«20 000 льє під водою» ЧАСТИНА ДРУГА
Глава перша ІНДІЙСЬКИЙ ОКЕАН
Тут починається друга половина нашої підводної подорожі, початок якої завершився хвилюючою сценою на кораловому цвинтарі, що залишила по собі глибоке враження. Отже, не лише життя капітана Немо протікало в лоні неозорого океану, але він і могилу собі приготував у його недосяжних глибинах! Там ніяке морське чудовисько не потривожить останнього сну володарів “Наутилуса” — друзів, поєднаних у смерті, як і в житті! Недосяжних і “для людей”, як сказав капітан.
Вічний виклик людському суспільству, невичерпному у своїй жорстокості!
Припущення, що будував Консель, не задовольняли мене. Він бачив у капітанові “Наутилуса” одного з тих невизнаних учених, що платять людству презирством за байдужість до їхньої особистості. Він бачив у ньому невизнаного генія, котрий, скинувши тягар земних зваб, сховався у вільній стихії, такій спорідненій його вільнолюбній душі. Але, по-моєму, подібне пояснення розкривало лише одну сторону натури капітана Немо.
У чому крилася таємниця минулої ночі? Навіщо ув’язнили нас у темниці? Навіщо приспали снодійними засобами? Навіщо так різко вирвав капітан з моїх рук підзорну трубу, перш ніж я встиг окинути поглядом обрій? А смертельне поранення одного з матросів при обставинах, украй таємничих? Усе це наводило на роздуми. Ні! Капітан Немо не просто тікав від людей! Його грізне судно слугувало, можливо, не тільки притулком вільнолюбця, але і знаряддям страшної помсти.
Усе це лише здогади, слабкий проблиск світла в глибокому мороці; і я змушений був вести свої записки, так би мовити, під диктовку подій.
Утім, ніщо нас не пов’язувало з капітаном Немо. Він знав, що втеча з “Наутилуса” неможлива. Йому не потрібні були наші клятвені запевнення. Ніякі зобов’язання нас не обмежували. Ми були невільниками, були бранцями, яких із чемності іменують гістьми. Однак Нед Ленд не втрачав надії вирватися на волю. Він не промине скористатися для цього першою зручною нагодою.
Звичайно, і я зроблю так само. І все-таки, не без жалю, заберу я із собою таємниці “Наутилуса”, так великодушно довірені нам капітаном Немо! Що ж, зрештою, повинна викликати ця людина — ненависть чи замилування? Хто він, — жертва чи кат? І я бажав би, щиро кажучи, — перш ніж розлучитися з ним назавжди, — завершити кругосвітну підводну подорож, розпочату так блискуче! Я хотів би вичерпати всі джерела чудес, що таяться у водах земної кулі. Я прагнув би проникнути в найпотаємніше, сховане від очей людини, ризикуючи навіть поплатитися життям за невтоленну потребу пізнання! Що ж відкрилося мені нині? Лише якась частка, майже нічого, адже ми пройшли усього лише шість тисяч льє під водами Тихого океану!
Але мені було відомо, що “Наутилус” наближається до берегів населених земель, і було б жорстоко пожертвувати супутниками на догоду моєї пристрасті до незвіданого. Та й чи випаде ще коли-небудь така нагода? Доведеться, мабуть, приєднатися до них, можливо, навіть указувати їм шлях. Людина, позбавлена волі, шукає випадку вирватися з полону, але допитливий учений страшився такої можливості.
Опівдні, 21 січня 1868 року, помічник капітана, як звичайно, вийшов на палубу визначити кут нахилу сонця. Я теж піднявся нагору і, закуривши сигару, став стежити за його діями. Очевидно, ця людина ні слова не розуміла по-французькому. Я навмисно зробив уголос кілька зауважень, на які він мимоволі реагував би, якби розумів зміст моїх слів. Але він був німий і незворушний. У той час як помічник капітана, приставивши секстан до очей, робив свої спостереження, на палубу вийшов матрос, — той самий крем’язень, котрий супроводжував нас у нашій підводній екскурсії на острів Креспо, — і почав протирати скло прожектора. Я зацікавився пристроєм, у якому, як у маяках, сила світла збільшувалася завдяки особливому розташуванню сочевицеподібних стекол, що концентрують світлові промені. Світіння електричної лампи було доведено до максимуму. Вольтова дуга містилася в безповітряному просторі, що обумовлювало сталість і рівномірність світла. Подібний пристрій зберігав графітові вістря, між якими виникала світна дуга, — економія досить суттєва для капітана Немо, якому нелегко було поновлювати запаси графіту.
“Наутилус” готувався до підводного плавання, і я поспішив спуститися в салоп. Люк закрився, і корабель спрямував свій біг на захід. –
Ми пливли водами Індійського океану, неозорою водною рівниною, що простяглася на п’ятсот п’ятдесят мільйонів гектарів, у океанських водах такої прозорості, аж голова ішла обертом, коли дивитися на них згори вниз. “Наутилус” ішов переважно на глибині від ста до двохсот метрів від рівня моря. Так пливли ми кілька днів. Будь-хто інший на моєму місці, мабуть, вважав би подорож втомливою і одноманітною. Але для мене, закоханого в море, не залишалося часу ні для утоми, ні для нудьги. Щоденні прогулянки по палубі, яку овівав живлющий подих океану, споглядання скарбів морських глибин крізь кришталеві стекла в салоні, читання книг з бібліотеки капітана Немо, приведення в систему дорожніх записів — усе це заповнювало мої дні вщерть. Стан нашого здоров’я був цілком задовільний. Харчовий раціон на борту йшов на користь. І я охоче обійшовся б без усіляких надмірностей, що їх Нед Ленд із духу протиріччя ухитрявся вносити в наше меню. Притому температура в цьому водному середовищі була настільки стабільна, що нічого було боятися навіть нежиті. Утім, на борту “Наутилуса” був достатній запас мадрепорових коралів — дендрофілій, відомих у Провансі під назвою “морського кропу”; соковита м’якоть цього поліпа є чудовим засобом проти застуди.
От уже кілька днів підряд нам зустрічається безліч водяних птахів із загону водоплавних, сімейства чайкових — морських чайок-поморників. Нам удалося підстрелити кілька птахів; і водяна дичина, приготовлена особливим способом, виявилася смачною стравою. Серед великих птахів, здатних робити далекі перельоти і відпочивати в путі на гребенях хвиль, я примітив чудових альбатросів, хоча їхній неблагозвучний лемент нагадує лемент осла, — птахів із загону трубконосих. Сімейство веслоногих було представлено швидкокрилими фрегатами, що моторно виловлювали риб, які плавали біля поверхні води, і безліччю фаетонів, тропічних птахів, серед яких виділялися червонохвості фаетони завбільшки з голуба; біле в рожевих плямах оперення цих птахів ще більше відтіняло чорне забарвлення крил.
Сіті “Наутилуса” принесли багато морських черепах, з яких у промисловому відношенні найбільш коштовні великі черепахи — карети з опуклим кістяним панциром, рогові пластинки яких використовують для художніх виробів. Ці плазуни легко поринають і можуть дуже довго триматися під водою, закривши м’язистий клапан довкола зовнішнього носового отвору. Деякі з пійманих карет ще спали, сховавшись у свій панцир, що слугував їм захистом від морських тварин. М’ясо цих черепах несмачне, але яйця їх вважають делікатесом.
Що стосується риб, то вони постійно викликали у нас захват, коли ми проникали крізь кришталеві стекла вікон у таємниці їхнього підводного життя. Тут я знайшов багато видів риб, які мені ще не траплялися на очі.
Насамперед назву кузовків, що переважно водяться у водах Червоного моря, Індійського океану й коло берегів Центральної Америки. Ці риби, як і черепахи, броненосці, морські їжаки і ракоподібні, захищені панциром, але не вапняним, не кремнеземовим, а суцільно кістяним, що складається з щільно припасованих одна до одної шестигранних або чотиригранних пластинок. Мою увагу привернули кузовки з тригранним панциром, коричневим хвостом і жовтими плавцями; деякі сягали в довжину півдециметра; м’ясо їхнє поживне і чудове на смак, і я волів би акліматизувати цей вид кузовків у прісних водах, де, до речі, багато морських риб легко приживаються. Згадаю також кузовків з чотиригранним панциром, у яких над очима виступають чотири потужних шипи, так звані чотирирогі; а ще кузовки крапчасті з білими крапками на черевці, що, подібно до птахів, легко стають ручними; тригонів або хвостоколів, рід скатів, з довгим тонким хвостом із голкою згори, яких за їхнє своєрідне рохкання прозвали “морськими свинями”; нарешті, “дромадерів” з конусоподібним горбом на спині, м’ясо яких жорстке і малоїстівне.
У щоденних записах Конселя відзначені деякі риби з роду голкочеревних, типові мешканці тутешніх морів; spengteriens з червоною спинкою, білою грудкою, примітні своїми трьома поздовжніми смужками на спині, електричні риби завдовжки в сім дюймів найяскравіших барв. Потім, як зразки інших родів, яйцеподібні, безхвості, темно-коричневі, майже чорного кольору в білу смужку; діодони, справжні морські дикобрази, озброєні шипами і здатні роздуватися, наче куля, що наїжилася колючками; морські коники, які водяться у всіх океанах; летючий пегасик з витягнутим рильцем і грудними плавцями у вигляді крил, що дозволяли якщо не літати, то все-таки вискакувати в повітря; плоскоголовики з хвостом, поспіль унизаним лускатими кільцями; довгощелепні макрогнати, чудові риби в двадцять п’ять сантиметрів довжиною, що виблискують чудовими барвами найприємніших тонів; і тут же, забарвлені у виразно свинцевий колір, плоскоголовики із шорсткою голівкою; міріади стрибучих собачок, поспіль у чорних смужках, з довгими грудними плавцями, що ковзали з дивовижною швидкістю коло поверхні вод; чарівні вітрильїшки-хірурги, що здіймали свої плавці, наче вітрила при попутному вітрі; блискучі рибки-дракопники, яких природа одягла в охру і лазур, у золото і срібло; гурамі з волокнистими плавцями; із сімейства бичкових треба згадати рявця, вічно забрудненого у намул, який при терті кісток зябрових кришечок видає шум; тригла, рід барвепи, печінка якої вважається отруйною; кам’яний окунь з рухливими повіками очниць; нарешті, бризкуни, з довгим трубчастим рилом, справжні океанські мухоловки, озброєні знаряддям, про яке не мріяли ні Шаспо, ні Ремінгтон: при його допомозі вони поціляють комах однією краплею води!
З риб, що відносяться за класифікацією Ласапеда до вісімдесят дев’ятого роду загону костистих, примітною ознакою яких є наявність зябрової кришки і перетинки, я помітив скорпену з головою дивовижної форми і добре розвиненим колючим спинним плавцем; у деяких представників цієї групи в залежності від роду, до якого вони належать, частина тулуба і хвоста покрита лускою, в інших же залишається досить велика пезахищена ділянка. До другого належить бугорчатка двоиера довжиною три-чоти-ри дециметри, з жовтими смугами на тулубі і головою найфантас-тичпішої форми. Що стосується першого роду, він представлений багатьма зразками фантастичної риби, справедливо названої “морською жабою”, великоголової риби з коротким мозолястим тулубом; від безлічі тупих типів, що всіяли тіло, утворилися здуття і глибокі западини; деякі види цих риб мають голки на задній частині голови. Уколи їх небезпечні. Вигляд цих риб страхітливий і викликає відразу.
3 21 по 23 січня “Наутилус” ішов зі швидкістю двісті п’ятдесят льє за добу; інакше кажучи, він долав п’ятсот сорок миль за двадцять чотири години, або двадцять дві милі за годину. Нам довелось спостерігати лише за тими рибами, що пливли за нами в смузі світла, яка відкидалася прожектором “Наутилуса”. Але при збільшенні швидкості нашого судна ряди нашого ескорту поступово ріділи, і лише деякі риби змагалися ще якийсь час у швидкості бігу з “Наутилусом”.
Уранці 24 січня, під 12°15′ південної широти і 94°33′ довготи, ми побачили острів Кілінг, коралового походження, поспіль укритий чудовими кокосовими пальмами. У свій час його відвідали Дарвін і капітан Фіц-Рой. “Наутилус” пройшов на близькій відстані від берегів цього безлюдного острова. Драги виловили безліч зразків різноманітних поліпів та голкошкірих, а також цікавих скойок молюсків. Кілька дорогоцінних екземплярів скойок дель-фінок поповнили скарбницю капітана Немо, до якої я приєднав одного представника зірчастих коралів, що часто поселяються на мушлях двостулкових молюсків.
Незабаром острів Кіліиг сховався за обрієм, і ми попрямували на північний захід до південного краю Індійського півострова.
— Цивілізовані країни! — сказав мені того дня Нед Лемд. — Це буде куди краще від островів Папуа, де більше дикунів, аніж диких кіз! В Індії, пане професоре, є шосейні шляхи і залізниці, міста англійські, французькі і індуські. Там на кожному кроці зустрінеш земляка! А що, чи не час нам розпрощатися з капітаном Немо?
— Ні, Неде, ні! — відповів я досить рішуче. — Нехай будь-що буде, як кажете ви, моряки. “Наутилус” тримає курс на континенти. Наближається до європейських берегів. Нехай він доставить нас туди. А от коли ми ввійдемо в європейські моря, тоді подивимося, що підкаже нам розсудливість. Утім, я не думаю, щоб капітан Немо дозволив нам полювати на Малабарських і Коромапдель-ських берегах, як у лісах Нової Гвінеї.
— Ну, що ж, пане! Доведеться обійтися без його дозволу!
Я не відповів канадцю. Я не хотів затівати суперечки. У глибині душі я вирішив випробувати усі примхи долі, що закинула мене на борт “Наутилуса”.
Пройшовши острів Кілінга, ми сповільнили хід. Але напрямок ходу судна увесь час мінявся. Ми часто занурювалися на великі глибини. Кілька разів доводилося використовувати похилі площини, що за допомогою внутрішніх важелів могли лягати навскіс від ватерлінії. Це давало можливість опускатися на два і три кілометри від рівня моря, але жодного разу не вдалося встановити граничної глибини вод Індійського океану, де зонди довжиною в тринадцять тисяч метрів не досягали дна(1). Що стосується температури глибинних водних шарів, термометр незмінно показував чотири градуси вище нуля. Я, до речі, помітив, що температура поверхневих шарів води завжди нижча в прибережних районах, аніж у відкритому морі.
(1) За сучасними даними глибина Індійського океану ніде не перевищує 6000 м, за ппнятком западини Зунда на південь під о. Суматри, що має найбільшу глибину 7455 м. (Прим, ред.)
Двадцять п’ятого січня океан був зовсім пустельний, і “Наутилус” протягом дня йшов, розсікаючи хвилі своїм могутнім гвинтом, з-під якого злітали догори цілі каскади бризок. Як же було не сприйняти його за гігантського кита? Я провів на палубі більшу частину дня. Я дивився на море. Пустельний був обрій. Але близько чотирьох годин вечора показався пароплав, що йшов на захід від нас. Його рангоут якийсь час вимальовувався на обрії, але з пароплава не могли помітити “Наутилуса”, що ледь виступав з води. Я подумав, що цей пароплав належить пароплавному товариству “Пенінсулар енд Орієптл Компанії, що обслуговує лінію Цейлон — Сідней, із заходом до Мельбурна і на мис короля Георга.
О п’ятій годині вечора, перед настанням коротких тропічних сутінків, ми з Конселем спостерігали видовище, яке зачарувало нас.
Існує дивовижна тварина, зустріч з якою, на думку давніх, передвіщає щастя. Аристотель, Афіней, Пліиій і Аппіан вивчали її смаки і нахили і заради її опису використали мало не весь поетичний арсенал Греції і Риму. Вони дали їй ім’я Nautilus і Pompylius. Але сучасна наука не затвердила цих назв. Нині цей молюск відомий під ім’ям “аргонавта”.
Якби хто-небудь завів з Конселем мову про молюсків, то довідався б негайно, що молюски, або м’якотілі, підрозділяються на п’ять класів; що клас головоногих молюсків містить у собі два підкласи: двозябрових і чотиризябрових, у залежності від кількості зябер; що тварини, які належать до підкласу двозябрових, це восьминоги, каракатиці, кальмари, аргонавти; що до підкласу чотиризябрових належить єдиний представник сучасної фауни роду “наутилуса”. І якби який-небудь невіглас поплутав аргонавта, що має справжні присоски, з наутилусом, у якого прості щупальця, він не заслуговував би вибачення.
Назустріч нам плив цілий загін аргонавтів. їх було багато сотень. Вони належали до роду Argonauta tuberculata, поширеного в Індійському океані.
Ці витончені молюски пересувалися задом наперед за допомогою своєї воронки, викидаючи крізь неї воду, що увібрали в себе при вдихові. З їхніх восьми щупалець шість, тонких і довгих, розстелялися по поверхні води, а інші два, заокруглені, як длані, роздувалися як вітрила з підвітряної сторони. Я добре розгледів спіралеподібний завиток їхньої мушлі, що Кюв’є справедливо порівнює з витонченою шлюпкою. Справді, це справжній човен! Побудований з речовини, що виділяється двома верхніми щупальцями, або руками молюска, скойка носить тварину, але ніде з нею не зростається.
— Аргонавт вільний залишити свою мушлю, — сказав я Копсе-лю, — але він ніколи з нею не розстанеться.
— Так само, як і капітан Немо, — розсудив Консель. — Тому краще було б йому назвати своє судно “Аргонавтом”.
Майже цілу годину плив “Наутилус” під ескортом молюсків. Раптом, невідь-чому, тварин охопив страх. Немов по команді усі вітрила миттєво були спущені, щупальця втяглися в мушлю, тіла стислися, скойки перевернулися, перемістивши центр ваги, і уся флотилія зникла під водою. Ніколи ще кораблі жодної ескадри не маневрували з такою чіткістю.
У цю мить сонце зайшло. Раптово настала ніч. Тільки легкий вітерець затягне брижами морську гладінь та під кормою хлюпне хвиля!
Наступного дня, 26 січня, ми перетнули екватор на вісімдесят другому меридіані і ввійшли у води Північної півкулі.
У цей день наш почет становила грізна армада акул. Тутешні моря кишать цими страшними тваринами, і тому плавання в цих водах небезпечне. Це були акули з бурою спиною, білим черевом і одинадцятьма рядами зубів; акули очкові з круглою чорною плямою на шиї, що нагадувала око; акули сині з округлою головою, поцяткованою чорними крапками. Хижі тварини з люттю маловтішною накидалися на кришталеві стекла вікон. Нед Лепд був розлючений. Він рвався на поверхню океану, щоб випустити гарпуна у морських хижаків. Особливо йому не давали спокою скажені тигрові акули завдовжки в п’ять метрів і акули гладенькі, пащека яких, озброєна зубами, наче мозаїкою викладена!
Незабаром “Наутилус” узяв швидкісний хід, залишивши далеко позаду найжвавіших акул.
Двадцять сьомого січня, при вході в широку Бенгальську затоку, нам не раз довелося бачити страшну картину. Назустріч нам пливли трупи. То були трупи померлих індійців, що їх виносив Ганг у відкрите море, яких грифи, єдині могильники в країні, не встигли ще пожерти. Але акули не загаяться допомогти їм виконати похоронний обряд.
Близько сьомої вечора “Наутилус”, піднявшись на поверхню, плив по матовому морю. Синє море, куди сягало око, стало молочним. Чи не було це грою місячного сяйва? Ні! Молодик всього два дні як народився і ще не зійшов на обрії. І зоряне небо здавалося чорним у порівнянні з молочною білизною вод.
Консель очам своїм не вірив і просив мене пояснити причину цього разючого явища. На щастя, я міг роз’яснити йому, в чому річ. Це так зване молочне море, — сказав я. — Величезні простори молочпо-білих вод — часте явище коло берегів Амбоїпу і взагалі в цих широтах.
— Але чи не пояснить мені пан професор, — сказав Коисель, — причину такого явища? Не перетворилася ж справді вода на молоко!
— Звичайно, ні, друже мій! Молочне забарвлення води, що так дивує тебе, викликане присутністю у воді міріадів дрібних істот, безбарвних слизуватих світних черв’ячків товщиною з волосину і довжиною в одну п’яту міліметра. Істоти ці приліплюються одна до одної й утворюють суцільні поля в кілька льє.
— У кілька льє! — неабияк здивувався Копсель.
— Так, друже мій! І не намагайся обчислити, скільки їх тут! Даремно час згаєш! Якщо я не помиляюся, деяким мореплавцям траплялося плисти по таких молочних морях більше сорока миль.
Не знаю, чи послухався Коисель моєї поради, але він замовк, глибоко замислившись. Він, безсумнівно, зайнявся обчисленням, яка кількість найпростіших уміститься на площі в сорок квадратних миль, якщо довжина кожного з них дорівнює одній п’ятій міліметра. Що ж стосується мене, я продовжував спостерігати це дивовижне явище. Протягом кількох годин “Наутилус” перетинав своїм водорізом води молочного моря, і я звернув увагу, що він ковзав зовсім безшумно по цій забрудненій воді, немовби плив у спіненому вирі двох зустрічних плинів, які утворюються в бухтах.
Близько півночі море раптом набуло звичайного забарвлення; але за кормою, до самої лінії обрію, небо, відбиваючи білизну вод, здавалося, було осяяне відблиском північного сяйва.
Глава друга НОВА ПРОПОЗИЦІЯ КАПІТАНА НЕМО
Двадцять восьмого січня опівдні, спливши па поверхню вод, “Наутилус” опинився поблизу землі, що видніла близько восьми миль па захід. Спершу виступили із серпанку вершини гір: хаотичне накопичення гірських кряжів, жовтих, лілових, сірих, в залежності від освітлення сонцем і відстані. Інші гірські піки здіймалися у височінь до двох тисяч футів. Як тільки були встановлені координати, я зійшов до салону і, відшукавши це місце на карті, побачив, що ми знаходимося коло берегів острова Цейлон — цієї перлини Індії, — який розташувався коло південного краю індійського півострова.
Я пішов у бібліотеку пошукати, чи немає такої книги, де можна було б почерпнути дані про цей острів, що вважається одним із найродючіших на земній кулі, і знайшов працю Сірра під назвою “Цейлон і сингалези”. Повернувшись у салон, я насамперед ознайомився зі статистичними даними, що стосувалися Цейлону, якому в стародавні часи давали так багато різних назв. Острів Цейлон лежить між 5°55′ і 9°49′ північної широти і 79°42′ і 82°4′ довготи па схід від меридіана Гринвіча. З півночі на південь він простягнувся на двісті сімдесят п’ять миль, зі сходу на захід — не більше, аніж на сто п’ятдесят миль; площа його дорівнює двадцяти чотирьом тисячам чотирьомстам сорока вісьмом милям, інакше кажучи, набагато менша площі Ірландії.
У цей час до салону увійшли капітан Немо і його помічник.
Капітан глянув на карту. Потім, обернувшись до мене, сказав:
— Острів Цейлон славиться своїми перловими промислами. Чи не бажаєте, пане Ароиаксе, побувати на місці лову перлів?
— Поза всяким сумнівом, капітане.
— Гаразд. Це легко улаштувати. Але от у чому річ: ми побуваємо на місці лову, але ловців не побачимо. Сезон лову перлів ще не почався. Але це не важливо. Я накажу взяти курс на Манарсь-ку затоку. Ми прийдемо туди вночі.
Капітан сказав кілька слів своєму помічнику, і той вийшов із салону. Через короткий час “Наутилус” знову повернувся у свою водну стихію; манометр показував, що судно йшло на глибині тридцяти футів.
Схилившись над картою, я став шукати Маиарську затоку. Я знайшов її на дев’ятій паралелі, коло півпічно-західних берегів Цейлону. Затока ця утворюється довгастою лінією маленького острова Манар. Щоб потрапити туди, потрібно було обігнути весь західний берег Цейлону.
— Пане професоре, — звернувся до мене капітан Немо, — перли ловлять у Бенгальській затоці, в Індійському морі, у Китайському і Японському морях, у морях Південної Америки, у Панамській затоці, у Каліфорнійській затоці, але основні промислові райони морських перлів зосереджені на Цейлоні. Ми прийдемо туди, щоправда, передчасно! Ловці перлів з’являються в Манарсь-кій затоці не раніше березня місяця. На той час тут збирається до трьохсот суден, що протягом тридцяти днів займаються цим дуже вигідним промислом. На кожнім судні десять веслярів і десять водолазів. Водолази працюють у дві зміни. Занурюючись на глибину дванадцяти метрів, вони тримають між ногами важкий камінь, який випускають, досягши потрібної глибини. Тоді веслярі витягують камінь, прив’язаний до мотузки, назад на борт.
— Отже, первісний спосіб лову перлів усе ще практикується?
— Практикується, на жаль, — відповів капітан Немо, — хоча ці перлові розсипи належать найбільш промисловій країні у світі — Англії, котра отримала їх у власність за Ам’єнською угодою тисяча вісімсот другого року.
— Мені здається все-таки, що ваш удосконалений скафандр міг би добре прислужитися в цій справі.
— Так! Бідолашні ловці перлів не можуть довго залишатися під водою. Правда, англієць Персиваль у своїй “Подорожі на Цейлон” згадує про одного кафра, котрий міг триматися цілих п’ять хвилин під водою; але мені це здається малоймовірним. Я знаю, що деякі водолази залишаються під водою п’ятдесят сім секунд, а найвитриваліші навіть вісімдесят сім секунд; але таких дуже не— —багато; і в цих нещасних, коли вони повертаються на борт, з вух і носа тече вода, забарвлена кров’ю. Я думаю, що середня тривалість перебування водолаза під водою не більше тридцяти секунд.
І за цей короткий час треба встигнути зібрати в сітку скойки перлівниць, які їм удається знайти! Водолази не доживають до старості. Вони рано старіють, слабшає зір, очі починають гноїтися, тіло покривається виразками, і вони часто вмирають під водою від крововиливу в мозок.
— Так, — сказав я, — невесела професія. І все це заради задоволення жіночих примх. Але скажіть мені, капітане, скільки скойок може виловити за день одне таке судно?
— Приблизно від сорока до п’ятдесяти тисяч. Кажуть навіть, що в тисяча вісімсот чотирнадцятому році англійський уряд організував такий лов за державний кошт, і ловці за двадцять днів добули сімдесят шість мільйонів раковин.
— Принаймні праця ловця високо оплачується? — запитав я.
— Дуже низько, пане професоре. У Панамі вони заробляють не більше долара за тиждень. Найчастіше вони одержують по одному су за мушлю, що містить перлину. А скільки трапляється скойок, у яких немає перлин!
— По одному су! А бідолаха збагачує своїх хазяїв! Це обурливо!
— Отже, пане професоре, — сказав капітан Немо, — разом зі своїми супутниками ви відвідаєте Маиарську банку. І якщо випадково там виявиться який-небудь нетерплячий ловець, ви ознайомитеся з технікою цього промислу.
— Згода, капітане.
— До речі, пане Аронаксе, ви не боїтеся акул?
— Акул? — вигукнув я.
Питання видалося мені щонайменше зайвим.
— То, що ви скажете щодо акул? — наполягав капітан Немо.
— Маю зізнатися, капітане, що я ще не цілком освоївся з цією породою риб.
— А ми вже звикли до них, — сказав капітан Немо. — Згодом освоїтеся і ви. Притому ми будемо озброєні і, якщо удасться, вполюємо яку-небудь акулу. Полювання на акул надзвичайно цікаве. Отже, до завтра, пане професоре. Завтра будьте готові раніше.
Сказавши це найбезтурботнішим тоном, капітан Немо вийшов із салону.
Якби вас запрошували полювати на ведмедів у горах Швейцарії, ви б сказали: “Чудово! Завтра підемо на ведмедя!” Якби вас запрошували полювати на левів у долинах Атласу або на тигрів у джунглях Індії, ви б сказали: “Ага! Отже, йдемо завтра на тигра або на лева!” Але якщо вас запрошують полювати на акул у їхній рідній стихії, ви, напевно, задумаєтеся, перш ніж прийняти таку пропозицію.
Що ж до мене, я провів рукою по чолу, на якому виступило кілька крапель холодного поту.
“Обміркуй гарненько, — сказав я сам собі. — Поспішати нікуди. Полювати за морськими видрами в підводних лісах острова Креспо, — це ще нічого! Але тинятися по морському дну, знаючи, що можеш наткнутися на акулу, — зовсім інша річ! Мені відомо, що в деяких місцях, зокрема па Андаманських островах, негри, не вагаючись, нападають на акул з кинджалом в одній руці, з петлею в другій. Але мені відомо також, що багато сміливців, що вступають у єдиноборство з цією страшною твариною, відправляються на той світ! До того ж я не негр, а якби і був негром, то деяке вагання з мого боку цілком природне.
Мені ввижалися акули, я бачив їхні величезні пащеки, що ощерились кількома рядами зубів, здатних розкусити навпіл людину. Я вже відчував біль у попереку. І я обурювався за той безтурботний тон, яким капітан зробив мені цю незвичну пропозицію! Начебто річ ішла про те, щоб уполювати в лісі якусь безневинну лисицю.
“Гаразд! — думав я. — Консель, звичайно, відмовиться взяти участь у такому полюванні, і в мене буде причина відхилити запрошення капітана”.
Що стосується Неда, зізнатися, я не був упевнений у його розсудливості. Небезпека, яка б велика вона не була, завжди таїла в собі принаду для його войовничої натури.
Я взяв книгу Сірра, але гортав її машинально. Між рядків мені ввижалися роззявлені зубаті грізні пащеки.
Але тут увійшли Копсель і канадець. Вони були настроєні благодушно, навіть весело. Вони не знали, що їх очікує.
— Слово честі, пане, — сказав Нед Леид, — ваш капітан Немо, — щоб йому провалитися! — зробив нам дуже люб’язну пропозицію.
— Ага! — сказав я. — Ви вже знаєте…
— З дозволу папа професора, — відповів Копсель, — командир “Наутилуса” запросив нас завтра разом із паном професором відвідати знамениті цейлонські перлові промисли. Він був украй ввічливий і виявив себе справжнім джентльменом.
— І більше він нічого не сказав?
— Нічого, пане, — відповів канадець. — Він сказав тільки, що вас він уже запросив взяти участь у цій підводній прогулянці.
— Цілком правильно, — сказав я. — І він не згадав про одну обставину…
— Ні про яку обставину не було мови, пане професоре. Ви підете з нами, чи не так?
— Я… звичайно! Я бачу, що ви, містере Ленд, входите в смак підводних прогулянок.
— Ато ж! Це так цікаво, дуже цікаво!
— І, може статися, небезпечно! — додав я.
— Небезпечно? — відмахнувся Нед Ленд. — Проста екскурсія на устричну банку!
Очевидно, капітан Немо не вважав за потрібне сповістити моїх товаришів про акул. Я стривожено дивився на них, немов вони вже позбулися якої-небудь кінцівки. Чи повинен я попередити їх про небезпеку, що їм загрожує? Безсумнівно. Але я не знав, як до цього підійти.
— Чи не побажає пап професор розповісти нам докладніше про лов перлів?
— Про лов перлів? — запитав я. — Чи про пов’язані з ним випадки, що…
— Звичайно, про лов перлів! — сказав канадець. — Перш ніж відправлятися в дорогу, треба знати дорогу.
— Ну то сідайте, друзі мої, і я розповім вам про перловий промисел усе, що сам довідався з книги Сірра.
Нед і Копсель сіли на диван, і канадець відразу задав мені питання:
— А що таке перлина, пане професоре?
— Для поета, друже мій Нед, перлина — сльоза моря, — почав я, — для східних народів — скам’яніла крапля роси; для жінок — дорогоцінний овальної форми камінь із перламутровим блиском, що вони носять, як прикрасу, па руках, па шиї, у вухах”; для хіміка — сполука фосфорнокислих солей з вуглекислим кальцієм; і, нарешті, для натураліста — просто хворобливий наріст у вигляді кулястих перламутрових утворень всередині м’якої тканини мантії в деяких представників двостулкових молюсків.
— Тип молюсків, — додав Копсель, — клас пластинчатозябрових, загону аиізоміарій.
— Цілком правильно, мій учений друже! Здатністю утворювати перлини володіє не тільки справжня морська перлівниця, але і черевоногі і головоногі молюски, як-от: морське вушко, або пінна, турбо, тридакна, коротше, усі молюски, що виділяють перламутр — органічну речовину, яка міниться райдужними барвами, блакитними, синіми, фіолетовими, котра устеляє внутрішню поверхню стулок.
— Навіть і їстівні черепашки? — запитав канадець.
— Так, і їстівні черепашки деяких водойм Шотландії, Уельсу, Ірландії, Саксонії, Богемії і Франції.
— .Так! Візьмемо це до уваги, — додав канадець.
— Але головним чином утворює перли перлівниця, meleagrina tnargaritifera — дорогоцінна перлівниця. Перлина — це не що інше, як відкладення перламутрової речовини, що приймають сферичну форму. Найкрасивіші, круглі, що майже вільно лежать, перлини утворюються між мантією при розмиканні стулок від подразнення різних неорганічних часточок, що застрягли в мантії молюсків. При утворенні перлів від неорганічної частки, що приліпилися до внутрішньої поверхні стулки, утворюються перлини, прикріплені до мушлі. Але у всіх випадках перлина має ядро, навколо якого тонкими концентричними шарами щорічно наростають відкладення перламутрової речовини.
— А буває в одній мушлі по кілька перлин? — запитав Кон-сель.
— Буває, друже мій. Зустрічалися раковини, що становили справжню скриньку з коштовностями. Кажуть, хоча я в цьому сумніваюся, що в одній мушлі було знайдено не менше ста п’ятдесяти акул.
— Сто п’ятдесят акул?! — вигукнув Нед Ленд.
— Невже я сказав “акул”? — спитав я в сум’ятті. — Я хотів сказати: сто п’ятдесят перлин. До чого тут акули!
— Та й справді, — сказав Копсель. — А все-таки хотілося би знати, як витягують із скойок оті перли?
— Є різні способи. Якщо перли щільно приросли до стулки раковини, їх витягують щипчиками. Але найчастіше виловлені мушлі висипають на циновки, розстелені на березі. Молюсків залишають під сонцем. Через десять днів, коли процес розкладання завершиться, скойки зсипають у водойму з морською водою. Після кількаразового промивання розкривають стулки скойок, і найбільші перлини вибирають руками, а бруд, що залишається, із дрібними перлинами вимивається із скойок. Тепер приступають до роботи сортувальники. Спершу вони відокремлюють від скойок перламутрові пластинки, відомі в промисловості під назвою бездомішкових, сріблястих, неповноцінних білих, неповноцінних чорних, котрі продаються на вагу, по сто двадцять п’ять і сто п’ятдесят кілограмів у кожному ящику. Потім витягують з мушлі паренхіму; м’якоть кип’ятять до повного розчинення і відціджують з рідини все, аж до дрібних перлин.
— Цінність перлини залежить від її величини, адже так? — запитав Копсель.
— Не тільки від величини, — пояснював я, — але і від форми, від того — чи чистої “води” перлина, іншими словами, від її кольору; нарешті, від “гри”, тобто від того, чи блищить і іридує камінь перламутровим полиском, який так радує око. Особливо коштовними вважаються перли, що становлять кулястий наплив перламутру, іноді прикріплений до раковини, але зазвичай вій утворює усередині м’яких тканин мантії так званий perles vierges. Перлини ці утворюються в складках тканини молюска і спочивають там вільно; вони білого кольору і здебільшого непрозорі, але
в деяких перлин є опалові переливи барв. Форма цих дорогоцінних перлин найчастіше сферична або грушоподібна. Сферичні перлини йдуть на браслети, грушоподібні — на серги. Цей сорт перлів найкоштовніший і продається поштучно. Перлини, прикріплені до раковини і більш неправильної форми, цінуються дешевше і продаються на вагу. Нарешті, найнижчий сорт перлів — дрібні перли, відомі під назвою бісеру, — продається мірками і йде переважно на вишивки і церковний одяг.
— Сортування перлів, мабуть, робота важка і марудна, — сказав канадець.
— Аж ніяк, друже мій! Сортування перлів відбувається при допомозі сита або решета. Використовують одинадцять різних сит для відсівання перлин. Перли, що залишаються після просівання в рідкому ситі, яке має від двадцяти до вісімдесяти отворів, вважаються першосортними. Перли другого сорту залишаються у решетах, у яких від ста до восьмисот отворів. Нарешті, перли третього сорту залишаються у решетах, що мають від дев’ятисот до тисячі отворів.
— Хитромудро придумано! — сказав Консель. — Я бачу, що сортування і класифікація перлів відбувається механічно. Чи не скаже пан професор, який прибуток приносить експлуатація промислових районів морських перлів?
— Судячи з книги Сірра, — відповів я, — цейлонські перлові банки щорічно приносять три мільйони акул!
— Франків! — поправив Консель.
— Так, так, франків! Три мільйони франків, — уточнив я. — Але, здається, тепер перлові промисли не такі дохідні, як за старих часів. Узяти хоча б як приклад американські перлові промисли. При Карлові П’ятому вони приносили щорічно чотири мільйони франків, а тепер навряд чи дають дві третини цієї суми. У цілому річний прибуток від перлових промислів обчислюється в дев’ять мільйонів франків.
— Але я чув, — сказав Консель, — що деякі знамениті перлини оцінювалися дуже високо?
— Справді, мій друже! Кажуть, що Цезар подарував Сервілії перлину, що коштувала сто двадцять тисяч франків на наші гроші!
— А от я чув, — сказав канадець, — що в давнину якась дама пила перли, розчинені в оцті!
— Клеопатра! — зауважив Консель.
— Напій навряд чи приємний на смак! — додав Нед Леид.
— Просто гидкий, друже Нед! — сказав Консель. — Зате чарка такого розчину оцінювалася в сто п’ятдесят тисяч франків! Кругленька сума!
— Шкода, що ця дама не була моєю дружиною, — сказав Нед Ленд, виразно поглядаючи на свої руки.
— Нед Леид — чоловік Клеопатри! — засміявся Консель.
— Я збирався одружитися, Конселю, — серйозно сказав канадець. — І не моя провина, що справа не залагодилася. Я навіть купив перлове намисто для Кет Тендер, соєї нареченої. Але вона, утім, вийшла за іншого. І що ж? Намисто коштувало мені всього-на-всього півтора долара! Але, — повірте мені на слово, пане професоре, — жодна перлина з цього намиста не пройшла б крізь сито з двадцятьма отворами!
— Мій дорогий Неде! — відповів я сміючись. — Це були штучні перли! Прості скляні кульки, наповнені перловою есенцією.
— Усе-таки ця есенція повинна дорого коштувати, — заперечив канадець.
— Есенція зовсім дешева! Це не що інше, як срібляста речовина з луски рибки-верховодки, розчинена в азотній кислоті. Дармова сировина!
— Тому-то, мабуть, Кет Тендер і вийшла за іншого, — філософськи розсудив містер Ленд.
— Але повернімося до нашої розмови про дорогоцінні перлини, — сказав я. — Не думаю, щоб який-небудь монарх володів перлиною, рівною перлині капітана Немо.
— Оцій? — запитав Консель, указуючи на чудову перлину, що . зберігалася під склом.
— Не помилюся, оцінивши її в два мільйони…
— Франків! — поспішив сказати Консель.
— Так, — сказав я, — у два мільйони франків! А капітану варто було лиш нагнутися, щоб підняти її!
— Е-е! — вигукнув Нед Ленд. — Хто знає, може!і нам завтра, під час прогулянки, трапиться така ж?
— Ти ба! — здивовано проказав Консель.
— А чому ж ні?
— А нащо нам мільйони на борту “Наутилуса”?
— На борту, справді, ні на що, — сказав Нед Лепд, — але… в іншому місці…
— Егеж! В іншому місці! — сказав Консель, хитаючи головою.
— Справді, — сказав я, — Нед Ленд правий. І якщо ми коли-небудь привеземо в Європу або Америку перлину вартістю в кілька мільйонів, це додасть більшої вірогідності і ваги розповідям про наші пригоди.
— Авжеж! — сказав канадець.
— Невже, — сказав Консель, що повертався завжди до пізнавальної сторони питання, — лов перлів — небезпечне ремесло?
— О ні! — вигукнув я жваво. — Особливо якщо вжито деяких запобіжних заходів.
— А що може бути небезпечного в цьому промислі? — сказав Нед Ленд. — Хіба тільки сьорбнеш зайвий ковток солоної води!
— Цілком правильно, Неде! А до речі, — сказав я, намагаючись копіювати безтурботний тон капітана Немо, — ви боїтеся акул, Неде?
— Я — гарпунер за професією! — відповідав канадець. — Моє ремесло — плювати па них!
— Мова йде не про те, щоб піймати акулу на гак, витягти на палубу судна, відрубати їй хвіст сокирою, розпороти черево, вирвати серце і кинути його в море!
— Отже, мова йде…
— Саме так!
— У воді?
— У воді!
— Чорт його бери! А навіщо при мені мій гарпун? Бачите, пане професоре, акули досить незграбні тварини. Щоб хапонути вас їм потрібно перевернутися на спину… Ну, а тим часом…
Нед Лепд вимовляв слово “хапонути” з такою інтонацією, що мороз пробігав по спині.
— Ну, а ти, Конселю? Як ти щодо акул?
— Я, — сказав Консель, — буду говорити начистоту з паном професором.
“У добрий час!” — подумав я.
— Коли пан професор зголосився йти на акул, — сказав Консель, — як же я, його вірний слуга, не пішов би за ним!
