«П’ятнадцятирічний капітан» читати (повністю). Жуль Верн

«П’ятнадцятирічний капітан» Розділ 7: Приготування

Неважко зрозуміти, чому поява цього велетенського морського ссавця так збурила команду «Пілігрима».

Кит, що спокійно плавав серед червоних вод, здавався справжнім велетнем. Упіймати його й таким чином завершити завантаження судна — спокуса була надто великою. Хіба могли китобої добровільно відмовитися від такої нагоди?

Проте місіс Велдон вважала за потрібне запитати капітана Галла, чи не наражатимуться він і його люди на небезпеку, якщо вирушать на кита за таких обставин.

— Жодної, місіс Велдон, — відповів капітан Галл. — Не раз мені доводилося полювати на китів лише з одним човном, і щоразу справа завершувалася успішно. Запевняю вас, для нас немає ніякої небезпеки, а отже, і для вас також.

Заспокоєна цими словами, місіс Велдон більше не заперечувала.

Капітан Галл негайно почав готуватися до полювання на фінвала. З досвіду він знав, що переслідування цього кита — справа нелегка, тому прагнув передбачити все до найменших дрібниць.

Найбільша складність полягала в тому, що екіпаж бриг-шхуни міг скористатися лише одним китобійним човном, хоча «Пілігрим» мав у своєму розпорядженні цілу шлюпку, встановлену на кільблоках (кільблоки — дерев’яні підставки для зберігання шлюпки на палубі) між грот-щоглою (грот-щогла — головна, найвища щогла вітрильного судна) та фок-щоглою, а також три китобійні вельботи (вельбот — вузький, швидкий човен, спеціально призначений для китобійного промислу): два висіли на шлюпбалках (шлюпбалки — поворотні пристрої для спуску човнів на воду) по лівому й правому бортах, а третій був закріплений на кормі за ахтерштевнем (ахтерштевень — крайня кормова частина корпусу судна).

Зазвичай усі три вельботи одночасно брали участь у переслідуванні китів. Але, як уже згадувалося, під час китобійного сезону до екіпажу «Пілігрима» приєднувалися додаткові китобої, яких набирали на станціях Нової Зеландії.

Тепер же на борту було лише п’ятеро штатних матросів — рівно стільки, скільки потрібно, щоб спорядити один-єдиний вельбот. Скористатися допомогою Тома та його товаришів, хоча вони й одразу запропонували свої послуги, було неможливо. Керування китобійним човном вимагало особливого досвіду. Один невчасний рух кермовим веслом або один неправильний гребок міг приректи човен на загибель під час атаки.

До того ж капітан Галл не хотів залишати судно зовсім без надійної людини. Він мусив передбачити будь-який розвиток подій.

Оскільки для полювання потрібно було взяти найміцніших і найдосвідченіших моряків, капітанові не залишалося нічого іншого, як доручити Дікові Сенду нагляд за «Пілігримом».

— Діку, — сказав він, — я залишаю судно на тебе. Сподіваюся, моя відсутність буде недовгою.

— Слухаюся, сер, — відповів юний моряк.

Дік Сенд із великим задоволенням узяв би участь у цьому полюванні, яке неймовірно його приваблювало. Але він добре розумів, що на вельботі сильні руки дорослого чоловіка будуть набагато кориснішими за його власні, а на кораблі лише він один здатний замінити капітана Галла. Тож хлопець без нарікань погодився.

Екіпаж вельбота складався з усіх п’ятьох моряків «Пілігрима», включно зі старшим помічником Говіком. Четверо мали сісти на весла, а Говік повинен був працювати кормовим кермовим веслом (кормове кермове весло — довге весло, яким керували човном під час китобійного полювання). Звичайного стерна для такого човна було недостатньо: воно не давало потрібної швидкості маневру. Якщо ж бортові весла виходили з ладу, добре кероване кормове весло могло вчасно відвести вельбот із-під нищівного удару китового хвоста.

Сам капітан Галл залишив за собою місце гарпунера. Як він уже казав, ця справа була для нього далеко не новою. Саме він мав першим кинути гарпун, потім стежити, як розмотується довга линва, прикріплена до нього, а коли поранений кит знову вирине на поверхню, добити його списом.

Іноді китобої користувалися для такого промислу й вогнепальною зброєю. За допомогою спеціального пристрою — невеличкої гарматки, встановленої або на палубі судна, або на носі китобійного човна, — вони вистрілювали гарпуном із прикріпленою до нього линвою або ж розривними кулями, які завдавали китові страшних ушкоджень.

Проте на «Пілігримі» таких пристроїв не було. До того ж вони коштували дуже дорого, були непростими в користуванні, а китобої, не надто прихильні до нововведень, зазвичай воліли покладатися на перевірену часом зброю — гарпун і спис, якими володіли з винятковою майстерністю.

Отже, капітан Галл мав намір полювати звичним способом — холодною зброєю, атакуючи фінвала, якого помітили приблизно за п’ять морських миль від судна.

Утім, погода сприяла цьому задуму. Море було майже дзеркально спокійним, що значно полегшувало маневри вельбота. Вітер слабшав дедалі більше, тому «Пілігрим» майже не дрейфував, поки його команда перебуватиме далеко від борту.

Правобортний вельбот негайно спустили на воду, і четверо матросів зайняли свої місця.

Говік передав їм два великі гарпуни, схожі на важкі метальні списи, а також два довгі списи з гострими наконечниками. До цієї зброї він додав п’ять бухт міцної, гнучкої мотузки, яку китобої називали линвою. Кожна така линва мала шістсот футів (приблизно 183 метри) завдовжки. Іноді й цього не вистачало, адже кит, тягнучи човен за собою, міг зануритися на таку глибину, що доводилося зв’язувати одну линву з іншою, а то й цього виявлялося замало.

Усе це спорядження ретельно розклали на носі вельбота.

Говік і четверо матросів уже чекали лише наказу віддати швартовий кінець.

Вільним залишалося тільки одне місце на носі човна — те, яке мав зайняти капітан Галл.

Зрозуміло, що перед тим як залишити борт, команда «Пілігрима» поставила судно в дрейф (поставити судно в дрейф — розвернути вітрила так, щоб їхня дія взаємно врівноважувалася і корабель майже не рухався). Інакше кажучи, реї (рея — поперечна балка на щоглі, до якої кріпиться пряме вітрило) були повернуті таким чином, що вітрила частково нейтралізували одне одного, утримуючи бриг-шхуну майже нерухомою.

Перед тим як спуститися в човен, капітан Галл востаннє уважно оглянув своє судно. Він переконався, що все гаразд: фали (фали — снасті для піднімання вітрил, рей або прапорів) надійно закріплені, вітрила правильно поставлені. Оскільки на час своєї, можливо, кількагодинної відсутності він залишав на борту лише юного Діка Сенда, то цілком слушно прагнув зробити так, щоб хлопцеві, якщо не станеться чогось надзвичайного, не довелося виконувати жодного складного маневру.

Перед відплиттям він дав Дікові останні настанови.

— Діку, я залишаю тебе самого. Пильнуй за всім. Якщо, хоч це й малоймовірно, виникне потреба знову дати судну хід — скажімо, якщо ми надто далеко поженемося за цим фінвалом, — Том і його товариші цілком зможуть тобі допомогти. Поясниш їм, що треба робити, — і вони все виконають як слід.

— Так, капітане Галле, — відповів старий Том. — Містер Дік може цілком на нас покластися.

— Наказуйте! Наказуйте! — вигукнув Бат. — Нам так хочеться бути корисними!

— То що треба тягнути? — запитав Геркулес, закочуючи широкі рукави своєї куртки.

— Поки що — нічого, — усміхнувся Дік Сенд.

— Як скажете, — добродушно відповів велетень.

— Діку, — продовжив капітан Галл, — погода чудова. Вітер майже стих, і ніщо не віщує, що він знову посилиться. Пам’ятай головне: що б не сталося, не спускай на воду жодного човна й не залишай корабля.

— Зрозумів.

— Якщо виникне потреба, щоб «Пілігрим» підійшов до нас, я подам сигнал, піднявши прапор на багрі (багор — довга жердина з гаком, яку на суднах також використовували для подавання сигналів).

— Не хвилюйтеся, капітане. Я не спускатиму очей із вельбота, — відповів Дік Сенд.

— Молодець, хлопче, — сказав капітан Галл. — Будь мужнім і зберігай холоднокровність. Відтепер ти — мій старший помічник. Не осором цього звання. Ще ніхто в твоєму віці не обіймав такої посади.

Дік Сенд нічого не відповів. Він лише злегка почервонів і сором’язливо всміхнувся. Капітан Галл добре зрозумів і цей рум’янець, і цю усмішку.

«Який же чудовий хлопець, — подумав він. — Скромність і доброзичливість — це весь Дік.»

Та попри всі ці останні розпорядження було помітно, що капітанові Галлу нелегко залишати своє судно, хай навіть лише на кілька годин і без жодного очевидного ризику. Але невгамовний мисливський інстинкт, а ще більше — палке бажання поповнити вантаж китового жиру й чесно виконати зобов’язання, які Джеймс В. Велдон узяв на себе у Вальпараїсо, не дозволяли йому відмовитися від цієї нагоди. До того ж море було напрочуд спокійним — кращих умов для китобійного полювання годі було й бажати. Ні він сам, ні його команда просто не могли встояти перед такою спокусою. Після цієї здобичі китобійний сезон був би завершений якнайкраще. І саме ця думка понад усе хвилювала капітана Галла.

Він рушив до трапа.

— Щасливої дороги! — побажала йому місіс Велдон.

— Дякую, місіс Велдон!

— Тільки, будь ласка, не зробіть тому бідолашному китові дуже боляче! — гукнув маленький Джек.

— Гаразд, хлопче! — усміхнувся капітан.

— Ловіть його обережно, пане!

— Авжеж… у лайкових рукавичках, маленький Джеку!

— До речі, — зауважив кузен Бенедикт, — на спині таких велетенських ссавців іноді трапляються дуже цікаві комахи для колекції.

— Чудово, пане Бенедикте! — засміявся капітан Галл. — Коли наш фінвал опиниться пришвартованим до борту «Пілігрима», ви матимете повне право зайнятися своїм «ентомологуванням».

Потім він обернувся до Тома.

— Томе, я розраховую на вас і ваших товаришів, — сказав він. — Коли ми підтягнемо кита до борту, а це, сподіваюся, станеться дуже скоро, ви допоможете розбирати тушу.

— До ваших послуг, сер, — відповів старий темношкірий.

— Добре. Діку, нехай ці славні люди допоможуть тобі приготувати порожні барелі. Поки нас не буде, підніміть їх на палубу — тоді, коли ми повернемося, робота піде набагато швидше.

— Усе буде зроблено, капітане.

Для тих, хто не знайомий з китобійним промислом, варто пояснити: після того як фінвала буде вбито, його відбуксирують до «Пілігрима» й міцно пришвартують до правого борту. Потім матроси, взувши чоботи з кішками (кішки — металеві шипи на підошвах для кращого зчеплення зі слизькою поверхнею), стануть просто на спину велетенського кита й почнуть методично обдирати його, зрізаючи довгі паралельні смуги жиру від голови до хвоста. Ці смуги потім розріжуть на шматки приблизно по півтора фута (близько 45 сантиметрів), а далі — на ще дрібніші частини. Їх складуть у барелі й спустять до трюму.

Зазвичай китобійне судно після завершення промислу якнайшвидше прямує до берега, щоб закінчити обробку здобичі. Там команда сходить на сушу й починає витоплювати китовий жир. Під дією високої температури він віддає найцінніше — китову олію.

Проте за нинішніх обставин капітан Галл навіть не думав повертати назад лише заради цього. Він збирався витопити додатковий жир уже у Вальпараїсо. До того ж західні вітри мали встановитися зовсім скоро, і капітан розраховував менш ніж за двадцять днів досягти американського узбережжя. Такий термін аж ніяк не міг зашкодити якості здобичі.

Настав час вирушати.

Поки «Пілігрим» ставили в дрейф, він устиг трохи наблизитися до місця, де фінвал і далі позначав свою присутність могутніми фонтанами води й пари.

Кит і досі спокійно плавав серед безкрайого червоного поля дрібних ракоподібних, машинально розкриваючи величезну пащу й ковтаючи з кожним рухом незліченні міріади крихітних істот.

На думку досвідчених китобоїв, не було жодних підстав боятися, що він раптом утече. Без сумніву, це був один із тих китів, яких вони називали «бойовими» — тобто такими, що не кидаються навтьоки при першій небезпеці, а залишаються на місці.

Капітан Галл переліз через фальшборт (фальшборт — легке бортове огородження палуби), спустився мотузяною драбиною й зайняв своє місце на носі вельбота.

Місіс Велдон, Джек, кузен Бенедикт, Том і його товариші ще раз побажали капітанові щасливого полювання.

Навіть Дінго, звівшись на задні лапи й висунувши голову над планширом (планшир — верхній край борту судна), ніби теж хотів попрощатися з екіпажем.

Потім усі перейшли до носової частини корабля, щоб не пропустити жодної миті цього захопливого полювання.

Вельбот відчалив і, підганяний чотирма сильними веслярами, швидко почав віддалятися від «Пілігрима».

— Пильнуй, Діку! Добре пильнуй! — востаннє гукнув капітан Галл юному морякові.

— Можете на мене покластися, сер!

— Одне око — на корабель, друге — на вельбот! Не забувай цього!

— Так і буде, капітане! — відповів Дік Сенд і став біля стерна.

Легкий човен уже віддалився від судна на кілька сотень футів. Капітан Галл, стоячи на носі, більше не міг докричатися до хлопця, тому лише повторював свої настанови виразними жестами.

Саме тоді Дінго, не відриваючи лап від планшира, раптом видав довгий, тужливий гавкіт, який люди забобонні неодмінно сприйняли б як лихе передвістя.

Навіть місіс Велдон мимоволі здригнулася.

— Дінго! — лагідно мовила вона. — Дінго! Хіба так проводжають друзів? Ну ж бо, загавкай веселіше! Голосно, радісно!

Та пес більше не загавкав. Він повільно опустився на всі чотири лапи, підійшов до місіс Велдон і ніжно лизнув їй руку.

— І хвостом не виляє… — тихо пробурмотів Том. — Погана прикмета… Дуже погана…

Та майже відразу Дінго різко випростався, і з його горла вихопилося люто-розпачливе гарчання.

Місіс Велдон озирнулася.

Негоро саме залишив камбуз (камбуз — корабельна кухня) й прямував до бака, очевидно, теж бажаючи спостерігати за китобоями.

Дінго блискавкою кинувся на старшого кока, охоплений такою шаленою й водночас незрозумілою люттю, що це вражало всіх.

Негоро вихопив абордажний лом (абордажний лом, або аншпуг — довгий металевий важіль, який на кораблях використовували для важких робіт і як імпровізовану зброю) й став у захисну стійку.

Ще мить — і пес вчепився б йому просто в горло.

— Дінго, сюди! Сюди! — гукнув Дік Сенд і, на мить покинувши свій спостережний пост, кинувся на ніс корабля.

Місіс Велдон також намагалася заспокоїти собаку.

Неохоче, все ще глухо гарчачи, Дінго послухався й повернувся до юного моряка.

Негоро не промовив ані слова, але на мить його обличчя смертельно зблідло. Потім він опустив аншпуг і мовчки повернувся до своєї каюти.

— Геркулесе, — сказав тоді Дік Сенд, — я доручаю вам особливо пильнувати цього чоловіка.

— Пильнуватиму, — коротко відповів Геркулес, міцно стиснувши свої величезні кулаки на знак згоди.

Після цього місіс Велдон і Дік Сенд знову перевели погляди на вельбот, який швидко нісся вперед завдяки сильним злагодженим гребкам чотирьох веслярів.

Невдовзі човен перетворився на ледь помітну цятку серед моря.

«П’ятнадцятирічний капітан» Розділ 8: Фінвал

Капітан Галл був досвідченим китобоєм і не звик покладатися на випадок. Полювання на фінвала — справа нелегка, де не можна нехтувати жодною пересторогою. І цього разу він не проґавив жодної дрібниці.

Насамперед капітан повів човен так, щоб наблизитися до кита з підвітряного боку. Лише так можна було бути певним, що жоден звук не попередить велетня про небезпеку.

Тому Говік спрямував вельбот широкою дугою вздовж довгастого червоного поля ракоподібних, посеред якого плавав фінвал. Так китобої мали непомітно обійти його.

Старший помічник, якому було доручено цей маневр, був моряком із напрочуд холоднокровною вдачею. Капітан Галл цілковито йому довіряв. Від Говіка годі було чекати ані вагань, ані необачності.

— Обережніше з керуванням, Говіку, — сказав капітан. — Спробуємо застати фінвала зненацька. Не виказуймо себе, доки не підійдемо на відстань гарпунного кидка.

— Зрозумів, сер, — відповів Говік. — Я триматимуся краю цього червоного поля, щоб ми весь час залишалися з підвітряного боку.

— Добре. Хлопці, — звернувся капітан до веслярів, — якомога менше шуму.

Весла були обгорнуті паклею (пакля — грубе лляне або конопляне волокно, яким обмотували кочети чи весла, щоб вони не скрипіли), тому рухалися майже беззвучно.

Уміло керований Говіком вельбот уже досягнув величезного скупчення ракоподібних. Весла правого борту ще занурювалися в прозору зеленкувату воду, тоді як весла лівого борту здіймали червонувату рідину й ніби стікали кривавими краплями.

— Вода й вино! — жартома кинув один із матросів.

— Авжеж, — усміхнувся капітан Галл. — Тільки це вода, яку не вип’єш, і вино, якого не скуштуєш. А тепер досить балачок! Дружніше на весла!

Вельбот безшелесно ковзав по густуватій поверхні води, ніби плив не морем, а тонким шаром олії.

Фінвал не рухався й, здається, досі не помічав човна, який поволі описував навколо нього широке коло.

Та, здійснюючи цей обхід, капітан Галл неминуче віддалявся від «Пілігрима». З кожною хвилиною корабель ставав дедалі меншим.

У відкритому морі це завжди справляє дивне враження. Предмети зменшуються так швидко, ніби раптом дивишся на них крізь перевернуту підзорну трубу. Ця оптична ілюзія виникає тому, що на безмежних морських просторах бракує будь-яких орієнтирів для порівняння. Так було й тепер: «Пілігрим» просто на очах перетворювався на крихітну плямку й здавався значно віддаленішим, ніж був насправді.

Минуло пів години після відплиття від судна, і капітан Галл із товаришами опинилися точно з підвітряного боку від фінвала. Тепер кит перебував просто між «Пілігримом» і китобійним човном.

Настав вирішальний момент. Тепер потрібно було наблизитися так тихо, як тільки можливо. Якщо пощастить, човен непомітно підійде до самого боку кита, і гарпун влучить у ціль ще до того, як велетень відчує небезпеку.

— Повільніше на веслах, хлопці, — стиха наказав капітан Галл.

— Мені здається, — так само пошепки відповів Говік, — що ця рибина щось запідозрила. Вона вже не випускає фонтан так сильно, як раніше.

— Тихо… ні звуку… — повторив капітан.

За п’ять хвилин вельбот уже був на відстані одного кабельтова (кабельтов — морська одиниця довжини, приблизно 185 метрів) від фінвала.

Стоячи на кормі, Говік обережно повів човен до лівого боку кита, ретельно уникаючи небезпечної зони біля його могутнього хвоста. Одного удару цього страшного плавця вистачило б, щоб розтрощити вельбот на друзки.

На носі човна капітан Галл, широко розставивши ноги для стійкості, міцно тримав гарпун, яким мав завдати першого удару. Ніхто не сумнівався в його вправності: якщо вже він кине гарпун, той неодмінно вп’ється в товстий бік велетня, що здіймався над водою.

Поряд із капітаном стояла баддя (дерев’яна посудина для снастей), у якій акуратними кільцями лежав перший із п’яти линів (лин — міцний канат, прикріплений до гарпуна), надійно прив’язаний до гарпуна. Якщо кит піде в глибину, до нього один за одним приєднають ще чотири ліні.

— Ну що, хлопці, ми вже на місці? — ледве чутно запитав капітан.

— Так, — відповів Говік, ще міцніше стискаючи у своїх широких долонях стернове весло.

— Підводь ближче… ближче…

Говік виконав наказ.

Вельбот безшумно ковзнув до самого боку фінвала й зупинився менш ніж за три метри від нього.

Кит навіть не ворухнувся. Здавалося, він спав. Коли китобоям вдавалося застати кита зненацька під час сну, здобич ставала набагато легшою. Нерідко перший гарпун виявлявся смертельним.

«Дивна якась нерухомість, — подумав капітан Галл. — Невже ця хитрунка справді спить?.. Ні… Тут щось не так…»

Те саме майнуло й у голові Говіка, який намагався роздивитися протилежний бік тварини.

Та часу на роздуми вже не залишалося.

Капітан Галл перехопив гарпун посеред древка, кілька разів плавно змахнув ним, вивіряючи силу й напрямок кидка, прицілився у бік фінвала — і щосили метнув зброю.

— Назад! Назад! — одразу ж вигукнув він.

Матроси дружно налягли на весла, швидко відводячи вельбот назад, щоб устигнути вийти з-під смертельно небезпечних ударів китового хвоста.

Саме в цю мить крик Говіка пояснив дивну нерухомість кита.

— Китинча!

І справді.

Відчувши удар гарпуна, фінвал майже повністю перекинувся на бік, відкривши маленького кита, якого саме годував молоком.

Капітан Галл чудово знав, що тепер полювання стане набагато важчим. Мати захищатиметься з подвійною люттю — і за себе, і за своє дитинча, хоч назвати його «малям» можна було лише умовно: завдовжки воно сягало не менше двадцяти футів (понад шість метрів).

Проте, всупереч побоюванням, фінвал не кинувся одразу на човен. Не виникло потреби поспіхом перерубувати лин, щоб урятуватися втечею.

Як це часто буває, кит, не відпускаючи від себе дитинча, спершу пірнув під гострим кутом, а потім, різко виринувши потужним стрибком, помчав між поверхнею й глибиною з неймовірною швидкістю.

Та ще до першого занурення капітан Галл і Говік, обидва стоячи на ногах, встигли добре роздивитися свою здобич і оцінити її справжні розміри.

Це був справді велетенський фінвал.

Від голови до хвоста він мав щонайменше вісімдесят футів (майже двадцять чотири з половиною метри) завдовжки. Його шкіра була жовтувато-брунатною, усіяною численними темнішими плямами, схожими на великі очі.

Після такого вдалого початку полювання було б прикро до нестями втратити настільки багату здобич.

Переслідування, а точніше — буксирування, почалося.

Весла у вельботі вже були підняті. Тепер човен, прив’язаний до гарпуна, летів за китом, мов стріла, шалено підскакуючи на гребенях хвиль.

Говік незворушно втримував його на курсі, попри стрімкі й небезпечні хитання.

Капітан Галл не зводив очей зі своєї здобичі й раз у раз повторював звичну команду:

— Пильнуй, Говіку! Добре пильнуй!

І можна було не сумніватися: старший помічник не втратить пильності ані на мить.

Та хоч вельбот і мчав із неймовірною швидкістю, він усе ж не міг зрівнятися з фінвалом. Гарпунний лин розмотувався так шалено, що від тертя об борт човна міг навіть зайнятися. Тому капітан Галл безперервно поливав його водою, наповнюючи нею баддю, в якій лин лежав згорнутими кільцями.

Проте фінвал і не думав сповільнювати втечу.

До кінця першого линя швидко прив’язали другий, і той майже миттєво зник у воді, потягнутий велетнем.

Минуло лише п’ять хвилин — довелося приєднувати третій лин.

Фінвал усе мчав уперед.

Було очевидно, що гарпун не влучив у життєво важливе місце. Більше того, за дедалі крутішим кутом натягнутого линя капітан зрозумів: кит не підіймається до поверхні, а навпаки, йде дедалі глибше.

— От нечиста сила! — вигукнув капітан Галл. — Та ця пройдисвітка витягне з нас усі п’ять линів!

— І відтягне нас бозна-куди від «Пілігрима»! — додав Говік.

— Але ж їй однаково доведеться виринути, щоб вдихнути повітря! — відповів капітан. — Це ж не риба. Вона мусить дихати так само, як і будь-яка жива істота.

— Мабуть, затримала подих, щоб швидше тікати! — засміявся один із матросів.

А лин і далі невпинно вислизав за борт.

Невдовзі до третього довелося приєднати четвертий. Цього разу матроси вже помітно занепокоїлися: кожен додатковий лин означав меншу цінність майбутньої здобичі, якщо кит урешті вирветься.

— От халепа… от халепа… — бурмотів капітан Галл. — Ніколи ще такого не бачив! Проклятий фінвал!

Зрештою настав час випустити й п’ятий, останній лин.

Він уже наполовину розмотався, коли раптом натяг почав слабшати.

— Добре! Добре! — вигукнув капітан Галл. — Лин уже не такий тугий! Фінвал утомився!

Тим часом «Пілігрим» опинився більш ніж за п’ять миль із підвітряного боку від вельбота.

Капітан Галл підняв на багрі прапор, подаючи сигнал кораблеві наблизитися.

Незабаром він побачив, що Дік Сенд разом із Томом та його товаришами вже повертають реї, намагаючись поставити вітрила якомога гостріше до вітру.

Та вітер був слабкий і нестійкий. Він налітав лише короткими поривами. Було очевидно, що «Пілігримові» буде дуже нелегко наздогнати китобійний човен, якщо це взагалі вдасться. Саме тоді, як і передбачав капітан, фінвал виринув, щоб набрати повітря. Гарпун і досі міцно сидів у його боці.

Тепер кит майже не рухався, ніби чекаючи на своє дитинча, яке не встигало за цією шаленою втечею. Капітан Галл наказав гребти щосили, і незабаром вельбот знову наблизився до фінвала. Двоє веслярів поклали весла й, наслідуючи капітана, взяли до рук довгі списи, призначені для смертельних ударів. Говік тим часом майстерно тримав човен у потрібному положенні, готовий будь-якої миті різко відвести його вбік, якщо кит зненацька кинеться в атаку.

— Увага! — вигукнув капітан Галл. — Не марнуйте ударів! Цільтеся напевно! Ну що, Говіку, готові?

— Готовий, сер, — відповів старший помічник. — Але мене непокоїть одна річ.

— Яка саме?

— Звір. Щойно він тікав із шаленою швидкістю, а тепер стоїть надто вже спокійно.

— Справді, Говіку… Це мені теж не подобається.

— Треба бути насторожі.

— Так. Але вперед.

Капітан Галл розпалювався дедалі більше.

Китобійний човен підійшов ще ближче. Горбач лише кружляв на місці. Його китинча вже не було поруч — можливо, самка намагалася знову його знайти.

Раптом вона потужно вдарила хвостом і відлетіла ярдів на десять.

Невже вона знову спробує втекти, і доведеться знову починати цю нескінченну погоню по водній гладіні?

— Увага! — гукнув капітан Галл. — Звір зараз розженеться й кинеться просто на нас! До керма, Говіку, до керма!

І справді, горбач розвернувся так, щоб іти просто в лоб китобійному човну. Потужно збиваючи море своїми велетенськими плавцями, він рвонув уперед.

Боцман, який чекав саме такого прямого удару, миттєво змінив курс, і кит промчав уздовж борту човна, так і не зачепивши його.

Капітан Галл і двоє матросів устигли завдати йому трьох сильних ударів списами, намагаючись поцілити в життєво важливі органи.

Горбач завмер, викинувши високо в повітря дві колони води, змішаної з кров’ю, а тоді знову кинувся на човен, майже вистрибуючи з води. Видовище було моторошне.

Лише загартовані китобої могли не втратити самовладання в таку мить.

Говік і цього разу вправно ухилився від атаки, різко кинувши човен убік.

Три нові влучні удари списами залишили на тілі кита ще три глибокі рани. Але, пролітаючи повз, він так люто хльоснув воду своїм страхітливим хвостом, що здійнялася величезна хвиля, ніби саме море раптом сказилося.

Китобійний човен мало не перекинувся. Вода ринула через борт, і він миттю наполовину заповнився.

— Відро! Відро! — закричав капітан Галл.

Обидва матроси покинули весла й заходилися гарячково вичерпувати воду, а капітан тим часом перерубав линву, яка тепер уже була ні до чого.

Ні! Осатанілий від болю кит більше й не думав тікати. Тепер уже він сам перейшов у наступ, і його передсмертна агонія загрожувала стати жахливою.

Втретє він розвернувся «ніс у ніс», як сказав би моряк, і знову стрімко помчав на човен.

Та китобійний човен, наполовину залитий водою, вже не міг маневрувати так само вправно. Як тепер уникнути удару, що насувався? Якщо він ледве слухався керма, то про втечу годі було й думати.

До того ж, хоч би як швидко гребли веслярі, прудкий горбач усе одно наздогнав би човен за кілька потужних ривків. Настав час уже не нападати, а оборонятися.

Капітан Галл чудово це розумів.

Третю атаку кита повністю відвернути не вдалося. Пролітаючи повз, він зачепив китобійний човен своїм велетенським спинним плавцем із такою силою, що Говіка жбурнуло з лави.

Три списи, на жаль, відхилені хитавицею човна, цього разу пройшли повз ціль.

— Говіку! Говіку! — вигукнув капітан Галл, який і сам ледве втримався на ногах.

— Тут! — озвався боцман, підводячись.

Та одразу він помітив, що під час падіння стернове весло (довге кормове весло, яким керували човном) переламалося навпіл.

— Інше весло! — наказав капітан Галл.

— Уже! — відповів Говік.

Саме тієї миті вода за кілька туаз (старовинна французька міра довжини, приблизно 1,95 метра) від човна раптом закипіла.

Знову з’явилося китинча. Горбач одразу його побачив і стрімголов кинувся до нього.

Тепер сутичка неминуче ставала ще страшнішою. Горбач мав битися вже не лише за себе, а й за своє дитинча.

Капітан Галл озирнувся в бік «Пілігрима». Він шалено замахав багром, на якому майорів прапор.

Що міг зробити Дік Сенд такого, чого ще не було зроблено після першого сигналу капітана? Вітрила «Пілігрима» вже були поставлені належним чином, і вітер почав наповнювати їх. На жаль, бриг-шхуна не мала гребного гвинта, щоб можна було збільшити хід. Спустити на воду один із човнів і поспішити на допомогу капітанові разом із чорношкірими моряками означало б лише згаяти дорогоцінний час. До того ж юний помічник мав суворий наказ за жодних обставин не залишати судно. Проте він наказав спустити з шлюпбалок кормовий човен і пустити його на буксир, щоб капітан і його люди могли, якщо виникне потреба, врятуватися в ньому.

Тим часом горбач, прикривши своїм тілом китинча, знову кинувся в атаку. Цього разу він зайшов так, щоб ударити човен просто в лоб.

— Обережно, Говіку! — востаннє вигукнув капітан Галл.

Та боцман був майже беззбройний. Замість довгого стернового весла, сила якого полягала саме в його довжині, він тримав у руках лише коротке весло.

Він спробував розвернути човен.

Марно.

Матроси зрозуміли, що приречені. Всі схопилися на ноги й видали відчайдушний крик, який, можливо, долинув до «Пілігрима».

У ту ж мить страхітливий удар хвоста чудовиська прийшовся просто під днище китобійного човна.

Підкинутий у повітря з нестримною силою, човен, падаючи назад, розлетівся на три частини серед шалених хвиль, розбурханих несамовитими стрибками кита.

Нещасні матроси, хоч і тяжко поранені, можливо, ще могли б урятуватися, тримаючись на воді або вхопившись за уламки.

Саме так і зробив капітан Галл: його ще встигли побачити, як він підсаджував боцмана на уламок човна…

Але горбач, доведений до крайньої люті, знову розвернувся, вискочив із води — мабуть, у передсмертних судомах, — і з шаленою силою заходився бити хвостом по воді, в якій ще борсалися ці нещасні люди.

Кілька хвилин було видно лише велетенський водяний стовп, що розлітався навсібіч тисячами бризок.

Через чверть години, коли Дік Сенд, прихопивши із собою чорношкірих матросів, примчав на місце трагедії в кормовому човні, все живе вже зникло. На закривавленій поверхні океану плавали лише уламки китобійного човна.