“Мандри Гуллівера” читати (повністю). Джонатан Свіфт

“Мандри Гуллівера” ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА. ПОДОРОЖ ДО ГУЇГНГНМІВ

© Автор перекладу – Олег Гнатюк

ПОДОРОЖ ДО ГУЇГНГНМІВ РОЗДІЛ 1

Автор вирушає в море капітаном корабля. Його команда вчиняє змову, довго тримає його замкненим у каюті та висаджує на невідому землю. Він мандрує вглиб країни. Опис єгу, дивних тварин. Автор зустрічає двох гуїгнгнмів.

Я прожив удома разом із дружиною та дітьми близько п’яти місяців у цілковитому благополуччі. Якби тільки я навчився цінувати власне щастя й вчасно розуміти, коли людина вже має все необхідне для спокійного життя! Проте моя невгамовна схильність до мандрів узяла гору. Залишивши бідну дружину вагітною, я прийняв вигідну пропозицію стати капітаном торгового судна «Адвенчер» водотоннажністю триста п’ятдесят тонн. Я добре знав морську справу, а робота корабельного хірурга, хоч і залишалася мені доступною, вже почала мене втомлювати. Тому я взяв на корабель здібного молодого хірурга на ім’я Роберт П’юрфой, щоб він виконував ці обов’язки замість мене.

Сьомого серпня 1710 року ми вийшли з Портсмута. Чотирнадцятого числа біля острова Тенерифе нам трапився капітан Покок із Брістоля, який прямував до затоки Кампече за кампешевим деревом. Ми провели разом лише два дні. Уже шістнадцятого серпня буря розлучила наші судна. Після повернення додому я дізнався, що його корабель затонув і врятувався лише один юнга.

Капітан Покок був чесною людиною й досвідченим моряком. Однак він надто покладався на власні судження й неохоче дослухався до порад інших. Саме ця риса стала причиною його загибелі, як уже не раз траплялося з багатьма іншими людьми. Якби він послухався моєї поради, то, можливо, був би живий і щасливо перебував би вдома серед своєї родини так само, як я тепер.

Під час плавання кілька матросів померли від гарячки, тому мені довелося поповнювати команду на Барбадосі та Навітряних островах, куди я заходив за вказівкою купців, що спорядили мою експедицію. Незабаром я гірко пошкодував про цей крок. Згодом з’ясувалося, що більшість нових людей раніше були буканьєрами, тобто морськими розбійниками. На борту в мене перебувало п’ятдесят чоловік. Згідно з інструкціями, я мав торгувати з індіанцями Південного моря й водночас здійснювати географічні відкриття всюди, де для цього випаде нагода.

Ті негідники, яких я необачно прийняв до команди, швидко розбестили решту матросів. Незабаром вони всі разом склали змову, щоб захопити корабель і позбутися мене. Одного ранку вони раптово увірвалися до моєї каюти, зв’язали мене по руках і ногах та пригрозили викинути за борт, якщо я чинитиму найменший опір. Я відповів, що перебуваю в їхній владі й готовий підкоритися. Вони змусили мене урочисто поклястися в покорі, після чого розв’язали руки та ноги, але прикували одну ногу ланцюгом до ліжка.

Біля дверей моєї каюти поставили вартового із зарядженою рушницею. Йому було наказано негайно застрелити мене, якщо я спробую втекти. Мені приносили їжу та воду, а керування кораблем повністю перейшло до рук заколотників. Їхнім наміром було стати піратами й грабувати іспанські судна. Проте для цього вони вважали свою команду ще замалою. Тому спочатку вони вирішили продати вантаж, що був на борту, а потім вирушити на Мадагаскар і набрати нових людей, тим більше що кілька членів екіпажу померли вже після мого ув’язнення.

Вони плавали багато тижнів поспіль і торгували з індіанцями в різних місцях. Але я не мав жодного уявлення про наш маршрут, оскільки мене постійно тримали замкненим у каюті. Увесь цей час я жив у тривожному очікуванні найгіршого. Заколотники не раз погрожували вбити мене, і я майже не сумнівався, що рано чи пізно вони виконають свої погрози.

Дев’ятого травня 1711 року до моєї каюти спустився матрос на ім’я Джеймс Велч і повідомив, що отримав наказ від капітана висадити мене на берег. Я намагався з’ясувати причину такого рішення й висловив свій протест, але марно. Він навіть не захотів сказати мені, хто став їхнім новим капітаном. Мене силоміць посадили в шлюпку, дозволивши лише вдягнути свій найкращий костюм, який майже не зносився, і взяти невеликий вузол із білизною. Зброю мені заборонили брати, окрім короткої шаблі, яку я носив при боці. Водночас вони виявили достатньо ввічливості, щоб не обшукувати мої кишені, куди я сховав усі свої гроші та кілька інших корисних дрібниць.

Вони відвезли мене приблизно на одну лігу від корабля й висадили на піщаному березі. Я попросив сказати, в якій країні опинився, але всі присягалися, що знають не більше за мене самого. За їхніми словами, капітан вирішив позбутися мене при першій нагоді, щойно після продажу вантажу їм трапиться будь-яка земля. Не гаючи часу, вони відштовхнулися від берега. На прощання порадили мені поспішати вглиб суходолу, щоб мене не наздогнав приплив, після чого залишили самого напризволяще.

Опинившись у такому жалюгідному становищі, я рушив уперед і невдовзі дістався твердої землі. Там я сів на пагорбі, щоб трохи перепочити й обдумати свої подальші дії. Коли сили частково повернулися, я вирішив просуватися вглиб країни. Мій план був простий: віддатися на милість першим дикунам, яких зустріну, і викупити власне життя браслетами, скляними каблучками та іншими дрібничками, які моряки зазвичай беруть із собою в далекі плавання для торгівлі з тубільцями. Кілька таких речей було й у мене.

Країна справляла доволі приємне враження. Її перетинали довгі ряди дерев, що росли природно, а не були висаджені людською рукою. Навколо простягалися багаті травою луки та поля вівса. Я рухався дуже обережно, постійно остерігаючись засідки. Щомиті мені здавалося, що з-за дерева чи куща може вилетіти стріла. Незабаром я натрапив на добре втоптану дорогу. На ній було безліч людських слідів, а також сліди корів і, ще частіше, коней.

Невдовзі я помітив на полі кілька дивних істот, а одну чи дві побачив навіть на деревах. Їхній вигляд був настільки незвичним і потворним, що я мимоволі відчув тривогу. Щоб краще їх роздивитися, я ліг за густим чагарником. Частина цих створінь наблизилася до місця моєї схованки, і я зміг уважно їх оглянути.

Голова та груди в них були вкриті густим волоссям: у деяких кучерявим, у інших — прямим і довгим. На підборіддях росли бороди, схожі на цапині. Уздовж спини тягнувся довгий гребінь із волосся, а передні частини ніг і ступні також були волохатими. Решта тіла залишалася голою, тому добре було видно шкіру брудно-бурого кольору. Хвостів вони не мали. Сиділи й лежали майже як люди, а часто навіть ставали на задні кінцівки.

На дерева вони видиралися з дивовижною спритністю, не гіршою за білок. Їхні передні й задні лапи закінчувалися довгими міцними пазурами, гострими та загнутими наче гачки. Вони постійно стрибали, підскакували й носилися навсібіч із надзвичайною швидкістю. Самки були дрібнішими за самців. На спині в них звисало довге пряме волосся, проте обличчя залишалися безволосими, а на решті тіла виднівся лише легкий пушок. Забарвлення шерсті траплялося найрізноманітніше: коричневе, руде, чорне або жовтувате.

За всі свої подорожі я ще ніколи не бачив істоти, яка викликала б у мене таку сильну огиду. Мабуть, жодна жива тварина не породжувала в мені настільки природної відрази. Вирішивши, що побачив достатньо, я підвівся й рушив далі дорогою, сподіваючись, що вона приведе мене до житла якихось індіанців.

Та не пройшов я й великої відстані, як одна з цих потвор опинилася просто переді мною. Вона прямувала назустріч і невдовзі підійшла зовсім близько. Побачивши мене, страховисько почало кривити обличчя всіма можливими способами й витріщилося так, ніби ніколи раніше не зустрічало нічого подібного. Потім воно підійшло ще ближче й підняло передню лапу. Чи то з цікавості, чи з наміром напасти — я не міг зрозуміти.

Тоді я вихопив свою шаблю й завдав йому сильного удару пласким боком клинка. Різати його я не наважився, побоюючись, що місцеві мешканці можуть розгніватися, якщо дізнаються, що я вбив або покалічив якусь їхню свійську тварину. Відчувши біль, потвора відскочила назад і видала такий пронизливий рев, що з найближчого поля до мене миттю збіглося щонайменше сорок таких самих створінь.

Вони оточили мене, голосно виючи, гримасуючи й корчачи огидні пики. Я швидко відступив до великого дерева, притулився до його стовбура спиною й почав відганяти нападників, розмахуючи шаблею перед собою.

Посеред цього скрутного становища я раптом помітив, що всі мої переслідувачі несподівано кинулися навтьоки з такою швидкістю, на яку тільки були здатні. Здивований цією раптовою зміною, я наважився залишити своє укриття біля дерева й повернувся на дорогу, міркуючи, що ж могло так налякати цих потвор. Та коли я глянув ліворуч, то побачив коня, який спокійно йшов полем. Очевидно, саме його раніше за мене помітили ті створіння, і саме він став причиною їхньої панічної втечі.

Коли кінь наблизився, він трохи здригнувся, побачивши мене, але майже відразу опанував себе й почав уважно розглядати. У його погляді виразно читувалося здивування. Він кілька разів обійшов мене довкола, ретельно оглядаючи мої руки й ноги. Я спробував продовжити шлях, але він став просто переді мною, не даючи пройти далі. Проте в його поведінці не було ані найменшої агресії. Навпаки, він дивився на мене з такою спокійною та лагідною увагою, що я мимоволі заспокоївся.

Деякий час ми мовчки розглядали одне одного. Нарешті я наважився простягнути руку до його шиї, бажаючи погладити її, як це зазвичай роблять конюхи, коли знайомляться з незнайомим конем. Я навіть посвистів і заговорив до нього тим ласкавим тоном, який прийнятий серед вершників. Але ця тварина, здавалося, поставилася до моєї люб’язності з певною зневагою. Вона похитала головою, насупилася і, піднявши праве переднє копито, обережно відсунула мою руку. Потім кілька разів заіржала. Проте звуки, які вона видавала, були такими різноманітними й упорядкованими, що мені майже здалося, ніби вона промовляє якісь слова власною мовою.

Поки ми були зайняті цим дивним знайомством, до нас підійшов інший кінь. Він звернувся до першого з надзвичайною урочистістю. Обидва легенько торкнулися одне одного правими передніми копитами й по черзі заіржали кілька разів. Інтонації їхніх голосів постійно змінювалися і звучали майже членороздільно. Потім вони відійшли трохи вбік, наче бажаючи обговорити якусь важливу справу. Стоячи поруч, вони повільно ходили вперед і назад, подібно до людей, які радяться між собою. Водночас обидва часто поглядали в мій бік, немов побоювалися, що я можу втекти.

Я був вражений такою поведінкою безсловесних тварин. У душі я міркував, що якщо мешканці цієї країни наділені розумом хоча б тією мірою, якою володіють ці коні, то вони, без сумніву, мають бути наймудрішим народом на землі. Ця думка настільки підбадьорила мене, що я вирішив рушити далі в пошуках якогось будинку, селища або хоча б місцевих жителів, залишивши двох коней продовжувати свою бесіду.

Але щойно я спробував непомітно відійти, як перший кінь — сірий у яблуках — голосно заіржав мені вслід. У його голосі було стільки виразності, що я майже зрозумів його намір. Тому я повернувся й знову наблизився до нього, очікуючи подальших вказівок. Я намагався приховати свій страх, але мушу зізнатися, що вже починав серйозно непокоїтися про те, чим завершиться ця пригода. Читач легко зрозуміє, що моє становище було далеко не з приємних.

Обидва коні підійшли зовсім близько й почали надзвичайно уважно вивчати моє обличчя та руки. Сірий кінь правим копитом обмацав мій капелюх з усіх боків і так його зім’яв, що мені довелося зняти його й надягти знову. Ця дія викликала в обох коней явне здивування. Другий кінь, темно-гнідий, заходився досліджувати полу мого камзола. Виявивши, що вона вільно звисає навколо тіла, він разом зі своїм товаришем виявив нові ознаки подиву.

Потім гнідий узявся оглядати мою праву руку. Здавалося, його захопила її м’якість і колір. Але, затиснувши її між копитом і путовим суглобом, він стиснув так сильно, що я мимоволі скрикнув від болю. Після цього обидва стали поводитися набагато обережніше й торкалися мене з найбільшою делікатністю. Особливу загадку для них становили мої черевики та панчохи. Вони раз по раз їх обмацували, іржали між собою та супроводжували свої дії жестами, які дуже нагадували поведінку філософа, що намагається розв’язати якесь нове й складне природне явище.

Зрештою вся поведінка цих тварин видалася мені настільки впорядкованою, розумною й проникливою, що я дійшов дивного висновку. Мені почало здаватися, що це, мабуть, чаклуни, які з певною метою перетворили себе на коней і тепер вирішили розважитися, зустрівши на дорозі незнайомця. Або ж вони справді були вражені виглядом людини, такої несхожої одягом, рисами обличчя та кольором шкіри на мешканців цієї віддаленої країни.

Під впливом цих міркувань я наважився звернутися до них із промовою:

— Панове, якщо ви справді чарівники, як я маю всі підстави вважати, то, безперечно, розумієте будь-яку мову. Тому дозвольте повідомити вам, що я нещасний англієць, якого примхи долі викинули на ваш берег. Благаю одного з вас дозволити мені сісти вам на спину, ніби ви звичайний кінь, і відвезти мене до якогось будинку чи села, де я міг би знайти допомогу. За цю послугу я подарую вам ось цей ніж і цей браслет.

Промовляючи це, я витягнув обидві речі з кишені. Обидві істоти стояли мовчки й, здавалося, слухали мене з великою увагою. Коли ж я закінчив, вони почали часто перекидатися іржанням, ніби вели серйозну розмову. Я виразно помічав, що їхня мова чудово передає різні почуття та відтінки думок. Більше того, мені здалося, що її можна було б розкласти на літери значно легше, ніж китайську.

Особливо часто я чув слово «ягу». Кожен із коней повторював його багато разів. Хоч я зовсім не здогадувався про його значення, проте, поки вони були зайняті бесідою, почав потай вправлятися у вимові цього слова. Щойно настала пауза, я сміливо вигукнув:

— Ягу!

При цьому я спробував якомога точніше наслідувати кінське іржання. Обидва коні помітно здивувалися. Сірий повторив це слово двічі, немов виправляючи мою вимову. Я старанно наслідував його й відчув, що з кожною спробою моя вимова стає кращою, хоча до досконалості було ще далеко.

Потім гнідий запропонував мені інше слово, значно складніше для вимови. Передати його англійськими літерами можна приблизно як «гуїгнгнм». Цього разу я впорався значно гірше. Проте після кількох нових спроб досяг певного успіху, і обидва коні, здається, були щиро вражені моєю здатністю наслідувати їхню мову.

Після ще однієї короткої розмови, яка, як я тоді припускав, стосувалася саме мене, обидва приятелі попрощалися тим самим церемонним дотиком копит. Гнідий пішов своєю дорогою, а сірий подав мені знак іти попереду нього. Я вирішив, що найрозумніше буде підкоритися, поки не знайду кращого провідника.

Коли я намагався сповільнити крок, він одразу вигукував:

— Ггуун! Ггуун!

Я здогадався, що він наказує мені рухатися швидше, і спробував пояснити жестами, що дуже втомився й не можу йти так швидко. Тоді він щоразу терпляче зупинявся й дозволяв мені трохи перепочити.

ПОДОРОЖ ДО ГУЇГНГНМІВ РОЗДІЛ 2

Автор прибуває до оселі гуїгнгнма. Опис дому, прийом гостя. Їжа гуїгнгнмів. Автор, який страждає через нестачу м’яса, нарешті отримує полегшення. Його спосіб харчування в цій країні.

Пройшовши близько трьох миль, ми дісталися довгої будівлі, зведеної з дерев’яних стовбурів, устромлених у землю й переплетених між собою лозою. Дах був низький і вкритий соломою. Тут я трохи заспокоївся й навіть відчув проблиск надії. З кишені я дістав кілька дрібничок, які мандрівники зазвичай беруть із собою як подарунки для диких племен Америки та інших віддалених країв, сподіваючись таким чином прихилити до себе господарів. Кінь знаком показав мені ввійти першим. Усередині була велика кімната з рівною глиняною долівкою; вздовж однієї стіни тягнулися ясла та годівниці.

Там перебували троє коней і дві кобили. Вони не їли; дехто з них сидів на задніх ногах, що здивувало мене надзвичайно. Ще більше мене вразило те, що решта займалася різними хатніми справами. На вигляд це були звичайні коні, і все ж побачене лише зміцнило мою першу думку: народ, який зумів настільки приборкати й цивілізувати тварин, мусить перевершувати мудрістю всі інші народи світу. Незабаром увійшов сірий кінь, мій провідник, і своєю присутністю, можливо, вберіг мене від будь-якої грубості з боку мешканців дому. Він кілька разів заіржав владним тоном, а у відповідь почув такі самі звуки.

За цією кімнатою містилися ще три, розташовані одна за одною вздовж усієї будівлі. До них вели троє дверей, поставлених навпроти одне одного так, що крізь них відкривалася довга наскрізна перспектива. Ми пройшли через другу кімнату до третьої. Тут сірий кінь увійшов першим і знаком запросив мене йти слідом. Я залишився чекати в другій кімнаті та приготував подарунки для господаря й господині дому: два ножі, три браслети зі штучних перлів, маленьке дзеркальце та намисто зі скляних намистин.

Кінь тричі чи чотири рази заіржав. Я прислухався, сподіваючись почути людський голос, але у відповідь долинули лише такі самі звуки, хоча один чи два голоси були трохи вищими. Я почав думати, що цей дім належить якійсь дуже поважній особі, адже стільки церемоній передувало моєму допуску всередину. Проте думка про те, що шляхетного пана можуть обслуговувати самі лише коні, була для мене цілком незбагненною. Я вже почав побоюватися, що від пережитих лих і страждань у мене потьмарився розум. Струснувши із себе цей заціпеніння, я уважніше оглянув кімнату, де залишився сам.

Вона була облаштована так само, як і перша, але значно вишуканіше. Я раз у раз протирав очі, та бачив усе те саме. Щоб переконатися, що не сплю, я щипав себе за руки й боки. Та ніщо не змінювалося. Тоді я остаточно вирішив, що всі ці дивовижні явища можуть бути лише чаклунством або якоюсь темною магією. Проте часу на такі роздуми не залишилося, бо сірий кінь повернувся й знаком покликав мене до третьої кімнати.

Там я побачив дуже вродливу кобилу разом із лошам і молодим конем. Вони сиділи на солом’яних матах, виготовлених досить вправно, охайно й чисто. Ледве я ввійшов, кобила підвелася зі свого місця й підійшла майже впритул. Вона уважно оглянула мої руки та обличчя, після чого кинула на мене погляд, сповнений явної зневаги. Потім, повернувшись до сірого коня, вона кілька разів вимовила слово «яху». Я часто чув це слово в їхній розмові, хоча тоді ще не розумів його значення. Це було перше слово їхньої мови, яке я навчився вимовляти.

Невдовзі мені судилося дізнатися його зміст — на превеликий сором і приниження. Кінь покликав мене рухом голови й повторив своє звичне «гуун, гуун», яким дорогою наказував мені слідувати за ним. Він вивів мене на подвір’я, де трохи осторонь стояла ще одна будівля. Ми ввійшли всередину, і там я побачив трьох тих огидних істот, яких уперше зустрів після висадки на берег. Вони жерли коріння та м’ясо різних тварин, що, як я згодом довідався, найчастіше були осли або собаки, а іноді й корови, які загинули від хвороби чи випадкової пригоди.

Усі ці створіння були прив’язані за шию міцними лозинами до поперечної балки. Їжу вони затискали між пазурами передніх лап і розривали зубами. Видовище було настільки гидким, що викликало в мене відразу й жах. Тепер я вперше мав змогу як слід роздивитися цих істот зблизька. І хоча раніше вони вже здавалися мені потворними, тепер це враження лише посилилося. Я ще не здогадувався, наскільки тісно їхня доля буде пов’язана з моєю власною в очах мешканців цієї дивовижної країни.

Сірий господар звелів одному зі своїх слуг — гнідому коневі рудуватої масті — відв’язати найбільшу з тих потвор і вивести її на подвір’я. Там нас поставили поруч і почали пильно порівнювати наші обличчя та постаті. І господар, і слуга раз у раз повторювали слово «яху». Неможливо передати словами мій жах і подив, коли я раптом побачив у цій огидній істоті майже досконалу людську подобу. Щоправда, її обличчя було пласким і широким, ніс — приплюснутим, губи — товстими, а рот — неприродно великим. Але подібні риси часто трапляються серед диких народів, де зовнішність людей спотворюється через звичай класти немовлят долілиць на землю або носити їх за спиною так, що їхні обличчя постійно притискаються до плечей матерів.

Передні лапи яху відрізнялися від моїх рук лише довшими нігтями, грубішою та темнішою шкірою долонь і густою шерстю на тильному боці. Така сама схожість існувала й між нашими ногами, з тими самими відмінностями. Я добре це бачив, хоча коні не могли помітити через мої панчохи та черевики. Узагалі майже всі частини наших тіл були подібні одна до одної, якщо не зважати на колір шкіри та ступінь волохатості, про які я вже згадував. Це відкриття вразило мене настільки, що я ледве міг оговтатися від огиди й збентеження.

Найбільше двох коней бентежило те, що решта мого тіла так сильно відрізнялася від тіла яху. Причиною були мої одежі, про призначення яких вони не мали жодного уявлення. Гнідий слуга простягнув мені якийсь корінь, затиснувши його між копитом і бабкою так, як вони зазвичай тримали речі. Я взяв його до рук, понюхав і якомога ввічливіше повернув назад. Тоді він приніс із лігва яху шматок ослятини. Сморід був настільки нестерпний, що я відвернувся з відразою. Слуга кинув м’ясо яху, і той миттю жадібно його пожер.

Потім мені показали жмут сіна і повну бабку вівса. Я похитав головою, даючи зрозуміти, що це також не придатна для мене їжа. У ту хвилину мене охопив справжній розпач. Я почав думати, що неминуче помру з голоду, якщо не знайду когось зі свого власного роду. Що ж до цих мерзенних яху, то, хоча на той час я був великим шанувальником людського роду і щиро прихильним до людей, мушу зізнатися: ніколи раніше я не бачив жодної живої істоти, настільки огидної в усіх відношеннях. І що ближче я з ними знайомився протягом свого перебування в цій країні, то сильнішу відразу вони в мене викликали.

Господар уважно спостерігав за моєю поведінкою й зрозумів мої почуття. Тому він наказав відвести яху назад до його загорожі. Після цього кінь підніс переднє копито до рота. Цей рух надзвичайно мене здивував, хоча виконав він його легко й природно, без найменшої незграбності. Потім він почав робити різні знаки, намагаючись дізнатися, що саме я їм. Я ж не міг відповісти так, щоб він мене зрозумів. Навіть якби він і збагнув мої пояснення, я не уявляв, яким чином у цій дивній країні можна було б добути для мене відповідну поживу.

Поки ми так намагалися порозумітися, я помітив корову, що проходила неподалік. Відразу ж показав на неї рукою і жестами висловив бажання подоїти її. Ця думка, очевидно, була зрозуміла господареві. Він повів мене назад до будинку й наказав одній кобилі-служниці відчинити окреме приміщення. Там у глиняному та дерев’яному посуді зберігався чималий запас молока, причому все було розкладено напрочуд охайно й чисто. Служниця подала мені велику миску. Я випив її майже залпом і відразу відчув, як сили повертаються до мене, а виснаження поступається місцем полегшенню.

Близько полудня я побачив, як до будинку наближається дивний візок, схожий на сани, запряжений чотирма яху. У ньому їхав старий кінь, який, судячи з усього, належав до поважного стану. Вийшов він незвичним способом — спершу опустивши задні ноги, бо через якусь пригоду пошкодив ліве переднє копито. Він прибув на обід до мого сірого господаря, який зустрів гостя з великою чемністю та пошаною. Обідали вони в найкращій кімнаті будинку. На другу страву подали овес, зварений у молоці: старий кінь їв його теплим, а решта — холодним.

Їхні годівниці були розташовані колом посеред кімнати й поділені на окремі відділення. Навколо них коні та кобили сиділи на задніх ногах на акуратно складених солом’яних подушках. У центрі стояли великі ясла, краї яких відповідали кожному відділенню годівниці. Таким чином кожен мав перед собою власне сіно й власну порцію вівсяної каші на молоці. Їли вони напрочуд охайно, спокійно й впорядковано. Молоде лоша та кобилка поводилися скромно й стримано, а господар із господинею були надзвичайно привітними та люб’язними до свого гостя.

Сірий господар наказав мені стояти поруч із ним. Під час обіду між ним і старим конем точилася тривала розмова, значна частина якої, як я здогадувався, стосувалася мене. Гість часто поглядав у мій бік, а слово «яху» лунало в їхній бесіді знову й знову. Я відчував себе предметом уважного дослідження, хоча ще не міг зрозуміти всіх причин такого зацікавлення. Проте мені вже було очевидно, що моя поява викликала серед них не менший подив, ніж їхнє існування викликало в мене.

Того дня на мені були рукавички. Сірий кінь звернув на них увагу й, здається, щиро спантеличився. Він не міг зрозуміти, що сталося з моїми передніми кінцівками, і кілька разів торкався копитом до рукавичок, ніби натякаючи, щоб я повернув їм природний вигляд. Збагнувши його намір, я негайно зняв обидві рукавички й поклав їх до кишені. Це викликало новий сплеск обговорення серед присутніх. Я помітив, що моя поступливість справила на них сприятливе враження, і незабаром переконався, що це піде мені на користь.

Мене попросили вимовити ті кілька слів їхньої мови, які я вже встиг засвоїти. Поки тривала трапеза, господар навчав мене назв вівса, молока, вогню, води та ще кількох простих речей. Я легко повторював їх за ним, бо змалку мав особливу здібність до вивчення мов. Це помітно тішило моїх нових знайомих. Чим більше слів я засвоював, тим уважніше вони до мене ставилися. І хоча наше спілкування залишалося дуже обмеженим, між нами вже починало виникати певне взаєморозуміння.

Після обіду господар відвів мене набік і за допомогою жестів та окремих слів дав зрозуміти, що його непокоїть моя відмова від їжі. Слово «глун» у їхній мові означало овес. Я кілька разів повторив його вголос. Хоча спочатку я відкинув цю їжу, тепер мені спало на думку, що з вівса можна приготувати щось на кшталт хліба. Разом із молоком цього могло вистачити, щоб підтримувати життя доти, доки мені не пощастить утекти до іншої країни або зустріти когось зі свого роду.

Кінь негайно наказав білій кобилі-служниці принести чималий запас вівса на дерев’яній таці. Я висипав зерно біля вогню й підсушив його настільки, наскільки дозволяли обставини. Потім ретельно перетер його, щоб відокремити лушпиння, яке згодом відвіяв від зерна. Після цього я розмолов овес між двома каменями, змішав борошно з водою й замісив густе тісто. З нього я зробив коржики, які підсмажив біля вогню. Їв їх теплими, запиваючи молоком.

Спершу така їжа здавалася мені зовсім прісною й несмачною, хоча в багатьох місцях Європи вона була цілком звичайною. Згодом я до неї звик, і вона стала цілком стерпною. За своє життя мені не раз доводилося харчуватися дуже скромно, тому це був далеко не перший випадок, коли я переконався, як мало насправді потребує людська природа. До того ж мушу зазначити одну річ: за весь час мого перебування на цьому острові я не хворів жодної години. Моє здоров’я залишалося напрочуд міцним і рівним.

Щоправда, іноді мені вдавалося впіймати кролика чи птаха за допомогою силків, сплетених із волосся яху. Часто я збирав поживні дикі трави, які або варив, або їв сирими разом зі своїм вівсяним хлібом. Час від часу, як особливий делікатес, я збивав трохи масла й пив сироватку. Найважче спочатку було обходитися без солі. Проте звичка поступово примирила мене і з цією нестачею. Згодом я навіть дійшов переконання, що поширене вживання солі серед людей є радше наслідком розкоші, ніж необхідності.

На мою думку, спершу її почали використовувати для того, щоб збуджувати спрагу й спонукати людей більше пити. Виняток становлять лише тривалі морські подорожі або віддалені місцевості, де соління необхідні для збереження м’яса. Адже серед усіх тварин лише людина відчуває справжню пристрасть до солі. Щодо мене самого, то після від’їзду з цієї країни минуло чимало часу, перш ніж я знову зміг без відрази сприймати її смак у їжі.

Утім, про свій раціон я сказав уже достатньо. Багато мандрівників заповнюють подібними подробицями цілі сторінки своїх книжок, ніби читачів надзвичайно хвилює, добре вони харчувалися чи погано. Я ж згадав про це лише з однієї причини. Інакше світові могло б здатися неймовірним, що я зміг прожити три роки в такій країні й серед таких мешканців, не померши з голоду.

Надвечір мій господар наказав приготувати для мене місце для ночівлі. Воно розташовувалося приблизно за шість ярдів від будинку й окремо від стайні, де тримали яху. Там мені дали трохи соломи. Загорнувшись у власний одяг, я ліг спати й відпочив напрочуд добре. Щоправда, невдовзі мої житлові умови значно поліпшилися, про що я ще розповім докладніше, коли дійду до опису свого способу життя в цій країні.