«Навколо світу за 80 днів» читати. Жуль Верн

«Навколо світу за 80 днів» Розділ двадцять сьомий,

у якому Паспарту зі швидкістю двадцять миль на годину знайомиться з історією мормонів

Уночі з 5 на 6 грудня потяг подолав близько п’ятдесяти миль у південно-східному напрямку, потім ще стільки ж на схід і наблизився до Великого Солоного озера. Близько дев’ятої ранку Паспарту вийшов на перехідний майданчик між вагонами подихати свіжим повітрям. Було холодно, небо затягнуло хмарами, але сніг уже не падав.

Сонце, яке ледь пробивалося крізь туманну завісу, скидалося на величезну золоту монету. Паспарту саме розмірковував, скільки фунтів стерлінгів вона могла б коштувати, коли його від цього надзвичайно корисного заняття відволік доволі дивний незнайомець.

Чоловік, який сів до потяга на станції Елко, був високий на зріст, зі смаглявим обличчям і чорними вусами. На ньому були чорні панчохи, чорний шовковий капелюх, чорний жилет і чорні штани, а також біла краватка та лайкові рукавички. Він чимось нагадував священнослужителя. Переходячи з вагона до вагона, він прикріплював до дверей оголошення, написані від руки.

Паспарту підійшов до одного з них і прочитав, що шановний старійшина Вільям Гітч, мормонський місіонер, скориставшись своєю присутністю в поїзді № 48, проведе між одинадцятою годиною та полуднем у вагоні № 117 лекцію про мормонізм. Усіх охочих більше дізнатися про таємниці релігії «святих останніх днів» він запрошував її відвідати.

— Треба буде послухати, — подумав Паспарту, який про мормонів знав лише те, що їм дозволено мати кілька дружин.

Звістка швидко поширилася потягом, у якому їхало близько сотні пасажирів. Понад тридцять із них виявили бажання відвідати лекцію й до одинадцятої години вже розташувалися на лавках вагона № 117. Паспарту сидів у першому ряду слухачів. Ні його господар, ні Фікс не вважали за потрібне приходити.

У призначений час старійшина Вільям Гітч підвівся й раптом заговорив надзвичайно роздратованим тоном, ніби хтось уже встиг йому заперечити:

— Запевняю вас: Джозеф Сміт був мучеником, його брат Гайрем також був мучеником, а переслідування пророків федеральним урядом зробить мучеником і Браяма Янга! Хто насмілиться це заперечити?

Ніхто не наважився сперечатися з місіонером, чия запальність разюче контрастувала зі спокійним виразом обличчя. Ймовірно, його гнів пояснювався тим, що мормонів у той час досить жорстоко переслідували. Справді, уряд Сполучених Штатів не без труднощів приборкував цих упертих фанатиків.

Зокрема, штат Юта було підпорядковано федеральним законам після арешту Браяма Янга за звинуваченням у багатоженстві та підбурюванні до заколоту. Відтоді послідовники пророка подвоїли свої зусилля й, поки що не вдаючись до відкритого спротиву, словом боролися проти рішень Конгресу.

Саме тому старійшина Вільям Гітч вербував прихильників навіть у потягах.

Розмахуючи руками та супроводжуючи свої слова майже театральними вигуками, він почав викладати слухачам історію мормонізму від біблійних часів:

— В Ізраїлі пророк із коліна Йосипового проголосив засади нової віри й передав їх своєму синові Моронію. Через багато століть ця видатна книга, написана єгипетськими письменами, була перекладена фермером із Вермонту Джозефом Смітом-молодшим, який у 1825 році став пророком, наділеним божественним одкровенням. Саме тоді в лісі йому з’явився небесний посланець і передав волю Всевишнього…

У цей момент кілька слухачів, яких мало цікавили настільки давні події, залишили вагон. Проте Вільям Гітч продовжував свою розповідь: як Сміт-молодший, заручившись підтримкою батька, двох братів і кількох учнів, заснував релігію «святих останніх днів», послідовники якої жили не лише в Америці, а й в Англії, Скандинавії та Німеччині, і серед яких були не тільки ремісники, а й представники вільних професій; як вони створили колонію в Огайо; як у заснованому ними Кіртленді звели храм вартістю двісті тисяч доларів; як Сміт став підприємливим банкіром і придбав у звичайного власника колекції мумій папірус, нібито написаний рукою Авраама та інших видатних єгиптян.

Оповідь дедалі більше затягувалася, і ряди слухачів невпинно рідшали. У вагоні залишилося не більш як два десятки людей.

Не звертаючи уваги на відтік слухачів, «старійшина» детально розповідав далі: як 1837 року Джозеф Сміт збанкрутував; як обурені вкладники облили його дьогтем і виваляли в пір’ї; як через кілька років він знову з’явився на сцені — багатший і впливовіший, ставши очільником процвітаючої громади з трьох тисяч осіб в Індепенденсі, штат Міссурі; і як, переслідуваний ненавистю своїх противників, був змушений тікати на Далекий Захід.

Тепер у вагоні залишилося лише десятеро слухачів, серед яких і добродушний Паспарту, що слухав із неприхованою цікавістю. Так він дізнався, як після довгих переслідувань Сміт оселився в Іллінойсі й у 1839 році на берегах Міссісіпі заснував місто Наву, населення якого згодом сягнуло двадцяти п’яти тисяч мешканців; як він став мером, верховним суддею та головнокомандувачем; як у 1843 році висунув свою кандидатуру на посаду президента Сполучених Штатів; і як зрештою в Карфагені його підступно заманили в пастку, ув’язнили, а потім убили члени замаскованої банди.

Невдовзі Паспарту залишився єдиним слухачем у вагоні. Дивлячись йому просто в очі, «старійшина» майже гіпнотизував його своїм голосом, розповідаючи, як через два роки після загибелі Сміта його наступник — натхненний небесами пророк Браям Юнг — залишив Наву й оселився на берегах Солоного озера. Саме там, на благодатній землі серед родючих долин, через які пролягав шлях переселенців із Юти до Каліфорнії, він заснував нову громаду, що неймовірно швидко зросла завдяки мормонському принципу багатоженства.

— Отже, — підсумував Вільям Гітч, — саме тому Конгрес ставиться до нас із такою ворожістю. Саме тому федеральні війська топчуть землю Юти, а нашого вождя, пророка Браяма Юнга, беззаконно ув’язнили. Чи скоримося ми силі? Ніколи! Нас виганяли з Вермонту, Іллінойсу, Огайо, Міссурі, Юти, але ми знайдемо нові вільні землі й поставимо там свої намети!.. А ви, мій вірний учню, — звернувся «старійшина» до свого єдиного слухача, вп’явшись у нього палаючим поглядом, — чи розіб’єте свій намет під нашим прапором?

— Ні! — відважно відповів Паспарту й миттю вискочив із вагона, залишивши одержимого проповідника виголошувати свої пророцтва на самоті.

Під час цієї проповіді потяг мчав уперед на великій швидкості й близько пів на першу дня досяг північно-західного узбережжя Солоного озера. Звідси мандрівники могли милуватися цим величезним внутрішнім морем, яке іноді називають американським Мертвим морем, адже до нього впадає річка Йордан. Озеро вражало красою: його оточували мальовничі дикі скелі, підніжжя яких було вкрите білим соляним нальотом. Колись його води займали значно більшу площу, але з часом, у міру накопичення сольових відкладень, поверхня озера скоротилася, зате його глибина збільшилася.

Солоне озеро має близько сімдесяти миль завдовжки й тридцяти п’яти завширшки та лежить на висоті три тисячі вісімсот футів над рівнем моря. Воно суттєво відрізняється від Асфальтового моря, яке розташоване на тисячу двісті футів нижче. Вода озера містить велику кількість солі: майже чверть її складу становлять розчинені мінеральні речовини.

Питома вага води сягає 1170 одиниць, якщо за тисячу прийняти вагу дистильованої води. Риба в озері не водиться. Та, що потрапляє сюди з Йордану, Вебера чи інших річок, швидко гине. Водночас твердження, ніби через надзвичайну густину води людина не здатна зануритися в неї, не відповідає дійсності.

Навколишні землі були чудово оброблені, адже мормони виявилися вправними й працьовитими хліборобами. Усюди виднілися ранчо, кошари, поля ячменю, вівса, кукурудзи та сорго, розлогі луки, живоплоти зі шипшини, зарості акацій і молочаю. Так виглядала б ця місцевість улітку через пів року, хоча тепер її вкривав тонкий шар снігу.

О другій годині дня пасажири прибули до Огдена. Наступний потяг вирушав лише о шостій вечора, тож у містера Фоґґа, місіс Ауди та їхніх супутників залишалося достатньо часу, щоб невеликою залізничною гілкою дістатися до «Міста святих».

Двох годин вистачило, аби оглянути це типове американське місто, збудоване за звичним для Сполучених Штатів принципом — у формі велетенської шахівниці з довгими прямими вулицями і, за влучним висловом Віктора Гюґо, із «сумною похмурістю прямих кутів».

Засновник «Міста святих» не зміг подолати притаманної англосаксам пристрасті до симетрії. У цій дивовижній країні все створюється швидко й без зайвих вагань: міста, будинки і навіть дурниці.

О третій годині дня мандрівники вже прогулювалися вулицями міста, розташованого між річкою Йордан і нижніми відрогами хребта Восатч. Церков тут було небагато. Найпомітнішими спорудами залишалися будинок пророка, адміністративна резиденція та арсенал. Житлові будинки, зведені з блакитнуватої цегли, мали веранди й галереї та потопали в садах, де росли акації, ріжкові дерева й навіть пальми.

У 1853 році місто обнесли муром із глини та каміння. На головній вулиці, де містився ринок, височіло кілька готелів, прикрашених прапорами, серед яких вирізнявся «Готель Солоного озера».

Містерові Фоґґу та його супутникам місто здалося малолюдним. Вулиці були майже порожні, за винятком храмового кварталу. Дістатися туди можна було лише пройшовши кілька кварталів, оточених палісадами.

Жінок у поселенні справді було багато, що пояснювалося особливостями мормонської родини. Проте не варто думати, ніби всі мормони були багатоженцями.

Кожен мав право жити так, як уважав за потрібне, хоча слід зазначити, що більшість жінок у Юті прагнули вийти заміж. Згідно з мормонськими віруваннями, незаміжні жінки не можуть сподіватися на небесне блаженство в потойбічному житті.

Утім, ці створіння не справляли враження особливо щасливих чи задоволених. Заможніші носили чорні шовкові жакети, каптури або скромні хустки, тоді як інші вдовольнялися простими ситцевими сукнями.

Паспарту, переконаний холостяк, дивився на цих мормонок із певною тривогою. Адже їхнім покликанням було догоджати одному чоловікові разом із кількома іншими дружинами.

Із властивим йому здоровим глуздом він уявив собі долю такого чоловіка. Сама думка про те, що доведеться вести через усі життєві труднощі цілий гурт жінок, а потім ще й опинитися разом із ними в мормонському раю, де до того ж перебуває славетний Сміт, покликаний прикрашати оселю вічного блаженства, здавалася йому доволі моторошною.

Подібна перспектива зовсім не приваблювала Паспарту. Йому навіть почало здаватися — хоча, можливо, це була лише гра уяви, — що мешканки Ґрейт-Лейк-Ситі кидають на нього надто зацікавлені погляди.

На щастя, перебування в «Місті святих» виявилося недовгим. Майже о четвертій годині мандрівники повернулися на вокзал і знову зайняли свої місця у вагоні.

Пролунав свисток. Та саме в ту мить, коли потяг почав набирати швидкість, з перону долинули відчайдушні вигуки:

— Зупиніть! Зупиніть!

Але потяг, що вже рушив і набирав хід, не зупиняють через одного запізнілого пасажира.

Чоловік, який кричав, був мормоном. Він біг щодуху, намагаючись наздогнати поїзд. На щастя, вокзал не мав ані воріт, ані загороджень. Він перебіг колію, схопився за підніжку останнього вагона й, важко переводячи подих, буквально впав на лавку.

Паспарту, який із жвавим зацікавленням спостерігав за цією імпровізованою акробатикою, не зводив очей із запізнілого пасажира. Незабаром він довідався, що цей мешканець Юти залишив дім після бурхливої сімейної сварки.

Коли мормон трохи заспокоївся й віддихався, Паспарту, як завжди ввічливо, поцікавився, скільки в того дружин. З огляду на таку стрімку втечу він припускав, що їх у чоловіка щонайменше два десятки.

— Одна, пане! — вигукнув мормон, підносячи руки до неба. — Лише одна! Але, повірте, і цього більш ніж досить!

«Навколо світу за 80 днів» Розділ двадцять восьмий,

у якому Паспарту марно намагається бодай когось переконати дослухатися до здорового глузду

Залишивши позаду Велике Солоне озеро й станцію Огден, потяг протягом години прямував на північ до річки Вебер. Від часу відправлення із Сан-Франциско він уже подолав близько дев’ятисот миль.

Далі колія знову звернула на схід і повела мандрівників через Восатчські гори, порізані ущелинами та долинами. Будівництво цієї ділянки між Восатчем і Скелястими горами стало для американських інженерів надзвичайно складним завданням.

Саме тут кожна миля колії коштувала урядові Сполучених Штатів сорок вісім тисяч доларів, тоді як на рівнинних ділянках витрати становили лише шістнадцять тисяч за милю. Однак, як уже зазначалося, інженери не намагалися підкорити природу силою — вони воліли її перехитрувати, обходячи перешкоди. Тому на всьому шляху між двома океанами було прокладено лише один тунель завдовжки чотирнадцять тисяч футів.

Біля Солоного озера залізниця досягала найвищої точки свого маршруту. Звідти вона описувала широку дугу, спускалася в долину Біттер-Крік, а потім знову піднімалася до вододілу між Атлантичним і Тихим океанами.

У цій гірській місцевості не бракувало річок. Потяг раз по раз перетинав мости через Мадді, Ґрін-Рівер та інші водотоки.

Що ближче була мета, то нетерплячішим ставав Паспарту. Фікс також прагнув якнайшвидше залишити позаду цей складний відтинок маршруту. Він боявся затримок, аварій і, мабуть, навіть більше за самого містера Фоґґа мріяв нарешті ступити на британську землю.

О десятій вечора потяг ненадовго зупинився на станції Форт-Бриджер, а згодом, подолавши ще близько двадцяти миль, в’їхав на територію Вайомінгу — колишньої Дакоти. Далі шлях пролягав долиною річки Біттер, з якої беруть початок води, що належать до басейну Колорадо.

Наступного дня, 7 грудня, поїзд зробив п’ятнадцятихвилинну зупинку на станції Ґрін-Рівер. Уночі випав рясний мокрий сніг, але до ранку він майже розтанув і не міг серйозно завадити руху.

Проте негода дуже непокоїла Паспарту. Він боявся, що снігові замети можуть поставити під загрозу всю подорож.

«І чому це містерові Фоґґу спало на думку вирушати в дорогу саме взимку? — думав він. — Невже не можна було дочекатися літа, коли шансів на успіх значно більше?»

Та якщо добродушного француза турбували лише погода й холод, то місіс Ауда мала зовсім інші причини для хвилювання.

На станції Ґрін-Рівер кілька пасажирів вийшли на платформу пройтися під час зупинки. Серед них Ауда раптом помітила полковника Стемпа В. Проктора — того самого американця, який так грубо поводився з містером Фоґґом на мітингу в Сан-Франциско.

Не бажаючи потрапити йому на очі, вона швидко відійшла вглиб вагона.

Ця зустріч глибоко її стривожила.

За час подорожі вона встигла щиро прив’язатися до людини, яка, попри свою зовнішню стриманість, щодня доводила їй відданість і шляхетність. Звісно, сама Ауда ще не усвідомлювала справжньої природи почуття, що народжувалося в її серці до свого рятівника. Вона називала його вдячністю, хоча непомітно для себе це почуття вже починало переростати в дещо більше.

Тому серце Ауди тривожно стиснулося, коли вона впізнала чоловіка, від якого містер Фоґґ рано чи пізно мав зажадати пояснень за його образливу поведінку.

Безперечно, полковник Проктор опинився в цьому поїзді випадково. Проте він був тут, поруч, і треба було будь-що запобігти його зустрічі з Філеасом Фоґґом.

Коли потяг рушив далі, а джентльмен задрімав, місіс Ауда скористалася нагодою й розповіла Фіксові та Паспарту про свою тривожну знахідку.

— Цей Проктор їде в нашому поїзді! — вигукнув Фікс. — Утім, не хвилюйтеся, пані. Перш ніж він зустрінеться з паном… тобто з містером Фоґґом, йому доведеться мати справу зі мною! Зрештою, мені здається, що найбільше він образив саме мене!

— А ще я й сам готовий узятися за нього, хоч він і полковник! — додав Паспарту.

— Містере Фікс, — заперечила Ауда, — містер Фоґґ нікому не дозволить мститися замість себе. Він сам казав, що готовий повернутися до Америки, аби розшукати свого кривдника. Якщо він побачить полковника Проктора, наслідки можуть бути дуже неприємними. Треба зробити все, щоб вони не зустрілися.

— Ви маєте рацію, пані. Така зустріч справді може все зіпсувати, — погодився Фікс. — Незалежно від того, хто вийде переможцем, містер Фоґґ втратить дорогоцінний час, а отже…

— А це буде лише на користь джентльменам із Реформ-клубу, — підхопив Паспарту. — За чотири дні ми вже будемо в Нью-Йорку! Якщо протягом цих чотирьох днів містер Фоґґ не виходитиме з вагона, можна сподіватися, що випадок не зведе його з цим клятим американцем, хай йому грець! Тоді ми якось зуміємо цьому зарадити…

На цьому розмова урвалася. Містер Фоґґ прокинувся і почав дивитися крізь засніжене вікно.

За кілька хвилин Паспарту тихо, так щоб ні його пан, ні місіс Ауда не почули, звернувся до детектива:

— Ви справді готові битися за нього?

— Я зроблю все можливе, щоб доставити його до Європи живим, — відповів Фікс із непохитною рішучістю.

Від цих слів Паспарту аж пересмикнуло. Проте його віра в чесність і порядність свого господаря анітрохи не похитнулася.

Але як утримати містера Фоґґа в купе й не допустити його зустрічі з полковником Проктором?

Здавалося, це не так уже й складно. Джентльмен і без того рідко виходив зі свого місця та вирізнявся незворушним характером.

До того ж детектив швидко знайшов чудовий спосіб зайняти його.

За кілька хвилин він звернувся до Філеаса Фоґґа:

— У поїзді час тягнеться неймовірно повільно, пане.

— Так, — відповів джентльмен. — Але принаймні потяг рухається.

— На пароплаві ви, здається, часто грали у віст? — продовжив Фікс.

— Так, — відповів Філеас Фоґґ. — Але тут це навряд чи можливо. У нас немає ні карт, ні партнерів.

— О, карти знайти не проблема. В американських потягах продається все, що завгодно. А щодо партнерів, то якщо місіс Ауда…

— Звичайно! — жваво відгукнулася молода жінка. — Я вмію грати у віст. Це одна з обов’язкових навичок, які дає англійське виховання.

— А я дозволю собі вважати себе цілком пристойним гравцем, — додав Фікс. — Отже, утрьох і з «дурнем»…

— Із задоволенням, пане, — відповів Філеас Фоґґ, щиро задоволений тим, що навіть у потязі зможе віддатися своїй улюбленій грі.

Паспарту негайно вирушив до стюарда і невдовзі повернувся з двома колодами карт, фішками, жетонами та суконною дошкою для гри.

Усе швидко підготували, і партія розпочалася.

Місіс Ауда грала дуже добре й навіть заслужила схвальний відгук від зазвичай стриманого Філеаса Фоґґа.

Фікс також виявився блискучим гравцем і цілком гідним суперником нашого джентльмена.

— Ну ось, тепер ми його втримали, — зрадів Паспарту. — Від столу він уже не відірветься!

Об одинадцятій годині ранку потяг дістався вододілу між двома океанами. Це був Бриджерський перевал. На висоті сім тисяч п’ятсот двадцять чотири англійські фути над рівнем моря він вважався однією з найвищих точок залізничного шляху через Скелясті гори. Приблизно за двісті миль звідси на мандрівників уже чекали безкраї рівнини, що тяглися аж до Атлантичного океану й ніби були створені самою природою для прокладання залізниці.

З гірських схилів у бік Атлантики стікали численні річки — притоки та притоки приток Норт-Платт. Увесь обрій на півночі й сході закривала величезна дуга північної частини Скелястих гір, над якою височів пік Ларамі. Між гірським пасмом і залізницею простягалися широкі, добре зрошувані долини. Праворуч від колії підіймалися перші відроги хребта, який далі повертав на південь і доходив до верхів’їв Арканзасу — однієї з найбільших приток Міссурі.

Близько пів на першу перед очима пасажирів промайнув форт Галлек, що панував над усією околицею. Ще кілька годин — і Скелясті гори залишаться позаду.

Здавалося, найнебезпечнішу частину маршруту вже вдалося подолати без пригод. Сніг перестав падати. Повітря стало холоднішим і сухішим. Великі птахи, налякані гуркотом локомотива, розліталися в різні боки.

На рівнині не було видно жодного дикого звіра — ні вовка, ні ведмедя. Навколо простягалася безмежна гола пустка.

Після вишуканого сніданку, поданого просто у вагон, містер Фоґґ і його партнери знову поринули у свій нескінченний віст.

Раптом пролунав різкий свисток.

Потяг зупинився.

Паспарту визирнув у вікно, але не побачив нічого, що могло б пояснити цю несподівану зупинку. Поблизу не було жодної станції.

Місіс Ауда й Фікс занепокоїлися, щоб містер Фоґґ не надумав вийти з вагона. Але джентльмен лише сказав Паспарту:

— Подивіться, що там сталося.

Француз одразу вискочив надвір.

Близько сорока пасажирів уже стояли біля колії. Серед них був і полковник Стемп В. Проктор.

Поїзд зупинився перед семафором із червоним сигналом, який перекривав шлях. Машиніст і кондуктор, що також зійшли з насипу, жваво сперечалися з колійним обхідником, якого начальник найближчої станції Медисин-Боу відрядив назустріч потягу.

До розмови долучилися й кілька пасажирів. Найголосніше, як завжди, виступав полковник Проктор, підкріплюючи свої слова владними жестами.

Підійшовши ближче, Паспарту почув, як обхідник пояснює:

— Проїзд неможливий. Міст через Медисин-Боу розхитався й не витримає ваги потяга.

Йшлося про підвісний міст, перекинутий через потік приблизно за милю звідси. За словами обхідника, кілька тросів уже луснули, і споруда могла завалитися будь-якої миті.

Судячи з усього, він не перебільшував. Якщо навіть безтурботні американці починають виявляти обережність, то лише справжній божевільний не прислухається до їхніх застережень.

Не наважуючись поки що повідомляти про це містерові Фоґґу, Паспарту слухав мовчки, міцно стуливши губи.

— Тільки цього нам бракувало! — гримів полковник Проктор. — Сподіваюся, ми не збираємося зимувати тут посеред снігів!

— Полковнику, — відповів кондуктор, — до Омахи вже надіслали телеграму з проханням вислати зустрічний потяг. Але він навряд чи дістанеться Медисин-Боу раніше ніж за шість годин.

— Шість годин?! — вихопилося в Паспарту.

— Саме так, — підтвердив кондуктор. — І за цей час ми лише встигнемо дійти до станції пішки.

— Пішки?! — обурено загомоніли пасажири.

— А далеко до станції? — запитав хтось.

— Дванадцять миль. По той бік річки.

— Дванадцять миль по снігу! — вибухнув Проктор.

Полковник заходився сипати прокльонами, лаючи залізничну компанію, кондуктора і весь світ навколо.

Паспарту й сам ледве стримувався. Перед ним постала перешкода, яку не подолати навіть усіма грошима містера Фоґґа.

Невдоволення охопило всіх пасажирів. Окрім неминучої затримки, їм загрожував виснажливий перехід через засніжену рівнину.

Біля потяга здійнявся справжній галас. Лунали суперечки, вигуки, крики. Усе це легко могло привернути увагу Філеаса Фоґґа, якби він не був цілком поглинутий грою.

Зрештою про ситуацію треба було повідомити. Паспарту вже збирався повертатися до вагона, коли машиніст — справжній янкі на прізвище Форстер — раптом заявив:

— Панове, здається, один спосіб усе-таки є.

— Через міст? — запитав хтось.

— Саме так.

— Нашим потягом? — уточнив полковник.

— Нашим потягом.

Паспарту завмер і нашорошив вуха.

— Але ж міст може завалитися! — зауважив кондуктор.

— Не має значення, — відповів Форстер. — Якщо пустити потяг на повній швидкості, ми маємо непогані шанси проскочити.

— Хай йому грець!.. — прошепотів Паспарту.

Проте багатьом пасажирам ця ідея припала до душі.

Особливо захопився нею полковник Проктор. Цей нерозсудливий чоловік був переконаний, що задум машиніста цілком реальний. Він навіть нагадав, що деякі інженери колись серйозно пропонували взагалі обходитися без мостів і перелітати через річки завдяки величезній швидкості.

Зрештою більшість пасажирів підтримала машиніста.

— П’ятдесят шансів зі ста, що ми переберемося! — вигукнув один.

— Шістдесят! — озвався інший.

— Вісімдесят!

— Дев’яносто!

Паспарту був приголомшений.

Він і сам був готовий ризикнути заради переправи через Медисин-Боу, але ця затія здавалася йому занадто вже американською.

«Та все можна зробити значно простіше, — думав він. — І нікому це навіть не спадає на думку!»

Він звернувся до одного з пасажирів:

— Пане, пропозиція машиніста справді може спрацювати, але…

— Вісімдесят шансів! — перебив той і відвернувся.

— Я знаю, — продовжив Паспарту, звертаючись до іншого. — Але варто лише подумати…

— Тут нема про що думати! — відповів американець, знизавши плечима. — Машиніст каже, що можна проїхати, отже можна.

— Авжеж, але було б розумніше…

— Що?! Розумніше?! — гаркнув полковник Проктор, почувши це слово. — Вам же пояснюють: на повній швидкості! На повній швидкості! Розумієте?

— Та я розумію… чудово розумію… — намагався вставити слово Паспарту. — Але якщо вам не подобається слово «розумніше»…

— Що він там ще вигадує зі своїм «розумніше»?! — залунало навколо.

Бідолаха вже не знав, кому відповідати.

— То ви просто боїтеся? — кинув Проктор.

— Я боюся?! — обурився Паспарту. — Гаразд! Я ще доведу вам, що француз не менш відважний за американця!

— По вагонах! По вагонах! — закричав кондуктор.

— Так, по вагонах! — підхопив Паспарту. — І чим швидше, тим краще! Але мені ніхто не заборонить думати, що значно розумніше було б спочатку перевести через міст пасажирів, а вже потім перегнати порожній потяг.

Та ніхто не почув цього слушного зауваження. А якби й почув — навряд чи хтось погодився б із ним.

Пасажири повернулися до вагонів. Паспарту також зайняв своє місце, не сказавши нічого про те, що сталося.

Гравці все ще були повністю захоплені вістом.

Різко засвистів локомотив.

Машиніст дав задній хід і відвів потяг майже на милю назад — немов спортсмен, який бере розгін перед стрибком.

Потім пролунав другий свисток.

Поїзд рвонув уперед.

Швидкість зростала щомиті, аж поки не досягла межі можливого. Було чути лише несамовите ревіння локомотива. Поршні працювали з шаленою частотою, осі коліс димілися попри мастило.

Потяг мчав зі швидкістю сто миль на годину.

Здавалося, він уже не котився рейками, а летів над ними.

Швидкість ніби позбавляла його ваги.

І він перелетів через річку!

Промайнув блискавкою, майже не торкнувшись мосту. Здавалося, поїзд просто перестрибнув із одного берега на інший.

Лише за п’ять миль після станції машиніст зміг остаточно зупинити локомотив.

Але щойно останній вагон залишив міст позаду, як той не витримав.

Із гучним тріском конструкція обвалилася в бурхливі води Медисин-Боу.