся, що течія знесе тебе до водоспадів, Діку?

— Ні, місіс Велдон. Я переправлюся щонайменше за чотириста футів вище від них.

— А якщо на тому березі…

— Я навіть не пристану до суші, якщо помічу бодай найменшу небезпеку.

— Візьми із собою рушницю.

— Обов’язково. Але не хвилюйтеся за мене.

Після короткої паузи місіс Велдон додала, ніби піддавшись недоброму передчуттю:

— Може… краще нам не розлучатися, Діку?

— Ні… дозвольте мені піти самому, — спокійно відповів юнак. — Так буде безпечніше для всіх. Менш ніж за годину я повернуся. Геркулесе, пильнуй!

Після цих слів човен відчалив, і Дік Сенд попрямував до протилежного берега Заїру.

Місіс Велдон і Геркулес, сховавшись у густих заростях папірусу, не відривали від нього очей.

Невдовзі Дік Сенд дістався середини річки. Тут течія ставала трохи сильнішою — вже відчувався вплив водоспадів. За чотириста футів нижче гриміли величезні потоки води, і легкі бризки, підхоплені західним вітром, долітали до юнака.

Його проймав холодний дрож від думки, що якби минулої ночі вони хоч трохи втратили пильність, пірога неодмінно полетіла б у цей кам’яний вир, а водоспади повернули б лише мертві тіла.

Та тепер така небезпека вже минула. Дік Сенд упевнено працював кормовим веслом, і човен, слухняно підкоряючись його вправним рухам, ішов навскіс до течії, не дозволяючи їй віднести себе до згубного краю водоспаду.

За чверть години Дік Сенд дістався протилежного берега й уже збирався вистрибнути на сушу…

Саме тієї миті пролунали несамовиті крики. Із заростей вискочило з десяток тубільців і кинулося до купи трави, яка досі приховувала човен.

Це були людожери з плавучого селища.

Упродовж восьми днів вони йшли вздовж правого берега річки. Коли біля своїх паль вони помітили, що частина трав’яного маскування обірвалася, то зрозуміли: під ним ховаються люди. Вони вже не сумнівалися, що їхня здобич нікуди не втече, адже водоспади рано чи пізно змусять утікачів пристати до одного з берегів.

Дік Сенд одразу збагнув, що потрапив у пастку. Та він подумав лише про одне: чи не допоможе його власна загибель урятувати товаришів?

Зберігаючи незворушність, він стояв на носі човна, тримаючи рушницю напоготові. Поки ствол був спрямований на людожерів, ті не наважувалися наблизитися.

Тим часом вони зірвали рештки трав’яного покриву, сподіваючись знайти під ним усіх утікачів. Але, побачивши, що в човні лише один п’ятнадцятирічний юнак, вибухнули розчарованими, лютими криками.

Один хлопець… проти десятьох!

І тут один із тубільців випростався, простягнув руку до лівого берега й показав на місіс Велдон та її супутників. Побачивши все, що сталося, вони саме вибралися з прибережних заростей і тепер стояли, не знаючи, що робити.

Дік Сенд навіть не глянув у той бік. Він лише благав небеса послати йому думку, яка могла б урятувати дорогих йому людей.

Тим часом човен уже відштовхнули від берега.

Людожери збиралися переправитися через річку.

Поки на них була наставлена рушниця, вони не рухалися, добре знаючи силу вогнепальної зброї. Але один із них уже схопив кормове весло. Було видно, що він уміє ним користуватися. Пірога почала навскоси перетинати річку й швидко наближалася до лівого берега.

До нього залишалося вже менше тридцяти метрів.

— Тікайте! — щосили крикнув Дік Сенд. — Тікайте, місіс Велдон!

Та ні місіс Велдон, ні Геркулес не зрушили з місця.

Здавалося, їхні ноги приросли до землі.

Та й який був сенс утікати? Навіть якби вони побігли, менш ніж за годину людожери все одно наздогнали б їх.

Дік Сенд зрозумів це. І тоді відповідь, про яку він так благав Бога, раптом осяяла його. Він побачив єдиний спосіб урятувати тих, кого любив, — пожертвувати власним життям. Юнак не вагався ані миті.

— Господи, захисти їх… — тихо прошепотів він. — І в безмежному милосерді своєму змилуйся наді мною…

Тієї ж миті Дік Сенд навів рушницю на тубільця, який керував човном.

Пролунав постріл.

Куля розтрощила кормове весло, і воно розлетілося на друзки. Людожери в жаху закричали. Без весла човен миттєво втратив керування. Його підхопила головна течія, і він дедалі швидше понісся до водоспаду. За кілька секунд до страшної прірви залишалося вже не більше тридцяти метрів.

Місіс Велдон і Геркулес одразу зрозуміли задум юнака. Дік Сенд хотів урятувати їх, забравши людожерів із собою в безодню. Маленький Джек і його мати, впавши навколішки на березі, проводжали його останнім прощальним поглядом. Геркулес безсило простягнув до нього руки…

У цю мить людожери, сподіваючись урятуватися вплав, повискакували з човна. Від різкого руху пірога перекинулася догори кілем. Та навіть перед обличчям неминучої смерті Дік Сенд не втратив самовладання. І тоді його осяяла остання думка: перекинутий човен, що тепер тримався на воді догори дном, міг стати його єдиною надією на порятунок.

Справді, тієї миті, коли Дік Сенд мав увійти у водоспад, на нього чекали дві смертельні загрози: захлинутися водою або задихнутися повітрям. Та перекинутий човен міг стати для нього своєрідною захисною капсулою: під його днищем, можливо, вдасться тримати голову над водою і водночас уникнути шаленого потоку повітря, який під час падіння неодмінно позбавив би його можливості дихати. За таких обставин людина все ж мала бодай крихітний шанс уникнути подвійної смерті — навіть спускаючись каскадами самого Ніагарського водоспаду!

Дік Сенд збагнув усе це в одну мить. Керуючись останнім інстинктом самозбереження, він міцно вхопився за лаву, що з’єднувала борти човна, і, тримаючи голову під перекинутим днищем над поверхнею води, відчув, як нестримна течія понесла його вперед, а потім почалося майже прямовисне падіння…

Пірога стрімко пірнула в бездонну вирву, яку вода вимила біля підніжжя водоспаду, а, занурившись на велику глибину, знову виринула на поверхню річки. Дік Сенд, вправний плавець, одразу зрозумів: тепер його життя залежить лише від сили власних рук…

За чверть години він дістався лівого берега, де вже чекали місіс Велдон, маленький Джек і кузен Бенедикт, яких Геркулес поспіхом вивів у безпечне місце.

А канібали вже назавжди зникли в несамовитому вирі водоспаду. Їх не захищав перекинутий човен, тому вони загинули ще до того, як досягли найглибших проваль, а їхні тіла течія мала розтрощити об гострі скелі, на яких розбивалися нижні потоки річки.

«П’ятнадцятирічний капітан» Розділ 20: Завершення

Через два дні, 20 липня, місіс Велдон зі своїми супутниками зустріла караван, що прямував до Ембоми, розташованої біля гирла Конго. Це були не работорговці, а чесні португальські купці, які займалися торгівлею слоновою кісткою. Вони щиро прийняли втікачів, і остання частина їхньої подорожі минула вже в цілком терпимих умовах.

Зустріч із цим караваном стала справжнім даром небес. Дік Сенд уже не зміг би продовжити спуск Заїром навіть на плоті. Від водоспадів Нтамо до Єллали річка перетворюється на безперервний ланцюг порогів і водоспадів. Стенлі нарахував їх шістдесят два, і жодне судно не здатне пройти цим шляхом. Саме біля гирла Коанго безстрашний мандрівник через чотири роки витримав останню з тридцяти двох сутичок із тубільцями. А ще нижче, на водоспадах Мбело, він лише дивом урятувався від загибелі.

11 серпня місіс Велдон, Дік Сенд, Джек, Геркулес і кузен Бенедикт прибули до Ембоми, де панове Мотта Вієга та Гарріссон зустріли їх із щирою гостинністю. Саме тоді до Панамського перешийка вирушав пароплав. Місіс Велдон із супутниками піднялися на його борт і щасливо дісталися американської землі.

Телеграма, надіслана із Сан-Франциско, сповістила Джеймса Велдона про несподіване повернення дружини й сина, сліди яких він марно розшукував усюди, де тільки міг припустити, що після катастрофи міг опинитися «Пілігрим».

Нарешті, 25 серпня, залізниця доставила потерпілих корабельну аварію до столиці Каліфорнії. Ах, якби поруч із ними були ще старий Том і його товариші!..

Що ж сталося далі з Діком Сендом і Геркулесом? Один став названим сином родини Велдонів, другий — її найближчим другом. Джеймс Велдон чудово знав, чим завдячує юному помічникові капітана і мужньому чорношкірому велетню. Він навіть був радий, що Негоро так і не дістався до нього зі своїми вимогами, адже без вагань віддав би весь свій статок за визволення дружини й сина. Він неодмінно вирушив би до берегів Африки — і хто знає, на які небезпеки й підступи прирік би себе там!

І насамкінець — кілька слів про кузена Бенедикта. У день свого повернення поважний учений, щойно потиснув руку Джеймсові Велдону, одразу замкнувся у своєму кабінеті й знову взявся до праці, ніби лише на мить перервав учорашнє речення. Він замислив грандіозну працю під назвою «Hexapodes Benedictus» — один із найдавніше омріяних задумів ентомологічної науки.

У своєму кабінеті, де стіни були суцільно вкриті колекціями комах, кузен Бенедикт насамперед знайшов лупу й окуляри… Господи, який розпачливий крик вирвався в нього, коли він уперше роздивився крізь них єдиний трофей, здобутий ним в африканській ентомології!

Його знаменитий «Hexapodes Benedictus» виявився зовсім не шестиногою істотою! Це був звичайнісінький павук! А шість лап замість восьми він мав лише тому, що дві передні були відламані. І сталося це через те, що Геркулес, упіймавши його, ненароком їх обламав. Через це каліцтво так званий «Hexapodes Benedictus» перетворювався на звичайного скаліченого павука й безславно повертався до найбуденнішої групи павукоподібних — чого короткозорість кузена Бенедикта не дозволила йому помітити раніше! Від такого відкриття він навіть захворів, хоча, на щастя, незабаром одужав.

Минуло три роки. Маленькому Джекові вже виповнилося вісім років, і Дік Сенд допомагав йому з уроками, водночас наполегливо працюючи над власною освітою. Щойно повернувшись додому, він усвідомив, скільки знань йому бракувало, і з якимось докором сумління поринув у навчання — докором людини, яка через недостатню підготовку виявилася нижчою за покладене на неї завдання.

— Так, — часто повторював він. — Якби на борту «Пілігрима» я знав усе, що повинен знати справжній моряк, скількох нещасть можна було б уникнути!

Так говорив Дік Сенд. І тому вже у вісімнадцять років він блискуче завершив гідрографічну освіту, а завдяки спеціальному дозволу достроково отримав капітанський патент і мав очолити судно торгового дому Джеймса В. Велдона.

Ось чого досяг сирота, якого колись знайшли на мисі Сенді-Гук, — завдяки власній чесності, праці й незламному характеру. Попри молодий вік, він користувався загальною повагою, а можна сказати — й щирою шаною. Проте скромність і простота були такими природними рисами його вдачі, що він сам цього майже не помічав. Він навіть не здогадувався, що хоча й не здійснив якихось гучних подвигів, саме твердість духу, мужність і незламна витримка, проявлені під час випробувань, зробили його справжнім героєм.

Та одна думка не давала йому спокою. У рідкісні години відпочинку, які залишалися після навчання, він незмінно згадував старого Тома, Бета, Остіна й Актеона, вважаючи себе винним у їхній долі. Це було джерелом глибокого смутку й для місіс Велдон, яка не могла забути своїх колишніх товаришів по нещастю. Тож Джеймс Велдон, Дік Сенд і Геркулес доклали всіх можливих зусиль, щоб розшукати їх. І зрештою їм це вдалося — завдяки широкій мережі кореспондентів, яких заможний судновласник мав по всьому світу. Виявилося, що Тома та його товаришів продали на Мадагаскар, де, до речі, рабство невдовзі мало бути остаточно скасоване. Дік Сенд хотів витратити всі свої скромні заощадження, аби викупити друзів, але Джеймс В. Велдон і слухати про це не захотів. Один із його представників успішно владнав усю справу, і одного дня, 15 листопада 1877 року, у двері його будинку постукали четверо темношкірих чоловіків.

Це були старий Том, Бет, Актеон і Остін. Після всіх пережитих небезпек вони мало не задихнулися того дня — цього разу вже в обіймах своїх друзів.

Не вистачало лише бідолашної Нен серед тих, кого «Пілігрим» колись викинув на той фатальний берег Африки. Але стареньку служницю вже неможливо було повернути до життя — так само, як і Дінго. І справді, дивом було вже те, що в усіх цих страшних пригодах загинули лише вони двоє.

Того дня, зрозуміло, в домі каліфорнійського судновласника влаштували справжнє свято. І найкращий тост, який усі зустріли бурхливими оплесками, виголосила місіс Велдон — за Діка Сенда, «п’ятнадцятирічного капітана»!

© Автор перекладу – Олег Гнатюк