Глава вісімнадцята СПРУТИ
Протягом кількох днів “Наутилус” незмінно віддалявся від американських берегів. Він явно не хотів запливати у води Мексиканської затоки або Антільських островів. Але і без цього під його кілем було цілком достатньо води, оскільки середня глибина моря в цих місцях має тисячу вісімсот метрів. Але тутешні води, всіяні островами і відвідувані пароплавами, не подобалися капітану Немо.
Шістнадцятого квітня ми познайомилися з Гваделупою і Мартінікою, але на відстані близько тридцяти миль. їх-ні високі гірські вершини я побачив лише на одну мить. Канадець, котрий планував здійснити свій намір у Мексиканській затоці, або досягши землі, або підпливши до одного з численних суден, що робили каботажні рейси між островами, був неабияк засмучений. Наша втеча могла цілком вдатися, якби Неду Ленду удалося заволодіти човном потай від капітана Немо. Але тепер у відкритому океані нічого було про це і думати.
Канадець, Консель і я мали з цього приводу досить довгу розмову. Уже півроку ми були бранцями на “Наутилусі”. За цей час ми пройшли сімнадцять тисяч льє, і, як вважав канадець, кінця нашому плаванню не передбачалося. Він завершив розмову тим, що зажадав від мене востаннє запитати капітана Немо, чи не має він наміру тримати нас у себе до нескінченності?
Подібний крок був мені не до душі. На мій погляд, він не міг досягти мети. Від капітана “Наутилуса” нічого було чекати, а усе залежало від нас самих. Окрім того, останнім часом капітан Немо ставав усе більш похмурим, відчуженим і нетовариським. Вій явно уникав мене. Раніше він залюбки давав мені пояснення про різні підводні дивовижі; тепер він залишав мене працювати на самоті і перестав бувати в салоні.
Яка причина цієї одміни? Що сталося? Я не міг дорікнути собі ні в чому. Може, його обтяжувала наша присутність на “Наутилусі”? А разом з тим у мене не було жодної надії па те, щоб людина такої вдачі могла повернути нам свободу.
От чому я і попрохав канадця дати мені час усе обміркувати, перш ніж перейти до дії. Якби, скажімо, моє втручання не мало ніякого втішного наслідку, це могло збудити підозру в капітана, погіршити наше становище і перешкодити планам самого канадця. Додам ще й те, що посилатися в цьому питанні на здоров’я я вже ніяк не міг. Якщо не брати до уваги жорстоке випробування у торосах Південного полюса, то ми, Консель, Нед і я, ніколи ще не почувалися так добре. Здорова їжа, благодатне повітря, упорядковане життя, стала температура унеможливлювали будь-які хвороби, і я добре розумів усі переваги подібного способу життя для людини, що відкинула без жалю спогади про землю, особливо для такого, як капітан Немо, котрий знаходився тут у себе вдома, плив, куди йому заманеться, і своїми незнаними для інших, але добре йому відомими шляхами прагнув до своєї мети. Але ж ми не порвали зв’язків з суспільством. Щодо мене, то я не хотів би понести із собою в могилу мої роботи, такі цікаві і нові! Саме тепер я мав право написати справжню книгу про море, і я хотів, щоб ця книга рано чи пізно — краще раніше! — побачила світ.
От хоча б тут, у водах Антільських островів, усього за десять метрів від поверхні, скільки цікавих створінь я міг спостерігати, дивлячись крізь відкриті вікна в салоні!
Серед інших зоофітів були і сифонофори-фізалії, відомі під назвою “військових португальських корабликів”, схожих на довгасті міхурі з перламутровим полиском, що плавають, підставивши вітру свої перетинки і розпустивши по воді сині щупальця, схожі на шовкові нитки; медузи, що чарують око, вони при дотику випускають ядучу рідину, що жалить, як кропива; серед кільчастих червів-аннелид довжиною до півтора метра, які мають рожевий хобот і тисячу сімсот рухових органів, параподій, що вигинаються у воді і виграють усіма кольорами веселки. У розряді риб — малабарські скати, величезні представники хрящових риб довжиною до десяти футів і вагою до шестисот фунтів, із трикутними грудними плавцями, горбатою спиною і з очима, розміщеними в задній частині голови.
Тут були й американські балісти, яким природа відпустила тільки чорну і білу фарбу, і довгопері бички, довгасті, м’ясисті, з жовтими плавцями і з висунутою щелепою, макрелі завдовжки сто шістдесят сантиметрів, з короткими, гострими зубами, покриті дрібною лускою, що належать до альбакор, барбулі смугасті, від голови до хвоста оперезані золотими смужками, носилися зграйками, швидко ворушачи блискотливими плавцями. Ці ювелірні творіння природи були колись присвячені Діані й особливо цінувалися римськими вельможами, які дотримувалися приказки: “Лови їх, але не їж”. Золотаві помаканти, прикрашені смарагдовими смужками, одягнені в шовк і оксамит, пропливали перед нашими очима, як багаті синьйори на картинах Веронезе; шпорце-ві спари тікали від нас, швидко працюючи грудними плавцями; клюпоіюдони, завбільшки п’ятнадцять дюймів, огортали себе фосфоресціюючим сяйвом; кефалі хльоскали по воді товстими м’ясистими хвостами; червоні корегонуси наче перетинали хвилі відточеними грудними плавцями, а сріблясті силени (зі ставрид), гідні своєї назви, піднімалися над гладенькою поверхнею води, сяючи білуватим світлом, як маленькі місяці.
Скільки ще нових, чудесних видів я міг би побачити, якби “Наутилус” не занурився в глибінь! Користуючись своїми похилими рулями, він поступово опустився на глибину двох-трьох тисяч метрів. Тут тваринне життя виявилося представленим тільки анкринами, морськими зірками, чарівними пентакринами з головою медузи, з маленькою чашечкою на прямому стеблі; троки, криваві кенотти і фісурели — обширний вид берегових молюсків.
Двадцятого квітня ми піднялися на тисячу п’ятсот метрів. Найбільш близькою до нас землею виявився Лукайський архіпелаг — група островів, розкиданих по поверхні океану, як купки бруківки. А в глибині вод височіли підводні круті скелі, суцільні стрімчаки з розмитих брил, які лежали високими хребтами, між ними утворилися такі западини, що електричні промені “Наутилуса” не досягали їхнього дна. Самі скелі були вистелені густою рослинністю — гігантськими ламінаріями, нескінченно довгими фукусами: справжні шпалери з водолюбів, гідних представників титанічного світу.
Розмірковуючи про ці колосальні рослини, ми, Нед, Консель і я, природно, перейшли до гігантських морських тварин. Одні з них, мабуть, призначалися бути здобиччю інших. Але серед цих довгих пасом я помітив лише кілька членистих представників тварин із групи короткохвостих, довголапих ламбр, лілуватих крабів і кліосів, що живуть у морських водах Антільських островів.
Було близько одинадцятої години дня, коли Нед Леид звернув мою увагу на те, що серед величезних водоростей ворушилася, очевидно, якась страхітлива істота.
— Так, — сказав я, — тут багато печер, зручних для спрутів, і я анітрохи не здивуюся, якщо побачу тут цих чудовиськ.
— Які ж це чудовиська, — здивувався Консель, — прості кальмари із загону головоногих?
— Ні, — відповів я, — це великі спрути. Але наш друг Лепд, очевидно, помилився, я нічого не помітив.
— Шкода, — зауважив Консель. — Хотілося б мені зустрітися віч-на-віч з одним із цих спрутів, про яких розповідають, начебто вони здатні потягти в морську безодню цілий корабель. Цих тварин називають у нас: крак…
— “Крак” і капут! — іронічно додав канадець.
— Кракени, — закінчив говорити Консель, не звертаючи уваги на жарт свого товариша.
— А я ніколи не повірю, — сказав Нед Ленд, — що подібні тварини існують на світі!
Чому ж ні? — запитав Консель. — Ми ж повірили в нарвала пана професора?
— І помилилися.
— Звичайно, але можливо, багато хто в нього вірить і дотепер.
— Узагалі кажучи, це вірогідно, — відповів я Коиселю, — але я особисто вирішив повірити в існування таких чудовиськ тільки тоді, коли торкнуся їх власною рукою.
— Отже, пан професор не вірить в існування гігантських спрутів? — запитав мене Копсель.
— А який чорт у них повірить? — вигукнув Нед.
— Багато хто, друже мій Нед.
— Тільки не рибалки! Учені — можливо!
— Вибачте, Неде. І рибалки і вчені!
— Але я-то вже, — заговорив Консель із найсерйознішим виглядом, — на власні очі бачив, як один головоногий своїми щупальцями потяг під воду велике судно.
— І ви самі це бачили? — запитав канадець.
— Так, Неде.
— На власні очі?
— На власні очі.
— Де ж, будьте ласкаві сказати?
— У Сен-Мало, — незворушно відповів Консель.
— У гавані? — глумливо уточнив канадець.
— Ні, у церкві, — відповів Консель.
— У церкві! — вигукнув Нед.
— Так, друже мій Нед. Такий спрут був зображений там на стіні.
— Здорово! Ой, не можу! — вигукнув Нед, заливаючись реготом. — Пан Консель вважає мене за дурня.
— Ні, формально він правий, — сказав я. — Я чув про цю картину, але сюжет її узятий з легенди, а ви знаєте, чого варті легенди з області природничих наук! Особливо ж коли справа стосується чудовиська, уяві немає меж. Не тільки вірили, що спрути можуть потопити корабель, але відомий Олаф Великий розповідає про спрута завбільшки з цілу милю, що схожий був не на тварину, а на острів. Розповідають навіть такий випадок: якось єпископ Нідросський здумав правити обідню па одній величезній скелі; коли обідня скінчилася, скеля попливла, а потім пірнула в море; виявилося, що це не скеля, а спрут.
— І це все? — запитав канадець.
— Ні, — відповів я. — Інший єпископ, Понтопідам Бергеїіський, теж розповідає про спрута, па якому міг би провадити навчання цілий ескадрон кавалерії.
— Ну і вдатні брехати ці давні єпископи! — зауважив Нед Ленд.
— Нарешті, античні натуралісти згадують чудовиська такої величини, що в них паща — ціла затока, а самі вони не могли б пройти в Гібралтарську протоку.
— І слава Богові! — помітив канадець.
— Але щось є суттєве у всіх цих розповідях? — запитав Консель.
— Нічого, — відповів я, — нічого, окрім того, що вони переходять межі ймовірності і перетворюються в міф або легенду. Проте для гри уяви оповідачів потрібна яка-небудь підстава або привід. Не можна заперечувати того, що серед спрутів і кальмарів трапляються екземпляри дуже великих розмірів, але, звичайно, менше, ніж китоподібні. Наші рибалки нерідко бачать спрутів довжиною більше метра вісімдесятьох сантиметрів. У музеї Трієста і Моипе-льє зберігаються кістяки спрутів завбільшки два метри. До того ж за розрахунками натуралістів така тварина, довжиною навіть тільки в шість футів, повинна мати щупальця в двадцять сім метрів довжиною. А цього вже досить, щоб вона стала страшною.
— А чи ловляться такі нині? — запитав канадець.
— Якщо і не ловляться, то моряки бачать їх часто. Один з моїх друзів, капітан Поль Бос з Гавра, не один раз запевняв мене, буцімто бачив в Індійському океані цих чудовиськ величезних розмірів. Але найбільш разючий випадок, що не допускає сумнівів в існуванні гігантських спрутів, відбувся кілька років тому назад, у тисяча вісімсот шістдесят першому році.
— Що це за випадок? — запитав Нед Ленд.
— А от який. У тисяча вісімсот шістдесят першому році на північний захід від Тенерифу, приблизно на тій же широті, на якій знаходимося зараз і ми, екіпаж розвідувального судна “Алек-тон” помітив дивовижного кальмара, що плив на їхньому шляху. Командир Бузі підплив до тварини й атакував його гарпунами і рушничними пострілами, але безуспішно, оскільки і гарпуни і кулі проникали крізь м’яке тіло кальмара, як крізь студенисту масу. Після кількох марних спроб екіпаж накинув мертву петлю на тіло цього молюска. Петля ковзнула по тілу до хвостових плавців і тут затяглася. Тоді спробували підтягти чудовисько на борт, але його вага була така велика, що мотузка перетерла хвіст, і кальмар, позбувшись цієї прикраси, пірнув під воду.
— Нарешті, хоч один факт, — сказав Нед Ленд.
— Факт безперечний, мій дорогий Неде, настільки, що було запропоновано назвати цей вид спрута “кальмар Бузі”.
— А яка його довжина? — запитав канадець.
— Чи не шість метрів приблизно? — запитав Консель, стоячи коло вікна і придивляючись до заглиблень у скелі.
— Абсолютно правильно, — відповів я.
— А чи не було, — продовжував Консель, — на голові його восьми щупалець, що ворушилися у воді, немов зміїний виводок?
— Вірно.
— А чи не було в нього посередині голови очей, притому великих розмірів?
— Так, Конселю.
— А чи не мали його щелепи великої подібності з дзьобом папуги? Тільки цей дзьоб величезний?
— Цілком точно, Конселю.
— Отож, якщо пан професор хоче перекопатися, — спокійно зауважив Консель, — чи не є он той кальмар — кальмар Бузі або принаймні його брат?
Я подивився на Коиселя, а Нед Ленд кинувся до вікна.
— Моторошна тварина! — крикнув Нед.
Я теж глянув у вікно і мимоволі відсахнувся. Перед моїми очима рухалося страшне чудовисько, гідне відігравати неабияку роль у тваринному епосі.
Це був кальмар колосальних розмірів, завдовжки не менше вісьмох метрів. Він плив задом наперед, з величезною швидкістю прямо па “Наутилус”, дивлячись на нас сіро-зеленими нерухомими очима. Вісім рук, або, вірніше, ніг, посаджених на голові, що і забезпечило цій тварині назву головоногих, були вдвічі довші тіла й увесь час звивалися, як волосся у фурій. Чітко виднілися двісті п’ятдесят присосків, розташованих на внутрішній стороні щупалець у вигляді напівкруглих капсул. Часом присоски торкалися шибок, завмирали і присмоктувалися до них. Щелепи чудовиська, у вигляді рогового дзьоба такої ж форми, як у папуги, увесь час відкривалися і закривалися. Язик з хрящової тканини, теж наділений гострими зубами в кілька рядів, здригався, висуваючись з цієї страшної пащеки. Яка фантазія природи! Дати пташиний дзьоб молюску! Веретеноподібне тіло, роздуте посередині, становило м’ясисту масу вагою в двадцять — двадцять п’ять тисяч кілограмів. Мінливе забарвлення, що мінялося з надзвичайною швидкістю в залежності від ступеня роздратування тварини, переходило із сіро-свинцевого відтінку в червоно-бурий. IT То так дратувало молюска? Безсумнівно, присутність “Нау-тилуса”, ще більшого, аніж він, а також те, що ні його щупальця-присоски, ні щелепи не могли нічого вдіяти. І все-таки яка це потвора — подібний спрут! Яку міць уклав Творець у його рухи, яку життєву силу, давши йому трикамерне серце!
Тільки несподіваний випадок звів мене з таким кальмаром, і я не хотів упустити можливості старанно вивчити цього представника головоногих. Я переміг жах, викликаний його виглядом, взяв олівець і почав замальовувати.
— Може, це той самий, що трапився “Актеону”? — сказав Консель.
— Ні, — відповів канадець, — цей цілий, а той утратив хвіст.
— Це не доказ, — заперечив я. — Щупальця і хвіст у цих тварин здатні до відновлення, а за сім років кальмар Бузі встиг, звичайно, відростити собі і новий хвіст.
— Ну, коли не той, то однаково із таких! — відповів Нед.
Справді, коло правого вікна з’явилися ще кальмари. Я нарахував їх’сім. Вони супроводжували “Наутилус”. Я чув, як брязкали їхні дзьоби по залізній обшивці судна. Ми були неабияк задоволені.
Я продовжував свою роботу. Чудовиська з такою точністю трималися нашого курсу, що здавалися нерухомими, я міг би малювати їх у зменшеному вигляді прямо на шибці. До того ж ми йшли з помірною швидкістю.
Раптом “Наутилус” зупинився, і весь його остов здригнувся.
— Невже ми на щось наткнулися? — запитав я.
— У всякому разі, ми уже виплуталися, — відповів канадець, — оскільки ми стоїмо в чистій воді.
“Наутилус” стояв дійсно в чистій воді, але на одному місці. Лопаті його гвинта не працювали. Минула хвилина. У салон увійшов капітан Немо і з ним його помічник.
Я не бачив його вже кілька днів. Він здався мені похмурим. Не розмовляючи з нами, а може, не бачачи нас, він підійшов до вікна, подивився на спрутів і сказав кілька слів своєму помічнику. Помічник вийшов. Тут же створки засунулися. Стеля засвітилася.
Я підійшов до капітана.
— Цікава колекція спрутів, — сказав я розв’язним тоном аматора, що дивиться крізь кришталеве скло акваріума.
— Так, пане натуралісте, — відповів він, — і зараз ми будемо битися з ними врукопаш.
Я розгублено подивився на капітана. Я думав, що я його не зрозумів.
— Врукопаш? — уточнив я.
— Так. Гвинт зупинився. Думаю, що рогові щелепи одного з кальмарів зав’язли в його лопатях. Ця обставина заважає нам іти далі.
— Що ж ви збираєтеся робити?
— Піднятися па поверхню і перебити всю цю мерзоту.
— Це важко.
— Вірно. Електричні кулі неспроможні проти м’якої маси їхнього тіла, де вони не знаходять достатнього опору, щоб розірватися. Але ми їх атакуємо сокирами.
— І гарпуном, капітане, — додав канадець, — якщо ви не відмовляєтеся від моєї допомоги.
— Згодний, містере Ленд. ;
— Ми теж вам допоможемо, — сказав я, і разом з капітаном ми пройшли до центральних сходів.
Там уже стояли чоловік дванадцять з абордажними сокирами в руках, готові для нападу. Канадець схопив гарпун, а ми з Консе^ лем — сокири. До цього часу “Наутилус” уже виплив на поверхню. Один з моряків почав відгвинчувати гайки. Ледь вони відгвинтилися, кришка люка розчахнулася з надзвичайною силою, очевидно, притяпіута присосками якого-небудь спрута. Тут же ж довге щупальце ковзнуло, як змія, в отвір трапа, а ще двадцять звивалися зверху. Капітан Немо одним ударом сокири відітнув страшне щупальце, і воно упало донизу, звиваючись на сходинках.
Поки ми протискувалися на палубу, два інших щупальця майнули в повітрі, обплели моряка, що стояв перед капітаном Немо, і підняли його в повітря з нездоланною силою.
Капітан скрикнув і кинувся назовні. Ми кинулися за ним.
Яке видовище! Схоплений щупальцями і прилиплий до їхніх присосків, бідолаха бовтався в повітрі з примхи величезного хобота. Він задихався і хрипів, волаючи: “Допоможіть! Допоможіть!” Ці слова, вимовлені французькою мовою, мене приголомшили. На борту був мій співвітчизник, а може, і не одині Щей лемент, що надривав душу, я буду чути все моє життя! Бідолаха гинув. Хто міг би його вирвати з цих могутніх обіймів? Але капітан Немо накинувся на спрута і відрубав йому інше щупальце. Його помічник люто бився з іншими чудовиськами, що виповзали збоку “Наутилуса”. Екіпаж люто боровся з ними, пустивши в хід сокири. Канадець, Консель і я всаджували нашу зброю в м’ясисту масу спрутів. Сильний запах мускусу наповнив повітря. Усе було страхітливе!
Якусь хвилину мені здавалося, що бідолаха, оповитий хоботом, буде звільнений від могутньої дії присосків. З восьми щупалець було відрубано вже сім. Одне, що залишилося, ще звивалось у повітрі, потрясаючи своєю жертвою, як пір’їнкою. Але в ту мить, коли капітан Немо і його помічник накинулися на спрута, він викинув струмінь чорнуватої рідини з особливого мішка коло анального отвору. Ми відразу усі посліпли. Коли ж чорна хмара розсіялася, то кальмар зник разом із моїм бідолашним співвітчизником!
З якою люттю накинулися ми на потвор! Усі знесамовитіли! Десять чи дванадцять спрутів захопили палубу і боковини “Нау-тилуса”. Ми виявилися серед обрубків змій, що звивалися в потоках крові і чорної рідини. Здавалося, ці липкі щупальця знову народжувалися, подібно до голів гідри. Нед Лепд мітив своїм гарпуном у сіро-зелені очі чудовиськ і кожним ударом виколював по оку. Але сталося так, що мій хоробрий товариш не встиг вивернутися, і щупальця однієї потвори збили його з ніг.
Не знаю, як у мене не розірвалося серце від хвилювання! Страшний дзьоб уже розчахнувся над канадцем. Я кинувся на допомогу. Але капітан Немо випередив мене. Його сокира сховалася у величезній пащі спрута; чудом врятований канадець підхопився на ноги і увігнав весь свій гарпун до трикамерного серця спрута.
— Я був зобов’язаний відплатити! — сказав канадцю капітан Немо. Замість відповіді Нед Ленд тільки поклонився.
Бій тривав чверть години. Переможені чудовиська, убиті і покалічені, нарешті, полишили бойовище і сховалися під водою.
Капітан Немо, залитий кров’ю, стояв нерухомо коло прожектора, дивлячись на море, що поглинуло його товариша, і великі сльози текли в нього з очей.
Глава дев’ятнадцята ГОЛЬФСТРІМ
Ніхто з нас не міг забути жахливу подію 20 квітня. Я описав її, переживаючи знов сильне хвилювання. Свою розповідь я перечитав сам, а потім прочитав її Конселю і канадцю. Вони зауважили, що в передачі фактів розповідь точна, але недостатньо вражаюча. Для опису такої картини треба мати перо знаменитого нашого поета, автора “Трудівників моря”: Я говорив, що капітан Немо плакав, дивлячись на море. Горе його було безмежне. З часу нашого перебування на “Наутилусі” гинув уже другий його товариш. І яка смерть! Розчавлений, задушений, скалічений страшними щупальцями, перемолотий залізними щелепами, цей друг не буде спочивати серед своїх товаришів у мирних водах коралової гробниці!
Щодо мене, то серце моє розривалося від лементу розпачу, що вилетів у розпалі цієї битви з вуст того бідолахи. Нещасний француз, забувши сприйнятий діалект, знову згадав мову рідної землі і своєї матері для останнього, марного заклику! Отже, з-поміж товаришів капітана Немо, відданих йому душею і тілом, так само, як він, що втекли від спілкування з людьми, знаходився мій співвітчизник! Чи лише він один представляв Францію в цьому таємничому співтоваристві, яке складалося, очевидно, з людей різних націй?
От одна з нерозв’язних проблем, що увесь час виникали у моїй голові!
Капітан Немо повернувся до себе. Якийсь час я більше не бачив його. Але який смуток, розпач, нерішучість він мав би відчувати наодинці із самим собою, якщо судити з поводження судна, де капітан Немо був душею, адже його щиросердий стан позначався і на кораблі. “Наутилус” то йшов уперед, то повертався, він перестав триматися визначеного напрямку, плавав з волі хвиль, паче труп. Гвинт був очищений, але майже не діяв. Капітан Немо вів судно інтуїтивно. Він був не в змозі розстатися з місцем остагш”ього бою, з морем, що поглинуло його друга!
Так минуло десять днів. Нарешті, 1 травня “Наутилус” рішуче взяв колишній курс на північ, пройшовши повз Лукайські острови біля Багамської протоки. Ми пливли за течією найбільшої морської ріки зі своїми власними берегами, рибами і температурою. Я маю на увазі Гольфстрім.
Це справжня ріка, але тече вона серед Атлантичного океану. Вода в ній теж солона і. навіть солоніша навколишнього моря. Середня глибина її три тисячі футів, а середня ширина — шістдесят миль. У деяких місцях швидкість плину досягає чотирьох кілометрів за годину. Незмінність обсягу її води значніша, ніж у всіх рік земної кулі.
Справжнє джерело Гольфстріму, дослідженого командиром Морі, або, якщо хочете, його висхідна точка, знаходиться в Гас-конській затоці. Там його води, спочатку ще слабко нагріті і світлі, починають набувати особливого свого характеру. Звідти ця течія йде на південь, уздовж берегів екваторіальної Африки, де сонячні промені жаркої зони прогрівають його води, потім перетинає Атлантичний океан, досягає мису Сент-Рок па бразильському березі, тут розгалужується, і частина його направляється до Аитільських островів, де знову прогрівається. І от тут, начебто призначений самою природою установити рівновагу температур, Гольфстрім, змішавши тропічні води з північними, починає виконувати роль зрівнювана температур: розпечена сонцем Мексиканської затоки, течія Гольфстрім піднімається на північ до північноамериканських берегів Ньюфаундленду. Тут під дією холодного плину з протоки Девіса вона відхиляється до сходу, знову тече крізь океан уздовж одного з великих кіл земної кулі по локсодромічній лінії й коло сорок третього меридіана розділяється на два рукави, причому один, під дією північно-західиого пасату, повертається до Гасконської затоки і до Азорських островів, інший же, обігрівши береги Ірландії і Норвегії, доходить до Шпіцбергена, де його температура, упавши до чотирьох градусів, усе-таки достатня, щоб утворити море, вільне від льодів.
По цій океанічній річці і плив “Наутилус”. При виході з протоки Багама, шириною чотирнадцять льє і глибиною триста п’ятдесят метрів, Гольфстрім тече зі швидкістю вісім кілометрів за годину. Швидкість течії усе зменшується в міру просування на північ, і було б бажано, щоб і надалі зберігалася така рівномірність, бо, якщо швидкість і напрямок Гольфстріму коли-небудь зміняться, як це вже припускали, клімат європейських країн може зазнати таких потрясінь, наслідків яких навіть не можна передбачити.
Близько полудня я знаходився на палубі і розповідав Коиселю про особливості Гольфстріму. Скінчивши пояснення, я запропонував йому опустити руки у воду. Консель виконав моє прохання і був украй здивований, не відчувши ні тепла, ні холоду.
— Це тому, — пояснив я, — що температура Гольфстріму при його виході з Мексиканської затоки мало відрізняється від температури нашої крові. Гольфстрім — це величезний калорифер, що дає можливість західноєвропейським берегам хизуватися вічнозеленою рослинністю. Якщо вірити обчисленням Морі, то повне використання тепла Гольфстріму дало б кількість калорій, цілком достатню, щоб перетворити маси чавуну в розплавлену ріку, завбільшки з Міссурі або Амазонку, і увесь час підтримувати її плинність.
Швидкість плину Гольфстріму досягала в цей час двох метрів двадцяти п’яти сантиметрів за секунду. Плин цей настільки відрізняється від навколишнього моря, що його ущільнені води виступають над поверхнею океану, і в такий спосіб води теплі і води холодні мають різний рівень. Води Гольфстріму, багаті на солі, яскраво-синього кольору і ясно виділяються єеред зелених хвиль океану. Лінія їхнього вододілу проходить настільки чітко, що, коли “Наутилус” на широті Кароліиських островів урізався своїм бивнем у води Гольфстріму, його гвинт у цю хвилину ще розсікав води океану.
Сила плину захоплює із собою цілий світ живих істот. Звичні і для Середземного моря аргонавти плавають тут цілими зграями. Серед хрящових найбільш виразні тут скати з дуже розвинутим хвостом, що становить третину всієї довжини ската і за своєю формою становить великий ромб завдовжки в двадцять п’ять футів, потім дрібні акули величиною з метр, з великою головою, з коротким округлим рилом і з гострими зубами в кілька рядів, а їхнє тіло покрите ніби лускою.
Серед костистих риб відзначу властивих тільки цим водам губанів-перепілок; потім йдуть синагриди з райдужною оболонкою, що виблискує вогнем; горбилі-сцієпи, що володіють здатністю видавати писк, вони завдовжки з метр, із широкою пащею, усадженою дрібними зубами; центроиоти-негри, яких я вже згадував; блакитні корифени з золотавим і сріблястим полиском; перроке, справжні веселки, своєю барвою здатні посперечатися з найкрасивішими тропічними птахами; морські собачки з трикутною головою; камбали-ромби, синюваті злускаті риби; батрахоїди з жовтою поздовжньою і поперечною смугою у вигляді букви Т; навкруги кишіли маленькі бички, всіяні коричневими цятками; потім ішли диптеродони з жовтим хвостом і сріблистою головою; представники лососевих — стрункі мугиломори з ніжним блиском, яких Ласепед присвятив своїй милій подрузі життя, і, нарешті, — красива риба, американський лицар, прикрашений всіма орденами і стрічками, що часто зустрічається коло берегів північі^америкаїїського материка, чий народ так мало цінує й ордени і стрічки.
Скажу ще про одне явище в Гольфстрімі, а саме — про фосфоричне світіння води, що суперничало, особливо під час частих гроз, зі сяйвом нашого прожектора.
Восьмого травня ми знаходилися ще на траверсі мису Гаттера-са, на широті Північної Кароліни. Тут ширина Гольфстріму досягала сімдесяти п’яти миль, а глибина — двохсот десяти метрів. “Наутилус” плив, куди очі дивляться. На кораблі не існувало ніякої охорони. Треба зізнатися, що втеча при таких обставинах могла вдатися. Населені береги були дуже зручним притулком. Море увесь час борознили пароплави, що обслуговували рейси між Нью-Йорком або Бостоном і Мексиканською затокою, вдень і вночі між різними пунктами американського берега снували шхуни каботажного плавання. Була надія, що вони нас підберуть. Усе це було сприятливою обставиною, незважаючи на тридцять миль, що відокремлювали “Наутилус” від берегів Сполучених Штатів.
Але інша обставина, дуже прикра, зовсім виключала плани канадця. Погода стояла дуже кепська. Ми наближалися до берегів, де бурі дуже часті, до батьківщини циклонів і смерчів, народжуваних самим Гольфстрімом. Пускатися на вутлому човні в море, що розгулялося, значило йти на вірну загибель. Сам Нед Леид погоджувався з цим. Він гриз вудила, відчуваючи жорстоку тугу за батьківщиною, а єдиними ліками була втеча.
— Пане професоре, — сказав він у той же день, — настав час кінчати з цією справою. Я хочу діяти у відкриту. Ваш Немо іде від землі і взяв курс на північ. Заявляю вам, що з мене вистачить Південного полюса і до Північного я з ним не піду.
— Як бути, Неде, раз утеча нині нездійсненна?
— Я стою па своєму, треба поговорити з капітаном. Ви не захотіли з ним говорити, коли ми були у водах вашої батьківщини. Тепер ми у водах моєї батьківщини. У мене одна думка — через кілька днів “Наутилус” порівняється з Новою Шотландією, де біля Ньюфаундленду є велика бухта, а в цю бухту впадає ріка Святого Лавреитія, а ріка Святого Лаврентія — це моя ріка, на ній — рідне моє місто Квебек, і от варто лиш мені подумати про це, як уся кров прилипає мені до лиця, а волосся ворушиться на голові. Знаєте, пане професоре, я вже краще кинуся в море! А тут я не залишуся! Тут я задихнуся.
Ясно, що канадець дійшов до межі свого терпіння. Його богатирська натура не могла пристосуватися до такого довгого позбавлення волі. Він змінювався з виду день при дні. З кожним днем він ставав усе похмуріший. Я відчував, як він страждав, адже туга за батьківщиною охоплювала і мене. Уже сім місяців ми нічого не знали про землю. Окрім того і відчуженість капітана Немо, і зміна його настрою, особливо після бою зі спрутами, і його безмовність — усе це мені показало речі в іншому вигляді. Захопленість перших днів пропала. Треба бути таким фламандцем, як Консель, щоб миритися з подібним становищем у середовищі, призначеному для китоподібних і інших мешканців морських глибин.
Воістину, якби цей юнак мав не легені, а зябра, з нього вийшла б цілком вихована риба.
— Ну, то що ж, пане професоре? — запитав Нед Ленд, не одержавши від мене відповіді.
— Отже, Нед, ви хочете, щоб я запитав у капітана Немо, які його наміри щодо нас?
— Так.
— Незважаючи на те, що він уже дав їх відчути?
— Так, я хочу установити це востаннє. Якщо бажаєте, можете говорити тільки про мене, від мого імені.
— Але я зустрічаюся з ним рідко. Мене вій навіть уникає.
— Це не причина, щоб піти до нього.
— Я поговорю з ним, Неде.
— Коли? — наполегливо запитав канадець.
— Коли зустріну.
— Пане Аронаксе, ви що ж, хочете, щоб я сам пішов до нього?
— Ні, покладіться на мене. Завтра…
— Сьогодні, — сказав Нед Ленд.
— Добре. Я побачуся з ним сьогодні, — відповів я канадцю, відчуваючи, що коли він у цю справу сам втрутиться, то усе зіпсує.
Я залишився сам. Раз питання було поставлено, я вирішив покінчити з ним негайно. Я віддаю перевагу вирішеній справі перед тією, що ще чекає рішення.
Я повернувся до себе в кімнату. Звідти я почув кроки в кімнаті капітана Немо. Не можна було упускати нагоди з ним зустрітися. Я постукав до нього в двері. Відповіді не було. Я знову постукав і повернув дверну ручку. Двері відчинилися. Я ввійшов. У кімнаті знаходився один капітан Немо. Схилившись над столом, він не чув, як я ввійшов. Зважившись не йти, поки не переговорю з ним, я підійшов до столу. Він різко підвів голову, насупив брови і сказав досить суворим тоном:
— Це ви? Що вам завгодно?
— Поговорити з вами, капітане.
— Але я зайнятий, у мене робота. Я надав вам повну свободу бути самому, невже я не можу користатися тим же?
Прийом здавався мало втішливим. Але я вирішив вислухати все, щоб сказати все до решти.
— Капітане, — холодно зауважив я, — я маю поговорити з вами про таку справу, котру не можна відкласти.
— Яку? — запитав він іронічно. — Ви зробили відкриття, що не вдалося мені? Море розкрило перед вами нові таємниці?
Ми були далекі від розуміння. Але перш ніж я устиг відповісти, капітан Немо показав мені на розкритий перед ним рукопис і переконливо сказав:
— От, пане Аронаксе, рукопис, перекладений кількома мовами. Він містить короткий підсумок моїх робіт з вивчення моря, і, коли це буде бажано Богові, він не загине разом зі мною. Цей рукопис разом з історією мого життя буде укладено в непотопаю-чий апарат. Той, хто залишиться в живих останнім на “Наутилу-сі”, кине апарат у море, і він попливе з волі хвиль.
Ім’я цієї людини! Його автобіографія! Отже, коли-небудь його таємниця розкриється? Але в дану хвилину його повідомлення було для мене тільки засобом, щоб підійти до суті потрібної мені справи.
— Капітане, — відповів я, — я не можу схвалити самої ідеї ваших дій. Неприпустимо, щоб плоди ваших наукових пошуків могли загинути. Але обраний вами спосіб мені здається занадто примітивним. Хто знає, куди заженуть вітри цей апарат, у які руки потрапить він? Хіба не можна придумати щось певніше? Хіба ви самі або хто-небудь з ваших…
— Ні, — різко увірвав мене капітан.
— Але тоді я та й мої товариші готові узяти ваш рукопис на збереження, і якщо ви повернете нам свободу…
— Свободу? — запитав капітан Немо, уставши з місця.
— Так, саме з цього питання я і хотів поговорити з вами. Уже сім місяців, як ми знаходимося на вашім кораблі, і от сьогодні я запитую вас, — від імені моїх товаришів і власного, чи маєте ви намір утримувати нас назавжди?
— Пане Аронаксе, — сказав капітан Немо, — сьогодні я вам відповім те саме, що відповів сім місяців тому: “Хто ступив на борт “Наутилуса”, той звідси не вийде”.
— Виходить, ви обертає нас у рабство?
— Називайте це як хочете.
— Але раб усюди зберігає за собою право повернути собі волю! І заради цієї мети для нього всі засоби гарні!
— А хто ж заперечує за вами це право? Хіба коли-небудь мені приходила думка зв’язувати вас клятвою?
І, схрестивши руки на грудях, капітан дивився на мене.
— Капітане, — звернувся я до нього, — ні у вас, ні в мене немає бажання повертатися до цього питання. Але раз уже ми його торкнулися, давайте доведемо до кінця. Повторюю вам, що йдеться не тільки про мене.
Для мене наукова праця — це моральна підтримка, натхнення, могутнє захоплення і пристрасть, що примушує мене забути усе. Так само, як ви, я можу жити ніким не знаний, у тіні, з примарною надією передати потомству результати своїх досліджень за допомогою гіпотетичного апарата, довіреного випадковій волі вітрів і хвиль. Одне слово, лише я здатний і захоплюватися вами і без невдоволення супроводжувати вас, граючи роль, у деякому смислі для мене зрозумілу; але у вашому житті є й інша сторона, а вона мені уявляється огорненою складними обставинами і таємницями, до яких непричетні ми, я і мої товариші. І навіть у таких випадках, коли б наше серце і вболівало за вас, зачеплене вашою скорботою або схвильоване проявами вашого талановитого розуму’ і мужності, нам усе-таки довелося б затаювати в собі найменше свідчення тієї симпатії, яка виникає в нас при появі чогось красивого і доброго, незалежно від того, походить воно від друга чи від ворога. І от ця свідомість нашої повної непричетності до всього, що вас стосується, робить наше становище неприйнятним, неможливим, навіть для мене, а що вже казати про таку людину, як Нед Ленд. Кожна людина, тільки тому, що вона людина, гідна того, щоб про неї подумати. Чи задавалися ви питанням, на що здатна любов до волі і ненависть до рабства, які плани помсти можуть вони вселити таким натурам, як наш канадець, що може він замислити і спробувати зробити?..
Я замовк. Капітан Немо встав з місця.
— До того, що може замислити і намагатися зробити Нед Ленд, мені немає діла! Не я шукав його! Не для свого задоволення я тримаю його на кораблі. Що стосується вас, пане Аронаксе, то ви належите до тих людей, що здатні розуміти все, навіть і мовчання. Більше відповісти мені нічого. Нехай перша розмова ваша на цю тему буде й останньою, тому що другого разу я вам можу і не відповісти.
Я вийшов. З цього дня наше становище стало дуже напруженим. Я розповів про розмову моїм товаришам.
— Тепер принаймні ми знаємо, — сказав Нед, —. що чекати нам від цієї людини нічого. “Наутилус” підходить до Лонг-Айленду. Яка б не була погода, ми утечемо.
Однак небо ставало усе грізнішим. З’явилися провісники урагану. Повітря набуло молочно-білого відтінку. Пір’їсті хмари на обрії змінювалися купчастими. Нижче них швидко мчали темні хмари. Море починало здійматися великими довгими валами. Зникли птахи, крім буревісників. Барометр помітно падав, пока-
зуючи на сильне скупчення водяної пари у повітрі. Суміш у штормовому приладі розкладалася під дією електрики, насиченої в атмосфері. Наближалася боротьба стихій.
Буря вибухнула 18 травня, саме в той час, коли “Наутилус” порівнявся з Лонг-Айлендом, у кількох милях від морських каналів Нью-Йорка. Я маю можливість описати цю боротьбу стихій завдяки тому, що капітану Немо, з якоїсь непоясненої примхи, захотілося помірятися силою з бурею на поверхні моря.
Дув південно-західний вітер, спочатку дуже свіжий, тобто зі швидкістю п’ятнадцяти метрів за секунду, потім до трьох годин дня швидкість його досягла двадцяти п’яти метрів за секунду. Коротше, починався шторм.
Непохитно витримуючи пориви бурхливого вітру, капітан Немо стояв на палубі. Він прив’язав себе в поясі до борту, щоб його не змили скажеш хвилі. Піднявшись на палубу і прив’язавши себе, я споглядав то бурю, то цю, ні з ким не зрівняну людину, що прийняла виклик шаленої стихії.
Великі жмути хмар неслися над самим морем, мішаючись з його бурхливими хвилями; я вже не бачив тих дрібних проміжних валів, які утворюються в провалах між високими валами, нічого, крім довгих чорних хвиль, таких компактних, що навіть їхні гребені не дробилися. Висота їх усе збільшувалася. Вони зіштовхувалися одна з одною. “Наутилус” то лягав на бік, то дибився, то моторошно бовтався в кільовій хитавиці.
До п’ятої години вибухнула злива, але вона не заспокоїла ні сили вітру, ні бушування моря. Ураган нісся зі швидкістю сорока п’яти метрів за секунду, або сорока льє за годину. Досягаючи такої сили, він руйнує будинки, зносить дахи, рве залізні ґрати і зрушує з місця двадцятичотирифунтові гармати. Проте навіть в умовах такого урагану “Наутилус” виправдовував слова одного ученого інженера: “Немає такого добре сконструйованого судна, що не могло б протистояти морю”. “Наутилус” не був скелею, що її могли б зруйнувати хвилі; він був сталевим веретеном, слухняним, рухливим, без щогл і без оснащення і тому з безкарною зухвалістю протистояв їхній люті.
Я уважно спостерігав за величезними валами. Вони доходили до п’ятнадцяти метрів заввишки і ста п’ятдесятьох — ста сімдесятьох метрів довжини, а швидкість їхнього поширення, рівна половині швидкості вітру, досягала п’ятнадцяти метрів за секунду. Чим глибшим було море, тим вищими ставали хвилі. 1 тут я зрозумів особливу роль хвиль, що захоплюють повітря і нагнітають його в морську глибину, вносячи в неї джерело життя у вигляді кисню. Виняткова, але вже обчислена сила їхнього тиску може доходити до трьох тисяч кілограмів на квадратний фут, коли вони обрушуються на яку-иебудь поверхню. Коло Гебридських островів морські хвилі такої ж сили зрушили з місця камінь вагою у вісімдесят чотири тисячі фунтів. А під час бурі 23 грудня 1864 року такі ж вали, зруйнувавши в Японії частину міста Ієдо, кинулися на схід зі швидкістю семисот кілометрів за годину й у той же самий день розбилися об береги Північної Америки.
До ночі буря розгулялася ще більше. Так само, як під час циклону 1860 року коло островів Згоди, барометр упав до 710 міліметрів. У сутінках я помітив па обрії корабель, що ледве . боровся з бурею. Він дрейфував під слабкою парою, щоб тільки триматися на хвилях. Імовірно, це був пароплав, що курсує на лінії Нью-Йорк — Ліверпуль або Гавр. Незабаром він сховався в темряві.
О десятій годині вечора небо палало. Усе навколо було пронизано блискавками. Я був не в змозі переносити той блиск, а капітан Немо дивився широко розплющеними очима, наче вбираючи в себе саму душу бурі. Гуркіт хвиль, що розбивалися, виття вітру, гуркіт грому створювали непередавану какофонію. Вітер мчав з однієї точки обрію, до іншої; вирвавшись зі сходу, циклон, обійшовши північ, захід, південь, повертався знову на схід, навперейми напрямку циркулюючих бур на Південній півкулі.
Ну і Гольфстрім! Вій виправдав свою назву — короля бур! Він був творець усіх цих страшних циклонів, унаслідок різниці температур його плинів і шарів повітря, що лежать над його поверхнею.
До водяної зливи приєдналася злива блискавок. Водяні краплі перетворювалися у світні зблиски. Можна було подумати, що капітан Немо шукав для себе гідної смерті і хотів, щоб його убила блискавка. Серед жахливої кільової хитавиці “Наутилус” нерідко здіймав догори сталевий бивень, як вістря громовідводу, і кілька разів я бачив, як із нього летіли іскри.
Знесилившись, зовсім розбитий, я наліг на кришку люка, відкрив її і зійшов у салон. У цей час буря досягла межі своєї сили. Усередині “Наутилуса” не можна було триматися па ногах.
Близько півночі повернувся і капітан Немо. Я чув, як помалу наповнювалися резервуари, і “Наутилус” тихо опустився нижче поверхні води. Крізь відкриті вікна я бачив великих зляканих риб, що пливли, як примари, у воді, що світилася від спалахів блискавок. “Наутилус” продовжував опускатися. Я припускав, що на глибині п’ятнадцяти метрів він знайде затишок. Ні, занадто сильно розбушувалися верхні шари. Треба було шукати спокою ще нижче й опуститися в надра моря на п’ятдесят метрів.
Який панував тут мир, спокій, який затишок! Хто міг би тут сказати, що там нагорі шаленіє грізний ураган!
Глава двадцята НА 47°24′ ШИРОТИ І 17°28′ ДОВГОТИ
Силою бурі нас відкинуло до сходу. Зникла будь-яка надія утекти на береги штату Нью-Йорк або ріки Св. Лаврентія. Бідолаха Нед з розпачу усамітнився, як капітан Немо, але я і Консель не розставалися.
Я вже сказав, що “Наутилус” ухилився на схід. Точніше сказати — на північний схід. Протягом кількох днів, то піднімаючись па поверхню, то опускаючись в глибину, “Наутилус” блукав океаном серед туманів, яких так бояться мореплавці. Головною причиною цих туманів є танення льодів, що підтримує велику вологість у повітрі. Скільки тут гинуло кораблів, коли вони, блукаючи в прибережних водах, марно намагалися угледіти слабкі вогні на березі! Скільки нещасть заподіював цей непроникний туман! Скільки зіткнень з підводними рифами, коли шум вітру заглушав буруни. Скільки зіткнень кораблів, попри їхні сигнальні вогні, попереджувальні свистки і тривожний дзенькіт дзвонів!
От чому дію тутешніх морів має вигляд бойовиськ, де полягли всі, переможені океаном: одні судна вже затягнуті тванню, інші, новіші, недавні, що ще блищали залізними деталями і мідними кільцями при світлі прожектора “Наутилуса”. Скільки їх загинуло з усім екіпажем, із натовпами емігрантів у таких місцях, позначених статистикою, як мис Рас, протоки Беліля, бухта Св. Лаврентія! А скільки жертв занесено в цей синодик по лініях морських сполучень — пароплавів Мопреальської компанії і Королівської пошти: “Сольвейг”, “Ізида”, “Параматта”, “Угорець”, “Канадець”, “Англосакс”, “Гумбольдт”, “Сполучені Штати” — усі ці судна затонули; “Артик”, “Ліонець” — потоплені при зіткненні; “Президент”, “Пасифік”, “Місто Глазго” — загинули з невідомих причин; і от серед таких похмурих останків плив “Наутилус”, начебто роблячи огляд мерцям.
П’ятнадцятого травня ми опинилися коло південного краю Ньюфаундлендської мілини. Вона утворилася від морських наносів, сили-сйлеииої органічних залишків, занесених і з екватора Гольфстрімом, і з Північного полюса холодною протитечією, що проходить коло північноамериканських берегів. Тут зібралися і валуни льодовикового періоду, затягнені крижаними торосами. Тут утворилися величезні цвинтарі риб, зоофітів і молюсків, що гинули в незліченній кількості.
Глибина моря біля Ньюфаундлендської мілини незначна — усього кілька сот сажнів. Але на південь від неї дно моря відразу обривається глибокою западиною в три тисячі метрів глибиною. Гольфстрім тут розширюється. Води його розтікаються в ціле море, але зате його швидкість і температура падають.
Серед риб, зляканих приходом “Наутилуса”, назву: пінагора завдовжки в один метр, з чорнуватою спиною і жовтим черевом, що дає своїм одноплемінникам поганий приклад подружньої вірності; потім великі хюпернаки, рід смарагдових мурен, чудові на смак; великоокі карраки з головою, схожою на собачу; живородні блениїди, схожі на змій; колбневі бульроти, або чорні піскарі, величиною в двадцять сантиметрів; довгохвості макруруси зі сріблястим полиском, швидкохідні риби, що запливають далеко з північних морів.
У сіті потрапила одна риба, зухвала, смілива, дуже м’язиста, озброєна колючками на голові і шипами на плавцях, справжній скорпіон довжиною в два-три метри, заклятий ворог блениїд, тріскових і лососевих, — це бичок північних морів, з пухирчастим тілом бурого кольору і з червоними плавцями. Матроси з “Наутилуса” не без труда заволоділи цією істотою, що завдяки особливим зябровим кришкам охороняє свої дихальні органи від засушливої дії повітря, і може якийсь час жити поза водою.
Заношу ще для пам’яті — боскіени, маленькі рибки, що подовгу супроводжують кораблі в північних морях; оксиринхи, типові для північної частини Атлантичного океану. Переходжу до тріскових риб, головним чином до тріски, що мені удалося піймати в цих обітованих водах на щедрій Ньюфаундлендській мілині.
Можна сказати, що цей вид тріски тут, на схилах морського дна, — риба гірська, бо Ньюфаундленд не що інше, як підводна гора. Коли “Наутилус” прокладав собі дорогу крізь густі фаланги цих риб, Консель не утримався від зауваження:
— Так це і є тріска! А я думав, що тріска така ж пласка, як лиманди і камбала-сіль.
— Наївний! — вигукнув я. — Тріска буває пласкою тільки в рибному магазині, де вона лежить випотрошена і розпластана. Але у воді, жива, вона такої ж веретеноподібної форми, як султанка, і своєю формою добре пристосована для тривалого плавання.
— Охоче вірю, — відповів Копсель. — їх ціла зграя! Вони кишать, як мурашник.
— Еге, друже мій, їх було б набагато більше, якби не їхні вороги. Чи знаєш ти, скільки ікринок відкладає тільки одна самка?
— Ну, гадаю, десь так тисяч п’ятсот, — сказав Коисель.
— Одинадцять мільйонів, мій друже!
— Одинадцять мільйонів! Оце вже я не можу повірити, хіба що порахую сам.
— Порахуй, Конселю. Але повір мені на слово, так буде скоріше. Французи, англійці, американці, норвежці, дапчани ловлять тріску тисячами, споживають її в кількості неймовірному і невдовзі винищили б її у всіх морях, якби не її плодючість. Тільки в одній Америці й Англії п’ять тисяч кораблів і сімдесят п’ять тисяч їхнього екіпажу зайняті ловлею тріски. У середньому кожен корабель добуває сорок тисяч риб, а загалом — двадцять п’ять-мільйонів риб. Стільки ж добувається й коло берегів Норвегії.
— Добре, покладаюся на пана професора, а сам рахувати не буду, — усміхнувся Консель.
— Що?
— Одинадцять мільйонів ікринок, але дозволю собі одне зауваження.
— Яке?
— Якби з усіх ікринок виходили мальки, то для прогодування Англії, Америки і Норвегії досить було б чотирьох самок тріски.
Поки ми пливли коло дна Ньюфаундлендської мілини, я добре розглянув довгі снасті для лову тріски, на кожній снасті-‘двісті гачків, а кожний рибальський човен ставить такі снасті дюжинами. Снасть опускається всередину за допомогою маленького якірця, а верхній кінець її утримується на поверхні волосінню, прикріпленою до коркового поплавця. “Наутилусу” доводилося дуже вміло маневрувати в цій підводній мережі зі снастей.
Утім, “Наутилус” недовго пробув у цих часто відвідуваних прибережних водах. Він піднявся до сорок другого градуса північної широти. Це — широта Сен-Жана па Ньюфаундленді і Хертс-Контента, де знаходиться інший кінець трансатлантичного кабеля.
Замість того щоб продовжувати свій шлях па північ, “Наутилус” попрямував на схід, начебто збирався йти уздовж телеграфного плато, на якому лежить цей кабель і де рельєф дна завдяки кількаразовому зондуванню визначений з більшою точністю.
Сімнадцятого травня миль за п’ятсот від Хертс-Контента, на глибині двох тисяч восьмисот метрів, я побачив на ґрунті кабель. Копсель прийняв його за гігантську морську змію і, дотримуючись свого методу, збирався її класифікувати. Але я викрив його помилку і, щоб винагородити його за прикрість, докладно розповів йому історію про прокладення кабелю.
Перший кабель був прокладений протягом 1857 і 1858 років; але після передачі близько чотирьохсот телеграм кабель перестав діяти. У 1863 році інженери сконструювали новий кабель, довжиною три тисячі чотириста кілометрів і вагою чотири тисячі п’ятсот тонн, завантажений на корабель “Грет-Істерн”. Цей захід теж провалився.
Двадцять п’ятого травня “Наутилус” занурився на три тисячі вісімсот тридцять метрів і виявився саме в тім місці, де кабель порвався і розорив підприємців. Це відбулося в шестистах тридцяти восьми милях від Ірландії. О другій годині дня там помітили, що сполучення з Європою раптом припинилося. Електрики вирішили спочатку розрізати кабель, а вже потім виловити його; до одинадцятої вечора вони витягли ушкоджену частину кабелю, зробили нове з’єднання і зростили його з основним кабелем, після цього кабель знову занурили в море. Але кілька днів потому кабель знову порвався десь в океані, а дістати його з глибини Атлантичного океану було неможливо.
Однак американці не втратили цілковитого самовладання.
Сміливий Кірус Фільд, головний засновник підприємства, що ризикував утратити весь капітал, запропонував нову передплату. Вона негайно була покрита. Виготовили новий кабель, створивши для нього кращі умови. Пучок провідників у гумовій ізоляційній оболонці покрили запобіжним текстильним покриттям і уклали в металеву арматуру. 13 липня 1866 року “Грет-Істерн” знову вийшов у море.
Прокладка кабелю йшла благополучно. Однак справа не обійшлася без прикрощів. Розмотуючи кабель, електрики кілька разів знаходили в кабелі недавно забиті цвяхи, очевидно з метою пошкодити його серцевину. Капітан Андерсон зібрав інженерів і офіцерів корабля для обговорення цього шкідництва. Збори вивісили об’яву: якщо кого-иебудь на кораблі застануть за цією справою, то винний —буде кинутий за борт без усякого суду. Відтоді шкідницькі спроби припинилися.
Двадцять третього липня “Грет-Істерн” знаходився не далі восьмисот кілометрів від Ньюфаундленду, коли була отримана телеграма з Ірландії про перемир’я, укладене між Пруссією й Австрією після битви під Садовою. А 27 липня “Грет-Істерії” побачив крізь туман гавань Хертс-Контента. Підприємство закінчилося цілком удало, і в першій телеграмі молода Америка передала старій Європі мудрі, але рідко засвоєні свідомістю слова: “Слава у вишніх Богові, і на землі мир, у людях благовоління”.
Я, зрозуміло, не сподівався побачити електричний кабель у тім стані, у якому він вийшов із заводу. Він мав вигляд довгої змії, обліпленої осколками черепашок, оброслої форманіфорами, наче кам’янистою кіркою, що охороняла його від свердління молюсками. Кабель лежав спокійно, не підвладний хвилям і під тиском, сприятливим для передачі електричної іскри, що пробігала від Європи до Америки за тридцять дві сотих секунди. Час експлуатації цього кабелю нескінченний, оскільки, за спостереженнями електриків, гумова оболонка кращає від перебування в морській воді.
Окрім того, кабель, лежачи на вдало обраному плато, ніде не опускається на таку глибину, де міг би лопнути. “Наутилус” доходив до найглибшого місця його залягання на глибині чотирьох тисяч чотирьохсот тридцяти одного метра, і навіть тут кабель не виявляв ніяких ознак напруги. Потім ми підійшли до місця, де стався нещасливий випадок у 1863 році. У цьому місці дно океану становило глибоку долину шириною в сто двадцять кілометрів, і якби в неї поставили Монблан, то все-таки його вершина не виступила б на поверхню моря. Зі сходу долина замкнена стрімкою стіною в дві тисячі метрів височиною. Ми підійшли до неї 28 травня і знаходилися усього в ста п’ятдесяти кілометрах від Ірландії.
Чи не мав часом наміру капітан Немо піднятися вище і висадитися на Британських островах? Та ні. На превеликий подив, він знову пішов на південь і повернувся в європейські води. Коли ми обходили Смарагдовий острів, я на одну мить побачив мис Клір і маяк Фастонет, що світить тисячам кораблів, котрі виходять із Глазго або Ліверпуля.
Дуже важливе питання виникло в моїй голові. Чи зважиться “Наутилус” ввійти в Ламанш?
Нед Ленд, що знову з’явився на людях відтоді, як ми йшли поблизу землі, увесь час запитував мене про це. Що я міг йому відповісти? Капітан Немо не показувався нам на очі. Він уже дав канадцю можливість глянути па береги Америки, чи не покаже він мені береги Франції?
Тим часом “Наутилус” продовжував йти на південь. 30 травня він пройшов поблизу Ландсенда й островів Сілли, що залишилися в нас праворуч. Якщо він мав намір ввійти в Ламанш, йому треба було б взяти курс прямо на схід. Він цього не зробив.
Протягом усього дня 31 травня “Наутилус” описав у морі кілька кіл, що мене дуже заінтригувало. Здавалося, він розшукує якесь певне місце, що його було нелегко знайти. Опівдні капітан Немо сам став за кермо. Мені він не сказав ні слова. Вигляд у нього був похмурий як ніколи. Що могло так засмутити його? Може, близькість європейських берегів або ж спливли спогади про покинуту ним батьківщину? Що відчував він у цей час? Каяття совісті чи жаль? Ці думки довго крутилися у мене в голові, і в той же час було якесь передчуття, що в найближчому майбутньому ця таємниця капітана якось проясниться.
Наступного дня “Наутилус” маневрував усе тими ж колами. Ясно, що він шукав у цій частині океану якийсь потрібний йому пункт. Так само, як напередодні, капітан Немо вийшов визначити висоту сонця. Море було спокійне, небо чисте. На лінії обрію вимальовувалося велике парове судно. На кормі не було ніякого прапора, і я не міг визначити його національність. За кілька хвилин до проходження сонця через меридіан капітан Немо взяв секстан і з винятковою увагою став спостерігати його показання. Повний спокій моря полегшував спостереження. Не зазнаючи ні бічної, ні кільової хитавиці, “Наутилус” стояв незрушно.
У цей час я теж був на палубі. Закінчивши своє спостереження, капітан проказав:
— Тут!
І зійшов у люк. Чи помітив він, що судно, яке з’явилося, змінило напрямок і начебто йшло па зближення з нами? Цього я не можу сказати.
Я повернувся до салону. Створки засунулися, я почув шипіння води, що наповняла резервуари. “Наутилус” почав занурюватися по вертикальній лінії. Кілька хвилин потому “Наутилус” зупинився на глибині восьмисот тридцяти трьох метрів і ліг на дно.
Світна стеля в салоні згасла, вікна знову розкрилися, і я крізь кришталь стекол побачив море, яскраво освітлене променями прожектора в радіусі півмилі. Я подивився праворуч, але побачив лише масу спокійних вод.
З лівого борту видпілася на дні моря якась велика купа, що відразу привернула на себе мою увагу. Можна було подумати, що це якісь руїни, покриті шаром білуватих черепашок, як сніговим покривом. Уважно придивившись до цієї маси, я виявив, що вона має форму корабля без щогл, що затонув носом униз. Ця смутна подія, видимо, сталася давно. Якщо ці рештки аварії корабля встигли покритися таким шаром відкладень, то він мав уже багато років пролежати на дні.
Що це за корабель? Чому “Наутилус” приплив відвідати його могилу? Чи не внаслідок аварії затонуло це судно?
Я не знав, що й подумати, як раптом поруч зі мною виник капітан Немо і неквапно повідав таке:
— Колись корабель цей мав ім’я “Марселець”. Він був спущений у тисяча сімсот шістдесят другому році і ніс на собі сімдесят чотири гармати. Тринадцятого серпня тисяча сімсот сімдесят восьмого року він сміливо вступив у бій з “Престогоиом”. Четвертого липня тисяча сімсот сімдесят дев’ятого року він разом з ескадрою адмірала Естена сприяв узяттю Гренади. П’ятого вересня тисяча сімсот вісімдесят першого року він брав участь у битві графа де Грасса у бухті Чезапік. У тисяча сімсот дев’яносто четвертому році французька республіка змінила його назву. Шістнадцятого квітня того ж року він приєднався в Бресті до ескадри Вілларе-Жуайоз, що мала призначення охороняти транспорт пшениці, котрий йшов з Америки під командуванням адмірала Ван Стабеля. Одинадцятого і дванадцятого преріаля другого року ця ескадра зустрілася з англійським флотом. Сьогодні тринадцяте преріаля, перше червня тисяча вісімсот шістдесят восьмого року. Сімдесят чотири роки тому, день у день, на цьому самому місці, на сорок сьомому градусі двадцять четвертій мінуті північної широти і сімнадцятому градусі двадцять восьмій мінуті довготи, згаданий корабель вступив у героїчний бій з англійським флотом, а коли всі три його щогли були збиті, трюм наповнила вода і третина екіпажу вийшла з бою, після цього він зволів потопити себе разом із трьомастами п’ятдесятьма шістьма своїми моряками, і, прибивши до корми свій прапор, команда з вигуком: “Хай живе республіка!” — разом з кораблем щезла під водою.
— “Месник”! — вигукнув я.
— Так, “Месник”! Яке прекрасне ім’я, — прошепотів капітан Немо і замислено схрестив руки на грудях.
