Глава третя ЯК БУДЕ ЗАВГОДНО ПАНУ ПРОФЕСОРУ
У момент отримання листа від пана Гобсона я стільки ж думав про полювання на єдинорога, скільки про спробу прорватися крізь льодові поля Північно-Західної протоки. Однак, прочитавши листа морського міністра, я збагнув, що щире моє покликання, мета усього мого життя в тім і полягає, щоб знищити цю зловредну тварюку і тим самим врятувати від нього світ.
Я щойно повернувся з важкої подорожі, страшенно втомився, мав потребу у відпочинку. Я так мріяв повернутися на батьківщину, до друзів, у свою квартиру при Ботанічному саду, до моїх милих дорогоцінних колекцій! Але ніщо не могло мене утримати від участі в експедиції. Утома, друзі, колекції — усе було забуто! Не вагаючись, я прийняв запрошення американського уряду.
“Утім, — міркував я, — усі шляхи ведуть до Європи! І люб’язний єдиноріг, мабуть, приведе мене до берегів Франції! Поважна тварина не позбавить мене задоволення привезти в Паризький музей природознавства як експонат не менше півметра його кістяної алебарди”.
Але в очікуванні далекого майбутнього треба було вистежувати нарвала в північних водах Тихого океану, — себто прямувати у протилежний бік від Франції.
— Консель! — крикнув я нетерпляче.
Консель був моїм слугою і супроводжував мене у всіх моїх подорожах. Я любив його, і він платив мені взаємністю. Флегматичний за природою, добропорядний із принципу, слухняний за звичкою, він філософськи ставився до несподіваних поворотів долі і був майстер на всі руки, завжди готовий служити, він, усупереч своєму імені(1), ніколи не давав порад — навіть коли до нього зверталися за цим.
Маючи повсякчас справу із нашим ученим товариством при Ботанічному саду, Консель і сам дечому навчився. Він спеціалізувався в області природничо-наукової класифікації, наловчився зі швидкістю акробата пробігати всі сходинки типів, груп, класів, підкласів, загонів, сімейств, родів, підродів, видів і підвидів. Але його знання на цьому і закінчувалися. Класифікувати — це була його стихія, далі він не йшов. Дока у теорії класифікації, але слабко підготовлений практично, він, я гадаю, не зумів би відрізнити кашалота від беззубого кита! І все-таки який славний хлопець!
(1) Conseil — рада (франц.).
От уже десять років Консель супроводжує мене у всіх наукових експедиціях. І я ніколи не чув від нього скарги, якщо подорож затягувалася або супроводжувалася великими тяготами. Він готовий був щохвилини їхати зі мною в будь-яку країну, нехай це буде Китай або Конго, яким би далеким не був шлях. Він готовий був беззастережно супроводжувати мене всюди. Притому він міг похвалитися неабияким здоров’ям, якому не страшні ніякі хвороби, міцними м’язами і, здавалося, повною відсутністю нервів.
Йому було тридцять років, і вік його перебував у відношенні до віку його пана, як п’ятнадцять до двадцяти. Хай вибачать мені трохи ускладнену форму, у яку вилилося моє зізнання в тім, що мені сорок років!
Але в Конселя була одна вада. Непоправний формаліст, він звертався до мене не інакше, як у третій особі — манера, що дратувала мене.
— Консель! — удруге покликав я, із лихоманковою квапливістю узявшись лаштуватися до від’їзду.
У відданості Коиселя я був упевнений. Звичайно я не запитував, чи згодний він супроводжувати мене в поїздці, але цього разу мова йшла про експедицію, що могла затягтися на невизначений час, про справу ризиковану, про полювання на тварину, здатну пустити до дна фрегат, як горіхову шкаралупу! Було над чим задуматися навіть найбільш флегматичній людині!
— Консель! — крикнув я втретє. Консель з’явився.
— Пан професор зволив кликати мене? — запитав він, входячи.
— Так, друже мій, збирай мої речі і збирайся сам. Ми їдемо через дві години.
— Як буде завгодно пану професору, — відповів Консель спокійно.
— Не можна втрачати ні хвилини. Уклади у валізу все моє дорожнє начиння, костюми, сорочки, шкарпетки, і якомога більше і хутчій!
— А колекції пана професора? — запитав Консель.
— Ми займемося ними пізніше.
— Як же! Архіотерії, гіракотерії, ореодони, херопотамуси та інші викопні рештки…
— Вони залишаться па збереження в готелі.
— А бабіруса?
— її будуть годувати під час нашої відсутності. Утім, я розпоряджуся, щоб усе наше господарство відправили у Францію.
— А ми хіба їдемо не до Парижа? — запитав Консель.
— Так… звичайно… тільки доведеться, мабуть, зробити невеликий гак…
— Як буде завгодно пану професору. Гак, то й гак!
— Зовсім дріб’язковий! Ми тільки трохи ухилимося від прямого шляху, от і все! Ми відпливаємо на фрегаті “Авраам Лінкольн”.
— Як буде завгодно пану професору, — відповідав слухняно Консель.
— Знаєш, друже, річ іде про чудовисько… про знаменитого нарвала. Ми очистимо від нього моря! Автор книги в двох томах, in-quarto, “Таємниці морських глибин” не може відмовитися супроводжувати капітана Фарагута в експедиції. Місія почесна, але… і небезпечна! Тут доведеться діяти наосліп. Звір може виявитися з примхами! Але будь що буде! Наш капітан не зробить промаху!..
— Куди пан професор, туди і я, — відповідав Консель.
— Подумай гарненько! Я від тебе нічого не хочу приховувати. З таких експедицій не завжди повертаються.
— Як буде завгодно пану професору.
Через чверть години валізи були складені. Коисель хутко впорався зі зборами, і можна було поручитися, що він нічого не забув, адже він так само добре класифікував сорочки і всю одіж, як птахів і ссавців.
Служитель готелю переніс наші речі у вестибуль. Я прожогом кинувся через кілька сходинок на нижній поверх. Розплатився за рахунком у конторі, де вічно юрмилися приїжджі. Я розпорядився, щоб тюки з препарованими тваринами і засушеними рослинами були відправлені у Францію (до Парижу). Відкривши солідний кредит своїй бабірусі, я, а услід за мною і Консель, стрибнули в карету.
Екіпаж, найнятий за двадцять франків, спустився Бродвеєм до Юніон-скверу, завернув на Четверту авеню, проїхав нею до перехрестя з Боуер-стріт, потім звернув на Катрін-стріт і зупинився коло Тридцять четвертого пірса(1). Звідси на катрінському поромі нас доставили — людей, коней і карету — у Бруклін, головне передмістя Нью-Йорка, розташоване на лівому березі Іст-Рівера. Через кілька хвилин карета була коло причалу, де стояв “Авраам Лінкольн”, із двох труб якого валував дим.
Наш багаж негайно завантажили на пароплав. Я вибіг по трапу на борт корабля. Запитав капітана Фарагута. Матрос провів мене на ют(2). Там мене зустрів офіцер з чудовою виправкою.
Простягнувши мені руку, він запитав:
— Пан П’єр Аронакс?
— Саме так, — відповів я. — Капітан Фарагут?
— Власною персоною! Ласкаво просимо, пане професор! Каюта до ваших послуг.
Я відкланявся і, не відволікаючи уваги капітана від клопотів, пов’язаних з відплиттям, попрохав лише показати призначену мені каюту.
“Авраам Лінкольн” був чудово пристосований для свого нового призначення. Це був швидкохідний фрегат, обладнаний найдосконалішими машинами, що працювали при тиску пари до семи атмосфер. При такому тиску “Авраам Лінкольн” досягав середньої швидкості вісімнадцяти і три десятих милі за годину, швидкості значної, але, на жаль, недостатньої для погоні за гігантським китоподібним.
Внутрішнє оздоблення фрегата відповідало його морехідним якостям. Я був цілком задоволений своєю каютою, що знаходилася на кормовій частині судна і з’єднувалася з кают-компанією(3).
(1) Пірс — причальна лінія пристані.
(2) Ют — кормова частина палуби корабля.
(3) Кают-компанія — приміщення на судні, в якому обідають, відпочивають.
— Нам буде тут зручно, — сказав я Конселю.
— Зручно, як раку-самітнику в мушлі молюска-сурмача, дозволю собі сказати! — відповів Консель.
Я віддав Конселю розпаковувати валізи, а сам піднявся на палубу, подивитися на приготування до відплиття.
Саме цієї хвилини капітан Фарагут наказав віддати кінці, що утримували “Авраама Лінкольна” коло Бруклінської пристані. Спізнися я па чверть години, навіть і того менше, фрегат відчалив би, і мені не довелось би брати участь у цій надзвичайній, надприродній, неправдоподібній експедиції, найбільш достовірний опис якої можуть вважати за найчистіший вимисел.
Капітан Фарагут не бажав гаяти ні дня, ні години; він поспішав вийти в моря, де була помічена тварина.
Він викликав старшого механіка.
— Тиск достатній? — запитав його капітан.
— Так точно, капітане, — відповідав механік.
— Go ahead!(1) — розпорядився капітан Фарагут.
(1) Уперед! (англ.)
Наказ тут же був переданий у машинне відділення по апарату, що приводився в дію стиснутим повітрям; механіки повернули пусковий важіль. Пара зі свистом ринула в золотники. Поршні стали обертати гребний вал. Лопаті гвинта закрутилися з наростаючою швидкістю, і “Авраам Лінкольн” велично рушив у путь, супроводжуваний сотнею катерів і буксирів, переповнених людьми, котрі влаштували ці урочисті проводи.
Набережні Брукліиа і вся частина Нью-Йорка уздовж Іст-Рівера були повні народу. Трикратне “ура”, що вирвалося з п’ятисот тисяч вуст, пролунало в повітрі. Тисяча хусток здійнялася над головами у густій юрбі, що вітала “Авраама Лінкольна”, поки він не ввійшов у води Гудзону на краю півострова, на якому розташований Нью-Йорк.
Фрегат, дотримуючись мальовничого правого берега в Нью-Джерсі, суцільно забудованого віллами, пройшов повз форти, що салютували йому з найбільших гармат. “Авраам Лінкольн” у відповідь тричі піднімав і опускав американський прапор із тридцятьма дев’ятьма зірками, що маяв на гафелі; потім, коли судно, змінюючи курс, щоб увійти у позначений бакенами фарватер, що округлявся у внутрішній бухті, утвореній краєм Санді-Хука, огинало цю піщану мілину, його знову вітала багатотисячна юрба.
Процесія катерів і буксирів проводжала фрегат до двох плавучих маяків, вогні яких указують суднам вхід до Нью-Йоркського порту.
Була третя година пополудні. Лоцман залишив свій місток, сів у шлюпку, що доставила його на шхуну, яка очікувала під вітром. Додали пари; лопаті гвинта усе швидше розсікали воду; фрегат ішов уздовж піщаного і низького берега Лонг-Айлендаі близько восьмої години, утративши з виду па північному сході вогні Файр-Айленда, пішов щодуху темними водами Атлантичного океану.
Глава четверта НЕД ЛЕНД
Капітан Фарагут був досвідчений моряк, воістину гідний фрегата, яким він командував. Становлячи зі своїм судном ніби одне ціле, він був його душею. Існування китоподібного не підлягало для нього ніякому сумніву, і він не допускав на своєму кораблі ніяких домислів з цього приводу. Він вірив в існування тварини, як деякі бабусі вірять у біблійного Левіафана — не розумом, а серцем. Чудовисько існувало, і капітан Фарагут звільнить від нього моря, — він у цьому заприсягся. Це був такий собі родоський лицар, як-от Дьєдоне де Гозон, що вступив у боротьбу з драконом, який спустошував його острів. Або капітан Фарагут уб’є нарвала, або нарвал уб’є капітана Фарагута. Третього бути не могло! Команда поділяла думку свого капітана. Треба було послухати, як люди тлумачили, сперечалися, обговорювали, зважували можливі шанси на швидку зустріч із твариною! І як вони вдивлялися у неозору широчінь океану! Навіть ті офіцери, що зазвичай вважали вахту каторжним обов’язком, готові були чергувати зайвий раз. Поки сонце описувало на небокраї свій денний шлях, матроси піднімалися на рангоут(1), бо дошки палуби пекли їм ноги і вони не могли стояти на одному місці. А тим часом “Авраам Лінкольн” ще не розсікав своїм форштевнем підозрілих вод Тихого океану! Що ж до екіпажу, у нього було одне бажання: зустріти єдинорога, загарпунити його, витягти на борт і порубати на шматки. За морем спостерігали з напруженою увагою. Слід сказати, що капітан Фарагут пообіцяв премію в дві тисячі доларів тому, хто перший помітить тварину, будь то юнга, матрос, боцман чи офіцер. Можна собі уявити, з якою ретельністю екіпаж “Авраама Лінкольна” вдивлявся в море! І я не відставав від інших, вистоюючи цілими днями на палубі. Наш фрегат мав усі підстави іменуватися “Аргусом”. Лише Консель виявляв повну байдужість до питання, яке хвилювало нас, і не поділяв збудженого настрою, що панував па борту.
(1) Рангоут — частини судна, призначені для встановлення вітрил.
Я вже говорив, що капітан Фарагут подбав про те, щоб забезпечити своє судно всіма пристосуваннями для лову гігантських китів. Жодне китобійне судно не могло бути краще споряджене. У нас були всі сучасні китобійні снаряди, починаючи від ручного гарпуна до мушкетонів із зазубреними стрілами і довгими рушницями з розривними кулями. На баці стояла удосконалена гармата, що заряджалася з казенної частини, з дуже товстими стінками і вузьким жерлом, модель якої була представлена на Всесвітній виставці 1867 року. Це чудове знаряддя американського зразка стріляло чотирикілограмовими снарядами конічної форми на відстань шістнадцяти кілометрів.
Отже, “Авраам Лінкольн” споряджений був усіма видами смертоносних знарядь. Мало того! На борту фрегата перебував Нед Ленд, король гарпунерів.
Нед Ленд, уродженець Канади, був досконалим китобоєм, що не знав суперників у своєму небезпечному ремеслі. Спритність і холоднокровність, сміливість і кмітливість поєдналися в ньому однаковою мірою. Отже, це мав бути дуже підступний, дуже хитрий кашалот, щоб вивернутися від удару його гарпуна.
Неду Ленду було близько сорока років. Це був високого зросту, — більше шести англійських футів, — міцної статури, суворий на вигляд чолов’яга; нетовариський, запальний, він легко впадав у гнів при найменшому протиріччі. Зовнішність його звертала на себе увагу; і понад усе — вражав вольовий вираз його очей, що надавало його обличчю особливої виразності.
Я вважаю, що капітан Фарагут вчинив мудро, запросивши цю людину до участі в експедиції: за твердістю руки і пильністю ока він один вартий був усього екіпажу. Неда Ленда можна було уподібнити могутньому телескопу, що одночасно був і гарматою, завжди готовою вистрелити.
Канадець — той же француз, і я повинен зізнатися, що Нед Ленд, попри свою нетовариську вдачу, відчув до мене певну приязнь. Очевидно, його приваблювала моя національність. Йому трапилася нагода поговорити зі мною по-французьки, а мені послухати давню французьку мову, якою писав Рабле, мову, що збереглася ще в деяких провінціях Канади. Нед походив зі старовинної квебекської родини, в роду у них було чимало сміливих рибалок ще в ту пору, коли місто належало Франції.
Потроху Нед розговорився, і я охоче слухав його розповіді про пережиті незгоди в полярних морях. Розповіді про рибну ловлю, про двобої з китами дихали наївною поезією. Оповіді викладалися в епічній формі, і часом мені здавалося, що я слухаю якогось канадського Гомера, що виконує “Іліаду” гіперборейських країн!
Я описую цю відважну людину такою, якою я знаю його тепер. Ми стали з ним друзями. Ми з ним пов’язані непорушними узами дружби, що зароджується і міцніє у важких життєвих випробуваннях! Молодчина Нед! Я не проти прожити ще сто років, щоб подовше згадувати про тебе!
Однак якої ж думки тримався Нед Ленд щодо морського чудовиська? Треба зізнатися, він не вірив в існування фантастичного єдинорога й з усіх на борту лише один не розділяв загального осліплення. Вій уникав навіть торкатися цієї теми, коли я якось спробував з ним про це заговорити.
Чудового вечора 30 липня, себто через три тижні після того, як ми відчалили від набережної Брукліна, фрегат знаходився поблизу мису Бланка, у тридцяти милях під вітром від патагонських берегів. Ми перетнули тропік Козерога, і, десь через сімсот миль на південь, перед нами відкриється вхід до Магелланової протоки. Ще вісім днів, і “Авраам Лінкольн” буде борознити води Тихого океану!
Сидячи з Недом Леидом на юті, ми розбалакували про різні дрібниці, не зводячи очей з моря, таємничі глибини якого усе ще недоступні людському розуму. Розмова, природно, перейшла на гігантського єдинорога, і я став перебирати різні можливі випадки, у залежності від яких підвищувалися або падали шанси на успіх нашої експедиції. Але, бачачи, що Нед ухиляється від розмови, я поставив питання руба.
— Як можете ви, Нед, — сказав я, — сумніватися в існуванні китоподібного, за яким ми полюємо? Які у вас підстави не довіряти фактам?
Гарпунер подивився на мене з хвилину. Перш ніж відповісти, звичним жестом потер собі лоба, заплющив очі, ніби збираючись з думками, і, нарешті, сказав:
— Підстави вагомі, пане Аронакс.
— Послухайте, Нед! Ви китобій за професією, вам доводилося не раз мати справу з великими морськими ссавцями. Вам легше, ніж будь-кому, допустити можливість існування гігантського китоподібного. Кому-кому, а вам якось не личить в даному разі бути маловіром!
— Ви помиляєтеся, пане професоре, — відповів Нед. — Якщо невіглас вірить, що якісь лиховісні комети борознять небо, що в надрах земної кулі живуть допотопні дивовижні істоти, — це ще сяк-так! Але астроному і геологу смішні подібні казки. Також і китобоєві. Я багато разів полював за китоподібними, багато їх загарпунив, безліч убив, але, які б не були могутні і сильні ці тварини, ні своїм хвостом, ні бивнем вони неспроможні пробити металеву обшивку пароплава.
— Однак, Нед, кажуть же, що бували випадки, коли зуб нарвала протаранював судно наскрізь.
— Дерев’яні судна, це ще можливо! — відповідав канадець. — Утім, я цього не бачив. І поки не побачу на власні очі, не повірю, що кити, кашалоти і єдинороги можуть зробити подібні пробоїни.
— Послухайте, Нед…
— Бога ради, професоре! Усе, що завгодно, тільки не це. Хіба що гігантський спрут…
— Це ще менш імовірно, Нед! Спрут — це м’якотіле. Уже сама назва вказує на особливості його тіла. Та хоч би він мав п’ятсот футів у довжину, спрут залишається живим безхребетним і, отже, зовсім безпечним для таких суден, як “Шотландія” і “Авраам Лінкольн”. Настав час здати в архів байки про “подвиги” різних спрутів і тому подібних чудовиськ!
— Отже, шановний професоре, — запитав Нед трохи іронічно, — ви переконані в існуванні гігантського китоподібного?..
— Так, Нед! І переконання моє грунтується на логічному зіставленні фактів. Я упевнений в існуванні ссавця могутньої будови, що належить, як і кити, кашалоти або дельфіни, до підтипу хребетних і наділеного кістковим бивнем виняткової міцності.
— Гм! — вимовив гарпунер, із сумнівом похитавши головою.
— Зауважте, шановний канадцю, — продовжував я, — якщо подібна тварина існує, якщо вона живе в океанічних глибинах, у водних шарах, що лежать па глибині кількох миль від поверхні моря, вона, безсумнівно, повинна мати організм величезної життєвої сили.
— А навіщо йому така сила? — запитав Нед.
— Сила потрібна, щоб, живучи в глибинах океану, витримувати тиск верхніх шарів води.
— Справді? — сказав Нед, дивлячись на мене прискаленим оком.
— Справді! І на доказ можу навести кілька цифр.
— Ет! Цифри! — зауважив Нед. — Цифрами можна оперувати як завгодно!
— У торговельних справах, Неде, але не в математиці. Вислухайте мене. Уявімо собі тиск в одну атмосферу у вигляді тиску водяного стовпа висотою в тридцять два фути(1). У дійсності висота водяного стовпа має бути трохи менша, оскільки морська вода має більшу щільність, аніж прісна. Отже, коли ви поринаєте у воду, Нед, ваше тіло зазнає тиску в стільки атмосфер, себто у стільки кілограмів на кожний квадратний сантиметр своєї поверхні, скільки стовпів води в тридцять два фути відокремлюють вас від поверхні моря. Звідси випливає, що на глибині в триста двадцять футів тиск дорівнює десятьом атмосферам, на глибині в три тисячі двісті футів — ста атмосферам, а в тридцять дві тисячі футів, тобто па глибині двох з половиною льє, — тисячі атмосферам. Коротше кажучи, якби вам удалося опуститися в настільки казкові глибини океану, на кожний квадратний сантиметр вашого тіла випадав би тиск у тисячу кілограмів. А вам відомо, шановний Неде, скільки квадратних сантиметрів має поверхня вашого тіла?
(1) Фут — міра довжини, дорівнює 30,48 см.
— Не маю уявлення, пане Аронакс.
— Близько сімнадцяти тисяч.
— Та невже?
— А через те що в дійсності атмосферний тиск трохи перевищує один кілограм на квадратний сантиметр, то сімнадцять тисяч квадратних сантиметрів вашого тіла зазнають у цю хвилину тиск сімнадцяти тисяч п’ятисот шістдесяти восьми кілограмів!
— А я цього не помічаю?
— А ви цього і не помічаєте. Під цим величезним тиском ваше тіло не сплющується лише тому, що повітря, яке знаходиться усередині вашого тіла, має настільки ж високий тиск. З цієї причини й існує рівновага між тиском ззовні і тиском зсередини, що нейтралізується одне іншим. От чому ви і не помічаєте цього тиску. Але у воді — зовсім інша справа.
— А-а! Розумію, — відповідав Нед, що уважно слухав. — Вода не повітря, вона давить ззовні, а усередину не проникає!
— Саме так, Неде! На глибині тридцяти двох футів ви будете зазнавати тиску в сімнадцять тисяч п’ятсот шістдесят вісім кілограмів; па глибині трьохсот двадцяти футів цей тиск удесятериться, тобто буде дорівнювати ста сімдесяти п’яти тисячам шестистам вісімдесятьом кілограмам; нарешті, на глибині тридцяти двох тисяч футів тиск збільшиться в тисячу разів, тобто буде дорівнювати сімнадцяти мільйонам п’ятистам шістдесяти вісьмом тисячам кілограмів; образно кажучи, вас сплющило б куди сильніше од усякого гідравлічного преса!
— Тьху, чорт! — сказав Нед.
— Одже, шановний гарпунере, якщо хребетне довжиною в кілька сот метрів і неабияких розмірів може триматися в таких глибинах, значить, мільйони квадратних сантиметрів його поверхні зазнають тиску багатьох мільярдів кілограмів. Якою ж мускульною силою повинна володіти тварина і яка повинна бути опірність її організму, щоб витримувати такий тиск!
— Треба думати, — відповідав Нед Ленд, — що па ньому обшивка з листового заліза у вісім дюймів завтовшки, як на броненосних фрегатах!
— Мабуть, що так, Неде. І подумайте, якої руйнації може завдати подібна маса, ринувшись зі швидкістю кур’єрського потяга на корпус корабля!
— Да-а… точно… може бути… — відповідав канадець, збентежений цифровими викладками, але все-таки ще не бажав здаватися.
— Ну, переконалися ви чи ні?
— В одному ви переконали мене, пане натуралісте, що, коли подібні тварини існують у морських глибинах, треба думати, вони і справді дивовижно сильні, як ви говорите.
— Але якби вони не існували, уперта ви людина, то чим ви поясните випадок із пароплавом “Шотландія”?
— А тим… — сказав Нед нерішуче.
— Ну-ну, кажіть!
— А тим… що все це брехня! — відповів Нед, несвідомо повторюючи знамениту відповідь Араго.
Але відповідь ця доводила лише упертість гарпунера і нічого більше. У той день я залишив його в спокої. Подія з пароплавом “Шотландія” не підлягала ні найменшому сумніву. Пробоїна була настільки ґрунтовна, що її довелося довго залатувати, і я не думаю, що були потрібні докази більш переконливі. Не могла ж пробоїна виникнути сама собою; а оскільки будь-яка думка про можливості удару об підводний риф або який-небудь китобійний снаряд виключалася, усе приписувалося пробивній силі тварини.
Отже, на підставі міркувань, викладених вище, я відносив тварину до підтипу хребетних, класу ссавців, до загону китоподібних. Що ж стосується сімейства, що ж стосується роду, виду, до якого його належало віднести, це з’ясується тільки згодом. Щоб розв’язати це питання, потрібно було зробити розтин невідомого чудовиська, та спершу треба було його виловити, а щоб виловити, треба було його загарпунити, — це було справою Неда Лен-да, — щоб загарпунити, слід було його вистежити, — а це було справою всього екіпажу, — а щоб його вистежити, треба було його зустріти, — а це вже залежало від випадку!
Глава п’ята НАВМАННЯ!
Спочатку плавання “Авраама Лінкольна” протікало одноманітно. Тільки одного разу випало Неду Ленду виявити свою дивовижну вправність, що здобула йому загальну повагу.
Тридцятого червня, на широті Фолклендських островів, фрегат зустрівся з американським китобійним судном “Монрое”; але виявилося, що там нічого не чули про нарвала. Капітан китобійного судна, довідавшись, що на борту “Авраама Лінкольна” знаходиться Нед Ленд, звернувся до нього з проханням допомогти їм загарпунити кита, якого вони вистежили в тутешніх водах. Капітану Фарагуту захотілося побачити Неда Ленда в ділі, отож він дозволив гарпунеру перейти на борт “Монрое”. Полювання склалося вдало для нашого канадця. Замість одного кита він загарпунив двох: одного уклав на місці, поціливши гарпуном у саме серце, за іншим довелося полювати кілька хвилин!
Отож я не поручуся за життя тварини, якщо їй випаде мати справу з гарпунером Недом Лендом!
Ми пройшли з великою швидкістю повз південно-східний берег Південної Америки, і 3 липня, на довготі мису Дів, були, нарешті, коло входу в Магелланову протоку. Але капітан Фарагут не побажав входити в цю звивисту протоку і взяв курс на мис Горн.
Екіпаж одностайно схвалив рішення капітана. І справді, чи можливо було зустріти нарвала в цьому вузькому проході? Більшість матросів були переконані, що чудовисько “занадто товсте, щоб запливти в таку щілину”.
Шостого липня, близько трьох годин пополудні, “Авраам Лінкольн” обігнув у п’ятнадцятьох милях на південь той відокремлений острів, ту скелю на краю Південної Америки, що її голландські моряки назвали на честь свого рідного міста мисом Гори. Обігнувши мис Гори, ми взяли курс на північний захід, і наступного ранку гвинт фрегата розсікав води Тихого океану.
“Дивися в обидва! Дивися в обидва!” — говорили один одному матроси “Авраама Лінкольна”.
І вони дійсно вдивлялися щосили. Нагорода в дві тисячі доларів приваблювала кожного. І очі і підзорні труби не знали ні хвилини спокою! І вдень і вночі пильно вдивлялися в поверхню океану; і люди, що страждають на нікталопію(1), мали вдвічі більше шансів одержати премію, бо у темряві вони прекрасно бачили.
Премія не приваблювала мене, проте я уважно вдивлявся в море. Нашвидку обідав, тривожно спав. І, незважаючи на палючу спеку, незважаючи на зливи, не ішов з палуби. То перегнувшись через борт на бакові, то обіпершись об поручні на шканцях(2), я жадібно впивався в спінені гребені бурунів, що покреслили морську широчінь до самого обрію! І скільки разів доводилося мені хвилюватися разом з екіпажем, варто лиш було виступити з води чорній спині кита! Матроси валили валом на палубу. Затаївши подих, напружуючи зір, уся команда стежила за твариною. Я теж дивився, дивився, ризикуючи пошкодити очі, осліпнути! Флегматичний Консель незмінно говорив:
— Пан професор бачив би набагато краще, якби менше напружував очі!
(1) Нікталопія — підвищена гострота зору у темряві.
(2) Шканці — частина верхньої палуби між середньою і задньою щоглою.
Але даремні були наші хвилювання! Траплялося, “Авраам Лінкольн”, лавіруючи, ледве чи не впритул підходив до вистеженої тварини. Але виявлялося, що це був звичайний кит або кашалот, що пускався навтьоки під лемент розлюченої команди.
Погода стояла прекрасна. Плавання тривало при сприятливих умовах, хоча пора року була саме дощова, адже у Південній півкулі липень відповідає нашому європейському січню; море було спокійне, видимість чудова.
Нед Ленд, як і раніше, скептично ставився до наших тривог. Він демонстративно не виходив на палубу в години, вільні від вахти. А тим часом дивовижна гострота його зору могла б неабияк прислужитися! Але упертий канадець із дванадцяти годин волів вісім проводити у своїй каюті за книжкою або просто валятися на ліжку. Скільки разів я дорікав йому байдужістю!
— Ех, пане професоре! — відповідав вій. — Так якби ця тварина й існувала, чи багато в нас шансів вистежити її? Адже ми ганяємося за звіром навмання, чи не так? Кажуть, що цю горезвісну тварину бачили в північних водах Тихого океану? Припустімо. Але ж відтоді минуло два місяці, а судячи з вдачі вашого нарвала, він не любить киснути на місці! Ви ж самі говорите: “Він визначається, мовляв, незвичайною швидкістю руху!” А ви знаєте краще за мене, пане професоре, що природа нічого не створює без мети. І вона не обдарувала б тварину, ледачу за натурою, жвавістю рухів. Отже, якщо паша тварина й існує, вона вже далеко звідси!
Усе це так! Ми йшли навмання. Але що було робити? Шанси па зустріч з нарвалом усе зменшувалися. I все-таки ніхто не сумнівався в успіху, і жоден матрос не став би битися об заклад щодо факту існування тварини і швидкої зустрічі з ним.
Двадцятого липня ми вдруге перетнули тропік Козерога під 105° довготи, а двадцять сьомого числа того ж місяця перевалили за екватор на сто десятому меридіані. Звідси фрегат узяв курс на захід, до центрального басейну Тихого океану. Капітан Фарагут досить резонно розсудив, що нарвала можна скоріше зустріти в глибоководних зонах, удалині від материків і великих островів, наближатися до яких тварина уникала, мабуть, через те, що “прибережні води для нього занадто мілкі”, як пояснював нам боцман. Фрегат пройшов повз острови Паумоту, Маркізькі, Сандвічеві, перетнув тропік Рака під 132° довготи і направився в Китайські моря. Нарешті ми були на театрі останніх подвигів чудовиська! І, сказати правду, усе життя на судні завмерло. Серця у всіх прискорено билися, і, звичайно, для більшості з нас серцеві захворювання були забезпечені. Усі були збуджені до краю. Люди не їли, не спали. Разів двадцять на день яка-небудь помилка в обчисленні, омана зору якого-небудь матроса, що виліз на кабестан(1), заставляли нас хвилюватися. Нерви наші перебували в украй розладнаному стані, що загрожувало викликати швидку реакцію.
І реакція не заставила ждати. Три місяці — цілих три місяці, коли кожен день здавався вічністю, — “Авраам Лінкольн” борознив моря північної частини Тихого океану в гонитві за зустрічними китами, круто змінюючи курс, лягаючи з галса(2) на галс, то різко сповільнюючи хід, то розводячи пари з ризиком вивести машину з ладу. Не залишилося недосліджеіюю жодної точки від берегів Японії до американських берегів. Але все марно! Пустельні були океанські води! Ні сліду гігантського нарвала, жодної ознаки якого-небудь підводного острова або плавучого рифа, ні примари затонулого судна, що блукає в тутешніх водах, одне слово, ніякої фантастики! Настала реакція. Зневіра викликала занепад духу, відкрила дорогу невір’ю. Збудження, яке панувало на борту, заступило інше почуття: на одну третину це було почуття сорому, на дві третини — почуття злості. “Пошитися в дурні”, ганяючися за химерою, — от що особливо лютило! Купа доказів, нагромаджена протягом року, звалилася, і кожен поспішав надолужити даремно згаяні години сну і відпочинку! З мінливістю, властивою людям, команда з одних крайнощів кидалася в інші. Найгарячіші прихильники експедиції, на лихо, стали найлютішими супротивниками її. Занепалий настрій охопив увесь корабель, починаючи від кубрика(3) до кают-компанії, і, якби не дивовижна затятість капітана Фарагута, фрегат, безсумнівно, повернув би носом до півдня.
(1) Кабестан — лебідка з барабаном для витягання суднових якорів.
(2) Галс — курс вітрильного судна відносно вітру.
(3) Кубрик — житлове приміщення для команди на суднах.
Одначе даремні пошуки не могли продовжуватися нескінченно. Екіпажеві “Авраама Лінкольна” не випадало звинувачувати себе за невдачу, вій зробив усе, що тільки від нього залежало. Ніколи ще матроси американського флоту не виявляли такого терпіння і ретельності. Вони були не винні, що експедиція не мала успіху. Залишалося якнайскоріше повернутися па батьківщину.
Заява в цьому дусі була зроблена капітану. Капітан стояв на своєму. Матроси не приховували свого невдоволення, і дисципліна на судні занепала. Я не хочу сказати, що на борту почався бунт, але все-таки після нетривалого опору капітан Фарагут, як колись Колумб, змушений був просити три дні відстрочки. Якщо протягом трьох днів чудовисько не буде виявлено, керманич покладе кермо на борт, і “Авраам Лінкольн” спрямує свій біг убік європейських морів.
Обіцянка була дана 2 листопада. Настрій команди відразу піднявся. З новою енергією люди вдивлялися в океанські води. Кожен хотів кинути останній погляд на море в надії на успіх. Підзорні труби знову пішли в хід. Це був останній урочистий виклик гіганту-нарвалу, і чудовисько не мало причини ухилитися від вимоги “стати перед судом”!
Два дні спливло. “Авраам Лінкольн” ішов під малими парами. Команда вигадувала тисячу способів, щоб привернути увагу тварини або “розворушити” її, на той випадок, якщо вона знаходиться в тутешніх водах. Величезні шматки сала, прив’язані до мотузок, теребенилися за кормою(1), — треба сказати, на превелике задоволення акул! “Авраам Лінкольн” лежав у дрейфі, а довкола нього шлюпки борознили море у всіх напрямках, не залишаючи без уваги жодної крапки на його поверхні. Настав вечір 4 листопада, а підводна таємниця так і залишалася таємницею!
Опівдні 5 листопада минав зазначений термін. З останнім ударом годинника капітан Фарагут, вірний своєму слову, мав віддати наказ повернути на південний схід і залишити води північної частини Тихого океану.
Фрегат перебував тоді під 31°15′ північної широти і 136°42′ східної довготи. Японські береги були менше аніж за двісті миль під вітром. Настала ніч. Пробило восьму годину. Густі хмари заволокли серп місяця, що вступив у свою першу чверть. Легкими хвилями розбігалася вода з-під форштевня фрегата.
Я стояв на бакові, обіпершись па поручні штирборту(2). Консель, що знаходився поруч, дивився прямо перед собою. Матроси, піднявшись на ванти, спостерігали за обрієм, що усе звужувався у вечірніх сутінках. Офіцери, приставивши до очей нічні біноклі, обнишпорювали води, огорнені передвечірньою імлою. Де-не-де місячний промінь, прорвавшись крізь хмари, кидав срібні зблиски на темпу поверхню океану. Але надходили хмари, і срібний слід гаснув у мороці. Позираючи на Конселя, я вирішив, що вперше за весь цей час він піддався загальному настрою. Так принаймні мені здавалося. Можливо, що вперше в житті нерви його напружилися під впливом цікавості.
(1) Корма — задня частина судна.
(2) Штирборт — правий борт судна.
— Ну, Конселю, — сказав я, — востаннє випадає нагода заробити дві тисячі доларів!
— З дозволу пана професора, скажу, — зауважив Консель, — що я ніколи не розраховував на цю премію. І якби уряд Сполучених Штатів пообіцяв не дві тисячі доларів, а сто, він не втратив би ні копійки!
— Ти правий, Конселю. Дурна витівка! І ми вчинили легковажно, вплутавшись у цю справу. Скільки часу змарновано! Скільки даремних хвилювань! Ще півроку тому ми могли б повернутися до Франції…
— У квартирку пана професора, — підхопив Консель, — при Паризькому музеї! І я б уже класифікував викопні зразки з колекції пана професора! Бабіруса, вивезена паном професором, сиділа б тепер у клітці в Ботанічному саду і приохочувала до себе цікавих із усіх кінців столиці!
— Усе це так і було б, Конселю! І, уявляю, як з пас будуть сміятися!
— Та вже ж! — відповідав спокійно Консель. — Я думаю, що будуть глузувати з пана професора. Не знаю, чи казати…
— Говори, Коиселю.
— …і пан професор заслужив ці глузи.
— Ради Бога!
— Коли маєш честь бути ученим, як пан професор, не слід пускатися…
Консель не закінчив своєї люб’язності. Глибоку тишу порушив голосний вигук. Це був голос Неда Ленда. Нед Ленд кричав:
— Ого-го! А наша-бо штука під вітром, перед самим нашим носом!
