«Навколо світу за 80 днів» читати. Жуль Верн

«Навколо світу за 80 днів» Розділ двадцять п’ятий,

де побіжно описано місто Сан-Франциско в день мітингу

О сьомій ранку Філеас Фоґґ, місіс Ауда та Паспарту ступили на американську землю — якщо так можна назвати плавучий причал, до якого пришвартувався пароплав.

Цей причал, що піднімався й опускався разом із припливами та відпливами, значно полегшував навантаження й розвантаження суден. До нього приставали кліпери всіх розмірів, пароплави під прапорами різних держав, а також багатопалубні річкові судна, що курсували Сакраменто та її притоками.

Тут височіли цілі гори товарів, призначених для Мексики, Перу, Чилі, Бразилії, Європи, Азії та численних островів Тихого океану.

У захваті від того, що нарешті опинився на американському континенті, Паспарту вирішив висадитися на берег ефектним сальто-мортале найвищого ґатунку.

Але його задум ледь не завершився прикрою пригодою. Стрибнувши на причал, він мало не провалився крізь прогнилий настил.

Збентежений таким невдалим «дебютом» на новому материку, француз так розпачливо скрикнув, що налякав цілу зграю бакланів і пеліканів — постійних мешканців плавучих пристаней.

Зійшовши на берег, містер Фоґґ насамперед дізнався, коли відправляється найближчий потяг до Нью-Йорка.

Виявилося, що він вирушає лише о шостій вечора.

Отже, у столиці Каліфорнії йому доводилося провести цілий день.

Фоґґ найняв екіпаж і разом із місіс Аудою сів усередину. Паспарту влаштувався поруч із кучером, і екіпаж — за три долари — рушив до «Міжнародного готелю».

Зі свого високого місця француз із неабиякою цікавістю розглядав велике американське місто.

Широкі вулиці. Низькі будинки, вишикувані рівними рядами. Церкви й храми в англосаксонському готичному стилі. Величезні доки. Склади, схожі радше на палаци, ніж на комори, — одні дерев’яні, інші цегляні.

Вулицями безупинно рухалися екіпажі, омнібуси й трамваї. На тротуарах вирувало людське море: американці, європейці, китайці, індіанці — усі народи, з яких складалося двохсоттисячне населення Сан-Франциско.

Паспарту дивувало абсолютно все.

Він прибув до легендарного міста, яке до 1849 року було справжнім притулком для авантюристів, паліїв, грабіжників і вбивць, що зліталися сюди, мов до землі обітованої, у пошуках золота.

Тут вони грали в карти на золотий пісок, тримаючи в одній руці ніж, а в другій — револьвер.

Проте ті «славні старі часи» давно минули.

Тепер Сан-Франциско справляв враження великого й упорядкованого торговельного міста.

Вежа міської ратуші, де несли службу вартові, височіла над мережею вулиць і проспектів, що перетиналися під прямими кутами. Подекуди між ними зеленіли сквери, а далі простягався китайський квартал — ніби шматочок Піднебесної, перенесений сюди просто з чарівної скриньки.

Зникли сомбреро й червоні сорочки золотошукачів.

Не було й індіанців, прикрашених пір’ям.

Натомість усюди виднілися чорні фраки та шовкові циліндри — неодмінний атрибут численних джентльменів, одержимих жадобою діяльності.

Деякі вулиці, зокрема Монтґомері-стріт, яку можна було порівняти хіба що з лондонською Риджент-стріт, паризьким Італійським бульваром або нью-йоркським Бродвеєм, рясніли розкішними магазинами.

У їхніх вітринах були виставлені товари з усіх куточків світу.

Коли Паспарту опинився в «Міжнародному готелі», йому на мить здалося, що він узагалі не залишав Англії.

Увесь перший поверх будівлі займав величезний бар — щось на кшталт буфета, відкритого для всіх охочих.

Тут можна було безкоштовно пригощатися в’яленим м’ясом, устричним супом, бісквітами та честерським сиром.

Платити потрібно було лише за напої — ель, портвейн чи херес, якщо хтось бажав освіжитися.

Такий звичай здався Паспарту напрочуд американським.

Ресторан готелю також вирізнявся комфортом.

Містер Фоґґ і місіс Ауда сіли за окремий столик, після чого темношкірі офіціанти подали їм на маленьких тарілках розкішний сніданок.

Після сніданку Філеас Фоґґ разом із місіс Аудою вийшов із готелю й попрямував до британського консульства, щоб завізувати свій паспорт.

На тротуарі він зустрів Паспарту, який поцікавився, чи не варто перед подорожжю залізницею придбати карабіни Інфілда або револьвери Кольта. До нього дійшли чутки, що індіанці племен сіу та поуні іноді зупиняють поїзди так само, як колись іспанські розбійники нападали на диліжанси.

Містер Фоґґ відповів, що вважає такі перестороги зайвими, однак залишив слузі повну свободу діяти на власний розсуд.

Після цього джентльмен рушив далі до консульства.

Він не пройшов і двохсот кроків, як «випадково» натрапив на Фікса.

Детектив удав щонайбільше здивування.

Як? Невже він разом із містером Фоґґом перетнув увесь Тихий океан і вони жодного разу не зустрілися?

У всякому разі, Фікс запевнив, що має за честь знову бачити джентльмена, якому так багато завдячує. А оскільки його справи також кличуть до Європи, він був би надзвичайно радий продовжити подорож у такому приємному товаристві.

Містер Фоґґ відповів, що це йому дуже приємно.

Тоді Фікс, який не хотів втрачати нашого мандрівника з поля зору, попросив дозволу разом оглянути місто.

Фоґґ погодився.

Невдовзі місіс Ауда, Філеас Фоґґ і Фікс уже прогулювалися вулицями Сан-Франциско.

За якийсь час вони вийшли на Монтґомері-стріт, де зібрався величезний натовп.

Люди заполонили тротуари, бруківку, трамвайні колії, не зважаючи на рух екіпажів і омнібусів. Вони стояли на сходах крамниць, визирали з вікон будинків і навіть видиралися на дахи.

У юрбі снували люди з рекламними щитами, а вітер розвівав прапори та прапорці.

Зусібіч лунали вигуки:

— Хай живе Кемерфільд!

— Слава Мендібою!

Схоже, відбувався політичний мітинг — принаймні так вирішив Фікс.

Він поділився своїм припущенням із містером Фоґґом і додав:

— Нам, мабуть, краще не лізти в цей натовп, пане. У такій тисняві недовго й кулаком дістати.

— Ви маєте слушність, — відповів містер Фоґґ. — Кулаки залишаються кулаками навіть тоді, коли йдеться про політику.

Інспектор вважав за потрібне всміхнутися у відповідь на це зауваження.

Щоб краще бачити все, що відбувалося, але не пробиратися крізь натовп, місіс Ауда, Філеас Фоґґ і Фікс піднялися на верхній майданчик сходів, що вели на терасу над Монтґомері-стріт.

Навпроти них, між вугільним складом і крамницею торговця гасом, просто неба височіла трибуна.

Саме до неї, очевидно, й стікалися численні людські потоки.

Та з якої причини відбувався цей мітинг?

Яка подія зібрала таку силу-силенну людей?

Філеас Фоґґ не мав про це жодного уявлення.

Чи йшлося про призначення якогось важливого військового або цивільного урядовця? Чи, можливо, про вибори губернатора штату або члена Конгресу?

Судячи з надзвичайного збудження, яке охопило все місто, можна було припустити і те, й інше.

Тим часом натовп дедалі більше хвилювався.

У повітря здіймалися сотні рук.

Деякі з них, стиснуті в кулаки, різко злітали вгору й опускалися під супровід несамовитих вигуків — очевидної ознаки загального запалу.

Юрба вирувала.

Прапори зникали в людському морі й за мить знову виринали, подекуди вже пошматовані.

Хвилі неспокою докочувалися навіть до сходів, де стояли наші мандрівники.

Уся маса людських голів то подавалася вперед, то відхилялася назад, мов морські хвилі під ударами шквального вітру.

Кількість циліндрів помітно зменшувалася, а ті, що ще залишалися на головах своїх власників, уже втратили первісну форму й висоту.

— Схоже, — зауважив Фікс, — цей мітинг присвячений якомусь дуже гострому питанню. Не здивуюся, якщо вони знову сперечаються через Алабамську справу, хоча її давно вже врегульовано.

— Цілком можливо, — коротко відповів містер Фоґґ.

— У будь-якому разі, — провадив далі Фікс, — тут явно є два лідери: високоповажний Кемерфільд і високоповажний Мендібой.

Спираючись на руку Філеаса Фоґґа, місіс Ауда з цікавістю спостерігала за бурхливими подіями на вулиці.

Фікс уже збирався розпитати когось із сусідів про причину народного збудження, коли раптом рух у натовпі став ще жвавішим.

Оплески, вигуки схвалення й лайка злилися в суцільний гул.

Держаки прапорів миттєво перетворилися на зброю.

Кулаки здійнялися в повітря.

Із дахів екіпажів та омнібусів, що застрягли серед юрби, полетіли черевики й чоботи, описуючи широкі дуги над головами людей.

Поміж криків пролунало кілька револьверних пострілів.

Сутичка докотилася до сходів і охопила нижні щаблі.

Було видно, що одна зі сторін відступає, але зрозуміти, хто бере гору — прихильники Мендібоя чи Кемерфільда, — було неможливо.

— Гадаю, нам варто звідси піти, — сказав Фікс, якому зовсім не хотілося, щоб його «підопічний» втрапив у неприємності або став жертвою випадкового удару. — Якщо ця історія хоч якось пов’язана з Англією і нас упізнають як англійців, нас неодмінно втягнуть у бійку.

— Британський громадянин… — почав було містер Фоґґ.

Але договорити не встиг.

За їхніми спинами, на терасі, раптом залунали несамовиті вигуки:

— Слава! Слава! Хай живе Мендібой!

То був новий загін виборців, який поспішав на підмогу своїм однодумцям, обходячи прихильників Кемерфільда з флангу.

Містер Фоґґ, місіс Ауда й Фікс миттєво опинилися між двох потоків людей.

Відступати було вже запізно.

Натовп, озброєний кастетами та важкими тростинами зі свинцевими набалдашниками, сунув уперед безупинно.

Нашому джентльменові та Фіксові, які намагалися прикрити місіс Ауду, дісталося чимало стусанів.

Незворушний, як завжди, Фоґґ спробував відбиватися кулаками, але марно.

Кремезний рудобородий здоровило з червоним обличчям, очевидно ватажок цієї компанії, заніс над ним свій могутній кулак.

Містерові Фоґґу довелося б непереливки, якби не Фікс.

Детектив без вагань прийняв удар на себе.

Під його шовковим циліндром, який миттю перетворився на щось схоже на берет, одразу ж виросла величезна ґуля.

— Янкі! — процідив містер Фоґґ, кинувши на нападника погляд, сповнений холодної зневаги.

— Англієць! — відрубав той.

— Ми ще зустрінемося.

— Коли завгодно. Як вас звати?

— Філеас Фоґґ. А вас?

— Полковник Стемп В. Проктор.

Після цього людська хвиля понеслася далі.

Фікса збили з ніг. Коли він підвівся, його вигляд був доволі жалюгідний.

Одяг висів клаптями, хоча сам він серйозно не постраждав.

Дорожнє пальто було роздерте навпіл, а штани нагадували вбрання деяких індіанських племен, які починають переробляти європейський одяг із того, що відривають від нього задню частину.

Найголовніше, однак, було те, що місіс Ауда залишилася неушкодженою.

Лише Фіксові добряче нам’яли боки.

— Дякую вам, — сказав містер Фоґґ детективові, коли вони нарешті вибралися з натовпу.

— Не варто, — відповів Фікс. — Але ходімо.

— Куди саме?

— До крамниці готового одягу.

І справді, така потреба була більш ніж очевидною.

Костюми містера Фоґґа та Фікса перетворилися на справжні лахміття, ніби обидва джентльмени щойно брали найактивнішу участь у політичному протистоянні між прихильниками Кемерфільда та Мендібоя.

За годину вони вже були належно вдягнені й забезпечені новими капелюхами.

Після цього всі троє повернулися до «Міжнародного готелю».

Паспарту вже чекав на свого хазяїна.

Він був озброєний пів дюжиною шестизарядних револьверів центрального запалення.

Побачивши Фікса поруч із містером Фоґґом, француз насупився.

Однак місіс Ауда коротко пояснила йому, що сталося.

Паспарту одразу заспокоївся.

Очевидно, Фікс більше не був ворогом.

Тепер він став союзником.

І, треба віддати йому належне, чесно дотримувався свого слова.

Після обіду подали екіпаж, який мав доправити мандрівників разом із багажем на вокзал.

Сідаючи до карети, містер Фоґґ запитав Фікса:

— Ви більше не бачили цього полковника Проктора?

— Ні, — відповів детектив.

— Я ще повернуся до Америки й знайду його, — спокійно сказав джентльмен. — Британському громадянинові не личить дозволяти так із собою поводитися.

Поліцейський інспектор лише усміхнувся й нічого не відповів.

Очевидно, містер Фоґґ належав до тих англійців, які засуджують дуелі на батьківщині, але готові без вагань захищати свою честь за кордоном.

За чверть до шостої мандрівники прибули на вокзал.

Потяг уже стояв біля платформи й був готовий до відправлення.

Піднімаючись до вагона, містер Фоґґ звернувся до провідника:

— Скажіть, будь ласка, що сьогодні відбувалося в Сан-Франциско?

— Мітинг, пане, — відповів той.

— Але мені здалося, що на вулицях були справжні заворушення.

— Та ні, пане. Звичайний передвиборчий мітинг.

— Отже, обирали головнокомандувача? — запитав містер Фоґґ.

— Ні, пане, мирового суддю.

Почувши цю відповідь, містер Фоґґ мовчки зайшов до вагона.

За кілька хвилин потяг рушив і стрімко помчав на схід.

«Навколо світу за 80 днів» Розділ двадцять шостий,

У якому описано подорож експресом Тихоокеанської залізниці

«Від океану до океану» — так американці називають велику залізничну магістраль, що перетинає Сполучені Штати в найширшій частині країни.

Насправді ж Тихоокеанська залізниця складається з двох основних ділянок: Центральної Тихоокеанської, яка сполучає Сан-Франциско з Огденом, та Об’єднаної Тихоокеанської, що тягнеться від Огдена до Омахи.

В Омасі до них приєднуються ще п’ять окремих залізничних ліній, які ведуть до Нью-Йорка.

Отже, Нью-Йорк і Сан-Франциско з’єднані безперервною сталевою стрічкою завдовжки три тисячі сімсот вісімдесят шість миль.

На відрізку між Омахою та Тихим океаном колія проходить через землі, де досі нерідко трапляються індіанські племена та дикі звірі. Саме цю величезну територію почали активно заселяти мормони після того, як близько 1845 року їх вигнали зі штату Іллінойс.

Колись навіть за найсприятливіших умов подорож між Нью-Йорком і Сан-Франциско тривала майже пів року.

Тепер для цього достатньо семи днів.

У 1862 році, попри протести представників південних штатів, які наполягали на прокладанні маршруту значно південніше, трасу майбутньої залізниці затвердили між сорок першою та сорок другою паралелями.

Президент Лінкольн особисто заклав першу рейку в місті Омаха, штат Небраска.

Будівництво розпочалося негайно й велося з тією характерною американською діловитістю, що не терпить ані бюрократичних зволікань, ані зайвої паперової тяганини.

Втім, швидкість робіт не позначилася на їхній якості.

У преріях щодня прокладали до півтори милі колії.

Локомотив рухався рейками, покладеними напередодні, доставляючи нові рейки для наступного дня, і просувався вперед разом із будівництвом дороги.

Від Тихоокеанської залізниці відгалужувалося чимало бічних ліній, що сполучали її зі штатами Айова, Канзас, Колорадо та Орегон.

Від Омахи магістраль простягалася вздовж лівого берега річки Платт до місця впадіння її Північного рукава, потім повертала на південь, перетинала землі Ларамі та хребет Восатч, проходила повз Велике Солоне озеро й столицю мормонів Солт-Лейк-Сіті.

Далі колія пролягала долиною Туїлла, перетинала пустельні райони, огинала гори Седар і Гумбольдт, переходила через річку Гумбольдт, долала Сьєрра-Неваду та Скелясті гори й, спускаючись долиною річки Сакраменто, виходила до узбережжя Тихого океану.

Саме цією довгою транспортною артерією поїзди проходили весь шлях за сім діб.

Завдяки цьому містер Фоґґ мав усі підстави сподіватися, що 11 грудня прибуде до Нью-Йорка й устигне сісти на пакетбот до Ліверпуля.

Вагон, у якому їхав Філеас Фоґґ, нагадував довгий омнібус, установлений на двох чотириколісних візках.

Завдяки їхній рухомій конструкції вагон легко проходив навіть доволі круті повороти.

Окремих купе в ньому не було.

По обидва боки центрального проходу стояли два ряди крісел, розташованих упоперек вагона.

Прохід вів до вбиральні та туалетної кімнати, які були передбачені в кожному вагоні.

Усі вагони поїзда були з’єднані між собою перехідними майданчиками, тому пасажири могли безперешкодно пройти з одного кінця складу до іншого. До їхніх послуг були вагони-ресторани, вагони-салони, вагони з відкритими терасами, кавові вагони. Не вистачало хіба що вагонів-театрів. Утім, рано чи пізно з’являться й вони.

Поміж вагонами безупинно курсували продавці газет, книжок, напоїв, сигар, закусок та всіляких дрібниць. Покупців для їхнього товару вистачало.

Поїзд вирушив зі станції Окленд о шостій вечора.

Ніч видалася темною й холодною.

Небо затягнули важкі хмари, які щомиті могли розсипатися снігом.

Експрес рухався із середньою швидкістю.

З урахуванням усіх зупинок вона не перевищувала двадцяти миль на годину, але й цього було достатньо, щоб перетнути Сполучені Штати вчасно.

У вагоні панувала тиша.

Пасажири майже не розмовляли й поступово поринали в дрімоту.

Паспарту сидів поруч із поліцейським інспектором, але обидва вперто мовчали.

Після нещодавніх подій їхні стосунки помітно змінилися.

Колишньої приязні вже не було.

Фікс поводився так само стримано, як і раніше, зате Паспарту став надзвичайно обережним і за найменшої підозри був готовий схопити свого колишнього приятеля за горло.

Приблизно за годину після відправлення почав падати сніг.

На щастя, він був дрібний і не заважав рухові потяга.

За вікнами тепер простягалася лише безкрая біла завіса, крізь яку ледве проглядалися клуби пари від локомотива.

О восьмій вечора до вагона зайшов провідник і повідомив пасажирам, що настав час готуватися до сну.

Вагон був спальним.

За кілька хвилин він справді перетворився на великий дортуар.

Спинки крісел відкидалися завдяки продуманому механізму, з’являлися зручні матраци, а простір розділявся на окремі спальні місця.

Незабаром кожен пасажир отримав власну постіль, відгороджену від сторонніх очей щільною завісою.

Простирадла були бездоганно білі, подушки — м’які й зручні.

Залишалося лише вкластися спати.

Так і сталося.

Пасажири швидко заснули, почуваючись майже так само комфортно, як у каютах доброго океанського пароплава, тоді як поїзд на повній швидкості мчав через Каліфорнію.

Між Сан-Франциско та Сакраменто місцевість переважно рівнинна.

Ця частина магістралі належить до Центральної Тихоокеанської залізниці, яка починається в Сакраменто і простягається на схід до місця з’єднання з лінією, що веде від Омахи.

Від Сан-Франциско до столиці Каліфорнії колія пролягає майже прямо на північ, уздовж річки Американ, що впадає в затоку Сан-Пабло.

Сто двадцять миль між двома містами поїзд подолав за шість годин.

Опівночі, коли більшість пасажирів уже давно спала, експрес прибув до Сакраменто.

Тож ніхто з них не зміг побачити цього великого міста — столиці Каліфорнії, його просторих набережних, широких вулиць, розкішних готелів, затишних скверів і численних церков.

Після Сакраменто поїзд проминув станції Джанкшен, Роклін, Оберн і Колфакс та почав підніматися в гори Сьєрра-Невада.

О сьомій ранку він зупинився на станції Сиско.

Ще за годину спальний вагон знову набув свого звичного вигляду, і пасажири змогли насолодитися величною панорамою гірського краю.

Колія, підлаштовуючись під складний рельєф Сьєрри, то дерлася вгору вздовж схилів, то нависала над урвищами, то звивалася між скелями, уникаючи надто крутих поворотів, то пірнала у вузькі ущелини, з яких, здавалося, не існувало виходу.

Локомотив із посрібленим дзвоном, великим ліхтарем, що розливав навколо жовтувате світло, та масивним відбійником спереду, схожим на гігантську шпору, виблискував серед гірських краєвидів, мов металева прикраса.

Його свистки й гудки змішувалися з шумом річок і водоспадів, а клуби диму звивалися поміж темних крон сосен та ялин.

На цій ділянці дороги майже не було ні мостів, ні тунелів.

Інженери не намагалися підкорити природу силою.

Колія здебільшого повторювала обриси гірських схилів, обережно пристосовуючись до ландшафту, а не вступаючи з ним у боротьбу.

О дев’ятій ранку, перетнувши долину Карсон, поїзд увійшов на територію штату Невада й далі невідступно прямував на північний схід.

Опівдні він прибув до Рено, де була запланована двадцятихвилинна зупинка. Цього часу пасажирам вистачило, щоб поснідати.

Від Рено залізниця йшла вздовж річки Гумбольдт. Кілька миль вона тягнулася на північ, після чого звертала на схід і надалі майже не віддалялася від річкового берега аж до самих Гумбольдтових гір поблизу східного кордону Невади, де річка бере свій початок.

Після сніданку містер Фоґґ, місіс Ауда та їхні супутники повернулися на свої місця у вагоні.

Зручно влаштувавшись, вони спостерігали за краєвидами, що змінювалися за вікнами: безкраїми преріями, над якими вдалині синіли гірські пасма, та бурхливими потоками, вкритими білою піною.

Час від часу на обрії з’являлися величезні череди бізонів, що скидалися на живі греблі посеред рівнин.

Ці незліченні стада жуйних тварин нерідко ставали серйозною перешкодою для залізничного руху.

Траплялося, що кілька тисяч бізонів годинами переходили колію суцільним потоком.

Тоді поїздам залишалося лише зупинятися й чекати, поки дорога знову стане вільною.

Саме це сталося і тепер.

Близько третьої години дня стадо чисельністю щонайменше десять або навіть дванадцять тисяч голів повністю перегородило шлях.

Локомотив сповільнив хід і спробував обійти величезну колону збоку, використовуючи свій масивний передній відбійник, однак незабаром змушений був остаточно зупинитися перед суцільною стіною тварин.

Бізони, яких американці помилково називають буйволами, рухалися неквапливо, зрідка видаючи гучне мукання.

Вони були значно більші за європейських биків.

Їхні ноги й хвіст здавалися короткими, на загривку височів потужний м’язистий горб, роги широко розходилися в боки, а з голови, шиї та плечей спадала густа довга грива.

Навіть думати не варто було про те, щоб зупинити цей потік.

Обравши напрямок, бізони вперто рухаються вперед і не зважають на жодні перепони.

Жодна загата не здатна стримати таку живу ріку.

Пасажири висипали на перехідні майданчики між вагонами, із цікавістю спостерігаючи за незвичним видовищем.

Та людиною, яка, здавалося, мала найбільше підстав поспішати, був саме Філеас Фоґґ.

І все ж він залишався на своєму місці, з незворушним спокоєм філософа чекаючи, поки бізони самі звільнять шлях.

Натомість Паспарту ця затримка буквально виводила з себе.

Він був готовий розрядити по стаду всі свої револьвери.

— Що за країна! — обурювався він. — Якісь бики зупиняють потяги й прямують собі далі, наче на прогулянці, зовсім не переймаючись тим, що через них затримується рух! От халепа! Цікаво, чи врахував містер Фоґґ таку перешкоду у своїх розрахунках? І чого чекає машиніст? Пустив би локомотив просто крізь це стадо!

Однак машиніст навіть не думав робити щось подібне, і мав для цього всі підстави.

Звісно, локомотив зміг би збити кілька перших тварин, але, попри свою потужність, рано чи пізно неодмінно зійшов би з рейок.

Тоді катастрофи було б не уникнути.

Найрозумніше було запастися терпінням, а згодом надолужити втрачений час швидкістю.

Парад бізонів тривав цілих три години.

Шлях остаточно звільнився лише з настанням сутінків.

Коли останні ряди тварин ще переходили колію, перші вже давно розчинилися за обрієм.

О восьмій вечора поїзд проминув ущелини Гумбольдтових гір, а близько пів на десяту в’їхав на територію штату Юта.

Тут, поблизу Великого Солоного озера, починалася своєрідна країна мормонів.