Глава дев’ята НЕД ЛЕНД ЛЮТУЄ
Не знаю, чи довго ми спали; може й довго, оскільки я почувався цілком відпочилим. Прокинувся я раніше од усіх. Мої супутники мирно спочивали, розлігшись у кутку.
Голова у мене була свіжа, думки ясні. Підвівшись зі свого досить твердого ложа, я знову став уважно досліджувати наш каземат.
Ніяких метаморфоз отут не відбулося. Темниця залишалася темницею, а бранці бранцями! Тільки прибрані були прибори зі столу. Ніщо не свідчило про швидку зміну нашого становища; і в тривозі я запитував себе: невже ми приречені, бозна який час жити в цій клітці?
Невеселе майбуття вимальовувалося ще в більш похмурих барвах, бо мені раптом забракло повітря. Я відчув якесь стиснення у грудях, хоча вчорашні кошмари більше не повторювалися. Дихання ставало усе більш утрудненим. Від задухи я буквально задихався. Хоча паша камера була досить простора, ми, очевидно, поглинули велику частину кисню, що утримується в повітрі. Відомо, що людина витрачає за годину таку кількість кисню, яка міститься в ста літрах повітря. Тому повітря, насичене майже такою ж кількістю видихуваного вуглекислого газу, стає непридатним для дихання.
Коротше кажучи, необхідно було освіжити атмосферу в нашій камері і, само собою, у всьому підводному кораблі.
Але тут у мене виникло запитання. Що робить у такому випадку командир підводного судна? Чи не одержує він кисень хімічним способом: шляхом прожарювання бертолетової солі з одночасним поглинанням вуглекислого газу повітря хлористим калієм? Адже запаси хімічних речовин вичерпуються, їх доводиться поновлювати і, отже, підтримувати стосунки з Землею? Можливо, він задовольняється стисненим повітрям, що нагнітається в спеціальні резервуари, котре витрачається в міру потреби? Усе може бути! Чи не діє він простішим, економічнішим, а отже, і більш доступним способом? Чи не піднімається він на поверхню океану подібно до кита, щоб подихати свіжим повітрям?
Але яким би способом він не діяв, по-моєму, настав час застосувати його без зволікань!
Я намагався дихати частіше, вбираючи в себе рештки кисню, що ще збереглися в задушливому приміщенні. І раптом на мене війнуло морем: струмінь чистого, насиченого морськими пахощами повітря ввірвався в наш каземат! Життєдайного, напоєного йодистими випарами, морського повітря! Широко розкривши рота, я вдихнув із жадібністю його чудодійний струмінь! І буквально в ту ж хвилину відчув легкий поштовх і потім нерізку бортову хитавицю, утім досить відчутну. Судно, це сталеве чудовисько, спливало на поверхню вод подихати, як діє кит, свіжим повітрям! Отже, спосіб вентилювання судна був установлений.
Надихавшись повними грудьми, я став шукати вентиляційний отвір, так би мовити, “повітропровід”, крізь який надходив живлющий струмінь. Я незабаром знайшов його. Над дверима була віддушина, через яку уривався струмінь чистого повітря, що освіжав камеру.
Як тільки пахнуло свіжістю, прокинулися Нед і Консель.
Точно по команді, протерши очі, потягнувшись, вони обоє підхопилися на ноги.
— Як спочивалося пану професору? — поштиво запитав Консель.
— Чудово, мій друже, — відповів я. — А вам, містере Нед Ленд?
— Спав мертвим сном, пане професоре. Якщо не помиляюся, повіяло морським вітерцем?
Моряк не міг помилитися, і я розповів гарпунеру про те, що відбулося, поки вони спали.
— Он воно що! — сказав він. — Тепер зрозуміло, що це був за свист, який ми чули, коли мнимий нарвал шастав коло “Авраама Лінкольна”!
— Цілком правильно, містере Ленд! До нас доносився його свистячий подих.
— А скажіть-но, пане Аронаксе, котра зараз година? Я ніяк не можу збагнути, чи не обідня?
— Обідня, мій шановний гарпунере? Ви, мабуть, хочете сказати, що час снідати? Ми напевно проспали весь учорашній день до самого нинішнього ранку!
— Виходить, що ми проспали цілу добу! — здивувався Консель.
— Так мені здається, — відповів я.
— Не стану сперечатися з вами, пане професоре, — сказав Нед Ленд. — Як на мене, то все одно — обід чи снідання! Аби стюард напоумився подати нам і те й інше!
— І те й інше! — повторив Консель.
— Правильно! — підтримав його канадець. — Ми маємо право і на те і на інше! А щодо мене, то я віддам належне і сніданку й обідові.
— Ну, що ж, Неде, доведеться запастися терпінням, — сказав я. — Наші невідомі хазяї, мабуть, не мають наміру морити нас голодом. Інакше їм не було б сенсу годувати нас учора обідом.
— А що коли вони здумали відгодовувати нас на забій? — сказав Нед.
— Навряд чи! — відповів я. — Не в руки ж людожерів ми потрапили!
— Один раз поласувати — на те не зважають, — серйозно сказав канадець. — Хтозна, може ці люди давненько не пробували свіжого м’яса. А троє здоровецьких, добре угодованих панів, як-от професор, його слуга і я…
— Викиньте нісенітниці з голови, містере Ленд, — відповів я гарпунеру. — І головне, не здумайте розмовляти в такому дусі з нашими хазяїнами, ви цим тільки погіршите наше становище.
— Баста! — сказав гарпунер. — Я голодний, як тисяча чортів, і будь то обід чи вечеря, а нам його не подають!
— Містере Ленде, — зауважив я, — на кораблі варто підкорятися встановленому розпорядку, а я підозрюю, що сигнали наших шлунків випереджають дзвоник кока(1)!
(1) Кок — кухар на кораблі.
— Що ж, переведемо стрілки наших годинників, — сказав незворушний Консель.
— Упізнаю вас, друже Консель! — закричав нетерплячий канадець. — У вас жовч даремно не розливається, ви бережете свої нерви! Завидний спокій! Ви здатні, не поївши, висловити подяку! Ви скоріше помрете з голоду, аніж станете скаржитися!
— А який сенс у скаргах? — запитав Консель.
— Який? Поскаржишся, і вже якось легше! Ну, а коли ці пірати, — я кажу пірати з поваги до пана професора, бо він забороняє мені називати їх людожерами, — коли ці пірати думають, що я дозволю тримати себе в клітці, де задихаюся, і що справа обійдеться без міцних слів, на які я скорий у гніві, то вони помиляються! Послухайте, пане Аронаксе, скажіть відверто, як ви думаєте, довго ще нас будуть томити у цій залізній скрині?
— Відверто кажучи, я знаю про це не більше за вас, мій друже!
— Ну, усе-таки, як ви гадаєте?
— Я думаю, що випадок дозволив нам відкрити важливу таємницю. І якщо екіпаж підводного судна зацікавлений у збереженні цієї таємниці і якщо таємниця для них дорожча, аніж життя трьох чоловіків, то, я думаю, ми у великій небезпеці. У противному разі чудовисько, що поглинуло нас, при першій же нагоді поверне пас у суспільство нам подібних.
— Або зарахує нас у суднову команду, — сказав Консель, — і буде тримати…
— Доти, — закінчив Нед Ленд, — доки який-небудь фрегат, більш швидкохідний або більш щасливий, аніж “Авраам Лінкольн”, не захопить це розбійницьке гніздо і не повісить весь екіпаж і нас разом з ним на реї.
— Досить резонно, містере Ленд, — помітив я. — Але, як мені відомо, ніхто ще не робив нам яких-небудь пропозицій. То’му даремно будувати плани па майбутнє. Повторюю, потрібно виждати час, потрібно діяти відповідно до обставин; і не слід нічого робити, оскільки робити нічого!
— Навпаки, пане професоре, — відповів гарпунер, що не бажав здаватися, — потрібно щось робити!
— Але що ж саме, містере Ленде?
— Тікати!
— Тікати з “земної” в’язниці і то досить важко, але тікати з підводної в’язниці і зовсім, по-моєму, немислимо.
— Е, друже Ленд, — звернувся до нього Консель, — що ви скажете у відповідь на зауваження пана професора? Я не повірю, щоб американець поліз у кишеню за словом!
Гарпунер, явно збентежений, мовчав. Втеча в тих умовах, у які поставив нас випадок, була зовсім неможлива. Але недаремно канадець наполовину француз, і Нед Ленд довів це своєю відповіддю.
— Отже, пане Аронаксе, — сказав він після короткого роздуму, — ви не здогадуєтеся, що має робити людина, якщо вона не може вирватися із в’язниці?
— Не здогадуюся, мій друже!
— А дуже просто! Вона улаштовується там по-хазяйськи.
— Ще б пак! — сказав Консель. — Куди приємніше облаштовуватися усередині плавучої в’язниці, аніж опинитися поза її стінами!
— Але колись потрібно викинути геть усіх тюремників, ключників, стражників! — додав Нед Ленд.
— Годі, Неде! Невже ви серйозно думаєте захопити у свої руки судію?
— Цілком серйозно, — відповів гарпунер.
— Марна затія!
— Чому ж, пане? Хіба не може випасти зручна нагода? А раз так, я не бачу причини нею не скористатися. Коли на цьому поплавку не більше двадцяти чоловік екіпажу, невже вони змусять відступити двох французів і одного канадця!
Розумніше було обійти мовчанням фантазерство гарпунера і не встрявати з ним у суперечку. Тому я обмежився дипломатичним застереженням.
— При пагоді, містере Ленд, ми повернемося до цієї теми, — сказав я. — Але прошу вас запастися терпінням. Отут треба діяти обережно, а ви своєю запальністю тільки всю справу зіпсуєте! Обіцяйте мені рахуватися з нашим становищем і не впадати у гнів.
— Обіцяю, пане професоре, — відповідав Нед Ленд не дуже вдоволено. — У рот води наберу, не зраджу себе жодним порухом, нехай навіть не будуть годувати, як нам того хотілося б!
— Ви дали слово, Неде, — сказав я канадцю.
Розмова на цьому скінчилася, і кожен з нас заглибився у свої думки.
Треба зізнатися, що всупереч гарпунеру, сповненому, райдужних надій, я не мав ніяких ілюзій. Я не вірив у щасливий випадок, на який покладався Нед Ленд. Судячи з того, як мистецьки маневрував підводний корабель, па борту мав знаходитися солідний екіпаж; і, отже, вступивши в боротьбу, ми зіштовхнулися б із сильним супротивником. Притому, щоб діяти, потрібно бути вільними, а ми сиділи взаперті! Я не уявляв собі, яким побитом можна втекти з цього сталевого каземату із герметичними затворами. І якщо командир зберігає в таємниці існування свого підводного корабля, — що було цілком імовірно, — він не дозволить нам розгулювати на борту судна. Як він чинитиме з нами? Чи прирече на смерть, чи висадить колись на безлюдний острів? Ми були в його владі. Усі мої домисли, як мені здавалося, однаково були близькі до істини, і потрібно бути Недом Лендом, щоб сподіватися вирватися па волю. Утім, знаючи схильність канадця до нав’язливих ідей, я розумів, що чим більше він буде роздумувати, тим більше буде озлоблятися. Я вже відчував, що прокльони застряють у його горлянці, що в його рухах відчувається ледь стримувана лють. Він підхоплювався, метався, як дикий звір у клітці, гатив у стіну і ногою і кулаками. Час минав, голод давався взнаки, а стюард не показувався. Нашим хазяїнам, якщо у них дійсно були щодо нас добрі наміри, не личило б так надовго залишати без уваги потерпілих від аварії корабля!
Неда Ленда від голоду мучили спазми у шлунку, і він усе більше вибухав люттю; я починав уже побоюватися з його боку, попри дане ним слово, вибухів гніву при появі когось із команди судна.
Спливло ще дві години. Гнів Неда Ленда усе наростав. Канадець гукав, волав, але марно. Глухі були залізні стіни. Не чутно було ні найменшого шуму на судні, начебто усе там вимерло. Не відчувалося легкого дрижання корпусу при обертанні гвинта. Судно, без сумніву, стояло на місці. Занурившись у морську глибінь, воно не належало більше землі. Безгоміння це було жахливе.
Ми були полишені всіма, замкнені в стінах каземату. Я страшився думати про те, як довго може тривати наше ув’язнення. Проблиск надії, що спалахнув було при побаченні з капітаном, потроху згас. Ласкавий погляд цієї людини, печать великодушності на його обличчі, шляхетність постави — усе згладилось у моїй пам’яті. Я уявляв собі цього таємничого незнайомця таким, яким він, певне, і був: невблаганним, жорстокосердим. Він, вочевидь, поставив себе вище людяності, став недоступний почуттю жалості, зробився непримиренним ворогом собі подібних, котрим він заприсягся у вічній ненависті!
Але невже ця людина дасть нам загинути в стінах тісної темниці? Полишить нас у владі страшних мук, на які прирікає жорстокий голод? Жахлива думка опанувала моєю свідомістю, а уява згущувала барви. Розпач охопив мене. Консель був спокійний. Нед Ленд шаленів.
Раптом іззовні почувся шум. Чиїсь кроки гулко лупали по металевих плитах. Засуви верескнули, двері відчинилися, увійшов стюард.
Перш ніж я встиг зробити рух, щоб утримати канадця, він кинувся на бідолаху, повалив його на підлогу, схопив за горло. Стюард задихався в його могутніх руках.
Консель намагався було вирвати з рук гарпунера його жертву, а я вже готовий був допомогти йому — і раптом так і завмер на місці зачувши сказане по-французькому:
— Заспокойтеся, містере Ленд, і ви, пане професоре! Звольте вислухати мене!
Глава десята ВОЛОДАР МОРІВ
Це був капітан корабля.
Нед Ленд хутко підхопився на ноги. Стюард, ледве не задушений, негайно ж, за знаком свого пана, похитуючись, вийшов з каюти; і самовладання капітана було таке, що ця людина жодним жестом не виявила своєї злості проти канадця. Консель, і той, здавалося, трохи сторопів від несподіванки. І усі втрьох ми мовчки очікували розв’язки цієї сцени.
Капітан, обіпершись об край столу, схрестивши руки на грудях, уважно дивився на нас. Чи вагався він вступити з нами в перемови? Чи шкодував, що в нього вирвалося кілька французьких фраз? Цілком можливо.
Кілька секунд тривало мовчання, і ніхто з нас не наважувався його порушити.
— Добродії, — сказав, нарешті, капітан спокійним і проникливим голосом, — я вільно володію французькою, англійською, німецькою і латиною.
Я міг би відразу ж порозумітися з вами, але я хотів спершу простежити ваші дії і потім вирішити, як мені до вас поставитися. Усе, що ви розповіли про себе, і разом і поодинці, цілком збігалося; і я переконався, що ви дійсно ті особи, за яких ви себе видаєте. Я знаю тепер, що випадок звів мене з паном П’єром Аронаксом, професором природничих наук при Паризькому музеї, відрядженим за кордон з науковою місією; я знаю, що супутники пана професора — його слуга Консель і канадець Нед Ленд, гарпунер із фрегата “Авраам Лінкольн”, що входить до складу військово-морського флоту Сполучених Штатів Америки.
Я уклонився на знак згоди. Капітан не звертався до мене із запитанням. Отже, відповіді не було потрібно. Він говорив французькою зовсім вільно. Вимова його була бездоганною, слова точні, манера говорити чарівна. Потім він сказав:
— Ви, безсумнівно, вважали, що наша повторна зустріч могла б відбутися трохи раніше. Але я став у тупик, довідавшись, хто ви такий, пане! Я довго не міг дійти певного рішення. Прикрі обставини звели вас із людиною, що порвала з суспільством! Ви порушили мій спокій…
— Мимоволі, — сказав я.
— Мимоволі? — повторив невідомий, трохи підвищивши голос. — Невже “Авраам Лінкольн” мимохіть полював за мною у всіх морях? Невже ви мимоволі пустилися в плавання на борту цього фрегата? Невже ваші снаряди ненароком влучили в корпус мого судна? Невже містер Нед Ленд знехотя метнув у мене острогою?
Стримане роздратування відчувалося в словах капітана. Але на всі його докори в мене була зовсім природна відповідь.
— Пане, — сказав я, — до вас, звичайно, не долинали чутки, що ходили в Америці і Європі в зв’язку з вашим судном. Ви не знаєте, який відгук суспільної думки на обох материках мали аварії при зіткненні військових кораблів з вашим підводним судном! Я не стану стомлювати вашу увагу переліком усіх припущень, які намагалися пояснити непоясненне явище, що становило вашу таємницю. Але знайте, що, переслідуючи вас до найвіддаленіших морів Тихого океану, “Авраам Лінкольн” вважав, що він полює за якимсь морським чудовиськом, знищити яке він зобов’язаний будь-що-будь!
Легка усмішка ковзнула по губах капітана. — Пане Аронаксе, — сказав він більш спокійним тоном, — чи візьмете ви на себе сміливість стверджувати, що ваш фрегат не став би переслідувати й обстрілювати підводне судно з такою ж енергією, як переслідував морське чудовисько?
Питання капітана знітило мене. Я знав, що командир фрегата, капітан Фарагут, звичайно, не став би роздумувати. Він вважав би своїм обов’язком знищити підводне судно так само, як і дивовижного нарвала.
— Отже, ви повинні погодитися, пане, — продовжував невідомий, — що я маю право поставитися до вас, як до моїх ворогів.
Я знову нічого не відповів із тієї ж причини.
— Я довго вагався, — говорив капітан. — Ніщо не зобов’язувало мене бути з вами гостинним. У мене не було б нині причини зустрічатися з вами, якби я вирішив позбутися вас. Я міг би, висадивши вас па палубу мого судна, що послужило вам притулком, опуститися в морські глибини і забути про ваше існування! Хіба я був не вправі так чинити?
— Дикун був би вправі чинити так, але не цивілізована людина! — заперечив я.
— Пане професоре, — втрутився із жвавістю капітан, — я зовсім не з тих людей, яких ви іменуєте цивілізованими! Я порвав усякі зв’язки із суспільством! На те в мене були вагомі причини. А наскільки причини були ґрунтовні, судити можу лише я один! Я не корюся законам цього суспільства і прошу вас ніколи на них не посилатися!
Усе було сказано. Гнівний і презирливий був погляд невідомого. І в мене майнув здогад, що в минулому цієї людини схована страшна таємниця. Недаремно він поставив себе поза суспільними законами, недаремно зник за межами досяжності, здобувши незалежність і волю в повному значенні цього слова! Хто наважиться переслідувати його в морських безоднях, якщо і на поверхні океану він припиняв усяку спробу вступити з ним у бій? Яке судно вистоїть проти цього підводного монстра? Яка броня витримає удар його тарана? Ніхто з людей не міг від нього зажадати звіту в його діях! Бог, якщо він вірив у нього, совість, якщо він ще не втратив її, були його єдиними суддями.
Усі ці думки промайнули в моїй голові, поки ця загадкова людина, заглибившись у себе, зберігала мовчання. Я дивився на нього з жахом і цікавістю; так, мабуть, Едіп(1) дивився на сфінкса(2)!
(1) Едіп — у гр. міфології син фіванського царя Лоя і Йокасти.
(2) Сфінкс — у мистецтві Давнього Єгипту зображення лежачого лева з головою людини.
Капітан увірвав, нарешті, томливе мовчання.
— Отже, я вагався, — сказав він. — Але, подумавши, вирішив, що свої інтереси можна зрештою поєднати з почуттям жалю, на яке має право всяка жива істота. Ви залишитеся на борту мого корабля, оскільки доля закинула вас сюди. Я надам вам свободу дій, утім, досить відносну; але натомість ви повинні виконати одну умову. Вашої обіцянки стримати своє слово цілком для мене досить.
— Я слухаю, пане, — відповів я. — Сподіваюся, що порядній людині не важко буде дотримати вашої умови!
— Певна річ! Отож: можливо, що деякі непередбачені обставини коли-небудь змусять мене віддалити вас на кілька годин або днів у ваші каюти без права виходити звідти. Не бажаючи вдаватися до насильства, я заздалегідь хочу заручитися вашою обіцянкою беззаперечно коритися мені в подібних випадках. У такий спосіб я знімаю з вас будь-яку відповідальність за все, що може статися. Ви будете позбавлені можливості бути свідками подій, у яких вам не належиться брати участь. Чи приймаєте мою умову?
Отже, на борту підводного корабля вершаться справи, про які зовсім не слід знати людям, що не поставили себе поза суспільними законами! З усіх несподіванок, що готувало мені майбутнє, остання була не з найменших!
— Приймаємо, — відповів я. — Але дозвольте, пане, звернутися до вас із питанням?
— Будь ласка.
— Ви сказали, що ми будемо користуватися свободою па борту вашого судна?
— Повною свободою.
— Я бажав би знати, що ви розумієте під цією свободою?
— Ви можете вільно пересуватися в межах судна, оглядати його, спостерігати життя на борту, — за винятком поодиноких випадків, — коротше кажучи, користуватися свободою нарівні зі мною і моїми товаришами.
Очевидно, ми говорили різними мовами.
— Вибачте, пане, але це воля в’язня в стінах темниці! Ми не можемо цим задовольнитися.
— Доведрться задовольнитися.
— Як? Ми повинні полишити будь-яку надію побачити батьківщину, друзів, родину?
— Так! І разом з тим скинути із себе тяжке земне ярмо, що люди називають волею! Не так уже це обтяжливо, як ви думаєте!
— Що стосується мене, — закричав Нед Ленд, — я ніколи не дам слова відмовитися від думки втекти звідси!
— Я і не прошу такого слова, містере Ленд, — холодно відповів капітан.
— Пане, — закричав я, не володіючи собою, — ви зловживаєте своєю владою! Це нелюдяно!
— Навпаки, великодушно!. Ви узяті в полон на бойовищі! Одне моє слово, і вас скинули б у безодні океану! А я зберіг вам життя. Ви напали на мене! Ви володієте таємницею, у яку не повинна була проникнути жодна людина на світі, — таємницею мого буття! І ви уявляєте, що я дозволю вам повернутися на землю, для якої я вмер! Та ніколи! Я буду тримати вас на борту заради власної безпеки!
Очевидно, капітан дійшов рішення, проти якого неспростовними були всякі докази.
— Цілком очевидно, пане, — сказав я, — що ви попросту надаєте нам вибір між життям і смертю?
— Цілком очевидно.
— Друзі мої, — сказав я, звертаючись до своїх супутників, — справа обстоїть так, що сперечатися даремно. Але ми не дамо ніякої обіцянки, що пов’язала б нас із хазяїном цього судна.
— Ніякої, — сказав невідомий. І більш м’яким топом додав: — Дозвольте мені закінчити нашу розмову. Я знаю вас, пане Аронаксе. Якщо не ваші супутники, то, може, ви особисто не поскаржитеся на випадок, що пов’язав наші долі. Між моїми улюбленими книгами ви знайдете і свою працю, присвячену вивченню морських глибин. Я часто перечитую вашу книгу. Ви просунули науку океанографії так далеко, як тільки це можливо для жителя землі. Дозвольте запевнити вас, пане професоре, що ви не пошкодуєте про час, проведений на борту мого корабля. Ви зробите подорож у країну чудес! Зміна вражень схвилює вашу уяву. Ви постійно будете перебувати в захопленні. Ви не втомитеся дивуватися баченому. Життя підводного світу безупинно буде розгортатися перед вашими очима, не пересичуючи вашого зору! Я готуюся почати знову підводну подорож навколо світу — хтозна, чи не востаннє? Я хочу ще раз подивитися на все, що мною вивчене в морських глибинах, не один раз мною досліджених! Ви будете учасником моїх наукових занять. З нинішнього дня ви вступаєте в нову стихію, ви побачите те, що приховане від людських очей, — я і мої товариші не беруться до уваги, — і морська стихія розкриє перед вами свої рідкісні таємниці!
Не приховую, слова капітана справили на мене велике враження. Він торкнувся моєї чутливої струни, і я на мить забув, що споглядання чудес підводного світу не спокутує утраченої свободи. Але я утішив себе, поклавши на майбутнє розв’язання такої важливої проблеми. Тому я обмежився короткою реплікою.
— Пане, — сказав я, — хоча ви і порвали з суспільством, усе-таки, сподіваюся, вам близькі людські почуття? Ми потерпіли аварію корабля. Ви великодушно прийняли нас на борт свого судна. Ми ніколи не забудемо цього. Що стосується мене, зізнаюся, що якби можливість служити науці могла послабити потяг до свободи, то зустріч з вами найвищою мірою винагородила б мене за її втрату.
Я думав, що капітан простягне мені руку, щоб скріпити нашу угоду. Але капітан руки не простягнув. І я подумки пожалів його.
— Останнє питання, — сказав я, помітивши, що ця незбагненна людина готова піти.
— Слухаю вас, пане професоре.
— Як накажете звертатися до вас?
— Пане, — відповів капітан, — я для вас капітан Немо(1), а ви для мене, як і ваші супутники, тільки пасажири “Наутилуса”.
(1) Nemo — ніхто (лат.).
Капітан Немо покликав слугу і віддав йому наказ тією ж невідомою мені мовою. Потім, звертаючись до канадця і Конселя, він сказав:
— Сніданок вас чекає у вашій каюті. Отож ідіть за цією людиною.
— Не відмовлюся! — відповів гарпунер.
І вони вийшли, нарешті, з темниці, де пробули взаперті більше тридцяти годин.
— А тепер, пане Аронаксе, чи не зволите зі мною поснідати? Зробіть ласку, ходімо за мною.
— Я у вашім розпорядженні, капітане.
І я пішов слідом за капітаном Немо. Переступивши поріг, ми опинилися в освітленому електрикою вузькому проході. Пройшовши метрів десять, ми через прочинені двері ввійшли у велику залу.
Це була їдальня, оздоблена і умебльована в строгому стилі. Високі дубові поставці, інкрустовані чорним деревом, стояли в кутках їдальні, і на їхніх полицях із хвилеподібними краями блищав дорогий фаянс, порцеляна, кришталь, Срібний посуд відбивав своєю блискучою поверхнею світло, що падало згори. Тонкий розпис стелі пом’якшував яскравість освітлення. .
Посередині зали стояв щедро сервірований стіл. Капітан Немо жестом указав мені моє місце.
— Сідайте, — сказав він, — і їжте! Ви, мабуть, вмираєте з голоду. Сніданок складався з кількох страв, приготованих виключно з продуктів, що дає море, але все-таки деякі страви були для мене незвичні. Вони були дуже апетитні, але в них відчувався якийсь присмак; утім, невдовзі я перестав його відчувати. Усі ці наїдки містили в собі, як мені здалося, багато фосфору, і я вирішив, що усі вони морського походження.
Капітан Немо скоса на мене поглядав. Я ні про що не запитував його, але він сам відповів мені на питання, що крутилися в мене на язиці.
— Більшість цих страв вам незнайома, — сказав він, — але їжте їх без остраху. їжа здорова і поживна. Я давно відмовився від м’ясних страв і, як бачите, почуваю себе непогано. Мої матроси всі, як на підбір, здоровані, а ми однаково харчуємося.
— Отже, — сказав я, — усі ці наїдки виготовлені з продуктів, що постачає море?
— Так, пане професоре! Море задовольняє всі мої потреби. Закинувши сіті, я отримую багатий улов. Занурившись у морські глибини, здавалося, недоступні людині, щоб полювати в підводних лісах, я підстрелюю водяну дичину. Мої череди, подібно до черед Нептуна, мирно пасуться на океанських пасовищах. Володіння мої великі, і рука Творця всього живого не убожіє!
Я подивився на Немо з подивом і сказав:
— Я добре розумію, пане, що сіті постачають чудову рибу до вашого столу; я розумію, хоча і не зовсім ясно, що ви дозволяєте собі розкіш полювати за водяною дичиною в підводних лісах; але мені зовсім незрозуміло, звідки в меню з’являється м’ясна страва, нехай у найменшій кількості?
— Пане, — відповів капітан Немо, — я не харчуюся м’ясом земних тварин.
— Ну, а це що ж таке? — запитав я, указуючи на тарілку, на якій лежали шматочки яловичини.
— Те, що ви вважаєте яловичиною, пане професоре, усього лише філейна частина морської черепахи. А от печеня з печінки дельфіна; ви легко сприйняли б це за рагу зі свинини! Мій кухар майстерно консервує дари океану. Покуштуйте усього потроху. От консерви із морських глечиків; будь-який малаєць знайшов би їх незрівнянними на смак! От крем, збитий з вершків, що поставляють нам кити; от цукор, що добувається з гігантських фукусів Середземного моря! І, нарешті, дозвольте вам запропонувати варення з анемонів, що не поступаються соковитістю найспілішим плодам землі.
І я куштував потроху кожної страви не з жадібності, а з цікавості. А капітан Немо тим часом зачаровував мене надзвичайними розповідями.
— Море, пане Аропакс, — говорив він, — годує мене. Щедроти його невичерпні. Море не тільки годує мене, але і вдягає. Тканина на вашім костюмі виткана з бісусу деяких двостулкових молюсків; пофарбована вона, за прикладом древніх, соком пурпурніші, а фіолетовий відтінок доданий екстрактом аплізій Середземного моря. Парфуми, що стоять на туалетному столику у вашій каюті, отримані сухою перегонкою морських рослин. Ваша постіль з м’якої прибережної трави зостери. Пером вам буде слугувати китовий вус, чорнилом — виділення залоз каракатиці. Я живу дарунками моря, і море у свій час візьме назад свої дарунки!
— Ви любите море, капітане?
— Так, я люблю море! Море — це все! Воно покриває собою сім десятих земної кулі. Подих його чистий, життєдайний. У його безмежній пустелі людина не почуває себе самотньою, бо навколо вирує життя. У лоні морів живуть небачені, дивовижні істоти. Море — це вічний рух і любов, вічне життя, як сказав один із ваших поетів. І справді, пане професоре, водне середовище надає для розвитку життя виняткові переваги. Тут представлені всі три царства природи: мінерали, рослини, тварини. Тваринний світ широко представляють чотири групи зоофітів(1), три класи членистих, п’ять класів молюсків, три класи хребетних, ссавців, плазунів і незліченні легіони риб, загони тварин, які налічують понад тринадцять тисяч видів, з-поміж них лише одна десята живе в прісних водах. Море — великий резервуар природи. Якщо можна так висловитися, морем почалося життя земної кулі, морем і закінчиться! Тут вищий спокій! Море не підвладне деспотам. На поверхні морів вони можуть ще чинити беззаконня, вести війни, убивати собі подібних. Але на глибині тридцяти футів під водою вони безсилі, тут їхня могутність закінчується! Ах, пане, залишайтеся тут, живіть в лоні морів! Тут, лише тут, справжня незалежність! Тут немає тиранів! Тут я вільний!
(1) Зоофіти, за науковою класифікацією того часу, поєднували велику кількість різних груп безхребетних, зокрема губок, кишковопорожнинних, червів, голкошкірих та ін. (Прим, ред.)
Капітан Немо раптом замовк. Чи не змінив він своєї звичайної стриманості? Чи не пошкодував, що сказав зайве? Кілька хвилин він, вочевидь схвильований, ходив по кімнаті. Потроху нерви його заспокоїлися, обличчя набуло звичайного байдужого виразу. Нарешті він підійшов до мене.
— А тепер, пане професоре, — сказав він, — якщо бажаєте оглянути “Наутилус”, я до ваших послуг.
Глава одинадцята “НАУТИЛУС”
Я пішов за капітаном Немо. Подвійні двері в глибині їдальні прочинилися, і ми ввійшли в сусідню кімнату, таку ж простору.
Це була бібліотека. У високих шафах з чорного палісандрового дерева з бронзовими інкрустаціями на широких полицях стояли рядами книги в однакових палітурках. Шафи тяглися уздовж стін, займаючи весь простір від підлоги до стелі. Трохи оддалік стояли суцільні широкі дивани, оббиті коричневою шкірою. Легкі пересувні підставки для книг розставлені були біля диванів. Посередині бібліотеки стояв великий стіл, завалений журналами, серед яких я помітив кілька старих газет. З ліпної стелі, завершуючи весь цей гармонійний ансамбль, чотири півкулі з матового скла лляли електричне світло. Із замилуванням оглядав я цей затишок, обставлений з таким смаком, і очам своїм не вірив.
— Капітане Немо, — сказав я хазяїну, що розташувався на дивані, — ваша бібліотека зробила б честь будь-якому палацу па континенті; і я неабияк дивуюся при думці, що така скарбниця супроводжує вас у морських глибинах!
— А де ж ви ще знайдете такі сприятливі умови для роботи, пане професоре? — відповів капітан Немо. — Тиша, абсолютний спокій. Хіба у вашім кабінеті в Паризькому музеї ви користуєтеся такими зручностями?
— Звичайно, ні! І я повинен зізнатися, що мій паризький кабінет бідний у порівнянні з вашим. У вас тут не менше шести-семи тисяч томів…
— Дванадцять тисяч, пане Аронакс. Книги — єдине, що пов’язує мене із землею. Світ перестав існувати для мене в той день, коли “Наутилус” уперше занурився в морські глибини. У той день я востаннє купував книги, журнали, газети. З того дня для мене людство перестало мислити, перестало діяти. Моя бібліотека до ваших послуг, пане професоре; ви можете користуватися нею, як вам буде зручно.
Подякувавши капітану Немо, я підійшов до бібліотечних полиць. Тут була зібрана наукова, філософська, художня література всіма мовами; але я не помітив жодного твору із політичної економії; очевидно, політичній економії доступ на борт судна був суворо заборонений. Цікава подробиця — книги були розставлені за абеткою, незалежно від того, якою мовою вони були написані; очевидно, капітан Немо вільно володів усіма мовами.
Серед книг я побачив твори видатних письменників і мислителів давнього і нового світу — усе найкраще, створене людським генієм в царині історії, поезії, художньої прози і науки, починаючи з Гомера до Віктора Гюґо, із Ксенофонта до Мішле, з Рабле до Жорж Санд. Але наукові книги все-таки переважали в цій бібліотеці; книги з механіки, балістики, гідрографії, метеорології, географії, зоології та інші чергувалися з працями з природничих наук, як я зрозумів, основного предмета наукових інтересів капітана. Тут було повне зібрання творів Гумбольдта, Араго, праці Фуко, Апрі Сент Клер Девіля, Шасля, Мільн Едвардса, Катрфа-жа, Тіндаля, Фарадея, Бертело, абата Секкі, Петерманна, капітана Морі, Агассіса, “Записки Академії наук”, збірники різних географічних товариств та інше. І в цьому почесному товаристві стояли й дві мої книги, яким, можливо, я був зобов’язаний люб’язним прийомом на борту “Наутилуса”! Книга Жозефа Бертрана “Основи астрономії” дозволила мені зробити висновок: я знав, що вона вийшла у світ у 1865 році, — отже, “Наутилус” був спущений під воду не раніше цього часу.
Значить, капітан Немо почав своє підводне існування усього лише три роки тому. Утім, я сподівався установити точну дату, якщо в бібліотеці виявиться більш пізнє видання. Але в мене попереду було достатньо часу для подібних досліджень, і, крім того, мені не хотілося відкладати огляд чудес “Наутилуса”.
— Дякую вам, пане, — сказав я, — за дозвіл користуватися вашою бібліотекою. Тут зібрані такі коштовні наукові скарби! Я не промину нагоди з ними ознайомитися.
— Тут не тільки бібліотека, — відповів капітан Немо, — але і курильня.
— Курильня? — вигукнув я. — Курильня на борту “Наутилуса”?
— Цілком правильно!
— У такому разі, пане, я повинен припустити, що ви підтримуєте зв’язок із Гаваною?
— Аж ніяк ні, — заперечив капітан. — Дозвольте запропонувати вам сигару. Правда, вона не гаванська, але, якщо ви знавець, сигара буде вам до смаку.
Я взяв сигару, яка за формою дуже нагадувала кращі сорти гаванських, але, здавалося, скручену з золотого листя. Я розкурив її коло світильника, що стояв на витонченій бронзовій підставці, і затягся із жадібністю завзятого курця, позбавленого тютюну вже двоє діб.
— Чудова сигара, — сказав я, — але хіба це тютюн?
— Тютюн, але не гаванський і не турецький. Море постачає мені, хоча і не дуже щедро, ці рідкісні морські водорості, багаті нікотином. Ви і тепер зітхаєте за гаванськими сигарами, га?
— З цієї хвилини, капітане, я їх забув!
— Куріть, будь ласка, скільки вам здумається, не запитуючи про походження сигар. Ніяка митниця не стягувала за них податки, але від цього, думаю, вони не стали гіршими!
— Навпаки!
У цей момент капітан Немо розчинив двері, протилежні тим, через які ми ввійшли в бібліотеку, і я опинився в сліпучо освітленому салоні.
Це був просторий зал із закругленими стінами, довжиною в десять, шириною в шість, висотою в п’ять метрів. Потужні лампи, сховані за візерунковим орнаментом стелі, витриманим у стилі мавританських склепінь, кидали м’яке світло па скарби цього музею. Так, це був справжній музей, у якому майстерною і щедрою рукою були поєднані воєдино дари природи і мистецтва в тому мальовничому безладді, яке видає житло художника.
Десятків зо три картин видатних майстрів в однакових рамах, відділені одна від одної щитами з лицарською зброєю, прикрашали стіни, обтягнуті тканими шпалерами строгого візерунка. Тут були полотна величезної цінності, якими я милувався в приватних картинних галереях Європи і па художніх виставках. Різні школи старовинних майстрів були представлені тут: “Мадонна” Рафаеля, “Діва” Леонардо да Віичі, “Німфа” Корреджо, “Жінка” Тиціана, “Поклоніння волхвів” Веронезе, “Успіння” Мурільо, “Портрет” Гольбейна, “Чернець” Веласкеса, “Мученик” Рібейри, “Ярмарок” Рубенса, два фламандські пейзажі Тенірса, три жанрових картинки Жерара Доу, Метсю, Поля Поттера, два полотна Жеріко і Прюдона, кілька морських видів Бекюйзена і Берні. Сучасний живопис був представлений картинами Делакруа, Енгра, Декампа, Труайона, Мессоньє, Добіньї і т.д.; кілька чарівних мармурових і бронзових копій античних скульптур па високих п’єдесталах стояли по кутках чудового музею. Пророкування капітана “Наутилуса” починало збуватися: я був буквально приголомшений.
— Пане професоре, — сказав цей загадковий чоловік, — сподіваюся, ви вибачите мені за те, що я приймаю вас запросто й у вітальні безладдя.
— Пане, — відповів я, — не допитуючись, хто ви такий, смію припустити, що ви художник!
— Аматор, пане, не більше! Колись для мене було неабиякою насолодою збирати прекрасні творіння рук людських. Я був пристрасний, невтомний колекціонер, і мені вдалося придбати кілька речей великої цінності. Це зібрання картин — останній спогад про землю, яка для мене вже не існує. У моїх очах ваші сучасні живописці — те саме, що старовинні майстри. Геній не має віку.
— А композитори? — запитав я, указуючи на партитури Вебера, Россіні, Моцарта, Бетховена, Гайдна, Мейєрбера, Герольда, Вагнера, Обера, Гуно і багатьох інших, розкидані на величезному органі, що займав всю стіну між дверима.
— Для мене ці композитори, — відповів капітан Немо, — сучасники Орфея, адже поняття про час стирається у пам’яті мертвих, а я мертвий, пане професоре! Я такий же труп, як і ті ваші друзі, що спочивають у шести футах під землею!
Капітан Немо замовк і глибоко замислився. Я дивився на нього неабияк схвильований його словами, мовчки вивчаючи його лице. Обіпершись об дорогоцінний мозаїчний стіл, він, здавалося, не зауважував мене, забув про мою присутність.
Не бажаючи порушувати плину його думок, я вирішив зайнятися оглядом рідкостей.
Твори мистецтва сусідили з витворами природи; Водорості, мушлі(1) та інші дарунки океанської фауни і флори, зібрані, безсумнівно, рукою капітана Немо, посідали чільне місце в його колекції. Посередині салону з гігантської тридакни(2) бив фонтан, освітлений знизу електрикою. Краї ребристої мушлі цього велетенського двостулкового молюска були вишукано зазубрені. В окружності мушля сягала шести метрів. Отже, цей екземпляр перевершував розмірами прекрасні тридакни, піднесені Венеціанською республікою Франціску І, які слугували кропильницями у паризькій церкві св. Сульпіція.
(1) Мушля — те саме, що й черепашка.
(2) Тридакна — рід двустулкових молюсків.
Навколо мушлі у витончених вітринах, оправлених у мідь, були розташовані за класами і позначені етикетками найрідкісні-ші експонати океанічних вод, які коли-небудь доводилося бачити натуралісту. Уявіть собі мою радість!
Розділ зоофітів — “тварин-квітів” — був представлений досить цікавими зразками поліпів і голкошкірих. Першу групу становили органічні і горгонієві восьмипроменеві корали, сирійські губки, молуккські ізіди, морські пера, чарівні лофогелії норвезьких морів, різні зонтичні, альціоніеві, ціла колекція шестипроменевих мадрепорових коралів, що їх мій учитель Мільн Едварде так доречно класифікував на підзагоии і з-поміж яких я особливо відзначив чарівних віяльниць, різнобарвних очкових коралів з острова Бурбон, “колісницю Нептуна” з Антільських островів, незрівнянні різновиди коралів! Тут були представлені усі види мешканців коралових рифів, колонії яких утворюють справжні острови, а згодом, можливо, і цілі материки.
Голкошкірі, примітні своїм вапняним панциром з численних пластинок ґратчастої будови, як-от: червоно-бурі морські зірки астеріас, морські лілії, стеблинясті лілії ризокрииуси, астерофони, морські їжаки, голотурії та інші, становили повне зібрання представників цієї групи.
Який-небудь вразливий конхіолог(1), звичайно, розгубився б, побачивши сусідні вітрини, у яких були розміщені і класифіковані представники типу молюсків. Колекція м’якотілих не мала ціни, і мені не вистачило б часу її описати. Я назву лише деякі з них єдино заради того, щоб зберегти в пам’яті їхні назви: витончена королівська синевакула Індійського океану, вся в білих плямах, що яскраво проступають на червоному і коричневому тлі, барвистий “імператорський спопдил”, який весь наїжачився шипами, — рідкісний екземпляр, що за нього, на мою думку, будь-який європейський музей заплатив би двадцять тисяч франків, звичайна синевакула з морів Нової Гвінеї, яку досить важко здобути, екзотичні сенегальські бюккарди — двостулкові білі скойки, — такі тендітні, що розсипаються при найменшому подуві, безліч різновидів морського щипця з острова Яви — равлики, схожі па вапняні трубки, облямовані листоподібними складками, високо поціновані аматорами; усі види черевоногих, починаючи від зеленувато-жовтих, котрих виловлюють у морях Америки, до цегляно-червоних, що полюбляють води Нової Гвінеї; одні, добуті в Мексиканській затоці і примітні своєю черепицеподібною мушлею, інші — зірчатки, знайдені в південних морях, і, нарешті, найрідкісніший з усіх, чудовий шпорник Нової Зеландії; потім дивовижні телліни, дорогоцінні види цитер і венусів, ґратчасті кадрани, що відливають перламутром, з берегів Транкебара, крапчата башточка, зелені черепашки Китайських морів, конусоподібний равлик; усі види вужевок, які слугують замість монет у Індії й Африці, “Слава морів” — найдорогоцінніша мушля Східної Індії; нарешті, літорипи, дельфіики, башточки, ян-тини, яйцевидки, оливи, мітри, шоломи, пурпурниці, сурмачі, арфи, скельниці, тритони, церити, веретеновидки, блюдечка, скельця, клеодори — ніжні тендітні скойки, яким учені дали чарівні імена. В окремих нішах лежали низки перлів небаченої краси, що спалахували усіма вопіями при електричному освітленні: рожеві перли, здобуті з дна Червоного моря, зелені перли із галіотиса, жовті перли, голубі, чорні — дивовижний витвір різних молюсків всіх океанів і деяких перлівниць з північних рік; і, нарешті, кілька безцінних зразків, видобутих із найбільших і найрідкісніших раковин перлівниць. Деякі були більші за голубине яйце; кожна з них коштувала дорожче тієї перлини, що мандрівник Таверньє продав за три мільйони перському шаху, а красою вони перевершували перлину імама маскатського, котрій, як я гадав, не було рівної у світі. Визначити вартість колекції не вистачало уяви. Капітан Немо мав би витратити мільйони на придбання цих пайрідкісніших зразків; і я запитував себе: з яких джерел черпає кошти на задоволення своїх примх цей шанувальник рідкостей? Але тут капітан зверігувся до мене:
— Вас зачарували мої мушлі, пане професоре? Справді, вони можуть зацікавити натураліста, але для мене вони мають особливу принадність, адже я зібрав їх власними руками, і немає моря на земній кулі, що я його не обійшов би у своїх пошуках.
— Розумію, капітане, цілком розумію, яке задоволення ви відчуваєте, милуючись своїми скарбами. І вони зібрані вашими власними руками! Жоден європейський музей не має у своєму розпорядженні такої колекції океанської флори і фауни. Але якщо я розтрачу всю свою увагу па огляд колекції, що ж залишиться для судна? Я аж ніяк не хочу проникати у ваші таємниці, але признаюся, що будова “Наутилуса”, його двигуни, механізми, що надають йому надзвичайної рухливості, усе це до краю збуджує мою цікавість.
(1) Конхіолог — учений, що вивчає раковини сучасних і вимерлих молюсків.
На стінах салону я бачу прилади, призначення яких мені невідоме. Чи можу я довідатися…
— Пане Аронаксе, — відповів капітан, — я вже сказав вам, що ви вільні па борту мого судна; отже, немає такого куточка на “Наутилусі”, куди б вам був заборонений доступ! Ви можете оглядати судно з усім його устаткуванням, і я вважатиму задоволенням бути вашим провідником.
— Не знаходжу слів подяки, капітане! Постараюся не зловживати вашою люб’язністю! Дозвольте тільки довідатися про призначення цих фізичних приладів…
— Пане професоре, точно такі ж прилади є в моїй каюті, і там я докладно поясню вам їхнє призначення. Але спочатку ходімо до каюти, приготовленої для вас. Треба ж вам знати, у яких умовах ви будете жити на борту “Наутилуса”!
Я пішов за капітаном Немо. Вийшовши через одні двері, що були в кожному з закруглених кутів салону, ми опинилися у вузькому проході, що був з обох боків судна. Пройшовши на ніс корабля, капітан Немо завів мене до каюти, вірніше, у вишукано обставлену кімнату з ліжком, туалетним столиком і іншими зручними меблями.
Залишалося тільки подякувати люб’язному хазяїнові.
— Ваша каюта — суміжна з моєю, — сказав він, прочиняючи інші двері, — а моя з’єднана із салопом, звідки ми щойно вийшли.
Каюта капітана мала суворий, майже монастирський вигляд. Залізне ліжко, робочий стіл, кілька стільців, умивальник. У каюті панували напівсутінки. Нічого зайвого. Тільки необхідні речі.
Капітан Немо вказав мені на стілець.
— Чи не бажаєте присісти? — сказав він. Я сів, і він почав свої пояснення.
