«П’ятнадцятирічний капітан» читати (повністю). Жуль Верн

“П’ятнадцятирічний капітан” читати повністю текст твору Жуль Верна, що був написаний у 1878 році. Переклад – Гнатюк Олег.

Жуль Верн «П’ятнадцятирічний капітан» аудіокнига

“П’ятнадцятирічний капітан” читати

Роман, © Автор перекладу – Олег Гнатюк

«П’ятнадцятирічний капітан» ЧАСТИНА ПЕРША

«П’ятнадцятирічний капітан» Розділ 1: Бриг-шхуна «Пілігрим»

2 лютого 1873 року бриг-шхуна «Пілігрим» перебувала на 43°57′ південної широти та 165°19′ західної довготи від Гринвіцького меридіана (умовний нульовий меридіан, від якого відраховують географічну довготу).

Це судно водотоннажністю чотириста тонн, споряджене в Сан-Франциско для великого китобійного промислу в південних морях, належало заможному каліфорнійському судновласникові Джеймсові В. Велдону. Уже кілька років поспіль він довіряв командування кораблем капітанові Галлу.

«Пілігрим» був одним із найменших суден у китобійній флотилії Джеймса В. Велдона, але водночас і одним із найкращих. Щосезону ця флотилія вирушала то за Берингову протоку (морська протока між Азією та Північною Америкою), до холодних північних морів, то до вод біля Тасманії чи мису Горн, аж до самого Південного океану. Судно мало чудові ходові якості. Його легке й слухняне оснащення дозволяло навіть невеликому екіпажу сміливо наближатися до непрохідних пакових льодів (суцільних плавучих льодових полів) Південної півкулі. Капітан Галл умів, як кажуть моряки, «дати собі раду» серед цих крижаних просторів. Улітку вони дрейфували повз Нову Зеландію або мис Доброї Надії, заходячи значно далі на північ, ніж льоди Північної півкулі. Щоправда, йшлося лише про невеликі айсберги (величезні уламки льодовиків, що плавають у морі), уже потрощені численними зіткненнями, підточені теплими течіями й приречені невдовзі розтанути у водах Тихого чи Атлантичного океану.

Під орудою капітана Галла — досвідченого моряка й одного з найвправніших гарпунників усієї флотилії — служили лише п’ятеро матросів і один юнга (моряк-початківець, що проходить навчання на судні). Для китобійного промислу це було небагато. Таке полювання потребувало численного екіпажу: людей мусило вистачати і для керування китобійними човнами, і для розбирання туш упольованих велетнів. Проте Джеймс В. Велдон, наслідуючи приклад багатьох інших судновласників, уважав значно вигіднішим брати із Сан-Франциско лише стільки моряків, скільки було необхідно для самого плавання. У Новій Зеландії ніколи не бракувало гарпунників — моряків найрізноманітнішого походження, дезертирів та інших шукачів заробітку, які наймалися на сезон і чудово знали китобійне ремесло. Коли промисловий сезон завершувався, їм виплачували зароблене, висаджували на берег, а вони чекали на китобійні судна наступного року, щоб знову запропонувати свої послуги. Такий порядок дозволяв раціональніше використовувати досвідчених моряків і приносив судновласникам відчутно більший прибуток.

Саме так було організовано роботу й на борту «Пілігрима».

Бриг-шхуна щойно завершила промисловий сезон поблизу межі Антарктичного полярного кола (умовної лінії, що окреслює полярну область Південної півкулі). Однак її трюми були заповнені не повністю: бракувало бочок із китовим жиром, необробленим китовим вусом (еластичними роговими пластинами в пащі вусатих китів) та вже нарізаними пластинами цього цінного матеріалу. У ті роки китобійний промисел дедалі більше занепадав. Китоподібні (ряд морських ссавців, до якого належать кити, дельфіни й морські свині), на яких безупинно полювали, ставали дедалі рідкіснішими. Гладкий кит (великий вусатий кит роду справжніх китів), відомий у північних морях як «Норд-капер», а в південних — як «Салфер-Болтон», стрімко зникав. Тож китобоям дедалі частіше доводилося переслідувати фінвала (другого за величиною кита у світі) або горбатого кита (великий вид кита з довгими грудними плавцями), величезних морських ссавців, полювання на яких було далеко не безпечним.

Саме так діяв капітан Галл під час цієї експедиції. Проте наступного разу він мав намір просунутися значно далі на південь і, якщо виникне потреба, дістатися навіть до берегів Землі Кларі та Землі Аделі — територій, право першовідкриття яких, попри заперечення американця Вілкса, остаточно закріпилося за уславленим французьким мореплавцем Дюмоном д’Юрвілем, командиром кораблів «Астролябія» та «Зеле».

Загалом сезон для «Пілігрима» видався невдалим. На початку січня, тобто в розпал південного літа, хоча час повертатися китобоям ще не настав, капітан Галл був змушений залишити райони промислу. Причиною став допоміжний екіпаж — строката компанія людей сумнівної вдачі, яка, як кажуть моряки, почала «шукати сварки». Тож капітанові нічого не залишалося, як якнайшвидше позбутися цих небажаних супутників.

«Пілігрим» узяв курс на північний захід, до берегів Нової Зеландії, які показалися на обрії 15 січня. Незабаром судно увійшло до Вайтемати — гавані Окленда, що лежить у глибині затоки Хауракі на східному узбережжі Північного острова. Там висадили китобоїв, найнятих лише на час промислового сезону.

Екіпаж повертався невдоволеним. До повного вантажу «Пілігрима» бракувало щонайменше двохсот бочок китового жиру. Ще ніколи промисел не був таким невдалим. Для капітана Галла це стало особливо болючим ударом. Уперше за всю свою кар’єру вправний мисливець повертався майже з порожніми руками. Його самолюбство було тяжко вражене, і він ніяк не міг пробачити тим пройдисвітам, чия непокора зруйнувала успіх усієї експедиції.

Даремно в Окленді намагалися набрати новий китобійний екіпаж. Усі досвідчені моряки вже були найняті на інші китобійні судна. Отже, довелося остаточно відмовитися від наміру завершити завантаження «Пілігрима». Капітан Галл уже збирався залишити Окленд, коли до нього звернулися з проханням узяти пасажирів на борт — проханням, від якого він не міг відмовитися.

У той час в Окленді перебували місіс Велдон — дружина судновласника «Пілігрима», її п’ятирічний син Джек і один із родичів сім’ї, відомий усім як кузен Бенедикт. Джеймс В. Велдон, якого торговельні справи час від часу приводили до Нової Зеландії, привіз їх із собою й мав намір повернутися разом із ними до Сан-Франциско.

Та саме перед відплиттям маленький Джек тяжко захворів. Батька ж невідкладно кликали справи, і він був змушений залишити Окленд, залишивши дружину, сина та кузена Бенедикта чекати на одужання хлопчика.

Минуло три місяці — три довгі місяці болісної розлуки, які видалися місіс Велдон надзвичайно важкими. Нарешті Джек повністю одужав, і вона вже могла вирушати в дорогу. Саме тоді до Окленда прибув «Пілігрим».

За звичайних обставин, щоб повернутися до Сан-Франциско, місіс Велдон довелося б спочатку дістатися Австралії й там сісти на судно компанії «Golden Age», яке курсувало між Мельбурном та Панамським перешийком (вузькою смугою суходолу, що з’єднує Північну й Південну Америку) через Папеете. Потім у Панамі потрібно було б чекати американського пароплава, що підтримував регулярне сполучення між перешийком і Каліфорнією. Такі пересадки, затримки й очікування були особливо виснажливими для жінки з маленькою дитиною. Саме в цей момент «Пілігрим» зайшов до Окленда на коротку стоянку. Місіс Велдон не вагалася. Вона попросила капітана Галла взяти на борт її, маленького Джека, кузена Бенедикта та Нен — літню темношкіру служницю, яка доглядала її ще від дитячих років. Попереду лежало майже три тисячі морських льє (старовинна міра відстані; морське льє дорівнювало приблизно 5,5 кілометра) під вітрилами. Але судно капітана Галла славилося бездоганним порядком, а пора року по обидва боки екватора ще була напрочуд сприятливою. Капітан охоче погодився й одразу поступився своїй пасажирці власною каютою. Він хотів, щоб упродовж плавання, яке могло тривати від сорока до п’ятдесяти днів, місіс Велдон почувалася настільки зручно, наскільки це було можливо на китобійному судні.

Отже, така подорож мала для місіс Велдон чимало переваг. Єдиним її недоліком було те, що шлях неминуче подовжувався: «Пілігрим» спершу мав розвантажитися у Вальпараїсо, в Чилі. Після цього йому залишалося лише прямувати вздовж американського узбережжя на північ, користуючись попутними береговими вітрами, які робили плавання в цих водах особливо приємним.

До того ж місіс Велдон була жінкою мужньою і не боялася моря. Їй тоді виповнилося тридцять років. Вона мала міцне здоров’я, звикла до тривалих океанських подорожей, адже не раз супроводжувала чоловіка в його морських мандрівках і добре знала всі труднощі таких переходів. Тому перспектива вирушити на відносно невеликому вітрильнику її не лякала. Вона прекрасно знала капітана Галла як чудового моряка, якому Джеймс Велдон довіряв беззастережно. «Пілігрим» мав репутацію міцного, швидкохідного й надійного судна, одного з найкращих серед американських китобоїв. Нагода була надто вдалою, щоб її втратити. І місіс Велдон нею скористалася.

Звісно, кузен Бенедикт вирушав разом із нею.

Цьому добродушному чоловікові було близько п’ятдесяти років. Та, попри поважний вік, навряд чи хтось наважився б відпустити його самого навіть на звичайну прогулянку. Він був радше довготелесий, ніж високий, радше вузькоплечий, ніж худий. Його кістляве обличчя, величезна голова, вкрита густим волоссям, золоті окуляри й нескінченно довгі руки та ноги одразу видавали в ньому одного з тих безневинних учених, які все життя залишаються великими дітьми, а старіють так, ніби їм судилося прожити сто років під чиєюсь невтомною опікою.

«Кузен Бенедикт» — саме так його незмінно називали не лише родичі, а й усі знайомі. І справді, він належав до тих надзвичайно добрих людей, які здаються природженими кузенами всього світу. Вічно не знаючи, куди подіти свої довжелезні руки й ноги, він був абсолютно неспроможний самостійно впоратися навіть із найпростішими життєвими справами. Він не завдавав іншим клопоту навмисне, але постійно ставив їх у незручне становище — і сам почувався ніяково. Втім, характер мав лагідний, був невибагливим, мирився з будь-якими обставинами, легко забував поїсти чи попити, якщо ніхто не подавав йому їжі або напоїв, однаково байдуже переносив і спеку, і холод. Здавалося, він належав радше до рослинного світу, ніж до тваринного. Уявіть собі дерево, яке не приносить плодів, майже не має листя, не дає ні затінку, ні поживи, зате має напрочуд добре серце.

Таким був кузен Бенедикт. Він із превеликою радістю допомагав би людям, якби, висловлюючись словами пана Прудома, був бодай здатний це зробити.

І все ж його любили саме за цю безпорадність. Місіс Велдон ставилася до нього майже по-материнському, вважаючи його ще однією своєю дитиною — лише значно старшим братом маленького Джека.

Втім, слід одразу зазначити, що кузен Бенедикт аж ніяк не був ледарем. Навпаки, він працював невтомно. Усе його життя без залишку поглинула єдина пристрасть — природознавство (сукупність наук про природу).

Хоча сказати «природознавство» — означало б дещо перебільшити.

Відомо, що ця наука складається з кількох основних розділів: зоології (науки про тварин), ботаніки (науки про рослини), мінералогії (науки про мінерали) та геології (науки про будову й історію Землі).

Проте кузен Бенедикт не був ані ботаніком, ані мінералогом, ані геологом.

То, може, він був зоологом у найширшому значенні цього слова — своєрідним Кюв’є Нового Світу, який уміє розкласти тварину на складові силою аналізу або відтворити її образ шляхом синтезу? Чи належав він до тих глибоких знавців, що досконало вивчають чотири великі типи, на які сучасна наука поділяє весь тваринний світ: хребетних (тварин із внутрішнім хребтом), молюсків (м’якотілих безхребетних, таких як равлики, мідії чи восьминоги), членистоногих (тварин із сегментованим тілом і членистими кінцівками) та променевих(історична група безхребетних із променевою симетрією тіла)? Чи дослідив цей наївний, але старанний учений усі класи, ряди, родини, триби (таксономічні групи між родиною та родом), роди, види й різновиди, що входять до цих великих груп?

Зовсім ні.

Може, кузен Бенедикт присвятив себе вивченню хребетних — ссавців, птахів, плазунів чи риб?

Аж ніяк.

Чи, можливо, його захоплювали молюски — від головоногих (восьминогів, кальмарів та їхніх родичів) до моховаток (дрібних колоніальних водних безхребетних), і малакологія (розділ зоології, що вивчає молюсків) не мала для нього жодних таємниць?

Також ні.

То, може, він роками просиджував ночі над вивченням променевих — голкошкірих (морських зірок, морських їжаків тощо), акалефів (застаріла назва медуз та споріднених їм тварин), поліпів, ентозоїв (застаріла назва внутрішніх паразитичних червів), губок і інфузорій (одноклітинних мікроорганізмів)?

Доводиться зізнатися, що й променеві його зовсім не цікавили.

Отже, якщо залишається лише відділ членистоногих, то неважко здогадатися, що саме йому кузен Бенедикт і присвятив усе своє життя.

Так, але й тут потрібне уточнення.

Тип членистоногих охоплює шість класів: комах, багатоніжок (членистоногих із великою кількістю ніг), павукоподібних (павуків, скорпіонів, кліщів та їхніх родичів), ракоподібних (крабів, креветок, омарів та інших), вусоногих (морських ракоподібних, що прикріплюються до каміння чи корпусів суден) та кільчастих червів(безхребетних із сегментованим тілом, як-от дощові черви).

Однак, якщо говорити відверто, кузен Бенедикт навряд чи зміг би науково відрізнити звичайного дощового черв’яка від медичної п’явки, морського качечка (вусоногого ракоподібного, що прикріплюється до твердих поверхонь) від морського жолудя (іншого виду прикріплених вусоногих ракоподібних), хатнього павука від псевдоскорпіона (дрібного павукоподібного, схожого на скорпіона, але без хвоста й жала), креветку від ранини(рідкісного виду крабів, відомих як жаб’ячі краби), юла (багатоніжки з циліндричним тілом) від сколопендри(хижої багатоніжки з отруйними щелепами).

То ким же, зрештою, був кузен Бенедикт?

Усього лише ентомологом (ученим, який вивчає комах).

Можна, звичайно, заперечити, що в буквальному, етимологічному значенні ентомологія охоплює вивчення всіх членистоногих. І це справді так. Проте з часом за цим словом закріпилося значно вужче значення. Тепер ним називають науку, що займається винятково комахами, тобто «усіма членистоногими тваринами, тіло яких складається з послідовно з’єднаних сегментів, утворює три чітко відокремлені частини й має три пари ніг, через що їх називають шестиногими (гексаподами — комахами з шістьма кінцівками)».

Оскільки ж кузен Бенедикт обмежив свої наукові зацікавлення лише представниками цього класу членистоногих, то він був — і нічим більше — звичайним ентомологом.

Але не слід помилятися! Клас комах надзвичайно великий: у ньому налічують щонайменше десять рядів — прямокрилі (коники, цвіркуни, сарана), сітчастокрилі (бабки та споріднені комахи), перетинчастокрилі (бджоли, оси, мурахи), лускокрилі (метелики й молі), напівтвердокрилі (клопи та споріднені види), твердокрилі (жуки), двокрилі (мухи й комарі), віялокрилі (рідкісний ряд паразитичних комах), паразити (воші та споріднені форми) і щетинохвости (безкрилі первісні комахи). Лише серед твердокрилих наука вже тоді знала близько тридцяти тисяч видів, а серед двокрилих — до шістдесяти тисяч. Отже, об’єктів для дослідження вистачило б не на одне людське життя.

Усе життя кузена Бенедикта було цілком і без остачі присвячене ентомології.

Цій науці він віддавав кожну годину — без жодного винятку, навіть години сну, бо й уві сні незмінно бачив «гексаподів» (шестиногих комах). Скільки шпильок стирчало в нього з рукавів і коміра сюртука, з підкладки капелюха та з обшлагів жилета — полічити було неможливо. Особливо кумедний вигляд мав його капелюх після чергової «наукової прогулянки»: він перетворювався на справжню переносну колекцію природничого музею, густо всіяний зсередини й зовні проколотими комахами.

І остаточно зрозуміти цього дивака можна буде тоді, коли стане відомо, що до Нової Зеландії він поїхав разом із містером та місіс Велдон виключно через свою ентомологічну пристрасть. Там його колекція поповнилася кількома рідкісними екземплярами, і не дивно, що він палко прагнув якнайшвидше повернутися до Сан-Франциско, аби розкласти нові здобутки по шухлядах свого кабінету.

Тож, якщо місіс Велдон із сином поверталися до Америки на борту «Пілігрима», було цілком природно, що кузен Бенедикт вирушав разом із ними.

Щоправда, у разі небезпеки навряд чи можна було б покладатися саме на нього. На щастя, йшлося лише про спокійну подорож у сприятливу пору року, на судні, капітан якого повністю заслуговував на довіру.

Під час триденної стоянки «Пілігрима» у Вайтематі місіс Велдон поспіхом готувалася до відплиття, не бажаючи затримувати бриг-шхуну. Вона розрахувала місцевих слуг, які обслуговували її в оклендському будинку, і 22 січня піднялася на борт разом лише з маленьким Джеком, кузеном Бенедиктом та Нен — своєю старою темношкірою служницею.

Кузен Бенедикт віз усю свою колекцію комах у спеціальній скриньці. Серед її скарбів були й кілька рідкісних стафілінів (хижих жуків із короткими надкрилами), очі яких розташовані над верхньою частиною голови; до того часу вважалося, що такі види трапляються лише в Новій Каледонії. Йому також радили звернути увагу на отруйного павука катіпо — знаменитого павука маорі, чий укус нерідко буває смертельним. Але павук не належить до комах: він входить до класу павукоподібних. А тому в очах кузена Бенедикта не мав майже жодної цінності. Він знехтував катіпо, і справжньою перлиною його колекції залишався саме чудовий новозеландський стафілін.

Само собою зрозуміло, що кузен Бенедикт, сплативши чималу премію, застрахував свій дорогоцінний вантаж, який здавався йому незрівнянно ціннішим за весь запас китового жиру та китового вуса, складений у трюмі «Пілігрима».

Коли настав час відплиття і місіс Велдон із супутниками вже стояли на палубі бриг-шхуни, капітан Галл підійшов до пасажирки.

— Ми повинні домовитися, місіс Велдон, — сказав він, — що ви сідаєте на борт «Пілігрима» на власну відповідальність.

— Чому ви кажете мені це, містере Галле? — здивувалася вона.

— Тому що я не маю від вашого чоловіка жодних вказівок щодо цього, а якщо дивитися тверезо, бриг-шхуна не може дати тих гарантій безпечного й комфортного плавання, які дає пасажирський пароплав.

— Якби мій чоловік був тут, — відповіла місіс Велдон, — невже ви думаєте, що він вагався б піднятися на борт «Пілігрима» разом із дружиною та дитиною?

— Ні, місіс Велдон, — сказав капітан Галл. — Ні, безперечно, не вагався б. Так само, як не вагався б і я сам. «Пілігрим» — добрий корабель, хоч цей промисловий сезон і видався невдалим. Я знаю його краще за будь-кого, адже командую ним уже багато років. Усе це я кажу лише для того, щоб убезпечити себе від непорозумінь і попередити вас: на борту ви не знайдете того комфорту, до якого звикли.

— Якщо йдеться лише про комфорт, містере Галле, — відповіла місіс Велдон, — то це мене зовсім не зупинить. Я не з тих пасажирок, які без кінця нарікають на тісні каюти чи скромний стіл.

Потім вона кілька хвилин мовчки дивилася на маленького Джека, міцно тримаючи його за руку.

— Вирушаймо, містере Галле!

Одразу пролунали накази готуватися до відплиття. Вітрила напнулися, ловлячи вітер, і «Пілігрим», обережно маневруючи, щоб якнайшвидше вийти із затоки, узяв курс до американського узбережжя.

Та вже через три дні після виходу в море бриг-шхуна натрапила на сильні східні вітри. Довелося лягти на лівий галс (курс судна, коли вітер дме в лівий борт), піднімаючись проти вітру.

Тому на 2 лютого капітан Галл усе ще перебував значно південніше, ніж йому хотілося б. Здавалося, ніби він вів судно не до західного узбережжя Америки найкоротшим шляхом, а збирався обігнути мис Горн.

«П’ятнадцятирічний капітан» Розділ 2: Дік Сенд

Попри все, море залишалося спокійним, і, якщо не зважати на прикру затримку, плавання відбувалося в цілком сприятливих умовах.

На борту «Пілігрима» місіс Велдон влаштували настільки зручно, наскільки це взагалі було можливо. На кормі судна не було ані юта (підвищеної кормової палуби), ані рубки (палубної надбудови з житловими чи службовими приміщеннями), тож окремої кормової каюти для пасажирки не існувало. Їй довелося оселитися в невеличкій каюті самого капітана Галла, що містилася на кормі й правила йому за скромне моряцьке житло. Та й то лише після того, як капітан наполегливо переконав її прийняти цю поступку. Саме там, у тісному приміщенні, розмістилися місіс Велдон, її син Джек і стара Нен. Там же вони обідали разом із капітаном та кузеном Бенедиктом, для якого облаштували щось на кшталт невеличкої каюти біля борту.

Сам капітан Галл перебрався до каюти в матроському кубрику. За звичайних обставин вона належала б старшому помічникові, якби такий був на борту. Але, як уже відомо, «Пілігрим» вирушив у плавання з мінімальним екіпажем, тож посаду помічника капітана задля економії взагалі не передбачили.

Матроси «Пілігрима» були міцними, досвідченими моряками й дивовижно дружним товариством. Це був уже четвертий китобійний сезон, який вони проводили разом. Усі походили із західної частини Сполучених Штатів, давно знали один одного й були вихідцями з одного узбережжя штату Каліфорнія.

До місіс Велдон — дружини свого судновласника — ці добрі люди ставилися з особливою увагою й пошаною. Вони були безмежно віддані Джеймсові Велдону. Треба сказати, що, маючи частку в прибутках від промислу, усі вони досі заробляли дуже добре. Через малу чисельність екіпажу кожному доводилося працювати за двох, але вони не шкодували сил, адже кожна додаткова година праці збільшувала їхню частку після завершення сезону. Цього разу, щоправда, прибуток обіцяв бути майже нульовим, і саме тому моряки не переставали лаяти тих негідників, яких набрали в Новій Зеландії.

Лише одна людина на борту не була американцем. Це був португалець на ім’я Негоро. Він вільно розмовляв англійською й виконував на бриг-шхуні скромні обов’язки суднового кухаря.

Попередній кок «Пілігрима» дезертирував в Окленді. Негоро, який саме залишився без роботи, запропонував свої послуги. Це був мовчазний, замкнений чоловік, який тримався осторонь інших, але свої обов’язки виконував сумлінно. Наймаючи його, капітан Галл, здавалося, зробив вдалий вибір: відтоді як Негоро піднявся на борт, жодних підстав для докорів він не дав.

Проте капітан Галл жалкував, що не мав часу як слід довідатися про його минуле. Зовнішність нового кухаря, а надто його погляд, викликали в нього невиразну недовіру. А коли чужинець входить до такого замкненого й тісного світу, яким є життя на кораблі, не варто нехтувати жодною нагодою, щоб переконатися в його минулому та з’ясувати, ким він був насправді.

Негоро мав років сорок. Худорлявий, жилавий, середнього зросту, з дуже темним волоссям і засмаглою шкірою, він справляв враження людини міцної й витривалої. Чи був він освіченим? Безперечно, певну освіту він здобув — про це свідчили окремі зауваження, які зрідка мимоволі зривалися з його язика. Проте про своє минуле Негоро ніколи не говорив. Він не згадував ні родини, ні місць, де жив раніше. Звідки прийшов, яким було його життя досі — цього ніхто не знав. Так само ніхто не міг сказати, що чекає його в майбутньому. Відомо було лише одне: у Вальпараїсо він мав намір залишити судно. Це був справді дивний чоловік. У всякому разі, моряком він не здавався. Навпаки, здавалося, що він знає про морську справу навіть менше, ніж звичайний судновий кухар, який бодай частину життя проводить у плаванні.

Проте ні хитавиця, ні бортова качка анітрохи йому не дошкуляли, як це буває з людьми, що вперше виходять у море. А для кока це, погодьтеся, неабияка перевага.

Загалом Негоро майже не потрапляв нікому на очі. Удень він зазвичай сидів у своїй тісній камбузній кухні, де майже весь простір займала велика чавунна піч. Коли ж наставала ніч і вогонь у печі згасав, він ішов до своєї маленької каюти в глибині матроського кубрика, одразу лягав і швидко засинав.

Як уже згадувалося, екіпаж «Пілігрима» складався з п’ятьох матросів і одного юнги.

Цьому юнакові було лише п’ятнадцять років. Він ніколи не знав ні батька, ні матері. Немовля, покинуте від самого народження, знайшли випадкові люди, а виховала його громадська опіка.

Звали хлопця Дік Сенд.

Імовірно, він був родом зі штату Нью-Йорк, а найпевніше — із самого Нью-Йорка.

Ім’я Дік — скорочена форма імені Річард — сироті дали тому, що саме так звали доброго перехожого, який знайшов його через дві чи три години після народження. Прізвище ж Сенд він отримав на згадку про місце, де його виявили, — на мисі Сенді-Гук (піщаний мис біля входу до гавані Нью-Йорка, у гирлі річки Гудзон).

Коли Дік Сенд досяг би повного зросту, навряд чи став би високим, зате був чудово збудований. У його зовнішності легко вгадувалося англосаксонське походження. Волосся він мав темне, але очі — яскраво-блакитні, з таким живим блиском, ніби в них палав внутрішній вогонь. Моряцьке ремесло вже змалку добре загартувало його до життєвої боротьби. У його розумному обличчі відчувалися сила волі та рішучість. Це було обличчя не безрозсудного сміливця, а людини, яка наважується.

Часто повторюють три слова з незавершеного вірша Вергілія:

Audaces fortuna juvat…
«Сміливим щастя сприяє…»

Але цитують їх неточно. Поет написав:

Audentes fortuna juvat…

Тобто щастя всміхається не зухвалим, а тим, хто наважується після роздумів. Зухвалість часто межує з нерозсудливістю. Людина, яка наважується, спершу все зважує, а вже потім діє. Саме в цьому й полягає різниця.

Саме таким був Дік Сенд.

У свої п’ятнадцять років він уже вмів самостійно приймати рішення й неодмінно доводив до кінця все, що задумав. Його жвавий, але водночас серйозний вигляд мимоволі привертав увагу. Він не розкидався словами, не жестикулював без потреби, як це часто роблять хлопці його віку. Ще змалку, в ті роки, коли більшість дітей зовсім не замислюється над життям, він тверезо усвідомив своє сирітське становище й дав собі слово самотужки прокласти власний шлях.

І він уже почав виконувати цю обіцянку. У віці, коли багато хто ще залишається дитиною, Дік майже став дорослим.

До того ж він був напрочуд спритний і вправний у будь-якій фізичній справі. Про таких людей кажуть, ніби вони народилися з двома правими руками й завжди ступають із правильної ноги. За що б вони не взялися — усе в них виходить якнайкраще.

Як уже було сказано, Діка виховала громадська опіка. Спершу він зростав у притулку для покинутих дітей, де в Америці завжди знаходилося місце для сиріт. А з чотирирічного віку навчався читати, писати й рахувати в одній із шкіл штату Нью-Йорк, які щедро утримувалися коштом благодійних пожертв.

У вісім років Дік, у якого любов до моря, здавалося, була в крові від народження, найнявся юнгою (наймолодшим членом суднового екіпажу, який виконує допоміжну роботу й навчається морської справи) на океанське торговельне судно, що ходило до південних морів. Там він і почав опановувати моряцьке ремесло так, як його й належить опановувати, — з наймолодших років. Поступово, під керівництвом офіцерів, які щиро прихилилися до цього кмітливого хлопця, він набував знань і досвіду. Невдовзі колишній юнга став новаком, а попереду, без сумніву, чекали ще вищі щаблі.

Дитина, яка змалку розуміє, що праця — це закон життя, яка рано усвідомлює, що свій хліб доведеться здобувати в поті чола, — згідно з біблійною заповіддю, що стала правилом для всього людства, — така дитина, найімовірніше, покликана до великих звершень. Адже одного дня її воля неодмінно поєднається із силою, здатною ці звершення здійснити.

Саме тоді, коли Дік ще служив юнгою на торговельному кораблі, його помітив капітан Галл. Досвідчений моряк одразу щиро полюбив хлопця й згодом познайомив його зі своїм судновласником, Джеймсом В. Велдоном. Той також пройнявся глибокою симпатією до сироти. У Сан-Франциско він подбав про завершення освіти Діка і виховав його в католицькій вірі, до якої належала вся родина Велдонів.

Під час навчання Дік особливо захопився географією та описами подорожей, чекаючи того часу, коли стане досить дорослим, щоб узятися за вивчення математичних наук, необхідних мореплавцеві. Та він не обмежувався лише книжками. Теоретичні знання хлопець постійно підкріплював практикою. Саме новаком він уперше потрапив на борт «Пілігрима». Добрий моряк повинен знати не лише далеке плавання, а й китобійний промисел. Такий досвід стає найкращою підготовкою до всіх несподіванок, які може принести морська служба. До того ж Дік вирушав у плавання на судні свого благодійника Джеймса Велдона, під командуванням свого покровителя — капітана Галла. Важко було уявити собі сприятливіші обставини.

Говорити про те, наскільки відданим Дік був родині Велдонів, які дали йому все, — зайве. Про це краще скажуть події. Легко зрозуміти, яку щиру радість він відчув, коли дізнався, що місіс Велдон стане пасажиркою «Пілігрима». Протягом кількох років вона була для нього справжньою матір’ю. А в маленькому Джекові він бачив молодшого брата, хоча ніколи не забував, що перед ним — син заможного судновласника, а сам він лише сирота, якому пощастило знайти добрих покровителів.

Та подружжя Велдонів добре знало: зерно, яке вони посіяли, впало на щедрий ґрунт. У благородному серці сироти дедалі сильніше розквітала вдячність. І якби колись виникла потреба віддати життя за людей, які навчили його знань і любові до Бога, юний моряк не вагався б ні хвилини.

Таким був Дік Сенд: йому було лише п’ятнадцять років, але мислив і поводився він так, наче прожив уже тридцять.

Місіс Велдон добре знала, чого вартий її вихованець. Вона без жодного страху довіряла йому маленького Джека. Дік щиро любив хлопчика, а той, відчуваючи цю любов старшого товариша, сам постійно тягнувся до нього.

Під час довгих годин спокійного плавання, коли море було тихим, а напнуті вітрила не вимагали жодних маневрів, Дік і Джек майже завжди були разом. Юнак показував хлопчикові все, що могло здатися цікавим у моряцькій справі. Місіс Велдон без тривоги дивилася, як Джек поруч із Діком видряпується по вантах (товстих канатах або тросах, що підтримують щогли), піднімається на марс (майданчик на щоглі) фок-щогли чи на реї брам-щогли, а потім стрімко, мов стріла, спускається вниз по фордунах (похилих тросах, що підтримують верхню частину щогли). Дік завжди був поруч — то попереду, то позаду, готовий будь-якої миті підтримати малого, якщо п’ятирічним рукам забракне сили.

Такі вправи йшли Джекові лише на користь. Після перенесеної хвороби він ще був блідий, але свіже морське повітря й щоденна руханка швидко повертали йому здоровий рум’янець.

Отже, все складалося якнайкраще. Подорож тривала спокійно, і якби не вперті несприятливі вітри, ані пасажири, ані екіпаж «Пілігрима» не мали б жодного приводу для невдоволення.

Проте саме ці тривалі східні вітри дедалі більше непокоїли капітана Галла. Йому ніяк не вдавалося вивести судно на потрібний курс. Згодом, наблизившись до тропіка Козорога (умовної паралелі 23°26′ південної широти), він побоювався натрапити на смугу штилів, які затримали б плавання ще більше. Крім того, його непокоїла екваторіальна течія (постійна океанічна течія поблизу екватора), здатна невблаганно зносити корабель на захід.

Найбільше він хвилювався за місіс Велдон, адже затримка подорожі, хоч і не залежала від нього, завдавала незручностей саме їй. Тому капітан уже подумував: якщо дорогою трапиться якийсь океанський пароплав, що прямує до Америки, він порадить своїй пасажирці перейти на нього.

На жаль, «Пілігрим» перебував надто далеко на південь, щоб зустріти пароплав, який ішов до Панами. Та й у ті часи сполучення між Австралією та Новим Світом через Тихий океан було ще далеко не таким регулярним, як стало згодом.

Отож залишалося покластися на Божу волю. Здавалося, ніщо не мало порушити одноманітний перебіг цього плавання.

Проте саме 2 лютого, у точці з тими координатами, які були зазначені на початку цієї історії, сталася перша подія, що несподівано змінила її подальший хід.

Близько дев’ятої години ранку Дік Сенд і Джек влаштувалися на реях брам-щогли (горизонтальних балках верхньої частини щогли, до яких кріпляться вітрила). Звідти перед ними відкривався весь корабель і широкий простір океану, що простягався до самого обрію.

Позаду їхній огляд переривали лише грот-щогла з косим вітрилом бригантиною (кормове косе вітрило на грот-щоглі) та верхнім вітрилом фле́р (невелике верхнє косе вітрило). Цей високий вітрильний «маяк» закривав частину моря й неба.

Попереду далеко над хвилями виступав бушприт (похила балка, що виступає вперед із носа судна), на якому були натягнуті три клівери (трикутні носові вітрила). Щільно вибрані, вони нагадували три великі крила різного розміру. Нижче округло надувалося фокове вітрило, а над ним тріпотіли малий марсель і брамсель; їхні ліктроси(міцні канати, пришиті по краях вітрил для зміцнення) ледь тремтіли від поривів вітру.

«Пілігрим» ішов лівим галсом і тримався якомога ближче до вітру.

Дік саме пояснював Джекові, чому судно, правильно навантажене баластом (вантажем, що забезпечує стійкість корабля) й добре врівноважене, не може перекинутися, хоча й досить сильно нахиляється на правий борт, коли хлопчик раптом урвав його пояснення.

— Діку, що це там?

— Ти щось побачив, Джеку? — запитав юнак, миттю випростуючись на реї.

— Так! Он там!

Малий показав рукою на темну цятку в морі, видиму між штагами великого клівера.

Дік уважно вдивився в зазначене місце — і наступної ж миті на весь корабель пролунав його дзвінкий голос:

— Праворуч по носу, з навітряного боку — уламок судна!