«Навколо світу за 80 днів» читати. Жуль Верн

«Навколо світу за 80 днів» Розділ двадцять перший,

у якому власник «Танкадери» ризикує втратити премію в двісті фунтів

Подолати вісімсот миль цієї пори року на судні водотоннажністю лише двадцять тонн було справою доволі ризикованою. Китайські моря славляться своєю неспокійною вдачею, а в періоди рівнодення тут нерідко лютують сильні шторми. Тим більше що події відбувалися на початку листопада.

Безумовно, лоцманові було б значно вигідніше доставити пасажирів аж до Йокогами, адже винагорода нараховувалася за кожен день плавання. Проте така подорож була б надто необачною. Навіть спроба дістатися Шанхая здавалася надзвичайно сміливою, якщо не сказати — зухвалою. Та Джон Бенсбі твердо вірив у свою «Танкадеру» і, схоже, мав для цього всі підстави. Легка й прудка, вона гойдалася на хвилях, мов морський птах.

Упродовж останніх годин першого дня плавання «Танкадера» йшла вздовж звивистого узбережжя Гонконгу. Попутний вітер дозволяв їй розвивати високу швидкість, і шхуна чудово трималася на воді.

— Бачу, лоцмане, мені навіть не доведеться нагадувати вам про необхідність іти якомога швидше, — зауважив Філеас Фоґґ, коли судно вийшло у відкрите море.

— Можете покластися на мене, пане, — відповів Джон Бенсбі. — Ми вже поставили всі вітрила, які дозволяє цей вітер. Топселі нічого не дадуть, лише заважатимуть руху.

— Це вже ваша справа, лоцмане. Я повністю вам довіряю.

Широко розставивши ноги й зберігаючи бездоганну рівновагу, Філеас Фоґґ стояв на палубі так упевнено, ніби все життя провів у морі. Його погляд спокійно ковзав по схвильованій поверхні океану.

Молода жінка сиділа на кормі й із тривогою вдивлялася в безкраї води, які дедалі більше темніли з настанням сутінків. Їй було важко не хвилюватися за невелике суденце, що кидало виклик могутньому морю. Над головою шуміли напнуті вітрила, схожі на великі білі крила, які несли шхуну вперед.

Підхоплена вітром, вона здавалася не судном, а птахом, що летить над хвилями.

Настала ніч.

Місяць перебував у першій чверті, і його тьмяне світло, що ледве пробивалося крізь серпанок над обрієм, невдовзі мало зовсім згаснути. Зі сходу насувалися хмари, поступово затягуючи небосхил.

Лоцман наказав засвітити сигнальні вогні — необхідний запобіжний захід у цих водах, де постійно курсує безліч суден. Зіткнення тут траплялися нерідко, а на тій швидкості, яку розвивала шхуна, будь-який удар міг виявитися фатальним.

На носі судна стояв Фікс, занурений у свої думки.

Він тримався осторонь, знаючи, що Фоґґ не схильний до зайвих розмов. До того ж самому детективові було неприємно спілкуватися з людиною, чиєю гостинністю він тепер користувався.

Його думки були зайняті майбутнім.

Фікс не сумнівався, що Фоґґ не затримуватиметься в Йокогамі, а відразу сяде на пароплав до Сан-Франциско. Америка з її величезними просторами обіцяла втікачеві безпеку й значно ускладнювала завдання поліції.

План Філеаса Фоґґа здавався детективові напрочуд продуманим.

Замість того щоб одразу вирушити з Англії до Сполучених Штатів, як учинив би звичайний злочинець, цей чоловік зробив грандіозний гак через три чверті земної кулі. І все лише для того, щоб гарантовано дістатися американського континенту, збити поліцію зі сліду та безтурботно витрачати гроші, викрадені з банку.

Але що робитиме він сам, Фікс, коли вони опиняться у Сполучених Штатах?

Невже відступиться?

Ні. Тисячу разів ні.

Поки не буде вирішено питання про видачу злочинця, він не відходитиме від Фоґґа ні на крок. Це його обов’язок, і він виконає його до кінця.

До того ж обставини наразі складалися на його користь: Паспарту більше не було поруч із господарем. А після всього, що сталося, після власних зізнань Фікса, було надзвичайно важливо, щоб слуга й господар більше ніколи не зустрілися.

Філеас Фоґґ також думав про свого слугу та його загадкове зникнення. Розглянувши всі можливі пояснення, він дійшов висновку, що бідолашний хлопець, найімовірніше, через якесь непорозуміння в останню хвилину потрапив на борт «Карнатика». Так само вважала й місіс Ауда. Вона щиро переймалася долею відданого слуги, якому була безмежно вдячна.

Можна було сподіватися зустріти Паспарту в Йокогамі. Якщо «Карнатик» справді доставить його туди, дізнатися про це буде зовсім нескладно.

Близько десятої вечора вітер посилився. Можливо, розсудливіше було б узяти риф, але лоцман, уважно оглянувши небо, вирішив залишити все без змін. До того ж «Танкадера», яка мала достатню осадку, добре трималася на хвилі навіть під повними вітрилами, а в разі негоди їх можна було швидко прибрати.

Опівночі Філеас Фоґґ і місіс Ауда спустилися до каюти. Фікс уже був там і лежав на одному з ліжок. Лоцман і матроси всю ніч не залишали палуби.

Уранці 8 листопада, ще до сходу сонця, шхуна вже подолала понад сто миль. Лаг показував середню швидкість від восьми до дев’яти миль на годину. На «Танкадері» були поставлені всі вітрила, і за рівного бокового вітру вона йшла на максимальній швидкості. Якщо вітер не зміниться, удача й надалі супроводжуватиме судно.

Протягом усього дня шхуна майже не віддалялася від узбережжя й течій, які сприяли її руху. Вона трималася приблизно за п’ять миль від берега, що залишався ліворуч по борту. Час від часу, коли туман розходився, можна було розгледіти нерівну лінію суходолу.

Вітер дув із берега, тому море було відносно спокійним — обставина надзвичайно сприятлива для невеликого судна. Адже саме хвилі найбільше заважають кораблям малого тоннажу, знижуючи їхню швидкість або, як кажуть моряки, «вбиваючи хід».

Опівдні вітер трохи стих і змінився на північно-східний. Лоцман наказав поставити топсель, але вже за дві години довелося його прибрати — вітер знову посилився.

На щастя, ні містер Фоґґ, ні його молода супутниця не страждали від морської хвороби. Вони із задоволенням їли консерви та корабельні сухарі. До трапези запросили й Фікса.

Попри внутрішній дискомфорт, він прийняв запрошення. Детектив чудово розумів, що шлунок, як і корабель, потребує баласту.

Подорожувати, та ще й харчуватися за рахунок людини, яку він переслідував, було йому вкрай неприємно. Однак він усе ж трохи підкріпився.

Після сніданку Фікс відчув, що мусить поговорити з містером Фоґґом наодинці.

— Пане… — почав він.

Саме це звертання давалося йому нелегко. Воно буквально обпікало губи. Йому доводилося докладати зусиль, щоб не схопити цього «пана» за комір.

— Пане, — продовжив він, — ви були настільки люб’язні, що дозволили мені скористатися місцем на цьому судні. Мої статки, звісно, не дозволяють жити з таким розмахом, як вам, але я хотів би оплатити свою частку витрат…

— Не варто про це говорити, пане, — відповів містер Фоґґ.

— Але я наполягаю…

— Ні, пане, — твердо перебив його Фоґґ. — Це входить до загальних витрат.

Фікс уклонився й більше не наполягав.

Після цього він перейшов на ніс шхуни й до кінця дня не промовив ані слова.

Шхуна стрімко летіла вперед. Джон Бенсбі не втрачав упевненості в успіху. Кілька разів він запевняв містера Фоґґа, що вони встигнуть до Шанхая вчасно. Джентльмен щоразу коротко відповідав, що саме на це й розраховує.

Увесь екіпаж невтомно працював. Обіцяна премія додавала морякам завзяття. Усі снасті були налаштовані бездоганно, вітрила поставлені якнайкраще, кермовий працював плавно й точно, а кожен маневр виконувався з такою ретельністю, ніби «Танкадера» брала участь у престижній регаті Королівського яхт-клубу.

До вечора лаг показав, що від Гонконгу шхуна пройшла вже двісті двадцять миль. Філеас Фоґґ мав усі підстави сподіватися, що після прибуття до Йокогами йому не доведеться додавати до свого маршруту жодної хвилини запізнення. Отже, перша справді серйозна перешкода, яка виникла від самого від’їзду з Лондона, схоже, не загрожувала його планам.

На світанку «Танкадера» пройшла протоку Фуцзянь, що відділяє великий острів Формоза від китайського узбережжя, і перетнула тропік Рака.

Море в цій протоці було надзвичайно підступним. Тут вирували численні водоверті, утворені зустрічними течіями. Шхуну добряче гойдало, а короткі круті хвилі постійно били їй назустріч. Утриматися на палубі було непросто.

Упродовж дня вітер дедалі дужчав. На небі з’явилися перші ознаки шторму.

Барометр також віщував швидке погіршення погоди. Його показники поводилися нестабільно, а стовпчик ртуті неспокійно коливався в трубці. На південному сході море здіймалося довгими валами, від яких, за висловом моряків, уже «тягнуло бурею». Напередодні сонце сіло в червонуватому серпанку, що завис над океанськими хвилями.

Джон Бенсбі довго вдивлявся в похмуре небо й щось бурмотів собі під ніс.

Згодом він підійшов до свого пасажира і тихо запитав:

— Пане, можу говорити відверто?

— Звичайно, — відповів Філеас Фоґґ.

— Насувається шторм.

— З якого боку? З півночі чи з півдня? — незворушно поцікавився містер Фоґґ.

— З півдня. Схоже, формується тайфун.

— Тим краще. Південний тайфун буде нам попутним, — спокійно відповів Фоґґ.

— Якщо дивитися на це саме так, мені нічого заперечити, — сказав лоцман.

Передчуття Джона Бенсбі не підвели.

Якби це сталося в іншу пору року, тайфун, за висловом одного відомого метеоролога, промайнув би лише блискучим каскадом електричних розрядів. Але під час осіннього рівнодення варто було чекати справжньої лютої бурі.

Лоцман завчасно вжив усіх необхідних заходів.

Він наказав прибрати всі вітрила й спустити реї на палубу. Стеньги також опустили. Люки наглухо задраїли, щоб до трюму не проникла жодна крапля води. На щоглі залишили лише одне трикутне вітрило з міцного полотна, яке мало допомагати шхуні триматися за вітром.

Тепер залишалося тільки чекати.

Джон Бенсбі запропонував пасажирам перейти до каюти, але перебувати в тісному приміщенні, де майже не було свіжого повітря, нікому не хотілося.

Містер Фоґґ, місіс Ауда і навіть Фікс вирішили залишитися на палубі.

Близько восьмої вечора на шхуну налетів потужний шквал, а за ним — справжня злива. «Танкадеру» підхопив шалений вітер, мов легку тріску. Його сила була такою, що її важко передати словами. Навіть порівняння зі швидкістю локомотива, який мчить на повній парі вчетверо швидше за звичайне, лише приблизно дає уявлення про його лють.

Упродовж усього дня величезні хвилі гнали судно на північ, і, на щастя, воно не втрачало швидкості. Не менш як двадцять разів за кормою здіймалися водяні вали, готові обрушитися на шхуну. Але щоразу вправний рух стерна, за яким стояв сам Джон Бенсбі, рятував її від загибелі.

Час від часу пасажирів накривало хвилями з голови до ніг, однак вони переносили це з дивовижним спокоєм.

Фікс, звісно, не приховував невдоволення й постійно бурчав. Натомість мужня Ауда не зводила очей із Філеаса Фоґґа. Його незворушність передавалася і їй. Вона трималася гідно, не звертаючи уваги на шалені пориви вітру, що били по судну з обох боків.

Що ж до самого Фоґґа, то могло здатися, ніби й цей тайфун був заздалегідь врахований у його розрахунках.

Доти «Танкадера» впевнено прямувала на північ. Але надвечір вітер змінив напрямок на три румби й подув із північного заходу.

Тепер шхуна опинилася бортом до хвилі, і її почало нещадно трясти. Море билося об корпус із такою силою, що можна було всерйоз побоюватися за цілісність судна, якби воно не було збудоване настільки добротно.

Із настанням ночі шторм лише посилився.

Джон Бенсбі дедалі більше непокоївся. Він почав замислюватися, чи не варто шукати прихистку в одному з найближчих портів, і порадився зі своїми матросами.

Після цього він підійшов до Філеаса Фоґґа.

— Гадаю, пане, буде розумно зайти до якогось найближчого порту, — сказав він.

— Я теж так вважаю, — відповів містер Фоґґ.

— Справді? — здивувався лоцман. — І до якого ж саме?

— Я знаю лише один порт.

— Який?

— Шанхай.

Спершу Джон Бенсбі не збагнув змісту цієї відповіді, настільки вона була просякнута впертістю й непохитною рішучістю.

Та вже за мить він голосно вигукнув:

— Що ж, гаразд! Ваша правда! Курс — на Шанхай!

І «Танкадера» продовжила рухатися на північ.

То була справді жахлива ніч.

Лише дивом маленька шхуна не перекинулася. Двічі її повністю накривали хвилі, і якби не міцно натягнуті страхувальні троси, з палуби змило б усе, що на ній було.

Місіс Ауда ледве трималася від утоми, але жодного разу не поскаржилася. Кілька разів Філеас Фоґґ кидався до неї, щоб захистити від ударів хвиль.

Нарешті настав ранок.

Буря ще не вщухла, але вітер вдруге змінив напрямок і тепер дув із південного сходу. Це було на користь «Танкадері», яка знову помчала вперед крізь бурхливе море, де одна хвиля наштовхувалася на іншу. Якби корпус шхуни не був таким міцним, ці удари давно розтрощили б її.

Час від часу крізь клапті туману проглядав берег, але жодного іншого судна не було видно.

Лише «Танкадера» самотньо боролася зі стихією.

Близько полудня з’явилися перші ознаки покращення погоди, а до заходу сонця стало очевидно, що шторм відступає.

Буря вщухла так само раптово, як і почалася.

Виснажені пасажири нарешті змогли поїсти й трохи перепочити.

Ніч минула відносно спокійно.

Лоцман знову наказав поставити вітрила, узявши на них по два рифи. Шхуна швидко набрала хід.

На світанку наступного дня, 11 листопада, Джон Бенсбі визначив місцеположення судна і повідомив, що до Шанхая залишилося менш як сто миль.

Проте ці сто миль потрібно було пройти за один день.

До вечора Філеас Фоґґ мав бути в Шанхаї, інакше він ризикував запізнитися на пакетбот до Йокогами.

Якби не шторм, через який втрачено кілька дорогоцінних годин, шхуна вже перебувала б за якихось тридцять миль від порту.

Вітер помітно слабшав, і разом із ним стихало хвилювання моря.

На судні поставили всі вітрила. Топсель, клівер і контрфок наповнилися вітром, штовхаючи шхуну вперед. Форштевень розрізав воду, здіймаючи білі гребені піни.

Опівдні «Танкадера» була вже за сорок п’ять миль від Шанхая.

До відходу пароплава на Йокогаму залишалося лише шість годин.

На борту дедалі більше відчувалося напруження.

Усі хотіли встигнути.

Усі, крім Філеаса Фоґґа.

Лише він зберігав цілковитий спокій, тоді як решта не могли приховати тривоги.

Щоб дістатися вчасно, шхуна мала підтримувати швидкість не менше дев’яти миль на годину. Але вітер продовжував слабшати. Легкий бриз був мінливим і непередбачуваним, а його пориви долинали з різних боків.

Щойно вони стихали, море одразу заспокоювалося.

Та «Танкадера» була напрочуд легкою, а її високі вітрила з тонкого полотна добре ловили навіть слабкий вітер.

Тому до шостої години вечора вона вже перебувала за десять миль від гирла річки, на якій стоїть Шанхай. Саме місто розташовувалося ще приблизно за дванадцять миль угору за течією.

О сьомій вечора до Шанхая залишалося лише три милі.

З грудей лоцмана вирвався розпачливий вигук.

Премія у двісті фунтів стерлінгів, здавалося, вислизала просто з рук.

Він поглянув на містера Фоґґа.

Той залишався таким самим незворушним, хоча на кону фактично стояв увесь його статок.

Саме в цю мить удалині з’явився довгий темний силует, над яким клубочився дим.

То був американський пакетбот, що вийшов із порту точно за розкладом.

— Чорт забирай! — вигукнув Джон Бенсбі, у відчаї випускаючи стерно.

— Подайте сигнал, — спокійно наказав Філеас Фоґґ.

На носі «Танкадери» стояла невелика бронзова гармата, призначена для подачі сигналів під час туману.

Її зарядили.

Коли лоцман уже збирався підпалити ґніт, містер Фоґґ раптом сказав:

— Приспустіть прапор.

Прапор опустили до половини щогли.

Це був сигнал лиха. Можна було сподіватися, що американський пакетбот, помітивши його, змінить курс і підійде до шхуни.

— Вогонь! — скомандував Філеас Фоґґ.

І над морем пролунав постріл маленької бронзової гармати.

«Навколо світу за 80 днів» Розділ двадцять другий,

у якому Паспарту переконується, що навіть на краю світу не завадить мати в кишені бодай трохи грошей

7 листопада о пів на сьому вечора «Карнатик» вийшов із Гонконгу й на повній швидкості взяв курс на Японію. Пароплав був ущент завантажений багажем і перевозив велику кількість пасажирів. Вільними залишалися лише дві каюти першого класу — ті самі, які заздалегідь забронював містер Фоґґ.

Наступного ранку пасажири другого класу з подивом побачили розпатланого чоловіка з каламутним поглядом, який невпевнено вийшов із каюти й важко опустився на лаву на палубі.

Це був Паспарту.

А сталося з ним ось що.

Щойно Фікс залишив курильню, двоє слуг підхопили непритомного Паспарту й поклали його на ліжко, призначене для відвідувачів цього приміщення. Француза ще довго не відпускав наркотичний дурман. Лише через три години він почав приходити до тями. Нав’язлива думка про невиконаний обов’язок не давала йому спокою навіть уві сні й зрештою вирвала із заціпеніння.

Він підвівся зі свого ложа, насилу тримаючись на ногах. Хитаючись, чіпляючись за стіни, раз по раз падаючи й знову підводячись, але вперто рухаючись уперед, ніби керований самим інстинктом, він вибрався з курильні, несамовито вигукуючи:

— «Карнатик»! «Карнатик»!

Пароплав уже випускав клуби диму й ось-ось мав відпливати.

Паспарту залишалося зробити лише кілька кроків.

Він кинувся до трапа, перебіг ним на борт і тієї ж миті знепритомнів на баку, коли «Карнатик» саме піднімав якір.

Матроси, для яких подібні випадки були звичною справою, перенесли бідолаху до однієї з кают другого класу. Прокинувся він лише наступного ранку, коли судно вже перебувало за півтори сотні миль від китайського узбережжя.

Так Паспарту й опинився цього ранку на палубі «Карнатика», жадібно вдихаючи свіже морське повітря.

Саме воно остаточно повернуло йому ясність думок.

Поступово він зібрав докупи спогади й відтворив у пам’яті події попереднього дня: зізнання Фікса, курильню, вино…

«Схоже, я таки перебрав, — подумав він. — Що тепер скаже містер Фоґґ? Втім, головне, що я не запізнився на пароплав».

Потім його думки повернулися до Фікса.

«Сподіваюся, ми нарешті його позбулися, — сказав він собі. — Після того, що він мені запропонував, навряд чи наважиться знову переслідувати нас на борту “Карнатика”. Поліцейський інспектор! Детектив, який полює на мого пана, підозрюючи його в пограбуванні банку! Ну й вигадки! Містер Фоґґ такий самий грабіжник, як я — убивця».

Тепер постало інше питання.

Чи варто розповідати про все це своєму господареві?

Чи повинен містер Фоґґ знати, яку роль у цій історії відіграє Фікс?

Можливо, краще дочекатися повернення до Лондона, а вже тоді розповісти йому, як агент столичної поліції ганявся за ним навколо світу. Тоді можна буде разом добряче посміятися з цього дивакуватого детектива.

Безперечно, такий варіант видавався найрозумнішим.

Щоправда, над цим ще варто було подумати.

А поки що Паспарту вирішив просто піти до містера Фоґґа і попросити вибачення за свою негідну поведінку напередодні.

Паспарту підвівся зі свого місця. Море хвилювалося, і пакетбот відчутно хитало. Ще не зовсім упевнено тримаючись на ногах, він насилу дістався до кают першого класу, розташованих на кормі.

На палубі він не зустрів нікого, хто бодай віддалено нагадував би його пана чи місіс Ауду.

«Гм, — подумав Паспарту, — місіс Ауда, мабуть, іще спить. А містер Фоґґ, напевно, вже знайшов собі партнерів для віста і, як завжди…»

З такими думками він спустився до салону.

Але містера Фоґґа там теж не було.

Залишався лише один спосіб усе з’ясувати: звернутися до суднового скарбника й дізнатися, яку каюту займає містер Фоґґ.

Та скарбник відповів, що серед пасажирів немає нікого з таким прізвищем.

— Перепрошую, — наполягав Паспарту, — я говорю про високого джентльмена, дуже стриманого, небагатослівного, який подорожує разом із молодою леді…

— На цьому судні немає жодної молодої леді, — відповів скарбник. — Ось список пасажирів, можете самі переконатися.

Паспарту швидко переглянув список.

Прізвища його господаря там справді не було.

У нього потемніло в очах.

Але раптом йому спала на думку нова ідея.

— Скажіть, будь ласка, це ж «Карнатик»?

— Так, звісно, — відповів скарбник.

— І він прямує до Йокогами?

— Саме так.

На мить Паспарту охопив страх: а раптом він помилився судном?

Та ні. Це був справді «Карнатик».

І все ж містера Фоґґа на борту не було.

Француз безсило опустився в крісло.

Звістка приголомшила його, мов удар блискавки.

І тут він раптом згадав: час відплиття «Карнатика» перенесли, а він мав попередити про це свого пана — і не зробив цього!

Отже, саме через нього містер Фоґґ і місіс Ауда не встигли на пакетбот.

Безперечно, провина лежала на ньому.

Хоча ще більшою мірою — на тому негідникові, який навмисне споїв його, щоб розлучити зі своїм господарем і затримати Фоґґа в Гонконгу.

Тепер він нарешті зрозумів задум поліцейського інспектора.

А що як містер Фоґґ справді розорився? Що як програв своє парі? Що як його вже заарештували й посадили до в’язниці?

Від цих думок Паспарту мало не збожеволів.

Він хапався за волосся і стискав кулаки.

Ох, якби тільки цей Фікс потрапив йому до рук — він би так легко не відбувся!

Поступово Паспарту опанував себе.

Звичне самовладання почало повертатися, і він спробував тверезо оцінити власне становище.

А воно було далеко не завидним.

Він прямував до Японії.

Добре, до Японії він якось дістанеться.

Але що робити далі?

У кишенях — порожньо.

Ні шилінга, ні пенні.

На щастя, проїзд і харчування були оплачені наперед.

Отже, у нього залишалося п’ять або шість днів, щоб придумати, як вибиратися з цієї халепи.

За час плавання він надолужував утрачене з неабиякою завзятістю.

Важко навіть описати, скільки він устиг з’їсти й випити.

Паспарту їв за себе, за містера Фоґґа і за місіс Ауду.

Здавалося, він готувався висадитися не в Японії, а посеред безлюдної пустелі, де неможливо знайти навіть шматок хліба.

13 листопада, разом із ранковим припливом, «Карнатик» увійшов до порту Йокогами.

Це був один із найважливіших портів Тихого океану.

Сюди заходили всі поштові та пасажирські пароплави, що курсували між Північною Америкою, Китаєм, Японією та островами Малайського архіпелагу.

Йокогама розташовувалася в затоці Едо, неподалік від другої столиці Японської імперії — величезного міста Едо, колишньої резиденції сьоґунів.

Едо суперничало з Кіото, де мешкав божественний імператор — мікадо, якого японці вважали нащадком богів.

«Карнатик» пришвартувався біля набережної Йокогами, неподалік від молу та митних складів, серед безлічі суден під прапорами різних держав.

Паспарту без особливого захоплення ступив на землю цієї дивовижної Країни вранішнього сонця.

Тепер йому залишалося покладатися лише на щасливий випадок.

Тож він навмання рушив вулицями міста.

Спершу Паспарту опинився в європейському кварталі. Уздовж рівних вулиць, площ, доків і складів аж до самого порту тягнулися ряди невисоких будинків із верандами. Як і в Гонконгу чи Калькутті, тут мешкали люди найрізноманітніших національностей: американці, англійці, китайці, голландці — переважно купці, готові будь-що купити й будь-що продати.

Серед цього строкатого натовпу наш француз почувався мало не чужинцем серед чужинців.

Звісно, він міг звернутися до французького або англійського консула в Йокогамі. Але для цього довелося б розповісти всю свою історію, нерозривно пов’язану з ім’ям і справами його господаря. Тому Паспарту вирішив спершу випробувати всі інші можливості.

Отож, пройшовши європейську частину міста й не знайшовши нічого, що могло б йому допомогти, він подався до японських кварталів, твердо вирішивши, що за потреби дістанеться навіть до Едо.

Тубільна частина Йокогами називалася Бентен — на честь богині моря, яку особливо шанували на сусідніх островах.

Тут Паспарту побачив розкішні алеї з ялин і кедрів, священні брами химерної архітектури, містки, перекинуті через зарості бамбуку й очерету, храми, заховані під кронами старезних похмурих кедрів, і святині, де мирно співіснували буддійські ченці та послідовники Конфуція.

Перед ним відкривалися нескінченні вулиці, якими снували люди, а серед дороги гралися рум’яні дітлахи разом із рудими безхвостими котами — ледачими, але напрочуд лагідними, — та кумедними коротколапими собачками.

На вулицях панувало справжнє пожвавлення.

Повз проходили процесії бонз, які монотонно били в тамбурини; якуніни — митні та поліцейські чиновники в гостроверхих лакованих капелюхах із двома шаблями за поясом; солдати в синіх бавовняних мундирах із білими смугами, озброєні рушницями з ударними замками; охоронці мікадо в шовкових камзолах і кольчугах; а також безліч військових різних рангів.

У Японії військова служба користувалася такою самою пошаною, з якою в Китаї часто ставилися до неї зневажливо.

Тут були й монахи, які збирали милостиню, і прочани в довгому одязі, і звичайні містяни — невисокі на зріст, із прямим чорним волоссям, великими головами, вузькими грудьми та тонкими ногами.

Колір їхньої шкіри варіювався від темно-мідного до майже білого, але вони зовсім не нагадували китайців, яких у Європі часто уявляли жовтошкірими. Японці помітно відрізнялися від своїх сусідів зовнішністю.

Серед візків, паланкінів і рикш дрібними кроками поспішали жінки. Їхні маленькі ноги були взуті в солом’яні сандалі, полотняні туфлі або витончені дерев’яні черевички.

Більшість із них не можна було назвати красунями. Вони підводили очі, туго стягували груди й, відповідно до тодішньої моди, чорнили зуби. Проте свої національні строї — кімоно, схожі на довгі халати, підперезані широкими шовковими поясами з великими бантами на спині, — носили з великою грацією.

І Паспарту мимоволі подумав, що паризька мода, мабуть, чимало запозичила саме в японок.

Кілька годин він блукав серед цього барвистого натовпу.

Його увагу привертали крамниці та базари, де продавалися всілякі дрібнички, а також витончені японські вироби із золота та срібла.

Він бачив трактири, прикрашені кольоровими прапорцями й стрічками, хоча зайти до них не міг через брак грошей.

Траплялися й чайні будиночки, де відвідувачі маленькими чашками пили гарячі ароматні напої та саке — рисовий алкогольний напій.

Бачив він і курильні, де палили тонко нарізаний тютюн. Опіуму ж, настільки поширеного в Китаї, японці майже не знали.

Згодом Паспарту вийшов за межі міста й опинився серед просторих рисових полів.

Там цвіли чудові камелії, які росли не кущами, а справжніми деревами й дарували останні пахощі пізньої осені.

За бамбуковими огорожами виднілися яблуні, вишні та сливи. Японці вирощували їх радше заради цвітіння, ніж заради плодів, і захищали від птахів за допомогою тріскачок та різноманітних лякалок.

На високих кедрах гніздилися величезні орли.

У гіллі плакучих верб стояли чаплі, задумливо балансуючи на одній нозі.

Скрізь можна було побачити ворон, качок, яструбів, диких гусей і безліч журавлів, яких японці шанобливо називали «панами» й вважали символом довголіття та щастя.

Блукаючи полями, Паспарту помітив у траві кілька фіалок.

— Чудово, — сказав він. — Будуть мені за вечерю.

Але, нахилившись понюхати квіти, виявив, що запаху вони вже не мають.

— От халепа! — пробурмотів він.

Щоправда, перед висадкою з «Карнатика» він добряче поснідав. Але після цілого дня ходьби голод знову давався взнаки.

Паспарту вже встиг помітити, що в м’ясних крамницях майже не продають ні свинини, ні баранини, ні козлятини. А знаючи, що в Японії забій великої рогатої худоби, яку використовували в господарстві, вважався мало не святотатством, він дійшов висновку, що м’ясо тут їдять нечасто.

І все ж за відсутності яловичини він із задоволенням погодився б на шматок кабанятини чи оленини, на куріпку або перепілку — словом, на будь-яку дичину чи рибу, якими зазвичай харчувалися японці разом із рисом.

Але довелося змиритися з думкою, що про вечерю цього дня можна забути.

Настала ніч.

Паспарту повернувся до японської частини міста.

Він блукав вулицями, освітленими різнокольоровими ліхтариками, спостерігав за вуличними артистами та мандрівними астрологами, які збирали навколо себе юрби цікавих людей.

Потім він знову вийшов до рейду, де мерехтіли вогні рибальських човнів. Рибалки приваблювали рибу світлом смолоскипів, що горіли над водою.

Та згодом місто почало стихати.

Вулиці спорожніли.

Замість натовпу з’явилися якуніни — нічна варта.

У своїх розкішних строях і в супроводі солдатів вони справляли враження урочистих посольських процесій.

І щоразу, побачивши такий патруль, Паспарту жартома казав сам до себе:

— Ну ось, ще один японський посол вирушає до Європи!