Глава шоста ПІД УСІМА ПАРАМИ
Весь екіпаж кинувся до гарпунера: капітан, офіцери, матроси, юнги, навіть механіки, що полишили свої машини, навіть кочегари, що залишили свої топки. Був відданий наказ зупинити судно, і фрегат ішов лише в силу інерції.
Ніч була темна; і я здивувався, як міг канадець, при усій своїй пильності, що-небудь побачити в такому мороці. Серце в мене калатало так, що готове було розірватися.
Але Нед Ленд не помилився. І невдовзі ми усі побачили предмет, на який він указував.
У двох кабельтових від “Авраама Лінкольна”, за штирбортом, море, здавалося, було освітлене зсередини. Це не було звичайним явищем світіння моря. Чудовисько, спливши в поверхневі водні шари, відпочивало в декількох туазах(1) від поверхні океану, і від нього струмувало це яскраве, незбагненної сили світло, про яке згадували у своїх повідомленнях багато капітанів. Якою ж надзвичайною потужністю мали володіти світні органи живого організму, що випромінювали таке чудове сяйво! Світний предмет мав контури величезного, подовженої форми, овалу, у центрі якого, як у фокусі, світло було особливо яскраве, у міру ж наближення до країв слабшало.
(1) Туаз — міра довжини, дорівнює 1,949 метра.
— Так це просто скупчення фосфоресціюючих організмів! — вигукнув один з офіцерів.
— Ви помиляєтеся, шановний, — заперечив я рішуче. — Ніколи фолади або сальпи не виділяють таку яскраву світну речовину. Це світло електричного походження… Утім, погляпьте-но туди! Світло переміщається! То наближається, то віддаляється. Тепер воно прямує до нас!
На палубі піднявся лемент.
— Струнко! — скомандував капітан Фарагут. — Кермо під вітер! Задній хід!
Усі кинулися по своїх місцях: хто до керма, хто в машинне відділення. І “Авраам Лінкольн”, розгорнувшись на бакборт, описав півколо.
— Право руля! Хід уперед! — командував капітан Фарагут. Фрегат набрав великого ходу і став віддалятися від світної точки.
Я помилився. Фрегат тільки мав намір віддалитися, але надприродна тварина погналася за ним зі швидкістю, що перевищувала швидкість його ходу.
Ми затаїли подих. Швидше, навіть не страх, а подив прикував нас до місця. Тварина гналася за нами, ніби граючись. Вона зробила коло довкруж судна, що йшло зі швидкістю чотирнадцяти вузлів, обдавши його каскадом електричних променів, немов світним пилом, і миттєво виявилася на відстані двох або трьох миль від нас, залишивши за собою в морі фосфоресціюючий слід, що нагадував клуби диму, який викидає локомотив кур’єрського потяга. І раптом з-за темної лінії обрію, куди воно відступило, щоб узяти розбіг, чудовисько ринулося па “Авраама Лінкольна” із страхітливою швидкістю і, круто обірвавши свій біг у двадцяти футах від борту, згасло. Ні, воно не пішло під воду, інакше яскравість його світіння зменшувалася б поступово, — воно згасло відразу, немов джерело цього світлового потоку миттєво вичерпалося. І відразу ж з’явилося по інший бік судна, чи то обійшовши його, чи то прослизнувши під його корпусом. Щосекунди могло відбутися фатальне зіткнення.
Маневри фрегата мене дивували. Корабель рятувався втечею, а не вступав у бій. Фрегату належало переслідувати морське чудовисько, а тут чудовисько переслідувало фрегат! Я звернув на це увагу капітана Фарагута. У цю хвилину на його завжди врівноваженому обличчі було помітно неабиякий подив.
— Пане Аронаксе, — сказав він у відповідь, — я не знаю, з яким грізним звіром маю справу, і не хочу ризикувати своїм фрегатом у нічній пітьмі. І як накажете атакувати невідому тварину? Як від неї захищатися? Почекаємо світанку, тоді ролі переміняться.
— Отже, ви сумніваєтеся вже в природі цього явища, капітане?
— Бачите, пане, цілком імовірно, що це гігантський нарвал, притому електричний нарвал!
— Мабуть, — сказав я, — він так само небезпечний, як електричний скат.
— Ну, а якщо в цього звіра ще й електричні органи, то це воістину найстрашніша тварина, коли-небудь створена рукою творця! — відповів капітан. — Тому, пане, я хочу вжити всіх запобіжних заходів.
Екіпаж фрегата був на ногах усю піч. Ніхто не склепив очей. “Авраам Лінкольн”, не в змозі змагатися у швидкості з морською твариною, стримав хід і йшов під малими парами. Нарвал, ніби копіюючи його дії, ліниво погойдувався на хвилях і, здавалося, не виявляв бажання залишати бойовище.
Близько півночі вій усе-таки зник, або, говорячи точніше, “згас”, як гігантський світляк. Чи не сховалася тварина в морських глибинах? Ми не сміли на це сподіватися. Була перша година ночі, коли ми почули оглушливий свист. Здавалося, що десь поблизу, вирвавшись із океанських глибин, забив могутній фонтан.
Капітан Фарагут, Нед Ленд і я стояли в цей момент на юті і з жадібністю вдивлялися в нічний морок.
— А чи часто вам, Неде Леиде, доводилося чути, як кити викидають воду? — поцікавився капітан.
— Частенько, пане! Але жодного разу не доводилося зустрічати кита, один вигляд якого приніс би мені дві тисячі доларів.
— Справді, ви заслужили премію. Ну, а скажіть мені, коли кит викидає воду з носових отворів, чутно такий же шиплячий свист?
— Точнісінько! Але тільки шуму побільше. Помилки бути не може. Ясно, що до нас пришвартувалося китоподібне, котре водиться в тутешніх водах. З вашого дозволу, пане, — додав гарпунер, — на світанку я скажу йому кілька теплих слів!
— Якщо він буде в настрої вас вислухати, містере Ленд, — зауважив я з деяким сумнівом.
— Коли я наближуся до нього на відстань чотириразової довжини гарпуна, — заперечив канадець, — так доведеться вислухати!
— Але для цього я повинен дати вам вельбот(1)? — запитав капітан.
— Само собою.
— І ризикувати життям веслярів?
— І моїм! — просто сказав гарпунер.
(1) Вельбот — морська шлюпка із загостреним носом і кормою.
Близько другої ночі, під вітром, за п’ять миль від “Авраама Лінкольна”, знову з’явився предмет, що настільки ж інтенсивно світився. Попри відстань і шум вітру та моря, виразно чувся могутній сплеск хвостом і астматичне дихання тварини. Здавалося, що повітря, подібно до пари в циліндрах машини в дві тисячі кінських сил, уривалося в легені цього гіганта моря, коли він, спливши на поверхню океану, переводив подих.
“Ну, — подумав я, — гарний кит, що може поміритися силами з цілим кавалерійським полком!”
До світанку ми були насторожі і готувалися до бою. Китоловні сіті були розкладені по бортах судна. Помічник капітана наказав приготувати мушкетони, що викидають гарпун па відстань цілої милі, і тримати напоготові рушниці, заряджені розривними кулями, що б’ють наповал навіть найбільших тварин. Нед Ленд обмежився тим, що нагострив свій гарпун — смертоносне знаряддя в його руках.
О шостій годині почало світати; і з першими променями ранкової зорі померкло електричне сяйво нарвала. О сьомій годині майже зовсім розвиднилося; але густий ранковий туман застелян обрій, і в найкращі підзорні труби нічого не можна було розгледіти. Яке було наше розчарування і гнів, можна собі уявити!
Я піднявся па бізань-щоглу(1). Кілька офіцерів вилізли на марсові площадки.
(1) Бізань — остання щогла на вітрильнику, а також нижнє косе вітрило на ній.
О восьмій годині густі клуби туману попливли над хвилями і повільно почали розсіюватися. Обрій розширився і прояснився.
Зненацька, як і напередодні, пролунав голос Неда Ленда.
— Дивіться! Ця штука з лівого борту, за кормою! — кричав гарпунер.
Усі погляди скупчилися в зазначеному напрямку.
Там, за півтори милі від фрегата, виднілося якесь довге темне тіло, що виступало приблизно на метр над поверхнею води. Хвилі пінилися під могутніми ударами його хвоста. Ніколи ще не доводилося спостерігати, щоб хвостовий плавець розбивав хвилі з такою силою! Сліпучий своєю білизною слід, описуючи дугу, позначав шлях тварини.
Фрегат наблизився до китоподібної тварини.
Я став уважно вдивлятися в нього. Повідомлення “Шанона” і “Гельвеції” трохи перебільшили його розміри. По-моєму, довжина тварини не перевищувала двохсот п’ятдесятьох футів. Що ж до товщини, то її важко було визначити; все-таки у мене виникло враження, що тварина дивовижно пропорційна у всіх трьох вимірах.
У той час як я спостерігав за цією дивовижною істотою, з його носових отворів вирвалися два водяних стовпи, що розсипалися срібними бризками на висоті сорока метрів. Тепер у мене було деяке уявлення про те, як нарвал дихає. І я дійшов до висновку, що тварина належить до підтипу хребетних, до класу ссавців, загону китоподібних, сімейства… От цього я ще не вирішив. Загін китоподібних містить у собі китів, кашалотів і дельфінів; до останнього зараховуються і нарвали. Кожне сімейство підрозділяється на роди, роди на види, види… Я не міг іще визначити, до якого роду і виду належить тварина; але я не сумнівався, що заповню прогалину у класифікації за допомогою неба і капітана Фарагута.
Команда з нетерпінням очікувала наказів начальника. Капітан якийсь час уважно спостерігав за твариною, потім наказав покликати старшого механіка. Той з’явився.
— Пари розведені? — запитав капітан.
— Так точно! — відповів механік.
— Підсилити тиск! Дати повний хід!
Трикратне “ура” гримнуло у відповідь на наказ.
Час бою настав. Кілька секунд потому із двох труб фрегата валували клуби чорного диму, палуба дрижала від клекотання пари в котлах, що працювали під високим тиском.
Могутній гвинт запрацював, і “Авраам Лінкольн” під усіма парами кинувся до тварини. Тварина підпустила до себе корабель на відстань напівкабельтова. Потім неквапно попливла, тримаючись на шанобливій відстані.
Принаймні три чверті години продовжувалася погоня, але фрегат не виграв і двох туазів. Було очевидно, що при такій швидкості тварини не наздогнати.
Капітан Фарагут люто смикав свою густу бороду.
— Неде Ленд! — гукнув він. Канадець підійшов.
— Ну, містере Ленд, — сказав капітан, — чи не час спустити шлюпки?
— Доведеться почекати, пане, — відповів Нед Ленд. — Поки ця тварюка сама не побажає датися в руки, її не візьмеш!
— Що ж робити?
— Підняти тиск пари, якщо це можливо, пане. Я ж, із вашого дозволу, вмощуся на бушприті(1) і, як тільки ми підійдемо ближче, ударю по цій тварині гарпуном.
— Ідіть, Неде, — відповів капітан Фарагут. — Збільшити тиск пари! — скомандував він механікам.
(1) Бушприт — брус, що служить для підіймання носових вітрил.
Нед Ленд зайняв свій пост. Запрацювали топки, і гвинт став давати сорок три оберти за хвилину; пара клубами виривалася назовні через клапани. Кинутий у воду лаг показав, що “Авраам Лінкольн” робить вісімнадцять з половиною миль за годину.
Але і проклята тварина пливла зі швидкістю вісімнадцять з половиною миль за годину!
Протягом години фрегат йшов на такій швидкості, не вигравши жодного туаза! Як це було принизливо для одного із найбільш швидкохідних суден американського флоту! Команда шаленіла. Матроси проклинали морське чудовисько, але воно й у вус не дуло! Капітан Фарагут уже не смикав свою борідку, а кусав її.
Знову було покликано старшого механіка.
— Тиск доведений до межі? — запитав капітан.
— Так точно, капітане, — відповів той.
— Скільки атмосфер?..
— Шість з половиною.
— Доведіть до десяти.
Воістину американський наказ! Капітан пароплава якої-небудь приватної компанії на Місісіпі, у прагненні обігнати “конкурента”, не міг би вчинити краще!
— Консель, — сказав я моєму вірному слузі, — ми, як видно, злетимо в повітря!
— Як буде завгодно пану професору! — відповідав Консель. Зізнаюся, відвага капітана була мені до душі.
Запобіжні клапани були затиснуті. Знову засипали вугілля на колосники. Вентилятори нагнітали повітря в топки. “Авраам Лінкольн” рвався вперед. Щогли дрижали до самого степса(1), і вихори диму з трудом проривалися назовні крізь вузькі отвори труб.
Удруге кинули лаг.
— Скільки ходу? — запитав капітан Фарагут.
— Дев’ятнадцять і три десятих милі, капітане.
— Підняти тиск!
Старший механік скорився. Манометр показував десять атмосфер. Але і чудовисько йшло “під усіма парами”, роблячи без помітного зусилля по дев’ятнадцять і три десятих милі за годину.
Яка гонитва! Не можу описати свого хвилювання. Я тремтів усіма фібрами(2)! Нед Ленд стояв на посту з гарпуном у руці. Кілька разів тварина підпускала фрегат на близьку відстань до себе.
— Наздоганяємо! Наздоганяємо! — кричав канадець.
(1) Степе — гніздо, яке фіксує нижній кінець щогли.
(2) Усіма фібрами — дуже сильно, найвищою мірою.
Але в той момент, коли він готувався метнути гарпун, тварина рятувалася втечею, розвиваючи швидкість не менше тридцяти миль на годину. І в той час як ми йшли з максимальною швидкістю, тварина, немов знущаючись над нами, описала навколо нас велике коло! В. усіх нас вирвався шалений вигук.
Опівдні нас відокремлювала від тварини така ж відстань, як і о восьмій годині ранку.
Капітан Фарагут наважився, нарешті, удатися до більш крутих заходів.
— Ага! — сказав він. — Від “Авраама Лінкольна” тварина вислизає! Подивимося, чи вислизне вона від конічних бомб! Боцмане! Людей до носової гармати!
Гармати на бакові негайно зарядили і навели. Пролунав постріл, але снаряд пролетів на кілька футів вище від тварини, що знаходилася на відстані півмилі від фрегата.
— Вправнішого навідника! — скомандував капітан. — П’ятсот доларів тому, хто пристрелить цей виплодок пекла!
Старий канонір із сивою бородою, — я як зараз бачу його спокійний погляд і незворушне обличчя, — підійшов до гармати, ретельно навів її і довго прицілювався.
Не устиг пролунати постріл, як розляглося багатоголосе “ура!”.
Снаряд улучив у ціль. Але дивовижа! Ковзнувши по спині тварини, що виступала з води, ядро, відлетівши милі на дві, упало в море.
— Ах, щоб тобі! — скрикнув розлючено старий. — Тож цей гад у панцирі із шестидюймового заліза!
— Прокляття! — закричав капітан Фарагут.
Полювання поновилося; і капітан, нахиляючись до мене, сказав:
— Поки фрегат не злетить у повітря, я буду полювати за цим звіром!
— Ви правильно робите, — відповів я.
Можна було сподіватися, що тварина втомиться, не витримавши змагання з паровою машиною. Анітрохи! Спливала година за годиною, а вона не виявляла ні найменшої ознаки стомлення.
До честі “Авраама Лінкольна” треба сказати, що він полював за звіром з нечуваною завзятістю. Я гадаю, він зробив щонайменше п’ятсот кілометрів у цей нещасливий день шостого листопада! Але настала ніч і огорнула мороком неспокійний океан.
Тієї миті мені здалося, що наша експедиція закінчилася і ми ніколи більше не побачимо фантастичну істоту. Але я помилявся.
О десятій годині п’ятдесят хвилин вечора знову спалахнуло електричне сяйво в трьох милях під вітром від фрегата — настільки ж ясне, яскраве, як і минулої ночі.
Нарвал лежав нерухомо. Може, стомившись за день, він спав, погойдуючись на хвилях? Капітан Фарагут вирішив скористатися слушним моментом.
Він віддав потрібні накази. “Авраам Лінкольн” узяв малий хід, щоб не розбудити свого супротивника. Зустріти у відкритому океані сплячого кита зовсім не рідкість, і сам Нед Ленд загарпунив не одного з них саме під час сну. Канадець знову зайняв свій пост на бушприті.
Фрегат безшумно наблизився на два кабельтових до тварини. Тут машину було зупинено, і судно йшло за інерцією. На борту запанувала тиша. Усі затаїли подих. Ми були усього за сотню футів від світляного простору. Сила світіння ще збільшилася і буквально сліпила очі.
Я стояв на баку, обіпершись об борт, і бачив, як унизу, на бушприті, Нед Ленд, вчепившись однією рукою за мартинштаг, потрясав своїм страшним знаряддям. Всього двадцять футів відокремлювало його від тварини.
Раптом рука Неда Ленда піднялася широким помахом, і гарпун здійнявся в повітрі. Почувся дзенькіт, як при ударі по металу.
Електричне випромінювання згасло миттєво, і два гігантські водяні стовпи обрушилися на палубу фрегата, збиваючи з ніг людей, ламаючи фальшборти.
Пролунав страшний тріск, і, не встигнувши схопитися за поручні, я вилетів за борт.
Глава сьома КИТ НЕВІДОМОГО ВИДУ
Зненацька упавши у воду, я був приголомшений, але свідомість не втратив.
Мене відразу ж потягнуло на глибину близько двадцяти футів. Я добре плаваю; і хоча не претендую змагатися з такими плавцями, як Байрон і Едгар По, але, опинившись у воді, я не розгубився. Двома сильними помахами я сплив на поверхню океану.
Я став шукати очима фрегат. Чи помітили там моє зникнення? Чи повернув “Авраам Лінкольн” на інший галс? Чи здогадався капітан Фарагут послати на мої розшуки шлюпку? Чи є надія на порятунок?
Морок був повний. Я ледь розрізнив удалині якусь темну масу, що, судячи з вогнів, які поступово згасали, віддалялася на схід. Це був фрегат. Я загинув!
— Рятуйте! На допомогу! — закричав я, намагаючись, щосили пливти услід “Авраамові Лінкольну”.
Одяг стискував мене. Намокнувши, він прилипав до тіла, утруднюючи рухи. Я йшов до дна! Я задихався!..
— На допомогу!
Я крикнув востаннє. Захлеснуло рот водою. Я став битися, але безодня втягувала мене…
Раптом чиясь сильна рука схопила мене за комір і одним ривком витягла на поверхню води. І я почув, так, почув! як у самісіньке моє вухо хтось сказав:
— Якщо пан зволить обіпертися на моє плече, йому буде легше плисти.
Я схопив за руку вірного Конселя.
— Це ти! — закричав я. — Ти!
— Я, — відповідав Консель, — і в повному розпорядженні пана професора.
— Ти упав у воду разом зі мною?
— Ні, не впав. Але, перебуваючи на службі у пана професора, стрибнув за ним.
І він вважав свій учинок природним!
— А фрегат?
— Фрегат! — відповідав Консель, лягаючи на спину. — Не порадив би я пану професору розраховувати на нього!
— Що ти кажеш?
— А те, що, коли я стрибнув у море, вахтовий крикнув: “Гребний гвинт зламано!”
— Зламано?
— Так! Чудовисько пробило його своїм бивнем. Думаю, що “Авраам Лінкольн” відбувся невеликою аварією. Але для нас це плачевна історія. Фрегат утратив керування!
— Виходить, ми загинули!
— Усе може бути, — спокійно відповів Консель. — Утім, ще є кілька годин у нашім розпорядженні; а за кілька годин може багато чого трапитися!
Холоднокровність незворушного Копселя підбадьорила мене. Я поплив скільки вистачало сил; але промоклий одяг здавлював мене, як свинцеве покриття, і я ледве тримався на воді. Консель це помітив.
— Чи не дозволить пан розрізати на ньому одіж? — сказав він. Вийнявши ніж, Консель розпоров на мені одяг від верху донизу, і поки я його підтримував на воді, він зірвав його з мене.
Я у свою чергу зробив таку ж послугу Конселю. І ми, тримаючись один одного, продовжували наше “плавання”.
Усе-таки становище наше було не менш катастрофічним. Нашого зникнення, можливо, і не помітили. А якби і помітили, фрегат, що втратив керування, усе одно в пошуках нас не міг піти проти вітру. Розраховувати можна було тільки на шлюпки.
Консель холоднокровно обговорював усі можливості нашого порятунку і склав план дій. Дивна натура! Флегматичний хлопець почував себе тут як удома!
Отже, єдина надія була на шлюпки “Авраама Лінкольна”. Значить, нам необхідно було якомога довше протриматися на воді.
Заощаджуючи свої сили, ми вирішили діяти в такий спосіб: у той час як один із нас, схрестивши руки і витягнувши ноги, буде відпочивати, лежачи па спині, інший буде пливти, підштовхуючи перед собою відпочиваючого. Ми змінювали один одного кожні десять хвилин. Чергуючись у такий спосіб, ми сподівалися утриматися на плаву кілька годин, а може, і до світанку!
Слабка надія! Але людина так уже створена, що ніколи не втрачає надії. Все-таки нас було двоє.
Але якби я, як це не парадоксально, і утратив всякі ілюзії, якби у хвилину слабкості і готовий був здатися без боротьби, — я не міг би цього зробити!
Зіткнення фрегата з нарвалом відбулося близько одинадцятої години вечора. Отже, до світанку залишалося майже вісім годин. Задача цілком здійсненна за умови чергування. Море було спокійне, плавання майже не стомлювало нас. Час від часу я вдивлявся в густий морок, що порушувався лише фосфоричним світінням води, потривоженої змахами наших рук. Я дивився на світні хвилі, що, розбиваючись об мою руку, розбігалися широким водяним полем, поцяткованим свинцевими відблисками. Ми немов пливли в морі ртуті.
Близько першої ночі мене раптово охопила крайня утома. Руки і ноги судомило. Консель мав підтримувати мене, і турбота про наш порятунок випала па його долю. Незабаром я почув його уривчасте і важке дихання. Консель задихався, і я зрозумів, що довго він не витримає.
— Облиш мене! Облиш! — говорив я.
— Залишити пана професора! Нізащо! — відповів він. — Я сподіваюся потонути першим.
У цю хвилину місяць прозирнув крізь чорну хмару, що вітер її гнав на південь. Поверхня океану заіскрилася при місячному сяйві. Благодатне сяйво місяця додало нам сил. Я підняв голову. Окинув поглядом обрій. Удалині, на відстані п’яти миль від нас, ледь вимальовувався темний силует фрегата. Але жодної шлюпки у воді!
Я хотів крикнути. Але хіба почують мій голос на такій відстані! До того ж я не міг розтулити розпухлих губ. Консель зібрався із силами і крикнув:
— На допомогу! На допомогу!
Зупинившись на секунду, ми прислухалися. Що це? Шум у вухах від припливу крові до голови? Чи мені здалося, наче на лемент Копселя відповіли погуком?
— Ти чув? — прошепотів я. —Чув!
І Консель знову відчайдушно закричав.
Помилитися було не можна! Людський голос відповів на крик Конселя! Чи був це голос такого ж бідолахи, як і ми, викинутого в океанську безодню, такої ж жертви катастрофи, що спостигла корабель? А чи не подають нам сигнали зі шлюпки, невидимої в мороці ночі?
Консель, зібравши останні сили й обіпершись на моє плече, зведене судомою, висунувся наполовину з води, але відразу упав знесилений.
— Що ти бачив?
— Я бачив, — прошепотів він, — я бачив… помовчімо краще… побережемо наші сили!
Що ж він побачив? І раптом думка про морське чудовисько вперше спала мені на думку. Чи не побачив він морське чудовисько?.. Ну, а людський голос?
Минули ті часи, коли Іони ховалися в череві китів!
Консель з останніх сил підштовхував мене перед собою. Часом він піднімав голову і, дивлячись удалину, кричав. На його лемент відповідав голос, що ставав усе чутніший, немовби наближаючись до нас.
Але слух відмовлявся мені слугувати. Сили мої вичерпувалися, пальці німіли, плече ставало ненадійною опорою, я не міг закрити рота, зведеного судомою. Я захлинався солоною водою. Холод пронизував мене до самих кісток. Я востаннє підвів голову і пішов до дна…
І тут я наштовхнувся на якесь тверде тіло. Я затримався на ньому. Відчув, що мене виносить на поверхню води, що дихати легше… я знепритомнів…
Очевидно, я незабаром отямився завдяки енергійному розтиранню всього тіла. Розплющив очі…
— Консель! — прошепотів я.
— Пап зволив покликати мене? — відгукнувся Консель.
І при світлі місяця, що заходив, переді мною майнуло й інше обличчя, що я його відразу упізнав.
— Нед! — скрикнув я.
— Атож, це я, пане! Як бачите, усе ще ганяюся за премією! — відповів канадець.
— Вас скинуло у воду при струсі фрегата?
— Так точно! Але мені повезло більше, аніж вам. Я майже відразу ж висадився на плавучий острівець.
— На острівець?
— Точніше сказати, осідлав нашого гігантського нарвала!
— Не розумію вас, Неде, — сказав я.
— Бачите, я відразу ж скумекав, чому мій гарпун не міг пробити шкіру чудовиська, а тільки ковзнув по поверхні.
— Чому, Неде? Чому?
— А тому, що ця тварина, пане професоре, закута в сталевий панцир!
До мене раптом повернулася здатність мислити, пожвавилася пам’ять, я отямився.
Слова канадця остаточно протверезили мене. Трохи оговтавшись від потрясіння, я видерся на спину цієї невразливої істоти або предмета. Я спробував ударити по ньому ногою. Тіло було явно тверде, непіддатливе, несхоже на м’яку масу тіла великих морських ссавців!
Але це могло бути кістковим панциром, подібно до суцільного кістяного покриву черепа допотопних тварин! А якщо так, то мені довелося б віднести чудовисько до допотопних плазунів типу черепах або крокодилів.
Але ні! Спина, що відливала чорним глянцем, на якій я стояв, була гладенька, відполірована, а не луската. При ударі вона видавала металевий звук і, як це не дивно, була склепана з листового заліза. Сумніву не було! Те, що ми вважали твариною, чудовиськом, надзвичайним явищем природи, котре поставило в тупик увесь учений світ, і що схвилювало уяву моряків обох півкуль, виявилося ще більш чудесним явищем: творінням людських рук!
Якби мені довелося установити існування найфантастичнішої, напівміфічної тварини, я не був би так вражений. У тім, що природа творить чудеса, немає нічого дивного, але побачити своїми очима щось чудесне, надприродне і притому створене людським генієм, — отут є над чим помислити!
Однак роздумувати довго не було часу. Ми лежали на поверхні небаченого підводного судна, що нагадувало собою, наскільки я міг судити, величезну сталеву рибу. Думка Неда Ленда щодо цього склалася. Нам із Конселем лишалося тільки погодитися з ним.
— Якщо це і справді судно, — сказав я, — то повинні бути і машини, що приводять його в рух, і екіпаж для керування ним?
— Ну, як і належить! — відповів гарпунер. — Але от уже третя година, як я стирчу на цьому плавучому острівці, а не помітив ніяких ознак життя.
— Що ж, судно рухається?
— Ні, пане Аронаксе! Погойдується собі на хвилях, а з місця не рушає.
— Ну. ми-то знаємо, якнайкраще, яка швидкохідність цього судна! Щоб розвинути таку швидкість, потрібні машини, а щоб керувати машинами, потрібні механіки, з чого я роблю висновок, що… ми врятовані!
— Гм! — із сумнівом проказав Нед.
У цей момент, немов на підтвердження моїх слів, за кормою цього фантастичного судна почулося якесь шипіння. Очевидно, прийшли в рух лопаті гребного гвинта, і судно дало хід. Ми ледь устигли схопитися за невелике узвишшя в носовій частині, що виступало з води сантиметрів на вісімдесят. На щастя, судно йшло з помірною швидкістю.
— Поки цей поплавець тримається на поверхні, — бурчав Нед Ленд, — мені нічого заперечити. Але коли йому прийде фантазія пірнути, я не дам і двох доларів за свою шкіру!
Канадець міг би дати за неї іще менше. Треба було невідкладно починати переговори з людьми, що знаходилися в цьому плавучому механізмі. Я став обмацувати поверхню, відшукуючи який-небудь люк, отвір, яку-небудь “горловину”, говорячи технічною мовою; але ряди заклепок, щільно пригнаних до країв сталевої обшивки, не залишали ніякої щілини.
Місяць зайшов за обрій, і ми опинилися в цілковитій темряві. Потрібно було очікувати світанку, щоб спробувати проникнути усередину підводного судна.
Отже, наше життя цілком залежало від примхи таємничих керманичів, що керували судном! Якби вони здумали пірнути під воду, ми б загинули! У противному разі я не сумнівався в можливості ввійти з ними в стосунки. І справді, якщо тільки вони не виробляли кисень хімічним способом, їм доводилося час від часу спливати на поверхню океану, щоб поновити запаси чистого повітря! А отже, мав бути якийсь отвір, через який повітря надходило усередину судна.
Марні були надії на допомогу капітана Фарагута! Ми йшли на захід із помірною швидкістю, не більше, я думаю, дванадцяти миль за годину. Лопаті гвинта розрізали воду з математичною рівномірністю, викидаючи час від часу в повітря цілі снопи фосфоресціюючих бризок.
Близько четвертої години ранку швидкість ходу зросла. Ми ледь утримувалися на полірованій поверхні судна, котре із запаморочливою швидкістю перетинало океанські хвилі, які несамовито хльоскали зусібіч. Добре, що Нед намацав якірне кільце, вправлене в сталеву обшивку! Ми поспішили міцніше за нього ухопитися.
Минула і ця довга ніч.
Мені важко відновити в пам’яті усе, що було пережито мною в ту ніч! Пам’ятаю, що інколи, коли шум вітру і гуркіт хвиль стихав, доносилися здалеку швидкі акорди, уривки мелодії. Що за таємниче підводне судно? Куди тримає воно шлях? Що за люди знаходяться в ньому? Що за дивовижний механічний двигун дозволяє йому розвивати таку скажену швидкість?
Розвиднілося. Ранковий туман огорнув нас своєю завісою. Але і туман розсіявся. Я хотів уже приступити до ретельного огляду верхньої частини корпусу, що виступала з води у вигляді горизонтального майданчика, як раптом відчув, що судно повільно занурюється у воду.
— Гей ви, дияволи! — заволав Нед Ленд, гупаючи ногами по металу обшивки. — Відчиняйте, та хутчіше! Горе-мореплавці!
Але важко було що-небудь почути через оглушливий шум гребного гвинта. На щастя, занурення в морські глибини припинилося.
Зсередини судна почувся брязкіт засувів. Піднялася кришка люка. Відтіля виглянув чолов’яга; він викрикнув якесь незрозуміле слово і миттєво зник.
Кілька хвилин потому з люка вийшли вісім дужих крем’язнів із непроникними лицями; вони мовчки потягли пас усередину свого грізного підводного, корабля.
Глава восьма MOBILIS IN MOBILE(1)
(1) Рухливий у рухливому (лат.).
Це безцеремонне викрадення здійснилося зі швидкістю блискавки. Ми буквально не встигли опам’ятатися. Не знаю, що відчували мої супутники, опинившись у плавучій в’язниці, але в мене мороз пробіг по шкірі. З ким ми мали справу? Безсумнівно, з піратами нової формації, що розбійничали на морях новим винайденим ними способом.
Ледь кришка вузького люка закрилася, я опинився в повній темряві. Очі, що звикли до денного світла, відмовлялися слугувати в цьому мороці. Я навпомацки йшов, ступаючи босими ногами по залізних сходинках. Слідом за мною вели Неда Ленда і Консе-ля. Унизу сходів знаходилися двері, що розчахнулися і, пропустивши нас, із дзенькотом зачинилися.
Ми залишилися самі. Куди ми потрапили? Що можна було сказати? Я уявити собі не міг, де ми знаходимося. Усе було занурено в морок. Морок був настільки повний, що навіть кілька хвилин потому не можна було вловити ні найменшого проблиску світла, мерехтіння якого відчувається найтемнішої ночі.
Нед Ленд, розлютований брутальністю поводження, дав волю своєму обуренню.
— Тисяча чортів! — волав він. — Ці люди перевершили в гостинності каледоиських дикунів! Бракує тільки, щоб вони виявилися людожерами. Мене це анітрохи не здивує, але я заздалегідь заявляю, що добровільно на поїдання не здамся!
— Годі, друже Нед, годі! — говорив незворушний Консель. — Не кип’ятися завчасно. Ми ще не на сковороді!
— Не на сковороді! — відповідав канадець, — але в грубці-то вже напевно! І пітьма кромішня. На щастя, мій “bowie-knife” (1) при мені, і не потрібно багато світла, щоб його пустити в хід! Нехай тільки хоч один бандит торкнеться мене…
— Не хвилюйтеся, Нед, — сказав я гарпунеру, — і не ставте мас у неприємне становище своєю даремною гарячковитістю. Хтозна, чи не підслуховують нас? Спробуємо краще з’ясувати, де ми знаходимося!
(1) Ніж із широким лезом (англ.).
Я пішов навпомацки. Пройшовши кроків п’ять, я уперся в стіну, оббиту листовим залізом. Рушивши уздовж стіни, я наткнувся на дерев’яний стіл, біля якого стояло кілька ослонів. Підлога нашої в’язниці покрита була товстою циновкою із матеріалу, що заглушав кроки. На голих стінах не було й ознак дверей або вікна. Коисель, що пустився в обхід в інший бік, зіштовхнувся зі мною, і ми обоє вийшли насередину камери, що мала в довжину приблизно футів двадцять, а в ширину футів десять. Що стосується висоти, то Нед Ленд, попри свій ріст, не міг дотягтися— рукою до стелі.
Минуло півгодини, а усе залишалося як і було. І раптом наші очі, що звикли до повної темряви, засліпило яскраве світло. Наша в’язниця раптом освітилася. Світло було настільки яскраве, що в перший момент я мимоволі заплющив очі. Я пізнав це білувате сліпуче світло, що заливало в ту страшну ніч весь простір навколо підводного корабля, світло, що ми вважали чудовим явищем фосфоресценції морських організмів! Коли я відкрив очі, я побачив, що живлюще світло виходило з електричної арматури у виді півкулі, вправленої в стелю камери.
— Нарешті світло! — закричав Нед Ленд, що стояв в оборонній позі з ножем у руці.
— Так, але становище наше не прояснилося! — відповів я.
— Нехай пан професор запасеться терпінням, — сказав незворушний Консель.
При електричному освітленні можна було розгледіти камеру в усіх подробицях. Обстановка складалася зі столу і п’яти лав. Потаємні двері, очевидно, закривалися герметично. Жодного звуку ззовні не долинало до наших вух. Здавалося, усе вмерло на цьому судні. Чи пливли ми по поверхні океану? Чи занурилися в морську безодню? Цього не можна було вгадати.
Але недаремно ж засвітилася осяйна куля! У мене зблиснула надія, що хтось із екіпажу судна неодмінно з’явиться. Якщо хочуть забути про людей, не освітлюють підземні темниці!
Я не обманувся в сподіваннях. Почувся брязкіт затворів, двері відчинилися, увійшли двоє.
Один був невисокий на зріст, мускулястий, широкоплечий, з великою головою, скуйовдженим чорним волоссям, вусатий, гострозорий. Увесь його вигляд виказував жителя півдня і мав на собі відбиток чисто французької жвавості, що видавала в ньому провансальця. Дідро справедливо зауважив, що характер людини позначається в його рухах, а цей здоровань міг служити тому живим доказом. Відчувалося, що мова його барвиста, щедра на приказки, яскраві вирази, на химерні словечка. Утім, я не міг у цьому переконатися, бо в нашій присутності вони говорили на дивному невідомому мені наріччі.
Другий незнайомець заслуговує більш докладного опису. Для учня Грасіоле і Енгеля його обличчя було відкритою книгою. Я не вагаючись визначив основні риси характеру цієї людини: впевненість у собі, про що свідчили шляхетна постава голови, погляд чорних очей, сповнений холодної рішучості, спокій, адже блідість його шкіри говорила про холоднокровність, непохитність волі, що видавало швидке скорочення надбрівних м’язів, — нарешті, мужність, — бо його глибоке дихання свідчило про великий запас життєвих сил.
Додам, що це була людина горда, погляд її, твердий і спокійний, здавалося, виражав витонченість думки; і у всьому вигляді, у поставі, рухах, у виразі його обличчя позначалася, якщо вірити спостереженням фізіономістів, прямота натури.
У його присутності я мимоволі відчув себе у безпеці, і діалог з ним провіщав благополучний розв’язок нашої пригоди.
Скільки було років цій людині? Йому можна було дати і тридцять п’ять і п’ятдесят! Він був високого зросту; різко окреслений рот, чудові зуби, рука, тонка в кисті, з подовженими пальцями, найвищою мірою “психічна”, визначення запозичене зі словника хіромантів, тобто характерне для натури піднесеної і жагучої, усе в ньому дихало шляхетністю. Одне слово, ця людина становила досконалий зразок чоловічої краси, який мені ще не доводилося зустрічати. От ще прикметність його обличчя: очі, широко розставлені, могли ухопити поглядом майже чверть обрію! Ця здатність, — як я довідався пізніше, — поєднувалася з гостротою зору, що перевершувала Неда Ленда.
Коли незнайомець спрямовував на що-небудь свій погляд, брови його зсувалися; він примружував очі, обмежуючи поле зору, і дивився! Що за погляд! Він пронизував душу! Він проникав крізь водні шари, непроникні для наших очей, розкривав таємниці морських глибин!..
Обоє незнайомців були в беретах з хутра морської видри, взуті у високі морські чоботи з тюленячої шкіри. Одяг з якоїсь особливої тканини м’яко облягав їхній стан, не заважаючи рухам.
Високий,.— очевидно, капітан судна, — оглянув нас із пильною увагою, не вимовивши ні слова. Потім, обернувшись до свого супутника, він заговорив мовою, про існування якої я зовсім не підозрював. Це була благозвучна, гнучка, співуча мова з наголосами на голосних.
Той кивнув головою й зронив два-три слова тією ж мовою. Потім він запитально глянув на мене.
Я відповів чіткою французькою мовою, що не розумію його питання. Але він, очевидно, теж не зрозумів мене. Становище ставало досить скрутним.
— А все-таки нехай пан професор розповість їм нашу історію, — сказав мені Консель. — Либонь, ці добродії зрозуміють хоч щось!
Я став розповідати про наші пригоди, чітко, по складах, вимовляючи кожне слово, не упускаючи жодної подробиці. Я назвав наші імена, указав звання і з дотриманням усіх правил етикету представився особисто як професор Аронакс. Потім представив свого слугу Конселя і гарпунера, містера Неда Ленда.
Людина з прекрасними добрими очима слухала мене спокійно, навіть поштиво, і надзвичайно уважно, але я не міг прочитати на його обличчі, чи зрозумів він хоч що-небудь із моєї розповіді. Я закінчив оповідь. Він не вимовив ні слова.
Залишалася можливість порозумітися з ними по-англійському. Може, вони говорять мовою, що стала майже загальновживаною? Я швидко читав і по-англійському і по-німецькому, але вільно говорити не міг. А тут потрібна була насамперед чіткість викладу.
— Ну, тепер ваша черга, — сказав я гарпунеру. — Aнy, містере Ленд, не вдарте лицем у грязь і почніть переговори, як личить англосаксу, найчистішою англійською мовою! Хтозна, може вам поталанить більше, ніж мені.
Нед не змусив себе просити і повторив англійською мою розповідь. Вірніше, він передав сутність, але зовсім в іншій формі. Канадець, під впливом свого темпераменту, говорив із великою наснагою. Він у різких виразах протестував проти нашого ув’язнення, здійсненого із явним порушенням прав людини! Запитував, у силу якого закону нас тримають на цьому поплавку, посилався на habeas corpus (1) погрожував судовим переслідуванням тих, хто позбавив пас волі, скаженів, розмахував руками, кричав і зрештою виразним жестом дав зрозуміти, що ми вмираємо з голоду.
(1) Початкові слова закону про недоторканність особи, прийнятого англійським парламентом у 1679 році.
Це була суща правда, але ми про це майже забули.
На превеликий подив, гарпунер, очевидно, досягнув не більше за мене. Наші відвідувачі і бровою не повели. Мова Фарадея, як і мова Араго, була для них незрозуміла.
Збентежений невдачею, вичерпавши усі філологічні ресурси, я не знав, як нам бути далі. Але тут Консель сказав:
— Якщо пай професор дозволить, я поговорю з ними по-німецькому.
— Як, ти говориш німецькою мовою? — вигукнув я.
— Як усякий фламандець, з дозволу пана професора.
— Оце мені подобається! Давай, друзяко!
І Консель статечно розповів утретє всі перипетії нашої історії. Але, незважаючи на вишуканість зворотів і прекрасну вимову оповідача, німецька мова також не мала успіху.
Нарешті, доведений до краю, я спробував відновити в пам’яті свої юнацькі знання і пустився викладати наші поневіряння латиною. Цицерон затулив би собі вуха і виставив би мене за двері, але все-таки я довів розповідь до кінця. Результат був такий же жалюгідний.
Остання спроба теж не мала успіху. Незнайомці обмінялися кількома словами якоюсь незбагненною мовою і пішли, не подавши нам надії яким-небудь підбадьорливим знаком, зрозумілим у всіх країнах світу! Двері за ними зачинилися.
— Яка ницість! — заволав Нед Ленд, розлютувавшись уже, напевне, удвадцяте. — Як! З ними говорять і по-фраицузьки, і по-англійськи, і по-німецьки, і латиною, а ці пройди хоч би з увічливості словом обмовилися!
— Заспокойтеся, Нед, — сказав я розгарячілому гарпунеру. — Лементом справі не допоможеш.
— Але ви самі поміркуйте, пане професоре, — заперечив наш дратівливий компаньйон, — не здихати ж нам із голоду в цій залізній клітці!
— Ба! — зауважив філософськи Консель. — Ми ще в змозі протриматися чимало часу!
— Друзі мої, — сказав я, — не треба впадати у відчай. Ми були ще в гіршому стані. Не поспішайте, будь ласка, складати думку щодо командира й екіпажу цього судна.
— Моя думка вже склалася, — відповів Нед Ленд. — Страшенні негідники…
— Ну! А з якої країни?
— Із країни негідників!
— Любий Неде, — сказав я, — країна ця ще недосить чітко позначена на географічній карті, і, зізнаюся, важко визначити, якої національності наші незнайомці. Що вони не англійці, не французи, не німці — можна сказати з певністю. А все-таки мені здається, що командир і його помічник народилися під низькими широтами. У них зовнішність жителів півдня. Але хто вони? Іспанці, турки, араби чи індуси? Зовнішність їх не настільки типова, щоб судити про їхню національну приналежність. Що стосується мови, походження її абсолютно нез’ясоване.
— Велика прикрість — не знати всіх мов! — зауважив Консель. — А ще простіше було б ввести одну загальну мову!
— І це б не допомогло! — заперечив Нед Ленд. — Невже ви не бачите, що в цих людей мова власного винаходу, вигадана, щоб викликати сказ у порядної людини, яка хоче жерти! В усіх країнах світу зрозуміють, що треба людині, коли вона відкриває рот, клацає зубами, плямкає! Щодо цього мова одна як у Квебеку, так і в Паумоту, як у Парижі, так і скрізь: “Я голодний! Дайте мені поїсти!”
— Е-е! — сказав Консель. — Бувають такі нетямущі натури… Не устиг він сказати останнє слово, як двері розчинилися.
Увійшов стюард(1). Він приніс нам одяг, куртки і морські штани, пошиті з якоїсь дивовижної тканини. Я швидко вдягся. Мої супутники зробили те саме. Тим часом стюард, — німий, а може, і глухий, — накрив на стіл і поставив три прибори.
(1) Стюард — буфетник на кораблі (англ).
— Справа набуває серйозного характеру, — сказав Консель. — Початок підбадьорливий!
— Ти ба! — вигукнув вороже настроєний гарпунер. — На кий біс нам їхні страви! Черепашача печінка, філе акули, біфштекс із морського собаки!
— А от побачимо! — сказав Консель.
Страви, прикриті срібними ковпаками, були акуратно розставлені на столі, застеленому скатертиною. Ми сіли за стіл. їй-богу, ми мали справу з людьми цивілізованими, і, якби не електричне освітлення, можна було б уявити, що ми сидимо десь у ресторані готелю Адельфи в Ліверпулі або в Гранд-Отелі в Парижі. Треба сказати, що до столу не подали ні хліба, ні вина. Вода була свіжа і прозора, але все-таки це була вода, — що було не до смаку Неду Ленду. З-поміж поданих нам страв я відзначив кілька знайомих мені рибних страв, чудово приготовлених; але перед деякими стравами я став у тупик. Я не міг навіть визначити, якого вони походження — рослинного чи тваринного. Що ж до сервіровки столу, на усьому лежав відбиток вишуканості і тонкого смаку. На столових приборах, ложках, виделках, ножах, тарілках, був вигравіюваний ініціал у півколі напису-девізу. От точне факсиміле: Рухливий у рухливому середовищі! Девіз, що дивовижно підходив до цього підводного судна за умови, що прийменник in у перекладі читати як у, а не на. Буква N була, мабуть, ініціалом таємничої особи, що панувала в глибинах морів!
Нед і Копсель не вдавалися в подібні міркування. Вони накинулися на їжу, і я поспішив зробити так само. Тепер я був спокійний за нашу долю, і мені здавалося очевидним, що наші хазяї не дадуть нам умерти від виснаження.
Однак усе на світі має кінець, усе минає, навіть голод людей, котрі не їли цілих п’ятнадцять годин! Наївшись, ми відчули, що пас нездоланно хилить у сон. Реакція цілком природна після боротьби зі смертю в ту ніч, якій, здавалося, кінця не буде.
— Ох, їй-бо, я охоче задрімав би, — сказав Консель.
— А я вже сплю, — відповів Нед Ленд.
І обоє моїх супутників розляглися на циновках, розстелених па підлозі кабіни, і миттєво заснули.
Але для мене не так просто було віддатися владній потребі сну. Тисячі думок непокоїли мозок, тисячі нез’ясованих питань уставали переді мною, тисячі образів не давали мені склепити очей!. Де ми? Яка невгамовна сила захопила нас? Я відчував, — вірніше, мені здавалося, що відчуваю, — буцімто судно занурюється в самісіньку глибінь моря. Мене мучили кошмари. З таємничих морських безодень виникали цілі сонмища невідомих тварин, здавалося, споріднених з цим підводним кораблем, таким же життєдіяльним, рухливим, грізним, як вони!.. Потроху збудження вляглося, примари розтанули в тумані дрімоти, і я тут же поринув у важкий сон.
