«Навколо світу за 80 днів» читати. Жуль Верн

«Навколо світу за 80 днів» Розділ тридцять п’ятий,

У якому Паспарту виконує наказ містера Фоґґа без жодних повторень

Наступного дня мешканці Севіль-роу дуже здивувалися б, якби дізналися, що Філеас Фоґґ повернувся додому. Двері та вікна залишалися зачиненими, а зовні ніщо не свідчило про його повернення.

І справді, вийшовши з вокзалу, Філеас Фоґґ наказав Паспарту придбати продукти й одразу вирушив додому.

Наш джентльмен зі звичною незворушністю прийняв цей удар долі. Він був розорений. І все через того недоумка — поліцейського інспектора. Після того як він упевнено подолав увесь шлях, здолав безліч перешкод, не злякався численних небезпек і навіть знайшов час для добрих справ, тепер зазнати поразки через грубу силу, яку неможливо було ні передбачити, ні подолати, — це справді було жахливо.

Від значної суми, яку він узяв із собою на початку подорожі, залишилися жалюгідні рештки. Увесь його статок тепер становили двадцять тисяч фунтів стерлінгів, що зберігалися в банку братів Берінгів. Але ці гроші він мав виплатити своїм партнерам по Реформ-клубу. З огляду на витрати, яких коштувала подорож, він не став би багатшим навіть у разі виграшу. Втім, навряд чи він узагалі прагнув збагачення, адже належав до людей, які укладають парі заради честі. Проте програш означав для нього повне розорення.

Хай там як, рішення він уже прийняв. Містер Фоґґ добре знав, що має робити далі.

Одну з кімнат будинку на Севіль-роу віддали в розпорядження місіс Ауди. Вона була у відчаї. З кількох слів містера Фоґґа жінка зрозуміла, що він задумав щось недобре.

Усім відомо, до яких крайнощів іноді доходять англійці, одержимі однією нав’язливою ідеєю. Тому Паспарту нишком уважно стежив за своїм паном.

Насамперед француз піднявся до своєї кімнати й загасив газовий ріжок, який безперервно горів усі вісімдесят днів. У поштовій скриньці він знайшов рахунок від газової компанії й вирішив, що настав слушний час припинити цю витрату, яка безпосередньо стосувалася його самого.

Минуло ще одну ніч. Містер Фоґґ ліг спати, але чи вдалося йому заснути? Місіс Ауда не стулила очей ні на хвилину. А Паспарту, немов відданий пес, усю ніч чергував біля дверей свого господаря.

Наступного ранку містер Фоґґ покликав його й коротко наказав приготувати сніданок для місіс Ауди. Сам він задовольниться чашкою чаю та підсмаженим хлібом. Він просить передати місіс Ауді свої вибачення за те, що не вийде ні до сніданку, ні до обіду, оскільки має впорядкувати власні справи. А ввечері просить приділити йому кілька хвилин для розмови.

Паспарту залишалося лише виконати цей наказ. Однак він дивився на свого, як завжди, спокійного й незворушного пана і не міг змусити себе вийти з кімнати. На душі в нього було важко. Докори сумління не давали спокою, адже найбільше він звинувачував у всьому себе. Якби він попередив містера Фоґґа, якби розкрив йому плани Фікса, той напевно не повіз би детектива із собою до Ліверпуля, і тоді…

Паспарту більше не зміг стримуватися.

— Пане, пане Фоґґ! Прокляніть мене! — вигукнув він. — Це через мене сталося все це лихо!..

— Я нікого не звинувачую, — спокійно відповів містер Фоґґ. — Ідіть.

Паспарту вийшов із кімнати й попрямував до леді, щоб повідомити їй про наміри свого господаря.

— Пані, — сказав він, — я нічим не можу зарадити. На містера Фоґґа я не маю жодного впливу. Можливо, ви…

— Якого впливу можна від мене чекати? — відповіла місіс Ауда. — Містер Фоґґ не з тих людей, на яких легко вплинути. Він ніколи не здогадувався про всю глибину моєї вдячності. Чи хоч раз він намагався зазирнути мені в душу?.. Друже мій, його не можна залишати самого ні на хвилину. Ви кажете, що сьогодні ввечері він хоче поговорити зі мною?

— Так, пані. Гадаю, він має намір подбати про ваше майбутнє в Англії.

— Почекаймо, — тихо мовила жінка й замислилася.

Отже, тієї неділі будинок на Севіль-роу здавався безлюдним. Уперше за весь час, відколи Філеас Фоґґ мешкав тут, він не вирушив до клубу, коли годинник на парламентській вежі пробив пів на дванадцяту.

Та й навіщо було нашому джентльменові йти до Реформ-клубу? Там його вже ніхто не чекав. Оскільки він не з’явився в клубі вчора, у ту фатальну суботу, 21 грудня, о восьмій годині сорок п’ять хвилин вечора, парі було програно. Йому навіть не потрібно було звертатися до свого банкіра по двадцять тисяч фунтів стерлінгів для розрахунку.

Його суперники мали підписаний ним чек, і достатньо було лише пред’явити його, щоб гроші Філеаса Фоґґа перейшли на їхній рахунок.

Тож у містера Фоґґа не було жодної причини виходити з дому, і він залишився в себе. Замкнувшись у кімнаті, він упорядковував свої справи.

Паспарту без упину бігав сходами вгору й униз. Для бідолашного хлопця час тягнувся нестерпно повільно. Він підслуховував під дверима свого пана і не бачив у цьому нічого негідного.

Він навіть зазирав у замкову шпарину, щиро вважаючи, що має на це повне право. Щомиті Паспарту очікував якоїсь біди. Часом він згадував про Фікса, але тепер ставився до нього зовсім інакше. Більше він не звинувачував поліцейського інспектора. Фікс помилився щодо містера Фоґґа, як і всі інші. Переслідуючи його та зрештою заарештувавши, він був переконаний, що виконує свій обов’язок. А ось він, Паспарту…

Ця думка не давала йому спокою, і він почувався останнім негідником.

Коли самотність ставала нестерпною, він ішов до місіс Ауди, тихо заходив до її кімнати, сідав у кутку й мовчки дивився на молоду жінку, яка також була занурена у свої думки.

О пів на восьму вечора містер Фоґґ поцікавився, чи може місіс Ауда прийняти його, і незабаром вони залишилися в кімнаті сам на сам.

Філеас Фоґґ присунув стілець і сів біля каміна навпроти молодої жінки. Його обличчя залишалося непроникним. Після повернення він був таким самим, як і до від’їзду.

Кілька хвилин вони мовчали. Потім містер Фоґґ підвів погляд на місіс Ауду й промовив:

— Пані, чи зможете ви пробачити мені те, що я привіз вас до Англії?

— Пробачити? Містере Фоґґ, я… — ледве вимовила леді, відчуваючи, як шалено б’ється її серце.

— Дозвольте мені договорити, — продовжив він. — Коли я вирішив вивезти вас із країни, де вам загрожувала небезпека, я був заможною людиною і мав намір надати у ваше розпорядження частину свого майна. Ви могли б жити тут вільно й безтурботно. Тепер же я розорений.

— Я знаю це, містере Фоґґ, — відповіла Ауда. — Але тоді дозвольте й мені поставити запитання: чи пробачаєте ви мені, що я поїхала разом із вами і, хто знає, можливо, стала причиною вашого нещастя?

— Пані, ви не могли залишитися в Індії. Заради вашої безпеки потрібно було відвезти вас якнайдалі від фанатиків, які могли будь-якої миті схопити вас знову.

— Отже, містере Фоґґ, — вела далі місіс Ауда, — ви не лише врятували мене від страшної смерті, а й вважали своїм обов’язком забезпечити моє майбутнє на чужині?

— Так, пані, — відповів містер Фоґґ. — Але обставини склалися інакше. Проте я все ж прошу дозволити мені віддати у ваше розпорядження все, що в мене залишилося.

— Але що буде з вами, містере Фоґґ? — запитала Ауда.

— Мені, пані, нічого не потрібно, — спокійно відповів джентльмен.

— І яким ви бачите своє майбутнє?

— Таким, яким воно має бути, — сказав містер Фоґґ.

— У будь-якому разі, — продовжила місіс Ауда, — така людина, як ви, не може залишитися без підтримки. У вас є друзі…

— У мене немає друзів, пані.

— Тоді, можливо, родичі…

— У мене немає родичів.

— Мені дуже шкода це чути, містере Фоґґ. Самотність — важкий тягар. Невже справді немає нікого, з ким ви могли б розділити свій біль? Адже недарма кажуть, що коли двоє разом, то й злидні не такі страшні.

— Так, пані, так кажуть.

Місіс Ауда підвелася і простягнула йому руку.

— Містере Фоґґ, чи хотіли б ви водночас знайти і рідну людину, і вірного друга? Чи погодилися б ви, щоб я стала вашою дружиною?

Почувши ці слова, містер Фоґґ також підвівся. В його очах спалахнув незвичний блиск, а губи ледь помітно затремтіли.

Місіс Ауда уважно дивилася на нього. Щирість, відвертість, рішучість і водночас ніжність цієї благородної жінки, готової пожертвувати всім заради того, кому завдячувала життям, спершу здивували його, а потім глибоко зворушили.

На мить він заплющив очі, ніби уникаючи її погляду і побоюючись, що той проникне глибше, ніж слід… Потім знову розплющив їх.

— Я кохаю вас, — просто сказав він. — Присягаюся всім, що є святого на світі: я кохаю вас і належу вам усім серцем.

— О! — лише вихопилося в місіс Ауди, і вона притиснула руку до грудей.

Містер Фоґґ подзвонив.

Паспарту з’явився негайно.

Філеас Фоґґ і далі тримав руку Ауди у своїй. Одного погляду вистачило Паспарту, щоб усе зрозуміти. Його широке обличчя засяяло, немов тропічне сонце в зеніті.

Містер Фоґґ запитав, чи не запізно буде повідомити преподобного Сем’юеля Вілсона з парафії Мерілебон.

Паспарту розплився в щасливій усмішці.

— Ніколи не запізно, — відповів він.

Була п’ята хвилина на дев’яту.

— Отже, завтра, у понеділок! — додав він.

— Завтра, у понеділок? — перепитав містер Фоґґ, переводячи погляд на молоду жінку.

— Завтра, у понеділок, — підтвердила місіс Ауда.

І Паспарту стрімголов вибіг із кімнати.

«Навколо світу за 80 днів» Розділ тридцять шостий,

У якому Філеас Фоґґ знову стає цінною особою

Саме час розповісти, який переворот стався в громадській думці Сполученого Королівства після того, як поширилася звістка про арешт справжнього злодія — якогось Джеймса Стренда, затриманого в Единбурзі 17 грудня.

Ще три дні тому Філеаса Фоґґа вважали злочинцем, якого невтомно переслідує поліція. Тепер же він постав перед усіма як бездоганно чесний джентльмен, який із математичною точністю здійснює свою дивовижну навколосвітню подорож.

Який переполох здійняли газети! Усі забуті парі, укладені за або проти містера Фоґґа, немов за помахом чарівної палички ожили знову. Давні ставки набули чинності, а ім’я Філеаса Фоґґа знову почало стрімко зростати в ціні.

П’ятеро його партнерів із Реформ-клубу провели останні три дні в тривожному очікуванні. Цей Філеас Фоґґ, про якого вони вже майже забули, знову змусив про себе говорити.

Де він тепер?

Сімнадцятого грудня, у день арешту Джеймса Стренда, минуло сімдесят шість днів відтоді, як Фоґґ залишив Лондон. І за весь цей час від нього не надійшло жодної звістки.

Чи зазнав він невдачі? Чи відмовився від своєї затії? А може, все ще рухався за заздалегідь визначеним маршрутом? Чи з’явиться він у суботу, 21 грудня, рівно о восьмій сорок п’ять вечора, втіленням пунктуальності, на порозі салону Реформ-клубу?

Неможливо передати словами хвилювання, яке охопило англійське суспільство протягом цих трьох днів. До Америки й Азії летіли телеграми із запитами про місцеперебування Філеаса Фоґґа. Уранці та ввечері люди приходили до будинку на Севіль-роу. Даремно.

Навіть поліція не знала, що сталося з детективом Фіксом, який так необачно пішов хибним слідом.

Та це не заважало укладати нові парі, причому на дедалі більші суми. Філеас Фоґґ нагадував скакового коня, який виходить на останній віраж. Проти нього ставили вже не сто до одного, а двадцять, десять або навіть п’ять до одного. Лише старий паралізований лорд Олбермейль уперто тримав парі на рівних умовах.

Тож у суботу ввечері на Пелл-Меллі та сусідніх вулицях зібрався величезний натовп. Біля будівлі Реформ-клубу юрмилися брокери та гравці. Рух на вулицях був майже паралізований. Усюди сперечалися, кричали, обговорювали «курс Філеаса Фоґґа», наче йшлося про котирування державних цінних паперів.

Полісмени ледве стримували натиск натовпу, а що ближчим ставав вирішальний час, то сильніше зростало загальне збудження.

Цього вечора всі п’ятеро партнерів нашого джентльмена зібралися у великому салоні Реформ-клубу задовго до дев’ятої години. Обидва банкіри — Джон Салліван і Семюел Фаллентін, інженер Ендрю Стюарт, Ґотьє Ральф, один із керівників Англійського банку, та пивовар Томас Фленаган — усі чекали з помітним хвилюванням.

Коли настінний годинник показав двадцять п’ять хвилин на дев’яту, Ендрю Стюарт підвівся й сказав:

— Панове, за двадцять хвилин спливе термін, визначений нашою угодою з містером Фоґґом.

— О котрій прибув останній потяг із Ліверпуля? — запитав Томас Фленаган.

— О сьомій двадцять три, — відповів Ґотьє Ральф. — Наступний прибуде лише о десятій хвилині на першу ночі.

— Отже, панове, — продовжив Ендрю Стюарт, — якби Філеас Фоґґ прибув цим потягом, він уже був би тут. Можна вважати, що парі виграно.

— Зачекаймо, не поспішаймо з висновками, — заперечив Семюел Фаллентін. — Ви ж знаєте нашого колегу. Він людина виняткова. У всьому діє з бездоганною точністю. Ніколи не приходить ні раніше, ні пізніше. І я зовсім не здивуюся, якщо він з’явиться тут в останню мить.

— А я, — втрутився, як завжди, нервовий Ендрю Стюарт, — навіть побачивши його на власні очі, навряд чи повірю.

— Правду кажучи, — додав Томас Фленаган, — задум Філеаса Фоґґа від самого початку був безглуздим. Якою б не була його пунктуальність, він не міг уникнути затримок, неминучих у такій довгій подорожі. А запізнення навіть на два-три дні руйнувало весь план.

— До того ж ми не отримали від нього жодної звістки, — зауважив Джон Салліван, — хоча на багатьох ділянках його маршруту є телеграфний зв’язок.

— Він програв, панове! — вигукнув Ендрю Стюарт. — Програв без жодного шансу! Вам відомо, що «Китай» — єдиний пароплав, на який він міг сісти в Нью-Йорку, щоб устигнути до Ліверпуля, — прибув учора. Ось список пасажирів, надрукований у «Шиппінґ Ґазет». Імені Філеаса Фоґґа там немає.

Навіть за найсприятливіших обставин наш колега зараз десь в Америці. Я переконаний, що він запізниться щонайменше на двадцять днів. А п’ять тисяч фунтів старого лорда Олбермейля підуть за вітром.

— Це очевидно, — погодився Ґотьє Ральф. — Завтра нам залишиться лише пред’явити братам Берінгам чек містера Фоґґа.

Настінний годинник показував восьму сорок.

— Ще п’ять хвилин, — сказав Ендрю Стюарт.

П’ятеро членів Реформ-клубу переглянулися. Можна припустити, що навіть їхні серця билися швидше, адже ставка була чималою навіть для досвідчених гравців. Але ніхто не хотів виказувати хвилювання, тому вони погодилися на пропозицію Семюела Фаллентіна сісти за карти.

— Я не поступився б своєю часткою парі навіть за три тисячі дев’ятсот дев’яносто дев’ять фунтів із чотирьох тисяч, — зауважив Ендрю Стюарт, сідаючи за стіл.

Годинник показував вісім сорок дві.

Гравці взяли карти, але їхні погляди щомиті поверталися до годинника. Попри всю впевненість у перемозі, хвилини ще ніколи не тягнулися для них так повільно.

— Вісім сорок три, — промовив Томас Фленаган, знімаючи колоду, яку подав йому Ґотьє Ральф.

Запала тиша.

У великому салоні не чулося жодного звуку. Лише з вулиці долинав приглушений гул натовпу, який час від часу проривали окремі вигуки.

Маятник настінного годинника відбивав секунди з математичною точністю. Кожен із присутніх міг рахувати його удари, що чітко відлунювали в тиші.

— Вісім сорок чотири! — сказав Джон Салліван, і в його голосі відчувалося приховане хвилювання.

Ще одна хвилина — і парі буде виграно.

Ендрю Стюарт та його партнери вже не грали. Карти лежали на столі забутими.

Усі рахували секунди.

Сорок секунд — нічого.

П’ятдесят секунд — нічого.

П’ятдесят п’ять…

Раптом з вулиці долинув шум, схожий на гуркіт грому. Почулися оплески, вигуки захоплення, свист і навіть лайка — усе злилося в один шаленний гомін.

Гравці схопилися на ноги.

П’ятдесят сім секунд.

Двері салону розчинилися.

І ще до того, як маятник устиг завершити шістдесятий удар, на порозі з’явився Філеас Фоґґ у супроводі розбурханого натовпу, який увірвався слідом за ним до клубу.

— А ось і я, джентльмени, — спокійно промовив він.