«Навколо світу за 80 днів» читати. Жуль Верн

«Навколо світу за 80 днів» Розділ тридцять перший,

у якому детектив Фікс надто переймається інтересами містера Фоґґа

Філеас Фоґґ запізнювався на двадцять годин. Паспарту, який мимоволі став причиною цієї затримки, був у розпачі. Він був певен, що занапастив справу свого пана.

До містера Фоґґа підійшов поліцейський інспектор і, пильно дивлячись йому в очі, запитав:

— Ви й справді дуже поспішаєте?

— Так, — відповів Філеас Фоґґ.

— Перепрошую за наполегливість, — вів далі Фікс. — Вам необхідно прибути до Нью-Йорка одинадцятого числа до дев’ятої години вечора, тобто до відплиття пакетбота на Ліверпуль?

— Саме так.

— І якби напад індіанців не затримав вашу подорож, ви були б у Нью-Йорку одинадцятого вранці?

— Так. За дванадцять годин до відплиття пакетбота.

— Добре. Ви втратили двадцять годин. Двадцять мінус дванадцять — залишається вісім. Отже, треба відіграти ці вісім годин. Чи готові ви спробувати?

— Пішки? — запитав містер Фоґґ.

— Ні, на санях, — відповів Фікс. — На санях із вітрилом. Один чоловік запропонував мені такий спосіб пересування.

Йшлося про того самого незнайомця, який уночі підходив до нього на вокзалі; тоді Фікс відхилив його пропозицію.

Філеас Фоґґ нічого не сказав. Та коли Фікс показав на чоловіка, який прогулювався перед будівлею вокзалу, джентльмен підійшов до нього. За хвилину Філеас Фоґґ і американець на прізвище Мадж увійшли до сараю біля стіни форту Керні.

Там містер Фоґґ побачив доволі незвичайний транспортний засіб — щось на кшталт платформи, встановленої на двох довгих колодах, трохи загнутих спереду, наче полози саней. На платформі вільно могли розміститися п’ятеро або шестеро людей. До її передньої частини була прикріплена висока щогла з великим косим вітрилом.

У нижню частину щогли, укріпленої металевими вантами, впирався залізний бушприт, на якому встановлювався великий клівер. У задній частині саней було влаштовано щось на зразок стерна, що давало змогу керувати всім пристроєм.

Отже, це були сани, обладнані подібно до шлюпа. Узимку, коли залізничний рух на засніжених рівнинах часто зупиняється через перемети, такі сани використовували для швидких переїздів між станціями. Їхні ходові якості були чудові — значно кращі, ніж у гоночних яхт, адже їм не загрожувало перекидання. За попутного вітру вони ковзали рівниною навіть швидше за кур’єрський потяг.

Невдовзі містер Фоґґ і власник цього сухопутного корабля дійшли згоди. Вітер дув із заходу й був досить сильним. Сніг ущільнився, і Мадж запевняв, що за кілька годин доставить містера Фоґґа до Омахи. А звідти часто відходили потяги, і кілька залізничних ліній вели до Чикаґо та Нью-Йорка. Отже, втрачений час ще можна було надолужити, тож зволікати не було сенсу.

Щоб уберегти жінку від незручностей подорожі просто неба — тим більше що холодний вітер через швидкий рух здавався б ще дошкульнішим, — містер Фоґґ запропонував місіс Ауді залишитися на станції Керні під опікою Паспарту. Слуга мав би доправити її до Європи іншим, комфортнішим маршрутом і в кращих умовах.

Та місіс Ауда відмовилася. Вона не хотіла розлучатися з містером Фоґґом. Це рішення дуже потішило Паспарту, який ні за що на світі не бажав залишати свого пана, особливо в товаристві самого лише Фікса.

Що в цей час думав поліцейський інспектор, сказати важко. Чи похитнулася його впевненість у винуватості містера Фоґґа після повернення того до Керні? А може, навпаки, він бачив у ньому надзвичайно спритного злочинця, який розраховував, що після навколосвітньої подорожі опиниться в Англії, де почуватиметься цілком у безпеці?

Ймовірно, Фікс і справді змінив свою думку про Філеаса Фоґґа, але його рішучість виконати свій обов’язок залишалася непохитною. Саме тому він чи не найбільше за всіх прагнув якнайшвидше повернутися до Англії.

О восьмій годині ранку сани були готові до від’їзду. Мандрівники — їх уже важко було назвати пасажирами — зайняли свої місця, щільно закутавшись у дорожні ковдри. Два величезні вітрила напнулися під вітром, і сани ковзнули по затверділому снігу зі швидкістю сорок миль на годину.

Відстань між фортом Керні та Омахою по прямій — «по польоту бджоли», як кажуть американці, — становила не більш як двісті миль. Якби вітер і надалі залишався попутним, її можна було подолати за п’ять годин. Якщо не трапиться жодної затримки, то вже о першій годині дня сани мали прибути до Омахи.

Це була справді незвичайна подорож. Мандрівники сиділи, тісно притиснувшись один до одного, і майже не могли розмовляти. Мороз, який через швидкість руху відчувався ще гостріше, перехоплював подих. Сани ковзали рівниною так само легко, як корабель по спокійній воді, — без найменшого струсу чи хитання. Коли вітер посилювався, здавалося, що вони летять над землею на своїх вітрилах, наче на велетенських крилах.

Мадж упевнено тримав курс, вправно працюючи стерном і спрямовуючи сани майже точно по прямій. Усі вітрила були поставлені. Клівер переставили, підняли стеньгу й розгорнули топсель — усе це ще більше збільшувало швидкість. Точно обчислити її було неможливо, але вона без сумніву становила не менше сорока миль на годину.

— Якщо нічого не зламається, прибудемо вчасно, — зауважив Мадж.

І він справді був зацікавлений у тому, щоб дістатися вчасно, адже містер Фоґґ, вірний своїм принципам, пообіцяв йому щедру винагороду.

Рівнина, яку навпростець перетинали сани, була пласка, мов морська гладінь. Вона нагадувала величезне замерзле озеро. Залізниця в цій місцевості проходила з південного заходу на північний захід через Ґранд-Айленд, Колумбус — велике місто штату Небраска, — Скулер, Фримонт і Омаху, невідступно тягнучись уздовж правого берега Платт-рівер.

Сани ж значно скорочували шлях, рухаючись по хорді дуги, яку описувала залізнична лінія. Мадж не боявся затримки біля Платт-рівер, що перед Фримонтом утворює невеликий вигин, адже річка була скута кригою. Отже, на всьому маршруті не було жодної природної перешкоди, і Філеас Фоґґ міг остерігатися лише двох речей: поломки саней або зміни чи затихання вітру.

Та вітер не слабшав. Навпаки — він дужчав. Його пориви були такими сильними, що згинали щоглу, укріплену металевими вантами.

Троси гули під натиском повітря, мов струни велетенського музичного інструмента. Здавалося, невидимий музикант водить по них смичком. І сани мчали вперед під дивну, протяжну мелодію надзвичайної сили.

— Ці троси звучать у квінту й октаву, — зауважив Філеас Фоґґ.

Це була єдина фраза, яку він промовив за весь переїзд.

Місіс Ауда була щільно закутана в ковдри та хутра, які, наскільки це було можливо, захищали її від холоду.

Паспарту жадібно вдихав морозне повітря. Його обличчя палало червоним, наче сонце на заході, затягнуте туманом. Із властивим йому невичерпним оптимізмом він знову повірив в успіх. Тож замість того, щоб прибути до Нью-Йорка вранці, вони прибудуть увечері — аби тільки ще застати пакетбот, що вирушає до Ліверпуля.

Паспарту навіть хотілося потиснути руку своєму несподіваному союзникові Фіксу. Він пам’ятав, що саме детектив знайшов ці вітрильні сани і що лише завдяки йому його пан має шанс вчасно дістатися до Омахи. Проте якесь внутрішнє чуття стримало його, і він не відмовився від своєї звичної настороженості щодо Фікса.

У будь-якому разі Паспарту знав одне: він ніколи не забуде жертви, на яку без вагань пішов його пан, щоб визволити його з рук індіанців племені сіу. Заради цього містер Фоґґ ризикував не лише своїми грошима, а й власним життям. Ні, такого його слуга не забуде ніколи.

Поки кожен із мандрівників був занурений у власні думки, сани стрімко неслися над безкраїм сніговим простором. Час від часу вони перетинали невеликі річки — притоки або притоки приток Літл-Блу-рівер, але цього ніхто не помічав, адже і поля, і водотоки вкривав суцільний білий покрив. Рівнина була безлюдною. Вона простягалася між Тихоокеанською залізницею та гілкою, що вела від форту Керні до Сент-Джозефа, і нагадувала величезний незаселений острів.

Ні поселень, ні станцій, ні навіть форту. Лише зрідка траплялися самотні покручені деревця, засипані снігом і зігнуті під натиском вітру. Іноді над рівниною пролітали зграї диких птахів. Часом за саньми кидалися голодні худі койоти, сподіваючись поживитися бодай чимось.

Паспарту, тримаючи напоготові револьвер, був готовий стріляти в найближчих із них.

Якби із саньми трапилася якась пригода, мандрівникам довелося б нелегко серед цих лютих хижаків. Але сани були надійними, мчали вперед із незмінною швидкістю, і незабаром зграя виючих звірів залишилася далеко позаду.

Опівдні Мадж за певними ознаками зрозумів, що вони вже проминули Платт-рівер. Він нічого не сказав, але відтепер був упевнений, що до Омахи залишається не більше двадцяти миль.

І справді, менш ніж за годину вправний керманич відпустив стерно й заходився поспіхом згортати вітрила. За інерцією сани пролетіли ще близько пів милі й нарешті зупинилися. Вказавши на низку дахів, вкритих снігом, Мадж сказав:

— Ось ми й прибули.

Прибули! На станцію, звідки щодня вирушають численні потяги до східних штатів Сполучених Штатів!

Паспарту й Фікс зіскочили на землю й заходилися розминати заціпеніле від холоду тіло. Потім допомогли зійти з саней місіс Ауді та містерові Фоґґу. Джентльмен щедро розрахувався з Маджем, а Паспарту по-дружньому потиснув йому руку. Після цього всі поспішили до вокзалу.

В Омасі — одному з найважливіших центрів штату Небраска — завершувалася Тихоокеанська залізниця, що з’єднувала басейн Міссісіпі з Тихим океаном. Саме звідси починалася інша лінія — Чикаґо-Рок-Айлендська залізниця, яка прямувала на схід і налічувала п’ятдесят станцій до самого Чикаґо.

Потяг прямого сполучення вже був готовий до відправлення. Філеас Фоґґ і його супутники ледве встигли зайняти місця у вагоні. Самого міста Омаха вони майже не побачили, але Паспарту зовсім не шкодував про це: він чудово розумів, що зараз не час для оглядин.

На великій швидкості потяг промчав через штат Айова, минувши Каунсил-Блафс, Де-Мойн і Айова-Ситі. Уночі, поблизу Давенпорта, він перетнув Міссісіпі, а через Рок-Айленд увійшов до штату Іллінойс. Наступного дня, 10 грудня, о четвертій годині пополудні потяг прибув до Чикаґо — міста, яке вже встигло відродитися після руйнівної пожежі й тепер ще величніше розкинулося на берегах дивовижного озера Мічиґан.

Від Чикаґо до Нью-Йорка — дев’ятсот миль. Потягів тут було вдосталь, і містер Фоґґ без зволікання пересів на інший. Швидкісний локомотив лінії Піттсбург — Форт-Вейн — Чикаґо мчав на всіх парах, ніби й сам розумів, що шановному джентльменові не можна втрачати ані хвилини.

Він блискавкою пролетів через Індіану, Огайо, Пенсильванію та Нью-Джерсі, минаючи міста з античними назвами. У багатьох із них уже були прокладені вулиці та діяла кінна залізниця, але ще не стояли будинки.

Нарешті попереду зблиснули води Гудзону, і 11 грудня о одинадцятій годині п’ятнадцять хвилин вечора потяг зупинився на вокзалі, розташованому на правому березі річки, просто навпроти причалу пароплавів компанії «Кунардлайн».

Пароплав «Китай», що вирушав до Ліверпуля, підняв якір сорок п’ять хвилин тому.

«Навколо світу за 80 днів» Розділ тридцять другий,

у якому Філеас Фоґґ вступає у відкриту боротьбу з невдачею

Разом із пароплавом «Китай», здавалося, відпливли й останні надії Філеаса Фоґґа.

Справді, жоден із пакетботів, що курсували між Європою та Америкою, — ані судна французької Трансатлантичної компанії, ані кораблі компаній «Вайт Стар Лайн», «Інман» чи Гамбурзької лінії — не могли допомогти йому.

Пароплав «Перейр» французької Трансатлантичної компанії, чиї чудові судна не поступалися жодним іншим за швидкістю, а за комфортом навіть перевершували їх, вирушав лише 14 грудня, тобто через два дні. До того ж, як і кораблі Гамбурзької лінії, він прямував не до Ліверпуля чи Лондона, а до Гавра. Додатковий переїзд із Гавра до Саутгемптона забрав би ще дорогоцінний час і остаточно перекреслив усі розрахунки Філеаса Фоґґа.

Що ж до пароплавів компанії «Інман», один із яких — «Місто Париж» — мав відплисти наступного дня, то на них також не варто було покладати надій. Ці судна призначалися насамперед для перевезення емігрантів. Їхні машини були недостатньо потужними, тому значну частину шляху вони проходили під вітрилами. Через це їхня швидкість була невисокою, а перехід через Атлантику тривав довше, ніж залишалося містерові Фоґґу часу для виграшу парі.

Усе це наш джентльмен з’ясував за допомогою свого путівника Бредшоу, де містилися докладні відомості про всі океанські пароплавні лінії.

Паспарту був приголомшений. Думка про те, що вони запізнилися на пакетбот лише на сорок п’ять хвилин, не давала йому спокою. Він звинувачував тільки себе. Замість того щоб допомагати своєму господареві, він, здавалося, лише створював нові труднощі.

Згадуючи всі пригоди й невдачі цієї подорожі, підраховуючи витрати, яких можна було уникнути, думаючи про величезне парі та про кошти, витрачені на мандрівку, що тепер, здавалося, втратила будь-який сенс, бідолаха нещадно картав себе.

Та Філеас Фоґґ не промовив йому жодного докірливого слова. Покидаючи пристань трансатлантичних пароплавів, він лише звернувся до своїх супутників:

— Ходімо. Завтра щось вигадаємо.

Містер Фоґґ, місіс Ауда, Фікс і Паспарту переправилися через Гудзон на невеликому пароплаві, після чого сіли у фіакр, який доставив їх до готелю «Сент-Ніколас» на Бродвеї. Там вони винайняли кілька кімнат і залишилися на ніч.

Для Філеаса Фоґґа, який завжди спав міцно й спокійно, ця ніч минула швидко. Для місіс Ауди та її супутників, яким тривога не давала заснути, вона видалася нескінченною.

Настало 12 грудня.

Від сьомої години ранку 12 грудня до восьмої години сорока п’яти хвилин вечора 21 грудня залишалося дев’ять діб, тринадцять годин і сорок п’ять хвилин.

Якби напередодні Філеас Фоґґ встиг сісти на «Китай» — один із найшвидших пароплавів компанії «Кунардлайн», — він без жодних труднощів прибув би до Ліверпуля, а звідти й до Лондона точно вчасно.

Вранці містер Фоґґ вийшов із готелю, наказавши слузі чекати на нього та попередити місіс Ауду, щоб вона будь-якої миті була готова до від’їзду.

Потім він вирушив до берега Гудзону. Серед численних суден, що стояли біля причалів, він уважно шукав ті, які ось-ось мали вийти в море.

На багатьох уже майоріли прапори. З ранковим припливом вони збиралися залишити гавань. Щодня з величезного нью-йоркського порту в усі куточки світу вирушали десятки кораблів. Проте більшість із них були вітрильниками, а тому зовсім не підходили для задуму містера Фоґґа.

Остання спроба нашого джентльмена, здавалося, ось-ось мала зазнати невдачі. Та раптом він помітив судно, що стояло на якорі біля Беттері, приблизно за кабельтов від берега. Це був вантажний гвинтовий пароплав витончених обрисів. Із його труби густо валував дим, що свідчило про близьке відплиття.

Філеас Фоґґ найняв човен, сів у нього й за кілька помахів весел дістався до трапа «Генрієтти» — пароплава із залізним корпусом і дерев’яними надбудовами.

Капітан «Генрієтти» стояв на містку. Піднявшись на борт, Філеас Фоґґ попросив покликати його. Той з’явився майже одразу.

Це був чоловік років п’ятдесяти, справжній морський вовк — суворий, запальний і, судячи з усього, не надто люб’язний. Вирячкуваті зеленкуваті очі, руде волосся, кремезна постать — він зовсім не скидався на людину світського товариства.

— Ви капітан? — запитав містер Фоґґ.

— Так.

— Я Філеас Фоґґ із Лондона.

— А я Ендрю Спіді з Кардіффа.

— Ви незабаром відпливаєте?

— За годину.

— І куди прямуєте?

— До Бордо.

— Який маєте вантаж?

— Самий баласт. У трюмі лише каміння.

— А пасажири є?

— Пасажирів немає. І не буде. Занадто клопіткий і галасливий товар.

— Ваше судно швидкоходне?

— Одинадцять-дванадцять вузлів. «Генрієтта» добре відома своїм ходом.

— Чи погодитеся ви доставити мене до Ліверпуля? Мене і ще трьох осіб.

— До Ліверпуля? Чому не до Китаю?

— Я сказав — до Ліверпуля.

— Ні.

— Не бажаєте?

— Ні. Я йду до Бордо і піду саме до Бордо.

— Ні за які гроші?

— Ні за які.

Капітан промовив це таким тоном, що не залишав місця для подальших заперечень.

— Але ж власники «Генрієтти»… — почав Філеас Фоґґ.

— Власник тут я, — перебив його капітан. — Судно належить мені.

— Тоді я його зафрахтую.

— Ні.

— Тоді куплю.

— Ні.

Філеас Фоґґ навіть не змінився на обличчі. Проте його становище було справді складним. Нью-Йорк — не Гонконг, а капітан «Генрієтти» — не власник «Танкадери». Досі гроші допомагали джентльменові долати будь-які перепони. Тепер вони виявилися безсилими.

А втім, переправитися через Атлантичний океан потрібно було будь-що. Інакше довелося б удаватися до польоту на повітряній кулі — задуму не лише небезпечного, а й практично нездійсненного.

Проте, схоже, містерові Фоґґу спала на думку інша ідея. Після короткої паузи він звернувся до капітана:

— Гаразд. Чи погодитеся ви доставити мене до Бордо?

— Ні. Навіть за двісті доларів.

— Я пропоную вам дві тисячі.

— З кожного?

— З кожного.

— І вас четверо?

— Четверо.

Капітан Спіді почав так завзято терти собі чоло, ніби збирався стерти з нього шкіру. Вісім тисяч доларів — і при цьому не потрібно змінювати маршрут! Заради такої суми можна було на якийсь час забути про свою нелюбов до вантажу, який називається пасажирами. Зрештою, пасажири, що платять по дві тисячі доларів кожен, — це вже не пасажири, а надзвичайно цінний товар.

— Я відпливаю о дев’ятій годині, — коротко мовив капітан Спіді. — Якщо ви та ваші супутники…

— О дев’ятій ми будемо на борту, — так само стисло відповів Філеас Фоґґ.

Була восьма тридцять ранку. Зійшовши з «Генрієтти», містер Фоґґ повернувся на берег, найняв екіпаж і поїхав до готелю, щоб забрати місіс Ауду, Паспарту та невідступного Фікса, якому люб’язно запропонував приєднатися до подорожі.

Усе це він зробив із тим самим незворушним спокоєм, який не залишав його ні за яких обставин.

На момент відплиття «Генрієтти» всі четверо вже були на борту.

Коли Паспарту дізнався, у яку суму обійдеться цей останній морський перехід, у нього вирвалося лише довге:

— О-о-о!..

І цим було сказано все.

Детектив Фікс тим часом подумки дійшов висновку, що Англійському банкові навряд чи вдасться вийти з цієї історії без відчутних втрат. Справді, якщо до завершення подорожі Філеас Фоґґ не викине в море ще кілька пачок банкнот, його мішок із грошима полегшає більш ніж на сім тисяч фунтів стерлінгів.