«Навколо світу за 80 днів» читати. Жуль Верн

«Навколо світу за 80 днів» Розділ дев’ятий,

де Червоне море та Індійський океан сприяють планам містера Філеаса Фоґґа

Відстань від Суеца до Адена становить рівно тисячу триста десять миль. Згідно з угодою компанії, пароплави мали долати цей маршрут за сто тридцять вісім годин. «Монголія», котли якої працювали на повну потужність, упевнено випереджала графік і мала прибути до Адена раніше встановленого часу.

Більшість пасажирів, які сіли на судно в Бриндизі, прямували до Індії. Одні їхали до Бомбея, інші — до Калькутти, але також через Бомбей, адже після прокладання залізниці через півострів Індостан потреба огинати Цейлон відпала.

Серед пасажирів «Монголії» було чимало цивільних службовців і військових різних чинів. Одні служили в британській армії, інші командували тубільними військами сипаїв. І ті, й інші отримували надзвичайно високі оклади навіть після того, як права та обов’язки Ост-Індійської компанії перейшли до британської держави. Молодші лейтенанти отримували сім тисяч франків на рік, бригадири — шістдесят тисяч, а генерали — до ста тисяч.

Загалом життя на борту було доволі комфортним. До чиновників приєдналося кілька молодих англійців із величезними статками, які вирушали на Схід засновувати нові торговельні підприємства. Скарбничий компанії, посадою майже рівний капітанові, подбав про те, щоб пасажири ні в чому не мали потреби.

Під час сніданків, ленчів, обідів і вечерь столи буквально ломилися від м’ясних страв та різноманітних закусок, приготованих корабельними кухарями. Жінок на борту було небагато, але вони двічі на день змінювали вбрання, слухали музику і, коли море було спокійним, навіть танцювали.

Втім, Червоне море, як і більшість довгих вузьких заток, славилося своїм мінливим характером. Коли вітер дув з боку Азії чи Африки, «Монголію», довгу й вузьку, немов веретено, починало сильно хитати. Тоді жінки поспішали до кают, музика стихала, а танці та співи припинялися. Але навіть попри сильну хитавицю й пориви вітру пакетбот не зменшував швидкості та впевнено прямував до Баб-ель-Мандебської протоки.

Що ж у цей час робив Філеас Фоґґ?

Можна було припустити, що він із тривогою стежить за напрямком вітру, який заважає руху судна, або за хвилями, здатними пошкодити корабель. Можливо, він обмірковує всілякі аварії, через які «Монголії» доведеться зайти до якогось порту і втратити дорогоцінний час?

Аж ніяк.

Якщо подібні думки й виникали в нього, він нічим цього не показував. Містер Фоґґ залишався таким самим незворушним, яким був у Реформ-клубі. Жодна несподіванка, жоден випадок не могли вивести його з рівноваги. Він здавався не більш схвильованим, ніж корабельний хронометр.

На палубі він з’являвся рідко. Його майже не цікавило Червоне море, уславлене найдавнішими сторінками людської історії. Він не виходив помилуватися береговими містами, чиї обриси часом виринали на горизонті. Не замислювався й над небезпеками цієї затоки, про яку стародавні автори — Страбон, Арріан, Артемідор та Едрісі — писали з острахом і куди колись мореплавці не наважувалися входити без попередніх жертвопринесень.

То чим же займався цей дивак на борту «Монголії»?

Передусім він чотири рази на день їв. Ні бортова, ні кільова хитавиця не могли завадити роботі його організму — справжнього досконало відлагодженого механізму.

А ще він грав у віст.

Так, саме віст.

Він швидко знайшов собі партнерів, настільки ж захоплених грою, як і він сам. Ними виявилися збирач податків, який повертався до Ґоа, преподобний Децимус Сміт, що прямував до Бомбея, та бригадний генерал британської армії, який поспішав до свого корпусу в Бенаресі.

Усі троє поділяли пристрасть містера Фоґґа до вісту. Такі ж мовчазні, зосереджені й незворушні, вони могли годинами сидіти за картами, не промовивши зайвого слова.

Що ж до Паспарту, то він зовсім не знав, що таке морська хвороба. Оселившись у невеликій каюті на носі судна, він, подібно до свого господаря, мав чудовий апетит.

Треба сказати, така подорож йому неабияк подобалася.

«Смачна їжа, комфортне житло, нові країни!» — думав він.

До того ж він був переконаний, що вся ця дивна пригода неодмінно завершиться в Бомбеї.

Вранці 10 жовтня, наступного дня після відплиття із Суеца, він із радістю помітив на палубі того самого ввічливого джентльмена, який допоміг йому в Єгипті.

— Якщо не помиляюся, — усміхаючись, звернувся Паспарту, — це ви були настільки люб’язні, що стали моїм провідником у Суеці?

— Саме так, — відповів детектив. — І тепер я вас упізнав. Ви служите тому дивакуватому англійцеві…

— Саме так, містере…

— Фікс.

— Дуже радий бачити вас на борту, містере Фікс. Ви далеко прямуєте?

— Туди ж, куди й ви. До Бомбея.

— Чудово! А вам уже доводилося бувати на цьому маршруті?

— І не раз, — відповів Фікс. — Я агент компанії «Пенінсюлер».

— Отже, ви добре знаєте Індію?

— Певною мірою… — обережно відповів детектив, боячись сказати зайве.

— І яка вона, ця Індія? Цікава країна?

— Надзвичайно цікава. Мечеті, мінарети, храми, факіри, пагоди, тигри, змії, баядерки… Сподіваюся, у вас буде достатньо часу, щоб усе це побачити.

— Дуже на це сподіваюся, містере Фікс. Бо ж не може людина при здоровому глузді все життя стрибати з пароплава на поїзд, а з поїзда знову на пароплав лише тому, що захотіла об’їхати світ за вісімдесят днів. Ні, ні. Побачите: ця шалена гонитва неодмінно завершиться в Бомбеї.

— А як почувається містер Фоґґ? — якнайневимушеніше поцікавився Фікс.

— Прекрасно. Як і я. Їм за двох. Оце що робить морське повітря!

— Дивно. Я жодного разу не бачив вашого господаря на палубі.

— Він майже не виходить. Йому це нецікаво.

— А вам не здається, шановний Паспарту, що за цією знаменитою навколосвітньою подорожжю приховується щось інше? Скажімо… якась дипломатична місія?

— Чесне слово, містере Фікс, я нічого про це не знаю. Та й, відверто кажучи, не дав би й півкрони, щоб дізнатися.

Після цієї розмови вони почали бачитися дедалі частіше.

Фікс навмисне намагався зблизитися зі слугою містера Фоґґа — це могло виявитися корисним у майбутньому. Він регулярно запрошував Паспарту до корабельного бару, пригощав його віскі чи кухлем елю. Француз приймав частування без зайвих церемоній і, щоб не залишатися в боргу, час від часу відповідав тим самим. Загалом він вважав містера Фікса дуже приємною людиною.

Тим часом «Монголія» стрімко просувалася вперед.

13 жовтня на горизонті з’явилися околиці Моки — міста, оточеного напівзруйнованими мурами, над якими височіли зелені крони фінікових пальм. Далі, на схилах гір, розкинулися великі кавові плантації.

Паспарту із захопленням розглядав це знамените місто. Йому навіть здалося, що напівзруйновані мури й залишки старої вежі роблять його схожим на величезну кавову чашку.

Уночі «Монголія» пройшла через Баб-ель-Мандебську протоку, назва якої арабською означає «Брама сліз». А вже наступного дня, 14 жовтня, судно прибуло до Стимер-Пойнта — порту біля північно-західної частини Аденського рейду.

Тут необхідно було поповнити запаси вугілля.

Постачання палива для пароплавів у віддалених куточках світу було непростою і дорогою справою. Лише компанія «Пенінсюлер» щороку витрачала на це близько восьмисот тисяч фунтів стерлінгів, або двадцяти мільйонів франків. Для цього доводилося будувати спеціальні склади в різних портах, через що вартість тонни вугілля зростала до вісімдесяти франків.

До Бомбея «Монголії» залишалося ще тисяча шістсот п’ятдесят миль. Щоб повністю заповнити бункери паливом, потрібно було затриматися в Стимер-Пойнті на дві години.

Проте ця зупинка жодним чином не загрожувала планам Філеаса Фоґґа. Вона була передбачена заздалегідь.

Більше того, замість ранку 15 жовтня судно прибуло до Адена ще ввечері 14-го.

Отже, вдалося виграти цілих п’ятнадцять годин.

Містер Фоґґ разом зі слугою зійшли на берег.

Джентльмен попрямував до консульства, щоб отримати візу в паспорті. Фікс, як і раніше, непомітно стежив за ним.

Завершивши всі формальності, Фоґґ повернувся на борт і спокійно продовжив свою партію у віст.

Тим часом Паспарту блукав вулицями серед строкатого натовпу сомалійців, баніанів, парсів, євреїв, арабів та європейців, із яких складалося двадцятип’ятитисячне населення Адена.

Він захоплено оглядав могутні укріплення, через які місто часто називали Гібралтаром Індійського океану, а також знамениті водойми, що їх обслуговували англійські інженери через дві тисячі років після інженерів царя Соломона.

«Справді дивовижно! — думав він, повертаючись на пароплав. — Тепер я розумію, що подорожувати варто хоча б заради того, щоб бачити нові місця».

О шостій вечора «Монголія» залишила Аденський рейд і вийшла в Індійський океан.

За сто шістдесят вісім годин вона мала подолати шлях до Бомбея.

І океан сприяв її руху.

Постійний північно-західний вітер напинав вітрила й допомагав роботі парових машин.

Хитавиця значно ослабла.

Елегантно вдягнені пані знову з’явилися на палубі, знову залунала музика, відновилися співи й танці.

Подорож тривала за найкращих умов.

Паспарту був у захваті від свого нового знайомого — містера Фікса, якого доля так вдало послала йому в попутники.

Опівдні неділі, 20 жовтня, на горизонті нарешті показався берег Індії.

За дві години на борт піднявся лоцман.

На тлі неба вже чітко вимальовувалися обриси пагорбів. Згодом стали помітні пальмові гаї, серед яких розкинулося місто.

Пакетбот увійшов на рейд, утворений островами Солсетт, Колаба, Елефанта та Батчер, і о пів на п’яту вечора пришвартувався біля набережної Бомбея.

У цей самий час Філеас Фоґґ завершував свій тридцять третій робер.

У вирішальній роздачі він і його партнер завдяки сміливій грі взяли всі тринадцять хабарів і завершили цю морську подорож блискучим «великим шоломом».

«Монголія» мала прибути до Бомбея лише 22 жовтня, але прийшла вже 20-го.

Отже, від моменту виїзду з Лондона Філеас Фоґґ виграв два повних дні.

І він із властивою йому педантичністю одразу заніс цей виграш до свого маршрутного журналу.

«Навколо світу за 80 днів» Розділ десятий,

у якому Паспарту щасливий, що відбувся лише втратою взуття

Усім відомо, що Індія — цей величезний трикутник, звернений вершиною на південь, а основою на північ, — займає близько мільйона чотирьохсот тисяч квадратних миль і налічує сто вісімдесят мільйонів мешканців. У той час британська влада контролювала далеко не всю цю неосяжну країну.

Її представляли генерал-губернатор у Калькутті, губернатори Мадрасу, Бомбея та Бенгалії, а також віце-губернатор в Агрі.

Проте власне Британська Індія займала лише близько семисот тисяч квадратних миль із населенням у сто або сто десять мільйонів осіб. Значна частина території залишалася поза владою англійської корони, а в деяких віддалених князівствах незалежні раджі й надалі правили абсолютно самостійно.

Від 1756 року, коли англійці заснували своє перше поселення на місці майбутнього Мадрасу, і аж до великого повстання сипаїв знаменита Ост-Індійська компанія фактично була повновладною господаркою країни. Крок за кроком вона привласнювала цілі провінції, скуповуючи їх у місцевих правителів за щорічну ренту, яку нерідко навіть не виплачувала.

Саме компанія призначала генерал-губернатора, військових командирів і цивільних чиновників. Але тепер її вже не існувало: всі англійські володіння в Індії перейшли під безпосереднє управління британської корони.

Зовнішність країни, побут її мешканців, звичаї та етнографічні особливості змінювалися буквально на очах. Колись Індією подорожували пішки, верхи, у візках, паланкінах, каретах або навіть на людських плечах. Тепер же пароплави швидко курсували Індом і Гангом, а залізниця, що простяглася через увесь Індостан і розгалужувалася в різні боки, сполучала Бомбей із Калькуттою. Цю відстань потяг долав усього за три дні.

Щоправда, Велика Індійська залізниця не пролягала прямою лінією. Від Бомбея до Калькутти було приблизно тисяча сто миль, і за прямого маршруту потяг пройшов би їх менш ніж за три доби. Але через значний обхід на північ, до Аллахабада, довжина колії збільшувалася майже на третину.

Основні пункти маршруту були такими: залізниця починалася на острові Бомбей, проходила через Солсетт, перекидалася на материк навпроти Тхана, перетинала Західні Ґати, прямувала на північний схід до Бурханпура, проходила через напівнезалежний Бундельханд, далі піднімалася до Аллахабада, повертала на схід, зустрічала Ганг біля Бенареса, потім відходила від річки, спускалася на південний схід до Бурдвану та французького Шандернагора і завершувалася в Калькутті.

О пів на п’яту вечора пасажири «Монголії» висадилися в Бомбеї. Потяг до Калькутти вирушав рівно о восьмій.

Попрощавшись зі своїми партнерами по вісту, містер Фоґґ зійшов на берег. Він дав слузі точні вказівки щодо необхідних покупок, особливо наголосивши, що о восьмій той неодмінно має бути на вокзалі.

Після цього джентльмен рушив до паспортного бюро своєю звичною розміреною ходою, що нагадувала рух маятника астрономічного годинника.

Що ж до визначних пам’яток Бомбея — ратуші, величної бібліотеки, форту, доків, бавовняної біржі, базарів, мечетей, синагог, вірменських церков чи знаменитої пагоди Малабар-Ґілл із двома багатогранними вежами, — то вони не викликали в нього жодного інтересу.

Не поїхав він і до Елефанти милуватися стародавніми пам’ятками архітектури. Не захотів оглянути таємничі підземелля на південному сході бухти. Не відвідав печер Канхері на острові Солсетт — видатних зразків буддійського мистецтва.

Його не цікавило абсолютно нічого.

Вийшовши з паспортного бюро, Філеас Фоґґ спокійно попрямував на вокзал і замовив обід.

Серед запропонованих страв метрдотель особливо рекомендував чудове, за його словами, фрикасе з місцевого кролика.

Фоґґ неквапливо скуштував страву, ретельно пережовуючи кожен шматок. Проте навіть вишуканий соус не зміг приховати того факту, що смак видався йому вкрай підозрілим.

Він подзвонив у дзвіночок.

— Пане, — мовив він, уважно дивлячись на метрдотеля, — ви справді вважаєте, що це кролик?

— Безперечно, мілорде, — без найменшого збентеження відповів той. — Дикий кролик із джунглів.

— А цей кролик, бува, не нявкав перед смертю?

— Нявкав? Та що ви, мілорде! Кролик, справжній кролик! Готовий присягнутися…

— Не варто присягатися, — спокійно перебив його містер Фоґґ. — Краще згадайте часи, коли котів в Індії вважали священними тваринами. Це були значно кращі часи.

— Для котів, мілорде?

— Імовірно, і для мандрівників.

Після цього зауваження він без жодних емоцій продовжив обід.

Тим часом детектив Фікс, який зійшов із «Монголії» слідом за Фоґґом, поспішив до начальника поліції Бомбея.

Він пред’явив свої документи, пояснив мету прибуття та повідомив, що, на його переконання, знайшов розшукуваного злочинця.

— Ви вже отримали ордер на арешт? — поцікавився начальник.

— Ні.

— Отже, нічим не можу допомогти.

Ордер було надіслано з Лондона вже після відплиття Фоґґа, тому він ще не встиг дістатися Бомбея.

Ця новина вкрай засмутила Фікса.

Він намагався домогтися місцевого ордера, але начальник поліції категорично відмовив. Справа належала до компетенції лондонської поліції, і лише вона мала право видати законний наказ про арешт.

Така прискіпливість до формальностей була цілком у дусі англійців. Вони надзвичайно ревно ставилися до особистої свободи людини й не допускали жодних посягань на неї без належних правових підстав.

Фікс змушений був змиритися.

Він вирішив чекати на ордер і тим часом не випускати загадкового англійця з поля зору.

Детектив був переконаний, що Фоґґ неодмінно затримається в Бомбеї. Так само, до речі, думав і Паспарту.

За цей час ордер мав прибути.

Та Паспарту після отриманих доручень дійшов зовсім іншого висновку.

Тепер він зрозумів, що в Бомбеї подорож не закінчиться. У Суеці вони не зупинилися. У Парижі теж. Отже, тепер, схоже, доведеться їхати далі — принаймні до Калькутти.

«А що, коли містер Фоґґ і справді серйозно взявся за свою затію? — думав він. — Невже мені, Паспарту, який так прагнув тихого й спокійного життя, доведеться об’їхати навколо світу за вісімдесят днів?»

Купивши кілька сорочок і нові шкарпетки, він вирушив гуляти містом.

На вулицях панувало пожвавлення.

Поруч із європейцями траплялися перси в гостроверхих шапках, баніани в круглих тюрбанах, сикхи в чотирикутних ковпаках, вірмени в довгополих халатах, парси у високих чорних головних уборах.

Саме того дня парси, або гебри, святкували велике релігійне свято.

Ці люди вважали себе прямими нащадками послідовників Заратустри й належали до найосвіченіших, найпідприємливіших і найбагатших мешканців Індії. Багато найбільших бомбейських торговців походили саме з їхнього середовища.

Свято нагадувало барвисту релігійну ходу.

У ньому брали участь баядерки, закутані в рожевий серпанок із золотими та срібними візерунками. Вони граційно танцювали під супровід скрипок і барабанів.

Паспарту дивився на все це із захопленням дитини.

Він широко розкрив рота від подиву.

Усе було новим, незвичним і дивовижним.

На жаль, цікавість завела його трохи далі, ніж слід було.

І ця необачність могла дорого коштувати його господареві.

Надивившись на святкову процесію, Паспарту попрямував до вокзалу.

Дорогою він побачив чудову пагоду Малабар-Ґілл і вирішив зазирнути всередину.

На свою біду, він не знав двох важливих речей.

По-перше, християнам суворо заборонялося заходити до деяких індуських храмів.

По-друге, навіть правовірні індуси повинні були залишати взуття біля входу.

Британська влада з політичних міркувань надзвичайно ретельно охороняла релігійні традиції місцевого населення й суворо карала кожного, хто їх порушував.

Не підозрюючи нічого лихого, Паспарту переступив поріг храму.

Він просто хотів, як звичайний турист, оглянути внутрішнє оздоблення Малабар-Ґілл і помилуватися прикрасами брамінської архітектури.

Раптом його збили з ніг.

Троє жерців із палаючими від люті очима накинулися на непроханого гостя.

Вони зірвали з нього черевики та шкарпетки й заходилися щосили гамселити порушника, голосно викрикуючи щось своєю мовою.

На щастя, француз був міцним і спритним.

Він блискавично скочив на ноги, влучним ударом кулака й добрим копняком повалив двох нападників, які заплуталися у власному вбранні, а потім стрімголов вискочив із храму.

За кілька хвилин він уже відірвався від третього жерця, який продовжував переслідувати його, підбурюючи навколишній натовп.

За п’ять хвилин до восьмої вечора, буквально перед самим відправленням потяга, Паспарту влетів на вокзал.

Він був без капелюха, босий і без своїх покупок, які розгубив під час втечі.

Фікс уже чекав на пероні.

Простеживши за містером Фоґґом до вокзалу, він переконався, що той має намір негайно залишити Бомбей.

Тоді детектив вирішив їхати слідом — спочатку до Калькутти, а якщо буде потрібно, то й далі.

Паспарту його не помітив.

Фікс стояв осторонь, але почув коротку розповідь француза про пригоду в пагоді.

— Сподіваюся, подібне більше не повториться, — незворушно промовив Філеас Фоґґ, займаючи місце у вагоні.

Зніяковілий Паспарту мовчки поплентався за своїм господарем.

Тим часом Фікс уже збирався сісти до сусіднього вагона, коли раптом його осяяла нова думка.

— Ні, — прошепотів він сам до себе. — Я залишуся тут… Порушення закону сталося на території Індії. Тепер цей молодчик у мене в руках.

Саме в цю мить локомотив пронизливо засвистів.

Потяг рушив і невдовзі зник у темряві індійської ночі.