«Навколо світу за 80 днів» читати. Жуль Верн

«Навколо світу за 80 днів» Розділ двадцять третій,

у якому ніс Паспарту страшенно видовжується

Наступного ранку виснажений і голодний Паспарту вирішив, що мусить будь-що дістати їжу — і чим швидше, тим краще. Звісно, він міг продати свій годинник, але радше помер би з голоду, ніж зважився на такий крок. Тепер або ніколи: у відважного хлопця з’явилася нагода скористатися своїм не надто мелодійним, зате напрочуд сильним голосом, яким його обдарувала природа.

Він знав кілька французьких та англійських пісень і вирішив спробувати їх виконати.

«Японці, мабуть, люблять музику, адже тут усе супроводжується звуками цимбалів, там-тамів і барабанів. Вони просто не можуть не оцінити талант європейського виконавця», — думав Паспарту.

Та чи не зарано влаштовувати концерт? Навряд чи слухачі, яких піднімуть удосвіта, захочуть винагородити співака монетами із зображенням мікадо.

Паспарту вирішив зачекати кілька годин. Дорогою йому спало на думку, що він надто добре вдягнений для вуличного співака, і він замислився над тим, щоб обміняти свій одяг на якесь лахміття, яке більше пасувало б його новому образу. До того ж після такого обміну в нього мали залишитися гроші, які він одразу витратить на їжу.

Вирішено. Залишалося лише здійснити задум.

Після довгих пошуків Паспарту натрапив на місцевого торговця старим одягом і виклав йому свою пропозицію. Європейський костюм припав тому до душі, і незабаром Паспарту вийшов від нього в потертій японській одежі, а на голові в нього красувався вицвілий від часу тюрбан, недбало насунутий набік.

Зате в кишені дзвеніло кілька срібних монет.

«Що ж, — подумав він, — уявімо, що сьогодні карнавал».

Першою справою «японізований» Паспарту зайшов до скромного чайного будиночка, де з неабияким апетитом узявся до шматка дичини з рисом.

«Тепер, — подумав він, добряче підкріпившись, — треба діяти обережніше. Я вже не можу проміняти це лахміття на щось іще більш японське. Отже, слід якнайшвидше придумати, як залишити Країну Вранішнього Сонця, про яку в мене назавжди залишаться дуже неприємні спогади!»

Паспарту вирішив розшукати кораблі, що вирушають до Америки. Він сподівався запропонувати свої послуги кухаря або стюарда, не вимагаючи нічого, крім харчування та безплатного проїзду. А вже діставшись до Сан-Франциско, він напевно знайде спосіб вибратися зі скрути. Найголовніше зараз — подолати чотири тисячі сімсот миль Тихого океану, що відділяють Японію від Нового Світу.

Паспарту не належав до людей, які довго вагаються, тож одразу попрямував до порту. Але що ближче він підходив до доків, то менш здійсненним здавався йому план, який ще недавно видавався таким простим. З якої радості американському пароплаву знадобиться кухар чи стюард? І яку довіру може викликати він, Паспарту, вбраний у цей дивакуватий одяг?

Які рекомендації він може надати? На кого послатися?

Розмірковуючи над цим, Паспарту раптом помітив величезну афішу, яку вулицями Йокогами носив якийсь клоун. На ній англійською мовою було написано:

ЯПОНСЬКА АКРОБАТИЧНА ТРУПА ВИСОКОПОВАЖНОГО ВІЛЬЯМА БАТУЛЬКАРА

ОСТАННЯ ВИСТАВА ПЕРЕД ВІД’ЇЗДОМ ДО СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ АМЕРИКИ

«ДОВГІ НОСИ» — ПІД БЕЗПОСЕРЕДНЬОЮ ОПІКОЮ БОГА ТЕНГУ!

НЕЙМОВІРНИЙ УСПІХ!

— Сполучені Штати Америки! — вигукнув Паспарту. — Саме те, що мені потрібно!

Він рушив слідом за носієм афіші й незабаром опинився в японській частині міста. За чверть години він уже стояв перед великим балаганом, прикрашеним смугами паперових стрічок. На його стінах яскравими фарбами було намальовано цілий гурт клоунів.

Тут містився заклад високоповажного Батулькара — своєрідного американського Барнума, керівника трупи блазнів, жонглерів, акробатів, еквілібристів і гімнастів, які, якщо вірити афіші, давали свою останню виставу перед від’їздом із Країни Вранішнього Сонця до Сполучених Штатів.

Паспарту зайшов усередину й запитав про містера Батулькара.

Той з’явився майже одразу.

— Чим можу прислужитися? — запитав він у Паспарту, якого з першого погляду прийняв за місцевого.

— Вам не потрібен помічник? — поцікавився Паспарту.

— Помічник? — перепитав Батулькар, погладжуючи густу сиву бороду, що росла в нього під підборіддям. — У мене вже є двоє помічників — слухняних і відданих. Вони ніколи мене не покинуть і служать без платні — лише за харчі. Ось вони, — додав він, показуючи свої величезні руки з жилами, товстими, мов контрабасові струни.

— Отже, я нічим не можу вам стати в пригоді?

— Нічим.

— От халепа! А мені так хотілося вирушити разом із вами!

— Ага! — мовив високоповажний Батулькар. — Та ви ж такий японець, як я — мавпа! Навіщо ви так вирядилися?

— Кожен одягається, як може!

— І то правда. Ви француз?

— Так, парижанин із Парижа!

— Тоді ви, мабуть, умієте показувати фокуси?

— Та годі! — відповів Паспарту. Його зачепило, що сама лише належність до французів стала підставою для такого запитання. — Французи, звісно, вміють це робити, але не краще за американців.

— Авжеж. Слугою я вас не візьму, зате можу взяти клоуном. Розумієте, шановний, у Франції люблять закордонних блазнів, а за кордоном — французьких.

— Ось як!

— Ви, сподіваюся, дужий чоловік?

— Так, особливо після доброго обіду.

— А співати вмієте?

— Так, — відповів Паспарту, який свого часу не раз співав на вуличних концертах.

— А чи зможете співати, стоячи догори дриґом, так, щоб на підошві лівої ноги крутилася дзиґа, а на підошві правої балансувала оголена шабля?

— Та без проблем! — відповів Паспарту, згадавши свої молодечі витівки.

— От і чудово. У цьому вся справа, — підсумував високоповажний Батулькар.

Домовилися негайно.

Нарешті Паспарту знайшов собі заняття. Його прийняли до знаменитої японської трупи. Щоправда, особливого захвату він не відчував, але вже за тиждень мав вирушити до Сан-Франциско.

Вистава, яку високоповажний Батулькар рекламував на весь голос, починалася о третій годині. Незабаром біля входу до балагану вже гриміли могутні інструменти японського оркестру — барабани й там-тами.

Звісно, Паспарту не встиг вивчити жодного номера, але мав підтримувати своїми міцними плечима величезну людську піраміду, яку складали «Довгі носи» бога Тенгу.

Саме цим ефектним номером завершувалася вистава.

Задовго до третьої години просторий балаган був ущерть заповнений глядачами. Європейці та місцеві жителі, китайці й японці, чоловіки, жінки й діти юрмилися на вузьких лавах і в ложах навпроти сцени. Музиканти розташувалися в глибині приміщення, і весь оркестр — гонги, там-тами, тріскачки, флейти, тамбурини та великі барабани — гуркотів щосили.

Загалом це була звичайна акробатична вистава. Але варто визнати: японці — чи не найкращі еквілібристи у світі.

Один із жонглерів, озброєний віялом і маленькими клаптиками паперу, відтворював легкий політ метеликів над квітами. Інший за допомогою ароматного диму зі своєї люльки швидко виписував у повітрі блакитнуваті слова привітання для публіки. Третій жонглював запаленими свічками, гасив їх біля самих губ і знову запалював одну від одної, не припиняючи своїх вправ ні на мить.

Нарешті ще один артист демонстрував неймовірні трюки з дзиґами. Здавалося, ці дзижчачі іграшки оживали в його руках і починали жити власним життям. Безупинно обертаючись, вони ковзали по цибухах люльок, по вістрях шабель, по тонких, мов волосина, дротах, натягнутих від одного краю сцени до іншого; видиралися на великі скляні посудини, стрибали по бамбукових східцях і розліталися в усі боки, створюючи дивовижні гармонії зі сплетіння різноманітних звуків.

Фокусник підкидав їх, а вони й далі крутилися, мов м’ячики; відбивав дерев’яними ракетками, наче волани, — і вони все одно не припиняли обертатися; ховав до кишені, а коли витягував назад, вони досі крутилися, аж поки не вичерпувався запас руху, після чого спалахували снопом бенгальських вогнів.

Не будемо докладно описувати всі дива еквілібристики, які показували акробати та гімнасти трупи. Вправи на драбинах, із жердинами, кулями, бочками та іншими предметами виконувалися з вражаючою точністю.

Проте справжнім «цвяхом програми» залишався виступ «Довгих носів» — дивовижних еквілібристів, яких у Європі ще ніхто не бачив.

Ці «Довгі носи» утворювали особливе товариство, що перебувало під безпосередньою опікою бога Тенгу. Вбрані в костюми середньовічного крою, вони носили за плечима по парі розкішних крил. Але найбільше вражали їхні носи — довгі конструкції, прикріплені до обличчя, а ще те, як саме вони ними користувалися.

Носи були зроблені з бамбука і сягали п’яти, шести, а подекуди й десяти футів завдовжки. Одні були прямі, інші вигнуті; одні гладенькі, інші вкриті бородавками.

Їх надійно закріплювали, і всі свої акробатичні вправи артисти виконували саме за їхньою допомогою. Зо два десятки шанувальників бога Тенгу лягли на спину, виставивши носи догори, мов громовідводи, а їхні товариші почали стрибати по цих носах, перестрибувати з одного на інший і виконувати найхимерніші трюки.

На завершення програми було оголошено особливий номер — людську піраміду. Пів сотні «Довгих носів» мали зобразити «колісницю Джаґґернаута». Але, на відміну від звичайних акробатів, які будують піраміду, видираючись один одному на плечі, артисти високоповажного Батулькара використали для цього власні носи.

Один із тих, хто мав бути опорою цієї дивовижної споруди, нещодавно залишив трупу. Його місце й довелося зайняти Паспарту — дужому та спритному новачкові.

Звісно, бідолашний хлопець почувався не надто комфортно. Йому знову, як у невеселі роки молодості, довелося вдягнути середньовічний костюм, прикрашений різнокольоровими крилами, а до обличчя прикріпити шестифутовий ніс.

Проте саме цей ніс мав забезпечити йому шматок хліба, тож Паспарту змирився зі своєю роллю.

Француз вийшов на сцену й став поруч із товаришами, які мали слугувати опорою для «колісниці Джаґґернаута». Потім усі вони розляглися на підлозі та спрямували свої носи вгору.

На вістрях цих носів розташувалася друга група еквілібристів. Вище піднялася третя, ще вище — четверта. Незабаром жива споруда, що трималася виключно на кінчиках бамбукових носів, сягнула майже самої стелі балагану.

Оплески ставали дедалі гучнішими. Оркестр гримів усе сильніше, мов гроза, що насувається. І раптом піраміда захиталася.

Рівновагу було втрачено.

Один із нижніх носів, мабуть, відхилився вбік або вислизнув зі свого положення, і вся конструкція розсипалася, мов картковий будиночок.

Винуватцем був Паспарту.

Покинувши своє місце, він без жодної допомоги крил перелетів через рампу, видерся на галерею й упав до ніг одного з глядачів, вигукуючи:

— Пане! Пане!

— Це ви? — запитав той.

— Так, це я!

— Тоді ходімо на корабель.

Містер Фоґґ, місіс Ауда та Паспарту поспішили до виходу з балагану.

Та біля дверей їх перехопив розлючений Батулькар, який вимагав відшкодування збитків.

Філеас Фоґґ швидко вгамував гнів високоповажного власника цирку, кинувши йому пачку банківських білетів.

І о пів на сьому, незадовго до відплиття американського пакетбота, містер Фоґґ та місіс Ауда піднялися на борт судна в супроводі Паспарту, який усе ще був у своїх крилах і з шестифутовим носом, що так і не встиг його зняти.

«Навколо світу за 80 днів» Розділ двадцять четвертий,

у якому відбувається подорож через Тихий океан

Те, що сталося неподалік входу до Шанхайського порту, не потребує особливих пояснень. Сигнали «Танкадери» помітили з пакетбота, що прямував до Йокогами. Побачивши приспущений прапор, капітан змінив курс і наблизився до невеликої шхуни. Філеас Фоґґ, відповідно до домовленості оплативши проїзд, негайно передав Джонові Бенсбі п’ятсот п’ятдесят фунтів стерлінгів.

Після цього високоповажний джентльмен, місіс Ауда та Фікс піднялися на борт пароплава, який узяв курс просто на Нагасакі та Йокогаму.

Прибувши до Йокогами вранці 14 листопада, точно за розкладом, Філеас Фоґґ попрощався з Фіксом, який вирушив у своїх справах, а сам подався на «Карнатик». Там він, на превелику радість місіс Ауди, а можливо, й на власну — хоча з його обличчя цього годі було зрозуміти, — дізнався, що француз Паспарту справді напередодні прибув до Йокогами.

Оскільки того ж вечора Філеас Фоґґ мав відпливати до Сан-Франциско, він одразу вирушив на пошуки свого слуги. Звернення до французького та британського консулів нічого не дали. Не пощастило й під час пошуків на вулицях міста. Фоґґ уже майже втратив надію знайти Паспарту, коли раптом, підкоряючись чи то інстинкту, чи передчуттю, зайшов до балагану високоповажного Батулькара.

Звісно, він не міг упізнати Паспарту в такому химерному вбранні. Але той, лежачи на спині під час вистави, помітив свого пана серед глядачів на галереї. Побачивши його, він мимоволі смикнув своїм довжелезним носом і тим самим порушив рівновагу всієї піраміди.

Читачеві вже відомо, чим це закінчилося.

Усе це Паспарту почув із вуст місіс Ауди, яка також розповіла йому про їхню подорож із Гонконгу до Йокогами на шхуні «Танкадера» в товаристві якогось пана Фікса.

Почувши це прізвище, Паспарту навіть не змінився на обличчі. Він вважав, що зараз не час розповідати містерові Фоґґу про свої пригоди з детективом. Тому, переповідаючи власну історію, узяв провину на себе й попросив вибачення за те, що застряг у Гонконгу, накурившись опіуму до цілковитої непритомності.

Містер Фоґґ незворушно вислухав його розповідь і не сказав ані слова. Потім він дав своєму слузі достатньо грошей, щоб той міг придбати на борту пристойний костюм. Не минуло й години, як Паспарту, позбувшись носа й крил, уже нічим не нагадував прихильника бога Тенгу.

Пакетбот, що курсував між Йокогамою та Сан-Франциско, належав Тихоокеанській поштовій компанії й мав назву «Генерал Ґрант». Це був великий колісний пароплав водотоннажністю дві тисячі п’ятсот тонн, добре оснащений і здатний розвивати значну швидкість.

Величезний балансир безперервно рухався над палубою: один його кінець був з’єднаний зі штоком поршня, а другий — з кривошипом, який перетворював поступальний рух на обертальний і передавав його безпосередньо на вісь гребних коліс.

«Генерал Ґрант» мав три щогли та міг нести вітрила, велика площа яких помітно збільшувала швидкість судна. Рухаючись зі швидкістю дванадцять миль на годину, пакетбот мав перетнути Тихий океан за двадцять один день.

Отже, Філеас Фоґґ міг розраховувати, що прибуде до Сан-Франциско 2 грудня, до Нью-Йорка — 11-го, а до Лондона — 20-го, тобто на кілька годин раніше тієї фатальної дати — 21 грудня.

Пасажирів на борту було чимало: англійці, американці, багато китайських кулі, які емігрували до Америки, а також кілька офіцерів індійської армії, що проводили відпустку в навколосвітній подорожі.

Перехід через океан минав без пригод. Пакетбот, завдяки потужним колесам і численним вітрилам, ішов упевнено й майже без хитавиці.

Тихий океан цілком виправдовував свою назву.

Містер Фоґґ залишався таким самим спокійним і небагатослівним, як завжди. Його молода супутниця дедалі гостріше відчувала, що її прихильність до цього чоловіка зростає і що причина цього вже не лише вдячність.

Мовчазний, стриманий, але водночас надзвичайно великодушний, Філеас Фоґґ справив на неї значно глибше враження, ніж вона могла собі уявити. Проте здавалося, що її почуття анітрохи не впливають на загадкову натуру цього незворушного джентльмена.

Місіс Ауда тепер щиро цікавилася планами нашого джентльмена. Її непокоїли всі можливі перешкоди, які могли завадити успішному завершенню цієї подорожі. Вона часто говорила про це з Паспарту, а той чудово розумів, що діється в її серці.

Добрий хлопець тепер беззастережно вірив у свого пана й не втомлювався вихваляти його великодушність, шляхетність і самовідданість.

Намагаючись заспокоїти Ауду щодо результату подорожі, він переконував її, що найскладніша частина шляху вже позаду. Екзотичні країни — Китай і Японія — залишилися позаду, і тепер вони знову наближаються до цивілізованого світу. Щоб завершити цю неймовірну навколосвітню мандрівку вчасно, залишалося лише проїхати потягом від Сан-Франциско до Нью-Йорка, а звідти перетнути Атлантичний океан пароплавом до Лондона.

Через дев’ять днів після відплиття з Йокогами Філеас Фоґґ опинився рівно на половині кола навколо Землі.

Справді, 23 листопада «Генерал Ґрант» перетнув сто вісімдесятий меридіан — той самий, на якому в Південній півкулі розташовані антиподи Лондона.

Щоправда, із вісімдесяти днів, відведених на подорож, містер Фоґґ уже витратив п’ятдесят два, і в запасі залишалося лише двадцять вісім. Однак слід зауважити, що він перебував на середині шляху лише щодо різниці меридіанів. Насправді ж було пройдено понад дві третини всієї відстані.

Адже скільки вимушених відхилень від прямого маршруту довелося зробити між Лондоном і Аденом, Аденом і Бомбеєм, Калькуттою та Сінгапуром, Сінгапуром і Йокогамою!

Якби подорож відбувалася вздовж п’ятдесятої паралелі, на якій розташований Лондон, уся відстань становила б близько дванадцяти тисяч миль. Натомість Філеасові Фоґґу, який мусив підлаштовуватися під наявні засоби пересування, належало подолати майже двадцять шість тисяч миль. Із них на 23 листопада залишалося ще приблизно сімнадцять із половиною тисяч.

Тепер шлях перед ним лежав майже прямий, і поруч більше не було Фікса, який міг би створити нові труднощі.

Того дня, 23 листопада, Паспарту перебував у надзвичайно піднесеному настрої.

Читач, напевно, пам’ятає, що цей упертюх уперто відмовлявся переводити стрілки свого знаменитого родинного годинника, залишаючи на ньому лондонський час і вважаючи всі інші часові пояси помилковими.

І ось 23 листопада, хоча він жодного разу не переводив годинник ні вперед, ні назад, той раптом показав той самий час, що й судновий хронометр.

Неважко уявити, як радів Паспарту!

Йому дуже хотілося знати, що сказав би на це Фікс, якби опинився поруч.

«От же шахрай! — міркував Паспарту. — Наговорив мені всякої нісенітниці про меридіани, сонце та місяць! Послухаєш таких розумників — і тільки годинник зіпсуєш! А я завжди знав: рано чи пізно сонцю доведеться звірятися за моїм годинником!»

Паспарту навіть не здогадувався, що якби циферблат його годинника був поділений на двадцять чотири години, як на старовинних італійських баштових годинниках, то тріумфувати йому не було б через що.

Тоді, коли судновий хронометр показував дев’яту ранку, його годинник показував би дев’яту вечора, тобто двадцять першу годину попереднього дня. А це якраз і відповідало б часовій різниці між Лондоном та сто вісімдесятим меридіаном.

Та навіть якби Фікс міг пояснити це суто фізичне явище, Паспарту навряд чи його зрозумів би. А головне — навряд чи погодився б із таким поясненням.

У будь-якому разі, якби детектив саме тоді з’явився на палубі, ображений на нього Паспарту напевно повів би розмову зовсім в іншому тоні й на зовсім іншу тему.

Але де ж у цей час перебував Фікс?

На борту «Генерала Ґранта».

Справді, прибувши до Йокогами, поліцейський інспектор розлучився з містером Фоґґом, розраховуючи зустрітися з ним пізніше того ж дня, і негайно попрямував до британського консула.

Там він нарешті отримав ордер на арешт, який переслідував його ще від самого Бомбея й був виданий майже сорок днів тому. Документ надіслали з Гонконгу тим самим «Карнатиком», на якому Фікс мав вирушити далі.

Легко уявити його розчарування.

Тепер цей ордер уже втрачав будь-яку практичну цінність. Фоґґ перебував за межами британських володінь, і для його затримання відтепер потрібна була не просто санкція на арешт, а офіційна постанова про видачу.

— Що ж, — сказав собі Фікс, трохи заспокоївшись, — якщо цей ордер не стане в пригоді тут, то ще знадобиться в Англії.

«Цей шахрай думає, що йому вдалося збити поліцію зі сліду, і, вочевидь, має намір повернутися на батьківщину. Що ж, я вирушу за ним.

Гроші… Дай Боже, щоб від них хоч щось залишилося. На всі ці переїзди, винагороди, судові витрати, штрафи, купівлю слона та інші дорожні видатки наш молодик уже спустив понад п’ять тисяч фунтів.

Втім, банк достатньо багатий!..»

Ухваливши таке рішення, Фікс негайно попрямував на «Генерал Ґрант». Він уже перебував на борту, коли туди піднялися містер Фоґґ і місіс Ауда.

На свій величезний подив, інспектор побачив серед пасажирів і Паспарту — ще в костюмі служителя бога Тенгу.

Фікс миттю сховався в каюті, щоб уникнути будь-яких пояснень, які могли все зіпсувати. Сподіваючись загубитися серед численних пасажирів, він розраховував не потрапляти на очі своєму ворогові.

Проте доля розпорядилася інакше.

Зрештою вони зіткнулися віч-на-віч на носі пароплава.

Без зайвих слів Паспарту схопив Фікса за комір і, на превелике задоволення кількох американців, які негайно почали приймати ставки на результат сутички, добряче нам’яв йому боки, наочно продемонструвавши перевагу французького боксу над англійським.

Випустивши пару, Паспарту одразу заспокоївся й навіть відчув певне полегшення.

Фікс підвівся в досить жалюгідному стані й, обтрусившись, холоднокровно запитав:

— Ви вже закінчили?

— Поки що.

— Тоді ходімо поговоримо.

— Ще чого!

— Це в інтересах вашого пана.

Паспарту, вражений незворушністю детектива, ніби мимоволі пішов за ним. Вони сіли на носі пароплава.

— Ви мене побили, — почав Фікс. — Гаразд. Тепер вислухайте мене. Досі я був ворогом пана Фоґґа. Відтепер я на його боці.

— Нарешті! — вигукнув Паспарту. — То ви вважаєте його чесною людиною?

— Аж ніяк, — спокійно відповів Фікс. — Я вважаю його шахраєм… Спокійніше. Не гарячкуйте й дайте мені договорити.

Поки містер Фоґґ перебував у межах британських володінь, мені було вигідно затримати його до прибуття ордера на арешт. Я зробив для цього все, що міг. Я нацькував на нього жерців із бомбейської пагоди. Я напоїв вас у Гонконгу та відлучив від вашого пана. Я зробив так, щоб він запізнився на пакетбот до Йокогами…

Паспарту слухав, не розтискаючи кулаків.

— А тепер, — продовжив Фікс, — містер Фоґґ, схоже, повертається до Англії. Чудово. Я поїду за ним. Але віднині прибираю з його шляху всі перепони з тією самою наполегливістю, з якою раніше їх створював.

Бачите, я змінив правила гри, бо цього вимагають мої інтереси.

Додам також, що ваші інтереси збігаються з моїми. Адже лише в Англії ви нарешті дізнаєтеся, кому служите — злочинцеві чи чесній людині.

Паспарту дуже уважно вислухав детектива і зрозумів, що той говорить цілком щиро.

— То будемо друзями? — запитав Фікс.

— Друзями — ні, — відповів Паспарту. — Союзниками — можливо. Але за однієї умови: якщо ви бодай раз спробуєте нас зрадити, я власноруч скручу вам шию.

— Домовилися, — незворушно відповів поліцейський інспектор.

Через одинадцять днів, 3 грудня, «Генерал Ґрант» увійшов до протоки Золоті Ворота й прибув до Сан-Франциско.

Поки що містер Фоґґ не виграв і не програв жодного дня.