Глава п’ятнадцята ПИСЬМОВЕ ЗАПРОШЕННЯ
Наступного дня, 9 листопада, я прокинувся після глибокого дванадцятигодинного сну. Консель, як звичайно, прийшов довідатися, “чи добре хазяїн відпочивав”, і запропонував свої послуги. Його друг, канадець, усе ще спав так безтурботно, начебто іншого заняття у нього і не було.
Я не заважав славному хлопцеві базікати, але відповідав невлад. Мене тривожило, що капітан не був присутній на учорашнім видовищі, і я сподівався побачити його сьогодні.
Я одягнувся у свою вісонову одіж. Якість тканини викликала у Конселя цілий ряд зауважень. Довелося йому пояснити, що тканина ця виробляється із шовковистих міцних ниток бісуса, за допомогою яких прикріплюється до скель мушля, так звана “пінна”, що п чимало є на узбережжях Середземного моря. У старовину з бісусу вироблялася прекрасна тканина — вісон, а пізніше панчохи, рукавички, надзвичайно м’які і теплі. І екіпаж “Наути-луса” не потребував ні бавовни, ні вовни, ні шовку, адже матеріал для одягу йому доставляло море!
Одягшись, я ввійшов до салону. Там було порожньо.
Я зайнявся вивченням конхіологічних скарбів, що зберігалися у вітринах. Я рився в гербаріях, наповнених рідкісними морськими рослинами; хоча і засушені, вони не втратили чарівної яскра-вїкті барв. Серед цих витончених морських рослий я помітив кільчасті кладостефи, пластинчасті падини, каулерпи, схожі на виноградне листя, горбкуваті калітамніони, ніжні цераміуми яск-равочервоних барв розцвічень, тендітні червоні віялоподібні ага-ріуми й інші різні водорості.
День минав, а капітан Немо не удостоїв мене своїми відвідинами. Залізні стулки на вікнах у салоні не розкривалися. Може, нас хотіли уберегти від пересичення таким чудовим видовищем?
“Наутилус” тримав курс на схід-північно-схід і йшов на глибині п’ятдесятьох — шістдесятьох метрів зі швидкістю дванадцять миль за годину.
Наступний день, 10 листопада, минув як і попередні: як і доти не видно було жодної людини з команди “Наутилуса”. Нед і Консель провели більшу частину дня зі мною. Відсутність капітана здивувала їх. Може, ця дивна людина занедужала? А може, він змінив своє рішення щодо пас?
Утім, як правильно зазначив Консель, у нас не було причини скаржитися: ми користувалися повною свободою, нас смачно і поживно годували. Наш хазяїн суворо дотримував умов угоди. І до того ж сама незвичайність нашого становища представляла такий інтерес, що ми не мали права нарікати на долю.
З цього дня я став акуратно вести запис щоденних подій, і тому можу відновити всі наші пригоди з найбільшою точністю. І цікава подробиця! Свої записи я вів на папері, виготовленому з морської трави.
Отже, 11 листопада, прокинувшись рано-вранці, я здогадався із подуву свіжого повітря, що ми спливли на поверхню океану, щоб поновити запаси кисню. Я попростував до трапа і вийшов на палубу.
Була шоста година ранку. Погода стояла похмура, море було сіре, але спокійне. Лише легкі брижі пробігали по водній гладі. Чи з’явиться нині капітан Немо? Я так сподівався зустріти його тут. Але, крім керманича, котрий сидів у своїй скляній будці, на палубі нікого не було. Сидячи на узвишші, утвореному корпусом шлюпки, я жадібно вдихав насичене сіллю морське повітря.
Потроху під дією сонячних променів туман розсіявся. На сході обрію з’явився променистий диск. Море спалахнуло, як порох. Клапті хмар забарвилися в дивовижно ніжні тони, пір’ясті хмарини, які обрамлювали їх, наче мереживо, так звані “котячі хвости”, віщували вітряний день.
‘ Але що значить вітер для “Наутилуса”, що не страшився бур! Я радісно зустрічав схід сонця — таке животворне, сповнене радості явище природи, — як раптом почулися чиїсь кроки.
Я зібрався було вітати капітана Немо, але це був тільки його помічник — я бачив його вже раніше, при першій зустрічі з капітаном. Він вийшов на палубу, здавалося, не зауваживши моєї присутності. Приставивши до очей підзорну трубу, він із ретельною увагою став вдивлятися в обрій. Закінчивши свої спостереження, він підійшов до люка і вимовив кілька слів. Я точно запам’ятав їх, адже згодом чув ці слова щодня при подібних зустрічах.
Фраза звучала так: “Nautron respoc lorni virch!” Що означала ця фраза, не знаю!
Сказавши це, помічник капітана зійшов униз. Я подумав, що “Наутилус” почне знову занурюватися в морські глибини. Тому я у свою чергу поспішив зійти вниз.
Пройшло п’ять днів без будь-яких змін. Щоранку я виходив на палубу. Щоранку та ж людина вимовляла ту ж фразу. Капітан Немо не з’являвся.
Я вирішив, що більше вже не побачу його, і скорився своїй долі; але 16 листопада, увійшовши разом із Недом і Конселем у свою каюту, я знайшов на столі адресовану мені записку.
Я поспішив розкрити її. Записка була написана по-французькому, але Готичним шрифтом, що нагадував букви німецького алфавіту.
“Пану професору Аронаксу. На борту “Наутилуса”
16 листопада 1867 року.
Капітан Немо просить пана професора Аронакса взяти участь у полюванні, що відбудеться завтра вранці у його лісах на острові Креспо. Капітан Немо сподівається, що ніщо не перешкодить пану професору скористатися його запрошенням, і притому він буде дуже радий, якщо супутники пана професора побажають приєднатися до нашої екскурсії.
Командир “Наутилуса” капітан Немо”.
— На полювання? — вигукнув Нед.
— Та ще в його лісах на острові Креспо! — додав Консель.
— Отже, ця людина іноді висаджується на берег? — запитав Нед Леид.
— Сказано, здається, цілком ясно, — відповів я, перечитуючи лист.
— Ну, що ж! Треба прийняти запрошення, — заявив канадець. — А потрапивши па сушу, ми вже обміркуємо, як нам діяти. Окрім усього, я не проти з’їсти шматок свіжої дичини.
Не намагаючись установити зв’язок між ненавистю капітана Немо до континентів і островів і його запрошенням полювати в лісах Креспо, я обмежився відповіддю:
— Поглянемо спершу, що таке цей острів Креспо!
І відразу на карті я знайшов під 32°40′ північної широти і 167°50′ західної довготи цей острівець, відкритий у 1801 році капітаном Креспо і під назвою, що значився па старовинних іспанських картах, Rocca de la Plata, що по-французькому означає “Срібна скеля”. Отже, ми знаходилися в тисяча восьмистах милях від точки нашого відправлення, і “Наутилус” трохи змінив курс, повернувши до південного сходу.
Я вказав моїм супутникам на скелястий острівець, загублений у північній частині Тихого океану.
— Ну якщо вже капітан Немо часом і виходить на сушу, — сказав я, — то, звичайно, він вибирає зовсім безлюдні острови!
Нед Ленд нічого не відповів, лише похитав головою; потім вони обоє пішли. Після вечері, поданої безмовним і незворушним стюардом, я ліг спати трохи заклопотаний.
Вранці 17 листопада, прокинувшись, я відчув, що “Наутилус” стоїть на місці. Нашвидку одягтись, я вийшов у салоп.
Капітан Немо був там. Він очікував мене. Коли я ввійшов, він піднявся, привітався і запитав, чи згоден я супроводжувати його на полювання.
Оскільки він не зробив ані найменшого натяку щодо своєї восьмиденної відсутності, я утримався заговорити па цю тему і коротко відповів, що я і мої супутники готові супроводжувати його.
— Але дозвольте, пане, — додав я, — задати вам одне питання.
— Будь ласка, пане Аропаксе. Якщо зможу, я вам відповім.
— Як сталося, капітане, що ви, порвавши всякі зв’язки із землею, володієте лісами на острові Креспо?
— Пане професоре, — відповів капітан, — ліси в моїх володіннях не мають потреби ні в сонячному світлі, ні в теплі. У них не водяться ні леви, ні тигри, ні пантери, ні будь-які інші чотириногі. Про їхнє існування знаю лише я один. Ростуть вони лише для одного мене. Це не земні ліси, а підводні.
— Підводні ліси? — здивувався я.
— Так, пане професоре.
— І ви пропонуєте мені побувати в цих лісах?
— Цілком правильно.
— Іти туди пішки?
— Навіть не замочивши ніг.
— І полювати там?
— І полювати.
— І взяти рушницю?
— І взяти рушницю.
Я кинув на капітана Немо погляд, у якому не було нічого втішливого для його особи.
“Безсумнівно, у нього голова не в порядку, — подумав я. — Очевидно, у нього був приступ хвороби, що тривав вісім днів, хтозна, чи здоровий він тепер? А жаль! Усе-таки краще мати справу з диваком, аніж із божевільним!”
Думки ці були ясно написані на моєму обличчі, але капітан Немо жестом запросив мене іти за ним, і я мовчки скорився йому.
Ми ввійшли в їдальню, де був уже поданий сніданок.
— Пане Аронаксе, — сказав капітан, — прошу вас поснідати зі мною без церемоній. За столом ми продовжимо нашу розмову. Адже я обіцяв вам прогулянку в ліс, але не в ресторан! Тому рекомендую вам поснідати як слід; бо обідати ми, мабуть, будемо дуже пізно.
Я віддав належне сніданку. Меню складалося з рибних страв, скибочок голотурій, чудових зоофітів, приправлених досить пікант-ним соусом з морських водоростей, так званих порфір і лауренсій. , Пили ми чисту воду, додаючи в неї, за прикладом капітана, кілька крапель настою, що перебродив і був приготовлений по-камчатсь-ки, із водорості, відомої під назвою “лапчастої родименії”.
Спочатку капітан Немо снідав мовчки. Потім він сказав:
— Пане професоре, цілком очевидно, що, одержавши моє запрошення на полювання в лісах острова Креспо, ви вважали мене непослідовним. Коли ж ви довідалися, що я запрошую вас у підводні ліси, ви вирішили, що я просто божевільний. Ніколи не варто, пане професоре, поверхово судити про людей.
— Але, капітане, повірте, що…
— Будьте ласкаві вислухати мене, а після того судіть, чи можна обвинувачувати мене в непослідовності або в божевіллі.
— Я слухаю вас.
— Пане професоре, ви, як і я, знаєте, що людина може перебувати під водою, якщо при ній буде достатній запас повітря, потрібного для дихання. При підводних роботах водолази, одягнені у водонепроникний костюм, із захисним металевим шоломом на голові, отримують повітря з поверхні через спеціальний шланг, з’єднаний з насосом.
— Це так звані скафандри, — сказав я.
— Цілком правильно! Але людина, одягнена в скафандр, обмежена у своїх діях. її зв’язує гумовий шланг, через який насоси подають йому повітря. Це справжній ланцюг, яким вона прикута до землі; і якби ми були так прикуті до “Наутилуса”, ми недалеко б зайшли.
— Яким же способом можна уникнути такої скутості? — запитав я.
— Користуючись приладом Рукейроля-Денейруза, винайденим вашим співвітчизником і удосконаленим мною, ви можете без усякої шкоди для здоров’я зануритися в середовище з зовсім іншими фізіологічними умовами. Прилад цей являє собою резервуар з товстого листового заліза, у який нагнітається повітря під тиском у п’ятдесят атмосфер. Резервуар прилаштовується на спині водолаза ременями, як солдатський ранець. Верхня частина резервуара становить якусь подобу ковальських міхів, що регулюють тиск повітря, доводячи його до нормального. У звичайному приладі Рукейроля дві гумові трубки з’єднують резервуар зі спеціальною маскою, що накладається на обличчя водолаза; одна трубка служить для вдихання свіжого повітря, інша для видалення повітря відпрацьованого, і водолаз у міру потреби натискає язиком клапан тієї або іншої трубки, Але мені, щоб витримувати па дні моря значний тиск верхніх шарів води, довелося замість маски надягти на голову, як у скафандрі, мідний шолом із двома трубками — вдихальною і видихальною.
— Чудово, капітане Немо! Але ж запас повітря швидко вичерпується, і як тільки відсоток кисню упаде до п’ятнадцяти, він стає непридатний для дихання?
— Природно. Але я вже сказав вам, пане Аронакс, що насоси “паутилуса” дозволяють мені нагнітати повітря в резервуар під значним тиском, а за цих умов можна забезпечити водолаза киснем на дев’ять-десять годин.
— Заперечувати це не випадає, — відповів я. — Хотілося б тільки знати, капітане, яким способом ви освітлюєте собі шлях на’ дні океану?
— Апаратом Румкорфа, пане Ароиаксе. Резервуар зі стиснутим повітрям прилаштовується на спині, а цей прив’язують до пояса. Він складається з елемента Бунзена, що я заряджаю натрієм, а не двохромистим калієм, як звичайно. Індукційна котушка вбирає в себе електричний струм і спрямовує його до ліхтаря особливої конструкції. Ліхтар складається зі змієподібної, порожньої, скляної трубки, наповненої вуглекислим газом. Коли апарат виробляє електричний струм, газ світиться досить яскраво. У такий спосіб я можу дихати і бачити під водою.
— Капітане Немо, ви на всі мої заперечення даєте такі вичерпні відповіді, що я не смію більше сумніватися. Однак, визнавши себе переможеним відносно апаратів Рукейроля і Румкорфа, я все-таки сподіваюся взяти реванш на рушницях, якими ви обіцяли мене забезпечити.
— Але ж це не вогнепальна зброя, — відповів капітан.
— Отже, рушниці діють стиснутим повітрям?
— Певна річ! І як би я міг виготовляти порох на борту мого судна, не маючи ні селітри, ні сірки, ні вугілля?
— І притому, який величезний опір довелося б долати кулі, якби користувалися вогнепальною зброєю під водою, у середовищі, що у вісімсот п’ятдесят п’ять разів щільніше за Повітря! — додав я.
— Ну, це не причина! Існує зброя, удосконалена після Фультопа англійцями Філіпом Кольтом і Бурлеєм, французом Фюрсі та італійцем Ланді, яка має особливі затвори і здатна стріляти в таких умовах. Але, повторюю, не маючи пороху, я скористався стиснутим повітрям, яким мене постачають у необмеженій кількості насоси. “Наутилуса”.
— Але нагнічене повітря швидко витрачається.
— Ну то й що ж! Хіба не при мені резервуар Рукейроля? Адже на випадок нестачі він виручить мене. Досить лише повернути кран! Утім, ви самі побачите, пане Аронаксе, що підводні мисливці ощадливо витрачають і кисень і кулі.
— Усе-таки мені здається, що в напівтемряві, яка панує на дні моря, і при надзвичайній щільності рідкого середовища рушничні кулі не потрапляють у ціль на великій відстані і не можуть бути смертоносними.
— Навпаки, пане! Кожен постріл із такої рушниці несе смерть.
І як би легко не була поранена тварина, вона падає, як уражена блискавкою.
— Чому ж?
— Тому що ці рушниці заряджені не звичайними кулями, а снарядом, винайденим австрійським хіміком Леціброком. У мене є чималий запас таких снарядів. Ці скляні капсули, вміщені в сталеву оболонку з важким свинцевим дном, — справжні лейденські банки в мініатюрі! Вони містять у собі електричний заряд високої напруги. При найлегшому поштовху вони розряджаються, і тварина, якою б могутньою вона не була, падає замертво. Додам, що ці капсули не більше дробу помер чотири і що обойма рушниці містить пе менше десяти зарядів.
— Здаюся! — відповів я, устаючи з-за столу. — Мені залишається тільки взяти рушницю. Одне слово, куди ви, капітане, туди і я!
Капітан Немо повів мене на корму “Наутилуса”. Проходячи повз каюту Неда і Конселя, я гукнув їх, і вони негайно ж приєдналися до нас.
Потім ми усі ввійшли в камеру поруч із машинним відділенням, де нам належало спорядитися у водонепроникні костюми для майбутньої підводної прогулянки.
Глава шістнадцята ПРОГУЛЯНКА ПІДВОДНОЮ РІВНИНОЮ
Камера слугувала одночасно й арсеналом і гардеробною “Наутилуса”. На стінах для аматорів прогулянок висіло близько дюжини скафандрів.
Побачивши скафандри, Нед Ленд висловив явне небажання в них влазити.
— Послухай, Неде, — сказав я, — адже ліси на острові Креспо — підводні ліси!
— Нехай так, — відповів обманутий у своїх сподіваннях гарпунер, зрозумівши, що його мрії про свіжу яловичину розсипаються вщент. — А ви, пане Ароиаксе, невже ви цю штуковину начепите на себе?
— Доведеться, Неде!
— Як вам завгодно! — сказав гарпунер, знизавши плечима. — Що ж до мене, зі своєї волі я в неї не влізу, хіба що мимоволі доведеться!
— Вас ніхто не неволить, пане Нед, — зауважив капітан Немо.
— А Консель ризикне прогулятися? — запитав Нед.
— Куди пан професор, туди і я, — відповів Консель.
На поклик капітана прийшли два матроси і допомогли нам одягтися у важкі непромокальні скафандри, скроєні з цільних шматків гуми. Водолазна апаратура, розрахована на високий тиск, нагадувала броню середньовічного лицаря, але відрізнялася від неї своєю еластичністю. Скафандр складався з головного шолома, куртки, штанів і чобіт на товстій свинцевій підошві. Тканина куртки підтримувалася зсередини подобою кіраси з мідних пластинок, що захищала груди від тиску води і дозволяла вільно дихати; рукава куртки закінчувалися м’якими рукавичками, що не заважали рухатися пальцям.
Ці удосконалені скафандри були набагато кращі від винайдених у XVIII столітті лат з коркового дерева, камзолів без рукавів, різних морських підводних одіянь — “скринь” та іншого, так високо у свій час звеличеного.
Капітан Немо та ще богатирської постави матрос із команди “Наутилуса”, Копсель і я швидко одяглися у скафандри. Залишалося тільки насунути на голову металевий шолом. Але, перш ніж зробити цю операцію, я попросив у капітана дозволу оглянути наші рушниці.
Мені подали звичайну рушницю, сталевий приклад якої, порожній усередині, був трохи більший, ніж у вогнепальній зброї. Приклад служив резервуаром для стиснутого повітря, що уривалося в дуло, як тільки спущений курок відкривав клапан резервуара. В обоймі містилося штук двадцять електричних куль, що особливою пружиною механічно вставлялися в дуло. Після кожного пострілу рушниця автоматично заряджалася.
— Капітане Немо, — сказав я, — рушниця ваша чудова і притому надзвичайно простої конструкції. Мені не терпиться випробувати її на ділі. Але яким способом ми опустимося на дно?
— У даігу хвилиігу, пане професоре, “Наутилус” стоїть на мілині, на глибині десяти метрів, і ми можемо вийти назовні.
— Але як же ми вийдемо?
— А от побачите!
І капітан Немо надяг на голову шолом. Консель і я зробили те саме, причому канадець іронічно побажав нам “удалого полювання”. Комір куртки мав мідне кільце із гвинтовою нарізкою, на яку нагвинчувався кулястий металевий шолом. Крізь три товсті оглядові стекла в шоломі можна було, повертаючи голову, дивитися увсібіч. Відкривши кран апарата Рукейроля, що висів на спині, я причепив до пояса лампу Румкорфа і взяв у руки рушницю.
Важкий скафандр і особливо підбиті свинцем чоботи буквально прицурували мене до підлоги: здавалося, я не зможу зробити ні кроку.
Однак усе було передбачено: мене вштовхнули в маленьку кабінку, суміжну з гардеробною. Мої супутники пішли за мною таким же способом. Я чув, як за нами зачинилися двері, і нас огорнула глибока пітьма.
Кілька хвилин потому до мого слуху донісся свист, і я відчув пронизливий холод знизу. Очевидно, у машинному відділенні відкрили кран і в кабіну пустили воду. Як тільки вода заповнила все приміщення, відчинилися другі двері в самому борту “Наутилу-са”. Зовні стояв напівморок. Хвилину перегодом ми намацали ногами морське дно.
Як описати враження від цієї підводної прогулянки? Слова неспроможні відтворити чудеса океанічних глибин. Якщо пензль живописця не в змозі передати всю принадність водної стихії, як же зобразити це пером?
Капітан Немо йшов попереду, його товариш слідував за нами на відстані декількох кроків. Я і Консель трималися поруч, начебто можна було перекинутися словом у наших металевих шоломах! Я вже не почував ваги скафандра, чобіт, резервуара зі стисненим повітрям, металевого шолома, у якому моя голова бовталася, як мигдаль у шкарлупі! Усі ці предмети, занурені у воду, втрачали у вазі рівно стільки, скільки і витиснута ними вода. Я готовий був благословляти цей фізичний закон, відкритий Архімедом. Завдяки йому я не був більше інертною масою: я набув відносної рухливості.
Світло, що проникало в товщу води на тридцять футів, висвітлювало дію океану з разючою яскравістю. Ясно були видно всі предмети па відстані ста метрів. А далі ультрамаринові барви морських глибин поступово згасали, згущувалися і, нарешті, розчинялися в туманній безмежності. Середовище, що оточувало мене, здавалося тим же повітрям, тільки більш щільним, аніж земна атмосфера, але не менш прозорим. Наді мною була спокійна поверхня моря.
Ми йшли по дрібному, щільно злежалому піску, на якому припливи і відпливи, що зборознили приморські пляжі, не залишили і сліду. Сліпучий піщаний килим служив благодатним рефлектором для сонячних променів. От звідки походить сила цього відбитого сяйва, яким пронизана кожна частка води! Чи повірять мені, що на глибині тридцяти футів від поверхні океану так само видно, як на землі в ясний день?
От уже чверть години йдемо ми по м’якому піску, усіяному невловним пилом черепашок. Контури корпусу “Наутилуса”, що вимальовувався якимось підводним рифом, поступово стушовувалися, але яскраве світло його прожектора, з настанням темряви в глибині вод, укаже нам шлях па борт судна. Важко уявити собі силу відображення сонячних променів у морських водоймах тому, хто звик до розсіяного, холодного електричного світла земних міст. Там електричне світло, пронизуючи повітря, насичене пилом, створює враження світного туману; але на морі, так само як і у морських глибинах, електричні промені набувають великої потужності.
А ми усе йшли і йшли безкраєю піщаною рівниною. Я розсовував руками водну завісу, що стулялася за моєю спиною, і тиск води миттєво стирав сліди моїх ніг на піску.
Незабаром стали непевно вимальовуватися вдалині обриси предметів. Я розрізнив величні силуети підводних скель, густо унизаних пречудовими зоофітами; і тут я був осліплений світловим ефектом, властивим тільки рідкому середовищу.
Була десята година ранку. Косі промені сонця заломлювалися у воді, немов у призмі, і забарвлювали ребра скель, водорості, раковини, поліпи всіма барвами сонячного спектра. Яке свято для очей було в цьому вигадливому поєднанні фарб, у цій безупинній зміні зеленого, жовтого, жовтогарячого, фіолетового, синього, блакитного, червоного, як на палітрі натхненного живописця! Який жаль, що я не міг поділитися з Конселем враженнями, які схвилювали мою уяву, захоплюватися і радіти разом із ним! Як прикро, що я не знав мови знаків, подібно до капітана Немо і його супутника, щоб обмінюватися думками! Не маючи іншого виходу, я говорив сам із собою, я викрикував якісь слова, даремно і марно витрачаючи дорогоцінний запас повітря.
Поліпи і голкошкірі встеляли піщане дно. Різновиди ізид, трубчасті корали — корнулярії, що тримаються окремішим), грона первісних глазчат, колись іменованих “білими коралами”, грибоподібні фуигії, вітряниці, що приросли до грунту своєю мускулястою підошвою, утворювали справжній квітник, оздоблений сифоиофо-рами-порпітами у віночку лазурових щупалець, цілі сузір’я морських зірок; і, немов тонкі мережива, сплетені руками наяд, тріпотіли при кожному нашому кроці гірлянди горбкуватих астерофітопів. Як шкода було ступати ногами по цих молюсках, що блищали, устилали землю тисячами морських гребінців, морських молотків, донаксів, справжніх стрибучих черепашок, трохусів, червоних шоломів, крилатиків, півників, серцевидок і безлічі інших створінь невичерпного у своїй фантазії океану. Але треба було йти, і ми йшли далі. Над нашими головами пливли загони фізалій з бірюзовими тріпотливими щупальцями, медузи своїми опаловими або ніжнорожевими парасольками з лазурною облямівкою захищали нас від сонячних променів, а фосфоресціюючі медузи-пелагії освітлювали б дорогу, якби нас наздогнала ніч! Усі ці чудеса я спостерігав мимохідь, на короткому шляху, не більше чверті милі, і кожного разу, як я зупинявся, капітан Немо жестом запрошував мене іти за ним. Незабаром характер ґрунту змінився. Піщане плато замінилося грузьким мулом, що його американці називають ооз і який складається з безлічі кремнеземних або вапняних черепашок. Потім ми проминули луги водоростей, що вражали своєю розкішшю. Підводні галявини за м’якістю могли суперничати із найпухнастішими килимами, литканими руками вправних майстрів. Водорості не тільки стелилися під ногами, але і розкидалися над головою. Морські рослини, сплітаючись своїми стеблами, утворювали зелені склепіння на поверхні вод. Над нами маяли довгі пасма фукусів, то кулясті, то трубчасті, лаурепсії, тонколисті кладостефи, лапчасті родименії, схожі на кактуси. Я помітив, що зелені водорості тяглися до поверхні вод, а червоні любили серединні шари, а вже чорні і бурі водорості створювали сади і квітники в океанічних глибинах.
Водорості — справжня перлина творіння, одне з чудес царства рослин. До них належать і найдрібпіші і найбільші рослинні організми Землі. І поряд із крихітними рослинками, сорок тисяч яких можуть уміститися на площі в п’ять квадратних міліметрів, зустрічаються бурі водорості завдовжки близько сотні метрів.
Спливло півтори години, як ми залишили “Наутилус”. Було десь ополудні. Я помітив це по сонячних променях, що, падаючи прямовисно, уже не переломлювалися у воді. Чарівність барв зникла, смарагдові і сапфірові кольори потьмяніли і зовсім щезли з нашого небозводу. Ми йшли, і кожен наш крок гулко відлунював у рідкому середовищі. Найменший шум поширювався зі швидкістю, незвичною для нашого слуху. І дійсно, вода — кращий провідник звуку, ніж повітря: звук поширюється в рідкому середовищі учетверо швидше.
А тим часом дорога йшла під ухил. Сонячні промені утрачали свою силу. Ми знаходилися на глибині ста метрів, витримуючи тиск у десять атмосфер. Але скафандр був, вочевидь, так добре пристосований до цих умов, що я не страждав від підвищеного тиску. Правда в суглобах пальців я відчував певну мулькість, але це незабаром минулося. Утоми від двогодинної ходьби в незвичному для мене спорядженні я не відчував. При підтримці води я рухався з дивовижною легкістю.
На глибині триста футів я все-таки вловив останні відблиски сонця, що заходило. Денне світило поступалося місцем передвечірнім сутінкам. Але ми усе ще обходилися без апарата Румкорфа.
Раптом капітан Немо зупинився. І коли я до нього підійшов, вій указав мені на якусь темпу масу, що виступала з напівтемряви, неподалік від нас.
“Острів Креспо”, — подумав я і не помилився.
Глава сімнадцята ПІДВОДНИЙ ЛІС
Ми підійшли, нарешті, до узлісся, безумовно одного з найчудовіших місць у неозорих володіннях капітана Немо. Він вважав їх своєю власністю і мав на це таке ж право, яке привласнила собі перша людина в перші дні існування світу. І хто міг сперечатися з ним у правах на підводні володіння?
Який сміливець наважився б проникнути в ці глибини і із сокирою в руках розчищати собі шлях крізь дрімучі зарості?
Підводний ліс складався з гігантських деревоподібних рослин; і ледь ми вступили у його могутні хащі, як моя увага була прикута своєрідним явищем природи, яке ще не зустрічалось у моїй науковій практиці.
Жодна травинка не стелилася по землі, жодна галузка не згиналася і не росла в горизонтальному напрямку. Усе тяглося догори, до поверхні океану. Жодне волоконце, жодна стеблинка, які б тонкі вони не були, не хилилися до землі, а витягалися в струнку, як залізне пруття. Фукуси і ламінарії, уступаючи щільності навколишнього середовища, тяглися нагору по прямій лінії, строго перпендикулярно до поверхні океану. Водорості, здавалося, застигли у своїй нерухомості, і, щоб пройти, доводилося розсовувати їх руками; але рослина негайно ж набирала попереднього напряму. Тут уже було царство вертикальних ліній!
Незабаром я освоївся і з вигадливим лісом і з напівмороком водного середовища. Піщаний ґрунт був усіяний гострим камінням, що утруднювало нам шлях. Підводна флора здалася мені надзвичайно багатою, навіть багатшою, ніж в арктичних і тропічних зонах, де вона представлена досить скупо. Спочатку я не міг відрізнити рослинний світ від світу тварин: зоофітів сприймав за водорості, тварин — за рослини. І хто б не помилився на моєму місці? Фауна і флора часто так подібні за формою в підводному світі!
Я помітив, що всі види рослинного світу лише прикріплюються до ґрунту, а не ростуть з нього. Не маючи коренів, вони жадають від землі не життєвих соків, а тільки опори; вони так само виростають на каменях, черепашках, піску або гальці. Усе потрібне для їхнього існування знаходиться у воді, вода їх підтримує і харчує. Більшість рослин пластинчастої, до*сить примхливої форми; у барвах рослин переважають тони рожевуваті, червоні, зелені, жовтуваті, руді і бурі. Мені зустрілися тут живі зразки того, що у засушеному вигляді зберігалося в колекції “Наутилуса”: віялоподібна иадина-павонія, здавалося, жадала подуву вітерця, яскраво-червоні цераміуми, ламінарії, їстівні водорості, що тягнуть нагору свої молоді пагони, нитковидіїі нереоцистиси, що розпускали своє галуззя на висоті п’ятнадцяти метрів, букети ацето-булярій — нитчастих дудчаток, стебла яких товщають догори, і безліч інших, позбавлених квітів морських рослин. “Цікава аномалія, примха водного середовища! — сказав би якийсь натураліст. — Тут тварини як квіти, а рослини позбавлені квітів!”
Між деревоподібними рослинами, що не поступалися величиною деревам помірного поясу, виднілися кущоподібні колонії шестипроменевих коралів, справжні квітучі чагарники! Живоплоти з зоофітів, на яких пишно розпускалися коралоподібні меандри-ни, посмуговані звивистими борозенками, жовтуваті зірчасті ко-рали-каріофілеї з прозорими щупальцями, пучки схожих на траву зоантарій, і на довершення подоба рибки — донні стрибуни пурхали з гілки на гілку, наче рій колібрі, а з-під наших ніг, як зграї бекасів, піднімалися жовті, з вищиреною пащекою і загостреною лускою лепісаканти, дактилоптери і моноцентри.
Невдовзі капітан Немо дав сигнал до відпочинку, чим мене неабияк обрадував. Ми розташувалися під покровом аларій зі стрічкоподібною сланню, що здіймали свої довгі, схожі на стріли стебла.
Короткий відпочинок був надзвичайно приємний. Бракувало тільки можливості поговорити. Але все-таки я наблизив свою велику мідну голову до шолома Конселя. Очі його з-під товстих стекол скафандра блищали від задоволення, і на знак повного захвату він кумедно завертів головою у своєму металевому ковпаку.
Мене вкрай здивувало, що після чотиригодинної прогулянки я не відчував голоду. Що було тому причиною, я не знав. Але мене нездоланно хилило на сон, як це буває з усіма водолазами. Повіки мої стулилися, і я поринув у дрімоту, котру долав лише рухом. Капітан Немо і його богатирської статури супутник першими подали приклад, розтягшись па весь зріст у лоні цього кришталево чистого середовища.
Не можу сказати, скільки часу я спав; але, прокинувшись, я помітив, що сонце хилилося до обрію. Капітан Немо уже встав, і я почав було потягуватися, розправляючи члени, як одна непередбачена обставина миттєво підняла мене па ноги.
За кілька кроків від нас страхітливий краб заввишки з метр витріщився на мене булькатими очима, лаштуючись накинутися на мене. Хоча скафандр слугував достатнім захистом від його клешень, усе-таки я не міг приховати жаху, що опанував мною. У цю хвилину прокинулися Консель і матрос із “Наутилуса”. Капітан Немо показав матросу на мерзенне членистоноге, і той, ударивши його прикладом, негайно ж убив гада; і я бачив, як зводило в передсмертних конвульсіях страшні лапи чудовиська.
Ця приключипа змусила мене згадати, що в підводних безоднях водяться і більш небезпечні істоти, від яких не захистить і скафандр. Дивно, що я не подумав про це раніше! Отож я поклав собі бути насторожі. Утім, мені здавалося, що наш привал знаменує кінець прогулянки. Але я помилявся. Капітан Немо і не думав повертатися до “Наутилуса”, він відважно ішов уперед.
Дію круто спускалося донизу, і ми усе більше занурювалися в морські глибини. Було приблизно близько третьої дня, коли ми опинилися у вузькій балці, стиснутій стрімкими скелями, на глибині ста п’ятдесяти метрів від поверхні моря. Завдяки досконалості наших водолазних костюмів ми опустилися вже па дев’яносто метрів нижче тієї межі, що природа, здавалося, установила для підводних екскурсій людини.
Я визначив глибину нашого занурення в сто п’ятдесят метрів, хоча ніяких вимірювальних приладів у мене не було. Але я знав, що навіть у найпрозоріших водах сонячні промені не можуть проникати глибше визначеної товщі води. На відстані десяти кроків нічого не було видно. Я йшов навпомацки, аж раптом пітьму прорізав досить яскравий промінь світла. Капітан Немо увімкнув електричний ліхтар. Його супутник зробив те саме. Ми з Коиселем увімкиули свої. Як тільки ми повернули вмикач, змієподібна скляна трубка, наповнена газом, засвітилася від дії електричного струму. Світло наших ліхтарів висвітлювало море в радіусі двадцяти п’яти метрів.
Тим часом капітан Немо вів нас усе далі, у самісіньку глибінь похмурого лісу, у якому усе рідше і рідше зустрічалися кущисті колонії. Рослинне життя, як я помітив, зникло значно раніше тваринного. На цих глибинах морські рослини через брак сонячного світла майже не зустрічалися, в той час як безліч дивовижних тварин, зоофітів, членистоногих, молюсків і риб усе ще кишіли довкола пас.
Дорогою я подумав, що світло електричного апарата Румкорфа мало б привернути увагу мешканців похмурих глибинних шарів. Але якщо морські істоти і наближалися до нас, то все-таки на шанобливій відстані, недоступній для мисливця.
Кілька разів капітан Немо зупинявся і підкидав рушницю до плеча, але, прицілившись, опускав рушницю, не вистреливши, і йшов далі.
Нарешті, близько четвертої дня ми досягли мети нашої чудесної прогулянки. Перед нами раптом виросла гранітна стіна, величне громаддя неприступних стрімчаків, порите печерами. Це було підніжжя острова Креспо. Це була земля!
Капітан Немо зупинився. Жестом він наказав нам зробити привал, і хоч як я не жадав побороти ці стіни, довелося скоритися. Тут закінчувалися володіння капітана Немо. Він не хотів переступати їхньої межі. За цією межею починався інший світ, у який він не бажав і кроку ступити!
Ми рушили назад. Капітан Немо знову ішов, на чолі нашого маленького загону і, не вагаючись, повів нас уперед. Мені здалося, що ми поверталися до “Наутилуса” іншою дорогою. Нова дорога з надзвичайно крутим підйомом, а отже і дуже втомлива, незабаром вивела пас до поверхні океану. Утім, переміщення у верхні шари води відбувалося більш-менш поступово і не могло загрожувати неприємними наслідками, адже відомо, що різка зміна тиску згубно впливає на людський організм і є фатальною для необережних водолазів. Невдовзі ми знову ввійшли в освітлені шари води. Сонце стояло низько над обрієм, і його косе проміння, переломлюючись у воді, оточувало райдужним ореолом усі предмети.
Ми йшли на глибині десяти метрів. Навколо нас кружляли зграйки найрізноманітніших рибок, більш численних, аніж птахи в повітрі, і куди моторніших, але жодна водяна дичина, гідна рушничного пострілу, не трапилася нам на очі.
Раптом капітан Немо знову скинув рушницю до плеча і став прицілюватися в якусь істоту, що миготіла в кущах. Він спустив курок. Почувся слабкий свист, і убита тварина упала в п’яти кроках від нас.
Це була чудова морська видра, калан, єдине чотириноге, що живе тільки у морях. Хутро видри, що досягає півтора метра, темно-коричневе, на кінчиках сріблясто-біле із досить ніжним підшерстям, високо цінується на російському і китайському ринках. За тонкістю і шовковистістю хутро нашої видри мало коштувати принаймні дві тисячі франків. Я з інтересом розглядав цей цікавий зразок ссавця з пласкою головою, короткими вухами, круглими очима, білими котячими вусами, із сильно розвинутою перетинкою між кінцівками лапок, з пухнастим хвостом. Цей коштовний хижий звір, на якого полюють, улаштовуючи цілі облави, стає надзвичайно рідкісною здобиччю і зустрічається найчастіше в північній частині Тихого океану, де теж, імовірно, незабаром зникне.
Супутник капітана Немо звалив убиту тварину собі на плечі, і ми знову рушили в дорогу.
Цілу годину йшли ми піщаною рівниною. Місцями дно піднімалося настільки, що якихось два метри відокремлювало нас від поверхні океану. І тоді я бачив, як відображення наших постатей у воді бігли в зворотному напрямку, а інші відображення, догори ногами, пливли над нашими головами.
Крім цього було ще одне явище, гідне уваги. Над нами безупинно проносилися хмари, що миттєво згущувалися і миттєво танули. Поміркувавши, я зрозумів, що виникнення хмар пояснюється постійною зміною товщі водяного шару над нами, і, придивившись, помітив навіть білі “баранці” на гребенях хвиль. Прозорість води була така, що чітко було видно обриси великих морських птахів, що пролітали над океаном.
Саме тоді я став свідком наймайстернішого пострілу, що коли-небудь доводилося спостерігати мисливцю.
Над нами літав на широко розпростертих крилах якийсь великий птах. І коли він летів на відстані кількох метрів від поверхні моря, супутник капітана Немо прицілився і підстрелив птаха. Птах каменем упав у море, і сила падіння була така велика, що, подолавши опір води, він упав майже в руки влучного стрільця. Це був альбатрос, чудовий представник загону морських птахів. Імпровізоваие полювання анітрохи не сповільнило нашого похідного маршу. Протягом двох годин ми йшли то піщаною рівниною, то серед лугів морських водоростей. Я буквально знемагав, аж раптом слабка смужка світла розсіяла темряву вод довкола. Це був прожектор “Наутилуса”! Ще якихось двадцять хвилин — і ми на борту судна! Нарешті я зітхну вільно! Мені починало здаватися, що кисень у моєму резервуарі уже вичерпується. Але я не передбачав, що ненавмисна зустріч трохи сповільнить наше повернення до “Наутилуса”.
Я йшов кроків за двадцять від супутників. Раптом капітан Немо круто розвернувся і швидко попростував до мене. Могутньою рукою він пригнув мене до землі, його супутник зробив так само з Конселем. У першу хвилину я не знав, що й подумати про цей раптовий випад, але, побачивши, що капітан лежить нерухомо поруч мене, я заспокоївся.
Я лежав розпростертий на землі, під прикриттям водоростей. Глянувши угору, я побачив, що над нами проносяться якісь величезні фосфоресціюючі істоти.
Кров застигла в моїх жилах. Я упізнав страшних морських хижаків. Це були дві акули, жахливі акули-людожери з величезним хвостовим плавцем, тьмяними скляними очима, із пухирчастими, просоченими світною речовиною плямами на морді. Страхітлива пащека, здатна одним рухом своєї залізної щелепи розмолоти на друзки людину! Не знаю, чи займався в цей час Консель класифікацією акул, що ж до мене, то я дивився на їхнє сріблясте черево, грізну пащу із страшними зубами, швидше як жертва, аніж як учеиий-натураліст.
На наше превелике щастя, у цих ненажерливих тварин поганий зір. Розпустивши свої темні плавці, вони промчали повз, не помітивши нас; і ми якимось дивом позбулися небезпеки більш страшної, аніж зустріч із тигром у глухому лісі.
Через півгодини ми підійшли до “Наутилуса”, яскравий прожектор якого вказував нам шлях. Люк був відкритий, і, як тільки ми ввійшли в кабіну, капітан Немо зачинив зовнішні двері. Потім він натиснув кнопку. Насоси усередині судна запрацювали, що було видно по тому, як спадає рівень води навколо пас. Через кілька секунд у кабіні не залишилося і краплі води. Тоді розчахнулися внутрішні двері, і ми потрапили в гардеробну.
Не без зусиль зняли ми свої скафандри, і я, змучений, напівсонний, падаючи від утоми, але абсолютно зачарований чудесною підводною прогулянкою, доплентав, нарешті, до своєї каюти.
