ПОДОРОЖ ТРЕТЯ РОЗДІЛ 11
Автор покидає Лагнагг, відпливає до Японії, а звідти на голландському кораблі повертається до Амстердама та Англії.
Я вважав, що ця розповідь про струльдбругів може зацікавити читача, оскільки належить до тих дивовижних речей, які нечасто трапляються в описах подорожей. Принаймні я не пригадую, щоб зустрічав щось подібне в будь-якій книзі, яка коли-небудь потрапляла мені до рук. Якщо ж я помиляюся, то можу виправдатися тим, що мандрівникам, які описують одну й ту саму країну, нерідко доводиться зупинятися на тих самих особливостях. Через це вони не заслуговують на докір у запозиченні чи переписуванні чужих праць.
Між королівством Лагнагг і великою Японською імперією існує постійне торговельне сполучення. Тому цілком можливо, що японські письменники вже згадували про струльдбругів у своїх творах. Однак моє перебування в Японії було надто коротким, а сам я зовсім не знав місцевої мови, щоб проводити будь-які дослідження з цього приводу. Сподіваюся, що голландці, отримавши від мене цю звістку, виявлять достатньо цікавості та матимуть більше можливостей заповнити прогалини, які залишилися в моєму описі.
Король неодноразово пропонував мені прийняти якусь посаду при дворі. Та переконавшись, що я непохитно вирішив повернутися на батьківщину, він зрештою люб’язно дав мені дозвіл на від’їзд і вручив власноруч підписаного рекомендаційного листа до імператора Японії. Крім того, він подарував мені чотириста сорок чотири великі золоті монети — цей народ особливо полюбляє парні числа. Також я отримав від нього червоний діамант, який після повернення до Англії продав за тисячу сто фунтів стерлінгів.
Шостого травня 1709 року я урочисто попрощався з Його Величністю та всіма своїми друзями. Король виявив до мене таку прихильність, що наказав озброєній охороні супроводжувати мене до Глангуенстальда — королівського порту на південно-західному узбережжі острова. Через шість днів я знайшов судно, готове вирушити до Японії. Подорож тривала п’ятнадцять днів.
Ми висадилися в невеликому портовому містечку Ксамоші, розташованому в південно-східній частині Японії. Місто лежало біля західного краю вузької протоки, яка тягнулася на північ і вела до довгої морської затоки. На її північно-західному березі стояло місто Єдо — столиця імперії.
Щойно я зійшов на берег, то показав митним чиновникам лист від короля Лагнаггу до японського імператора. Вони відразу впізнали державну печатку. Вона була завбільшки з людську долоню і зображала короля, який піднімає з землі кульгавого жебрака. Дізнавшись про мій лист, міська влада прийняла мене як офіційного посланця. Мені надали екіпажі, слуг і взяли на себе всі витрати, пов’язані з дорогою до Єдо.
Після прибуття до столиці я був удостоєний імператорської аудієнції та вручив листа. Його відкрили з великою урочистістю, після чого перекладач прочитав і пояснив його зміст імператорові. Потім той самий перекладач повідомив мені від імені Його Величності, що я можу висловити будь-яке прохання і воно буде задоволене на знак пошани до його царственного брата, короля Лагнаггу.
Цей перекладач займався справами, пов’язаними з голландськими купцями. Лише поглянувши на мене, він швидко здогадався, що я європеєць, і тому повторив слова імператора нижньоголландською мовою, якою володів бездоганно. Я відповів так, як заздалегідь вирішив: назвався голландським купцем, який зазнав корабельної аварії в далекій країні, а потім довгий час подорожував сушею і морем, поки не дістався Лагнаггу. Звідти я прибув до Японії, знаючи, що мої співвітчизники часто торгують у цих краях, і сподіваючись знайти можливість повернутися разом із ними до Європи.
Тому я покірно попросив імператора наказати безпечно доставити мене до Нагасакі. Але на цьому не зупинився й висловив ще одне прохання. Заради пошани до мого покровителя, короля Лагнаггу, я благав Його Величність звільнити мене від обряду, якого вимагали від усіх моїх співвітчизників, — топтання розп’яття. Я пояснив, що опинився в його державі не з торговельних намірів, а лише через нещасливий збіг обставин.
Коли перекладач передав ці слова імператорові, той, здавалося, був дещо здивований. Він сказав, що я, мабуть, перший голландець, який коли-небудь вагався виконати цей обряд. Через це в нього навіть виникли сумніви, чи справді я голландець. Навпаки, він почав підозрювати, що я, найімовірніше, християнин.
Проте, зважаючи на наведені мною причини, а особливо бажаючи зробити приємність королю Лагнаггу якимось незвичайним знаком своєї прихильності, імператор погодився задовольнити моє прохання. Водночас він зауважив, що справу потрібно владнати дуже обережно. Його чиновникам буде наказано пропустити мене так, ніби вони просто випадково забули про цей обряд. Адже, запевнив він, якщо моя таємниця стане відомою голландцям, то під час морської подорожі вони без вагань переріжуть мені горло.
Через перекладача я висловив Його Величності найщирішу подяку за таку виняткову милість. Саме тоді до Нагасакі вирушав військовий загін, і його командир отримав наказ супроводжувати мене до місця призначення та особливі інструкції щодо справи з розп’яттям.
Дев’ятого червня 1709 року, після довгої та виснажливої подорожі, я прибув до Нагасакі. Незабаром я познайомився з кількома голландськими моряками з амстердамського корабля «Амбойна» — міцного судна водотоннажністю чотириста п’ятдесят тонн. Свого часу я досить довго жив у Голландії, навчаючись у Лейдені, тому добре володів голландською мовою. Моряки швидко з’ясували, звідки я прибув, і почали з великою цікавістю розпитувати мене про мої подорожі та пригоди. Я склав для них коротку й правдоподібну історію, приховавши, однак, більшу частину того, що сталося зі мною насправді.
Я знав чимало людей у Голландії, тому без труднощів вигадав імена своїх нібито батьків, яких представив як простих і маловідомих мешканців провінції Гелдерланд. Капітан корабля, на ім’я Теодорус Вангрульт, міг би запросити за мій проїзд будь-яку плату, яку вважав за потрібне. Проте, дізнавшись, що я хірург, він погодився взяти лише половину звичайної вартості за умови, що під час плавання я виконуватиму свої професійні обов’язки.
Перед відплиттям кілька матросів неодноразово запитували мене, чи пройшов я церемонію, про яку вже згадував раніше. Я ухилявся від прямої відповіді, обмежуючись загальними словами про те, що цілком задовольнив вимоги імператора та його двору. Проте один зловмисний шкіпер вирішив донести на мене чиновникові. Вказавши на мене пальцем, він заявив, що я досі не потоптав розп’яття. Але той урядовець, який уже отримав наказ безперешкодно мене пропустити, у відповідь наказав відшмагати наклепника двадцятьма ударами бамбукової палиці по плечах. Після цього мене більше ніхто не турбував подібними розпитуваннями.
Під час плавання не сталося нічого такого, що варто було б окремо згадувати. За сприятливого вітру ми благополучно дісталися мису Доброї Надії, де зупинилися лише для поповнення запасів прісної води. Шістнадцятого квітня ми щасливо прибули до Амстердама. За весь час подорожі ми втратили лише трьох матросів від хвороб, а ще один загинув, упавши з фок-щогли в море неподалік від узбережжя Гвінеї.
Невдовзі після прибуття до Амстердама я сів на невелике судно, що належало цьому місту, і вирушив до Англії. Десятого квітня 1710 року ми кинули якір у Даунсі. Наступного ранку я ступив на берег і після п’яти років і шести місяців відсутності знову побачив свою рідну країну.
Я без зволікань вирушив до Редріфа й того ж дня, о другій годині пополудні, прибув додому. Там я застав дружину та всю свою родину в доброму здоров’ї.
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.
