«П’ятнадцятирічний капітан» читати (повністю). Жуль Верн

«П’ятнадцятирічний капітан» Розділ 3: У дорогу

Африка! Це слово, таке моторошне за нинішніх обставин, слово, яке відтепер остаточно мало замінити в їхніх думках Америку, ні на мить не полишало Діка Сенда. Щоразу, повертаючись подумки до подій кількох останніх тижнів, юнак знову й знову питав себе: як сталося, що «Пілігрим» опинився біля цього небезпечного узбережжя? Як він міг обігнути мис Горн і перейти з одного океану в інший? Тепер усе ставало зрозумілим: хоч судно йшло швидко, земля так довго не з’являлася саме тому, що відстань, яку вони мали пройти до берегів Америки, непомітно для нього самого подвоїлася.

— Африка!.. Африка!.. — без кінця повторював Дік Сенд.

І раптом, коли він з упертою наполегливістю перебрав у пам’яті всі дивні події цього незбагненного плавання, його осяяла думка: компас був навмисне зіпсований. Він пригадав, що перший компас розбився, що лин лага обірвався і він уже не міг перевіряти швидкість «Пілігрима».

«Так! — подумав він. — На борту залишився лише один компас — єдиний, показання якого я не мав змоги перевірити!.. А тієї ночі мене розбудив крик старого Тома… Негору був на кормі… Він упав просто на нактоуз… Чи не тоді він щось зробив?..»

Світло істини нарешті проникло в свідомість Діка Сенда. Він майже торкнувся правди рукою. Тепер йому стало зрозуміло все, що було таким підозрілим у поведінці Негору. Він побачив його руку за всім ланцюгом дивних випадковостей, які призвели до загибелі «Пілігрима» й поставили всіх його пасажирів у жахливу небезпеку.

Та ким же був цей нікчема? Невже він і справді був моряком, хоча завжди це приховував? Невже саме він вигадав цю огидну змову, щоб навмисно спрямувати судно до берегів Африки?

Хай там як, але якщо минуле ще приховувало чимало таємниць, теперішнє вже не залишало місця для сумнівів. Молодий штурман знав надто добре: вони перебувають в Африці, найімовірніше — у зловісній провінції Ангола, більш ніж за сто миль від узбережжя. Він також більше не сумнівався у зраді Гарріса. А звідси вже зовсім неважко було зробити наступний висновок: американець і португалець давно знали один одного; фатальний випадок звів їх саме на цьому узбережжі; між ними існувала змова, яка мала обернутися згубою для всіх потерпілих із «Пілігрима». Такого висновку вимагала найпростіша логіка.

Але навіщо було все це? Припустімо, Негору хотів захопити Тома та його товаришів, щоб продати їх у рабство в країні, де работоргівля процвітала, — це ще можна було зрозуміти. Можна було пояснити й те, що португалець прагнув помститися самому Дікові Сенду за те, що той свого часу поставився до нього так, як він того заслуговував. Але місіс Велдон?.. Ця беззахисна мати?.. Маленький Джек?.. Що задумав зробити з ними цей негідник?

Якби Дікові Сенду вдалося хоча б уривком підслухати розмову Гарріса з Негору, він знав би, чого чекати і яка небезпека нависла над місіс Велдон, чорношкірими супутниками та ним самим.

Становище було жахливим, але молодий штурман не занепав духом. На борту він був капітаном — і на суші ним залишиться. Саме він мав урятувати місіс Велдон, маленького Джека, усіх, чиї долі Провидіння довірило його рукам. Його місія лише починалася. І він доведе її до кінця.

Минуло дві чи три години. За цей час Дік Сенд знову й знову зважував у думках усі надії та всі загрози майбутнього, хоча, на жаль, останніх було значно більше. Нарешті він підвівся — спокійний, твердий і сповнений рішучості.

Перші промені світанку вже золотили верхівки високих дерев. Усі, крім Діка Сенда і Тома, ще спали.

Дік тихо підійшов до старого чорношкірого.

— Томе, — прошепотів він, — ви впізнали рик лева, ви впізнали пастки работорговців. Ви знаєте, що ми в Африці.

— Так, містере Діку. Я це знаю.

— Тоді ні слова про це. Ні місіс Велдон, ні вашим товаришам. Лише ми повинні знати правду. Лише ми повинні боятися…

— Лише ми… Так, саме так… Інакше не можна, — тихо відповів Том.

— Томе, — знову заговорив молодий штурман, — тепер ми повинні бути пильними, як ніколи. Ми опинилися на ворожій землі. І що це за вороги! Що це за країна! Нашим супутникам досить буде сказати лише те, що Гарріс нас зрадив, — тоді вони самі триматимуться насторожі. Нехай думають, що нам загрожує напад кочових тубільців. Цього буде цілком достатньо.

— Можете без вагань покладатися на їхню мужність і відданість, містере Діку.

— Я це знаю. Так само, як знаю, що можу покластися на ваш здоровий глузд і досвід. Ви допоможете мені, старий Томе?

— У всьому й завжди, містере Діку.

Рішення Діка Сенда було остаточним, і старий чорношкірий його цілком схвалив. Гарріса викрили ще до того, як він устиг здійснити свій задум, а отже, безпосередня небезпека поки що не нависла над Діком та його товаришами. Саме знайдені кайдани, покинуті рабами-втікачами, а також несподіваний левиний рев змусили американця поспішно зникнути. Він зрозумів, що його викрито, й утік — найімовірніше, ще до того, як маленький загін дістався місця, де на нього мала чекати засідка. Що ж до Негору, якого Дінго, безперечно, вистежував протягом останніх днів переходу, то він, очевидно, приєднався до Гарріса, щоб разом із ним узгодити подальші дії. У будь-якому разі мине ще кілька годин, перш ніж на Діка Сенда та його супутників нападуть, і цей дорогоцінний час потрібно було використати якнайкраще.

Єдиним розумним рішенням було якомога швидше повернутися до узбережжя. Молодий штурман майже не сумнівався, що це узбережжя належить Анголі. Досягнувши моря, він мав намір вирушити або на північ, або на південь — до однієї з португальських колоній, де його супутники могли б у безпеці дочекатися нагоди повернутися на батьківщину.

Та як саме добиратися назад? Чи варто було йти тією самою дорогою, якою вони прийшли? Дік Сенд так не вважав. І саме в цьому його міркування дивовижним чином збігалися з розрахунками Гарріса, який давно зрозумів, що обставини змусять молодого штурмана шукати найкоротший шлях.

Справді, повторно пробиратися крізь густий ліс було б не лише надзвичайно важко, а й украй необачно. Зрештою, це означало б просто повернутися до того місця, звідки вони вирушили. До того ж Негору та його спільники легко могли б переслідувати їх по вже прокладеному сліду. Єдиною можливістю зникнути без сліду була річка, течією якої можна було спуститися вниз. Крім того, на воді менше загрожували напади хижаків, які, на щастя, досі трималися осторонь. Навіть якщо б їм довелося зіткнутися з тубільцями, така сутичка була б менш небезпечною. Опинившись на міцному плоті, добре озброєні, Дік Сенд і його товариші мали б значно кращі шанси відбитися від будь-якого нападу. Залишалося лише знайти відповідну річку.

Був і ще один вагомий аргумент. З огляду на стан місіс Велдон та маленького Джека, подорож водою була значно зручнішою. Звісно, рук, щоб нести хворого хлопчика, вистачало. А замість коня Гарріса можна було швидко зробити ноші з жердин і гілок, на яких помістилася б і сама місіс Велдон. Проте тоді двоє з п’яти чорношкірих були б постійно зайняті перенесенням, тоді як Дік Сенд цілком слушно хотів, щоб у разі раптового нападу кожен із його товаришів залишався вільним і міг негайно стати до оборони.

І, зрештою, спускаючись річкою, молодий штурман знову опинився б у своїй стихії.

Отже, усе зводилося до одного: чи є поблизу річка, придатна для такої подорожі? Дік Сенд був переконаний, що є. І ось чому.

Річка, що впадала в Атлантичний океан поблизу місця, де розбився «Пілігрим», не могла брати початок далеко ні на півночі, ні на сході провінції, адже з обох цих боків обрій замикало пасмо гір — те саме, яке вони помилково прийняли за Кордильєри. Отже, річка або стікала з цих висот, або повертала на південь. У будь-якому разі Дік Сенд мав незабаром натрапити на її русло. А ще ймовірніше — раніше він зустріне одну з її приток. Цього було б цілком досить, щоб переправити невеликий загін. Отже, якийсь водотік неодмінно мав бути неподалік.

Такі припущення були небезпідставними. За останні милі переходу місцевість помітно змінилася. Схили стали пологішими, а ґрунт — вологішим. Подекуди серед рослинності дзюркотіли вузенькі струмки, що свідчили про густу мережу підземних вод. В останній день дороги мандрівники навіть ішли вздовж одного такого потоку. Його вода, насичена оксидом заліза, мала рудуватий відтінок, а розмиті береги були пофарбовані в червонясто-бурі кольори. Знайти цей струмок знову не мало становити жодних труднощів. Звісно, спускатися його стрімкою течією було неможливо, зате можна було без зусиль іти вздовж берега, доки він не впаде в більшу притоку, придатну для плавання.

Саме на цьому простому плані й зупинився Дік Сенд після розмови зі старим Томом.

Коли настав ранок, решта супутників один за одним прокинулися. Місіс Велдон обережно передала ще сонного маленького Джека на руки Нен. Хлопчик був такий блідий у хвилини, коли гарячка відступала, що на нього боляче було дивитися.

Місіс Велдон підійшла до Діка Сенда.

— Діку, — запитала вона, уважно подивившись на юнака, — а де Гарріс? Я його ніде не бачу.

Молодий штурман вирішив, що, хоча поки що й слід приховати від товаришів страшну правду про те, що вони перебувають не в Болівії, зраду американця замовчувати не можна.

Тож він без вагань відповів:

— Гарріса більше немає з нами.

— Він поїхав уперед? — перепитала місіс Велдон.

— Ні, місіс Велдон. Гарріс утік. Він зрадник. Разом із Негору він навмисне завів нас сюди.

— Але навіщо? — схвильовано вигукнула місіс Велдон.

— Не знаю, — відповів Дік Сенд. — Але знаю одне: ми повинні якомога швидше повернутися до узбережжя.

— Отже, ця людина… справді зрадник… — тихо промовила місіс Велдон. — Я це передчувала. І ти певен, Діку, що він діяв заодно з Негору?

— Інакше й бути не могло, місіс Велдон. Цей негідник ішов по наших слідах. Доля звела цих двох пройдисвітів разом, і…

— І дуже сподіваюся, що коли я їх знайду, вони ще будуть поруч один з одним! — перебив Геркулес. — Я так стукну одного головою об другого, що обом стане непереливки! — додав велетень, грізно виставивши свої могутні кулаки.

— Боже мій! — вигукнула місіс Велдон. — А я ж сподівалася, що на фазенді Сан-Феліче Джек нарешті отримає належний догляд…

— Маленький Джек одужає, — спокійно мовив старий Том, — щойно ми дістанемося здоровішої прибережної місцевості.

— Діку, — знову звернулася місіс Велдон, — ти справді не сумніваєшся, що Гарріс нас зрадив?

— Так, місіс Велдон, — відповів молодий штурман, якому дуже не хотілося заглиблюватися в пояснення.

Тому він одразу додав, глянувши на старого чорношкірого:

— Цієї ночі ми з Томом викрили його. І якби він не втік, скочивши на коня, я б його вбив.

— То виходить… ніякої ферми?..

— Тут немає ні ферми, ні села, ні навіть найменшого поселення, — відповів Дік Сенд. — Повторюю, місіс Велдон: ми повинні без зволікання повертатися до узбережжя.

— Тим самим шляхом, Діку?..

— Ні, місіс Велдон. Ми підемо до річки й спустимося нею до моря. Так буде і легше, і безпечніше. Треба лише пройти ще кілька миль пішки, і я майже певен, що ми…

— О, не турбуйся за мене, Діку! — перебила його місіс Велдон, силкуючись перемогти власну слабкість. — Я витримаю. Я йтиму сама. І нестиму свого сина…

— Ми ж поруч, місіс Велдон, — озвався Бет. — Якщо знадобиться, понесемо й вас.

— Авжеж! — підтримав його Остін. — Дві гілки, трохи лози чи листя — і ноші готові.

— Дякую вам, друзі, — відповіла місіс Велдон. — Але я хочу йти сама. І я йтиму. Рушаймо!

— Рушаймо! — повторив молодий штурман.

— Дайте мені Джека! — сказав Геркулес, обережно забираючи хлопчика з рук Нен. — Коли мені нічого не доводиться нести, я тільки даремно втомлююся!

Добродушний велетень дбайливо взяв сплячу дитину на свої могутні руки. Маленький Джек навіть не прокинувся.

Усю зброю ще раз ретельно оглянули. Рештки харчів склали в один пакунок, щоб його міг нести один чоловік. Актеон закинув його собі на спину, і решта супутників залишилися вільними й готовими будь-якої миті діяти.

Кузен Бенедикт, чиї довгі й міцні ноги, здавалося, не знали втоми, теж був готовий вирушати. Чи помітив він зникнення Гарріса? Навряд чи хтось міг би відповісти напевно. Це його мало обходило. До того ж він сам переживав справжнє лихо.

Бо сталося те, що для кузена Бенедикта було майже катастрофою: він загубив і свою лупу, і окуляри.

На щастя, Бет знайшов обидві дорогоцінні речі в траві на місці ночівлі. Щоправда, сам учений про це не здогадувався. За порадою Діка Сенда Бет залишив знахідку при собі. Так можна було бути певним, що цей великовіковий «дитина» поводитиметься спокійно під час переходу: без окулярів і лупи він, як то кажуть, не бачив далі власного носа.

Тож нещасного Бенедикта поставили між Актеоном і Остіном, суворо наказавши не відходити від них ані на крок. Він навіть не нарікав, а покірно плентався між своїми супутниками, немов сліпий, якого ведуть за руку.

Загін устиг пройти не більше п’ятдесяти кроків, коли старий Том раптом зупинив усіх одним словом.

— А Дінго?

— Справді, Дінго немає! — вигукнув Геркулес.

Чорношкірий кілька разів гучно покликав собаку.

У відповідь не пролунало жодного гавкоту.

Дік Сенд мовчав. Відсутність Дінго була дуже прикрою: вірний пес міг би завчасно попередити загін про будь-яку небезпеку.

— Невже Дінго подався за Гаррісом? — запитав Том.

— За Гаррісом — ні, — відповів Дік Сенд. — Але він цілком міг узяти слід Негору. Він давно відчував, що той іде за нами.

— Цей проклятий кухар швидко всадить у нього кулю! — сердито вигукнув Геркулес.

— Хіба що Дінго встигне перегризти йому горлянку раніше! — заперечив Бет.

— Можливо, — сказав молодий штурман. — Але чекати на повернення Дінго ми не можемо. Якщо він живий, то такий розумний пес неодмінно знайде нас сам. Уперед!

Стояла нестерпна спека. Ще від світанку обрій затягнули важкі хмари, і повітря вже дихало грозою. Здавалося, день не мине без громових ударів. На щастя, ліс, хоч і став менш густим, усе ще зберігав приємну прохолоду біля самої землі. Де-не-де високі деревостани обрамляли просторі галявини, порослі густою, соковитою травою. Подекуди на землі лежали велетенські стовбури дерев, давно скам’янілі, перетворені на камінь, — вірна ознака кам’яновугільних пластів, які так часто трапляються на Африканському континенті. А на відкритих луках, де смарагдовий килим трави був усіяний ніжно-рожевими паростками, розквітали квіти найрізноманітніших барв: жовті й блакитні імбири, бліді лобелії, червоні орхідеї. Над ними безперестанку дзижчали комахи, запилюючи їх.

Ліс уже не замикався непрохідною зеленою стіною, зате рослинність стала ще багатшою й різноманітнішою. Тут росли елейсні пальми, з плодів яких добували високо ціновану в Африці олію; бавовники, схожі на кущі заввишки два-три метри, чиї дерев’янисті стебла давали довговолокнисту бавовну, майже такої самої якості, як знаменита фернамбукська. Далі височіли копалові дерева: крізь отвори, прогризені хоботками комах, із них сочилася духмяна смола, що стікала на землю й накопичувалася там, звідки її збирали місцеві жителі. Тут і там траплялися дикі лимонні та гранатові дерева, а також безліч інших деревоподібних рослин, які красномовно свідчили про надзвичайну родючість цього плоскогір’я Центральної Африки. У багатьох місцях повітря було напоєне тонким ароматом ванілі, хоча ніхто не міг визначити, яка саме рослина його випромінювала.

Уся ця розкішна рослинність буяла зеленню, хоча стояв розпал сухої пори року й лише рідкісні грози зрідка зрошували ці напрочуд родючі землі. Саме тепер настав сезон пропасниць. Проте, як слушно зауважував Лівінгстон, найкращий спосіб позбутися гарячки — якнайшвидше залишити місце, де вона підхоплена. Дік Сенд добре пам’ятав слова великого мандрівника й сподівався, що випадок маленького Джека їх підтвердить. Він поділився цією думкою з місіс Велдон, коли переконався, що черговий напад, якого всі так побоювалися, не повторився, а хлопчик мирно спав на руках у Геркулеса.

Загін просувався вперед швидко, але з великою обережністю. Часом траплялися зовсім свіжі сліди людей або звірів. Розсунуті чи поламані гілки кущів і заростей давали змогу певний час іти рівнішою стежкою. Та здебільшого на шляху виникали численні перепони, які доводилося прорубувати чи відкидати, і це дуже дратувало Діка Сенда. Перед мандрівниками раз у раз виростали густо переплетені ліани, що справді нагадували хаотично сплутаний корабельний такелаж; траплялися й вигнуті пагони, схожі на криві шаблі, усіяні довгими колючками; а ще — справжні рослинні змії завдовжки п’ятнадцять-двадцять метрів, які, здавалося, самі розверталися, щоб уп’ястися своїми гострими шипами в кожного, хто проходив повз. Чорношкірі супутники безупинно рубали їх сокирами, але ліани знову й знову перегороджували шлях, простягаючись від самої землі до верхівок найвищих дерев, які вони обплітали суцільними зеленими гірляндами.

Тваринний світ цієї частини провінції був не менш дивовижним, ніж рослинний. Під могутнім шатром дерев роїлися незліченні птахи. Та, зрозуміло, їм не загрожували постріли: мандрівники прагнули пройти ці місця якомога швидше й непомітніше. Тут великими зграями снували цесарки, траплялися різні види франколінів, до яких майже неможливо було підкрастися, а також птахи, яких жителі Північної Америки за їхнім характерним криком назвали «віп-пур-вілл» — три склади, що напрочуд точно передають їхній голос. Дік Сенд і Том могли б на мить уявити, ніби опинилися десь у лісах Нового Світу. Але, на жаль, вони надто добре знали, де перебувають насправді.

Поки що хижі звірі, такі небезпечні в Африці, не наближалися до маленького загону. Під час цього першого переходу мандрівники ще кілька разів бачили жирафів, яких Гарріс, певно, вже не наважився б назвати страусами. Полохливі тварини миттю зникали вдалині, налякані появою каравану в цих майже безлюдних лісах. А ген на краю луків інколи здіймалася густа хмара пилу — то шалено мчала буйволяча череда, і її важкий тупіт нагадував гуркіт навантажених возів.

Майже дві милі Дік Сенд ішов уздовж струмка, який, без сумніву, мав незабаром впасти в більшу річку. Йому кортіло якомога швидше посадити своїх супутників на течію однієї з річок, що прямували до узбережжя. Він був переконаний: дорога водою буде значно менш небезпечною й не такою виснажливою.

До полудня загін без жодних прикрих пригод подолав ще три милі. Жодного сліду ні Гарріса, ні Негору не було видно. Дінго теж не повертався.

Настав час зупинитися, щоб перепочити й підкріпитися.

Табір влаштували серед густих заростей бамбука, які надійно приховали маленький загін від сторонніх очей.

Під час короткого обіду майже не розмовляли. Місіс Велдон знову тримала маленького Джека на руках і не зводила з нього очей. Вона сама не могла проковтнути жодного шматка.

— Ви повинні хоч трохи поїсти, місіс Велдон, — не раз повторював Дік Сенд. — Що буде, якщо сили вас залишать? Їжте, прошу вас. Ми скоро вирушимо далі, а коли дістанемося річки з доброю течією, вона сама понесе нас до узбережжя, і дорога вже не буде такою важкою.

Місіс Велдон уважно дивилася юнакові просто в очі. У його палкому погляді читалися рішучість і незламна відвага. Бачачи перед собою цього мужнього хлопця та його вірних чорношкірих товаришів, вона, як мати й жінка, не хотіла втрачати надії. Та й навіщо було впадати у відчай? Хіба вона не вірила, що перебуває на гостинній землі? Зрада Гарріса, на її думку, навряд чи могла спричинити надто страшні наслідки. Дік Сенд здогадувався, про що вона думає, і від цього йому самому хотілося опустити голову.

«П’ятнадцятирічний капітан» Розділ 4: Лихі дороги Анголи

Саме тієї миті маленький Джек прокинувся й обійняв матір за шию. Очі його вже не палали гарячкою. Пропасниця не повернулася.

— Тобі вже краще, любий? — запитала місіс Велдон, міцно пригортаючи хворого сина до грудей.

— Так, мамо, — відповів Джек. — Тільки мені трохи хочеться пити.

Дати хлопчикові могли лише свіжої води. Він із задоволенням зробив кілька ковтків.

— А де мій друг Дік? — спитав він.

— Я тут, Джеку, — відповів Дік Сенд, підходячи й беручи хлопчика за руку.

— А мій друг Геркулес?..

— Тут, містере Джеку! — озвався велетень, підступаючи ближче зі своєю добродушною усмішкою.

— А де кінь? — поцікавився хлопчик.

— Кінь? Поїхав, містере Джеку, — поважно відповів Геркулес. — Тепер кінь — це я. Це я вас везу. Ну як, моя хода не надто трясе?

— Ні, — засміявся Джек. — Але тоді мені вже не буде за що триматися, як за вуздечку?

— Та будь ласка! Можете надіти мені вудила, — сказав Геркулес, широко розкриваючи рота. — І смикати за них скільки душа забажає!

— Ти ж знаєш, що я майже не тягнутиму!

— І даремно! — серйозно відповів Геркулес. — У мене рот міцний, витримає!

— А ферма містера Гарріса?.. — знову запитав маленький Джек.

— Ми вже скоро туди дістанемося, Джеку, — відповіла місіс Велдон. — Так… зовсім скоро…

— Може, вирушимо далі? — втрутився Дік Сенд, бажаючи припинити цю розмову.

— Так, Діку, ходімо! — відповіла місіс Велдон.

Табір швидко згорнули, і загін знову рушив у тому самому порядку. Довелося продиратися крізь густий чагарник, щоб не втратити зі сліду русло струмка. Колись тут пролягали стежки, але тепер вони були, за висловом місцевих жителів, «мертвими»: ожина, колючі кущі й дикі зарості давно поглинули їх. Щоб подолати лише одну милю за таких умов, знадобилося три години виснажливої праці. Чорношкірі супутники працювали без перепочинку. Геркулес, передавши маленького Джека на руки Нен, теж узявся до роботи — і як узявся! З могутнім вигуком він розмахував сокирою, і перед ним чагарник розступався так, ніби його пожирав вогонь.

На щастя, ця виснажлива боротьба тривала недовго. Подолавши першу милю, мандрівники натрапили на широку просіку, що навскіс виходила до струмка й далі тягнулася вздовж його берега. Це була слонова стежка. Очевидно, сотні цих велетенських тварин із покоління в покоління спускалися нею через цей ліс. Земля була густо вкрита глибокими ямами від їхніх важких ніг. У сезон дощів ґрунт тут розмокав, мов губка, і легко зберігав широкі відбитки велетенських лап.

Невдовзі стало зрозуміло, що цією дорогою користувалися не лише слони. Не раз нею проходили й люди — але так, як женуть худобу на бійню. Тут і там на землі біліли людські кістки, обгризені хижаками рештки скелетів, а на деяких із них ще й досі висіли кайдани невільників.

У Центральній Африці є довгі шляхи, позначені саме такими страшними віхами. Рабовласницькі каравани проходять ними сотні миль. Скільки ж нещасних падає дорогою під ударами батогів наглядачів, помирає від виснаження, голоду й спраги, гине від хвороб! А скількох убивають самі работоргівці, коли закінчуються запаси харчів! Так, коли невільників уже нічим годувати, їх просто розстрілюють, зарубують шаблями чи заколюють ножами. І такі різанини були зовсім не рідкістю.

Отже, цією дорогою справді проходили каравани рабів. Протягом цілої милі Дік Сенд і його супутники майже на кожному кроці натикалися на розкидані людські кістки. Їхня поява сполохала величезних дрімлюг, які важко здіймалися в повітря й довго кружляли над лісом.

Місіс Велдон дивилася перед собою, але ніби нічого не бачила. Дік Сенд із тривогою боявся, що вона почне розпитувати про все це, адже він досі не втрачав надії вивести своїх супутників до узбережжя, так і не відкривши їм страшної правди: через зраду Гарріса вони опинилися в самому серці Африки. На щастя, місіс Велдон не могла пояснити собі побаченого. Вона знову взяла на руки маленького Джека, який мирно спав, і всі її думки були лише про нього. Нен ішла поруч, і жодна з них не поставила юному керманичеві тих жахливих запитань, яких він так боявся. Старий Том ішов, не підводячи очей. Він надто добре розумів, чому ця просіка була всіяна людськими кістками.

Інші супутники з подивом озиралися довкола, ніби проходили крізь безкрайній цвинтар, могили якого якась страшна катастрофа вивернула назовні. Але всі мовчали.

Тим часом русло струмка ставало дедалі ширшим і глибшим. Вода вже не мчала так стрімко. Дік Сенд сподівався, що незабаром ним можна буде пливти або ж він ось-ось впаде в більшу річку, яка несе свої води до Атлантичного океану.

Тож юнак твердо вирішив за будь-яку ціну триматися цього водотоку. Саме тому він без вагань покинув слонову просіку, щойно вона, повернувши навскоси, почала віддалятися від струмка.

Маленький загін знову змушений був продиратися крізь густі хащі. Дорогу доводилося буквально прорубувати сокирами, долаючи сплетіння ліан і непролазні зарості. Проте це вже був не той суцільний праліс, що вкривав прибережні землі. Дерев ставало дедалі менше. Над морем високої трави здіймалися лише широкі зарості бамбука — такі високі, що навіть Геркулес не міг бачити поверх них. Про рух загону можна було здогадатися лише за хвилюванням цих гнучких стебел.

Близько третьої години пополудні місцевість різко змінилася. Перед мандрівниками простяглися широкі рівнини, які в сезон дощів, без сумніву, повністю опинялися під водою. Ґрунт ставав дедалі заболоченішим; його вкривав товстий шар моху, над яким ніжно здіймалися мереживні папороті. Подекуди земля здіймалася невисокими крутими горбами, і тоді назовні виходили бурі поклади гематиту — очевидно, лише верхівки багатих родовищ залізної руди.

Саме тоді Дік Сенд дуже доречно пригадав усе, що читав про подорожі Лівінгстона. Великий дослідник не раз ледь не загинув у таких болотах, надзвичайно підступних для необережного подорожнього.

— Будьте дуже уважні, друзі, — сказав він, виходячи вперед. — Перш ніж ступити, обов’язково перевіряйте землю.

— Справді, — озвався Том. — Наче тут зовсім недавно все розмокло від дощів. Але ж останніми днями дощу не було.

— Не було, — погодився Бат. — Та гроза вже зовсім близько.

— Тим більше нам треба поквапитися, — відповів Дік Сенд. — Ми повинні перейти це болото, поки вона не почалася. Геркулесе, знову візьміть маленького Джека на руки. Бате, Остіне, тримайтеся біля місіс Велдон, щоб у разі потреби підтримати її. А ви, містере Бенедикте… Та що ви робите, містере Бенедикте?..

— Провалююся!.. — незворушно відповів кузен Бенедикт.

І справді, бідолаха ступив на підступну драговину й миттєво пішов у неї майже по пояс, ніби під його ногами раптом відчинився люк.

Йому одразу простягнули руки й витягли на твердіше місце. Весь укритий багнюкою, він, однак, був цілком задоволений, бо дорогоцінна коробка ентомолога залишилася неушкодженою. Відтоді Актеон ішов поруч із ним, пильнуючи, щоб короткозорий дивак більше не втрапив у подібну халепу.

Та, правду кажучи, кузен Бенедикт дуже невдало вибрав місце для свого падіння. Коли його витягли з трясовини, на поверхню рясно вирвалися бульбашки, які, лускаючи, випускали задушливий сморід болотних газів. Лівінгстон, якому часом доводилося занурюватися в таку багнюку мало не по груди, порівнював ці місця з велетенськими губками із чорної пористої землі, з яких кожен крок видавлював численні цівки води. Такі переходи завжди були надзвичайно небезпечними.

Майже пів милі Дік Сенд і його супутники просувалися цим пружним, мов губка, болотистим ґрунтом. Далі йти ставало дедалі важче. Місіс Велдон змушена була зупинитися, бо багнюка вже засмоктувала її майже до колін. Не бажаючи, щоб вона ще більше страждала від виснаження й незручностей, Геркулес, Бат і Остін швидко спорудили з бамбукових жердин імпровізовані ноші. Місіс Велдон погодилася сісти на них, тримаючи на руках маленького Джека, і загін поспішив якнайшвидше залишити це смердюче болото.

Перехід виявився надзвичайно важким. Актеон міцно підтримував кузена Бенедикта. Том допомагав Нен, яка без нього не раз могла б зникнути в прихованих тріщинах багна. Троє інших чорношкірих несли ноші. Попереду йшов Дік Сенд, безперервно промацуючи землю перед собою. Знайти безпечне місце для кожного кроку було нелегко. Найкраще було ступати по вузьких підвищеннях, укритих густою, жорсткою травою. Але й вони часто виявлялися ненадійними, і тоді нога провалювалася в липкий мул мало не по коліно.

Нарешті, близько п’ятої години вечора, загін вибрався з болота. Ґрунт знову став досить твердим завдяки своїй глинистій природі, хоча під ногами ще відчувалася прихована волога. Було очевидно, що ці землі лежали нижче рівня навколишніх річок, і вода безперервно просочувалася крізь пори ґрунту.

Тим часом спека стала майже нестерпною. Якби не густі грозові хмари, що затулили пекуче сонце, витримати її було б неможливо. У далині вже спалахували блискавки, роздираючи темні хмари, а з небесних глибин долинав глухий гуркіт грому. Насувалася страшна гроза.

Африканські грози — справжня стихія. Зливи ллють суцільними потоками, шалені шквали валять навіть найміцніші дерева, а блискавки б’ють одна за одною без перепочинку. Такою є нещадна боротьба природних сил під цими широтами. Дік Сенд добре це знав, і його тривога дедалі зростала. Провести ніч просто неба було неможливо. Рівнину будь-якої миті могло затопити, а навколо не було жодного підвищення, де можна було б урятуватися.

Та де знайти прихисток у цій безлюдній низині, де не росло ані дерева, ані куща? Навіть земля не могла його дати: варто було копнути всього на два фути — і виступала вода.

Проте на півночі вимальовувався ланцюг невисоких пагорбів, які, здавалося, обмежували заболочену рівнину. Вони були ніби краєм цієї величезної западини. На тлі останньої світлої смуги небокраю, яку ще не поглинули хмари, чорніли силуети кількох дерев.

Саме там, навіть якщо не знайдеться укриття, загонові принаймні вже не загрожуватиме раптова повінь. Можливо, саме там було їхнє спасіння.

— Уперед, друзі, уперед! — безупинно підбадьорював Дік Сенд. — Ще три милі — і ми будемо значно безпечніше, ніж тут, у цій низині.

— Сміливіше! Сміливіше! — гукав Геркулес.

Добрий велетень охоче підхопив би всіх своїх товаришів на руки й сам один доніс до пагорбів.

Його слова запалювали серця. Попри втому після цілого дня важкого переходу, люди тепер рухалися навіть швидше, ніж на початку дороги.

Коли гроза нарешті вибухнула, до пагорбів залишалося ще понад дві милі. Найстрашніше було те, що перші блискавки не супроводжувалися дощем. Між землею й наелектризованими хмарами вже шалено літали вогняні розряди, а злива все ще не починалася. Хоч сонце ще не сховалося за обрій, навколо майже запала ніч. Величезний купол чорних хмар дедалі нижче нависав над землею, ніби ось-ось мав обвалитися, перетворившись на суцільний водоспад. Червоні й сині блискавки безупинно розривали його в сотнях місць, затягуючи всю рівнину заплутаною сіткою вогняних спалахів.

Двадцять разів Дік Сенд і його супутники були за крок від загибелі. На цьому відкритому, безлісому плато вони залишалися єдиними високими точками, що могли притягнути електричні розряди. Маленький Джек, прокинувшись від оглушливих ударів грому, міцно пригорнувся до Геркулеса. Бідолашний хлопчик дуже боявся, але всіляко приховував свій страх від матері, щоб не засмучувати її ще більше. А Геркулес, не сповільнюючи широкої ходи, весь час лагідно заспокоював його.

— Не бійтеся, маленький Джеку, — раз у раз заспокоював його Геркулес. — Якщо грім наблизиться до нас, я одним ударом руки переламаю його навпіл! Я сильніший за нього!

І, як не дивно, така велетенська впевненість справді трохи заспокоювала хлопчика.

Та дощ мав ось-ось хлинути. Коли ці важкі хмари нарешті прорвуться, вони виллють на землю цілі водоспади. Що тоді станеться з місіс Велдон та її супутниками, якщо вони не знайдуть бодай якогось укриття?

Дік Сенд на мить зупинився поруч зі старим Томом.

— Що робити? — тихо запитав він.

— Іти далі, містере Діку, — відповів Том. — Ми не можемо залишатися на цій рівнині. Дощ за кілька хвилин знову перетворить її на суцільне болото.

— Авжеж, Томе, але де знайти сховок? Який завгодно! Хоч би якусь хатину…

Дік Сенд раптом урвав себе на півслові. Чергова блискавка, яскравіша за всі попередні, на мить осяяла всю рівнину.

— Що це я побачив там, за чверть милі? — вигукнув він.

— Я теж бачив… — відповів старий Том, похитавши головою.

— Табір, чи не так?

— Так… містере Діку… Схоже на табір… Але табір тубільців…

Наступний спалах дав змогу роздивитися його краще.

Справді, посеред безкрайньої рівнини стояло близько сотні конічних наметів, розташованих рівними рядами. Кожен мав футів дванадцять-п’ятнадцять заввишки. Проте навколо не було видно жодної людини. Чи всі сховалися всередині, перечікуючи грозу? Чи табір уже покинутий?

У першому випадку Дікові Сенду слід було негайно відвести своїх людей якнайдалі, незважаючи на небезпеку від стихії. У другому — саме там вони могли знайти такий потрібний прихисток.

— Я зараз це з’ясую, — сказав він сам до себе.

Потім звернувся до Тома:

— Залишайтеся тут. І нехай ніхто не йде за мною. Я сам розвідаю цей табір.

— Дозвольте хоч комусь із нас піти з вами, містере Діку.

— Ні, Томе. Я піду сам. Я зможу підкрастися непомітно. Чекайте тут.

Загін, попереду якого йшли Том і Дік Сенд, зупинився. Молодий керманич одразу відокремився від інших і зник у темряві, яка між спалахами блискавок ставала майже непроглядною.

Уже почали падати перші великі краплі дощу.

— Що сталося? — запитала місіс Велдон, підійшовши до старого Тома.

— Ми помітили якийсь табір, місіс Велдон, — відповів він. — Або, можливо, селище. Наш капітан вирішив спершу сам його оглянути, перш ніж вести туди нас.

Цієї відповіді їй було досить.

За три хвилини Дік Сенд уже повернувся.

— Ходімо! Швидше! — гукнув він голосом, у якому бриніла неприхована радість.

— Табір покинутий? — запитав Том.

— Це не табір, — відповів юнак. — І не селище. Це… термітники!

— Термітники! — вигукнув кузен Бенедикт, миттю пожвавившись.

— Так, містере Бенедикте. Але заввишки щонайменше дванадцять футів. Ми спробуємо сховатися всередині них.

— Тоді це, безперечно, термітники войовничих або ненажерливих термітів! — захоплено вигукнув кузен Бенедикт. — Лише ці геніальні комахи здатні споруджувати такі величні споруди, яких не посоромилися б навіть найвидатніші архітектори!

— Терміти це чи ні, містере Бенедикте, — рішуче відповів Дік Сенд, — нам доведеться виселити їх і зайняти їхнє місце.

— Вони нас з’їдять! І матимуть на це повне право!

— Уперед! Швидше!

— Але зачекайте! — не вгамовувався кузен Бенедикт. — Я був певен, що такі термітники існують лише в Африці!..

— Уперед! — майже різко вигукнув Дік Сенд, боячись понад усе, щоб місіс Велдон не почула останніх слів ентомолога.

Усі кинулися слідом за Діком Сендом. Над рівниною вже шаленів лютий вітер. Великі краплі дощу з тріском били об землю. За кілька хвилин буревій мав перетворитися на справжню стихію.

Невдовзі вони дісталися одного з конусів, що густо вкривали рівнину. Хай би якими небезпечними були терміти, вагатися не випадало: якщо вигнати їх не вдасться, доведеться ділити з ними житло.

Біля самої основи конуса, складеного з червонуватої глини, чорнів вузький отвір. Геркулес вихопив свій тесак і за кілька митей розширив його настільки, що крізь нього зміг би пролізти навіть такий кремезний чоловік, як він сам.

На превеликий подив кузена Бенедикта, жоден із тисяч термітів, які мали б населяти цю споруду, так і не з’явився. Невже термітник був покинутий?

Щойно прохід став достатньо широким, Дік Сенд і його супутники один за одним прослизнули всередину. Останнім заліз Геркулес — саме тієї миті, коли дощ ринув із такою шаленою силою, що, здавалося, його потоки гасили навіть блискавки.

Тепер буревій уже не був для них страшний. Щасливий випадок подарував маленькому загонові міцний прихисток, куди надійніший за будь-який намет чи тубільську хатину.

Це був один із тих величезних термітників, про які лейтенант Камерон говорив, що вони дивовижніші навіть за єгипетські піраміди, якщо згадати, що їх зводять такі крихітні комахи.

«Уявіть собі, — писав він, — ніби якийсь народ власноруч насипав гору Еверест, найвищу вершину Гімалаїв».