«Навколо світу за 80 днів» читати. Жуль Верн

«Навколо світу за 80 днів» Розділ дев’ятнадцятий,

У якому описано, як Паспарту виявив надмірний інтерес до справ свого пана і чим це обернулося

Гонконг — невеликий острів, який після війни 1842 року, згідно з Нанкінською угодою, перейшов під владу Великої Британії. За кілька років англійці, з притаманною їм підприємливістю, збудували тут велике місто й потужний порт, що отримав назву Вікторія. Острів лежить біля гирла річки Кантон, і від португальського Макао, розташованого на протилежному березі, його відділяє лише шістдесят миль.

У торговельному суперництві Гонконг неминуче мав випередити Макао, і так зрештою сталося. Основна частина китайського транзиту тепер проходила саме через британський порт. Поглянувши на доки, судноверфі, склади, лікарні, готичний собор, урядову резиденцію та вимощені каменем вулиці, можна було легко уявити, ніби опинився не в Китаї, а в якомусь торговельному місті графства Кент чи Серрей, яке дивним чином виринуло тут, на іншому боці земної кулі.

Тим часом Паспарту, засунувши руки до кишень, неквапом прямував до порту. Він із цікавістю розглядав паланкіни — криті ноші, які й досі залишалися популярним засобом пересування в Піднебесній, а також строкатий натовп китайців, японців та європейців, що заповнювали вулиці.

Зрештою, усе це дуже нагадувало йому Бомбей, Калькутту або Сінгапур — міста, які вже траплялися на його шляху.

Здавалося, ланцюг англійських міст оперізав увесь світ.

Діставшись порту Вікторія, Паспарту побачив справжній ліс щогл. Біля гирла річки Кантон стояли кораблі найрізноманітніших держав: англійські, французькі, американські, голландські, військові та торговельні судна, японські човни, китайські джонки, сампани і навіть човни-квітники, що перетворювали частину гавані на плавучий сад.

Під час прогулянки його увагу привернули кілька дуже літніх китайців, одягнених із голови до п’ят у жовте.

Зайшовши до цирульні поголитися «по-китайськи», він розпитав місцевого майстра, який досить жваво говорив англійською. Той пояснив, що кожному з цих старців уже виповнилося щонайменше вісімдесят років. Досягнувши такого віку, вони отримували особливий привілей — право носити жовтий одяг, колір, який у Китаї традиційно вважався імператорським.

Паспарту ця традиція неабияк розвеселила.

Після гоління він повернувся до порту, де стояв «Карнатик», і там несподівано помітив Фікса, який нервово ходив туди-сюди по причалу.

Сам факт цієї зустрічі зовсім не здивував Паспарту. Проте він одразу помітив на обличчі інспектора вираз роздратування та розгубленості.

«Ага! — подумав він із задоволенням. — Схоже, справи джентльменів із Реформ-клубу складаються не надто вдало!»

Удаючи, ніби нічого не помічає, він із найпривітнішою усмішкою підійшов до Фікса.

І справді, детектив мав усі підстави бути невдоволеним. Ордер на арешт так і не надійшов. Очевидно, документ або затримався в дорозі, або ще не встиг його наздогнати.

Отже, він і далі був змушений переслідувати Фоґґа без належних повноважень.

Єдиний шанс залишався таким самим: затримати підозрюваного на британській території доти, доки ордер не прибуде. Але Гонконг був останнім англійським володінням на маршруті Фоґґа.

Якщо той покине острів, Фікс майже напевно втратить його назавжди.

— То що, містере Фікс, ви все-таки вирішили податися з нами до Америки? — запитав Паспарту.

— Так, — крізь зуби відповів Фікс.

— Оце так новина! — розсміявся Паспарту. — А я ж казав, що ви не зможете з нами розлучитися. Ну що ж, ходімо замовляти каюту!

І вони разом вирушили до контори пароплавної компанії, де забронювали чотири каюти. Там же службовець повідомив їм несподівану новину: ремонт на «Карнатику» завершено, і пакетбот вирушить не завтра вранці, як планувалося раніше, а сьогодні о восьмій вечора.

— Чудово! — вигукнув Паспарту. — Мій пан буде дуже задоволений. Треба негайно повідомити йому цю новину.

Саме в цю мить Фікс нарешті наважився діяти. Він вирішив відкрити Паспарту правду. Можливо, це був його останній шанс затримати Філеаса Фоґґа в Гонконгу хоча б на кілька днів.

Вийшовши з контори, Фікс запропонував своєму супутникові зайти кудись освіжитися.

Паспарту мав трохи вільного часу й охоче погодився.

На набережній вони знайшли доволі пристойну таверну й увійшли всередину. Це була велика, охайна зала. У глибині стояло щось схоже на широкий тапчан, укритий безліччю подушок. На ньому розляглося кілька чоловіків, занурених у важке забуття.

Ще з тридцять відвідувачів сиділи за невеликими плетеними столиками. Одні пили англійське пиво, ель або портер, інші смакували джин, бренді чи лікери.

Та найбільше впадало в око інше.

Більшість відвідувачів курила довгі глиняні люльки, набиті кульками опіуму, змішаного з трояндовою есенцією. Час від часу якийсь курець непритомнів і сповзав під стіл. Тоді двоє слуг підходили до нього, брали за руки й ноги та переносили на тапчан, де вже лежало з два десятки людей у стані глибокого наркотичного сп’яніння.

Фікс і Паспарту швидко зрозуміли, куди потрапили.

Це була одна з численних опіумних курилень, де збиралися виснажені, отупілі люди, знищені згубною пристрастю. Саме їм підприємлива Англія щороку продавала опіуму на сотні мільйонів франків.

Сумнівні прибутки, здобуті ціною людських життів і однієї з найруйнівніших залежностей.

Китайська влада давно намагалася покласти край цьому лихові, ухвалюючи суворі закони. Але всі спроби виявлялися марними.

Колись право вживати опіум належало лише заможним верствам населення. Згодом звичка поширилася на всі суспільні прошарки, і зупинити її вже було неможливо.

Опіум курили по всьому Китаю, особливо в центральних провінціях.

Люди, які звикали до нього, не могли обходитися без наркотичного диму. Без нього їх мучили сильні болі та судоми. Деякі викурювали до восьми люльок на день, але зазвичай через кілька років такого життя прирікали себе на ранню смерть.

Саме в одну з таких курилень і зайшли Фікс із Паспарту, маючи намір трохи перепочити.

Грошей у француза при собі не було, але він без вагань прийняв гостинність свого супутника, подумки вирішивши віддячити йому при першій нагоді.

Вони замовили дві пляшки портвейну.

Паспарту віддав належне напою з великим ентузіазмом. Фікс же пив значно стриманіше й уважно спостерігав за ним.

Розмова точилася про різні дрібниці, але найбільше — про блискучу, на думку Паспарту, ідею Фікса також вирушити на «Карнатику». Згадали й те, що пароплав залишить порт на кілька годин раніше, ніж планувалося.

Коли обидві пляшки спорожніли, Паспарту підвівся.

— Час іти. Треба повідомити пана.

Але Фікс зупинив його.

— Зачекайте хвилину, — сказав він.

— Що сталося, містере Фікс?

— Мені потрібно поговорити з вами про дуже серйозну справу.

— Про серйозну справу? — перепитав Паспарту, допиваючи останні краплі вина зі своєї склянки. — Тоді поговорімо завтра. Сьогодні я страшенно поспішаю.

— Ні, залишайтеся, — наполягав Фікс. — Це стосується вашого пана.

Почувши ці слова, Паспарту уважно подивився на співрозмовника.

У виразі обличчя Фікса було щось незвичне.

Француз повільно сів назад на стілець.

— То що саме ви хочете мені сказати? — запитав він.

Фікс понизив голос, узяв Паспарту під руку й тихо запитав:

— Ви вже здогадалися, хто я такий?

— Авжеж, — усміхнувся Паспарту.

— Тоді мені залишається лише все вам пояснити…

— Пояснити? Та я й без того все зрозумів, друже! — відмахнувся Паспарту. — Уся ця історія — суцільна нісенітниця. Але гаразд, говоріть. Тільки спершу дозвольте сказати: ваші джентльмени даремно витратили гроші.

— Даремно? — перепитав Фікс. — Легко вам казати. Ви навіть не уявляєте, про яку суму йдеться.

— Чому ж? Дуже навіть уявляю, — відповів Паспарту. — Двадцять тисяч фунтів.

— П’ятдесят п’ять тисяч фунтів! — різко поправив його Фікс і міцніше стиснув його руку.

— П’ятдесят п’ять тисяч?! — ошелешено вигукнув Паспарту. — То містер Фоґґ поставив на кін… таку суму? Тим більше не можна втрачати ні хвилини!

Він знову спробував підвестися.

— П’ятдесят п’ять тисяч фунтів, — повторив Фікс, силоміць посадивши його назад. Потім покликав слугу й замовив ще пляшку бренді. — А в разі успіху я отримаю дві тисячі фунтів винагороди. Якщо допоможете мені — п’ятсот із них будуть вашими.

— Допоможу вам? — здивовано перепитав Паспарту.

— Так. Допоможете затримати вашого пана в Гонконгу на кілька днів.

— Що за дурниці ви несете?! — вибухнув Паспарту. — Мало того, що ваші добродії стежать за моїм паном і сумніваються в його чесності, так вони ще й хочуть йому завадити! Та це просто сором!

— Про що ви взагалі говорите? — спантеличено запитав Фікс.

— Про те, що це підло! Це все одно що залізти містерові Фоґґу до кишені й відібрати в нього гроші.

— Саме цього ми й добиваємося.

— То це ж справжня пастка! — вигукнув Паспарту, якого бренді дедалі сильніше розпалювало. — Найсправжнісінька пастка! І ще називають себе джентльменами!

Фікс остаточно перестав щось розуміти.

— Джентльмени! — не вгамовувався Паспарту. — Члени Реформ-клубу! Запам’ятайте, містере Фікс: мій пан — чесна людина. Якщо він укладає парі, то грає чесно!

— Ким ви мене вважаєте? — насторожено запитав Фікс.

— Та агентом Реформ-клубу, звісно! Вас найняли стежити за маршрутом мого пана. І, між іншим, це дуже негідна справа. Саме тому я нічого йому не сказав, хоча давно вже вас розкусив.

— То він нічого не знає? — швидко перепитав Фікс.

— Нічогісінько, — відповів Паспарту й спорожнив чергову склянку.

Фікс провів долонею по чолу.

Ситуація ставала дедалі заплутанішою. Помилка Паспарту була настільки правдоподібною, що лише заважала його планам. Проте одне стало зрозуміло напевне: француз говорив щиро і жодним чином не був спільником свого господаря.

«Якщо він не спільник, — подумав детектив, — тоді його можна схилити на свій бік».

Час спливав. Вагатися більше не можна було.

— Слухайте мене уважно, — швидко сказав він. — Ви помиляєтеся. Я зовсім не той, за кого ви мене приймаєте. Я не маю жодного стосунку до Реформ-клубу.

— Та невже? — іронічно протягнув Паспарту.

— Я поліцейський інспектор і виконую доручення лондонської поліції.

— Ви?.. Поліцейський інспектор?

— Саме так. І я можу це довести.

Фікс дістав із гаманця посвідчення та офіційні документи, підписані начальником поліції Лондона.

Паспарту приголомшено втупився в папери. Від несподіванки він утратив дар мови.

— Це парі, про яке всі говорять, — продовжив Фікс, — лише прикриття. Ваш пан використав його, щоб обдурити і вас, і своїх приятелів із Реформ-клубу. Йому було вигідно, щоб ви, самі того не знаючи, допомагали йому.

— Але в чому саме? — вигукнув Паспарту.

— Слухайте уважно. Двадцять дев’ятого вересня з Англійського банку викрали п’ятдесят п’ять тисяч фунтів стерлінгів. Злочинця описали досить точно. І цей опис повністю збігається із зовнішністю Філеаса Фоґґа.

— Нісенітниця! — гримнув Паспарту, так ударивши кулаком по столу, що задзвеніли склянки. — Мій пан — найчесніша людина на світі!

— Ви справді в цьому певні? — холодно запитав Фікс. — Та ви ж майже його не знаєте. Ви поступили до нього на службу в день від’їзду. Він покинув Англію поспіхом, під сміховинним приводом, без багажу, зате з величезною сумою грошей. І після цього ви продовжуєте стверджувати, що він бездоганно чесний?

— Так! Так! — машинально повторював Паспарту.

— А ви не боїтеся, що вас самого заарештують як співучасника?

Паспарту схопився за голову.

Він був сам на себе не схожий.

Філеас Фоґґ — злодій? Людина, яка врятувала Ауду? Людина шляхетна, смілива, великодушна?

І все ж доводи Фікса звучали моторошно переконливо.

Паспарту відчайдушно намагався відкинути сумніви, що починали закрадатися в його душу. Ні, він не хотів і не міг повірити в провину свого господаря.

— Зрештою, чого ви від мене хочете? — спитав він, зібравши всю силу волі.

— Дуже просто, — відповів Фікс. — Я вистежив Фоґґа до Гонконгу, але досі не отримав ордера на арешт із Лондона. Ви повинні допомогти мені затримати його тут.

— Я?.. Допомогти вам?..

— А я поділюся з вами винагородою від банку — двома тисячами фунтів.

— Ніколи.

Паспарту спробував підвестися, але знесилено впав назад на стілець.

— Містере Фікс, — промовив він, ледве вимовляючи слова, — навіть якщо все, що ви сказали, правда… навіть якщо мій пан справді той чоловік, якого ви шукаєте… хоча я в це не вірю… я служу йому. Я бачив його вчинки. Бачив його доброту й великодушність. Зрадити його? Ніколи. Ні за які гроші у світі.

Я не така людина.

— Отже, ви відмовляєтеся?

— Відмовляюся.

— Гаразд. Вважайте, що цієї розмови не було, — сказав Фікс. — Тоді випиймо.

— Випиймо.

Паспарту відчував, що дедалі більше п’яніє.

Фікс зрозумів: необхідно будь-що розлучити слугу з господарем.

На столі лежало кілька опіумних люльок. Він непомітно вклав одну з них у руку француза.

Паспарту машинально підніс її до губ, запалив і кілька разів глибоко затягнувся.

Майже відразу важкий дурман огорнув його свідомість. Голова наливалася свинцем, повіки злипалися. За кілька хвилин він безсило опустився грудьми на стіл і завмер.

— Нарешті, — промовив Фікс, дивлячись на нерухому постать.

На його губах промайнув задоволений усміх.

— Тепер містер Фоґґ не дізнається вчасно про достроковий відхід «Карнатика». А якщо навіть вирушить, то принаймні без свого клятого француза.

Після цього детектив спокійно підвівся, розрахувався за все випите й вийшов із таверни.

«Навколо світу за 80 днів» Розділ двадцятий,

У якому Фікс уперше вступає у безпосередній контакт із Філеасом Фоґґом

Поки відбувалася сцена, що могла серйозно вплинути на подальшу долю містера Фоґґа, сам джентльмен прогулювався містом у товаристві місіс Ауди.

Відтоді як молода жінка погодилася супроводжувати його до Європи, на нього лягли всі турботи, пов’язані з підготовкою до далекої подорожі.

Людина такого складу, як Філеас Фоґґ, могла без вагань вирушити навколо світу, маючи при собі лише невеликий саквояж. Але жінка, зрозуміло, не могла подорожувати за таких умов. Тому необхідно було придбати для неї одяг і все потрібне в дорозі.

Містер Фоґґ виконав цей обов’язок із властивою йому незворушністю. На всі вибачення й заперечення молодої вдови, збентеженої його увагою та турботою, він незмінно відповідав:

— Це необхідно для моєї подорожі. Це передбачено моїм планом.

Після завершення покупок Фоґґ і місіс Ауда повернулися до готелю та пообідали за чудово сервірованим столом.

Потім місіс Ауда, трохи стомлена, піднялася до своїх покоїв і по-англійськи простягнула руку своєму незворушному рятівникові.

А сам поважний джентльмен присвятив увесь вечір читанню «Таймс» і «Ілюстрейтед Лондон Ньюз».

Якби Філеас Фоґґ узагалі був здатний дивуватися, то, мабуть, звернув би увагу на відсутність Паспарту, який так і не повернувся до часу, коли зазвичай ішов спати.

Проте, знаючи, що пароплав до Йокогами відходить лише наступного ранку, він не надав цьому жодного значення.

Навіть наступного дня, коли Паспарту не відгукнувся на дзвінок, містер Фоґґ зовні залишився таким самим спокійним.

Ніхто ніколи не дізнається, про що він подумав, коли з’ясувалося, що його слуга взагалі не повертався до готелю.

Фоґґ лише взяв свій саквояж, попросив повідомити місіс Ауду та наказав подати паланкін.

Була восьма ранку.

Повний приплив, який мав допомогти «Карнатику» вийти у відкрите море, очікувався о пів на десяту.

Коли паланкін під’їхав до готелю, містер Фоґґ і місіс Ауда зайняли свої місця. Їхній багаж везли окремо на невеликому візку.

Через пів години мандрівники вже були на пристані.

Саме там Філеас Фоґґ дізнався, що «Карнатик» відплив ще напередодні.

Він сподівався знайти тут і пароплав, і свого слугу.

Не знайшов ні того, ні іншого.

Проте на його обличчі не з’явилося навіть натяку на роздратування.

На стривожений погляд місіс Ауди він лише спокійно сказав:

— Лише несприятливий збіг обставин.

У цей момент до них наблизився чоловік, який уже деякий час спостерігав за ними здалеку.

Це був інспектор Фікс.

Він чемно вклонився й промовив:

— Пане, якщо не помиляюся, ви також прибули вчора на «Рангуні»?

— Так, — холодно відповів містер Фоґґ. — Але, здається, ми не знайомі.

— Перепрошую, — сказав Фікс. — Я сподівався побачити тут вашого слугу.

— Ви знаєте, де він? — швидко запитала місіс Ауда.

— Хіба його немає з вами? — удавано здивувався Фікс.

— Немає, — відповіла вона. — Ми не бачили його від учора. Можливо, він випадково відплив на «Карнатику» без нас?

— Без вас, пані? — перепитав агент. — Перепрошую за запитання, але чи правильно я розумію, що ви також мали вирушити цим пароплавом?

— Саме так.

— Я теж, пані, — зітхнув Фікс. — І тепер опинився в доволі прикрому становищі. Ремонт на «Карнатику» завершили раніше, ніж очікували, і судно залишило порт дванадцять годин тому, навіть не попередивши пасажирів.

Відтак нам усім доведеться чекати наступного пароплава.

А це — ще вісім днів.

Вимовивши слова «вісім днів», Фікс відчув, як його серце радісно забилося швидше. Вісім днів! Фоґґ затримується в Гонконгу на цілих вісім днів! За цей час надійде ордер на його арешт. Нарешті удача усміхнулася служителеві закону.

Але ці сподівання миттєво розвіялися, щойно він почув, як Філеас Фоґґ незворушно сказав:

— Однак у Гонконгу, крім «Карнатика», мають бути й інші судна.

Після цих слів джентльмен подав руку місіс Ауді й попрямував до порту шукати корабель, який вирушав би найближчим часом.

Приголомшений Фікс мовчки пішов слідом.

Здавалося, доля остаточно відвернулася від того, кому досі так вірно служила. Упродовж трьох годин Філеас Фоґґ обстежував гавань уздовж і впоперек. За потреби він був готовий навіть найняти окреме судно до Йокогами, але всюди бачив лише кораблі, які вантажилися або розвантажувалися й тому не могли негайно вирушити в море.

У серці Фікса знову спалахнула надія.

Та містер Фоґґ не втрачав самовладання. Він продовжував пошуки, готовий дістатися навіть до Макао, коли раптом його зупинив якийсь моряк.

— Пане, ви шукаєте судно? — запитав він, знімаючи капелюха.

— У вас є корабель, готовий до відплиття? — поцікавився містер Фоґґ.

— Так. Лоцманське судно номер сорок три. Найкраще в усій флотилії.

— Швидке?

— Розвиває від восьми до дев’яти вузлів. Хочете оглянути?

— Так.

— Гадаю, воно вас цілком влаштує. Ви збираєтеся на морську прогулянку?

— Ні. У подорож.

— У подорож?

— Чи погодитеся доставити мене до Йокогами?

Почувши це, моряк широко розплющив очі й здивовано розвів руками.

— Пане, ви жартуєте!

— Анітрохи. Я запізнився на «Карнатик», а мені неодмінно треба бути в Йокогамі не пізніше чотирнадцятого числа, щоб устигнути на пароплав до Сан-Франциско.

— Шкодую, але це неможливо.

— Я заплачу вам сто фунтів за кожен день плавання і ще двісті фунтів премії, якщо доставите мене вчасно.

— Ви це серйозно? — перепитав лоцман.

— Цілком серйозно, — відповів містер Фоґґ.

Лоцман відійшов убік і замислено поглянув на море. Очевидно, він вагався між бажанням заробити таку значну суму та побоюванням вирушати в настільки далеку подорож. Фікс тим часом нервував дедалі більше.

А містер Фоґґ, повернувшись до місіс Ауді, запитав:

— Ви не боїтеся, пані?

— Поруч із вами, містере Фоґґ, — ні, — відповіла вона.

Лоцман знову підійшов до джентльмена, нервово перебираючи в руках капелюха.

— То що скажете, лоцмане? — запитав містер Фоґґ.

— Пане, — відповів той, — я не можу наражати на небезпеку ні своїх людей, ні себе, ні вас, вирушаючи в таке далеке плавання цієї пори року на судні водотоннажністю лише двадцять тонн. Та й усе одно ми не прибудемо вчасно: від Гонконгу до Йокогами — тисяча шістсот п’ятдесят миль.

— Усього тисяча шістсот.

— Це суті не змінює.

Фікс полегшено зітхнув.

— Проте, — вів далі лоцман, — можливо, є інший спосіб владнати справу.

У Фікса завмерло серце.

— Який саме? — запитав Філеас Фоґґ.

— Можна вирушити до Нагасакі, на південне узбережжя Японії. Туди лише тисяча сто миль. А ще краще — до Шанхая, який за вісімсот миль від Гонконгу. У такому разі ми не надто віддалятимемося від китайського узбережжя, що буде нам на користь. До того ж морські течії тут прямують на північ.

— Лоцмане, — сказав Філеас Фоґґ, — я маю сісти на американський пароплав у Йокогамі, а не в Шанхаї чи Нагасакі.

— Чому ж? — здивувався лоцман. — Пароплав до Сан-Франциско вирушає саме із Шанхая. У Йокогамі та Нагасакі він лише робить зупинки.

— Ви в цьому певні?

— Абсолютно.

— Коли він відходить із Шанхая?

— Одинадцятого о сьомій вечора. Отже, у нас є чотири доби. Дев’яносто шість годин. Якщо триматимемо середню швидкість вісім миль на годину, матимемо достатньо запасів, а південно-східний вітер і надалі сприятиме нам, то ми подолаємо вісімсот миль до Шанхая вчасно.

— Домовилися. Коли можете вирушати?

— За годину. Потрібно лише поповнити запаси й підготуватися до виходу в море.

— Вирішено. Ви власник судна?

— Так. Мене звати Джон Бенсбі. «Танкадера» належить мені.

— Вам потрібен аванс?

— Якщо це не завдасть вам незручностей, пане.

— Ось двісті фунтів у рахунок оплати… Добродію, — додав Фоґґ, звертаючись до Фікса, — якщо бажаєте приєднатися…

— Пане, — одразу відповів Фікс, — я саме збирався просити вас про це.

— Чудово. За пів години будемо на борту.

— А що буде з нашим бідолашним Паспарту? — запитала місіс Ауда, яка щиро хвилювалася через зникнення француза.

— Я зроблю для нього все, що в моїх силах, — відповів Філеас Фоґґ.

Схвильований і роздратований Фікс піднявся на лоцманське судно, а містер Фоґґ із супутницею вирушили до поліцейського управління. Там Фоґґ залишив детальний опис Паспарту й достатню суму грошей для його повернення додому. Такі самі формальності він виконав і у французькому консульстві. Після короткої зупинки в готелі, де забрали багаж, паланкін доставив мандрівників до порту.

Саме пробило третю годину. Лоцманське судно № 43 було готове до виходу в море: екіпаж уже перебував на борту, а припаси були завантажені.

«Танкадера» була напрочуд гарною невеликою шхуною водотоннажністю двадцять тонн — стрункою, вузькою, з гострим носом. Вона нагадувала гоночну яхту. Відполіровані мідні деталі сяяли на сонці, металеві частини блищали нікелем, а палуба була так ретельно вичищена, що нагадувала слонову кістку. Усе свідчило про те, що Джон Бенсбі дбайливо ставився до свого судна.

Дві щогли були трохи нахилені назад. Шхуна несла клівери, фок, грот, бізань і марселі; за попутного вітру можна було поставити ще й додаткові вітрила. За сприятливої погоди вона розвивала значну швидкість і вже не раз здобувала нагороди на перегонах лоцманських суден.

Екіпаж «Танкадери» складався з її власника Джона Бенсбі та чотирьох матросів. Це були відважні моряки, які за будь-якої погоди виходили в море назустріч кораблям і чудово знали свою справу. Сам Джон Бенсбі — чоловік років сорока п’яти, засмаглий, міцної статури, з живим поглядом і рішучими рисами обличчя — справляв враження людини впевненої та досвідченої. Він умів викликати довіру навіть у найполохливіших пасажирів.

Філеас Фоґґ і місіс Ауда піднялися на борт. Фікс уже був там. Через люк у кормовій частині судна мандрівники спустилися до невеликої квадратної каюти з вбудованими спальними нішами. Посередині під яскравою лампою стояв стіл. Каюта була тісною, проте охайною й чистою.

— Шкодую, що не можу запропонувати вам кращих умов, — сказав містер Фоґґ Фіксові.

Детектив мовчки вклонився.

Йому було ніяково від того, що він опинився в боргу перед цією людиною.

«Без сумніву, — думав він, — цей шахрай поводиться як справжній джентльмен. Але шахраєм від цього бути не перестає».

О десятій хвилині на четверту вітрила було піднято, а на гафелі замайорів британський прапор.

Пасажири стояли на палубі. Містер Фоґґ і місіс Ауда востаннє поглянули на набережну, сподіваючись побачити Паспарту.

Фікс теж почувався неспокійно. Випадок міг привести сюди нещасного француза, якого він так підступно ошукав, і тоді неминуче пояснення навряд чи завершилося б на користь детектива.

Та Паспарту ніде не було видно. Вочевидь, він і досі перебував під дією наркотичного дурману.

Нарешті Джон Бенсбі вивів судно у відкрите море. Вітер напнув усі вітрила, і «Танкадера», легко підстрибуючи на хвилях, стрімко помчала вперед.