«П’ятнадцятирічний капітан» читати (повністю). Жуль Верн

«П’ятнадцятирічний капітан» ЧАСТИНА ДРУГА

© Автор перекладу – Олег Гнатюк

«П’ятнадцятирічний капітан» Розділ 1: Работоргівля

Работоргівля!

Немає людини, яка не знала б значення цього слова — слова, якому взагалі не повинно було знайтися місця в людській мові.

Ця огидна торгівля, що протягом століть збагачувала європейські держави, які володіли заморськими колоніями, була офіційно заборонена вже багато років тому. Проте вона й досі існувала в широких масштабах, насамперед у Центральній Африці. Навіть у XIX столітті кілька держав, що називали себе християнськими, усе ще не поставили своїх підписів під актом про скасування рабства.

Можна було б подумати, що работоргівля вже відійшла в минуле, що купівля й продаж людей припинилися назавжди.

Але це було не так.

І читач повинен це знати, якщо хоче глибше зрозуміти події другої частини цієї історії. Він має дізнатися, чим були насправді ці полювання на людей, які загрожували обезлюднити цілий континент заради забезпечення рабською силою небагатьох колоній. Має зрозуміти, де і як здійснювалися ці варварські набіги, скільки крові вони коштували, скільки пожеж, грабунків і людських трагедій приносили, а також — кому зрештою служили й приносили прибуток.

Лише у XV столітті работоргівля чорношкірими вперше набула організованого характеру. Сталося це за таких обставин.

Після вигнання з Іспанії мусульмани знайшли притулок по той бік Гібралтарської протоки, на африканському узбережжі. Португальці, які тоді вже володіли частиною цього берега, переслідували їх із великою запеклістю. Багатьох утікачів захопили в полон і перевезли до Португалії. Обернені на рабів, вони стали першою значною групою африканських невільників, що з’явилася в Західній Європі після початку християнської ери.

Проте більшість цих мусульман походила із заможних родин, які були готові заплатити за їхнє визволення величезні суми золота.

Португальці відмовилися.

Яким би великим не був викуп, чужого золота вони не потребували. Їм бракувало іншого — робочих рук для освоєння нових колоній. Точніше кажучи, їм були потрібні руки рабів.

Не маючи змоги викупити своїх родичів, мусульманські родини запропонували інший обмін: замість кожного полоненого вони готові були віддати португальцям значно більшу кількість чорношкірих африканців, яких у тих краях було надто легко захоплювати силою.

Португальці охоче прийняли цю пропозицію, побачивши в ній власну вигоду.

Так у Європі й зародилася організована работоргівля.

До кінця XVI століття цей огидний торг загалом уже вважався нормою, а ще доволі варварські звичаї того часу не відчували до нього відрази. Його підтримували всі держави — аби швидше й надійніше закріпитися на островах Нового Світу й колонізувати їх. Справді, чорношкірі раби витримували клімат і умови там, де європейці, погано пристосовані й ще нездатні переносити спеку міжтропічних широт, гинули б тисячами. Тож перевезення африканців до американських колоній стало регулярною справою спеціально обладнаних суден, а ця гілка трансатлантичної торгівлі спричинила появу важливих факторій у різних точках африканського узбережжя. «Товар» коштував мізерно мало в країнах походження, натомість прибутки були величезні.

Втім, якою б «необхідною» для розвитку колоній не здавалася ця система з усіх точок зору, вона не могла виправдати торгівлю людськими життями. Невдовзі пролунали гідні голоси протесту проти работоргівлі, що вимагали від європейських урядів її скасування в ім’я принципів гуманності.

У 1751 році квакери стали на чолі аболіціоністського руху — просто в Північній Америці, де через сто років вибухне Громадянська війна, і питання рабства відіграє в ній не останню роль. Деякі північні штати — Вірджинія, Коннектикут, Массачусетс, Пенсильванія — оголосили про заборону работоргівлі та звільнили рабів, завезених на їхні території за великі гроші.

Але кампанія, започаткована квакерами, не обмежилася лише північними провінціями Нового Світу. Работорговців дедалі різкіше засуджували й по той бік Атлантики. Особливо у Франції та Англії рух за цю справедливу ідею здобував прихильників. Гасло «Хай загинуть колонії, але не принцип!» пролунало як вираз високої моральної позиції в усьому старому світі й, попри великі політичні та комерційні інтереси, пов’язані з питанням, поширилося по всій Європі.

Поштовх був даний. У 1807 році Англія скасувала работоргівлю у своїх колоніях, а Франція наслідувала її приклад у 1814-му. Обидві могутні держави уклали відповідний договір, який згодом підтвердив Наполеон у період Ста днів.

Втім, це все ще залишалося радше декларацією намірів. Работорговці й далі борознили моря, постачаючи до колоніальних портів свої «вантажі ебенового дерева».

Щоб покласти край цій торгівлі, довелося вдатися до жорсткіших заходів. Сполучені Штати у 1820 році, а Англія у 1824-му оголосили работоргівлю піратством, а тих, хто нею займався, — піратами. Як таких, їх карали смертю й переслідували безжально. Франція невдовзі приєдналася до нової угоди. Однак південні штати Америки, іспанські та португальські колонії не долучилися до заборони, тож вивезення рабів тривало на їхню користь, попри загальновизнане право огляду суден, яке зводилося лише до перевірки прапора підозрілих кораблів.

Втім, нові закони про скасування торгівлі не мали зворотної сили. Нових рабів більше не створювали, але ті, хто вже був поневолений, ще не здобули свободи.

Саме за таких обставин Англія подала приклад. 14 травня 1833 року загальна декларація звільнила всіх чорношкірих у колоніях Великої Британії, а в серпні 1838 року шістсот сімдесят тисяч рабів були оголошені вільними.

Через десять років, у 1848-му, Французька Республіка також звільнила рабів у своїх колоніях — загалом близько двохсот шістдесяти тисяч чорношкірих.

У 1859 році війна, що спалахнула між прихильниками Союзу та Конфедерації у Сполучених Штатах, завершила справу визволення рабів і поширила її результати на всю Північну Америку.

Отже, три великі держави здійснили цей акт людяності. На той час работоргівля існувала вже лише для потреб іспанських та португальських колоній, а також задовольняла попит у країнах мусульманського Сходу — турецьких і арабських. Бразилія, хоча ще не повернула свободу всім своїм колишнім рабам, принаймні вже не завозила нових, а діти поневолених африканців народжувалися там вільними.

Проте в самому серці Африки, після кривавих війн, які місцеві вожді розпалювали заради полювання на людей, цілі племена потрапляли в рабство. Звідти каравани рушали у двох протилежних напрямках: один — на захід, до португальської колонії Анголи, другий — на схід, до узбережжя Мозамбіку. Лише незначна частина цих нещасних діставалася місця призначення. Одних відправляли на Кубу або Мадагаскар, інших — до арабських чи турецьких володінь Азії, зокрема до Мекки або Маската. Англійські й французькі військово-морські ескадри могли лише частково перешкоджати цій торгівлі, адже встановити дієвий контроль над таким величезним узбережжям було майже неможливо.

Та чи справді масштаби цього огидного промислу й досі були такими значними?

Так. За найскромнішими оцінками, до африканського узбережжя щороку доправляли не менше вісімдесяти тисяч рабів. І, як стверджували сучасники, ця цифра становила лише десяту частину від кількості людей, убитих під час полювань на невільників. Після цих жахливих різанин поля лежали спустошеними, спалені селища стояли без мешканців, річки несли тіла загиблих, а дикі звірі заселяли покинуті землі. Наступного дня після таких людоловних походів Лівінгстон уже не впізнавав провінцій, які відвідував лише кілька місяців тому. Те саме писали й інші мандрівники — Грант, Спік, Бертон, Камерон, Стенлі. Усі вони однаково описували лісисті плато Центральної Африки — головну арену безперервних міжплемінних війн. У районі Великих озер, на всіх просторах, що постачали рабів на ринок Занзібару, у Борну та Феццані, далі на південь — на берегах Ньяси й Замбезі, а ще західніше — у верхів’ях Заїру, які щойно перетнув відважний Стенлі, усюди відкривалася одна й та сама картина: руїни, масові вбивства, обезлюднення. Невже рабство в Африці припиниться лише тоді, коли зникне сама чорна раса? Невже її спіткає така сама доля, як і корінних народів Австралії?

Та колись і ринки іспанських та португальських колоній закриються, цей збут зникне. Освічені народи вже не зможуть довго миритися з існуванням работоргівлі.

Безперечно. Уже цього, 1878 року, має завершитися звільнення всіх рабів, які ще залишаються у володіннях християнських держав. Проте ще багато років мусульманські країни підтримуватимуть цей промисел, що спустошує Африканський континент. Саме до них прямує найбільший потік поневолених африканців: щороку понад сорок тисяч людей, силоміць відірваних від рідних земель, женуть до східного узбережжя. Ще задовго до Єгипетського походу негрів із Сеннара тисячами продавали до Дарфуру, і так само дарфурців — до Сеннара. Генерал Бонапарт навіть придбав чимало таких невільників і сформував із них військові загони, організовані за зразком мамелюків. Відтоді, протягом усього XIX століття, чотири п’ятих якого вже минули, работоргівля в Африці не лише не занепала — навпаки, вона ще більше розрослася.

І справді, ісламський світ ставився до работоргівлі прихильно. У мусульманських країнах чорношкірі невільники поступово замінили білих рабів минулих століть. Тому цим мерзенним промислом у великих масштабах займалися торговці найрізноманітнішого походження. Вони постачали нове населення народам, які поступово вимирали й були приречені на зникнення, оскільки не могли відновлювати свою чисельність власною працею. Як і за часів Бонапарта, раби нерідко ставали солдатами. У деяких народів Верхнього Нігеру вони становили майже половину війська місцевих вождів. За таких обставин їхнє становище часом мало чим відрізнялося від становища вільних людей. А коли раб не служив у війську, він перетворювався на своєрідну валюту. Навіть у Єгипті та Борну чиновникам і офіцерам нерідко платили саме «живими грошима». Це на власні очі бачив і засвідчив французький дослідник Гійом Лежан.

Таким був тодішній стан работоргівлі.

Чи варто ще додавати, що чимало представників великих європейських держав не соромилися виявляти до цього промислу прикру поблажливість? Це була чиста правда. Поки військові ескадри патрулювали узбережжя Атлантичного та Індійського океанів, торгівля невільниками безперешкодно тривала в глибині материка. Каравани проходили просто на очах у деяких урядовців, а масові винищення, під час яких заради одного захопленого в полон раба гинули десятеро людей, відбувалися регулярно, у визначені пори.

Тепер можна зрозуміти, який жах приховували слова, щойно вимовлені Діком Сендом:

— Африка!.. Екваторіальна Африка!.. Африка работоргівців і рабів!..

І він не помилявся. Перед ним була саме та Африка — з усіма небезпеками, що загрожували і його супутникам, і йому самому.

Та в якій саме частині цього величезного материка незбагненна примха долі викинула їх на берег? Очевидно, на західному узбережжі. І це лише погіршувало становище. Молодий капітан мав усі підстави вважати, що «Пілігрим» розбився саме біля берегів Анголи — тієї країни, куди сходилися караванні шляхи, якими переганяли рабів майже з усієї цієї частини Африки.

Так воно й було. Це була саме та земля, яку лише кількома роками пізніше, ціною неймовірних зусиль, перетнуть Камерон — із півдня, а Стенлі — з півночі. Тоді про цей величезний край, що складався з трьох провінцій — Бенгели, Конго та Анголи, — знали переважно лише його прибережну смугу. Він простягався від мису Норсе на півдні до річки Заїр на півночі. Головними портами тут були два міста — Бенгела та Сан-Паулу-ді-Луанда, столиця португальської колонії.

У той час внутрішні райони цієї країни залишалися майже незнаними. Лише небагато мандрівників наважувалися проникнути туди. Згубний клімат, спекотні й заболочені місцевості, що породжували смертоносні гарячки, войовничі племена, серед яких ще траплялися людожери, безперервні міжплемінні війни, а також підозріливість работоргівців, які не дозволяли чужинцям наблизитися до таємниць свого ганебного промислу, — усе це створювало неймовірні труднощі й смертельні небезпеки в провінції Ангола, одній із найнебезпечніших областей Екваторіальної Африки.

У 1816 році Таккі піднявся річкою Конго трохи вище водоспадів Єллала, однак подолав не більш як двісті миль. Така коротка експедиція не могла дати справжнього уявлення про країну, хоча навіть вона коштувала життя більшості вчених і морських офіцерів, які брали в ній участь.

Через тридцять сім років доктор Лівінгстон вирушив від мису Доброї Надії до верхів’їв Замбезі. Звідти, у листопаді 1853 року, проявивши мужність, що й досі залишається неперевершеною, він перетнув Південну Африку в напрямку на північний захід, перейшов Коанго — одну з приток Конго — і 31 травня 1854 року прибув до Сан-Паулу-ді-Луанда. Це стало першим справжнім проривом у незвідані простори великої португальської колонії.

Через вісімнадцять років ще двоє відважних дослідників перетнуть Африку зі сходу на захід і вийдуть до Атлантики: один — південніше Анголи, другий — північніше, здолавши незліченні труднощі.

Першим із них став лейтенант британського флоту Верні Ловетт Камерон. У 1872 році існували серйозні побоювання, що експедиція американця Стенлі, виряджена на пошуки Лівінгстона в район Великих озер, опинилася під загрозою загибелі. Камерон добровільно запропонував вирушити на її пошуки, і його пропозицію прийняли. Разом із доктором Діллоном, лейтенантом Сесілом Мерфі та Робертом Моффатом, небожем Лівінгстона, він вирушив із Занзібару. Перетнувши область Угого, Камерон зустрів тіло Лівінгстона, яке його вірні супутники несли до східного узбережжя. Не відступаючи від свого незламного наміру пройти материк від океану до океану, він рушив далі на захід. Подолавши Уньяньембе, Угунду, Кагуеле, де отримав рукописи великого мандрівника, переправившись через Танганьїку, перейшовши гори Бамбарре, діставшись Луалаби, вниз за течією якої просунутися вже не зміг, відвідавши всі ці краї, спустошені війнами й обезлюднені работоргівлею, пройшовши Кілембу, Уруа, витоки Ломане, Улуду, Ловале, перейшовши Коанзу та ті безкраї ліси, у яких Гарріс нещодавно завів Діка Сенда та його товаришів у фатальну оману, невтомний Камерон нарешті побачив Атлантичний океан і дістався Сан-Феліпе-де-Бенгели. Ця подорож, що тривала три роки й чотири місяці, забрала життя двох його супутників — доктора Діллона та Роберта Моффата.

Майже відразу після Камерона естафету великих відкриттів перейняв американець Генрі Морленд Стенлі. Відомо, що цей безстрашний кореспондент New York Herald, відряджений на пошуки Лівінгстона, знайшов його 30 жовтня 1871 року в Уджиджі, на березі озера Танганьїка. Але, здійснивши цей видатний подвиг в ім’я людяності, Стенлі вирішив присвятити себе ще й справі географічної науки. Його новою метою стало повне дослідження Луалаби, яку він досі бачив лише побіжно. Коли Камерон іще блукав просторами Центральної Африки, Стенлі в листопаді 1874 року залишив Багамойо на східному узбережжі, а через двадцять один місяць, 24 серпня 1876 року, покинув Уджиджі, спустошене епідемією віспи. За сімдесят чотири дні він дістався від озера до Ньянгве — великого невільничого ринку, який раніше відвідали Лівінгстон і Камерон, — і став свідком найжахливіших сцен работоргівельних облав, що їх у землях марунгу та маньєма влаштовували воєначальники султана Занзібару.

Тоді Стенлі поставив собі за мету дослідити течію Луалаби й простежити її аж до самого гирла. Для цього він набрав сто сорок носіїв у Ньянгве й зібрав флотилію з дев’ятнадцяти човнів. Від самого початку експедиції довелося вести бої з людожерськими племенами Угусу, а також постійно переносити судна суходолом, щоб обійти непрохідні пороги й водоспади. Під самим екватором, там, де Луалаба звертає на північний північний схід, невелику флотилію Стенлі атакували п’ятдесят чотири човни, у яких перебували кілька сотень місцевих воїнів. Американцеві вдалося відбити напад і змусити їх відступити. Просуваючись далі, аж до другого градуса північної широти, він остаточно довів, що Луалаба є верхньою течією Заїру, або Конго, і що, прямуючи за її руслом, можна вийти просто до Атлантичного океану. Саме так він і вчинив, хоча майже щодня мусив вступати в сутички з племенами, які жили на берегах річки. 3 червня 1877 року, під час проходження Масаських порогів, загинув один із його товаришів — Френсіс Покок. А 18 липня вже самого Стенлі разом із човном затягнуло у водоспади Мбело, і лише дивом він урятувався від загибелі.

Нарешті, 6 серпня Генрі Стенлі дістався селища Ні-Санда, що лежало за чотири дні шляху від океанського узбережжя. Ще через два дні, у Банза-Мбуко, він знайшов запаси продовольства, залишені для нього двома купцями з Ембоми, а невдовзі зміг відпочити в цьому невеликому прибережному містечку. Йому було лише тридцять п’ять років, але виснажливі поневіряння й нестатки передчасно зістарили його. На повне перетинання Африки він витратив два роки й дев’ять місяців життя. Зате відтепер течію Луалаби було простежено до самого Атлантичного океану. Якщо Ніл є великою водною артерією півночі Африки, а Замбезі — її сходу, то тепер стало відомо, що на заході материк має ще одну велетенську ріку — ту, яка на своєму шляху завдовжки дві тисячі дев’ятсот миль, змінюючи назви з Луалаби на Заїр і Конго, поєднує країну Великих озер з Атлантичним океаном.

Проте між маршрутами Стенлі та Камерона провінція Ангола в 1873 році, коли «Пілігрим» зазнав аварії біля берегів Африки, залишалася майже зовсім незвіданою. Про неї знали лише те, що саме тут містилися головні осередки західноафриканської работоргівлі — великі невільничі ринки Біє, Касанге й Казонде.

Саме до цього краю доля занесла Діка Сенда — більш ніж за сто миль від узбережжя. Поруч із ним були жінка, виснажена втомою й горем, дитина, яка згасала на очах, і його супутники — чорношкірі за походженням, що ставали легкою й надзвичайно бажаною здобиччю для работоргівців.

Так, це була Африка, а не та Америка, де ні місцеві племена, ні хижі звірі, ні сам клімат не становили такої смертельної загрози. Це була не благодатна смуга між Кордильєрами й океаном, де часто траплялися поселення, а місіонерські місії гостинно приймали кожного подорожнього. Далеко залишилися Перу й Болівія — краї, куди буря неодмінно занесла б «Пілігрим», якби чиясь злочинна рука не збила його з курсу. Там корабельні аварії не прирікали людей на загибель, а давали їм усі можливості швидко повернутися на батьківщину.

Натомість перед ними була страшна Ангола. І не та частина узбережжя, яку безпосередньо контролювала португальська влада, а самісіньке серце колонії, де рабські каравани нескінченними вервечками тяглися під ударами батогів гавільдарів.

Що знав Дік Сенд про цей край, куди його закинула зрада? Лише небагато. Він пам’ятав розповіді місіонерів XVI і XVII століть, свідчення португальських купців, які їздили дорогою від Сан-Паулу-ді-Луанда до Заїру через Сан-Сальвадор, а також описи доктора Лівінгстона, зроблені після його подорожі 1853 року. І вже цього було достатньо, щоб зламати дух людини, менш мужньої, ніж він.

Справді, їхнє становище було жахливим.

«П’ятнадцятирічний капітан» Розділ 2: Гарріс і Негоро

Наступного дня після того, як Дік Сенд і його супутники зробили свою останню зупинку в лісі, за три милі від того місця, як і було заздалегідь домовлено, зустрілися двоє чоловіків.

Цими двома були Гарріс і Негоро. Незабаром стане зрозуміло, наскільки мало випадковості було в тому, що на узбережжі Анголи зустрілися португалець, який прибув із Нової Зеландії, та американець, чий фах работоргівця змушував його часто бувати в цій провінції Західної Африки.

Гарріс і Негоро сіли під розлогим баньяном на березі бурхливого струмка, що пробивався між густими заростями папірусу.

Розмова почалася відразу після зустрічі, і спершу вони обговорювали події останніх годин.

— Отже, Гаррісе, — сказав Негоро, — тобі не вдалося заманити загін капітана Сенда ще далі вглиб Анголи? Так вони, здається, називають цього п’ятнадцятирічного новачка?

— Ні, друже, — відповів Гарріс. — І вже те диво, що мені вдалося відвести їх щонайменше на сотню миль від узбережжя. Останніми днями мій юний приятель Дік Сенд дивився на мене дедалі підозріліше. Його сумніви поступово перетворювалися на впевненість, і, правду кажучи…

— Іще якихось сто миль, Гаррісе, — перебив Негоро, — і вони були б уже цілком у наших руках! Не можна дозволити, щоб вони вислизнули!

— Та куди вони подінуться? — знизав плечима Гарріс. — Кажу ж тобі, Негоро, я ледве встиг забратися звідти! Я разів із десять прочитав у його очах, що мій юний приятель уже ладен прострелити мені груди. А в мене, знаєш, надто слабкий шлунок, щоб перетравлювати свинцеві кулі!

— Гаразд, — холодно мовив Негоро. — У мене теж залишилися рахунки з цим новачком…

— І ти зведеш їх без поспіху, ще й з відсотками, друже. А я протягом перших днів успішно переконував його, що ця провінція — не що інше, як пустеля Атакама, яку я колись об’їздив. Але ж той малий усе допитувався, де каучукові дерева й колібрі; мати шукала хінні дерева; кузен уперто хотів знайти якихось кокуйо!.. Чесне слово, моя фантазія вичерпалася! Після того як я насилу змусив їх повірити, що страуси — це жирафи… Оце вже була знахідка, правда, Негоро! — я вже просто не знав, що ще вигадати. До того ж я чудово бачив: мій юний приятель більше не ковтає моїх пояснень. Потім нам трапилися сліди слонів. Потім з’явилися бегемоти. А ти ж сам знаєш, Негоро, що бегемоти й слони в Америці — така сама рідкість, як порядні люди на каторзі в Бенгелі! А щоб уже зовсім мене доконати, старий негр відкопав під деревом рогатки для шиї та кайдани, які якісь раби скинули, коли тікали. І саме тієї миті ще й лев заревів! А вже його рев ніяк не видаси за нявкання лагідного домашнього котика! Тож мені залишалося тільки скочити на коня й щодуху мчати сюди!

— Розумію, — відповів Негоро. — Але мені хотілося б, щоб ти завів їх ще на сотню миль углиб провінції.

— Друже, я зробив усе, що міг, — відповів Гарріс. — А от ти, який від самого узбережжя йшов слідом за нашим загоном, правильно зробив, що тримався на відстані. Твою присутність відчували! Особливо той пес, Дінго. Схоже, він тебе люто ненавидить. Що ти йому такого заподіяв?

— Нічого, — сухо відповів Негоро. — Але незабаром він отримає кулю в голову.

— І сам міг би отримати кулю від Діка Сенда, якби хоч трохи висунувся в нього перед рушницею. Треба визнати, мій юний приятель стріляє він чудово. І, між нами кажучи, хлопець він справді міцної вдачі.

— Хай там який він міцний, — процідив Негоро, і його обличчя спотворила холодна, невблаганна жорстокість, — за свої зухвальства він дорого заплатить.

— Ну що ж, — пробурмотів Гарріс. — Мій приятель анітрохи не змінився. Мандри його не перевиховали.

Після короткої паузи він знову заговорив:

— До речі, Негоро, коли ми так несподівано зустрілися там, біля місця аварії, в гирлі Лонги, ти лише встиг доручити мені цих добродіїв і попросити завести їх якомога далі через цю нібито Болівію. Але ж ти так і не розповів, що сталося з тобою за останні два роки. А два роки в нашому ремеслі — це ціла вічність. Одного чудового дня ти вирушив із Касанге, очоливши караван рабів старого Алвеша, якому ми обидва служимо лише скромними агентами, — і відтоді про тебе ні слуху ні духу. Я вже подумав, що ти потрапив до рук англійського патруля і тебе повісили.

— Чесно кажучи, був дуже близький до цього, Гаррісе.

— Це ще попереду, Негоро.

— Дякую.

— А що поробиш? — байдуже відповів Гарріс із майже філософським спокоєм. — Такий уже наш фах. Хто займається работоргівлею на африканському узбережжі, той не може бути певний, що помре у власному ліжку. То що, тебе все-таки схопили?

— Так.

— Англійці?

— Ні. Португальці.

— До того, як ти здав свій живий товар, чи після? — поцікавився Гарріс.

— Після… — відповів Негоро, на мить завагавшись.

— Оце так! Португальці тепер стали надто принциповими! — насмішкувато кинув Гарріс. — Рабство їм, бачте, більше не до вподоби, хоча самі ж століттями наживалися на ньому!

— На мене донесли. За мною стежили. Потім заарештували…

— І засудили?

— До довічного ув’язнення в каторжній в’язниці Сан-Паулу-ді-Луанда.

— Тисяча чортів! — вигукнув Гарріс. — Каторга! Не найздоровіше місце для людей, які, як ми, звикли жити на волі. Знаєш, я, мабуть, краще погодився б на шибеницю!

— Із шибениці не втечеш, — холодно відповів Негоро. — А з в’язниці…

— То тобі вдалося втекти?..

— Так, Гаррісе. Лише через п’ятнадцять днів після того, як мене запроторили на каторгу, мені вдалося сховатися в трюмі англійського пароплава, що вирушав до Окленда, у Новій Зеландії. Я заліз між бочкою з водою та ящиком консервів — вони й стали моїми запасами їжі та питва на всю дорогу. Ох, як же я намучився! Особливо тоді, коли судно вже вийшло в море, а я не смів показатися назовні. Якби я зробив таку дурницю, мене негайно замкнули б у трюмі вже під вартою, і байдуже — добровільно я туди поліз чи ні, муки були б ті самі. До того ж після прибуття в Окленд мене передали б англійській владі, а звідти відправили б назад до каторжної в’язниці в Луанді або, як ти казав, просто повісили. Отож я волів подорожувати інкогніто.

— І ще й без квитка! — розреготався Гарріс. — Ну й спритник ти, друже! І годували тебе задарма, і везли задарма!

— Так, — похмуро відповів Негоро. — Але за це довелося заплатити тридцятьма днями, проведеними в трюмі.

— Зрештою, це вже позаду. Ти дістався Нової Зеландії, до країни маорі. Але ж потім повернувся. Невже й назад добирався так само?

— Ні, Гаррісе. Сам розумієш, щойно я опинився там, у мене була лише одна думка — повернутися до Анголи й знову зайнятися своїм ремеслом.

— Авжеж, — криво посміхнувся Гарріс. — Людина звикає до своєї справи… хай навіть якою вона є.

— Протягом вісімнадцяти місяців…

Та раптом Негоро урвав себе на півслові. Він різко схопив Гарріса за руку й насторожено завмер.

— Гаррісе, — тихо промовив він, — тобі не здалося, що в тих заростях папірусу щось ворухнулося?

— Справді…

Гарріс миттю схопив рушницю, готовий будь-якої миті натиснути на гачок.

Обидва підвелися, уважно оглянулися довкола й напружено прислухалися.

— Ні, нічого, — нарешті сказав Гарріс. — То лише струмок після грози став повноводнішим і шумить сильніше. За ці два роки, друже, ти, видно, відвик від лісових звуків. Нічого, швидко згадаєш. Розповідай далі. Коли я дізнаюся все про твоє минуле, тоді поговоримо й про майбутнє.

Вони знову сіли під баньяном, і Негоро продовжив:

— Вісімнадцять місяців я ледве животів в Окленді. Коли пароплав прибув до порту, мені вдалося непомітно зійти на берег. Але в кишені не було ані піастра, ані долара. Щоб не померти з голоду, я брався за будь-яку роботу…

— Навіть за чесну? — з іронією перепитав Гарріс.

— Саме так, як ти й кажеш.

— Бідолаха!

— Я весь час чекав нагоди повернутися, але вона все не випадала. І ось одного дня до Окленда зайшов китобій «Пілігрим».

— Той самий корабель, що розбився біля берегів Анголи?

— Саме він, Гаррісе. На ньому мали плисти місіс Велдон, її маленький син і кузен. Я ж, як колишній моряк, який свого часу навіть був помічником капітана на невільничому судні, без труднощів міг знову влаштуватися на корабель. Я звернувся до капітана «Пілігрима», але команда вже була повністю укомплектована. На щастя для мене, судновий кухар брига-шхуни саме втік. А який моряк не вміє готувати? Я запропонував свої послуги як кок. За браком кращого мене взяли, і вже за кілька днів «Пілігрим» залишив за кормою береги Нової Зеландії.

— Але ж, — запитав Гарріс, — якщо вірити тому, що розповідав мені мій юний приятель, «Пілігрим» зовсім не прямував до берегів Африки. Як же він тут опинився?

— Дік Сенд і досі цього не розуміє, а можливо, й ніколи не зрозуміє, — відповів Негоро. — Та тобі, Гаррісе, я можу розповісти, як усе сталося. А якщо захочеш — потім перекажеш це своєму юному приятелеві.

— Залюбки! — усміхнувся Гарріс. — Розповідай, друже, я слухаю.

— «Пілігрим» ішов до Вальпараїсо, — почав Негоро. — Коли я найнявся на судно, то думав, що дістануся лише до Чилі. Але це вже була добра половина шляху між Новою Зеландією й Анголою, тобто я наближався до африканського узбережжя на кілька тисяч миль. Та за три тижні після виходу з Окленда сталося непередбачене: капітан Галл, який командував «Пілігримом», разом з усією командою зник у морі під час полювання на кита. Відтоді на борту залишилися тільки двоє моряків — юний новачок і кухар Негоро.

— І ти взяв командування на себе? — запитав Гарріс.

— Спочатку така думка в мене справді виникла. Але я бачив, що мені не довіряють. До того ж на судні було п’ятеро дужих чорношкірих — вільних людей. Господарем становища я все одно не став би. Тож, усе зваживши, залишився тим, ким був від самого початку, — коком «Пілігрима».

— То виходить, корабель випадково прибило до берегів Африки?

— Ні, Гаррісе, — повільно відповів Негоро. — Єдиною випадковістю в усій цій історії була наша зустріч під час однієї з твоїх работоргівельних поїздок саме на тому узбережжі, де розбився «Пілігрим». А те, що корабель опинився біля Анголи, — це сталося з моєї волі. Саме я цього домігся. Твій юний приятель, ще зовсім недосвідчений моряк, міг визначати місце судна лише за лагом і компасом. Одного дня лаг «випадково» пішов на дно. Іншої ночі компас почав показувати хибний напрямок. А тоді страшенний шторм остаточно збив «Пілігрим» з курсу. Незрозуміла для Діка Сенда тривалість плавання спантеличила б навіть найдосвідченішого капітана. Поки хлопець нічого не підозрював, ми обігнули мис Горн. Я ж упізнав його крізь туман. Після цього, з моєї ж волі, стрілка компаса знову почала показувати правильний напрямок, і корабель, підхоплений ураганом, який гнав його на північний схід, урешті викинуло саме до тих берегів Анголи, куди я й прагнув потрапити.

— А я, — підхопив Гарріс, — саме тоді випадково опинився там, щоб зустріти тебе й повести цих добродіїв углиб країни. Вони були переконані, що перебувають в Америці, і мені неважко було видати цю провінцію за Нижню Болівію. Зрештою, певна схожість між ними й справді є.

— Так, — кивнув Негоро. — Вони повірили тобі так само, як твій юний приятель був певен, що бачить острів Пасхи, хоча насправді це був Трістан-да-Кунья.

— На його місці помилився б будь-хто, — відповів Гарріс.

— Знаю. Саме на цю помилку я й розраховував. І ось тепер місіс Велдон та її супутники вже за сто миль углиб тієї Африки, куди я й хотів їх заманити.

— Але тепер вони вже знають, де опинилися, — зауважив Гарріс.

— Ну й що з того? — різко кинув Негоро.

— І що ж ти тепер із ними зробиш? — запитав Гарріс.

— Що зроблю?.. — повторив Негоро. — Перш ніж відповісти, Гаррісе, розкажи краще, як там наш господар, работоргівець Алвеш. Я не бачив його вже два роки.

— О, старий пройдисвіт почувається чудово, — засміявся Гарріс. — Він дуже зрадіє, коли знову тебе побачить.

— Він і досі на невільничому ринку в Біє?

— Ні, друже. Уже майже рік як перебрався до своєї факторії в Казонде.

— І справи йдуть добре?

— Авжеж, хай йому чорт! — вигукнув Гарріс. — Хоча на цьому узбережжі работоргувати стає дедалі важче. З одного боку — португальська влада, з другого — англійські патрульні ескадри. Через них вивозити рабів усе складніше. Тепер хіба що в околицях Моссамедеша, на півдні Анголи, ще можна з певними шансами успіху вантажити невільників на кораблі. Тому бараки зараз переповнені рабами, які чекають суден до іспанських колоній. А от через Бенгелу чи Сан-Паулу-ді-Луанда переправляти їх уже неможливо. Губернатори більше не хочуть ні про що чути, та й місцеві ватажки також. Отож доведеться переносити справу до внутрішніх факторій. Саме це й задумав старий Алвеш. Він вирушить у бік Ньянгве й Танганьїки, щоб міняти тканини на слонову кістку та рабів. Торгівля з Верхнім Єгиптом і мозамбіцьким узбережжям, яке постачає невільників на весь Мадагаскар, досі приносить великі прибутки. Але, боюся, настане день, коли цей промисел стане неможливим. Англійці дедалі глибше проникають у внутрішні райони Африки. Услід за ними йдуть місіонери — і всі вони працюють проти нас! Цей Лівінгстон, хай його чорти заберуть, після дослідження краю Великих озер, кажуть, має намір рушити до Анголи. Потім ще говорять про якогось лейтенанта Камерона, який хоче перетнути материк зі сходу на захід. Та й американець Стенлі, схоже, задумав те саме! Усі ці мандрівники рано чи пізно зашкодять нашим справам, Негоро. Якщо ми дбаємо про власну вигоду, то жоден із цих допитливих гостей не повинен повернутися до Європи й розповісти, що він насмілився побачити в Африці.

Слухаючи цих негідників, можна було подумати, ніби вони розмовляють як звичайні чесні купці, яких тимчасова торговельна криза позбавила прибутків. Хто б повірив, що йдеться не про мішки кави чи бочки цукру, а про живих людей, яких вони розглядали лише як товар? Работорговці давно втратили будь-яке відчуття добра і зла. Моральне чуття було для них чужим, а навіть якби колись і існувало, то неодмінно згасло б серед жахіть африканської работоргівлі.

Проте в одному Гарріс мав рацію: цивілізація справді поволі проникала в ці дикі краї слідом за відважними дослідниками, чиї імена назавжди пов’язані з відкриттям Екваторіальної Африки. Попереду всіх стояв Девід Лівінгстон, а за ним — Грант, Спік, Бертон, Камерон і Стенлі. Ці люди назавжди залишаться в історії не лише як великі мандрівники, а й як благодійники людства.

До цього часу Гарріс уже дізнався все про останні два роки життя Негоро. Колишній агент работоргівця Алвеша, утікач із каторжної в’язниці в Луанді, залишився таким самим, яким Гарріс знав його завжди, — людиною, готовою на будь-який злочин. Але що саме Негоро збирався зробити з потерпілими з «Пілігрима», Гарріс іще не знав, тому прямо запитав свого спільника:

— Отже, що ти тепер зробиш із цими людьми?

— Я поділю їх на дві частини, — спокійно відповів Негоро, як людина, що давно все обдумала. — Одних продам у рабство, а інших…

Він не договорив. Але жорстокий вираз його обличчя промовляв красномовніше за будь-які слова.

— Кого ж ти продаси? — запитав Гарріс.

— Чорношкірих, які супроводжують місіс Велдон, — відповів Негоро. — Старий Том уже навряд чи дорого коштує, але решта — четверо міцних чоловіків. На ринку в Казонде за них дадуть добру ціну.

— Ще б пак! — погодився Гарріс. — Четверо здорових, сильних чоловіків, привчених до праці, а не таких здичавілих бідолах, яких зазвичай женуть із глибини материка! Авжеж, ти добре на них заробиш. Раби, народжені в Америці й привезені на невільничі ринки Анголи, — товар рідкісний.

Потім американець замислився й додав:

— Але ти так і не сказав мені: чи були на борту «Пілігрима» гроші?

— Та що там! Лише кілька сотень доларів, які мені вдалося врятувати з корабля. На щастя, я розраховую ще на деякі… надходження.

— Це які ж? — із цікавістю запитав Гарріс.

— Нічого… — різко відповів Негоро, очевидно шкодуючи, що сказав зайве.

— Тепер залишається лише заволодіти всім цим дорогим товаром, — мовив Гарріс.

— Хіба це так складно? — спокійно спитав Негоро.

— Зовсім ні. За десять миль звідси, на берегах Коанзи, стоїть табором караван рабів під проводом араба Ібн-Гаміса. Він лише чекає на моє повернення, щоб рушити до Казонде. Там досить озброєних воїнів, аби без особливих труднощів захопити Діка Сенда та його супутників. Достатньо лише, щоб моєму юному приятелеві спало на думку прямувати до Коанзи…

— Але чи справді він піде туди? — запитав Негоро.

— Безперечно, — відповів Гарріс. — Він розумний хлопець і навіть не здогадується, яка пастка на нього чекає. Дік Сенд не стане повертатися до узбережжя тією дорогою, якою ми йшли разом. У цих безкраїх лісах він неодмінно заблукає. Тому, я певен, він спробує вийти до якоїсь річки, що тече до океану, спорудити пліт і спуститися нею до моря. Іншого виходу в нього просто немає. А я добре його знаю — саме так він і вчинить.

— Так… можливо… — задумливо промовив Негоро.

— Не «можливо», а «напевно», — заперечив Гарріс. — Повір мені, Негоро, усе так, ніби я сам призначив моєму юному приятелеві побачення на берегах Коанзи.

— Гаразд, — відповів Негоро. — Тоді вирушаймо. Я знаю Діка Сенда: він не зволікатиме й години. Треба випередити його.

— Ходімо, друже!

Обидва вже підвелися, коли знову почувся той самий звук, який раніше насторожив Негоро. У високих заростях папірусу щось ледь чутно зашелестіло.

Негоро завмер і схопив Гарріса за руку.

Раптом пролунало глухе гарчання, а за мить із-під урвища вискочив пес. Він стояв із роззявленою пащею, готовий будь-якої миті кинутися вперед.

— Дінго! — вигукнув Гарріс.

— Цього разу ти від мене не втечеш! — процідив Негоро.

Дінго вже рвонувся до нього, коли Негоро вихопив із рук Гарріса рушницю, блискавично приклав її до плеча й вистрілив.

Постріл відгукнувся довгим, болісним виттям. Дінго зник у густих заростях, що облямовували струмок.

Негоро негайно збіг униз до води.

На стеблах папірусу виднілися краплини крові, а на камінні вздовж струмка тягнувся довгий кривавий слід.

— Нарешті ця проклята тварюка отримала своє! — задоволено вигукнув Негоро.

Гарріс мовчки спостерігав за всім, що сталося.

— Послухай, Негоро, — нарешті озвався він. — Схоже, цей пес мав до тебе якусь особливу ненависть?

— Схоже на те, Гаррісе. Але тепер уже не матиме.

— І за що ж він так тебе ненавидів?

— Давні рахунки між нами.

— Давні рахунки?..

Більше Негоро не сказав ні слова. Гарріс здогадався, що той приховує якусь історію зі свого минулого, але допитуватися не став.

За кілька хвилин обидва вже йшли вниз за течією струмка крізь ліс у напрямку до Коанзи.