“П’ятнадцятирічний капітан” читати (повністю). Жуль Верн

“П’ятнадцятирічний капітан” читати повністю текст твору Жуль Верна, що був написаний у 1878 році.

Жуль Верн «П’ятнадцятирічний капітан» аудіокнига

“П’ятнадцятирічний капітан” читати

Роман

“П’ятнадцятирічний капітан” ЧАСТИНА ПЕРША

Розділ І Шхуна-бриг «Пілігрим»

2 лютого 1873 року шхуна-бриг «Пілігрим» перебувала на координатах 43° 37′ південної широти та 165° 19′ західної довготи (від Гринвіцького меридіана).

Це судно водотоннажністю близько чотирьохсот тонн було споряджене в Сан-Франциско для китобійного промислу в південних морях і належало заможному каліфорнійському судновласнику Джеймс Уелдону, який кілька років тому призначив йому капітана  Халла.

«Пілігрим» був невеликим вітрильником, але вважався одним із найкращих кораблів Уелдона. Він входив до флотилії, яку той щороку відправляв далеко за Берінгову протоку — у північні моря, під Тасманію, до мису Горн і навіть у води Антарктики.

Судно добре трималося під вітрилами. Завдяки зручному оснащенню воно могло навіть із невеликою командою заходити у важкодоступні райони Південного океану, де починалися суцільні крижані поля. Капітан Халл умів, як казали матроси, «лавірувати» між плавучими крижинами. Улітку вони інколи доходили аж до Нової Зеландії, а подекуди навіть до мису Доброї Надії, просуваючись значно південніше, ніж у північних морях. Це були переважно невеликі, обточені хвилями айсберги, які поступово танули в теплих водах Атлантики й Тихого океану.

Капітан Халл, досвідчений мореплавець і один із найкращих гарпунерів флотилії, мав у розпорядженні команду з п’яти матросів і одного новачка. Для китобійного промислу цього було замало: під час полювання потрібні люди на шлюпках, а також під час обробки здобичі. Але Джеймс Уелдон, як і деякі інші власники суден, заощаджував і набиравав у Сан-Франциско лише мінімальну команду для управління кораблем у дорозі. У портах Нової Зеландії легко можна було найняти досвідчених китобоїв — там завжди вистачало моряків і дезертирів різних національностей, готових працювати за сезон. Після закінчення промислу вони отримували платню й знову чекали наступного найму. Так власники економили значні кошти.

Так відбувалося рік за роком і на борту «Пілігрима». Після сезону китобоїв судно поверталося від Антарктики, але трюми не були повністю заповнені бочками жиру та китового вуса. Китів ставало дедалі менше через надмірний промисел. Традиційні «справжні кити» — гренландські на півночі та австралійські на півдні — поступово зникали, і китобої змушені були полювати на смугачів — величезних і небезпечних морських ссавців.

Саме на них і полював капітан Халл під час останнього сезону, але улов був невеликий. Він планував наступного року піти ще далі на південь, можливо навіть до земель Клері та Аделі, які, попри суперечки щодо відкриття, були описані французьким дослідником Дюмон-Дюрвілем під час експедиції на «Астролябії» та «Зелі».

Сезон виявився невдалим. На початку січня, у розпал літа Південної півкулі, капітан Халл змушений був припинити промисел. Додатково найняті моряки поводилися недбало, тож він вирішив їх звільнити.

«Пілігрим» узяв курс на північний захід і 15 січня прибув до Вайтемати — порту Окленда в затоці Хауракі на східному узбережжі Північного острова Нової Зеландії. Там висадили сезонних китобоїв.

Команда була невдоволена: у трюмі бракувало щонайменше двох сотень бочок жиру. Це був один із найгірших сезонів. Найбільше роздратований був капітан Халл — він сприймав невдачу як удар по своїй репутації й звинувачував у цьому ледачу команду.

Спроби набрати нових матросів в Окленді провалилися: усі досвідчені китобої вже були найняті на інші судна. Тож довелося змиритися з тим, що трюми залишаться недовантаженими.

Коли «Пілігрим» уже готувався виходити з Окленда, капітан отримав прохання взяти на борт пасажирів. Він погодився.

У той час в Окленді перебували місіс Уелдон, дружина господаря «Пілігрима», її п’ятирічний син Джек та кузен Бенедикт. Вони приїхали разом із Джеймсом Уелдоном, який час від часу бував у Новій Зеландії у справах. Планувалося, що вся родина повернеться до Сан-Франциско, але Джек раптово тяжко захворів, і Джеймс Уелдон був змушений терміново вирушити сам, залишивши дружину, сина та Бенедикта.

Минуло три місяці розлуки — важкі для місіс Уелдон. За цей час хлопчик одужав, і вона вже могла вирушати додому. Саме тоді вона дізналася, що до порту зайшов «Пілігрим».

Звичайний маршрут до Сан-Франциско вимагав складної подорожі через Австралію, пересадки на судна компанії «Золотий вік», потім плавання до Панами і ще одну пересадку на пароплав до Каліфорнії. Для жінки з дитиною це було надто довго й виснажливо. Тому місіс Уелдон звернулася до капітана Халла з проханням взяти їх на борт «Пілігрима» для прямого рейсу до Сан-Франциско — разом із кузеном Бенедиктом і старою нянею Нан, яка доглядала і за нею, і за дитиною.

Подорож у три тисячі морських льє — на вітрильнику! Але на судні капітана Халла завжди панував чіткий порядок, а погода по обидва боки екватора стояла напрочуд сприятлива.

Капітан Халл дав згоду. Пасажирці він запропонував свою власну каюту, щоб вона почувалася якомога зручніше під час плавання, яке могло тривати від сорока до п’ятдесяти днів.

Щоправда, маршрут трохи подовжувався: «Пілігрим» мав відхилитися від курсу й зайти до чилійського порту Вальпараїсо для розвантаження. Далі судно планувало рухатися вздовж узбережжя Америки, користуючись попутними прибережними вітрами — це обіцяло доволі спокійний і навіть приємний перехід.

Місіс Уелдон була сміливою жінкою і моря не боялася. Їй було близько тридцяти, здоров’я міцне, і вона вже мала досвід тривалих морських подорожей разом із чоловіком. Невеликі труднощі її не лякали. Вона знала, що капітан Халл — досвідчений моряк, а «Пілігрим» — надійний китобійний вітрильник.

Можливість випала — і вона вирішила нею скористатися.

Щодо кузена Бенедикта, то питання навіть не обговорювалося: він, звісно, мав супроводжувати місіс Уелдон у цій подорожі.

Кузен Бенедикт був добродушним чоловіком років п’ятдесяти. Але, попри вік, самостійно відпускати його кудись було б ризиковано. Він був радше довгий, ніж високий, радше худорлявий, ніж стрункий. Кістлява постава, велика скуйовджена голова, окуляри в золотій оправі — вся його зовнішність одразу видавала вченого типу: спокійного, трохи розсіяного, дуже доброзичливого.

Це був один із тих людей, які здаються знайомими всім одразу, ніби «свої». Він ніколи не знав, куди подіти свої довгі руки й ноги, губився в побутових дрібницях і без сторонньої допомоги легко опинявся в безладі навіть у найпростішому. Він не створював проблем іншим, але постійно плутався сам у собі й у навколишньому світі.

Невибагливий до всього — їжі, погоди, побуту — він міг забути поїсти, якщо його не нагодують, і не помічав ні спеки, ні холоду. Здавалося, що він належить не стільки людському, скільки якому-небудь «нейтральному» природному стану — ніби живий, але цілком відірваний від практичного життя.

І все ж у нього було добре серце. Він завжди був готовий допомогти, і саме за цю беззахисну доброзичливість його всі любили. Місіс Уелдон ставилася до нього майже як до ще однієї дитини в родині — старшого «брата» малого Джека.

Втім, сказати, що він нічого не робив, було б неправильно. Навпаки — він постійно працював. Просто вся його енергія була зосереджена на одній пристрасті: природничій історії.

Втім, навіть це визначення було надто загальним.

Адже природнича історія складається з багатьох наук: зоології, ботаніки, мінералогії, геології. Але кузен Бенедикт не був ні ботаніком, ні мінералогом, ні геологом.

Можливо, він був зоологом у широкому сенсі — таким собі новосвітнім Кюв’є, який міг розібрати істоту на частини, щоб її дослідити, а потім подумки зібрати знову?

Жорж Кюв’є

Можливо, він присвятив себе вивченню великих груп тварин, їхніх типів, класів і родин?

Ні.

Може, він був фахівцем із хребетних — ссавців, птахів, плазунів і риб?

Теж ні.

А може, його цікавили молюски, аж до найскладніших форм? Чи, можливо, він розбирався в голкошкірих, поліпах, глистах або губках?

Зовсім ні.

То, можливо, саме через них — через найдрібніші, майже непомітні форми життя, через променевих та інфузорій — він витрачав стільки лампового масла, працюючи ночами без сну?..

Треба прямо сказати: його захоплювали не променеві.
А що з зоології незгаданими залишились тільки членистоногі, то, зрозуміло, цей тип і був єдиним захопленням кузена Бенедікта.
Еге ж, саме членистоногі; однак тут слід дещо уточнити.
Тип членистоногих охоплює шість класів: комах, багатоніжок, павукоподібних, ракоподібних, вусоногих і кільчастих червів.
Проте кузен Бенедікт не зміг би відрізнити дощового черв’яка від лікарської п’явки, щипавки від морського жолудя, домашнього павука від псевдоскорпіона, креветки від рака-самітника, а ківсяка від сколопендри.
То ким же все-таки був кузен Бенедікт?
Звичайним ентомологом, та й годі!

На це, безперечно, зауважать, що ентомологія, як складова частина природничої історії, вивчає всіх членистоногих. Взагалі це так, однак уже ввійшло у звичай вживати цей термін в трохи вужчому, розумінні — як назву науки про комах, тобто “всіх тих членистоногих безхребетних тварин, чиє тіло складається з трьох частин — голови, грудей і черевця, — на яких відповідно розташовані одна пара вусиків, здебільшого дві пари крил і три пари ніг, через що комах називають також шестиногими”.
Отже, кузен Бенедікт, присвятивши себе вивченню членистоногих класу комах, був ентомологом.
Але не подумайте, що це така проста наука! Клас комах налічує щонайменше десять рядів:
1. Прямокрилі (таргани, коники, цвіркуни).
2. Сітчастокрилі (золотоочки, мурашині леви, бабки, терміти).
3. Перетинчастокрилі (бджоли, оси, мурахи, їздці, трачі).
4. Лускокрилі (метелики).
5. Напівтвердокрилі (цикади, клопи, попелиці).
6. Твердокрилі (хрущі та інші жуки).
7. Двокрилі (комарі, москіти, мухи).
8. Віялокрилі (стилопс).
9. Паразити (воші).
10. Нижчі комахи (лусківниці).
Однак певні ряди, скажімо жуки, налічують до тридцяти тисяч видів5, двокрилі — шістдесят тисяч, отже, тут є що вивчати, а для одного чоловіка роботи аж надто.
Життя кузена Бенедікта було присвячено одній-єдиній улюбленій справі — ентомології. Цій науці він оддавав увесь свій час, ба навіть години сну, бо йому неодмінно снились “шестиногі”. Годі було перелічити всі шпильки, що їх він носив за манжетами, в комірі, в крисах капелюха, на вилогах піджака. Коли кузен Бенедікт повертався з наукової екскурсії, його капелюх був справжньою колекцією комах, нашпилених зсередини і ззовні.
На завершення опису цього дивака слід додати, що він супроводив містера й місіс Уелдон до Нової Зеландії знов-таки через свою пристрасть до ентомології Тут його колекція збагатилась кількома рідкісними екземплярами. Тож цілком зрозуміле його бажання чимшвидше дістатись до Сан-Франціско, щоб там у своєму кабінеті розмістити зібране багатство згідно класифікації.
А що місіс Уелдон та її син повертались до Америки на “Пілігримі”, то, цілком природно, кузен Бенедікт мав супроводити їх і під час цієї подорожі.
Проте не на нього могла розраховувати місіс Уелдон, якби опинилась у скрутному становищі. На щастя, передбачалось легке плавання у гарну погоду та ще й на борту судна, капітан якого заслуговував повної довіри.
Поки “Пілігрим” стояв три дні у Вайтематі, місіс Уелдон спішно приготувалася в дорогу, щоб не затримувати його відплиття. Розрахувавшись із тубільними слугами, вона 22 січня піднялася на борт “Пілігрима” з сином Джеком, кузеном Бенедіктом та старою негритянкою Нен.
Кузен Бенедікт носив у спеціальній бляшанці на паску через плече всю зібрану тут колекцію комах. У колекції були, між іншим, кілька представників стафіліна, хижого жука, очі якого розташовані у верхній частині голови; досі вважалося, що стафілін водиться тільки в Новій Каледонії. Кузенові Бенедікту пропонували також отруйного павука “катіпо” — так називають його маорі6, — укус якого часто смертельний для людини. Однак павук не належить до класу комах — місце йому в колекції павукоподібних, — тож він не мав ніякої цінності для кузена Бенедікта. І наш ентомолог зневажливо відмовився від павука: найціннішим скарбом у його колекції, звісно, був знаменитий новозеландський стафілін.
Ясна річ, кузен Бенедікт застрахував свою колекцію, заплативши високий внесок. Він уважав її ціннішою за весь китовий жир і вус у трюмі “Пілігрима”.
Коли кінчались останні приготування до відплиття і місіс Уелдон та її супутники стояли на палубі шхуни-брига, капітан Халл підійшов до своєї пасажирки.
— Само собою зрозуміло, місіс Уелдон, — мовив вів, — що ви берете на себе всю відповідальність, вирішивши плисти на “Пілігримі” через океан.
— Для чого ви мені це кажете, містере Халл? — спитала місіс Уелдон.
— Я кажу вам це, бо, по-перше, не дістав щодо цього ніякої вказівки від вашого чоловіка, а по-друге, тому, що шхуна-бриг не може гарантувати вам такої безпеки плавання, як пакетботи7, призначені тільки для перевезення пасажирів.
— А як ви гадаєте, містере Халл, коли б мій чоловік був тут, то чи вирушив би він у плавання на “Пілігримі” разом із своєю дружиною та сином?
— Звичайно, вирушив би, — відповів капітан Халл. — Він би вагався не більше за мене! “Пілігрим”, зрештою, — надійне судно. Я можу за нього ручитися, як капітан, що командує цим судном ось уже багато років. Я сказав це вам, місіс Уелдон, щоб мене менше гризло сумління, а також аби ще раз підкреслити: на борту “Пілігрима” немає звичних для вас вигод.
— Коли йдеться тільки про брак вигод, містере Халл, — відказала місіс Уелдон, — то це для мене не завада. Я не з тих вередливих пасажирок, які безперестану скаржаться на тісні каюти та на одноманітне харчування.
І, подивившись на свого сина Джека, якого тримала за руку, місіс Уелдон мовила:
— Вирушаймо, містере Халл!
Відразу було наказано підняти якір. Наставили вітрила, й “Пілігрим”, вибираючи якнайкоротший шлях між суднами, вийшов у відкрите море й узяв курс на американське узбережжя.
Та через три дні повіяв дужий ост8, і шхуна-бриг змушена була змінити курс, щоб іти проти вітру.
Отож на 2 лютого “Пілігрим” перебував у набагато вищих широтах, ніж цього хотів би капітан Халл. Здавалося, він намірився обійти мис Горн, замість плисти навпростець до берегів Нового Світу.