«П’ятнадцятирічний капітан» читати (повністю). Жуль Верн

«П’ятнадцятирічний капітан» Розділ 5: Урок про мурах у термітнику

Тим часом гроза розгулялася з такою силою, якої не знають помірні широти.

Те, що Дік Сенд і його супутники знайшли цей притулок, було справжнім даром долі.

Дощ уже не падав окремими краплями. З неба лилися цілі струмені води, то тонші, то товстіші. Часом вони зливалися в суцільну водяну стіну — справжній водоспад, неначе Ніагара. Здавалося, ніби десь угорі перекинувся велетенський небесний басейн, наповнений цілим морем. Під такими потоками земля розмивається, рівнини перетворюються на озера, струмки — на бурхливі потоки, а річки, вийшовши з берегів, затоплюють величезні простори. До того ж, на відміну від помірних широт, де найсильніші грози зазвичай швидко минають, в Африці вони можуть тривати багато днів поспіль, не втрачаючи своєї шаленої сили. Важко навіть уявити, як у хмарах накопичується така неймовірна кількість електрики й водяної пари. Але саме так воно й буває, і тоді здається, ніби світ повернувся в прадавні часи всесвітнього потопу.

На щастя, товсті стіни термітника виявилися цілком водонепроникними. Навіть боброва хатка, ретельно зліплена з утрамбованої землі, навряд чи була б герметичнішою. Через цей глиняний конус міг перекотитися цілий потік, але крізь його стіни не просочилася б жодна крапля.

Щойно Дік Сенд із товаришами облаштувалися всередині, вони заходилися оглядати своє незвичайне пристановище. Засвітили ліхтар, і його світла цілком вистачило, щоб роздивитися внутрішній простір. Усередині конус сягав приблизно дванадцяти футів заввишки й близько одинадцяти футів завширшки. Лише вгорі він плавно звужувався, нагадуючи цукрову голову. Стіни всюди були майже фут завтовшки, а між ними й центральною порожниною тягнулися численні яруси комірок, що залишали всередині широкий порожнистий простір.

Коли вперше бачиш такі споруди, важко повірити, що їх звели крихітні комахи. Проте в глибині Африки подібні термітники трапляються дуже часто. Голландський мандрівник XVIII століття Смітмен навіть писав, що одного разу разом із чотирма супутниками розташувався на вершині одного з таких конусів. У Лунде Лівінгстон бачив чимало термітників із червоної глини заввишки п’ятнадцять-двадцять футів. А лейтенант Камерон не раз помилково приймав цілі скупчення таких конусів на рівнині Н’янгве за військові табори. Йому траплялися й справжні велетні — уже не двадцятифутові, а сорока- й навіть п’ятдесятифутові, із округлими куполами та бічними башточками, мов собори. Такі грандіозні термітники можна зустріти в Південній Африці.

Якому ж виду мурах завдячували своїм існуванням ці дивовижні споруди?

— Войовничим термітам! — без найменшого вагання заявив кузен Бенедикт, щойно роздивився матеріал, із якого було збудовано термітник.

І справді, як уже згадувалося, його стіни складалися з червонуватої глини. Якби вони були зведені із сірої або чорної алювіальної землі, їх довелося б приписати іншим видам — Termes mordax або Termes atrox. Уже самі ці латинські назви звучали не надто заспокійливо й могли захоплювати лише такого палкого ентомолога, як кузен Бенедикт.

Центральна порожнина термітника, куди спочатку зайшли мандрівники, сама по собі була замалою, щоб умістити всіх. Проте вздовж стін одна над одною містилися просторі камери, у кожній із яких могла сховатися людина середнього зросту. Уявіть собі безліч висунутих шухляд, а в глибині кожної — мільйони дрібних комірок, де колись жили терміти, — і ви легко зрозумієте внутрішню будову цього незвичайного житла. Ці камери розташовувалися ярусами, наче спальні полиці в корабельній каюті. На верхньому рівні влаштувалися місіс Велдон, маленький Джек, Нен і кузен Бенедикт. Нижче розмістилися Остін, Бат і Актеон. А Дік Сенд, Том і Геркулес залишилися в самому низу термітника.

— Друзі, — звернувся молодий керманич до двох чорношкірих товаришів, — земля вже починає сиріти. Треба підсипати підлогу, обваливши частину глини біля основи. Але будьте обережні: не можна завалити отвір, через який сюди надходить свіже повітря. Нам зовсім не хочеться задихнутися в цьому термітнику.

— Треба пережити лише одну ніч, — відповів старий Том.

— Саме так. І нехай ця ніч бодай трохи відновить наші сили. За останні десять днів це вперше ми ночуватимемо не просто неба.

— Уже десять днів… — тихо повторив Том.

— А втім, — додав Дік Сенд, — якщо цей термітник такий надійний, можливо, варто залишитися тут і на добу. За цей час я розвідаю водотік, який ми шукаємо, — він не може бути далеко. Думаю, що, поки ми не збудуємо пліт, нам краще не залишати цього сховку. Тут гроза нам не страшна. Тож зробімо підлогу сухішою й міцнішою.

Накази Діка Сенда виконали без зволікання. Геркулес кількома ударами сокири обвалив нижній ярус комірок, складених із досить крихкої глини. Так він підняв рівень підлоги майже на фут над заболоченим ґрунтом, на якому стояв термітник. Тим часом Дік Сенд уважно перевірив, чи вільно проходить повітря крізь отвір біля основи конуса.

Безперечно, великою удачею було те, що терміти покинули свою оселю. Якби тут залишилися хоча б кілька тисяч цих комах, перебувати всередині було б неможливо. Але чи давно вони залишили термітник? Чи, може, ця ненажерлива колонія залишила його лише зовсім недавно? Це питання було зовсім не зайвим.

Саме кузен Бенедикт поставив його першим. Дивна покинутість термітника надзвичайно його здивувала, і невдовзі він переконався, що переселення колонії сталося зовсім недавно.

З ліхтарем у руках ентомолог незабаром спустився до нижньої частини термітника й почав ретельно досліджувати всі його закутки. Невдовзі він знайшов те, що урочисто назвав «головним складом» термітів, — місце, де ці дивовижно працьовиті комахи зберігали харчові запаси для всієї колонії.

Цей склад являв собою заглиблення в товщі стіни неподалік від царської камери, яка, разом із комірками для молодих личинок, була зруйнована під час роботи Геркулеса.

У цьому сховищі кузен Бенедикт знайшов чималий запас дрібних грудочок смоли та ще не зовсім затверділого рослинного соку. Це було безперечним доказом того, що терміти принесли їх сюди зовсім недавно.

— Ні! Ні! — раптом вигукнув він так запально, ніби сперечався з невидимим опонентом. — Ні, цей термітник покинули зовсім недавно!

— Та хто ж із цим сперечається, містере Бенедикте? — відповів Дік Сенд. — Не так уже й важливо, коли саме вони його залишили. Для нас головне, що вони пішли й ми можемо зайняти їхнє місце.

— Навпаки, — заперечив кузен Бенедикт. — Найважливіше — зрозуміти, чому вони його залишили. Ще вчора, а може, навіть сьогодні вранці ці дивовижні перетинчастокрилі… ні, точніше, сітчастокрилі створіння жили тут, адже ось перед вами ще свіжий рослинний сік. А вже цього вечора…

— І який висновок ви з цього робите, містере Бенедикте? — запитав Дік Сенд.

— Такий, що якийсь таємничий інстинкт змусив їх покинути своє житло. Мало того, вони не лише не залишили тут жодного терміта, а й забрали із собою всіх личинок — я не знайшов жодної! Отже, повторюю: вони пішли не без причини. Ці напрочуд проникливі комахи передчували якусь близьку небезпеку.

— Вони передбачили, що ми збираємося захопити їхній дім! — розсміявся Геркулес.

— Справді? — обурився кузен Бенедикт, якого ця відповідь помітно зачепила. — Ви й справді вважаєте себе настільки могутнім, щоб становити загрозу для цих мужніх комах? Якби кілька тисяч таких сітчастокрилих натрапили на ваше мертве тіло, вони дуже швидко перетворили б вас на самі кістки!

— Якщо мертвого — то, може, й так, — не здавався Геркулес. — Але поки я живий, чимало їх устиг би розчавити!

— Сто тисяч, п’ятсот тисяч, навіть мільйон! — гаряче вигукнув кузен Бенедикт. — Але не мільярд! А мільярд термітів обгризе вас до останньої кісточки — чи живого, чи мертвого!

Поки тривала ця суперечка, зовсім не така безглузда, як могла здатися на перший погляд, Дік Сенд замислився над словами кузена Бенедикта. Він не сумнівався, що ентомолог надто добре знає звичаї термітів, аби помилитися. Якщо той стверджував, що якийсь внутрішній інстинкт змусив колонію зовсім недавно покинути термітник, то, можливо, тут і справді приховувалася якась небезпека.

Однак зараз про те, щоб залишити цей притулок, не могло бути й мови. Надворі гроза вирувала з небаченою силою. Тому Дік Сенд не став далі ламати голову над цією загадкою й лише спокійно сказав:

— Гаразд, містере Бенедикте. Якщо терміти залишили тут свої запаси, то й ми не забудьмо про власні. Повечеряймо. А завтра, коли гроза вщухне, вирішимо, як діяти далі.

Потім заходилися готувати вечерю. Хоч усі були смертельно втомлені, довгий перехід аж ніяк не позбавив цих міцних людей апетиту. Навпаки, вони охоче взялися до консервів, яких мало вистачити ще на два дні. Сухарі не встигли відволожитися, і кілька хвилин у термітнику лунало їхнє гучне хрускотіння під міцними зубами Діка Сенда та його товаришів. А в щелепах Геркулеса вони тріщали так, ніби зерно потрапило під жорна млина. Він їх не гриз — він їх перемелював.

Лише місіс Велдон ледве торкнулася їжі — та й то тільки тому, що Дік Сенд наполегливо просив її підкріпитися. Юнакові здавалося, що ця мужня жінка стала ще замкнутішою й похмурішою, ніж досі. І це було дивно: маленькому Джекові вже полегшало, гарячка більше не поверталася, а тепер він спокійно спав на очах у матері в одній із комірок, вистеленій одягом замість постелі. Дік Сенд не знав, що й думати.

Годі й казати, що кузен Бенедикт віддав вечері належну шану. Щоправда, зовсім не тому, що звертав увагу на смак чи кількість страв, які поглинав. Просто він уважав цю мить чудовою нагодою прочитати цілу лекцію про термітів. Ах, якби йому вдалося знайти в покинутому термітнику бодай одного-єдиного терміта! Але, на жаль, жодного не було.

— Ці дивовижні комахи, — почав він, навіть не цікавлячись, чи хтось його слухає, — належать до чудового ряду сітчастокрилих. Для них характерні вусики, довші за голову, добре розвинені щелепи та нижні крила, які здебільшого однакові за розміром із верхніми. До цього ряду належать п’ять великих груп: панорпи, мурашколеви, гемеробії, терміти та веснянки. І, мабуть, не треба пояснювати, що господарями оселі, яку ми, можливо, не зовсім законно зайняли, були саме терміти.

Цього разу Дік Сенд слухав кузена Бенедикта особливо уважно. Чи не наштовхнула ентомолога зустріч із цими термітами на думку, що вони, можливо, перебувають в Африці, хоча й незрозуміло, яким фатальним збігом обставин сюди потрапили? Молодий керманич дуже хотів це з’ясувати.

Тим часом учений, осідлавши свого улюбленого коника, захоплено провадив далі:

— Отже, терміти відрізняються чотиричлениковими лапками, міцними роговими щелепами та надзвичайною силою. Серед них є різні роди, а також численні види, яких часто називають білими мурахами: фатальні терміти, жовтогруді, світлобоязкі, кусючі, руйнівники…

— А ті, що спорудили цей термітник? — перебив його Дік Сенд.

— Це войовничі терміти! — урочисто відповів кузен Бенедикт, вимовляючи ці слова з такою повагою, ніби йшлося про македонян чи якийсь інший славетний войовничий народ давнини. — Так, саме войовничі, і яких тільки розмірів серед них немає! Різниця між Геркулесом і карликом була б меншою, ніж між найбільшим і найменшим представником цього виду. Є серед них робітники завдовжки лише п’ять міліметрів, солдати — десять, самці й самки — близько двадцяти. Але трапляється й набагато цікавіший різновид — так звані сірафу, завдовжки майже пів дюйма. Їхні щелепи схожі на сталеві кліщі, а голова така велика, що здається більшою за тулуб — зовсім як у акул! Це справжні акули світу комах. І якби мені довелося робити ставку на двобій між сірафу й акулою, я поставив би саме на сірафу!

— А де найчастіше можна зустріти цих сірафу? — ніби між іншим запитав Дік Сенд.

— В Африці, — відповів кузен Бенедикт, — у центральних і південних провінціях. Африка — це, без перебільшення, країна мурах. Варто лише прочитати, що пише про них Лівінгстон у своїх останніх записах, привезених Стенлі! Щасливіший за мене, доктор мав змогу спостерігати справжню гомеричну битву між армією чорних і армією червоних мурах. Ті, що називаються «драйверами» і яких тубільці звуть сірафу, здобули перемогу. Інші — «чоунгу» — відступили, рятуючи свої яйця й личинки, хоча й чинили відчайдушний опір. Ніколи, за словами Лівінгстона, ні в людини, ні у звіра не проявлявся бойовий дух такою мірою! Своїми потужними щелепами, що буквально виривають шматки плоті, ці сірафу змушують відступати найсміливішу людину. Навіть найбільші тварини — леви, слони — тікають від них. Їх ніщо не зупиняє: ані дерева, на які вони видряпуються до самої верхівки, ані річки, які вони долають, утворюючи живі мости зі своїх тіл, чіпляючись одна за одну! І яка ж їхня кількість! Інший африканський мандрівник, Дю Шайю, бачив, як протягом дванадцяти годин безперервно рухалася колона цих мурах, і це попри те, що вони не затримувалися в дорозі! Хіба варто дивуватися такій незліченності? Плодючість комах справді вражає, і, повертаючись до наших войовничих термітів, відомо, що одна самка може відкладати до шістдесяти тисяч яєць на день! Тому ці сітчастокрилі й становлять для тубільців поживну їжу. Смажені мурахи, друзі мої, — я не знаю нічого смачнішого у світі!

— Ви їх що, куштували, містере Бенедикте? — запитав Геркулес.

— Ніколи, — відповів учений, — але куштуватиму.

— Де?

— Тут.

— Тут? Але ж ми не в Африці! — досить різко заперечив Том.

— Ні… ні!.. — відповів кузен Бенедикт. — І все ж до цього часу ці войовничі терміти та їхні міста-термітники спостерігалися лише на африканському континенті. Ех, оці мандрівники! Вони просто не вміють дивитися! Хоча, зрештою, це й на краще. Я вже відкрив муху цеце в Америці! До цієї слави я додам ще й відкриття войовничих термітів на тому самому континенті! Яка тема для праці, що справить фурор у науковій Європі, а можливо, й для цілого фоліанта з ілюстраціями та гравюрами на окремих аркушах!..

Було очевидно, що істина так і не проникла в свідомість кузена Бенедикта. Бідолашний учений і всі його супутники — окрім Діка Сенда й Тома — щиро вірили й мусили вірити, що перебувають зовсім не там, де були насправді. Потрібні були інші обставини, значно серйозніші за наукові захоплення, щоб нарешті розвіяти цю помилку.

Було тоді дев’ята година вечора. Двоюрідний брат Бенедикт уже довго говорив. Чи помітив він, що його слухачі, притулившись у своїх «комірках», поступово задрімали під час його ентомологічної лекції? Мабуть, ні. Він, радше, виголошував для самого себе. Дік Сенд більше не ставив запитань і нерухомо сидів, хоч і не спав. Що ж до Геркулеса, то він протримався довше за інших; але втома зрештою зімкнула йому очі, а разом із очима — і вуха.

Двоюрідний брат Бенедикт ще якийсь час продовжував свої міркування. Однак сон урешті взяв своє, і він піднявся до верхньої порожнини конуса, де вже обрав собі тимчасовий прихисток.

Тоді всередині «мурашиного царства» запала глибока тиша, тимчасом як надворі гроза наповнювала простір гуркотом і спалахами. Ніщо не свідчило, що катаклізм наближається до завершення.

Ліхтар було погашено. Внутрішній простір конуса занурився в суцільну темряву.

Усі, без сумніву, спали. Один лише Дік Сенд не шукав у сні того відпочинку, який йому був би так необхідний. Його думки не відпускали його. Він міркував про товаришів, яких хотів за будь-яку ціну врятувати. Аварія «Пілігрима» не стала кінцем їхніх жорстоких випробувань — навпаки, ще страшніші небезпеки чекали на них, якщо вони потраплять до рук тубільців.

І як уникнути цієї небезпеки, найгіршої з усіх, під час повернення до узбережжя? Очевидно, Гарріс і Негоро привели їх за сто миль углиб Анголи не без потаємного наміру заволодіти ними! Але що ж замислив цей ниций португалець? На кого спрямована його ненависть? Юний юнга знов і знов переконував себе, що вона спрямована лише проти нього самого, і тоді подумки переглядав усі події подорожі «Пілігрима»: зустріч із уламками корабля і чорношкірими, полювання на кита, зникнення капітана Галла та його екіпажу!

Дік Сенд знову бачив себе п’ятнадцятирічним хлопцем, на якого раптово ліг тягар командування кораблем, тоді як компас і лаг невдовзі мали зрадницьки вийти з ладу через злочинний задум Негоро. Він знову переживав той момент, коли змушений був проявити владу щодо зухвалого кухаря, погрожуючи закувати його в кайдани або ж розтрощити йому голову пострілом револьвера! Ох, чому ж тоді його рука вагалася! Тіло Негоро можна було б викинути за борт — і стільки катастроф ніколи б не сталося!

Такою була течія думок юного юнги. Потім вони зупинялися на кораблетрощі, що поклала край плаванню «Пілігрима». Перед його уявою знову з’являвся зрадник Гарріс, і ця південноамериканська земля поволі змінювала обриси. Болівія перетворювалася на страшну Анголу — з її гарячковим кліматом, дикими звірами, ще жорстокішими за них тубільцями! Чи зможе маленький загін уникнути всього цього під час повернення до узбережжя? Чи приведе їхня річка, яку Дік Сенд шукав і сподівався знайти, до моря безпечніше й легше? Він не сумнівався, бо добре розумів: марш у сто миль цією ворожою землею, серед безперервних небезпек, уже майже неможливий!

«На щастя, — думав він, — місіс Велдон і всі інші не усвідомлюють усієї серйозності становища! Старий Том і я — єдині, хто знає, що Негоро викинув нас на африканське узбережжя, а Гарріс загнав нас у глибини Анголи!»

Дік Сенд саме перебував у полоні цих гнітючих думок, коли відчув, як ніби подув торкнувся його чола. Чиясь рука лягла йому на плече, і схвильований голос прошепотів йому на вухо:

«Я все знаю, бідний мій Діку, але Бог іще може нас урятувати! Нехай буде Його воля!»

«П’ятнадцятирічний капітан» Розділ 6: Водолазний дзвін

Після цього несподіваного зізнання Дік Сенд не зміг би вимовити й слова. Втім, місіс Велдон одразу ж повернулася на своє місце біля малого Джека. Вона, очевидно, не хотіла говорити більше, а юний моряк не мав відваги її зупиняти.

Отже, місіс Велдон уже все зрозуміла. Усі події цієї подорожі відкрили їй правду не гірше, ніж Дікові, а можливо, вирішальним стало те слово — «Африка!..», — так необачно вимовлене напередодні кузеном Бенедиктом.

«Місіс Велдон знає все, — повторював собі Дік Сенд. — Що ж, можливо, так навіть краще! Ця мужня жінка не впадає у відчай. І я також не маю права зневіритися!»

Тепер Дік Сенд із нетерпінням чекав світанку, щоб мати змогу дослідити околиці цього термітника. Йому потрібно було знайти річку, яка впадає в Атлантичний океан, і достатньо швидку течію, щоб перевезти весь їхній невеликий гурт. Він майже відчував, що така річка десь неподалік. Найважливішим було уникнути зустрічі з тубільцями, яких, можливо, вже послали навздогін під проводом Гарріса й Негоро.

Та день іще не настав. Жоден промінь світла не просочувався крізь нижній отвір усередину конуса. Глухий гуркіт, приглушений товстими стінами, свідчив, що буря не вщухає. Прислухаючись, Дік Сенд чув також, як з шаленою силою дощ бив по основі термітника. А оскільки важкі краплі більше не вдарялися об твердий ґрунт, можна було зробити висновок: усю рівнину затопило водою.

Було, мабуть, близько одинадцятої години вечора. Дік Сенд відчув, як його починає огортати дивна млявість — якщо не справжній сон, то принаймні важке дрімання. У будь-якому разі це був би відпочинок. Але саме в ту мить йому спало на думку, що через осідання розмоклої глини нижній отвір може закупоритися. Тоді доступ повітря ззовні буде перекрито, а дихання десятьох людей швидко зіпсує повітря всередині, насичуючи його вуглекислим газом.

Тож Дік Сенд обережно спустився донизу, на підлогу, яку було піднято шаром глини з першого ярусу комірок.

Цей глиняний насип іще залишався цілком сухим, а отвір був повністю вільний. Повітря безперешкодно проникало всередину конуса, приносячи з собою і спалахи блискавок, і розкотистий гуркіт грому — грози, яку не міг загасити навіть зливовий дощ.

Дік Сенд переконався, що все гаразд. Жодна безпосередня небезпека, здавалося, не загрожувала цим людським «термітам», що тимчасово замінили колонію крилатих комах. Тож юний моряк вирішив відновити сили кількома годинами сну, адже втома вже брала своє.

Однак, керуючись останньою пересторогою, Дік Сенд ліг на цей глиняний виступ унизу конуса, просто біля вузького отвору. Так, якщо зовні щось трапиться, він першим це помітить. До того ж світанок сам розбудить його, і тоді він зможе негайно розпочати дослідження рівнини.

Отож Дік Сенд ліг, прихиливши голову до стіни, поклавши рушницю поруч із собою, і майже відразу заснув.

Скільки тривало це коротке забуття, він не зміг би сказати, коли його раптом розбудило різке відчуття холоду.

Він підвівся й із великим занепокоєнням переконався, що вода затоплює термітник — і настільки швидко, що за кілька секунд уже дісталася ярусу комірок, де перебували Том і Геркулес.

Розбуджені Діком Сендом, вони одразу дізналися про нове ускладнення.

Ліхтар знову запалили, і його світло миттю залило внутрішність конуса.

Вода піднялася приблизно на п’ять футів і зупинилася, більше не прибуваючи.

— Що сталося, Діку? — запитала місіс Велдон.

— Нічого страшного, — відповів юний моряк. — Нижню частину конуса затопило. Імовірно, під час бурі річка, що протікає неподалік, вийшла з берегів і розлилася по рівнині.

— Добре! — вигукнув Геркулес. — Це доводить, що річка тут!

— Так, — відповів Дік Сенд, — і саме вона допоможе нам дістатися узбережжя. Тож заспокойтеся, місіс Велдон: вода не дістанеться ні до вас, ні до малого Джека, ні до Нен, ні до містера Бенедикта!

Місіс Велдон нічого не відповіла. А кузен Бенедикт тим часом спав, мов справжній терміт.

Тим часом темношкірі супутники, схилившись над водяною гладдю, що відбивала світло ліхтаря, чекали, поки Дік Сенд, вимірюючи рівень води, скаже, що слід робити.

Дік мовчав, попередньо наказавши підняти припаси й зброю туди, куди вода не дістане.

— Вода проникла через отвір? — запитав Том.

— Так, — відповів Дік Сенд, — і тепер вона не дає повітрю всередині оновлюватися.

— А чи не можна пробити отвір у стіні вище рівня води? — запитав старий Том.

— Можна… Томе. Але якщо тут усередині п’ять футів води, то зовні її, можливо, шість або сім… а то й більше.

— Ви так гадаєте, містере Діку?

— Я думаю, Томе, що вода, піднімаючись усередині термітника, стиснула повітря у верхній частині, і саме це стиснене повітря зараз не дає їй піднятися вище. Але якщо ми проб’ємо отвір у стіні, через який вийде повітря, тоді вода або підніметься до зовнішнього рівня, або, якщо отвір буде нижче цього рівня, підійматиметься доти, поки стиснене повітря знову не стримає її. Ми зараз у такому ж становищі, як робітники всередині водолазного дзвона.

— То що ж робити? — запитав Том.

— Дуже добре подумати, перш ніж діяти, — відповів Дік Сенд. — Одна необережність може коштувати нам життя!

Спостереження юного моряка було цілком правильним. Порівнюючи конус із зануреним у воду дзвоном, він мав рацію. Проте у справжньому водолазному дзвоні повітря безперервно оновлюється за допомогою насосів, тому водолази можуть нормально дихати й зазнають лише тих незручностей, що виникають через тривале перебування в стисненій атмосфері, де тиск уже не є нормальним.

Тут же, окрім цих небезпек, простір уже скоротився майже на третину через воду, що заповнила нижню частину, а повітря могло б оновитися лише в тому разі, якби через отвір його з’єднати із зовнішньою атмосферою.

Але чи можна було, не наразившись на небезпеки, про які говорив Дік Сенд, зробити такий отвір? І чи не погіршило б це їхнє становище?

Одне було безсумнівним: вода трималася на певному рівні, і лише дві причини могли змусити її піднятися вище — або якщо пробити отвір, а рівень води зовні виявиться вищим, або якщо сама повінь продовжить прибувати. У будь-якому з цих випадків усередині конуса залишився б лише вузький простір, де повітря, не оновлюючись, стискалося б дедалі сильніше.

Та чи не могла повінь вирвати термітник із землі й перекинути його, наражаючи всіх усередині на смертельну небезпеку? Ні. Він тримався за ґрунт так само міцно, як боброва хатка, настільки надійно його основа зрослася із землею.

Отже, найстрашнішою загрозою залишалося те, що буря не вщухне, а повінь продовжить зростати. Якби рівень води на рівнині сягнув тридцяти футів, конус був би затоплений на вісімнадцять футів, а повітря всередині стиснулося б під тиском ще однієї атмосфери.

Розмірковуючи над цим, Дік Сенд дедалі більше схилявся до думки, що повінь може набути справді катастрофічних масштабів. І справді, її причиною навряд чи був лише дощовий потоп, що лився з неба. Значно ймовірніше, що якась річка поблизу, розбухла від бурі, прорвала береги й розлилася по цій низинній рівнині. І хто міг запевнити, що термітник уже не опинився повністю під водою, так що вибратися з нього тепер неможливо навіть через верхню частину купола, зруйнувати яку було б неважко й недовго?

Дік Сенд, украй стривожений, намагався вирішити, як діяти. Чекати далі чи прискорити розв’язку, спершу з’ясувавши реальний стан речей?

Було близько третьої години ночі. Усі сиділи нерухомо й мовчки прислухалися. Звуки ззовні долинали тепер дуже приглушено крізь затулений отвір. Проте глухий, широкий і безперервний шум виразно свідчив: боротьба стихій не припинилася.

У цей момент старий Том зауважив, що рівень води поволі підвищується.

— Так, — відповів Дік Сенд, — і якщо вода прибуває, хоча повітря не може виходити назовні, це означає, що повінь посилюється й дедалі сильніше стискає його!

— Поки що піднялося небагато, — сказав Том.

— Це правда, — відповів Дік Сенд. — Але де ця межа? На якому рівні вода зупиниться?

— Містере Діку, — озвався Бат, — хочете, я виберуся з термітника? Пірну й спробую протиснутися через отвір…

— Краще я сам спробую, — відповів Дік Сенд.

— Ні, містере Діку, ні! — швидко заперечив старий Том. — Нехай іде мій син. Покладіться на його спритність. Якщо він не зможе повернутися, ви повинні залишитися тут. Ви потрібні всім.

А тоді тихіше додав:

— Не забувайте про місіс Велдон і малого Джека!

— Гаразд, — відповів Дік Сенд. — Іди, Бате. Якщо термітник повністю під водою, не намагайся повертатися. Ми спробуємо вибратися так само, як це зробиш ти. Але якщо верхівка конуса ще над водою, бий по куполу сокирою, яку зараз візьмеш із собою. Ми почуємо удари, і це стане для нас сигналом ламати купол зсередини. Зрозумів?

— Так, містере Діку, — відповів Бат.

— Іди, хлопче! — додав старий Том і міцно потиснув руку синові.

Бат зробив глибокий вдих, набравши якомога більше повітря, і пірнув у водяну товщу, яка на той час уже перевищувала п’ять футів. Завдання було непростим: йому треба було знайти нижній отвір, протиснутися крізь нього, а тоді виринути вже на поверхню зовнішньої води. Усе це вимагало швидкості й точності.

Минуло майже пів хвилини. Дік Сенд уже подумав, що Батові вдалося вибратися назовні, коли темношкірий раптом виринув.

— Ну що? — вигукнув Дік Сенд.

— Отвір завалений уламками! — відповів Бат, щойно зміг перевести подих.

— Завалений? — повторив Том.

— Так! — сказав Бат. — Вода, мабуть, розмила глину… Я обмацав руками все навколо стін… Отвору більше немає!

Дік Сенд похитав головою. Він і його супутники тепер були герметично замкнені в цьому конусі, який, можливо, вже повністю поглинала вода.

— Якщо отвору більше немає, — сказав Геркулес, — треба зробити новий!

— Зачекайте, — відповів юний моряк, зупиняючи Геркулеса, який уже, тримаючи сокиру в руці, збирався пірнути.

Дік Сенд кілька секунд напружено думав. Потім промовив:

— Діятимемо інакше. Усе залежить від одного: чи покриває вода термітник повністю, чи ні. Якби ми зробили невеликий отвір у верхній частині конуса, одразу б дізналися, що відбувається. Але якщо термітник уже повністю під водою, вода миттю заповнить його зсередини, і ми загинемо. Тому діяти треба обережно, навпомацки…

— Але швидше! — відповів Том.

І справді, рівень води продовжував повільно, але невпинно зростати. Тепер усередині конуса вже було шість футів води. За винятком місіс Велдон, її сина, кузена Бенедикта та Нен, які сховалися у верхніх заглибленнях, усі інші вже стояли у воді по пояс.

Отже, треба було діяти негайно — саме так, як і пропонував Дік Сенд.

Він вирішив пробити отвір у глиняній стіні на один фут вище внутрішнього рівня води, тобто на висоті семи футів від підлоги.

Якщо через цей отвір відкриється доступ до зовнішнього повітря, це означатиме, що верхня частина конуса ще виступає над водою. Якщо ж отвір виявиться нижче зовнішнього рівня води, повітря почне виходити назовні під тиском, і в такому разі отвір доведеться негайно закрити, інакше вода підніметься до його рівня. Тоді спробу доведеться повторити на фут вище — і так далі. Але якщо навіть у верхній частині купола не вдасться дістатися зовнішнього повітря, це означатиме, що на рівнині вже понад п’ятнадцять футів води й усе селище термітів повністю зникло під повінню! І тоді яка надія залишиться в’язням термітника уникнути найстрашнішої смерті — повільної смерті від задухи?

Дік Сенд розумів усе це, але його холоднокровність не зраджувала його ні на мить. Наслідки досліду, який він збирався провести, були ним чітко прораховані. Та й чекати більше не можна було. У цьому тісному просторі, що щомиті зменшувався, повітря вже було перенасичене вуглекислим газом, і загроза задухи ставала дедалі реальнішою.

Найкращим інструментом для пробивання отвору в стіні виявився шомпол від рушниці, на кінці якого був закріплений гвинтоподібний наконечник для чищення ствола. Швидко обертаючи його, Дік Сенд змусив метал врізатися в глину, мов бур. Отвір поволі заглиблювався. Його діаметр мав бути не більший за товщину шомпола, але цього цілком вистачало — повітря легко знайде собі шлях назовні.

Геркулес тримав ліхтар високо над головою, освітлюючи Дікові роботу. У них залишалося ще кілька запасних свічок, тож браку світла можна було не боятися.

Минуло лише кілька хвилин від початку роботи, коли шомпол раптом легко пройшов крізь стіну наскрізь. У ту ж мить почувся глухий звук, схожий на той, який виникає, коли бульбашки повітря вириваються крізь товщу води. Повітря зі свистом виходило назовні, і водночас рівень води всередині конуса почав підійматися, аж поки не зупинився на висоті отвору. Це доводило, що отвір пробили надто низько — тобто нижче рівня води зовні.

— Треба починати знову! — холоднокровно сказав юний моряк, швидко затуливши отвір жменею глини.

Вода в конусі знову завмерла на місці, але вільний простір зменшився ще більш ніж на вісім дюймів. Дихати ставало дедалі важче, бо кисню вже починало бракувати. Це було помітно навіть по ліхтарю: його світло почервоніло й втратило частину свого блиску.

На фут вище від першого отвору Дік Сенд одразу почав свердлити другий тим самим способом. Якщо спроба знову не вдасться, вода всередині конуса підніметься ще вище… але ризикувати було необхідно.

Поки Дік Сенд працював своїм імпровізованим буром, раптом почувся вигук кузена Бенедикта:

— Та звісно ж! Ось… ось… ось чому!

Геркулес підняв ліхтар і спрямував світло на кузена Бенедикта, на обличчі якого сяяло цілковите задоволення.

— Так, — повторив він, — ось чому ці розумні терміти покинули свій термітник! Вони передчули повінь! Ах, інстинкт, друзі мої, інстинкт! Терміти виявилися кмітливішими за нас… набагато кмітливішими!

Ось і весь висновок, який кузен Бенедикт спромігся зробити з їхнього становища.

У цей момент Дік Сенд витяг шомпол, що вже пройшов крізь стіну. Почулося шипіння. Вода всередині конуса піднялася ще на фут… Другий отвір теж не вивів назовні, до вільного повітря!

Становище ставало жахливим. Вода майже дісталася до місіс Велдон, і вона підняла малого Джека на руки. Усі задихалися в цьому тісному просторі. У вухах стояв гул. Ліхтар давав уже лише тьмяне, майже безсиле світло.

— Невже конус уже повністю під водою?.. — прошепотів Дік Сенд.

Це потрібно було з’ясувати, а для цього лишалося пробити третій отвір — просто в самій верхівці купола.

Але якщо й ця остання спроба закінчиться невдачею, це означатиме негайну смерть від задухи. Рештки повітря всередині вирвуться крізь верхній отвір, а вода повністю заповнить конус.

— Місіс Велдон, — сказав тоді Дік Сенд, — ви розумієте наше становище. Якщо ми зволікатимемо, придатного для дихання повітря не залишиться. Якщо третя спроба не вдасться, вода заповнить увесь цей простір. Єдина наша надія — що верхівка конуса ще виступає над рівнем повені. Ми мусимо зробити цю останню спробу. Ви згодні?

— Дій, Діку! — відповіла місіс Велдон.

У цю мить ліхтар згас у повітрі, яке вже не підтримувало горіння. Місіс Велдон та її супутники поринули в цілковиту темряву.

Дік Сенд видерся на плечі Геркулеса, який тримався за одну з бічних комірок, і лише його голова ще залишалася над водою. Місіс Велдон, Джек і кузен Бенедикт тіснилися в останньому ярусі комірок.

Дік Сенд уперся шомполом у стіну, і той швидко почав заглиблюватися в глину. У цьому місці стіна була товстіша й твердіша, тому пробивати її виявилося значно важче. Дік Сенд поспішав, охоплений страшенною тривогою, бо крізь цей вузький отвір мала прийти або сама життя разом із повітрям… або ж смерть разом із водою.

Раптом почувся різкий свист. Стиснене повітря вирвалося назовні… але водночас крізь стіну пробився промінь денного світла. Вода піднялася лише на вісім дюймів і зупинилася — Дікові Сенду навіть не довелося затуляти отвір. Рівновага між внутрішнім і зовнішнім рівнем установилася. Верхівка конуса виступала над водою. Місіс Велдон і її супутники були врятовані!

Одразу ж після шаленого «ура!», в якому особливо гримів могутній голос Геркулеса, у хід пішли ножі. Купол заходилися швидко руйнувати, і він почав поступово кришитися. Отвір розширювався, свіже повітря ринуло всередину потоками, а разом із ним прослизнули й перші промені сонця, що сходило. Щойно купол буде повністю знято, вибратися нагору стане легко, а далі можна буде вирішити, як дістатися до якогось підвищення, де повінь уже не загрожуватиме.

Дік Сенд першим піднявся на верхівку конуса…

З його вуст вирвався крик.

У повітрі пролунав той особливий звук, надто добре знайомий африканським мандрівникам, — свист стріл.

Дік Сенд встиг помітити за сотню кроків від термітника табір, а всього за десять кроків від конуса — довгі човни, що ковзали затопленою рівниною й були вщерть заповнені тубільцями.

Саме з одного з цих човнів і вилетіла хмара стріл у ту мить, коли голова юного моряка показалася над отвором.

Одним словом Дік Сенд устиг пояснити все своїм супутникам. Схопивши рушницю й разом із Геркулесом, Актеоном та Батом знову з’явившись на верхівці конуса, він відкрив вогонь по одному з човнів.

Кілька тубільців упали, а у відповідь пролунали несамовиті крики та постріли рушниць.

Але що могли Дік Сенд і його товариші проти сотні африканців, які оточили їх з усіх боків?

Термітник було взято штурмом. Місіс Велдон, її дитину, кузена Бенедикта — усіх грубо витягли назовні. Не встигнувши ні обмінятися словами, ні востаннє потиснути одне одному руки, вони були розлучені, очевидно, згідно з наказом, відданим заздалегідь.

Перший човен повіз місіс Велдон, малого Джека та кузена Бенедикта, і Дік Сенд бачив, як вони зникли серед табору.

Його ж самого разом із Нен, старим Томом, Геркулесом, Батом, Актеоном і Остіном кинули в другий човен, який попрямував до іншого боку пагорба.

У цьому човні було двадцять тубільців, а за ним рухалися ще п’ять. Опиратися було майже неможливо, але Дік Сенд і його товариші все ж спробували. Вони поранили кількох вояків каравану й напевно заплатили б за цей спротив життям, якби не чіткий наказ залишити їх живими.

За кілька хвилин човен дістався берега. Але саме в ту мить, коли він причалив, Геркулес одним могутнім стрибком вискочив на сушу. Двоє тубільців кинулися на нього, але велетень розмахнув рушницею, мов булавою, і вони впали з розтрощеними черепами.

За мить Геркулес зник під покровом дерев, прориваючись крізь град куль, саме тоді, коли Діка Сенда та його супутників, висадивши на берег, закували в кайдани, мов рабів!