«Навколо світу за 80 днів» читати. Жуль Верн

«Навколо світу за 80 днів» Розділ тринадцятий,

де Паспарту ще раз доводить, що доля любить сміливих

Задум був надзвичайно сміливим, небезпечним і, цілком можливо, нездійсненним. Містер Фоґґ ризикував не лише життям, а щонайменше свободою, а отже — і всім успіхом свого парі. Проте він не вагався. До того ж у сері Френсісі Кромарті він знайшов рішучого союзника.

Паспарту також був готовий на будь-який ризик. На нього можна було покластися без вагань. Намір господаря захопив його цілком. Під зовнішньою незворушністю Філеаса Фоґґа він давно розгледів добру й чутливу душу. І тепер починав щиро прив’язуватися до нього.

Лишалося з’ясувати позицію провідника. На чиєму він боці? Чи не захоче підтримати індусів? Потрібно було заручитися бодай його нейтралітетом, якщо вже не допомогою.

Сер Френсіс Кромарті відверто поставив йому це запитання.

— Генерале, я парс, і ця жінка також із нашого народу. Можете на мене розраховувати.

— Чудово, — сказав містер Фоґґ.

— Але пам’ятайте, — вів далі провідник, — ми ризикуємо не лише життям. Якщо нас схоплять, на нас чекатимуть страшні тортури. Добре зважте це.

— Ми вже все обдумали, — спокійно відповів містер Фоґґ. — На мою думку, діяти слід уночі.

— Я теж так вважаю, — погодився провідник.

Потім шляхетний індус розповів те, що знав про молоду жінку.

Вона була красунею з громади парсів і дочкою заможного бомбейського купця. У Бомбеї дівчина отримала суто англійське виховання й за своїми манерами майже не відрізнялася від європейки. Її звали Ауда.

Після смерті батьків її силоміць видали заміж за літнього раджу Бундельханду. Минуло лише три місяці, і вона овдовіла. Розуміючи, яка доля на неї чекає, Ауда спробувала втекти. Та її швидко впіймали. Родичі раджі, зацікавлені в її смерті, прирекли молоду жінку на загибель, від якої, здавалося, вже не було порятунку.

Ця історія лише зміцнила містера Фоґґа та його супутників у їхньому рішенні. Провідник отримав наказ підвести слона якомога ближче до пагоди Пилладжі.

Через пів години вони сховалися в густих заростях приблизно за п’ятдесят кроків від храму. Самої пагоди звідти видно не було, проте до них виразно долинав несамовитий галас фанатиків.

Після цього мандрівники почали обговорювати план порятунку. Провідник добре знав пагоду Пилладжі й був переконаний, що молоду жінку тримають саме там. Залишалося з’ясувати, чи зможуть вони проникнути всередину через один із входів, коли сп’янілий натовп засне, чи доведеться шукати інший шлях, можливо навіть пробиватися крізь стіну. Відповідь можна було отримати лише на місці.

Одне було безсумнівним: визволяти Ауду потрібно цієї ж ночі. Чекати до ранку не можна. Коли її поведуть до багаття, урятувати її вже не вдасться.

Містер Фоґґ і його супутники терпляче чекали настання темряви. Близько шостої вечора, коли сутеніло, вони вирушили на розвідку навколо пагоди. Звідти ще долинали поодинокі вигуки факірів. Найімовірніше, ті, згідно зі своїм звичаєм, уже перебували під впливом «гангу» — суміші рідкого опіуму та настою конопель. Тож незабаром могла з’явитися нагода непомітно проникнути до храму.

Парс ішов попереду, а за ним безшумно рухалися містер Фоґґ, сер Френсіс Кромарті та Паспарту. Близько десяти хвилин вони пробиралися між деревами, використовуючи кожне укриття, а тоді вийшли до берега невеликої річки.

У світлі залізних смолоскипів вони побачили купу складених стовбурів. Це було майбутнє поховальне багаття, споруджене із сандалового дерева, просоченого пахучими оліями.

На ньому лежало забальзамоване тіло раджі, якому судилося згоріти разом із нещасною вдовою.

Приблизно за сотню кроків від багаття височіла пагода. Її мінарети темними силуетами здіймалися над верхівками дерев і губилися в нічній імлі.

— Уперед, — ледь чутно промовив провідник.

Подвоївши пильність, провідник безшумно поповз уперед крізь високу траву, а його супутники рушили слідом.

Навколо панувала майже цілковита тиша. Лише вітер тихо шелестів у кронах дерев. Незабаром провідник зупинився на краю галявини.

Її освітлювали кілька смолоскипів. Усюди лежали індуси, одурманені наркотичним зіллям і занурені в важкий сон. Галявина нагадувала поле бою після кривавої битви. Чоловіки, жінки й діти безладно розляглися просто на землі.

Лише подекуди якийсь сп’янілий фанатик зрідка порушував тишу хрипким вигуком.

У глибині галявини, серед темних силуетів дерев, ледь вимальовувалася пагода Пилладжі. Та на превелике розчарування провідника, варта раджі не спала. Освітлені ліхтарями вартові ходили біля входу з оголеними шаблями. Можна було припустити, що й усередині храму жерці також залишаються насторожі.

Парс завмер на місці. Він одразу зрозумів, що проникнути до пагоди зараз неможливо, і жестом наказав супутникам відступити глибше в ліс.

Філеас Фоґґ і сер Френсіс Кромарті також переконалися, що за таких обставин здійснити задум не вдасться.

Вони зупинилися й почали тихо радитися.

— Почекаймо, — запропонував бригадний генерал. — Зараз лише восьма вечора. Можливо, пізніше й охоронці поснуть.

— Це цілком можливо, — погодився провідник.

Містер Фоґґ і його товариші влаштувалися під великим деревом і стали чекати.

Час тягнувся нестерпно повільно.

Провідник кілька разів ходив на розвідку. Але щоразу повертався з тими самими новинами: варта не дрімала, світильники продовжували горіти, а крізь вікна пагоди пробивалося тьмяне світло.

Так минуло кілька годин.

Опівночі становище залишалося незмінним. Вартові й далі пильнували. Ставало дедалі очевидніше, що сподіватися на їхній сон марно. Схоже, їм не давали дурманного напою, яким пригощали інших. Отже, необхідно було шукати інший спосіб проникнення до храму.

Можливо, вдасться потрапити всередину через пролом у стіні. Але спершу треба було дізнатися, що відбувається біля полонянки і чи перебувають поруч жерці.

Після короткої наради ухвалили діяти.

Попереду йшов провідник, за ним — містер Фоґґ, сер Френсіс Кромарті та Паспарту. Вони зробили великий обхід, щоб наблизитися до пагоди з протилежного боку.

Близько пів на першу ночі вони дісталися до задньої стіни храму, не зустрівши жодної живої душі.

Тут не було охорони.

Проте не було й жодного входу — ані дверей, ані вікон.

Ніч стала зовсім темною. Щербатий місяць низько висів над обрієм, затягнутий густими хмарами. Високі дерева ще більше згущували морок.

Але навіть діставшись до стіни, потрібно було ще пробити в ній отвір. Для цього Фоґґ і його супутники мали лише кишенькові ножі.

На щастя, храм був збудований не з суцільного каменю, а з поєднання дерева та цегли. Таку стіну можна було розібрати. Варто було вийняти одну цеглину — і решта мали піддатися значно легше.

Діючи якомога тихіше, вони взялися до роботи.

Парс і Паспарту обережно виймали цеглини, намагаючись зробити пролом завширшки близько двох футів.

Справа просувалася успішно.

Та раптом ізсередини пагоди долинули крики, а майже відразу зовні їм відповіли інші голоси.

Паспарту й провідник миттєво завмерли.

Невже їх викрили?

Чи це сигнал тривоги?

Звичайна обережність вимагала негайно відступити.

Так вони й зробили.

За ними відступили й містер Фоґґ із сером Френсісом Кромарті. Усі четверо знову сховалися серед дерев і почали чекати, чи вщухне переполох, щоб повернутися до роботи.

Але доля була не на їхньому боці.

Незабаром біля задньої стіни пагоди з’явилися вартові. Тепер навіть наблизитися до пролому стало неможливо.

Важко описати розчарування, яке охопило цих людей. Їхній план зазнав краху. Якщо вони не можуть дістатися до бранки, то як її врятувати?

Сер Френсіс Кромарті люто стискав кулаки.

Паспарту ледве стримував гнів.

Провідник також був пригнічений.

Лише Філеас Фоґґ залишався незворушним. Він мовчки чекав, не виказуючи ані розпачу, ані хвилювання.

— Отже, нам залишається тільки піти? — тихо запитав бригадний генерал.

— Так, іншого виходу я не бачу, — відповів провідник.

— Зачекайте, — спокійно промовив містер Фоґґ. — Для мене буде цілком достатньо дістатися до Аллахабада до полудня.

— Але на що ви ще сподіваєтеся? — здивувався сер Френсіс Кромарті. — За кілька годин почне світати, і…

— Удача, яка зараз вислизає від нас, — відповів Фоґґ, — іноді повертається в останню мить.

Бригадному генералові дуже хотілося зазирнути в думки Філеаса Фоґґа.

На що розраховує цей незворушний англієць? Невже він справді має намір у вирішальну мить кинутися до приреченої жінки й вихопити її просто з рук катів? Це було б чистим безумством, і сер Френсіс не міг допустити, щоб хтось наважився на такий відчайдушний крок. Та хай там як, він вирішив дочекатися розв’язки цієї моторошної драми.

Тим часом провідник не наважувався надовго залишатися з товаришами в одному сховку й відвів їх на край галявини. Там, причаївшись за деревами, вони могли стежити за всім, що відбувалося серед натовпу.

Паспарту сидів на нижніх гілках одного з дерев. У голові його крутилася думка, що майнула раптово, мов блискавка, і дедалі міцніше опановувала його.

Спершу він казав собі:

— Це ж божевілля!

Але вже за хвилину думав інакше:

— А чому б і ні? Можливо, це єдиний спосіб обдурити таких дикунів…

Якою б шаленою не здавалася ця ідея, Паспарту більше не вагався. Зі спритністю змії він швидко зісковзнув униз по гілках, що майже торкалися землі.

Час минав.

Незабаром небо на сході почало світлішати, провіщаючи наближення ранку. Та довкола ще панував напівморок.

Настала година жертвоприношення.

Наче пробуджені одним наказом, індуси підвелися зі свого наркотичного сну. Загриміли там-тами, залунали співи й несамовиті вигуки.

Для нещасної жінки настав останній час.

Двері пагоди відчинилися.

Зсередини вихлюпнувся потік світла.

Філеас Фоґґ і сер Френсіс Кромарті побачили приречену, яку двоє жерців виводили з храму.

Здавалося, дія дурману почала слабшати. Жінка ніби опритомніла й намагалася вирватися з рук своїх мучителів.

Серце сера Френсіса закалатало.

Він несвідомо схопив Фоґґа за руку і відчув, що в ній уже затиснутий розкритий ніж.

Натовп рушив уперед.

Жінка знову втратила свідомість під дією наркотичного зілля. Її провели крізь лави факірів, які зустрічали її ритуальними вигуками.

Філеас Фоґґ і його супутники, змішавшись із юрбою, непомітно рушили слідом за процесією.

За кілька хвилин вони дісталися берега річки й зупинилися приблизно за п’ятдесят кроків від поховального багаття, де вже лежало тіло раджі.

У тьмяному передранковому світлі вони побачили, як жінку без жодних церемоній поклали поруч із мертвим чоловіком.

Тоді один із жерців підніс смолоскип до складених дров, просочених пахучою олією.

Полум’я спалахнуло миттєво.

У цю саму мить сер Френсіс Кромарті та провідник ледве втримали Філеаса Фоґґа, який, охоплений шляхетним поривом, уже готовий був кинутися просто в полум’я.

Фоґґ майже вирвався з їхніх рук.

І саме тоді сталося неймовірне.

Натовп вибухнув криком жаху.

Індуси в паніці попадали ниць на землю.

Старий раджа ожив!

Наче привид, що піднявся з могили, він раптом сів на своєму поховальному ложі. Потім підвівся, підхопив молоду дружину на руки й зійшов із багаття, огорнутий клубами диму, які робили його ще більш примарним.

Факіри, вартові та жерці, охоплені забобонним страхом, припали до землі й не сміли навіть підвести очей на це диво.

Непритомна жінка безвольно лежала на руках свого несподіваного рятівника.

Філеас Фоґґ і сер Френсіс Кромарті завмерли від подиву.

Провідник низько схилив голову, не приховуючи смертельного переляку.

Тим часом «воскреслий» раджа підійшов до Фоґґа й генерала та швидко прошепотів:

— Тікаємо!

То був не хто інший, як Паспарту.

Скориставшись темрявою та густим димом, він пробрався до багаття й замінив собою тіло раджі. Завдяки своїй винахідливості та відчайдушній сміливості француз вирвав Ауду з рук катів.

Загальне сум’яття лише допомогло йому блискуче виконати цей зухвалий задум.

За кілька секунд усі п’ятеро вже зникли серед дерев.

Невдовзі вони щодуху мчали на слоні крізь лісову темряву.

Та позаду вже лунали розлючені крики й прокльони.

Пролунав постріл.

Куля пробила капелюха містера Фоґґа й полетіла далі.

Отже, обман викрили.

На багатті все ще лежало справжнє тіло старого раджі. Оговтавшись від першого шоку, жерці зрозуміли, що їхню жертву викрадено.

Почалося переслідування.

Охоронці кинулися навздогін утікачам.

У лісі залунали постріли, свистіли стріли.

Та слон ніс своїх вершників із неймовірною швидкістю. Щохвилини відстань між ними й переслідувачами збільшувалася, і незабаром кулі та стріли вже не могли їх дістати.

«Навколо світу за 80 днів» Розділ чотирнадцятий,

у якому Філеас Фоґґ перетинає мальовничу долину Ґанґу, навіть не подумавши помилуватися її красою

Зухвала операція завершилася успіхом. Паспарту ще довго не міг стримати усмішки, згадуючи, як вдало все склалося. Сер Френсіс Кромарті щиро потиснув руку відважному французові. А містер Фоґґ обмежився коротким:

— Добре.

У вустах такого стриманого джентльмена це було найвищою похвалою.

Паспарту ж одразу запевнив, що всі заслуги належать його господареві. Йому самому лише спала на думку одна кумедна витівка. Особливо його тішило те, що протягом кількох хвилин він, колишній гімнаст і пожежник, успішно грав роль старого забальзамованого раджі — чоловіка такої чарівної жінки.

Тим часом молода індуска все ще не приходила до тями. Загорнута в дорожню ковдру, вона лежала в одному з кошиків.

Слон, яким упевнено керував парс, швидко ніс мандрівників крізь темний ліс. Приблизно за годину дерева розступилися, і перед ними відкрилася широка рівнина. Близько сьомої ранку вони зробили короткий привал.

Ауда досі залишалася непритомною. Провідник обережно влив їй до рота кілька ковтків розведеного бренді, але дія наркотичного зілля ще не минула.

Сер Френсіс Кромарті добре знав, наскільки тривалим може бути вплив конопляного дурману, тому не бачив причин для занепокоєння.

Однак якщо стан здоров’я врятованої не викликав у нього сумнівів, то її подальша доля здавалася значно складнішою.

Він відверто сказав Філеасові Фоґґу:

— Якщо місіс Ауда залишиться в Індії, вона рано чи пізно знову потрапить до рук своїх переслідувачів. Ці фанатики розсіяні по всьому півострову. Попри всі зусилля англійської влади, вони зможуть знайти її будь-де — чи то в Мадрасі, чи в Бомбеї, чи навіть у Калькутті.

На підтвердження своїх слів генерал навів приклад подібного випадку, що стався зовсім недавно. На його переконання, молода жінка буде в безпеці лише за межами Індії.

Філеас Фоґґ відповів, що цілком розуміє становище і в належний час ухвалить необхідне рішення.

Близько десятої години ранку провідник повідомив про прибуття до Аллахабада.

Саме тут знову починалася залізнична лінія, перервана на ділянці, яку мандрівникам довелося долати верхи на слоні. Потяги між Аллахабадом і Калькуттою курсували регулярно й долали цю відстань менш ніж за добу.

Отже, Філеас Фоґґ мав усі шанси вчасно дістатися Калькутти та сісти на пароплав до Гонконгу, який вирушав опівдні наступного дня, 25 жовтня.

Ауду розмістили в одній із кімнат вокзалу.

Паспарту отримав доручення придбати для неї все необхідне: сукню, шаль, теплий верхній одяг та інші речі, які тільки вдасться знайти. Для цього містер Фоґґ надав йому необмежені кошти.

Француз одразу ж вирушив до міста й заходився оббігати його вулиці.

Назва Аллахабад означає «Град Божий». Це одне з найшанованіших міст Індії, куди щороку прибувають тисячі паломників, адже воно стоїть на місці злиття двох священних річок — Ґанґу та Джамни. Згідно з переказами «Рамаяни», Ґанґ бере початок на небесах і лише з волі Брами сходить на землю.

Поки Паспарту робив покупки, він устиг оглянути й саме місто. Його особливо вразила велична фортеця, яку англійці перетворили на державну в’язницю.

Колись Аллахабад був великим торговельним і ремісничим центром, але тепер колишнє процвітання лишилося в минулому.

Марно шукаючи крамницю з пристойними європейськими товарами, Паспарту блукав містом так завзято, ніби прогулювався лондонською Риджент-стріт. Зрештою він натрапив на лавку старого, вкрай нелюб’язного єврея-перекупника.

Там він знайшов усе необхідне: сукню з шотландської тканини, просторе манто та чудову шубу з видрового хутра.

Не вагаючись ані секунди, Паспарту виклав за цю покупку сімдесят п’ять фунтів стерлінгів.

Невдовзі, цілком задоволений своїми покупками, Паспарту повернувся на вокзал.

Ауда поволі приходила до тями. Дія дурману, яким її напоїли жерці пагоди Пилладжі, слабшала, і в її великих очах знову з’являлися м’якість і спокій, властиві її натурі.

Один зі східних поетів, Усаф Уддауль, оспівуючи красу цариці Аменагара, писав, що її блискуче волосся, розділене рівним проділом, обрамляло ніжне обличчя, свіже й світле, мов ранковий цвіт. Її чорні брови нагадували лук бога кохання Ками, а в глибоких темних очах під довгими віями відбивалося чисте небесне сяйво, наче у священних озерах Гімалаїв.

Білі рівні зуби сяяли між усміхненими вустами, немов краплі роси серед пелюсток напіврозкритого граната. Маленькі округлі вуха, витончені руки й тендітні ступні, схожі на пуп’янки лотоса, вражали досконалістю форм. Струнка талія підкреслювала плавні лінії постаті, а вся її врода здавалася творінням руки самого небесного майстра.

Не вдаючись до таких пишних поетичних порівнянь, досить сказати, що місіс Ауда, вдова раджі Бундельханда, була надзвичайно вродливою жінкою за європейськими уявленнями про красу. Вона вільно володіла англійською мовою, і провідник анітрохи не перебільшував, коли казав, що завдяки своєму вихованню молода парсіянка майже нічим не відрізнялася від англійської леді.

Тим часом наближався відхід поїзда.

Провідник чекав на прощання. Містер Фоґґ розрахувався з ним точно за домовленістю, не додавши понад обумовлену суму навіть одного фартинга.

Це трохи здивувало Паспарту. Він добре пам’ятав, наскільки багато вони завдячували провідникові. Адже той добровільно наражав себе на смертельну небезпеку, допомагаючи визволити Ауду з пагоди Пилладжі. Якби індуси коли-небудь довідалися про його участь у цій справі, помста не забарилася б.

Залишалося вирішити ще одне питання — що буде зі слоном Кіуні, придбаним за такі великі гроші?

Та виявилося, що містер Фоґґ уже все вирішив.

— Парсе, — звернувся він до провідника, — ти служив нам чесно й віддано. За службу я заплатив. Але за твою відвагу й самопожертву — ні. Якщо хочеш, забирай слона. Відтепер він твій.

Очі провідника спалахнули від радості.

— Ваша ласка дарує мені справжній скарб! — вигукнув він.

— Бери його, — відповів Фоґґ. — Я все ще залишаюся твоїм боржником.

— От це чудово! — зрадів Паспарту. — Забирай його, друже! Кіуні — найкращий слон на світі!

Він підійшов до тварини й простягнув їй кілька шматочків цукру.

— На, Кіуні, це тобі на прощання.

Слон тихо засурмив від задоволення. Потім обережно обхопив Паспарту хоботом за пояс і підняв майже до рівня своєї голови.

Француз анітрохи не злякався. Навпаки, він лагідно погладив велетня. Кіуні так само обережно опустив його назад на землю.

На дружнє потискання хобота Паспарту відповів міцним потиском руки.

За кілька хвилин Філеас Фоґґ, сер Френсіс Кромарті та Паспарту вже сиділи у зручному вагоні. Найкраще місце в купе займала місіс Ауда.

Потяг рушив і стрімко помчав у напрямку Бенареса.

Вісімдесят миль, що відділяли місто від Аллахабада, поїзд подолав приблизно за дві години.

За цей час Ауда остаточно прийшла до тями. Останні сліди дурману розвіялися.

І яке ж було її здивування, коли вона побачила себе в залізничному вагоні, одягнену в європейське вбрання, серед людей, яких ніколи раніше не зустрічала!

Насамперед супутники дали їй кілька ковтків лікеру, щоб остаточно привести до тями. Після цього бригадний генерал докладно розповів про все, що сталося. Особливо він наголосив на самопожертві Філеаса Фоґґа, який без вагань ризикнув власним життям заради її порятунку, а також на сміливості й винахідливості Паспарту, завдяки яким задум увінчався успіхом.

Містер Фоґґ слухав мовчки, не втручаючись у розповідь, а збентежений Паспарту лише відмахувався:

— Та це дрібниці!

Місіс Ауда щиро дякувала своїм рятівникам. Слів їй бракувало, зате очі, повні сліз, промовляли красномовніше за будь-які промови. Та незабаром спогади про пережите повернулися, і разом із ними — усвідомлення, що вона все ще перебуває в Індії, де на неї можуть чекати нові небезпеки. Від цієї думки жінка мимоволі здригнулася.

Філеас Фоґґ помітив її тривогу й, своїм звично стриманим тоном, запропонував супроводити її до Гонконга, де вона зможе перечекати, поки історія з її викраденням забудеться.

Ауда з вдячністю прийняла цю пропозицію. У Гонконзі жив її родич — заможний парсійський купець, який давно оселився в цьому британському місті на китайському узбережжі.

О пів на першу дня поїзд прибув до Бенареса.

За стародавніми брамінськими переказами, місто стоїть на місці легендарного Казі, що колись висів між небом і землею, подібно до гробниці Магомета. Проте для людей сучасної доби Бенарес був цілком звичайним містом, що міцно стояло на землі. Паспарту лише мигцем побачив його цегляні будинки та плетені хатини, які надавали місту доволі похмурого й зовсім не казкового вигляду.

Тут завершувалася подорож сера Френсіса Кромарті. Полк, до якого він прямував, стояв за кілька миль від міста.

Бригадний генерал тепло попрощався з містером Фоґґом, побажав йому щасливого завершення мандрівки й висловив сподівання, що колись той повторить її вже з менш незвичайною, зате значно кориснішою метою.

Фоґґ лише ледь стиснув руку свого супутника. Ауда попрощалася значно сердечніше й сказала, що ніколи не забуде всього, чим завдячує серові Френсісу Кромарті.

Паспарту ж отримав від генерала такий міцний потиск руки, що мало не розчулився. Він навіть подумав, чи випаде йому колись нагода довести цьому шляхетному чоловікові свою відданість.

На цьому їхні дороги розійшлися.

Далі залізниця пролягала мальовничою долиною Ґанґу.

День видався ясним, і пасажири могли милуватися різноманітними краєвидами Біхару. За вікнами пропливали зелені пагорби, безкраї поля ячменю, кукурудзи й пшениці, численні водойми, де грілися алігатори, охайні села та густі ліси, що ще не втратили своєї соковитої зелені.

У священних водах річки купалися слони й горбаті зебу, а поруч чоловіки й жінки, не зважаючи на прохолоду осені, здійснювали релігійні обмивання.

Ці люди були ревними послідовниками брамінізму й непримиренними противниками буддизму. Вони поклонялися трьом головним божествам своєї віри: Вішну — богові сонця, Шиві — втіленню сил природи та Брамі — верховному володарю жерців і законодавців.

Цікаво, що сказали б Брама, Шива й Вішну, побачивши сучасну Індію під британським пануванням? Пароплави борознили священні води Ґанґу, здіймаючи шум і хвилі, лякали чайок, що ширяли над річкою, черепах на берегах і прочан, які відпочивали біля води.

Уся ця величезна панорама стрімко пролітала повз вікна вагона. Час від часу клуби білої пари закривали окремі краєвиди.

Мандрівники лише встигли розгледіти форт Чунар за двадцять миль від Бенареса, старовинну твердиню біхарських раджів, потім Газіпур із його відомими фабриками трояндової олії та рожевої води, а також мавзолей лорда Корнвалліса, що височів над лівим берегом Ґанґу.

Згодом за вікнами промайнули укріплений Буксар, Патна — великий торговельний і промисловий центр, головний осередок опіумної торгівлі, а також Монґхір — чи не найбільш європеїзоване місто краю. Воно нагадувало Манчестер або Бірмінгем своїми ливарними заводами та фабриками, де виготовляли різноманітні інструменти й холодну зброю. Високі труби безперервно викидали в небо густий дим і кіптяву, немов зухвало псували володіння самого Брами.

Настала ніч.

Поїзд мчав уперед на повній швидкості. У темряві лунали ревіння тигрів і ведмедів, а десь удалині вили вовки, налякані гуркотом локомотива.

Тепер уже неможливо було побачити знамениті місця Бенгалії: ані Ґолконду, ані руїни стародавнього Ґура, ані Муршидабад — колишню столицю краю, ані Бурдван, Хуґлі чи Шандернагор — французьке поселення на індійській землі, де Паспарту, без сумніву, із гордістю відшукав би прапор своєї батьківщини.

Нарешті, о сьомій ранку, поїзд прибув до Калькутти. Пароплав, який мав вирушити до Гонконга, відходив лише опівдні, тож у розпорядженні Філеаса Фоґґа залишалося ще п’ять годин.

Згідно з розкладом своєї подорожі, цей незворушний джентльмен мав дістатися столиці Індії 25 жовтня — на двадцять третій день після від’їзду з Лондона. Саме цього дня він і прибув до Калькутти.

Отже, він не відстав від графіка, але й не випередив його.

Ті два дні, які Фоґґу вдалося виграти на шляху від Лондона до Бомбея, були повністю втрачені під час подорожі через Індію — через події, свідками яких ми стали.

Проте навряд чи Філеас Фоґґ жалкував про цю втрату часу.