«Навколо світу за 80 днів» читати. Жуль Верн

«Навколо світу за 80 днів» Розділ тридцять третій,

у якому Філеас Фоґґ виявляється на висоті

За годину «Генрієтта» проминула плавучий маяк, що позначав вхід до Гудзону, обігнула мис Сенді-Гук і вийшла у відкрите море. Протягом дня вона пройшла повз Лонг-Айленд і швидко попрямувала на схід.

Наступного дня, 13 грудня, опівдні на місток піднявся чоловік, щоб визначити місцеположення судна. Читач, напевно, гадає, що це був капітан Спіді. Аж ніяк. То був Філеас Фоґґ, есквайр.

Сам капітан Спіді сидів замкнений у власній каюті й люто скаженів. І, треба визнати, мав для цього підстави.

Усе сталося дуже просто. Філеас Фоґґ прагнув потрапити до Ліверпуля, а капітан навідріз відмовлявся його туди везти. Тоді містер Фоґґ погодився на Бордо. Проте за тридцять годин перебування на борту він так уміло розпорядився своїми банкнотами, що весь екіпаж — матроси й кочегари, люди не надто дисципліновані та до того ж невдоволені своїм капітаном, — перейшов на його бік.

Саме тому тепер Філеас Фоґґ командував із містка замість Ендрю Спіді. Саме тому Ендрю Спіді сидів під замком у своїй каюті. І саме тому «Генрієтта» прямувала не до Бордо, а до Ліверпуля.

З того, як Фоґґ керував судном, можна було зробити висновок, що морська справа була йому добре знайома.

Чим завершиться ця пригода, читач дізнається згодом. Тим часом місіс Ауда була дуже стривожена, хоча всіляко намагалася цього не показувати. Фікс спершу взагалі розгубився. А Паспарту вся ця історія видавалася просто неймовірною.

Капітан Спіді стверджував, що «Генрієтта» здатна розвивати швидкість від одинадцяти до дванадцяти вузлів, і фактично її середній хід був саме таким.

Отже, за дев’ять днів — від 12 до 21 грудня — судно могло досягти берегів Англії. Щоправда, за однієї умови… А точніше, за цілої низки умов: якщо море залишатиметься відносно спокійним, якщо вітер не зміниться, якщо не станеться жодної поломки. Лише тоді «Генрієтта» зможе подолати три тисячі миль, що відділяли Нью-Йорк від Ліверпуля.

Втім, не варто забувати, що історія з «Генрієттою» у поєднанні зі справою про викрадення банківських банкнот могла завести нашого джентльмена дещо далі, ніж він сам планував.

Перші дні плавання минали за сприятливих обставин. Море було відносно спокійним, а вітер уперто тримався північно-східного напрямку. На щоглах розгорнули вітрила, і «Генрієтта» йшла вперед, наче справжній океанський лайнер.

Паспарту був у захваті. Остання витівка містера Фоґґа — щодо наслідків якої француз волів не замислюватися — викликала в нього щире захоплення. Екіпаж ще ніколи не бачив людини такої життєрадісної й невтомної.

Він запросто спілкувався з матросами, дивував їх своїми цирковими трюками, сипав дотепами та пригощав найкращими напоями.

На його думку, матроси працювали, як справжні джентльмени, а кочегари підтримували вогонь у топках із героїчною самовідданістю. Його веселий настрій швидко передався всім навколо.

Паспарту забув про минулі труднощі, небезпеки й невдачі. Тепер він думав лише про мету, що була вже зовсім близько, і палав нетерпінням не менше, ніж котли «Генрієтти».

Часто він прогулювався палубою неподалік від Фікса й кидав на нього багатозначні погляди. Але мовчав. Між колишніми приятелями вже не було тієї довіри, що колись їх поєднувала.

Сам Фікс, правду кажучи, вже майже нічого не розумів. Захоплення «Генрієтти», підкуп екіпажу, Фоґґ, який керував судном, мов досвідчений капітан, — усе це збивало його з пантелику.

Він більше не знав, що думати. Хоча, зрештою, людина, яка почала з викрадення п’ятдесяти п’яти тисяч фунтів стерлінгів, цілком могла завершити свою кар’єру викраденням цілого корабля.

І Фікс, цілком природно, дійшов висновку, що під проводом Фоґґа «Генрієтта» прямує зовсім не до Ліверпуля, а до якогось іншого місця, де злодій, який уже майже став піратом, почуватиметься цілком у безпеці. Треба визнати, що таке припущення виглядало доволі правдоподібним, і детектив почав серйозно шкодувати, що взагалі вплутався в цю історію.

Капітан Спіді й далі шалів у своїй каюті. Паспарту, якому доручили приносити йому їжу, попри свою силу й спритність поводився вкрай обережно. Здавалося, містер Фоґґ узагалі забув про існування капітана.

Тринадцятого грудня «Генрієтта» минула Ньюфаундлендську банку. Перехід через цю частину Атлантики завжди був непростим, особливо взимку, коли тут часто лютують шторми й густі тумани. Ще напередодні барометр різко впав, попереджаючи про зміну погоди. І справді, вночі температура помітно знизилася, а вітер повернув на південний схід.

Це створювало серйозні труднощі. Щоб не збиватися з курсу, містер Фоґґ наказав прибрати вітрила й збільшити подачу пари. Проте бурхливе море все одно сповільнювало хід судна. Високі хвилі важко билися об форштевень, а сильна кільова хитавиця додатково зменшувала швидкість. Вітер дедалі холоднішав і загрожував перерости в справжній шторм.

Ставала очевидною ще одна небезпека: невдовзі «Генрієтта» могла вже не витримати натиску хвиль. Але й спроба втекти від негоди загрожувала новими ризиками.

Обличчя Паспарту темнішало разом із небом. Уже два дні його не полишала тривога. Та Філеас Фоґґ був досвідченим моряком, добре знався на боротьбі зі стихією й уперто вів судно вперед, не зменшуючи ходу.

Коли «Генрієтта» не могла піднятися на хвилю, вона прорізала її наскрізь і все одно просувалася далі, хоч палубу раз у раз заливали потоки води. Іноді хвилі так високо підкидали корму, що гвинт виринав із води й його лопаті шалено крутилися в повітрі. Але попри все судно продовжувало рухатися вперед.

На щастя, вітер не набрав руйнівної сили. Це був не ураган, який мчить зі швидкістю дев’яносто миль на годину, а лише дуже сильний вітер. Проте він уперто дув із південного сходу й не дозволяв знову поставити вітрила, а їхня допомога зараз була б надзвичайно доречною.

Шістнадцятого грудня минуло сімдесят п’ять днів відтоді, як мандрівники вирушили з Лондона. Загалом «Генрієтта» ще не надто відставала від розрахунку, і підстав для серйозної тривоги поки не було. Найскладніша частина маршруту залишилася позаду, а попереду була трохи більше ніж половина всієї відстані.

Улітку за успіх подорожі можна було б майже ручатися. Узимку ж усе залежало від примх погоди.

Паспарту не висловлював своїх думок уголос. У душі він сподівався, що якщо вітер не допоможе, то виручить пара.

Саме цього дня на палубу піднявся механік. Він знайшов містера Фоґґа й почав жваво щось із ним обговорювати.

Невідомо чому — можливо, через якесь недобре передчуття, — француза раптом охопило занепокоєння. Він залюбки пожертвував би одним вухом, аби другим почути розмову на містку. І все ж кілька фраз до нього долинули.

— Ви впевнені у своїх підрахунках? — запитав містер Фоґґ.

— Цілком упевнений, сер, — відповів механік. — Не забувайте, що від самого виходу в море працюють усі котли. Якби ми прямували до Бордо звичайним ходом, запасів вугілля вистачило б із надлишком. Але для переходу від Нью-Йорка до Ліверпуля на повній потужності його недостатньо.

— Я подумаю над цим, — спокійно відповів містер Фоґґ.

Паспарту все зрозумів.

Його охопила справжня паніка.

Вугілля закінчувалося!

«Ну що ж, — подумав він, — якщо мій пан упорається ще й із цим, то він справді велика людина!»

Згодом він випадково зустрівся з Фіксом і не втримався, щоб не поділитися новиною.

— То ви все ще вважаєте, — процідив детектив крізь зуби, — що ми прямуємо до Ліверпуля?

— А куди ж іще, хай йому грець! — вигукнув Паспарту.

— Бовдур! — кинув поліцейський інспектор і, знизавши плечима, відійшов.

Паспарту мало не вибухнув від обурення. Він уже хотів як слід відповісти на таку образу, але вчасно стримався. Зрештою, бідолашний Фікс, мабуть, тяжко переживав свою невдачу, а ця безглузда навколосвітня гонитва, схоже, добряче вдарила по його самолюбству.

Тож француз великодушно вирішив пробачити йому цей випад.

На що ж розраховував Філеас Фоґґ? Важко було здогадатися. Та, схоже, цей незворушний джентльмен уже ухвалив якесь рішення, адже того самого вечора покликав механіка й сказав:

— Підтримуйте вогонь і тримайте повний хід, доки вистачить пального.

За кілька хвилин із труб «Генрієтти» повалили густі клуби диму.

Судно мчало на повній потужності, але вже через два дні, вісімнадцятого грудня, механік доповів, що запасів вугілля залишилося менш ніж на добу.

— Не зменшуйте вогонь, — наказав містер Фоґґ. — Навпаки, підніміть тиск пари.

Близько полудня, визначивши координати судна, Філеас Фоґґ покликав Паспарту й наказав привести капітана Спіді. Слуга вислухав це розпорядження з таким виразом обличчя, ніби йому веліли випустити з клітки розлюченого тигра.

— Ох і лютуватиме ж він! — пробурмотів він, спускаючись із містка.

І справді, за кілька хвилин серед криків і прокльонів до рубки буквально влетіла жива бомба. Цією бомбою був капітан Спіді.

Здавалося, вона ось-ось вибухне.

— Де ми?! — загорлав він із порога, задихаючись від люті.

Здавалося, його ось-ось вразить апоплексичний удар.

— Де ми?! — повторив він, багряний від гніву.

— За сімсот сімдесят миль від Ліверпуля, — незворушно відповів Філеас Фоґґ.

— Пірат! — прохрипів Ендрю Спіді.

— Я попросив покликати вас, пане…

— Морський розбійник!

— …щоб запропонувати вам продати мені судно, — спокійно завершив Фоґґ.

— Ні! Тисяча чортів, ні!

— Річ у тім, що я змушений буду його спалити.

— Спалити моє судно?!

— Так. Принаймні всі дерев’яні частини. У нас закінчується паливо.

— Спалити моє судно! — заволав капітан, остаточно втративши здатність висловлюватися зв’язно. — Судно, яке коштує п’ятдесят тисяч доларів!

— Ось вам шістдесят тисяч, — відповів Філеас Фоґґ, простягаючи йому пачку банкнот.

Цей жест справив на Ендрю Спіді майже магічне враження. Жоден американець не залишиться байдужим до шістдесяти тисяч доларів.

Капітан миттєво забув і про свій гнів, і про ув’язнення, і про ненависть, яку ще хвилину тому відчував до Філеаса Фоґґа. Судну було вже двадцять років, тож така оборудка була справжньою знахідкою.

Бомба більше не могла вибухнути — Фоґґ просто висмикнув із неї ґніт.

— А залізний корпус залишається мені… — уже значно спокійніше мовив капітан.

— Так. Корпус і машина. Ви згодні?

— Згоден.

Ендрю Спіді вихопив пачку банкнот із рук Філеаса Фоґґа, швидко перелічив їх і заховав до кишені.

Під час цієї сцени Паспарту аж зблід. Фікса мало не вразив удар.

Було витрачено близько двадцяти тисяч фунтів стерлінгів, а тепер цей дивак ще й залишає власникові корпус і машину — тобто майже все, що становило основну цінність судна!

Щоправда, викрадена з банку сума сягала п’ятдесяти п’яти тисяч фунтів…

— Не дивуйтеся, — сказав містер Фоґґ Ендрю Спіді, коли той уже сховав гроші. — Якщо я не прибуду до Лондона двадцять першого грудня о восьмій сорок п’ять вечора, то втрачу двадцять тисяч фунтів стерлінгів. А оскільки в Нью-Йорку я запізнився на пакетбот і ви відмовилися доставити мене до Ліверпуля…

— І правильно зробив, п’ятдесят тисяч чортів! — вигукнув Ендрю Спіді. — Адже завдяки цьому я заробив щонайменше сорок тисяч доларів!

Потім, трохи заспокоївшись, він додав:

— Знаєте що, капітане…

— Фоґґ.

— Авжеж, капітане Фоґґ. А у вас таки є щось від справжнього янкі!

Сказавши це, він був переконаний, що робить комплімент.

Уже збираючись піти, капітан почув голос Фоґґа:

— Отже, тепер судно належить мені?

— Безумовно. Від кіля до клотика. Щоправда, тільки його дерев’яна частина.

— Чудово. Тоді накажіть розібрати всі внутрішні перегородки й використати їх як паливо.

Неважко уявити, скільки сухої деревини потрібно було, щоб підтримувати достатній тиск у котлах.

Того ж дня в топках згоріли рубка, каюти та значна частина внутрішніх приміщень.

Наступного дня, дев’ятнадцятого грудня, прийшла черга рангоуту й запасних щогл. Їх зрубали та порізали на паливо.

Екіпаж працював із дивовижною завзятістю.

Паспарту рубав, пиляв, тягав колоди й працював за десятьох.

Здавалося, над судном пронісся справжній руйнівний вихор.

На ранок двадцятого грудня зникли фальшборт, усі надбудови над ватерлінією й значна частина палуби.

«Генрієтта» тепер нагадувала радше плавучий понтон, ніж корабель.

Того дня на обрії показалося узбережжя Ірландії та вогні маяка Фастнет.

Однак о десятій годині вечора судно перебувало лише на траверзі Квінстауна.

До кінцевого терміну Філеасові Фоґґу залишалося лише двадцять чотири години.

За цей час навіть на максимальній швидкості «Генрієтта» могла дістатися лише Ліверпуля.

Але тепер у відважного джентльмена вже не залишилося чим підтримувати пару.

— Мені справді шкода вас, сер, — сказав капітан Спіді, який мимоволі перейнявся долею містера Фоґґа. — Усе складається проти вас. Ми ще тільки біля Квінстауна.

— А! — мовив Фоґґ. — То це його вогні?

— Так.

— Ми можемо зайти до гавані?

— Не раніше ніж за три години. Треба чекати припливу.

— Що ж, зачекаємо, — спокійно відповів містер Фоґґ.

Дивлячись на нього, неможливо було здогадатися, що він готується до своєї останньої сутички з невблаганною долею.

Квінстаун — невеликий порт на узбережжі Ірландії, де трансатлантичні пароплави вивантажували пошту зі Сполучених Штатів. Звідти її кур’єрськими потягами доставляли до Дубліна, а потім швидкохідними пароплавами перевозили до Ліверпуля. Завдяки цьому пошта прибувала на дванадцять годин раніше за найшвидші океанські пакетботи.

Саме ці дванадцять годин і хотів виграти Філеас Фоґґ.

Замість того щоб прибути до Ліверпуля на «Генрієтті» лише наступного вечора, він сподівався опинитися там уже опівдні, а отже — встигнути дістатися Лондона до восьмої години сорока п’яти хвилин вечора.

Близько першої години ночі, під час припливу, «Генрієтта» увійшла до порту Квінстаун.

Філеас Фоґґ міцно потис руку капітанові Спіді, який залишився на своєму обдертому судні. Втім, навіть у такому стані воно коштувало щонайбільше половину тієї суми, яку капітан уже отримав.

Пасажири зійшли на берег.

Саме цієї миті Фікс відчув найсильніше бажання заарештувати Філеаса Фоґґа.

Проте він цього не зробив.

Чому?

Яка боротьба точилася в його душі?

Чи змінив він свою думку про Фоґґа?

Чи зрозумів нарешті, що помилявся?

Як би там не було, Фікс не розлучився з джентльменом.

Разом із Фоґґом, місіс Аудою та Паспарту, який іще не встиг отямитися від пережитого, він о пів на другу ночі сів у Квінстауні на потяг. На світанку вони прибули до Дубліна й одразу пересідали на поштовий пароплав.

Це був справжній сталевий таран із надзвичайно потужною машиною, який не оминав хвилі, а розрізав їх просто навпіл.

О 11:40 ранку 21 грудня Філеас Фоґґ ступив на ліверпульську набережну.

Від Лондона його відділяло лише шість годин.

Саме тоді до нього підійшов Фікс, поклав руку йому на плече й показав свої повноваження.

— Ви пан Філеас Фоґґ?

— Так, пане.

— Іменем королеви ви заарештовані.

«Навколо світу за 80 днів» Розділ тридцять четвертий,

У якому Паспарту має нагоду невдало пожартувати

Філеас Фоґґ сидів у в’язниці. Його замкнули в поліцейському відділку при ліверпульській митниці, де він мав провести ніч, чекаючи на відправлення до Лондона.

У мить арешту Паспарту хотів накинутися на детектива, але полісмени його стримали. Місіс Ауда, яка нічого не знала, була приголомшена такою грубістю і не могла зрозуміти, що відбувається. Паспарту пояснив їй ситуацію. Містера Фоґґа — цього чесного й відважного джентльмена, якому вона завдячувала своїм життям, — заарештували як злочинця.

Ауда рішуче заперечувала таке звинувачення. Вона обурювалася і плакала, усвідомлюючи, що не може нічим допомогти своєму рятівникові.

Що ж до Фікса, то він заарештував нашого джентльмена, бо так велів його службовий обов’язок — незалежно від того, винен той чи ні. Розібратися в цьому мало правосуддя.

У цей час Паспарту раптом спало на думку страшне припущення: а що, як у всьому винен він сам? Справді, навіщо було приховувати від містера Фоґґа всю цю історію? Чому, дізнавшись, хто такий Фікс і яку мету він переслідує, не попередив свого господаря? Якби Філеас Фоґґ знав про це заздалегідь, він без труднощів довів би свою невинуватість. Тоді він точно не возив би власним коштом цього проклятого детектива, який лише й чекав нагоди заарештувати його, щойно вони ступлять на землю Сполученого Королівства.

Думаючи про свою легковажність і необачність, бідолаха нещадно себе картав. Він плакав, і дивитися на нього було боляче. Здавалося, він ладен був розбити собі голову.

Попри холод, місіс Ауда й Паспарту залишилися біля входу до митниці. Вони не хотіли йти, не побачивши містера Фоґґа бодай ще раз.

А наш джентльмен був остаточно й безповоротно розорений, і сталося це саме тоді, коли він уже майже досяг своєї мети. Цей арешт зруйнував усе. Прибувши до Ліверпуля об одинадцятій сорок ранку 21 грудня, він ще мав у запасі дев’ять годин і п’ять хвилин, адже повинен був з’явитися в Реформ-клубі о восьмій сорок п’ять вечора, а дорога до Лондона займала лише шість годин.

Якби хтось у ту хвилину міг зазирнути до митниці, то побачив би містера Фоґґа, який нерухомо сидів на дерев’яній лаві, як завжди спокійний і незворушний. Не можна сказати, що він змирився зі своєю долею, але навіть цей останній удар не зміг похитнути його зовнішнього спокою. Можливо, всередині в ньому вирувала справжня буря.

Рано чи пізно вона мала б вирватися назовні. Нам цього не знати. Але Філеас Фоґґ, як і раніше, залишався спокійним і просто чекав… Чого саме? Чи жевріла в його душі бодай крихта надії? Чи вірив він іще в успіх після того, як за ним зачинилися тюремні двері?

Хай там як, містер Фоґґ обережно поклав свій годинник на стіл і не відводив очей від стрілок. Він не промовив ані слова, проте в його погляді відчувалася особлива напруга.

У будь-якому разі становище було надзвичайно тяжким, і для того, хто не міг зазирнути в думки Філеаса Фоґґа, воно виглядало так:

Якщо Філеас Фоґґ чесна людина — він розорений.

Якщо він злочинець — його спіймали.

Чи думав він про порятунок? Чи шукав спосіб вибратися з в’язниці? Чи замислювався над втечею? Можливо. Принаймні він раптом підвівся, кілька разів пройшовся кімнатою, але двері були міцно замкнені, а вікно надійно захищене ґратами. Тоді він знову сів, дістав із гаманця свій маршрут і навпроти рядка:

«21 грудня, субота, Ліверпуль»

дописав:

«80-й день, 11 година 40 хвилин ранку».

Після цього він знову став чекати.

Годинник на будівлі митниці пробив першу. Містер Фоґґ помітив, що його власний годинник поспішав на дві хвилини.

Друга година! Якби він зараз сів на кур’єрський потяг, то ще встиг би прибути до Реформ-клубу вчасно. На його чолі промайнула легка тінь занепокоєння.

О другій годині тридцять три хвилини ззовні почувся якийсь шум, рипнули двері, долинули голоси Паспарту й Фікса.

В очах містера Фоґґа спалахнув вогник.

Двері поліцейського посту відчинилися, і він побачив місіс Ауду, Паспарту та детектива.

Фікс важко дихав, його волосся було розпатлане. Він ледве міг говорити.

— Пане, — пробурмотів він, — пане… пробачте… жахлива помилка… справжнього злодія заарештували ще три дні тому… Ви… ви вільні!..

Філеас Фоґґ був вільний.

Він підійшов до детектива. Уважно подивившись йому просто в очі, містер Фоґґ зробив перший і, мабуть, останній стрімкий рух у своєму житті: відвів обидві руки назад і з точністю механізму вдарив кулаком нещасного інспектора.

— От це удар, хай йому грець! — вигукнув Паспарту і, як справжній француз, не втримався від дошкульного жарту: — Ось вам чудовий урок англійського боксу!

Збитий з ніг, Фікс не сказав ані слова. Він отримав те, на що заслужив.

Містер Фоґґ, місіс Ауда й Паспарту поспіхом залишили митницю. Вони вскочили до карети й уже за кілька хвилин були на вокзалі.

Філеас Фоґґ запитав про експрес до Лондона.

Була друга година сорок хвилин.

Експрес до Лондона вирушив тридцять п’ять хвилин тому.

Тоді Філеас Фоґґ наказав подати спеціальний поїзд.

На станції стояло кілька потужних локомотивів, однак за правилами залізничного руху екстрений поїзд не міг вирушити раніше третьої години дня.

Рівно о третій годині Філеас Фоґґ, пообіцявши машиністові щедру винагороду, разом із молодою жінкою та своїм вірним слугою помчав у напрямку Лондона.

За п’ять із половиною годин потрібно було подолати відстань між Ліверпулем і Лондоном. Це було цілком можливо, якби колія залишалася вільною. Але в дорозі траплялися вимушені затримки, і коли наш джентльмен прибув на лондонський вокзал, усі міські годинники показували без десяти дев’ята.

Філеас Фоґґ здійснив навколосвітню подорож, але прибув до Лондона на п’ять хвилин пізніше встановленого терміну.

Він програв.