«Навколо світу за 80 днів» читати. Жуль Верн

«Навколо світу за 80 днів» Розділ двадцять дев’ятий,

У якому розповідається про події, можливі лише на залізницях Сполучених Штатів Америки

Того вечора потяг без пригод продовжив свій шлях. Він проминув форт Соудерс, перетнув перевал Шаєнн і дістався перевалу Еванс. Саме тут залізниця сягала своєї найвищої точки — восьми тисяч дев’яноста одного фута над рівнем моря. Відтепер мандрівникам належало спускатися безкраїми рівнинами, які сама природа ніби вирівняла аж до узбережжя Атлантичного океану.

У цьому місці від головної магістралі відгалужувалася лінія до Денвер-Сіті — столиці Колорадо. Цей край був багатий на поклади золота та срібла. Населення Денвера на той час уже перевищувало п’ятдесят тисяч осіб.

Від Сан-Франциско потяг подолав уже тисячу триста вісімдесят дві милі. За всіма підрахунками, до Нью-Йорка залишалося не більш як чотири доби дороги. Філеас Фоґґ і далі не відставав від свого графіка.

Уночі мандрівники залишили ліворуч табір Волбах. Поряд із колією текла річка Лоджпол, що відділяла Вайомінґ від Колорадо. Об одинадцятій годині ранку потяг уже був на території Небраски. Проминувши околиці Седґвіка, він наблизився до Джулсберга, розташованого на південному рукаві Платт-рівер.

Саме тут, 23 жовтня 1867 року, урочисто відкрили Тихоокеанську залізницю, будівництвом якої керував генерал Дж. М. Додж. Тут зупинилися два потужні локомотиви, що привезли дев’ять вагонів із запрошеними гостями, серед яких був і віцепрезидент Томас К. Дюрант. Тут лунали святкові вигуки. Тут воїни племен сіу та поуні влаштували показову битву. Тут сяяли феєрверки. Тут, зрештою, пересувна друкарня видала перший номер газети «Залізничний піонер».

Так відзначили відкриття грандіозної залізничної магістралі, якій судилося перетнути дикі простори континенту й стати провісницею цивілізації та поступу. Вона мала з’єднати місця, де ще навіть не існувало міст і поселень. Свист локомотива, могутніший за кіфару Амфіона, незабаром мав пробудити їх до життя з надр американської землі.

О восьмій годині ранку потяг проминув форт Мак-Ферсон. Від Омахи мандрівників тепер відділяло лише триста п’ятдесят сім миль. Колія тягнулася лівим берегом звивистого південного рукава Платт-рівер. О дев’ятій годині потяг прибув до великого міста Норт-Платт, розташованого між двома рукавами цієї важливої притоки Міссурі, які зливаються трохи вище Омахи. Саме поблизу Норт-Платта вони сходяться в одне русло.

Було перетнуто сто перший меридіан.

Містер Фоґґ і його партнери знову сіли за карти. Ніхто не скаржився на тривалу подорож — навіть «дурень». Фікс спочатку виграв кілька гіней, але тепер поступово програвав їх назад. Він був захоплений грою не менше, ніж сам містер Фоґґ.

Упродовж усього ранку удача явно була на боці джентльмена. Козирі й онери ніби самі йшли йому до рук.

І саме в ту мить, коли він, підготувавши сміливу комбінацію, уже збирався зробити хід у масть черв, за його спиною раптом пролунав голос:

— А я пішов би в бубни!

Містер Фоґґ, місіс Ауда та Фікс одночасно підвели голови.

Перед ними стояв полковник Проктор.

Стемп В. Проктор і Філеас Фоґґ миттєво впізнали один одного.

— А-а, це ви, містере англійцю! — вигукнув полковник. — То це ви збираєтеся ходити червами?

— Саме так, — спокійно відповів містер Фоґґ і виклав на стіл десятку черв.

— А я вважаю, що треба було ходити в бубни! — роздратовано кинув полковник.

Він рвучко простягнув руку до карти, яку вже виклали на стіл, і додав:

— Ви зовсім не тямите в цій грі!

— Цілком можливо, що я краще розуміюся на чомусь іншому, — спокійно відповів Філеас Фоґґ, підводячись.

— Маєте повне право це довести, нащадку Джона Буля! — кинув у відповідь грубіян.

Місіс Ауда зблідла. Кров відлинула їй від обличчя, а серце тривожно стислося. Вона схопила Філеаса Фоґґа за руку, але той м’яко й обережно звільнився.

Паспарту вже готовий був кинутися на американця, який зухвало дивився на свого супротивника. Та в цю мить підвівся Фікс. Підійшовши до полковника Проктора, він сказав:

— Не забувайте, пане, що спершу вам доведеться мати справу зі мною. Ви не тільки образили мене, а й ударили.

— Перепрошую, містере Фікс, але це моя справа, — заперечив містер Фоґґ. — Полковник заявив, що я помилився, обираючи хід червами. А отже, він знову мене образив і мусить відповісти за свої слова.

— Коли завгодно і де завгодно, — відрубав американець. — І з будь-якою зброєю.

Марно місіс Ауда намагалася стримати містера Фоґґа. Не досяг успіху й Фікс, який хотів спрямувати гнів Проктора на себе.

Паспарту залюбки викинув би полковника з потяга, але стримався, підкорившись знакові свого пана.

Філеас Фоґґ вийшов на майданчик між вагонами. Американець рушив слідом.

— Пане, — звернувся до нього містер Фоґґ, — я дуже поспішаю до Європи, і будь-яка затримка може серйозно зашкодити моїм справам.

— Мене це анітрохи не цікавить, — відповів полковник Проктор.

— Після нашої зустрічі в Сан-Франциско, — незворушно провадив Фоґґ, — я мав намір повернутися до Америки й розшукати вас, щойно завершу свої справи в Європі.

— Та невже?

— Чи влаштує вас зустріч через шість місяців?

— А чому не через шість років?

— Я сказав: через шість місяців. І неодмінно прибуду в призначений час.

— Відмовки! — вигукнув Стемп В. Проктор. — Або зараз, або ніколи!

— Гаразд, — відповів містер Фоґґ. — Ви прямуєте до Нью-Йорка?

— Ні.

— До Чикаґо?

— Ні.

— До Омахи?

— Це вас не стосується. Ви знаєте Плам-Крик?

— Ні.

— Наступна станція. Потяг буде там за годину. Зупинка триватиме десять хвилин. Десяти хвилин цілком вистачить, щоб обмінятися кількома пострілами з пістолетів.

— Домовилися, — відповів містер Фоґґ. — Я вийду в Плам-Крику.

— А я думаю, що ви там і залишитеся, — нахабно кинув американець.

— Хто знає, пане, — спокійно відповів Фоґґ і повернувся до вагона, такий самий незворушний, як і раніше.

Насамперед він заспокоїв місіс Ауду, запевнивши її, що ніколи не варто боятися забіяк.

Потім попросив Фікса бути його секундантом на майбутній дуелі.

Фікс не міг відмовитися.

Після цього Філеас Фоґґ спокійно повернувся до столу й, ніби нічого не сталося, продовжив гру, безпристрасно зробивши хід червами.

Об одинадцятій годині свисток локомотива сповістив про наближення до станції Плам-Крик.

Містер Фоґґ підвівся й разом із Фіксом вийшов на майданчик між вагонами.

Слідом за ними йшов Паспарту, несучи пару пістолетів.

Місіс Ауда, бліда мов крейда, залишилася у вагоні.

Тієї ж миті відчинилися двері сусіднього вагона, і на майданчик вийшов полковник Проктор у супроводі свого секунданта — такого ж запального американця, як і він сам.

Але щойно суперники зібралися зійти на перон, кондуктор вигукнув:

— Виходити не можна!

— Чому це? — різко запитав полковник.

— Ми відстаємо від графіка на двадцять хвилин, і потяг майже не затримуватиметься на станції.

— Але ж я маю битися з цим паном саме тут!

— Дуже шкода, — відповів кондуктор, — але ми вже рушаємо. Ось і дзвінок.

І справді, пролунав сигнал, і потяг знову почав набирати хід.

— Перепрошую, панове, — провадив кондуктор. — За інших обставин я охоче пішов би вам назустріч. Але, зрештою, якщо ви не встигли обмінятися пострілами тут, то що заважає зробити це в дорозі?

— Сумніваюся, що це припаде до смаку моєму супротивникові, — насмішкувато кинув полковник Проктор.

— Навпаки, мене це цілком влаштовує, — відповів Філеас Фоґґ.

«Так, ми справді в Америці!» — подумав Паспарту. — «Навіть кондуктор тут поводиться як світський джентльмен».

І він рушив слідом за своїм господарем.

Обидва дуелянти разом із секундантами та кондуктором пройшли через увесь потяг до останнього вагона, де перебувало не більше десятка пасажирів. Кондуктор чемно попросив їх ненадовго звільнити приміщення, щоб дати двом джентльменам можливість владнати справу честі.

Пасажири охоче погодилися й одразу вийшли на майданчики між вагонами.

Вагон завдовжки близько п’ятдесяти футів був ідеальним місцем для дуелі. Супротивники могли вільно рухатися між лавами назустріч один одному й стріляти скільки заманеться.

Навряд чи коли-небудь дуель організовували простіше.

Містер Фоґґ і полковник Проктор зайшли до вагона, озброєні шестизарядними револьверами — по два в кожного.

Секунданти залишилися зовні й замкнули двері.

Після першого свистка локомотива суперники мали відкрити вогонь.

Через дві хвилини секунданти повинні були ввійти до вагона й забрати те, що залишиться від обох джентльменів.

Справді, важко було уявити щось простіше.

І саме ця простота змушувала Фікса й Паспарту відчувати, як серце калатає від тривоги.

Усі чекали домовленого сигналу, коли раптом пролунав несамовитий крик.

Одразу за ним загриміли постріли.

Але стрілянина лунала не з вагона, де мала відбутися дуель.

Постріли долинали від локомотива й швидко поширювалися вздовж усього потяга.

Звідусіль чулися перелякані вигуки та зойки.

Полковник Проктор і містер Фоґґ, не випускаючи револьверів із рук, миттю вискочили на майданчик і кинулися вперед, туди, звідки лунав найбільший галас.

Невдовзі стало зрозуміло: на потяг напав загін індіанців племені сіу.

Такі напади траплялися не вперше.

Зазвичай воїни не чекали, поки потяг зупиниться. Вони застрибували на підніжки просто на ходу й проникали до вагонів із тією ж спритністю, з якою циркові вершники вискакують на коня під час галопу.

Здебільшого нападників було не більше сотні.

Індіанці були озброєні рушницями.

Пасажири, більшість із яких також мала зброю, відповідали револьверними пострілами.

Насамперед нападники кинулися до локомотива.

Машиніста й кочегара оглушили ударами кастетів.

Вождь сіу спробував зупинити потяг, але не розумівся на керуванні локомотивом. Замість гальмування він повернув регулятор не в той бік і додав пари.

Потяг рвонув уперед із ще більшою швидкістю.

Тим часом нападники заполонили вагони.

Немов розлючені мавпи, вони стрибали по дахах, вдиралися через двері й вікна та вступали з пасажирами в рукопашний бій.

Зламавши двері багажного вагона, вони розграбували його й повикидали весь вміст просто на колію.

Крики та стрілянина не вщухали ні на мить.

Пасажири відчайдушно боронилися.

Деякі вагони, які вдалося забарикадувати, трималися мов справжні пересувні фортеці, що мчали вперед зі швидкістю сто миль на годину.

Місіс Ауда від самого початку нападу виявила неабияку мужність.

З револьвером у руці вона відстрілювалася через вибиті шибки й стріляла щоразу, коли у вікні з’являлася голова нападника.

Близько двох десятків убитих індіанців уже лежали на колії, а колеса потяга розчавлювали тих, хто зривався з підніжок і падав на рейки.

Чимало пасажирів отримали важкі поранення від куль або були непритомні після ударів кастетами. Вони лежали на лавках і підлозі вагонів.

Напад потрібно було негайно зупинити.

Якщо потяг не вдасться зупинити, бій, що тривав уже понад десять хвилин, неминуче завершиться перемогою індіанців.

До станції Форт Керней залишалося не більше двох миль.

Там містився американський військовий гарнізон.

Але якщо потяг проскочить повз форт, то аж до наступної станції індіанці залишатимуться повними господарями становища.

Пліч-о-пліч із містером Фоґґом бився кондуктор. Підкошений кулею, він упав і встиг крикнути:

— Якщо за п’ять хвилин не зупинити потяг — нам усім кінець!

— Він зупиниться! — сказав Філеас Фоґґ і кинувся до дверей.

— Залишайтеся тут, пане, я сам це зроблю! — вигукнув Паспарту.

Філеас Фоґґ не встиг затримати відданого слугу. Відчинивши двері, той непомітно для індіанців зісковзнув під вагон.

Бій тривав.

Над головою Паспарту свистіли кулі, але він, із вправністю й спритністю колишнього акробата, чіпляючись за ланцюги, буфери та гальмівні механізми, швидко просувався під вагонами й зрештою дістався передньої частини потяга.

Його ніхто не помітив.

Та й помітити не міг.

Повиснувши на одній руці між багажним вагоном і тендером, другою він узявся відчіплювати запобіжні ланцюги.

Через постійний натяг зчеплення йому довго не вдавалося вивільнити сполучний гак.

Та зрештою різкий поштовх локомотива допоміг завершити справу.

Щойно гак вискочив із кріплення, вагони відокремилися й почали поступово втрачати швидкість, тоді як локомотив рвонув уперед із новою силою.

За інерцією состав ще кілька хвилин котився вперед, але пасажири скористалися ручними гальмами, і потяг нарешті зупинився менш ніж за сотню кроків від станції Керней.

Солдати форту, почувши стрілянину, поспішили назустріч потягу.

Індіанці не стали чекати на зустріч із військовими й розсіялися степом ще до того, як вагони остаточно зупинилися.

Коли на пероні станції провели перекличку пасажирів, з’ясувалося, що кількох людей бракує.

Серед зниклих був і відважний француз, якому всі завдячували своїм порятунком.

«Навколо світу за 80 днів» Розділ тридцятий,

У якому Філеас Фоґґ просто виконує свій обов’язок

Паспарту і ще двоє пасажирів зникли.

Чи загинули вони під час сутички? Чи потрапили в полон до індіанців?

Ніхто цього не знав.

Багато пасажирів зазнали поранень, але смертельних серед них не було.

Найтяжче постраждав полковник Проктор. Він мужньо бився до останнього, поки куля не влучила йому в пах. Його разом з іншими пораненими перенесли до станції, де всім негайно надали допомогу.

Місіс Ауда залишилася неушкодженою.

Філеас Фоґґ, хоч і не щадив себе в бою, також не дістав жодної подряпини.

Фікс відбувся легким пораненням руки.

А Паспарту зник.

Великі сльози котилися по щоках жінки.

Усі пасажири вийшли з вагонів.

Колеса потяга були забризкані кров’ю. На спицях і ободах ще висіли понівечені рештки тіл. По всій засніженій рівнині, скільки сягало око, тягнулися криваві сліди.

Ті індіанці, що залишилися живими, відступали на південь, у бік річки Репаблікен.

Містер Фоґґ стояв нерухомо, схрестивши руки на грудях.

Він приймав важливе рішення.

Поряд стояла місіс Ауда й мовчки дивилася на нього.

Він зрозумів цей погляд.

Якщо його слуга потрапив у полон, хіба не повинен він ризикнути всім, щоб визволити його з рук індіанців?

— Я знайду його — живим або мертвим, — просто сказав він місіс Ауді.

— О містере Фоґґ!.. — вигукнула жінка, схопивши його руки й зрошуючи їх слізьми.

— Живим, — додав містер Фоґґ. — Якщо ми не втратимо жодної хвилини.

Ухвалюючи це рішення, Філеас Фоґґ ставив на карту все.

Фактично він жертвував власним статком.

Досить було затриматися хоча б на день — і він ризикував не встигнути на пакетбот, що відходив із Нью-Йорка.

А це означало неминучий програш парі.

Проте, усвідомлюючи свій обов’язок, він не вагався.

У цей момент до нього підійшов капітан — командир форту Керней.

Його сотня солдатів була готова захищати станцію в разі нового нападу.

— Пане, — звернувся до нього містер Фоґґ, — зникли троє пасажирів.

— Убиті? — запитав капітан.

— Убиті або захоплені в полон, — відповів Філеас Фоґґ. — Це потрібно з’ясувати. Ви маєте намір переслідувати індіанців?

— Це непросте питання, пане, — відповів капітан. — Індіанці можуть відступити аж за річку Арканзас. Я не маю права залишати довірений мені форт.

— Але йдеться про життя трьох людей, — сказав Філеас Фоґґ.

— Це правда. Та чи можу я ризикувати п’ятдесятьма людьми, щоб урятувати трьох?

— Не знаю, чи можете, — відповів Фоґґ. — Але повинні.

— Пане, — сухо відказав капітан, — ніхто тут не має права повчати мене, у чому полягає мій обов’язок.

— Гаразд, — холодно промовив Філеас Фоґґ. — Тоді я вирушу сам.

— Ви, пане?! — вигукнув Фікс, який щойно підійшов. — Самі підете переслідувати індіанців?

— Я не можу допустити, щоб загинула людина, якій усі ми завдячуємо життям. Я вирушаю.

— Ні, самі ви не підете! — мимоволі вигукнув схвильований капітан. — Ні! Ви хоробра людина. Чи знайдеться серед вас тридцять добровольців? — звернувся він до солдатів.

Уся рота зробила крок уперед.

Капітанові залишалося лише обрати потрібну кількість людей.

Відібрали тридцять солдатів, а командування загоном доручили старому сержантові.

— Дякую, капітане, — сказав містер Фоґґ.

— Дозвольте мені йти разом із вами? — запитав Фікс.

— Якщо бажаєте, пане, — відповів Філеас Фоґґ. — Але якщо хочете зробити мені послугу, залишайтеся з місіс Аудою. Якщо зі мною щось станеться…

Поліцейський інспектор раптом зблід.

Відпустити людину, за якою він так наполегливо й невтомно стежив.

Відпустити її саму в цю безкраю пустку.

Фікс уважно подивився на містера Фоґґа і, попри всі свої підозри, попри внутрішню боротьбу, що не вщухала в його душі, не витримав спокійного й відкритого погляду джентльмена та опустив очі.

— Я залишуся, — сказав він.

За кілька хвилин містер Фоґґ попрощався з леді, передав їй свій дорогоцінний саквояж і вирушив разом із сержантом та його невеликим загоном.

Перш ніж рушити, він звернувся до солдатів:

— Друзі, якщо нам удасться врятувати полонених, кожен із вас отримає тисячу фунтів.

Було кілька хвилин по першій.

У кімнаті станції місіс Ауда чекала новин і на самоті думала про Філеаса Фоґґа — про його чесність і великодушність, самовладання й мужність.

Він поставив під загрозу весь свій статок.

А тепер, керуючись самим лише почуттям обов’язку, без вагань і без гучних слів ризикував власним життям.

У її очах він був справжнім героєм.

Поліцейський інспектор Фікс дивився на все інакше.

Він ледве стримував хвилювання і нервово ходив пероном.

Перший душевний порив минув, і він знову став самим собою.

Фоґґ пішов.

І тепер детектив усвідомив, якої необачності припустився, дозволивши йому це зробити.

Як?!

Він переслідував цю людину по всьому світу — і раптом відпустив її саму!

Усе його єство повстало проти цього.

Він дорікав собі, лаяв себе так, як досвідчений інспектор Скотленд-Ярду лаяв би недолугого підлеглого, що дав себе ошукати хитрому злочинцеві.

«Бовдур! Ідіот! — без кінця повторював він подумки. — Той інший, певно, вже розповів йому, хто я такий! Він пішов — і більше не повернеться. Де я тепер його шукатиму? Як я, детектив Фікс, міг допустити таку помилку, маючи в кишені ордер на його арешт? Безголовий дурень! Повний дурень!»

Поки інспектор картав себе, час тягнувся повільно й болісно.

Він не знав, що робити.

Іноді йому кортіло відкрити всю правду місіс Ауді.

Та він чудово розумів, як вона сприйме таке зізнання.

Що ж робити?

У певну мить він навіть був готовий вирушити навздогін за Фоґґом.

Знайти його, здавалося, не так уже й складно — сліди на снігу могли вказати дорогу.

Та невдовзі заметіль замела всі сліди.

Тоді Фікс остаточно занепав духом.

У нього навіть з’явилося сильне бажання покинути всю цю справу.

Незабаром доля дала йому нагоду залишити станцію Керней і продовжити подорож, яка досі приносила йому самі лише розчарування.

Справді, близько другої години дня, коли густо сипав великий сніг, зі сходу раптом долинув протяжний свисток. Величезна тінь, що випереджала сніп рудуватого світла, повільно прорізала туман і, дедалі збільшуючись, набувала химерних обрисів.

Тим часом зі сходу жодного поїзда не чекали. Допомога, викликана телеграфом, не могла прибути так швидко, а потяг з Омахи до Сан-Франциско мав дістатися сюди лише наступного дня. Та незабаром усе стало зрозуміло.

Безперервно свистячи, до станції повільно підходив той самий локомотив, що відірвався від ешелону й на шаленій швидкості помчав уперед із непритомними машиністом і кочегаром. Він пролетів кілька миль, але згодом через нестачу пального вогонь у топці згас, тиск пари впав, і приблизно за годину локомотив, поступово втрачаючи швидкість, зупинився за двадцять миль від станції Керні.

Машиніст і кочегар залишилися живими й після тривалого непритомного стану отямилися.

Локомотив стояв посеред прерії. Побачивши, що вони самі, без вагонів, машиніст одразу зрозумів, що сталося. Як саме ешелон відчепився, він не знав, але не сумнівався: поїзд залишився позаду й перебуває в небезпеці.

Він не вагався ні хвилини. Їхати далі в бік Омахи, безперечно, було б безпечніше, ніж повертатися до потяга, який, можливо, ще атакували індіанці. Але вибору не було. У топку підкинули дров і вугілля, вогонь знову розгорівся, тиск пари зріс, і локомотив рушив назад. Близько другої години дня він прибув до станції Керні.

Саме його свист лунав крізь туман.

Пасажири були в захваті, побачивши локомотив знову на чолі поїзда. Нарешті вони могли продовжити подорож.

Коли локомотив зупинився біля станції, місіс Ауда вийшла на платформу й запитала кондуктора:

— Ви від’їжджаєте?

— Негайно, пані.

— А полонені?.. Наші нещасні супутники?..

— Я не можу порушувати розклад, — відповів кондуктор. — Ми й так запізнюємося на три години.

— А коли прибуде наступний поїзд із Сан-Франциско?

— Завтра ввечері.

— Завтра ввечері! Але ж це надто пізно. Треба зачекати…

— Це неможливо, — заперечив кондуктор. — Якщо бажаєте їхати далі, прошу до вагона.

— Я не поїду, — відповіла жінка.

Фікс чув цю розмову. Ще кілька хвилин тому, коли не було жодної можливості вирушити звідси, він майже вирішив залишити станцію Керні. Але тепер, коли потяг стояв на платформі й йому залишалося лише сісти до вагона, якась нездоланна сила наче прикувала його до місця. Перон немов палив йому ноги, але він не міг зрушити з місця.

У його душі знову спалахнула внутрішня боротьба. Невдача розпалювала лють. Він вирішив боротися до кінця.

Тим часом пасажири й поранені — серед них і полковник Проктор, стан якого був дуже тяжким, — зайняли свої місця у вагонах. Перегрітий котел гудів, із клапанів зі свистом виривалася пара. Нарешті машиніст дав сигнал, потяг рушив і швидко зник за обрієм, змішуючи білий дим із круговерстю снігової заметілі.

Поліцейський інспектор Фікс залишився.

Минуло кілька годин. Погода погіршувалася, мороз міцнів. Фікс нерухомо сидів на вокзальній лаві. Місіс Ауда, попри сильний вітер, раз у раз виходила з кімнати, відведеної їй на станції. Вона доходила до краю платформи, напружено вдивлялася крізь заметіль у сіру далечінь і намагалася вловити бодай якийсь звук.

Та марно. Вона поверталася назад, задубіла від холоду, щоб за мить знову вийти — і знову безрезультатно.

Сутеніло. Невеликий загін не повертався. Де вони тепер? Чи наздогнали індіанців? Чи сталася сутичка? А може, солдати заблукали в тумані й блукають навмання? Капітан форту Керні мав стурбований вигляд, хоча й намагався цього не показувати.

Настала ніч. Сніг не припинявся, мороз дедалі дужчав. Навіть найвідважніша людина не змогла б без тривоги вдивлятися в цю непроглядну темряву. Долина завмерла в цілковитій тиші. Ні птах, ні звір не порушували мертвого спокою.

Усю ніч місіс Ауда блукала платформою, загубленою серед безкраїх прерій. Її мучили тривожні передчуття, а серце стискала невимовна туга. Уява переносила її далеко звідси й малювала безліч небезпек. Неможливо передати, що вона пережила за ці нескінченні години.

Фікс, мов закам’янілий, сидів на тому самому місці, але теж не спав. Якийсь чоловік на хвильку підійшов до нього й заговорив, однак детектив лише похитав головою, і той відійшов.

Так минула ніч. На світанку тьмяний сонячний диск піднявся над туманним обрієм. Тепер уже можна було розгледіти місцевість на дві милі довкола. Філеас Фоґґ вирушив із загоном на південь… Але південний обрій залишався порожнім. Настала сьома година ранку.

Надзвичайно стривожений капітан не знав, що робити. Чи варто висилати новий загін на допомогу першому? Чи можна ризикувати новими людьми, коли надія врятувати добровольців майже згасла? Проте вагався він недовго. Капітан жестом покликав одного з лейтенантів і наказав йому вирушати на розвідку в південному напрямку, але тієї ж миті пролунали постріли.

Можливо, це був сигнал.

Солдати вибігли з форту й за пів милі побачили невеликий загін, що повертався в повному складі.

Попереду йшов містер Фоґґ. Поруч із ним крокували Паспарту та двоє інших визволених пасажирів.

За десять миль на південь від форту Керні відбулася сутичка. Незадовго до прибуття загону Паспарту та двоє його товаришів уже напали на індіанську варту, і француз устиг збити з ніг трьох нападників ударами кулаків, коли на допомогу прийшов його господар разом із солдатами.

І врятованих, і рятівників зустрічали радісними вигуками. Філеас Фоґґ виплатив солдатам обіцяну винагороду.

«Мушу визнати, що обходжуся своєму панові досить дорого», — не без підстав подумав Паспарту.

Фікс мовчки дивився на містера Фоґґа, і важко було зрозуміти, які почуття боролися в душі детектива. Що ж до місіс Ауди, то вона схопила руку містера Фоґґа й міцно стиснула її у своїх долонях, не маючи сили вимовити бодай слово.

Щойно Паспарту опинився на станції, він одразу кинувся шукати потяг. Йому здавалося, що ешелон ще не вирушив до Омахи і втрачений час можна надолужити.

— Потяг! Де потяг? — вигукнув він.

— Поїхав, — відповів Фікс.

— А коли наступний? — запитав Філеас Фоґґ.

— Лише сьогодні ввечері.

— А! — спокійно промовив джентльмен.