«П’ятнадцятирічний капітан» читати (повністю). Жуль Верн

«П’ятнадцятирічний капітан» Розділ 3: Уламок

На вигук Діка Сенда весь екіпаж миттєво опинився на ногах. Матроси, які не несли вахти, вибігли на палубу. Капітан Галл вийшов зі своєї каюти й швидко попрямував до носа корабля.

Місіс Велдон, Нен і навіть байдужий до всього кузен Бенедикт підійшли до правого борту й сперлися на фальшборт, намагаючись якнайкраще роздивитися предмет, помічений юним новаком.

Лише Негоро не покинув свого камбуза. Як і завжди, він виявився єдиною людиною на борту, яку поява уламка посеред океану, здається, зовсім не зацікавила.

Усі інші уважно вдивлялися в темний предмет, що погойдувався на хвилях приблизно за три морські милі від «Пілігрима».

— Що б це могло бути? — озвався один із матросів.

— Мабуть, якийсь покинутий пліт, — припустив інший.

— А може, на ньому є нещасні люди, які пережили корабельну аварію? — стривожено сказала місіс Велдон.

— Скоро дізнаємося, — відповів капітан Галл. — Але це не пліт. Схоже, що це корпус судна, який перекинувся набік…

— А чи не може це бути якийсь великий морський звір? Наприклад, кит? — зауважив кузен Бенедикт.

— Не думаю, — коротко відповів Дік.

— А ти як гадаєш, Діку? — запитала місіс Велдон.

— Гадаю, капітан має рацію, місіс Велдон. Це перевернутий корпус судна. Мені навіть здається, що я бачу, як на сонці блищить його мідна обшивка.

— Так… справді… — промовив капітан Галл і, повернувшись до стернового, наказав:

— До вітру, Болтоне! Відхили курс на чверть румба, щоб підійти до уламка.

— Є, капітане! — відповів стерновий.

— А все ж я залишаюся при своїй думці, — уперто мовив кузен Бенедикт. — Це таки тварина!

— Тоді це мав би бути кит, обшитий міддю, — усміхнувся капітан Галл. — Бо я цілком виразно бачу, як його… чи, радше, її мідь блищить на сонці.

— Принаймні, кузене Бенедикте, — з усмішкою додала місіс Велдон, — ви, мабуть, погодитеся, що цей кит мертвий. Адже він анітрохи не рухається.

— Ох, кузино Велдон, — заперечив той, не бажаючи поступатися, — це було б не вперше, коли китобої знаходять кита, що спить на поверхні моря!

— Так, це трапляється, — погодився капітан Галл. — Але сьогодні перед нами не кит. Перед нами — судно.

— Побачимо, — відповів кузен Бенедикт. Втім, заради рідкісної комахи він без вагань віддав би всіх морських ссавців Арктики й Антарктики разом узятих.

— Стернуй уважніше, Болтоне, стернуй! — знову гукнув капітан Галл. — Не підходь до уламка впритул. Пройди на відстані одного кабельтова (морська міра довжини, приблизно 185 метрів). Ми навряд чи завдамо шкоди цій розбитій посудині, зате вона легко може пошкодити «Пілігрим». Мені зовсім не хочеться розпороти його борт. Трохи приведи судно до вітру, Болтоне, трохи!

Стерновий ледь повернув штурвал, і курс «Пілігрима», який досі вів просто до уламка, трохи змінився.

До перевернутого судна залишалася ще приблизно одна морська миля. Матроси жадібно вдивлялися вперед. А раптом у трюмах зберігся цінний вантаж, який можна буде перевантажити на «Пілігрим»? Відомо ж, що за морськими законами третина врятованого майна належить рятівникам. Якщо вантаж не зіпсувався, екіпаж, як кажуть моряки, «зробив би добрий рейс». Це стало б хоч якоюсь втіхою після такого невдалого китобійного сезону.

За чверть години відстань між суднами скоротилася менш ніж до пів милі.

Тепер уже не залишалося жодного сумніву: перед ними справді було судно, що лежало на правому боці. Воно перекинулося майже до самих фальшбортів (невисоких огорож уздовж країв палуби), настільки сильно нахилившись, що втриматися на його палубі було б майже неможливо. Від щогл не лишилося й сліду. Лише з вант-путенсів (металевих кріплень, до яких приєднуються ванти) звисали уривки обірваних тросів та поламані ланцюги юферсів (дерев’яних або металевих блоків для натягування вант). На правому борту зяяла велика пробоїна: між шпангоутами й розтрощеною обшивкою чорнів широкий отвір.

— У це судно врізався інший корабель! — вигукнув Дік Сенд.

— Безперечно, — відповів капітан Галл. — І просто диво, що воно не затонуло відразу.

— Якщо сталося зіткнення, — мовила місіс Велдон, — то можна сподіватися, що екіпаж цього судна підібрав той корабель, який його протаранив.

— Хотілося б у це вірити, місіс Велдон, — відповів капітан. — Хоча не можна виключати й іншого. Після зіткнення команда могла сісти у власні шлюпки, якщо судно, яке їх протаранило, не зупинилося й пішло своєю дорогою. На жаль… таке іноді трапляється.

— Невже таке можливе? — обурилася місіс Велдон. — Це ж нелюдяність!

— Так, місіс Велдон… На превеликий жаль, подібних випадків чимало. Щодо екіпажу цього судна, то мені здається, що люди залишили його самі. Я не бачу жодного човна. Якби їх не врятували, то, найімовірніше, вони спробували дістатися суші власними силами. Але на такій відстані від американського узбережжя чи островів Океанії шансів на порятунок у них майже не було…

— Можливо, — тихо сказала місіс Велдон, — ми ніколи й не дізнаємося, що тут сталося. Але ж не можна виключати, що хтось із команди досі перебуває на борту!

— Навряд чи, місіс Велдон, — відповів капітан Галл. — Якби там залишилася бодай одна жива людина, вона вже давно помітила б наше наближення й подала якийсь знак. Але ми неодмінно переконаємося в цьому самі. Болтоне, ще трохи до вітру! — гукнув він, показуючи рукою потрібний напрямок.

Тепер «Пілігрим» був уже всього за три кабельтови від уламка, і не залишалося жодних сумнівів, що покинуте судно давно спорожніло.

Та саме цієї миті Дік Сенд різко підняв руку, владно закликаючи всіх замовкнути.

— Тихо! Послухайте!

Усі насторожилися.

— Я чую… ніби собака гавкає! — вигукнув Дік Сенд.

Справді, десь із глибини перекинутого корпусу долинало віддалене собаче гавкання. Без сумніву, там був живий пес, можливо, замкнений усередині, адже люки (герметично закриті отвори, що ведуть у внутрішні приміщення судна) цілком могли бути щільно зачинені. Побачити ж його поки що було неможливо, бо палуба перекинутого судна ще не відкрилася погляду.

— Навіть якби там був лише собака, містере Галл, — сказала місіс Велдон, — ми його врятуємо!

— Так!.. Так!.. — вигукнув маленький Джек. — Ми його врятуємо!.. Я його нагодую!.. Він нас дуже любитиме!.. Мамо, я зараз принесу йому шматочок цукру!..

— Залишайся тут, любий, — усміхнулася місіс Велдон. — Гадаю, бідолашний пес помирає з голоду й набагато більше зрадіє добрій мисці їжі, ніж твоєму шматочку цукру.

— Тоді віддайте йому мій суп! — палко вигукнув Джек. — Я й без нього обійдуся!

Тим часом гавкіт лунав дедалі виразніше. Між двома суднами залишалося не більш як триста футів. Майже відразу на правому борту (правий бік судна за напрямком руху) перекинутого корабля з’явився великий пес. Він учепився за фальшборт (захисне огородження вздовж краю палуби) й загавкав ще відчайдушніше.

— Говіку, — звернувся капітан Галл до боцмана (старший матрос, відповідальний за палубну команду) «Пілігрима», — лягайте в дрейф (зупиніть рух судна, поставивши його під вітрила так, щоб воно майже не просувалося), і спускайте шлюпку на воду.

— Тримайся, песику, тримайся! — закричав маленький Джек.

Здавалося, тварина відповіла йому приглушеним гавкотом.

Вітрила «Пілігрима» швидко переставили так, щоб судно майже завмерло на місці, менш ніж за півкабельтова (морська міра відстані, приблизно 185 метрів) від уламка.

Шлюпку спустили на воду, і капітан Галл, Дік Сенд та двоє матросів негайно сіли до неї.

Пес не переставав гавкати. Він намагався втриматися на фальшборті, але щомиті зісковзував назад на палубу. Та тепер його гавкіт, здавалося, вже був звернений не до тих, хто поспішав на допомогу. Може, він кликав матросів чи пасажирів, які залишилися замкненими всередині судна?

«Невже на борту є хтось із тих, хто пережив катастрофу?» — подумала місіс Велдон.

Ще кілька помахів весел — і шлюпка «Пілігрима» мала досягти перекинутого корпусу.

Та раптом поведінка собаки різко змінилася. Замість закличного гавкоту, що ніби кликав рятівників, залунав шалений, лютий гавкіт. Незвичайну тварину охопила справжня лють.

— Що це з ним таке? — промовив капітан Галл, поки шлюпка обходила корму судна, щоб причалити до тієї частини палуби, яка ще залишалася під водою.

Та капітан Галл не міг бачити, як і ніхто на борту «Пілігрима» не міг помітити, що пес розлютився саме тієї миті, коли Негоро вийшов зі свого камбуза (суднова кухня) й попрямував до бака (носова надбудова або підвищена частина палуби).

Невже пес знав і впізнав суднового кухаря? Це здавалося неймовірним.

Хай там як, але Негоро, хоч і насупив на мить брови, подивився на собаку без жодного подиву, а потім повернувся до кубрика (житлове приміщення для матросів) команди.

Тим часом шлюпка вже обігнула корму судна. На її транці (плоска кормова стінка судна) виднівся лише один напис:

Waldeck.

Жодної назви порту приписки. Та за обводами корпусу й за деякими характерними деталями, які досвідчений моряк помічає з першого погляду, капітан Галл одразу впізнав американське судно. Його назва лише підтвердила цей висновок. Тепер від великого п’ятисоттонного брига (двощоглове вітрильне судно з прямим вітрильним оснащенням) залишився тільки цей понівечений корпус.

У носовій частині «Вальдека» зяяв широкий пролом — саме туди припав удар. Через те що корпус перекинувся, отвір тепер височів на п’ять-шість футів над водою, і саме цим пояснювалося, чому бриг досі не затонув.

На палубі, яку капітан Галл тепер бачив цілком, не було жодної людини.

Пес покинув фальшборт, зісковзнув до центрального люка, який стояв відчиненим, і то гавкав усередину судна, то знову назовні.

— Цей пес напевно тут не сам, — зауважив Дік Сенд.

— Авжеж, — відповів капітан Галл.

Шлюпка попливла вздовж лівого борту (лівий бік судна за напрямком руху), який уже наполовину пішов під воду. Якби хвилювання моря було хоч трохи сильнішим, «Вальдек» неодмінно зник би під водою за лічені хвилини.

Палубу брига було змито від носа до корми. Від щогл залишилися лише уламки грот-щогли (головна, центральна щогла вітрильного судна) та фок-щогли (передня щогла вітрильного судна), обидві переламані за два фути над степсом (гніздо в палубі, крізь яке проходить щогла). Очевидно, під час зіткнення вони впали, потягнувши за собою ванти (нерухомі троси, що підтримують щогли), стень-ванти (троси, які підтримують верхню частину щогли) та весь такелаж (сукупність канатів і снастей для керування вітрилами). І все ж, скільки сягало око, навколо «Вальдека» не було видно жодного уламка. Це свідчило, що катастрофа сталася вже кілька днів тому.

— Якщо хтось і пережив зіткнення, — сказав капітан Галл, — то, найімовірніше, його доконали голод або спрага. Вода, певно, затопила комору з припасами. Боюся, що на борту залишилися лише мертві.

— Ні! — вигукнув Дік Сенд. — Ні! Собака не гавкав би так, якби тут нікого не було! Там є живі люди!

У цю мить пес, ніби почувши голос юного моряка, зісковзнув у море й, ледве тримаючись на воді, поплив до шлюпки. Було видно, що сили його майже вичерпалися.

Його підтягли на борт. Але він кинувся не до шматка хліба, який Дік Сенд одразу простягнув йому, а до діжки (велика дерев’яна посудина) з прісною водою.

— Бідолаха помирає від спраги! — вигукнув Дік Сенд.

Шлюпка трохи відпливла, на кілька сажнів (стара морська міра довжини, близько 1,8 метра), щоб знайти зручніше місце для швартування до «Вальдека». Та пес, очевидно, вирішив, що рятівники не збираються підніматися на судно. Він ухопив Діка Сенда за куртку, і його жалібний гавкіт знову залунав із ще більшою наполегливістю.

Його зрозуміли. Уся його поведінка, кожен рух були промовистими не менше, ніж людська мова. Шлюпка негайно підійшла до лівого шлюпбалочного крана (поворотна балка для спуску й підйому шлюпок). Там двоє матросів міцно пришвартували її, а капітан Галл і Дік Сенд разом із собакою, насилу вибравшись на палубу, дісталися до відкритого люка між уламками двох щогл.

Через цей люк вони спустилися в трюм.

Трюм «Вальдека», наполовину затоплений водою, був порожній. Бриг ішов у баласті (вантаж, що забезпечує стійкість судна), і цим баластом був пісок, який після перекидання зсунувся на лівий борт, утримуючи судно в нахиленому положенні. Отже, рятувати вантаж тут не було потреби.

— Тут нікого, — сказав капітан Галл.

— Нікого, — підтвердив Дік Сенд, оглянувши передню частину трюму.

Та пес, який залишився нагорі, не припиняв гавкати й дедалі наполегливіше кликав капітана.

— Повернімося, — сказав капітан Галл.

Обидва знову піднялися на палубу.

Пес одразу кинувся до них і повів їх до юта (підвищена кормова надбудова судна).

Вони пішли за ним.

Там, у кают-компанії (спільне приміщення для офіцерів і пасажирів), на підлозі лежали п’ятеро людей.

П’ятеро тіл. Здавалося, це були вже лише мертві.

У денному світлі, що рясно лилося крізь світловий люк (засклений отвір у палубі для освітлення внутрішніх приміщень), капітан Галл побачив, що це п’ятеро темношкірих чоловіків.

Дік Сенд поспішив до них і, схиляючись над кожним по черзі, раптом відчув: нещасні ще дихали.

— На борт! Швидше на борт! — вигукнув капітан Галл.

Двоє матросів, які залишалися біля шлюпки, негайно прибігли й допомогли винести врятованих із кают-компанії.

Це було нелегко. Але вже за дві хвилини всі п’ятеро лежали в шлюпці. Жоден із них навіть не усвідомлював, що його рятують. Кілька крапель міцного тонізувального напою (лікувальна спиртова настоянка, яку вживали для підтримки сил), а потім трохи свіжої води, яку давали дуже обережно, ще могли повернути їх до життя.

«Пілігрим» тримався за півкабельтова від уламка, і шлюпка незабаром уже підійшла до його борту.

З реї грот-щогли (горизонтальна балка на щоглі для кріплення вітрила) спустили вантажну стропу (міцна петля або підвіс для піднімання людей чи вантажів), і кожного з урятованих окремо підняли на палубу «Пілігрима».

Собака весь час був поруч із ними.

— Бідолашні… — вигукнула місіс Велдон, побачивши цих нещасних людей, які більше скидалися на бездиханні тіла, ніж на живих.

— Вони живі, місіс Велдон! Ми їх урятуємо! Так, неодмінно врятуємо! — вигукнув Дік Сенд.

— Що ж із ними сталося? — запитав кузен Бенедикт.

— Зачекаймо, доки вони зможуть говорити, — відповів капітан Галл. — Тоді вони самі розкажуть свою історію. А поки що передусім дайте їм трохи води, додавши до неї кілька крапель рому.

Потім він обернувся й гукнув:

— Негоро!

Щойно пролунало це ім’я, пес миттю напружився, наче мисливський собака, що став у стійку. Шерсть на ньому стала дибки, паща широко розкрилася.

Та кухар не з’являвся.

— Негоро! — ще раз покликав капітан Галл.

Пес знову вибухнув несамовитою люттю.

Нарешті Негоро вийшов із камбуза.

Ледве він ступив на палубу, як пес кинувся на нього, намагаючись учепитися в горло.

Озброївшись кочергою, кухар сильним ударом відкинув тварину. Кільком матросам насилу вдалося втримати розлюченого собаку.

— Ви знаєте цього пса? — запитав капітан Галл суднового кухаря.

— Я? — холодно відповів Негоро. — Ніколи в житті його не бачив.

— Дивна річ… — тихо промовив Дік Сенд.

«П’ятнадцятирічний капітан» Розділ 4: Уцілілі з «Вальдека»

Работоргівля й досі велася у величезних масштабах по всій екваторіальній Африці. Попри патрулювання англійських і французьких військових кораблів, судна, навантажені рабами, щороку виходили з берегів Анголи чи Мозамбіку, щоб перевозити темношкірих невільників до різних куточків світу — і, що особливо прикро, навіть до країн, які називали себе цивілізованими.

Капітан Галл добре знав про це.

Хоча ці води зазвичай не були звичним маршрутом работорговців, він мимоволі замислився, чи не були врятовані ним темношкірі чоловіки останніми вцілілими з партії рабів, яких «Вальдек» мав доправити на продаж до якоїсь тихоокеанської колонії. Якщо це було так, то, щойно вони ступили на палубу його судна, вони стали вільними людьми. Капітанові кортіло якомога швидше повідомити їм цю звістку.

Тим часом потерпілим із «Вальдека» надавали найретельнішу допомогу. Місіс Велдон, за підтримки Нен і Діка Сенда, дала їм напитися чистої прохолодної води, якої вони, очевидно, були позбавлені вже багато днів. Разом із невеликою кількістю їжі цього вистачило, щоб поступово повернути їх до життя.

Найстарший із п’ятьох урятованих, чоловік років шістдесяти, першим отямився настільки, що зміг говорити. Він відповідав англійською мовою на запитання капітана.

— Судно, на якому вас перевозили, зіткнулося з іншим? — насамперед запитав капітан Галл.

— Так, — відповів старий. — Десять днів тому наш корабель протаранили темної ночі. Ми спали…

— А що сталося з людьми з «Вальдека»?

— Коли ми з товаришами вибралися на палубу, сер, їх уже не було.

— Невже екіпаж устиг перебратися на судно, яке зіткнулося з «Вальдеком»? — запитав капітан Галл.

— Можливо. І дуже хочеться вірити, що саме так і сталося.

— А те судно після зіткнення не повернулося, щоб забрати вас?

— Ні.

— То, може, воно й само затонуло?

— Ні, — відповів старий, похитавши головою. — Ми бачили, як воно, не зупиняючись, зникло в нічній темряві.

Це свідчення, яке підтвердили всі врятовані з «Вальдека», може здатися неймовірним. Та, на жаль, історія знає чимало випадків, коли капітани, з вини яких ставалися страшні морські зіткнення, поспішали втекти, навіть не думаючи про людей, яких самі прирекли на загибель, і не робили жодної спроби прийти їм на допомогу.

Ще можна зрозуміти, хоча й не виправдати, коли візник, спричинивши нещастя на міській вулиці, тікає, залишаючи іншим рятувати потерпілих. Принаймні там жертви можуть розраховувати на швидку допомогу. Але покинути людей посеред моря, напризволяще, — це вже здається неймовірним. Це — ганьба.

Та капітан Галл знав не один випадок такої нелюдської жорстокості. Тому він лише повторив місіс Велдон, що подібні історії, якими б страхітливими вони не були, на жаль, трапляються не так уже й рідко.

Після короткої паузи він знову звернувся до старого:

— Звідки вирушив «Вальдек»?

— Із Мельбурна.

— То ви не раби?..

— Ні, сер! — гаряче відповів старий негр, випроставшись на весь зріст. — Ми — піддані штату Пенсильванія і громадяни вільної Америки!

— Друзі мої, — відповів капітан Галл, — можете бути спокійні: ступивши на палубу американського брига «Пілігрим», ви нічим не ризикнули й своєї свободи не втратили.

Справді, п’ятеро темношкірих чоловіків, яких перевозив «Вальдек», були мешканцями штату Пенсильванія. Найстаршого з них ще шестирічною дитиною продали в рабство в Африці, а згодом перевезли до Сполучених Штатів. Проте багато років тому він здобув волю завдяки акту про звільнення рабів. Його ж товариші були значно молодшими. Вони народилися вже після того, як їхніх батьків звільнили, а отже, від самого народження були вільними людьми, і жоден білий ніколи не мав на них права власності.

Вони навіть не розмовляли тією спрощеною «негритянською» говіркою, у якій не вживалися артиклі, а дієслова існували лише в неозначеній формі. Після війни за скасування рабства ця мова поступово майже зовсім зникла. Отже, ці люди добровільно залишили Сполучені Штати й так само добровільно поверталися додому.

Як вони розповіли капітанові Галлу, усі п’ятеро найнялися працювати до англійця, який володів великою фермою поблизу Мельбурна, у Південній Австралії. Вони чесно відпрацювали там три роки, добре заробили й, коли строк договору закінчився, вирішили повернутися до Америки.

Тож вони купили квитки на «Вальдек» як звичайні пасажири. П’ятого грудня судно залишило Мельбурн, а через сімнадцять днів, темної безмісячної ночі, його протаранив великий пароплав.

У той час усі п’ятеро спали. За кілька секунд після страшного удару вони вибігли на палубу.

Щогли вже впали, а «Вальдек» ліг на бік. Проте він не затонув, бо вода затопила трюм лише частково.

Що ж до капітана й екіпажу «Вальдека», то всі вони зникли. Одних, очевидно, змило в море, інші, можливо, встигли вхопитися за снасті (канати, троси та інше корабельне спорядження) судна, яке здійснило таран. Але той пароплав одразу після зіткнення втік і більше не повернувся.

П’ятеро темношкірих чоловіків залишилися самі на напівперекинутому корпусі судна, за тисячу двісті миль від найближчої землі.

Найстаршого з них звали Том. Його поважний вік, твердий характер і величезний життєвий досвід, здобутий роками тяжкої праці, природно зробили його ватажком товаришів, які працювали разом із ним.

Іншими були молоді чоловіки віком від двадцяти п’яти до тридцяти років: Бат, син старого Тома, Остін, Актеон і Геркулес. Усі четверо були міцної статури, сильні й витривалі. На невільницьких ринках Центральної Африки за таких чоловіків заплатили б великі гроші. Хоч вони й пережили страшні випробування, у кожному легко було впізнати представника могутньої африканської раси. Освіта, яку вони здобули в численних школах Північної Америки, уже наклала на них свій помітний відбиток.

Отже, після катастрофи Том і його товариші залишилися на «Вальдеку» сам-один. Вони не мали жодної можливості поставити перекинутий корпус на рівний кіль, але й покинути його також не могли, адже обидві шлюпки були розбиті під час зіткнення. Їм залишалося лише чекати, поки повз пройде якесь судно, тоді як уламок повільно дрейфував під дією морських течій. Саме цим пояснювалося, чому його зустріли так далеко від звичайного маршруту: «Вальдек», що вирушив із Мельбурна, мав би перебувати значно південніше.

Упродовж десяти днів, що минули від зіткнення до появи «Пілігрима», п’ятеро чоловіків харчувалися тими нечисленними запасами, які знайшли в буфетній кают-компанії. Але дістатися до суднової комори з провізією вони не могли — її повністю затопила вода. Так само вони не мали жодних напоїв, щоб угамувати спрагу, адже бочки з прісною водою, закріплені на палубі, були розтрощені під час удару. Від самого попереднього дня Том і його товариші, виснажені нестерпною спрагою, вже лежали непритомні. Ще трохи — і допомога запізнилася б. Добре, що саме в цю мить на обрії з’явився «Пілігрим».

Такою була розповідь Тома, яку він кількома словами переповів капітанові Галлу. Не було жодної підстави сумніватися в правдивості старого. Його товариші підтвердили кожне слово, та й самі обставини промовляли на користь цих нещасних людей.

Ще одна жива істота, врятована з перекинутого судна, напевно, теж розповіла б усе так само щиро, якби лише вміла говорити.

То був собака, якого присутність Негоро чомусь надзвичайно збуджувала. Між ними існувала якась дивна, нічим не поясненна ворожість.

Собаку звали Дінго. Він належав до породи великих мастифів (масивні службові собаки з потужною статурою), характерної для Нової Голландії (історична назва Австралії). Втім, капітан «Вальдека» знайшов його зовсім не в Австралії. Два роки тому виснаженого, напівмертвого від голоду пса підібрали на західному узбережжі Африки, поблизу гирла Конго. Капітан прихистив цього чудового собаку. Проте Дінго так і не став товариським. Здавалося, він невпинно тужив за колишнім господарем, з яким його жорстоко розлучили, і якого вже неможливо було відшукати в тому безлюдному краї. Лише дві літери — S. V., вигравіювані на його нашийнику, — пов’язували Дінго з минулим, таємницю якого ніхто не міг розкрити.

Дінго був напрочуд гарним і дужим собакою, навіть більшим за знаменитих піренейських вівчарок. Коли він ставав на задні лапи й відкидав голову назад, то майже зрівнювався на зріст із людиною. Його спритність і могутня мускулатура робили його одним із тих безстрашних псів, які без вагань кидаються на ягуара чи пантеру й не відступають навіть перед ведмедем. Густа шерсть, довгий пухнастий хвіст, прямий, мов у лева, темно-руде забарвлення, лише трохи висвітлене біля морди сріблястими пасмами, — усе в ньому свідчило про виняткову силу. Коли Дінго впадав у лють, він ставав справді небезпечним. Не дивно, що Негоро зовсім не зрадів такому прийому від цього могутнього представника собачого роду.

Однак, хоч Дінго й не любив товариства, злим він не був. Радше сумним. Старий Том ще на борту «Вальдека» помітив одну дивну особливість: пес не відчував прихильності до темношкірих людей. Він не намагався заподіяти їм шкоди, але вперто їх уникав. Можливо, під час своїх поневірянь африканським узбережжям він зазнав жорстокого поводження від місцевих жителів. Тому, хоча Том і його товариші були добрими людьми, Дінго жодного разу сам не підійшов до них. Усі десять днів, проведених на «Вальдеку», він тримався осторонь, невідомо чим харчувався, але, як і вони, страшенно страждав від спраги.

Ось хто вижив на цьому уламку судна, який перша ж сильна хвиля мала поглинути. Без сумніву, він поніс би на дно океану лише бездиханні тіла, якби не несподівана поява «Пілігрима». Сам «Пілігрим» через тривалі штили (періоди повної відсутності вітру) й зустрічні вітри запізнився в дорозі, але саме ця затримка дала капітанові Галлу змогу здійснити справжній людяний вчинок.

Тепер залишалося лише довести цю добру справу до кінця — допомогти врятованим із «Вальдека» повернутися на батьківщину. Адже разом із кораблем вони втратили всі заощадження, зароблені трьома роками важкої праці.

Саме так і вирішили вчинити.

Після розвантаження у Вальпараїсо «Пілігрим» мав іти вздовж американського узбережжя аж до берегів Каліфорнії. Там Том і його товариші могли розраховувати на теплий прийом у Джеймса В. Велдона. Його великодушна дружина особисто запевнила їх у цьому й пообіцяла, що їм дадуть усе необхідне, аби вони безперешкодно повернулися до штату Пенсильванія.

Заспокоєні щодо свого майбутнього, ці чесні люди могли лише щиро дякувати місіс Велдон і капітанові Галлу. Вони були безмежно вдячні своїм рятівникам і, хоч були лише бідними темношкірими робітниками, не втрачали надії, що колись зможуть бодай частково віддячити за цей великий борг людської доброти.