«Навколо світу за 80 днів» читати. Жуль Верн

«Навколо світу за 80 днів» Розділ третій,

У якому зав’язується дискусія, що може дорого коштувати Філеасові Фоґґу

Філеас Фоґґ залишив свій будинок на Севіль-роу рівно об одинадцятій тридцять. Відмірявши рівно 575 кроків правою ногою та 576 — лівою, він дістався до величного закладу на Пел-Мел — Реформ-клубу, зведення якого обійшлося засновникам щонайменше у три мільйони фунтів.

Джентльмен одразу попрямував до їдальні. Усі її дев’ять вікон виходили на розкішний сад, уже торкнутий золотом осені. Він посів своє незмінне місце за столиком, де на нього вже чекав персональний прибор.

Меню сніданку містера Фоґґа:

• Вишукані холодні закуски;

• Відварна риба під фірмовим соусом «Рідінґ»;

• Соковитий ростбіф із кров’ю під грибною підливою;

• Пиріг із ревенем та аґрусом;

• Шматок витриманого честерського сиру;

• Кілька чашок добірного чаю, вирощеного за ексклюзивним замовленням Реформ-клубу.

О дванадцятій сорок сім містер Фоґґ перейшов до великого салону — розкішної зали, прикрашеної картинами в коштовних рамах. Там лакей подав йому свіжий номер The Times. Філеас Фоґґ узявся акуратно розрізати аркуші, демонструючи віртуозну точність, яка свідчила про багаторічну звичку до цієї делікатної справи.

За вивченням цього видання він провів час до третьої сорока п’яти, після чого до самого обіду заглибився у читання The Standard. Вечірня трапеза мало чим відрізнялася від ранкової — хіба що до столу додатково подали елітарний «королівський британський соус».

О 18:20 джентльмен повернувся до великого салону, щоб переглянути The Morning Chronicle.

За пів години біля розпаленого каміна зібралося кілька постійних членів клубу. Це були партнери містера Фоґґа по вісту, такі ж запеклі гравці, як і він сам:

• Ендрю Стюарт — відомий інженер;

• Джон Селліван та Семюел Фаллентин — авторитетні банкіри;

• Томас Фленаган — успішний бровар;

• Ґотьє Ральф — один із топменеджерів Англійського банку.

Усі вони були людьми заможними й мали колосальну вагу навіть у цих стінах, де збиралися фінансові та промислові акули Британії.

— Ну що, Ральфе, які новини про те гучне пограбування? — поцікавився Томас Фленаган.

— Що ж, схоже, банкові доведеться просто списати ці гроші в збитки, — зауважив Ендрю Стюарт.

— А от я налаштований оптимістично й вірю, що ми вийдемо на слід зловмисника, — заперечив Ґотьє Ральф. — Найкращі агенти поліції вже відряджені до Америки та Європи, під особливий контроль узято всі ключові порти. Тому цьому панові буде вкрай важко зникнути.

— То прикмети крадія вже відомі? — запитав Ендрю Стюарт.

— Почнімо з того, що це не звичайний крадій, — серйозно наголосив Ґотьє Ральф.

— Як це? Хлопець, який поцупив 55 000 фунтів стерлінгів банкнотами — і не крадій?!

— Саме так, — підтвердив Ральф.

— То, можливо, це якийсь великий фінансовий ділок? — припустив Джон Селліван.

— The Morning Chronicle запевняє, що це джентльмен, — подав голос Філеас Фоґґ, чия голова раптом з’явилася з-за стосу переглянутих газет.

Він стримано привітався з присутніми, і партнери відповіли йому тим самим.

Подія, про яку йшлося і яку так гаряче обговорювала вся преса Сполученого Королівства, сталася три дні тому — 29 вересня. Пачка сторублевих банкнот на колосальну суму в 55 000 фунтів стерлінгів зникла прямо зі столу головного касира Англійського банку.

На всі здивовані розпитування, як могла статися така зухвала крадіжка, заступник управителя Ґотьє Ральф лише втомлено відповідав: «У ту саму мить касир якраз реєстрував надходження на суму три шилінги й шість пенсів. Неможливо контролювати все одночасно».

Для розуміння контексту варто зазначити: така поважна установа, як Англійський банк, безмежно довіряє чесності своєї публіки, а тому там немає ні озброєної охорони, ні навіть банальних захисних ґрат. Золото, срібло та стоси банкнот лежать практично у відкритому доступі, покладаючись на порядність будь-кого, хто заходить із вулиці.

Один прискіпливий дослідник англійських звичаїв навіть описував реальний випадок: якось у залі банку його увагу привернув золотий злиток вагою близько семи-восьми фунтів, що лежав без нагляду. Він узяв його, роздивився, передав сусідові, той — далі. Злиток мандрував руками відвідувачів і зник десь у темряві коридорів, але за пів години повернувся на своє місце, причому касир навіть оком не моргнув.

Проте 29 вересня дива не сталося. Пачка банкнот на місце не повернулася. І коли розкішний годинник у чековому відділі пробив п’яту вечора — час закриття установи, — Англійському банку не залишалося нічого іншого, як офіційно занести 55 000 фунтів до графи фінансових втрат.

Щойно факт злочину підтвердився, до найбільших світових портів — Ліверпуля, Ґлазґо, Ґавра, Суеца, Бриндизі, Нью-Йорка тощо — негайно відправили детективів, відібраних із-поміж найкмітливіших агентів розшукового відділу. У разі успіху їм пообіцяли солідну винагороду: дві тисячі фунтів премії плюс п’ять відсотків від суми, яку вдасться повернути. Головне завдання детективів полягало в тотальному моніторингу всіх пасажирів, які прибували або залишали міста.

Як зазначала The Morning Chronicle, логіка підказувала, що цей злочин — не справа рук місцевих кримінальних банд. Того дня чимало свідків бачили в залі виплат імпозантного, стильно вдягненого чоловіка з бездоганними манерами суспільної еліти. Слідству вдалося скласти досить точний опис зовнішності цього пана, і орієнтування негайно розіслали поліції Великої Британії та континентальної Європи. Деякі аналітики, зокрема й сам Ґотьє Ральф, не сумнівалися: втікачу ні за що не сховатися.

Ця тема стала головним хітом для дискусій по всьому Лондону. Суспільство гаряче сперечалося про шанси Скотленд-Ярду на успіх. Цілком природно, що й у Реформ-клубі розмови точилися навколо цього, адже один із учасників бесіди безпосередньо керував постраждалим банком.

Шанований Ґотьє Ральф був залізобетонно впевнений у результаті, вважаючи, що солідна премія змусить детективів творити дива винахідливості. Натомість його колега Ендрю Стюарт налаштований був скептично. Дискусія продовжилася навіть тоді, коли вони сіли за картярський стіл. Стюарт грав у парі проти Фленагана, а Фаллентин — проти Філеаса Фоґґа.

Під час розіграшу робера панувала тиша, але в перервах між партіями суперечка спалахувала з новою силою.

— Я досі вважаю, — наполягав Ендрю Стюарт, — що всі козирі в руках утікача. Хлопець виявився не промах.

— Облиште! — заперечив Ральф. — На Землі немає такого куточка, де б він міг надійно залягти на дно.

— Це ще чому?

— А куди, по-вашому, він може втекти?

— Конкретного місця не назву, — знизав плечима Стюарт, — але, як не крути, світ величезний.

— Колись він був величезним, — тихо кинув Філеас Фоґґ. — Зріжте колоду, — додав він, простягаючи карти Томасові Фленагану.

На час чергової партії розмова вщухла, але невгамовний Ендрю Стюарт знову повернувся до теми:

— Що ви маєте на увазі під словом «колись»? Наша планета що, раптом зменшилася в розмірах?

— Абсолютно праведно, — підхопив Ґотьє Ральф. — Я цілковито згоден із містером Фоґґом. Земля візуально стала значно меншою, адже тепер її можна обігнути вдесятеро швидше, ніж століття тому. А це в нашій ситуації лише на руку слідству.

— Або на руку злодієві, якому тепер значно легше втекти!

— Містере Стюарт, ваш хід! — перервав його Філеас Фоґґ.

Проте скептик Стюарт не збирався здаватися і після фіналу партії знову пішов в атаку:

— Мушу визнати, містере Ральф, ваш аргумент про зменшення Землі звучить досить комічно! Отже, якщо сьогодні світ можна об’їхати за якихось три місяці…

— Лише за вісімдесят днів, — чітко поправив Філеас Фоґґ.

— І це чиста правда, панове, — підхопив Джон Селліван. — Рівно вісімдесят днів — відтоді як відкрили наскрізний рух між Роталем та Аллахабадом, запустивши Велику Індійську залізницю. Ось офіційні розрахунки, які публікувала The Morning Chronicle:

Офіційний графік навколосвітньої подорожі:

— Еге ж, вісімдесят днів! — емоційно вигукнув Ендрю Стюарт, через неуважність скинувши не ту карту. — Але цей кабінетний розрахунок абсолютно не враховує шторми, зустрічні вітри, залізничні аварії, корабельні катастрофи та інші форс-мажори!

— Усе враховано, — спокійно відповів Філеас Фоґґ, продовжуючи гру, адже цього разу дискусія не зупиняла процесу.

— Навіть якщо місцеві племена в Індії чи індіанці в Америці розберуть колії? — гарячкував Стюарт. — Якщо вони заблокують потяг, розграбують багаж і знімуть скальпи з пасажирів?

— Усе враховано, — незмінно повторив Філеас Фоґґ і, викладаючи карти на сукно, резюмував: — Два старших козирі.

Ендрю Стюарт, чия черга була здавати, почав згрібати карти:

— У теорії ви малюєте красиву картину, містере Фоґґ, але на практиці…

— І на практиці також, містере Стюарт.

— Хотів би я подивитися, як це у вас вийде!

— Усе у ваших руках. Поїхали разом.

— Нехай мені Бог милує! — вигукнув інженер. — Але я готовий поставити чотири тисячі фунтів, що такий вояж за подібних умов реалізувати неможливо.

— Навпаки, цілком реально, — заперечив Фоґґ.

— То доведіть це ділом!

— Об’їхати світ за вісімдесят днів?

— Саме так!

— Із задоволенням.

— І коли ж ви вирушаєте?

— Негайно.

— Це якесь божевілля! — роздратовано крикнув Стюарт, якого вже вивела з рівноваги ця абсолютна впертість. — Давайте краще грати далі.

— Тоді перездайте, — зауважив Філеас Фоґґ, — ви щойно припустилися помилки під час роздачі.

Ендрю Стюарт різко зібрав карти і раптом із силою кинув їх на стіл:

— А знаєте що? Моє слово крем’яне. Я ставлю чотири тисячі фунтів, містере Фоґґ!

— Дорогий Стюарте, заспокойтеся, — втрутився Фаллентин. — Це ж просто безглуздий жарт.

— Коли я закладаюся на гроші, я ніколи не жартую, — відрізав Ендрю Стюарт.

— Згода, — спокійно мовив містер Фоґґ. Потім повернувся до речі колег і додав: — На моєму поточному рахунку в банку братів Берінґів лежить двадцять тисяч фунтів. Я готовий ризикнути цією сумою.

— Двадцять тисяч фунтів! — злякано вигукнув Джон Селліван. — Двадцять тисяч, які ви можете втратити через щонайменшу випадкову затримку!

— Випадковостей не існує, — холодно зауважив Філеас Фоґґ.

— Але містере Фоґґ, термін у вісімдесят днів прорахований на межі людських можливостей, це абсолютний мінімум!

— Правильно налаштованого мінімуму цілком достатньо для успіху.

— Але ж це вимагатиме від вас математичного, філігранного таймінгу — перескакувати з потяга на корабель, з корабля знову на потяг!

— Я виконаю це саме з математичною точністю.

— Та ви точно жартуєте!

— Справжній англієць ніколи не дозволить собі жартувати, коли йдеться про таку святу річ, як парі, — відкарбував Філеас Фоґґ. — Отже, я ставлю двадцять тисяч фунтів проти кожного з вас, хто готовий прийняти виклик. Я обіцяю здійснити навколосвітню подорож за вісімдесят днів або менше. Це рівно 1 920 годин, або 115 200 хвилин. Ну що, приймаєте умови?

Джентльмени — Стюарт, Фаллентин, Селліван, Фленаган і Ральф — відійшли вбік, коротко порадилися й повернулися до столу.

— Приймаємо, — відповіли вони.

— Чудово, — підсумував містер Фоґґ. — Вечірній експрес на Дувр вирушає о вісімій сорок п’ять. Я буду в ньому.

— Що, прямо сьогодні ввечері? — здивувався Стюарт.

— Саме сьогодні, — підтвердив Філеас Фоґґ. Він витягнув кишеньковий календар і звірив дату: — Отже, сьогодні у нас середа, друге жовтня. Я зобов’язаний повернутися назад до Лондона, саме в цей зал Реформ-клубу, у суботу, двадцять першого грудня, рівно о 20:45. У разі мого запізнення двадцять тисяч фунтів, які зараз лежать на моєму рахунку в банку Берінґів, за всіма правилами честі перейдуть у вашу повну власність, панове. Ось мій підписаний чек.

Офіційний протокол парі склали й підписали на місці всі шість учасників угоди. Філеас Фоґґ залишався залізним сфінксом. Очевидно, він пішов на цей крок не заради збагачення: сума в 20 000 фунтів становила рівно половину його капіталу. Другу половину він свідомо планував витратити на дорожні витрати, аби бездоганно реалізувати свій надважкий, майже фантастичний план.

Натомість його суперники почувалися трохи ніяково — їх бентежила не фінансова сторона питання, а етичність прийняття такого парі, умови якого здавалися відверто програшними для Фоґґа.

Коли стрілка наблизилася до сьомої вечора, партнери запропонували містеру Фоґґу завершити гру, аби той мав час зібрати речі в дорогу.

— Я завжди готовий! — незворушно відповів джентльмен, знову роздаючи карти. — Козири — бубни. Ваш хід, містере Стюарт!

«Навколо світу за 80 днів» Розділ четвертий,

У якому Філеас Фоґґ відверто шокує свого слугу Паспарту

О дев’ятнадцятій двадцять п’ять Філеас Фоґґ, ставши багатшим приблизно на двадцять гіней завдяки успішній партії у віст, попрощався зі своїми поважними компаньйонами й залишив Реформ-клуб. О дев’ятнадцятій п’ятдесят він уже відімкнув вхідні двері й переступив поріг власного дому.

Паспарту, який уже встиг до дірок зазубрити щоденний чек-лист обов’язків, був відверто спантеличений. Попри всю свою легендарну пунктуальність, господар з’явився у геть непередбачений час. Згідно з графіком, мешканець будинку на Севіль-роу мав повернутися лише опівночі.

Містер Фоґґ пройшов до своєї кімнати і звідти коротко гукнув: — Паспарту!

Той не зреагував. Цей клич ніяк не міг стосуватися його поточних обов’язків: зараз був просто не його таймінг.

— Паспарту! — повторив містер Фоґґ, так само спокійно, жодним звуком не підвищуючи голосу.

Лакей нарешті увійшов. — Я кличу вас уже вдруге, — зауважив господар. — Перепрошую, пане, але зараз зовсім не північ, — відповів той, показуючи на годинник. — Я знаю, — відрізав містер Фоґґ, — і не маю до вас претензій. За десять хвилин ми вирушаємо до Дувра, а звідти — на Кале.

Француз скорчив таку гримасу, що його кругле обличчя аж витягнулося. Було очевидно, що він просто відмовився вірити власним вухам. — Ви змінюєте локацію, шефе? — перепитав він. — Саме так, — підтвердив містер Фоґґ. — Ми вирушаємо у навколосвітню подорож.

Паспарту витріщив очі, високо підняв брови й безпорадно розвів руками. Він наче обм’як і на мить просто остовпів. — Навколо… світу? — безпорадно пробурмотів він. — За вісімдесят днів, — лаконічно уточнив Фоґґ. — Тож у нас немає жодної зайвої хвилини. — А як же речі? — розгублено озираючись довкола, запитав Паспарту. — Жодного багажу. Тільки ручний саквояж. Усередину — дві вовняні сорочки та три пари шкарпеток. Для вас — аналогічний набір. Усе інше докупимо на маршруті. Захопіть мій плащ і дорожній плед. Взуйте щось міцне. Зрештою, пішки ми майже не ходитимемо. Рушайте.

Паспарту хотів щось заперечити, але слова просто застрягли в горлі. Він залишив кімнату господаря, піднявся на свій поверх, безсило впав на стілець і від щирого серця вилаявся.

«Ну й поворот, холєра! — бурчав він собі під ніс. — А я ж так мріяв про тихе, затишне життя!»

Проте тіло вже машинально почало збирати речі. Навколо світу за вісімдесят днів… Куди він потрапив? Чи не до божевільного на службу? Наче не схоже… Може, це такий витончений англійський гумор? Їдуть до Дувра — окей. До Кале — теж непогано. Зрештою, ця перспектива навіть трохи гріла душу хлопцеві: він уже п’ять років не ступав на землю своєї батьківщини. Можливо, доля занесе їх і до Парижа? Слово честі, він би з радістю знову побачив велику столицю. Звісно, такий солідний джентльмен точно зробить там зупинку… Хай там як, але цей затятий домосід раптом зривається з місця і кудись мчить!

Рівно о двадцятій годині Паспарту спакував у скромну дорожню сумку мінімум речей для себе та містера Фоґґа. Схвильований, він вийшов, ретельно зачинив свою кімнату на ключ і спустився до господаря.

Містер Фоґґ був повністю готовий. У руках він тримав «Бредшоу» — культовий залізничний та пароплавний путівник-довідник, який мав стати його головним навігатором у дорозі. Взявши з рук Паспарту саквояж, він відкрив його і поклав усередину товсту пачку хрустких банкнот, які мають обіг у будь-якому куточку планети.

— Нічого не забули? — запитав він. — Все на місці, пане. — Мій плащ і плед? — Тримаю. — Чудово. Беріть саквояж.

Містер Фоґґ передав сумку Паспарту. — Пильнуйте його як зіницю ока, — додав він. — Там двадцять тисяч фунтів.

Саквояж мало не випав із рук слуги, наче ці двадцять тисяч були відлиті в чистому золоті й важили цілу тонну.

Обидва вийшли на вулицю, зачинивши вхідні двері на два оберти ключа.

Стоянка екіпажів була в самому кінці Севіль-роу. Філеас Фоґґ та його помічник сіли в кеб, який на швидкості помчав у напрямку вокзалу Чарінг-Кросс — термінала Південно-Східної залізниці.

О 20:20 екіпаж зупинився біля привокзальних воріт. Паспарту миттєво вискочив на бруківку. Його господар вийшов слідом і розрахувався з кебменом.

У цю мить до містера Фоґґа підійшла бідна жінка — боса, в обшарпаній шалі на плечах та зім’ятому капелюшку із поламаним пером. Вона тримала за руку дитину й тихо просила милостиню.

Джентльмен без вагань дістав із кишені ті самі двадцять гіней, які щойно виграв у клубі, і протягнув їх жінці. — Візьміть, міледі, — м’яко промовив він. — Я щиро раджу нашій зустрічі. І спокійно пішов далі.

У Паспарту на очі навернулися сльози. Цей шляхетний жест нового господаря миттєво підкорив його серце.

Містер Фоґґ у супроводі слуги пройшов до головного залу вокзалу. Він доручив Паспарту придбати два квитки першого класу до Парижа. Розвернувшись, він помітив п’ятьох своїх колег із Реформ-клубу.

— Панове, я вирушаю, — звернувся він до них. — Штампи та візи у моєму паспорті, який я спеціально взяв із собою, стануть для вас найкращим підтвердженням мого маршруту після повернення. — О, містере Фоґґ, — шанобливо заперечив Ґотьє Ральф, — у цьому немає потреби. Слово честі джентльмена для нас — абсолютний закон. — І все ж, так буде надійніше, — зауважив Фоґґ. — Ви ж пам’ятаєте, що маєте повернутися… — почав було Ендрю Стюарт. — Рівно за вісімдесят днів, — підхопив Філеас Фоґґ, — у суботу, 21 грудня 1872 року, о 20:45. До зустрічі, панове!

О 20:40 Філеас Фоґґ та його лакей зайняли свої місця у купе. Рівно о 20:45 пролунав фінальний свисток, і потяг рушив із місця.

Надворі стояла глибока темрява, шуміла дрібна осіння мряка. Філеас Фоґґ мовчки відкинувся на спинку сидіння. Приголомшений Паспарту судорожно стискав у руках саквояж із грошима.

Проте не встиг експрес проїхати й Сайденгема, як бідний француз зненацька розпачливо зойкнув на всю вагону.

— Що з вами? — спокійно поцікавився містер Фоґґ. — Та я… у поспіху… від усього цього шоку… забув… — Що саме? — Загасити газ у своїй кімнаті! — Що ж, мій друже, — абсолютно незворушно підсумував містер Фоґґ, — тепер він горітиме виключно за ваш рахунок.