«П’ятнадцятирічний капітан» читати (повністю). Жуль Верн

«П’ятнадцятирічний капітан» Розділ 17: Сто миль за десять днів

Зазвичай мандрівників або лісових мисливців, що ночують просто неба серед лісу, на світанку будить такий гамір, що його можна назвати водночас і химерним, і не надто приємним. У цьому ранковому «концерті» змішуються кудкудакання, рохкання, каркання, вереск, гавкіт і навіть щось схоже на жваві суперечки, якщо вже дозволити собі так висловитися.

Так зустрічають схід сонця мавпи. Тут можна побачити маленьких марикін, строкатоликих сагуїнів, сірих мавп, зі шкур яких індіанці роблять накладки для прикладів своїх рушниць, сагу з двома довгими китицями шерсті біля вух і безліч інших представників цієї численної родини.

Та найцікавішими серед усіх цих чотирируких істот безперечно були ґеріби — ревуни з чіпким хвостом і мордами, що нагадували самого Вельзевула. Із першими променями сонця найстаріший самець починав глухим, урочистим голосом тягнути монотонний спів. Він був справжнім баритоном цього хору. Молодші «тенори» підхоплювали мелодію, і весь ліс наповнювався їхньою дивною ранковою симфонією. Індіанці казали, що ґеріби в цей час «читають свої молитви».

Але того ранку, схоже, мавпи не молилися. Їх не було чути зовсім, хоча зазвичай їхній голос лунав на багато миль навколо. Така сила звуку пояснювалася особливою будовою їхнього горла: у ділянці під’язикової кістки вони мали своєрідний кістковий резонатор, який діяв мов барабан.

Хай там як, ані ґеріби, ані сагу, ані будь-які інші мавпи цього безмежного лісу того ранку не виконали свого звичного концерту.

Кочовим індіанцям це навряд чи сподобалося б. Не тому, що вони були великими шанувальниками мавпячого співу, а тому, що дуже любили полювати на мавп. І робили це не заради розваги: м’ясо цих тварин, особливо добре підкопчене, вважалося чудовою їжею.

Дік Сенд і його супутники, звісно, нічого не знали про звички ґерібів. Інакше мовчання лісу на світанку неодмінно здивувало б їх. Тож вони прокидалися один за одним, добре відпочилі після кількох годин спокійного сну, якого не потривожила жодна небезпека.

Маленький Джек прокинувся одним із перших. Потягнувшись, він насамперед поцікавився, чи не з’їв Геркулес за ніч якогось вовка. Оскільки жоден вовк так і не з’явився, Геркулесові, як він серйозно відповів, не вдалося ще й поснідати.

Втім, голодними були всі. Після ранкової молитви Нен узялася готувати сніданок.

Меню майже не відрізнялося від учорашньої вечері. Але свіже ранкове повітря так розпалило апетит, що ніхто не збирався перебирати стравами. Попереду чекав довгий перехід, тож насамперед потрібно було добре підкріпитися — і всі охоче віддали належне сніданку. Мабуть, уперше в житті кузен Бенедикт усвідомив, що їжа — це зовсім не дрібниця і не марна трата часу. Щоправда, він тут же заявив, що прибув у ці краї не для того, щоб прогулюватися, склавши руки, і якщо Геркулес ще раз завадить йому ловити кокуйо та інших світних комах, то матиме з ним серйозну розмову.

Схоже, ця погроза не справила на велетня жодного враження. Проте місіс Велдон відвела його набік і попросила, щоб він дозволяв своєму «дорослому хлопчикові» трохи поблукати довкола, але при цьому ні на мить не випускав його з поля зору. Не варто було зовсім позбавляти кузена Бенедикта тих невинних утіх, які були для нього такими природними.

О сьомій ранку невеликий загін знову вирушив на схід, зберігаючи той самий похідний порядок, якого дотримувався напередодні.

Навколо все ще простягався суцільний ліс. На цій незайманій землі, де тепло й волога разом створювали ідеальні умови для росту рослин, рослинний світ справді поставав у всій своїй могутності. Ця величезна рівнина лежала майже в тропічних широтах, і в окремі літні місяці сонце проходило просто над головою, посилаючи на землю прямовисне проміння. Ґрунт накопичував величезні запаси тепла, а його надра постійно залишалися вологими. Не дивно, що перед мандрівниками без кінця й краю простягався цей величний, майже нескінченний ліс.

Та Дік Сенд не міг не звернути уваги на одну дивну обставину. Гарріс не раз казав, що вони перебувають у краї памп. Проте слово «пампа» мовою кечуа означає «рівнина». І, наскільки пам’ятав Дік, такі рівнини мали зовсім інший вигляд: безводні простори майже без дерев і каміння; у сезон дощів вони густо заростали будяками, які в спеку дерев’яніли й перетворювалися на майже непрохідні зарості; де-не-де росли низькорослі дерева й колючі чагарники. Загалом це були сухі, похмурі й безрадісні місцевості.

Але все, що він бачив відтоді, як загін залишив узбережжя й рушив за американцем, зовсім не відповідало цьому описові. Ліс безперервно тягнувся аж до самого обрію. Ні, це була зовсім не та пампа, яку він собі уявляв. Може, природа, як казав Гарріс, справді створила особливий куточок цього плато Атакама? Про нього Дік майже нічого не знав, окрім того, що це один із найбільших пустельних районів Південної Америки, розташований між Андами та Тихим океаном.

Того дня Дік Сенд поставив Гаррісові кілька запитань і зізнався, що цей незвичний вигляд пампи його щиро дивує.

Та американець одразу розвіяв його сумніви. Він дав настільки точні й докладні пояснення про цю частину Болівії, що мимоволі справляв враження людини, яка знає цей край до найменших дрібниць.

— Ви маєте рацію, мій юний друже, — відповів Гарріс. — Справжня пампа саме така, як її описують у книжках про подорожі: досить посушлива рівнина, перетинати яку нерідко буває нелегко. Вона нагадує наші північноамериканські савани, хіба що ті трохи болотистіші. Такою є пампа біля Ріо-Колорадо, такими є й льяносиОриноко та Венесуели. Але тут ми перебуваємо в місцевості, яка дивує навіть мене самого. Щоправда, я вперше йду цим шляхом через плато — зате він дозволяє значно скоротити дорогу. І хоча я ще не бував тут, знаю, що цей край разюче відрізняється від справжньої пампи. Побачити ж її ви могли б не між Західною Кордильєрою та головним пасмом Анд, а вже за горами — на величезних східних просторах материка, що простягаються аж до Атлантичного океану.

— То нам доведеться переходити Анди? — швидко запитав Дік Сенд.

— Ні, мій юний друже, ні, — усміхнувся Гарріс. — Я сказав: могли б побачити, а не побачите. Не хвилюйтеся, ми не залишимо цього плато, найвищі місця якого не сягають і півтори тисячі футів. Якби нам справді довелося долати Кордильєри з тими засобами пересування, які ми маємо, я нізащо не втягнув би вас у таку пригоду.

— Це правда, — погодився Дік Сенд. — Тоді було б розумніше йти вздовж узбережжя — або на північ, або на південь.

— Безперечно! Сто разів безперечно! — вигукнув Гарріс. — Але асьєнда Сан-Феліче лежить по цей бік Кордильєр. Тож ані перша, ані друга частина нашої дороги не становитиме справжніх труднощів.

— І ви зовсім не боїтеся заблукати в цих лісах, якими йдете вперше? — запитав Дік Сенд.

— Ні, мій юний друже, — спокійно відповів Гарріс. — Звичайно, цей ліс схожий на безкрає море. Навіть більше — на його підводний світ, де й досвідчений моряк не зміг би визначити своє місце за сонцем. Але я звик мандрувати лісами. Я знаходжу дорогу за розташуванням певних дерев, за тим, у який бік повернуте їхнє листя, за рельєфом ґрунту, його складом і ще сотнею дрібниць, яких ви просто не помічаєте. Будьте певні: я неодмінно приведу вас і ваших супутників туди, куди треба.

Гарріс говорив спокійно й дуже впевнено. Він і Дік Сенд, які йшли попереду загону, часто розмовляли між собою, і ніхто не втручався в їхні бесіди. Якщо в юнака й виникали сумніви, яких американець не завжди міг розвіяти, він волів тримати їх при собі.

Так минули 8, 9, 10, 11 і 12 квітня, не принісши жодної пригоди. За дванадцять годин ходи загін долав не більше восьми-дев’яти миль. Привали для відпочинку й їжі відбувалися регулярно. Хоча втома вже починала даватися взнаки, здоров’я всіх мандрівників поки що залишалося цілком задовільним.

Маленький Джек дедалі важче переносив одноманітне лісове життя, до якого зовсім не звик. До того ж йому досі не виконали всіх обіцянок. Каучукові дерева, гумові іграшки, колібрі — усе це ніби постійно віддалялося. Йому також обіцяли показати найгарніших папуг у світі, а вже в цих багатих лісах їх, здавалося б, мало бути безліч. Та де ж вони? Де зелені папуги, що майже всі походять із цих країв? Де ара з голими щоками, довгими загостреними хвостами й сліпучо-яскравим пір’ям, які, за словами знавців, майже ніколи не сідають на землю? Де камінді, характерні саме для тропічних лісів? Де строкаті папужки з опереними личками? І де всі ті невгамовні балакуни, про яких індіанці розповідали, ніби вони й досі розмовляють мовами давно зниклих племен?

Щоправда, з папугами Джекові все ж таки довелося познайомитися. Але це були лише сірі жако з яскраво-червоними хвостами, які цілими зграями снували серед дерев. Втім, для хлопчика вони не становили нічого нового. Цих папуг давно розвезли мало не по всьому світу. І в Європі, і в Америці вони заповнювали оселі своїм нестерпним базіканням, а серед усієї родини папугових саме жако найкраще навчаються наслідувати людську мову.

Втім, якщо Джек був розчарований, то кузен Бенедикт — ще більше. Під час переходів йому вже дозволяли трохи відбігати то праворуч, то ліворуч від загону. Але жодної комахи, вартої поповнити його колекцію, він так і не знайшов. Навіть увечері пірофори вперто не бажали з’являтися, щоб принадити його фосфоричним сяйвом своїх грудних щитків. Здавалося, сама природа насміхалася з нещасного ентомолога, який дедалі більше дратувався й ставав украй буркотливим.

Ще чотири дні загін без пригод просувався на північний схід. До 16 квітня мандрівники пройшли вже не менше ста миль від узбережжя. Якщо Гарріс і справді не збився зі шляху, — а він запевняв у цьому без найменшого вагання, — то до асьєнди Сан-Феліче залишалося не більше двадцяти миль від місця, де вони цього дня стали на привал. Отже, менш ніж за сорок вісім годин уся компанія мала дістатися затишного прихистку, де нарешті можна було б як слід відпочити після виснажливої дороги.

І все ж було дивно: хоча вони вже майже повністю перетнули центральну частину плато, за весь цей час їм не трапилося жодної людини — ні осілого мешканця, ні кочівника. У величезному лісі панувала майже неприродна безлюдність.

Не раз Дік Сенд із жалем думав — хоча нікому про це не говорив, — що їм було б значно краще, якби «Пілігрим» розбився в іншому місці узбережжя. І північніше, і південніше неодмінно знайшлися б села, невеликі містечка чи плантації, і місіс Велдон із супутниками вже давно були б у безпеці.

Проте якщо людей у цих краях майже не було, то тварини останніми днями траплялися дедалі частіше. Час від часу з лісу долинав довгий жалібний крик, який Гарріс пояснював голосом великих лінивців — тих повільних деревних ссавців, яких тут називали аї і які були звичайними мешканцями цих безкраїх лісів.

Того самого дня, під час полуденного привалу, раптом пролунав дивний свист, такий незвичний, що місіс Велдон мимоволі стривожилася.

— Що це було? — схопившись на ноги, запитала вона.

— Змія! — вигукнув Дік Сенд.

Зі зведеною рушницею він миттю став перед місіс Велдон, готовий захистити її.

Побоювання були небезпідставними: цілком можливо, що якась плазуюча істота підкралася крізь траву до місця привалу. Це міг бути навіть один із величезних сукуру — різновид удавів, які іноді сягали сорока футів завдовжки.

Але Гарріс одразу ж заспокоїв Діка Сенда, нагадавши, що темношкірі супутники вже наближаються, а потім звернувся й до місіс Велдон.

За його словами, такий свист аж ніяк не міг належати сукуру, бо ці змії взагалі не сичать. Натомість він свідчив про присутність інших чотириногих мешканців лісу — численних у цих краях і зовсім не небезпечних.

— Заспокойтеся, — сказав він, — і тільки не робіть жодного різкого руху, який міг би налякати цих тварин.

— Але що це за тварини? — запитав Дік Сенд, який узяв собі за правило неодмінно розпитувати американця про все, що траплялося на шляху. Тим більше що той ніколи не змушував себе довго вмовляти й охоче відповідав.

— Це антилопи, мій юний друже, — відповів Гарріс.

— Ох, як би мені хотілося їх побачити! — вигукнув Джек.

— Боюся, це майже неможливо, мій хлопче, — усміхнувся американець. — Майже неможливо!

— Може, все-таки спробувати підкрастися до цих свистячих антилоп? — запропонував Дік Сенд.

— О, не встигнете ви зробити й трьох кроків, — відповів американець, похитавши головою, — як уся череда щезне без сліду. Тож раджу вам не ворушитися.

Та Дік Сенд мав свої причини для цієї цікавості. Йому неодмінно хотілося побачити цих тварин. Стиснувши рушницю в руках, він обережно ковзнув у високу траву. І в ту ж мить із шаленою швидкістю промчав десяток витончених газелей із невеликими гострими ріжками. Їхня палко-руда шерсть блиснула під високими заростями лісу, мов вогняна хмара, що майнула й одразу розтанула.

— Я ж вас попереджав, — сказав Гарріс, коли юнак повернувся до гурту.

Якщо цих надзвичайно прудких антилоп майже неможливо було як слід розгледіти, то інакше сталося з іншою групою тварин, що трапилася їм того ж дня. Їх, хоч і не дуже виразно, усе ж вдалося побачити. Проте ця несподівана поява спричинила досить дивну суперечку між Гаррісом і кількома його супутниками.

Близько четвертої години по полудні невеликий загін ненадовго зупинився біля галявини. Раптом із густих чагарників, приблизно за сотню кроків, вискочили три чи чотири великі тварини й миттю кинулися навтьоки з разючою швидкістю.

Цього разу, попри застереження американця, юнак блискавично приклав рушницю до плеча й вистрілив в одну з тварин. Але саме тієї миті, коли гримнув постріл, Гарріс швидким рухом відвів убік ствол, і Дік Сенд, хоч і був вправним стрільцем, промахнувся.

— Не стріляйте! Не стріляйте! — вигукнув американець.

— Та це ж жирафи! — скрикнув Дік Сенд, не відповідаючи на зауваження Гарріса.

— Жирафи? — перепитав Джек, випростуючись у сідлі. — Де вони? Де ті велетенські звірі?

— Жирафи? — озвалася місіс Велдон. — Ти помиляєшся, любий Діку. В Америці жирафи не водяться.

— Саме так, — підтвердив Гарріс, який, здавалося, й сам був спантеличений. — У цій країні жираф бути не може.

— Тоді хто ж це?.. — розгублено запитав Дік Сенд.

— Правду кажучи, я й сам не знаю, що думати, — відповів Гарріс. — Чи не зіграли з вами, мій юний друже, жарту власні очі? Може, вам здалося, і це були не жирафи, а… страуси?

— Страуси? — водночас перепитали Дік Сенд і місіс Велдон, здивовано перезирнувшись.

— Так, звичайнісінькі страуси, — повторив Гарріс.

— Але ж страуси — це птахи, — заперечив Дік Сенд. — А птахи, як відомо, мають лише дві ноги!

— Саме так, — відповів Гарріс. — І мені якраз здалося, що ті тварини, які щойно так стрімко втекли, були двоногими.

— Двоногими? — недовірливо перепитав юнак.

— А мені здалося, що я бачила чотириногих тварин, — мовила місіс Велдон.

— І мені також, — додав старий Том, і Бат, Актеон та Остін одностайно підтвердили його слова.

— Чотириногі страуси? — розсміявся Гарріс. — Оце було б справді кумедно!

— Саме тому, — відповів Дік Сенд, — ми й подумали, що це жирафи, а не страуси.

— Ні, мій юний друже, ні, — заперечив Гарріс. — Ви просто помилилися. Це цілком зрозуміло: тварини промайнули надто швидко. Та й мисливці не раз помилялися так само, причому цілком щиро, не маючи жодного наміру щось вигадувати.

Пояснення американця звучало досить переконливо. Якщо дивитися здалеку, великого страуса й жирафу середнього зросту й справді легко сплутати. Дзьоб це чи морда — у будь-якому разі вони сидять на кінці довгої шиї, відкинутої назад. Якщо вже дуже спрощувати, то можна сказати, що страус — це ніби половина жирафи: йому лише бракує другої пари ніг. Тож коли двонога й чотиринога істоти несподівано промайнуть перед очима на великій швидкості, їх і справді, за певних обставин, можна сплутати.

Та найпереконливішим доказом того, що місіс Велдон та інші помилилися, було те, що жирафи в Америці не водяться.

Тоді Дік Сенд задумливо сказав:

— Але ж мені здавалося, що страуси, так само як і жирафи, у Новому Світі не трапляються.

— Чому ж, мій юний друже, — відповів Гарріс. — У Південній Америці є власний вид страусів. Саме до нього належить нанду, якого ви щойно бачили.

Гарріс казав правду. Нанду — досить поширений бігун серед птахів на рівнинах Південної Америки, а м’ясо молодих птахів вважається дуже смачним. Ця міцна тварина іноді сягає понад два метри заввишки. Вона має прямий дзьоб, довгі крила, вкриті густим пір’ям із блакитнуватим відтінком, і ноги з трьома пальцями, озброєними кігтями. Саме ця особливість найвиразніше відрізняє нанду від африканського страуса.

Усі ці відомості Гарріс виклав із великою точністю, ніби чудово знав звички й особливості нанду. Місіс Велдон та її супутникам довелося визнати, що вони справді помилилися.

— Втім, — додав Гарріс, — цілком можливо, що нам ще трапиться інший гурт цих страусів. От тоді придивіться уважніше й більше не плутайте птахів із чотириногими звірами. Але найголовніше, мій юний друже, не забувайте моїх застережень і більше не стріляйте ні в яку тварину. Ми не потребуємо полювання, щоб забезпечити себе їжею. І ще раз повторю: не можна, щоб постріл із рушниці виказав нашу присутність у цьому лісі.

Та Дік Сенд не переставав замислено мовчати. У його душі знову прокинувся сумнів.

Наступного дня, 17 квітня, мандрівники знову вирушили в дорогу. Американець запевнив, що мине не більш як двадцять чотири години — і весь загін уже буде влаштований на фазенді Сан-Феліче.

— Там, місіс Велдон, — додав він, — ви отримаєте все необхідне, зважаючи на ваш стан, а кілька днів спокійного відпочинку остаточно повернуть вам сили. Можливо, на цій фермі не знайдеться тієї розкоші, до якої ви звикли у своєму домі в Сан-Франциско, зате ви переконаєтеся, що наші внутрішні господарства аж ніяк не позбавлені затишку. Ми все ж таки не дикуни.

— Містере Гарріс, — відповіла місіс Велдон, — ми не можемо віддячити вам нічим, окрім щирої вдячності за вашу великодушну допомогу. Але повірте, вона йде від самого серця. Так, нам справді вже час дістатися місця.

— Ви дуже втомилися, місіс Велдон?

— Я — не так уже й важливо, — відповіла вона. — Але я бачу, що мій маленький Джек дедалі більше знесилюється. У певні години його вже починає лихоманити.

— Так, — сказав Гарріс. — Хоч клімат цього плоскогір’я загалом дуже здоровий, мушу визнати, що в березні й квітні тут нерідко лютують переміжні гарячки.

— Авжеж, — озвався Дік Сенд. — Але природа, яка завжди й усюди дбає про свої створіння, зазвичай розміщує ліки поруч із самою недугою.

— Це як розуміти, мій юний друже? — запитав Гарріс, удаючи, ніби не зрозумів.

— Хіба ми не перебуваємо в краї, де ростуть хінні дерева? — відповів Дік Сенд.

— Саме так, — погодився Гарріс. — Тут їхня справжня батьківщина. Саме вони дають дорогоцінну кору, що допомагає від гарячки.

— Мене навіть дивує, — додав Дік Сенд, — що ми досі не побачили жодного такого дерева.

— Ох, мій юний друже, — відповів Гарріс, — їх не так легко впізнати. Хоч вони нерідко бувають високими, мають велике листя й рожеві запашні квіти, помітити їх у лісі непросто. Вони майже ніколи не ростуть великими гаями, а стоять поодинці серед інших дерев. І тільки індіанці, які збирають хінну кору, безпомилково знаходять їх за вічнозеленим листям.

— Містере Гарріс, — сказала місіс Велдон, — якщо побачите одне з таких дерев, покажіть його мені.

— Звичайно, місіс Велдон. Хоча на фазенді ви знайдете сульфат хініну. Для боротьби з гарячкою він навіть ефективніший за саму кору хінного дерева.

Останній день подорожі минув без жодних пригод. Надвечір мандрівники, як і завжди, влаштувалися на нічліг. Досі дощу не було, але погода явно змінювалася: від землі почала здійматися тепла волога пара, яка невдовзі згустилася в густий туман.

Справді, наближалася пора дощів. На щастя, вже наступного дня на маленький загін чекав гостинний і затишний притулок. Треба було витримати лише ще кілька годин.

Хоч, за словами Гарріса, який міг судити лише за тривалістю переходу, до фазенди залишалося не більш як шість миль, на ніч, як завжди, вжили всіх запобіжних заходів. Том і його товариші мали по черзі стояти на варті. Дік Сенд наполіг, щоб нічого не було занедбано. Як ніколи раніше, він не хотів відмовлятися від звичної обережності, бо в його душі дедалі міцніше осідав страшний здогад. Проте поки що він мовчав.

На нічліг стали під густим острівцем високих дерев. Утома швидко взяла своє, і місіс Велдон із супутниками вже міцно спали, коли їх раптом розбудив пронизливий крик.

— Гей! Що сталося? — швидко запитав Дік Сенд, першим схопившись на ноги.

— Це я! Я закричав! — почувся голос кузена Бенедикта.

— Що з вами? — стривожено спитала місіс Велдон.

— Мене щойно вкусили!

— Невже змія?.. — злякано вигукнула вона.

— Ні, ні! Не змія, а комаха! — відповів кузен Бенедикт. — Ага! Спіймав! Спіймав її!

— То розчавіть свою комаху, — буркнув Гарріс, — і дайте нам нарешті спати, містере Бенедикте!

— Розчавити комаху?! — обурено скрикнув кузен Бенедикт. — Та ні за що! Спершу треба з’ясувати, що це таке!

— Напевно, якийсь комар, — байдуже кинув Гарріс, знизавши плечима.

— Зовсім ні! Це муха, — урочисто відповів кузен Бенедикт. — І, здається, надзвичайно цікава муха!

Дік Сенд запалив невеликий переносний ліхтар і підніс його ближче.

— Всемогутній Боже! — вигукнув кузен Бенедикт. — Оце так знахідка! Тепер я забув про всі свої невдачі! Нарешті мені пощастило зробити справжнє відкриття!

Добродушний дивак мало не марив від захвату. Він дивився на свою муху так, ніби здобув найславетнішу перемогу. Здавалося, ще мить — і він її поцілує.

— Та що ж це за муха? — поцікавилася місіс Велдон.

— Двокрила, кузино! І яка двокрила!

Кузен Бенедикт показав усім муху, трохи меншу за бджолу, тьмяного кольору, із жовтими смужками на нижній частині черевця.

— Вона отруйна? — занепокоєно запитала місіс Велдон.

— Для людини — ні, кузино, принаймні ні. А ось для тварин — антилоп, буйволів, навіть слонів — це вже зовсім інша справа! Ах, яка ж вона чудова комаха!

— То, може, ви нарешті скажете нам, містере Бенедикте, що це за муха? — мовив Дік Сенд.

— Ця муха, — урочисто відповів ентомолог, міцніше стискаючи її між пальцями, — ця муха… це цеце! Та сама знаменита муха цеце, яка є справжньою гордістю свого краю! І досі ще ніхто ніколи не знаходив мухи цеце в Америці!

Дік Сенд не наважився запитати кузена Бенедикта, в якій саме частині світу водиться ця грізна муха цеце.

Коли після цієї пригоди його супутники знову поснули, Дік Сенд, хоч і падав від утоми, вже не стулив очей до самого ранку.

«П’ятнадцятирічний капітан» Розділ 18: Страшне слово!

Вони прибували саме вчасно.

Місіс Велдон була виснажена настільки, що вже майже не мала сил продовжувати цю тяжку подорож. Її маленький Джек під час нападів гарячки палав, мов у вогні, а коли жар спадав, ставав неприродно блідим. Дивитися на нього було боляче. Мати, смертельно стривожена, не хотіла довірити хлопчика навіть турботам доброї Нен і весь час тримала його напівлежачи на руках.

Так, вони справді прибували саме вчасно.

Якщо вірити Гаррісові, то вже цього дня, увечері 18 квітня, маленький загін нарешті мав опинитися під безпечним дахом фазенди Сан-Феліче.

Дванадцять днів дороги, дванадцять ночей просто неба — навіть для такої мужньої й витривалої жінки, як місіс Велдон, це було надто важким випробуванням. А для маленької дитини — тим більше. Вигляд хворого Джека, позбавленого навіть найнеобхіднішого догляду, міг би розбити будь-яке материнське серце.

Дік Сенд, Нен, Том і його товариші перенесли тяготи подорожі значно легше.

Харчів, хоча їхні запаси вже помітно зменшилися, поки що вистачало, і загальний стан усіх дорослих залишався цілком задовільним.

Що ж до Гарріса, то він, здавалося, був звичний до виснажливих переходів через лісові хащі. Втома, схоже, зовсім не брала його. Проте Дік Сенд помітив одну дивну річ: чим ближче вони підходили до фазенди, тим похмурішим і стриманішим ставав американець. Його поведінка вже не була такою відкритою й невимушеною, як раніше. Насправді мало б бути навпаки. Принаймні так вважав юний моряк, чия недовіра до Гарріса дедалі міцнішала. І все ж він ніяк не міг збагнути, навіщо тому було їх обманювати. Яку вигоду міг із цього мати Гарріс? Пояснення Дік не знаходив, але не спускав із провідника пильного ока.

Американець, очевидно, відчував цю недовіру. Можливо, саме тому він став ще мовчазнішим зі своїм «юним другом».

Подорож тривала.

Ліс уже не був таким густим. Дерева росли окремими групами й більше не зливалися в суцільну непрохідну стіну. Невже це й була справжня пампа, про яку говорив Гарріс?

Упродовж перших годин дня нічого нового не сталося, що могло б ще більше посилити тривогу Діка Сенда. Проте він звернув увагу на дві обставини. Можливо, самі по собі вони й не мали великого значення, але за теперішніх умов не можна було нехтувати жодною дрібницею.

Насамперед увагу юного моряка привернула поведінка Дінго.

Увесь попередній шлях пес ніби невідступно тримав якийсь слід. Майже весь час він ішов, припавши носом до землі, обнюхував траву й кущі, здебільшого мовчав або зрідка видавав жалібне, тужливе гавкання, в якому відчувалися біль і незрозумілий смуток.

Та цього дня все раптом змінилося. Гавкіт дивного собаки знову став гучним, різким, часом навіть несамовито лютим — таким самим, яким він бував колись на борту «Пілігрима», коли на палубі з’являвся Негоро.

Підозра блискавкою майнула в голові Діка Сенда. І майже відразу старий Том підтвердив її, тихо мовивши:

— Дивна річ, містере Діку! Дінго більше не винюхує слід, як це робив ще вчора. Тепер він тримає ніс за вітром, весь напружений, шерсть на ньому сторч! Наче він відчув когось здалеку…

— Негоро, чи не так? — тихо відповів Дік Сенд, стискаючи Томові руку й жестом наказуючи говорити якомога тихіше.

— Негоро, містере Діку. А чи не міг він піти нашими слідами?..

— Міг, Томе. І, можливо, зараз він уже зовсім недалеко від нас.

— Але… навіщо? — здивувався старий.

— Або Негоро не знав цієї місцевості, — сказав Дік Сенд, — і тоді мав усі підстави не втрачати нас із поля зору…

— Або?.. — тривожно перепитав Том, не зводячи очей із юнака.

— Або він знав цей край, — повільно закінчив Дік.

— Але звідки Негоро міг його знати? Він же ніколи тут не бував!

— Невже не бував?.. — ледь чутно промовив Дік Сенд. — Хай там як, але одне безперечно: Дінго поводиться так, ніби людина, яку він ненавидить, знову опинилася зовсім поруч.

Він урвав розмову й покликав собаку. Після короткого вагання Дінго підійшов.

— Негоро! Негоро! — голосно вимовив Дік.

У відповідь пес вибухнув несамовитим гавкотом. Почувши це ім’я, він миттю відреагував, як і завжди: стрімко кинувся вперед, ніби був певен, що Негоро ховається за найближчими кущами.

Гарріс уважно спостерігав за цією сценою. Ледь стиснувши губи, він підійшов до юнака.

— Що це ви питаєте в Дінго? — поцікавився він.

— Та майже нічого, містере Гарріс, — жартома відповів старий Том. — Просто розпитуємо його про одного нашого товариша з «Пілігрима», який десь загубився.

— А, — озвався американець. — Того португальця? Корабельного кухаря, про якого ви вже згадували?

— Саме його, — відповів Том. — Судячи з того, як поводиться Дінго, Негоро десь поблизу.

— Як він міг сюди дістатися? — заперечив Гарріс. — Наскільки мені відомо, він ніколи не бував у цих місцях.

— Хіба що приховав це від нас, — зауважив Том.

— Це було б дуже дивно, — сказав Гарріс. — Але якщо бажаєте, ми можемо прочесати ці зарості. Цілком можливо, що бідолаха потрапив у біду й потребує допомоги…

— Не варто, містере Гарріс, — спокійно відповів Дік Сенд. — Якщо Негоро зумів дістатися сюди, то зуміє піти й далі. Він із тих людей, які завжди викручуються самі.

— Як хочете, — коротко відповів Гарріс.

— Досить, Дінго! Замовкни! — урвав розмову Дік Сенд.

Друге спостереження, яке зробив юний моряк, стосувалося коня Гарріса.

Тварина зовсім не поводилася так, як поводяться коні, що наближаються до знайомої стайні. Вона не ловила ніздрями повітря, не прискорювала кроку, не роздувала ніздрі, не іржала тим особливим радісним іржанням, яке віщує кінець дороги. Якщо уважно придивитися, кінь був таким байдужим, ніби фазенда, куди він уже не раз приходив і яку мав добре знати, лежала не за кілька миль, а за кілька сотень.

«Так поводиться не кінь, який ось-ось повернеться додому», — подумав Дік Сенд.

А тим часом, за словами Гарріса, сказаними ще напередодні, до фазенди залишалося всього шість миль. До п’ятої години вечора вони, безперечно, вже подолали щонайменше чотири з них.

І все ж кінь не виявляв жодної ознаки того, що відчуває близькість стайні, якої після довгої дороги мав би чекати з нетерпінням. Та й довкола не було нічого, що свідчило б про наближення великого господарства — такого, яким мала бути фазенда Сан-Феліче.

Місіс Велдон, хоч тепер ніщо не займало її думок, окрім стану сина, усе ж не могла не звернути уваги на дивну безлюдність цієї місцевості. Як так? Вони були вже зовсім близько до фазенди — а назустріч не трапилося жодного тубільця, жодного працівника маєтку. Невже Гарріс заблукав? Ні, вона одразу відігнала цю думку. Ще одна затримка могла коштувати життя її маленькому Джекові.

Тим часом Гарріс уперто йшов уперед. Але поводився він дедалі дивніше: раз у раз вдивлявся в лісову гущавину, озирався праворуч і ліворуч, наче людина, яка не була певна… чи то своєї дороги, чи то самої себе.

Місіс Велдон заплющила очі, щоб більше не дивитися на нього.

Перетнувши відкриту рівнину завширшки близько милі, мандрівники знову ввійшли до лісу. Хоч він уже не був таким густим, як на заході, високі дерева знову зімкнулися над ними, і загін поринув під їхній темний намет.

Близько шостої години вечора вони дісталися густих заростей, крізь які, судячи з усього, зовсім недавно пройшла череда великих і сильних тварин.

Дік Сенд уважно оглянув усе навколо.

На висоті, значно більшій за людський зріст, гілки були обламані й обдерті. Трава була грубо розсунута, а на вологому, трохи заболоченому ґрунті чітко відбилися сліди, які аж ніяк не могли належати ні ягуарам, ні пумам.

Чи не були це сліди лінивців або якихось інших представників ряду неповнозубих? Але як тоді пояснити поламані гілки так високо над землею?

Такі сліди, такі широкі проходи в непрохідних хащах цілком могли залишити слони. Вони ж могли обламати дерева на такій висоті. Але слонів в Америці не було. Ці велетенські товстошкірі тварини не походили з Нового Світу, та й ніколи не були тут акліматизовані.

Отже, припустити, що тут пройшли слони, було абсолютно неможливо.

Хай там як, Дік Сенд не поділився ні з ким своїми думками. Він навіть не став розпитувати Гарріса. Чого можна було чекати від людини, яка вже намагалася переконати його, ніби жирафи — це страуси? Гарріс неодмінно вигадав би ще якесь правдоподібне пояснення, але від цього нічого б не змінилося.

Тепер Дік остаточно склав свою думку про Гарріса.

Він більше не сумнівався: перед ним — зрадник.

Юнак лише чекав слушної миті, щоб викрити його підступність і покласти їй край. Усе підказувало, що ця мить уже близько.

Та якою була справжня мета Гарріса? Що чекало на вцілілих із «Пілігрима»?

Дік Сенд знову й знову повторював собі, що його відповідальність не закінчилася разом із кораблетрощею. Навпаки — тепер вона стала ще більшою. Саме він мав урятувати всіх, кого аварія викинула на цей берег: цю жінку, маленького хлопчика, старого Тома та його товаришів — усіх своїх супутників по нещастю. На борту корабля він знав, що робити. Там він був моряком і міг діяти. Але тут, серед невідомої країни, де з кожною годиною все виразніше вимальовувалася страшна небезпека, яке рішення він мав прийняти?

Дік Сенд більше не намагався заплющувати очі на жахливу дійсність, яка ставала дедалі очевиднішою.

П’ятнадцятирічний капітан «Пілігрима» знову прокинувся в ньому.

Та він мовчав. Він не хотів завчасно лякати бідолашну матір, доки ще не настав час діяти.

І не промовив ані слова навіть тоді, коли, випередивши загін приблизно на сотню кроків і підійшовши до берега досить широкої річки, раптом побачив величезних тварин, які стрімко кинулися в густу прибережну траву.

«Гіпопотами! Гіпопотами!» — мало не вигукнув він.

І справді, це були саме вони — велетенські товстошкірі тварини з масивними головами, широкими опуклими мордами й величезною пащею, з якої більш ніж на фут стирчали могутні ікла. На коротких кремезних ногах, із голою шкірою темно-рудого, ніби вичиненого, кольору… Гіпопотами! В Америці!

Вони йшли далі до самого вечора, але з кожною годиною просувалися дедалі важче. Утома починала долати навіть найвитриваліших. Треба було якнайшвидше дістатися фазенди, інакше загін просто не зміг би рухатися далі.

Місіс Велдон, цілковито поглинута турботою про маленького Джека, майже не відчувала власної втоми, але сили її були вже на межі. Усі знесилилися. Лише Дік Сенд тримався завдяки неймовірному напруженню волі, яке давало йому усвідомлення власного обов’язку.

Близько четвертої години пополудні старий Том помітив у траві предмет, що відразу привернув його увагу. Це була зброя — своєрідний ніж незвичайної форми: широкий вигнутий клинок із руків’ям із слонової кістки, грубо прикрашеним різьбленням.

Том відніс знахідку Дікові Сенду. Юнак уважно оглянув ніж, а тоді простягнув його американцеві.

— Мабуть, тубільці десь неподалік, — сказав він.

— Схоже на те, — відповів Гарріс. — І все ж…

— І все ж?.. — перепитав Дік Сенд, пильно дивлячись йому просто у вічі.

— Ми вже мали б бути зовсім близько від фазенди, — нерішуче промовив Гарріс. — Але… я не впізнаю цих місць…

— То ви все-таки заблукали? — різко запитав Дік Сенд.

— Заблукав? Ні… Принаймні я так не думаю. До фазенди має залишатися не більш як три милі. Просто я вирішив скоротити шлях і повів вас навпростець через ліс. Можливо, це була помилка.

— Можливо, — холодно відповів Дік Сенд.

— Гадаю, мені варто піти вперед самому й розвідати дорогу, — запропонував Гарріс.

— Ні, містере Гарріс. Ми більше не розлучатимемося, — твердо сказав Дік Сенд.

— Як бажаєте, — відповів американець. — Але вночі мені буде нелегко вести вас далі.

— Це не біда, — сказав Дік Сенд. — Зупинимося на ніч. Гадаю, місіс Велдон погодиться провести під деревами ще одну, останню ніч. А завтра, щойно розвидниться, рушимо знову. Якщо залишилося дві-три милі, то за годину ми їх подолаємо.

— Гаразд, — погодився Гарріс.

У цю мить Дінго вибухнув несамовитим гавкотом.

— До мене, Дінго! Сюди! — гукнув Дік Сенд. — Ти ж знаєш, що тут нікого немає і ми серед безлюдної пустки!

Так було вирішено зробити останній привал.

Місіс Велдон мовчки погодилася з рішенням супутників. Її маленький Джек, зморений гарячкою, дрімав у неї на руках.

Усі почали шукати найзручніше місце для нічлігу.

Дік Сенд вирішив облаштувати табір під широкою групою великих дерев. Але старий Том, який допомагав йому готувати місце для відпочинку, раптом застиг і з жахом вигукнув:

— Містере Діку! Подивіться! Подивіться!

— Що сталося, Томе? — спокійно запитав Дік Сенд тим рівним голосом людини, яка вже була готова до будь-якого відкриття.

— Он там… — тремтячим голосом прошепотів Том. — На стовбурах… плями крові!.. А на землі… людські… понівечені кінцівки!..

Дік Сенд миттю кинувся туди, куди показував старий Том. За мить він повернувся до нього й тихо, але владно сказав:

— Мовчи, Томе… мовчи!

На землі й справді лежали відрубані людські кисті. Поряд валялися уламки залізних рогачів для шиї й рук, якими заковували невільників, та розірваний ланцюг.

На щастя, місіс Велдон цього моторошного видовища не побачила.

Гарріс же стояв осторонь. І кожен, хто уважно придивився б до нього тієї миті, неодмінно помітив би разючу зміну. Його обличчя набуло хижого, майже звірячого виразу.

Дінго підбіг до Діка Сенда і, побачивши ці криваві людські останки, почав шалено гавкати.

Юнакові насилу вдалося відігнати собаку.

Тим часом старий Том, побачивши залізні рогачі й розірваний ланцюг, застиг на місці, ніби приріс ногами до землі. Очі його широко розплющилися, руки судомно стиснулися, а з уст уривчасто зривалися безладні слова:

— Я бачив… уже бачив… ці рогачі… ще маленьким… бачив!..

Очевидно, з глибин пам’яті починали виринати спогади його далекого дитинства. Він гарячково намагався згадати… Ось-ось мав заговорити…

— Мовчи, Томе! — ще раз різко промовив Дік Сенд. — Заради місіс Велдон… заради всіх нас… мовчи!

І він швидко відвів старого негра геть.

Для ночівлі обрали інше місце, трохи далі, і там нашвидкуруч облаштували табір.

Приготували вечерю, але майже ніхто до неї не доторкнувся. Утома перемогла голод. Усіх охопило якесь невимовне, тривожне передчуття, що вже межувало з жахом.

Поволі згущалася темрява. Незабаром вона стала майже непроглядною. Небо затягли важкі грозові хмари. Десь між деревами, на західному обрії, раз по раз спалахували далекі безгучні блискавки. Вітер ущух остаточно. Не ворушився жоден листок. Денні звуки стихли, і запала така мертва тиша, що здавалося, ніби важке повітря, перенасичене електрикою, вже не здатне переносити навіть найменший звук.

На варті стояли Дік Сенд, Остін і Бат. Вони напружували зір і слух, намагаючись крізь густу темряву помітити бодай якийсь вогник або почути бодай найменший підозрілий шерех. Але ніщо не порушувало нерухомого спокою нічного лісу.

Том не спав. Він сидів, похиливши голову, нерухомий, цілком занурений у свої спогади, немов людина, яку приголомшив несподіваний удар.

Місіс Велдон тихо колисала на руках свого сина. Усі її думки були лише про нього.

Лише кузен Бенедикт, здається, спав. Один він не відчував тієї тривоги, що охопила всіх інших. Передчуття небезпеки не належало до його талантів.

Раптом, близько одинадцятої години ночі, вдалині пролунав довгий, глухий рев, у якому вчувалося ще якесь різке тремтливе гарчання.

Том миттєво схопився на ноги й простягнув руку в бік густих заростей, що були не більш як за милю.

Дік Сенд ухопив його за руку, але вже не встиг стримати.

— Лев! Лев! — на весь ліс вигукнув старий.

Цей рев, який він так часто чув у своєму далекому дитинстві, Том упізнав безпомилково.

— Лев! — повторив він.

Дік Сенд більше не міг стримуватися.

З оголеним тесаком у руці він кинувся туди, де щойно стояв Гарріс…

Та Гарріса вже не було.

Разом із ним зник і його кінь.

У ту ж мить у свідомості Діка Сенда ніби все перевернулося.

Він зрозумів страшну правду.

Вони були зовсім не там, де він вважав.

«Пілігрим» не пристав до американського узбережжя!

Острів, координати якого він визначив у морі як острів Пасхи, виявився зовсім іншим островом, що так само лежав на захід від материка. Саме ця фатальна схожість і ввела його в оману. І тепер страшна істина вже не залишала жодного сумніву.

Компас обманював його протягом значної частини плавання — і тепер Дік Сенд зрозумів чому. Магнітна стрілка була відхилена, а він не знав цього. Буря збила «Пілігрим» із курсу, змусила обігнути мис Горн, і судно, покинувши Тихий океан, опинилося в Атлантичному. Швидкість корабля, яку Дік міг визначати лише приблизно, виявилася майже вдвічі більшою, ніж він гадав: її непомітно збільшувала шалена сила урагану.

Ось чому в цих місцях не було ні каучуконосів, ні хінних дерев, ні інших рослин, характерних для Південної Америки. Це була не височина Атакама і не болівійська пампа.

Так! На галявині від них тікали не страуси, а жирафи!

Так! Крізь густі хащі пройшли не якісь невідомі звірі, а слони!

Так! Під високою прибережною травою Дік Сенд потривожив саме гіпопотамів!

Так! Комаха, яку з таким захватом спіймав кузен Бенедикт, була тією самою страшною мухою цеце — згубною для караванних тварин!

І, нарешті, так! Те грізне ревіння, що щойно прокотилося лісом, було ревом лева!

А ті залізні рогачі, розірвані ланцюги, ніж дивної форми — усе це належало работорговцям!

А понівечені людські руки… то були руки невільників!

Португалець Негоро й американець Гарріс діяли заодно!

І тоді страшні слова, які вже давно визрівали в душі Діка Сенда, нарешті вирвалися з його вуст:

— Африка!.. Екваторіальна Африка!.. Африка работоргівців і рабів!..