“П’ятнадцятирічний капітан” читати (повністю). Жуль Верн

Розділ XIII
“ЗЕМЛЯ! ЗЕМЛЯ!”

Сподіванням Діка Сенда начебто судилося частково справдитись.
Назавтра, 28 березня, барометр пішов угору. Зрушення було повільне й незначне — всього на кілька ліній, — проте обіцяло бути безперервним. Буря, очевидно, вщухала, і, хоч море й далі залишалося бурхливим, вітер слабнув, повільно змінюючись на західний. Годі було й думати напнути вітрила. Дік Сенд із досвіду знав, що зірве й найменше вітрильце. І все ж він був певен, що найпізніше за добу зможе поставити бодай один стаксель.
За ніч вітер значно ослаб проти вчорашнього, й хитавиця вже не стрясала так “Пілігрим”, погрожуючи розтрощити його.
Пасажири повиходили на палубу. Вони вже не боялися, що їх змив в море.
Місіс Уелдон перша вийшла із своєї каюти, де, за порадою Діка Сенда, просиділа замкнувшись, доки бушувала буря. Вона хотіла поговорити з Діком. Завдяки своїй справді надлюдській силі волі цей юнак подолав небачені труднощі. Він схуд, зблід на виду, засмаг од вітру, та найдужче давався йому взнаки брак сну, такого необхідного в його віці. Однак його мужня натура вистояла. Можливо, колись він дорого за це заплатить, але тепер не час було згортати руки. Дік Сенд не раз повторював собі це. Місіс Уелдон застала його бадьорим і енергійним.
До того ж, у бравого капітана Сенда знову з’явилася впевненість у собі, яка завжди додає снаги.
— Діку, любий мій хлопчику, мій дорогий капітане! — мовила місіс Уелдон, простягаючи руку юнакові.
— Ай-ай, місіс Уелдон! — вигукнув усміхаючись Дік Сенд. — Ви все-таки не послухались свого капітана! Вийшли на палубу… Я ж просив вас…
— Так, я тебе не послухалась, — відповіла місіс Уелдон. — Але в мене було передчуття, що буря стихає.
— Вона й справді стихає, місіс Уелдон. Ваше передчуття вас не підмануло. Барометр почав підніматися ще звечора. Вітер ущухає, і, гадаю, найважчі випробування вже минули.
— Твої слова та до бога, Діку! Ти так перемучився, бідний мій хлопчику! Ти ж…
— Я виконував свій обов’язок, місіс Уелдон.
— Сподіваюсь, тепер ти врешті трохи відпочинеш.
— Відпочину? Мені відпочинок не потрібен, місіс Уелдон. Я почуваю себе добре і повинен витримати до кінця. Ви мене призначили капітаном “Пілігрима”, і я залишуся ним доти, доки всі пасажири будуть у повній безпеці!
— Діку! Ні мій чоловік, ні я ніколи не забудемо того, що ти зробив!
— Ну, не тільки я… — скромно відповів Дік Сенд.
— Мій хлопчику, я повторюю: ти виявив неабияку мужність і завзяття, показав себе справжнім мужчиною, гідним звання капітана. І коли ти скінчиш навчання, тебе буде призначено капітаном одного з кораблів Джеймса Уелдона!
— Я… я… — пробурмотів Дік, і його очі налилися слізьми.
— Діку, — вела місіс Уелдон, — відтепер ти наш син! Ти рятівник твоєї матері й твого братика Джека! Любий мій Діку, дай-но я тебе поцілую за себе й за чоловіка!
Відважна жінка не могла приховати хвилювання, її серце було переповнене ніжністю. Що ж до Діка Сенда, то годі описати його почуття! Він був ладен піти у вогонь і в воду за своїх благодійників.
По цій бесіді Дік Сенд відчув себе ще певніше. Хай би тільки трохи вщух вітер, щоб поставити бодай якесь вітрило! Він доведе судно до безпечного порту і врятує пасажирів!
29 березня вітер ослаб іще більше, й Дік Сенд налагодився поставити грот і фок, щоб прискорити хід “Пілігрима” та вести його точніше за курсом.
— Увага, Томе! Увага, друзі мої! — гукнув він, вийшовши вранці на палубу. — Мені потрібна ваша допомога!
— Ми готові, капітане Сенд, — відповів старий Том.
— Готові до всього, — докинув Геркулес. — У бурю не було чого робити, і я вже почав іржавіти!
— А ти б дмухав на вітрила своїм великим ротом, — озвався малий Джек. — Адже ти можеш дмухнути так сильно, як і вітер!
— Чудова думка, Джеку! — засміявся Дік Сенд. — Коли настане повний штиль, ми попросимо Геркулеса наповнити вітром наші вітрила.
— Чекаю вашого наказу, капітане Сенд! — вигукнув велет-негр, надимаючи щоки, мов Борей77.
— Для початку, друзі мої, — сказав Дік Сенд, — прив’яжемо до реї новий грот, бо старий зірвала буря. Робота буде нелегка, однак виконати її конче треба.
— Попрацюємо! — відповів Актеон.
— А мені можна вам допомогти? — спитав малий Джек, завжди готовий працювати разом з матросами.
— Звісно, Джеку, — відповів Дік Сенд. — Ти станеш за стерно з нашим приятелем Бетом і допоможеш йому правувати.
Джек, звичайно, запишався, почувши, що він тепер — помічник стернового.
— Ну, друзі, до роботи! — мовив Дік Сенд. — І не важити життям без надоби!
Під керівництвом молодого капітана негри негайно взялися до діла. Справді, праця передбачалась нелегка. Насамперед треба було підняти згорнуте вітрило на щоглу й прив’язати його до реї.
Проте Дік Сенд так вправно керував роботою, а матроси слухались його так охоче, що за годину вітрило було прив’язане, напнуте й зарифлене на два рифи.
Фок і клівер, згорнуті ще перед бурею, поставили без особливих труднощів, незважаючи на дужий вітер. А о десятій годині ранку “Пілігрим” уже мчав під скісним гротом, фоком і одним клівером.
З обережності Дік Сенд не став піднімати всіх вітрил. Уже підняті вітрила при такому вітрі мали забезпечити швидкість не менше двохсот миль на добу; такої швидкості було досить, щоб днів за десять добутися до американського континенту.
Молодий капітан повернувся на корму й, подякувавши “помічникові стернового”, малому Джекові, став за. стерно. Він був задоволений: “Пілігрим” уже не залежав од ласки вітру та хвиль і швидко йшов правильним курсом. Всяк, хто бодай трохи знається на морській справі, зрозуміє радість Діка Сенда.
Назавтра хмари мчали з тією самою швидкістю, але між ними вже поробилися широкі розриви, крізь які пробивалось сонячне проміння, розсипаючись по хвилях золотими лелітками. Подеколи й “Пілігрим” потрапляв у таку смугу сонячного проміння. Яке ж бо благо — оце життєдайне сяйво! Часом воно згасало, затулене темною хмарою на сході, потім знову з’являлося, щоб іще раз зникнути, проте погода дедалі кращала.
На “Пілігримі” відкрили всі люки, щоб провітрити приміщення. Свіже морське повітря пішло в трюм, у кубрик, у кают-компанію. Розвісили сушитися вологі вітрила, порозстилавши їх на рострах78. Палубу теж почали прибирати. Дік Сенд не міг допустити, щоб його судно прийшло в порт брудним. Двох-трьох годин вистачить, щоб, не перевтомлюючи команди, навести повний лад.
Лага на “Пілігримі” не було, але Дік Сенд умів визначати швидкість корабля за кільватером. Він не сумнівався, що побачить землю якнайпізніше за тиждень, і переконав у цьому місіс Уелдон, показавши їй на карті те місце, де, на його думку, вже перебував “Пілігрим”.
— Гаразд, мій любий Діку, — мовила місіс Уелдон. — А де саме ми вийдемо до американського берега?
— Десь отут, місіс Уелдон, — відповів молодий капітан, показавши на довгу смугу узбережжя між Перу й Чілі. — Показати точніше я не можу. Осьде острів Пасхи, який ми залишили на заході. А що відтоді вітер не змінив напрямку, то ми маємо побачити землю на сході. На цьому узбережжі чимало портів, однак у який ми врешті зайдемо, сказати напевне важко.
— То байдуже, Діку. Аби тільки дістатися до будь-якого порту!
— Звичайно, місіс Уелдон. Хоч у якому порту ми висадимося, ви зумієте швидко повернутися звідти до Сан-Франціско. “Тихоокеанська мореплавна компанія” гарно обслуговує це узбережжя. Її кораблі заходять у всі головні порти, і вам буде дуже легко відплисти звідти до Каліфорнії.
— А хіба ти не думаєш вести “Пілігрим” до Сан-Франціско?
— Звісно, думаю. Але тільки після того, як ви сядете на якийсь пароплав, місіс Уелдон. Якщо нам удасться знайти капітана й команду, ми вирушимо до Вальпараїсо, щоб там розвантажитись — так би, безперечно, зробив капітан Халл. А вже потім візьмемо курс на Сан-Франціско. Це б вас неабияк затримало, і хоч мені дуже сумно розлучатися з вами…
— Гаразд, Діку. Ми подивимось згодом, як діяти далі. А зараз скажи мені: ти, здається, боявся підходити до незнайомого берега?
— Так, бо цього й слід боятись, — відповів юнак. — Проте я все-таки сподіваюся зустріти в прибережних водах якесь судно. Ми б зв’язалися з ним і дізнались би точно, де ми є, а потім сміливо пристали б до берега.
— Хіба в цих місцях немає лоцманів, які проводять судна до берега? — спитала місіс Уелдон.
— Повинні бути, — відповів Дік Сенд. — Але вони плавають тільки неподалік од берега. Тож нам доведеться підійти якомога ближче до землі.
— А коли ми не зустрінемо лоцмана? — вела далі місіс Уелдон: вона розпитувала так докладно, бо хотіла знати, як діятиме молодий, зовсім ще недосвідчений капітан у тому чи в іншому випадку.
— В такому разі, місіс Уелдон, якщо погода буде гарна, а вітер помірний, я плистиму попід самісіньким берегом, доки знайду місце, де пристати. Якщо ж вітер подужчає, тоді…
— Що ти робитимеш, Діку?
— Ну, якщо вітер приб’є “Пілігрим” до берега і неможливо буде вийти в море…
— Що тоді?
— Тоді я буду змушений викинути судно на берег, — відповів молодий капітан, на якусь мить спохмурнівши. — Та це вже в крайньому разі. Краще до цього не вдаватися! Ви не лякайтесь, місіс Уелдон. Гадаю, до цього не дійде. Небо провіщає гарну погоду: до того ж, не може бути, щоб ми не зустріли судна або лоцманського катера. “Пілігрим” тримає курс на землю, і ми незабаром її побачимо!
Так, викинути “Пілігрим” на берег — це була б крайність, на яку і найвідважніший моряк зважується не без остраху! Дік не хотів про це думати, поки бачив хоч якусь можливість цього уникнути.
Протягом кількох наступних днів погода була мінлива, і це непокоїло молодого капітана. Барометр падав, і це свідчило про те, що вітер подужчає. Дік Сенд питав себе, чи не доведеться знов утікати від урагану зі згорнутими вітрилами. Треба було залишити бодай одне вітрило, бодай фок, і Дік вирішив його не згортати, поки не виникло загрози, що його зірве. А щоб зміцнити щогли, наказав понатягати ванти. Про всяк випадок, годилося підготуватись; це був перший застережливий захід. Адже якби “Пілігрим” позбувся рангоута79, це мало б небезпечні наслідки. Разів два барометр піднімався, і Дік Сенд побоювався, що вітер зміниться, тобто повіє зі сходу. Отоді клопоту не збудешся! Що вони робитимуть, коли вітер повів навпроти? Лавіруватимуть? Якби справді довелося, це — нова затримка, а також загроза, що їх однесе назад у відкритий океан!
На щастя, побоювання Діка Сенда виявились даремними. Кілька день вітер змінювався ривками — то на північний, то на південний, та кінець кінцем знову повіяв із заходу. Це був той самий “дуже свіжий вітер”, що розхитував рангоут.
Настало 5 квітня. Минуло вже два місяці, відколи “Пілігрим” залишив Нову Зеландію. Двадцять день супротивні вітри та тривалі штилі затримували судно. А потім раптом знявся попутний вітер і чимдуж помчав судно до землі. Особливо швидко йшов “Пілігрим” під час урагану. На думку Діка Сенда, середня швидкість досягала двохсот миль на добу. Чому ж вони досі не допливли до берега? Може, берег утікав од “Пілігрима”?
Так чи інакше, а берега не було видно, хоча один з матросів повсякчас оглядав обрій із бом-брам-реї.
Часто Дік Сенд піднімався туди сам. Приставивши до очей підзорну трубу, він вдивлявся вдалечінь, чи не замріють там обриси гір. А що вершини Анд здебільшого дуже високі, то їх треба було шукати над обрієм, серед хмар.
Не раз Том і його товариші помилялися, начебто побачивши землю. Але то була якась хмара чудернацької форми, що виглядала з-за інших далеких хмар. Траплялося, вони вперто твердили, ніби бачать землю, але за якийсь час доводилося визнати, що то їм тільки здалося. “Земля” починала рухатись, змінювати свої обриси і врешті зливалася з довколишніми хмарами.

Проте 6 квітня сумнівів уже не залишилося.
Була восьма година ранку. Дік Сенд тільки-но виліз на рею. Перші сонячні промені розганяли туман, і лінія обрію проглядала чітко. Раптом з уст юнака вихопився довгожданий вигук:
— Земля! Перед нами земля!
Всі пасажири повибігали на палубу: малий Джек, цікавий, як і всі діти в його віці; місіс Уелдон, чиї тяжкі випробування мали скінчитися, коли вона зійде на землю; Том і його товариші, які врешті мали ступити на американський континент; навіть кузен Бенедікт, що сподівався зібрати багату колекцію комах.
Тільки Негору не вийшов на палубу.
Всі тепер бачили землю, що її перший помітив Дік Сенд: одні, далекозорі, досить чітко, інші, вглядаючись у обрій жадібними очима, тільки гадали, що бачать її. Однак молодий капітан з його призвичаєним до морських обріїв оком не міг помилитися, і справді, за якусь годину всі переконалися: перед ними земля.
Десь миль за чотири на сході тягся низький берег — принаймні таким він здавався. Трохи далі за ним мало б височіти пасмо Анд, але за густими хмарами не було видно їхніх високих вершин.
“Пілігрим” швидко мчав до берега, що виростав на очах.
Через дві години до землі залишалось милі три.
На північному сході берег завершувався височеньким мисом, під яким видніло щось на взірець відкритого рейду. А на південному сході він сягав у море довгою тонкою косою.
Берег ішов невисокими уступами, на яких росло кілька дерев.
Судячи з ландшафту, це було передгір’я високого гірського пасма Анд.
І ніде жодної оселі, жодного порту, жодного гирла річки, що могло б правити за безпечне пристановище для шхуни-брига.
Отож “Пілігрим” мчав просто до берега. При отих двох-трьох вітрилах та при дужому вітрі, що гнав судно до землі, годі було й думати втриматись у морі.
Попід берегом вимальовувалась довга смуга рифів, над якими бурхало й пінилося море. Прибій був дуже сильний: велетенські хвилі злітали ледве не до краю високого берега.
Дік Сенд побув якийсь час на носі, вдивляючись у берег, далі, не мовивши й слова, вернувся на корму й став за стерно.
А вітер чимраз дужчав. Шхуна-бриг була вже за якусь милю від берега.
Невдовзі Дік Сенд нагледів невеличку бухту й вирішив скерувати туди “Пілігрим”. Однак шлях до бухти перегороджувала

смуга рифів, що між ними нелегко буде пройти. Прибій свідчив про те, що море всюди над рифами мілке.
Враз Дінго, який бігав туди й сюди по палубі, кинувся на ніс й, утупившись у землю попереду, жалібно завив. Здавалося, пес упізнав це місце, і воно пробудило в ньому якісь болісні спогади.
Негору, мабуть, почув виття, бо вийшов з камбуза і, хоча слушно побоювався собаки, став, спершись на борт. Проте Дінго, виючи на берег, зовсім не зважав на португальця.
Негору дивився на лютий прибій, не виказуючи ніякого страху. Проте місіс Уелдон, яка спостерігала за ним, здалося, ніби кок злегка почервонів і його обличчя напружилося.
Може, Негору впізнав цей берег, до якого вітер гнав шхуну-бриг?
Дік Сенд передав стерно старому Томові й пішов на ніс, щоб востаннє подивитися на бухту, вхід до якої потроху ширшав перед ними. Далі твердим голосом промовив:
— Місіс Уелдон, у мене немає надії знайти безпечне пристановище для “Пілігрима”. Найпізніше через півгодини, попри всі мої зусилля, ми опинимось серед рифів! Доведеться викинутись на берег. Я не зміг довести “Пілігрим” до порту. І я змушений згубити судно, щоб урятувати вас. Коли йдеться про ваш порятунок, вагання неприпустимі.
— Ти зробив усе, що від тебе залежало, Діку? — спитала місіс Уелдон.
— Усе! — відповів юнак.
І відразу почав готуватися до майбутньої небезпечної операції.
Насамперед він сказав місіс Уелдон, Джекові, кузенові Бенедікту й Нен, щоб вони надягли рятівні пояси. Хоч Дік Сенд і негри були чудові плавці, проте й вони вжили певних заходів на той випадок, коли б довелося впасти у воду.
Геркулес мав допомагати місіс Уелдон. Молодий капітан узяв на себе турботу про малого Джека. Кузен Бенедікт, напрочуд спокійний, вийшов на палубу, несучи на паску через плече свою бляшанку з комахами. Дік Сенд доручив дивитися за ним Бетові й Актеону. Ну, а Негору всім своїм незворушним виглядом показував, що не потребує нічиєї допомоги. Про крайній випадок, Дік Сенд наказав викотити на палубу десяток бочок з китовим жиром.
Якщо вилити на воду китовий жир — саме тоді, коли “Пілігрим” опиниться на мілководді, — то він на мить заспокоїть море, зв’язавши хвилі, й судну буде легше пробратися між рифами.
Дік Сенд не хотів нехтувати жодну можливість урятувати пасажирів.
Уживши всіх застережних заходів, молодий капітан вернувся на корму до стерна.
“Пілігрим” перебував кабельтових за два від берега, тобто майже підійшов до рифів. Його правий борт уже купався в білій піні. Щомиті молодий капітан чекав, що судно вдариться кілем у якусь підводну скелю.
Побачивши спереду темнішу смугу води, Дій Сенд здогадався: то прохід між рифами. Треба було сміливо йти в нього, щоб викинутись на мілину якомога ближче до землі.
Молодий капітан ані на мить не завагався. Крутий поворот стерна — і “Пілігрим” зайшов у вузький звивистий прохід.
У цьому місці море люто бурхало, й хвилі заливали палубу.
Негри стояли на носі біля бочок з китовим жиром, чекаючи наказів капітана.
— Лийте жир! Лийте мерщій! — закричав Дік Сенд.
Під шаром жиру море одразу, мовби якимись чарами, заспокоїлося, щоб за мить забурхати ще дужче.
Та “Пілігрим” устиг просковзнути по змащеній водній поверхні між рифами і вже мчав просто до берега.
Страшний поштовх струсонув судно. Величезна хвиля підняла його й кинула на прибережне каміння; щогли з тріском повалилися, на щастя, нікого не зачепивши.
Від удару в корпусі утворилася пробоїна, й крізь неї гунула вода. Однак до берега залишалося з півкабельтова, й туди легко було дістатись низкою чорних каменів, що виступали над водою.
Через десять хвилин всі пасажири “Пілігрима” вже стояли під стрімким берегом.

Розділ XIV
ЩО РОБИТИ?

Отак після подорожі, що тривала сімдесят чотири дні, з її штилями, північно-західними й південно-західними вітрами, “Пілігрим” викинувся на берег і розбився об рифи.
Місіс Уелдон і її супутники дякували долі, тільки-но опинилися в безпеці. Адже буря винесла їх на континент, а не на якийсь лиховісний острів Полінезії. І хоч хай де на узбережжі Південної Америки вони опинилися, повернутись звідси додому, здавалося, буде неважко.
Ну, а “Пілігрим” загинув. Від нього залишився тільки дерев’яний каркас; за кілька годин прибій розкидає його уламки на всі боки. Годі й думати щось врятувати із судна…
Хоч Дікові Сенду й не поталанило довести “Пілігрим” до порту призначення, він міг пишатися бодай тим, що перепровадив на берег живими і здоровими всіх, хто був на його борту, а серед них дружину та сина Джеймса Уелдона.
Де ж саме розбився “Пілігрим”? На узбережжі Перу, як гадав Дік Сенд? Можливо, бо, як визначив молодий капітан, орієнтуючись на острів Пасхи, вітри й екваторіальні течії віднесли “Пілігрим” на північний схід. Тим-то із сорок третього градуса південної широти судно могло потрапити аж на п’ятнадцятий.
Отже, треба якомога скоріше визначити, де саме розбився “Пілігрим”. Коли це справді Перу, то тут чимало портів, містечок і селищ; звідси неважко дістатись до якогось поселення.
Проте узбережжя здавалося безлюдним. Побіля води, під не дуже високим берегом, тяглася вузька піщана смуга, всіяна чорними уламками скель. Де-не-де стрімкі скелясті схили перетинались широкими тріщинами, а подекуди по більш положистому схилу можна було видертись і на гребінь.
За чверть милі на північ між скелями видніло гирло маленької річки, зовсім непомітної з боку моря. Над річкою схилялись численні ризофори80, які відрізнялись від своїх індійських родичів.
На гребені починався густий ліс. Його зелені хвилі сягали аж до сизих гір на обрії. Якби кузен Бенедікт був ботаніком, з яким би захватом він одкривав безліч нових порід дерев!
Тут росли височенні баобаби з корою, схожою на єгипетський сієніт81, що їх колись безпідставно вважали незвичайно довголітніми; латанії, приморські сосни, тамаринди, перечники особливого виду й багато інших рослин, яких немає на півночі Нового Світу.
Однак здавалося дивним те, що серед цього розмаїття не було бодай одного представника численної родини пальмових, яка має понад тисячу видів і поширена майже на всій земній кулі.
Над берегом ширяли зграї крикливих птахів — здебільшого ластівок з чорним пір’ям, що мінилося синювато-сталевим вилиском, та світлішими, голівками. Подекуди злітали куріпки, сірі з блакитними шийками.
Місіс Уелдон і Дік Сенд помітили, що птахи зовсім не полохливі. Вони підпускали людей близько до себе, не виказуючи страху. Невже вони досі їх не бачили і не навчились боятися? Невже цей берег зовсім безлюдний, і тишу його ніколи не порушували рушничні постріли?
Попід берегом між камінням походжало кілька дрібних пеліканів. Вони заклопотано набивали дрібною рибою шкіряні мішки, що висіли в них під нижньою половинкою дзьоба.
А над уламками “Пілігрима” вже кружляли чайки, що прилетіли з океану.
Птахи, здавалось, були єдині живі істоти на цій частині узбережжя — якщо, звісно, не рахувати сили-силенної цікавих для кузена Бенедікта комах. Проте ні у птахів, ні в комах не спитаєш, як зветься берег. Дізнатися про це можна тільки в когось із місцевих жителів.
Але жителів тут не було, принаймні жоден досі не показувався. Жодного будинку, жодної хатини, жодної оселі — ні на півночі, по той бік річки, ні на півдні, ані врешті на гребені, де починався густий ліс. Жодного димку в повітрі. Жодних ознак того, що тут є люди.
Діка Сенда дуже це здивувало.
“Де ми? Куди нас закинуло? — питав він себе подумки. — І спитати нема в кого!”
Справді, спитати не було в кого, бо якби до них наближався тубілець, Дінго б напевне почув його й загавкав. А собака тим часом гасав туди й сюди берегом, опустивши ніс, метучи хвостом землю, і глухо гарчав. Він поводився по-чудному, однак видно було, що не чув ні людини, ні тварини.
— Глянь-но на Дінго, Діку! — мовила місіс Уелдон.
— Дивно! — відповів юнак. — Він нюшить так, наче розшукує чийсь слід.
— Справді дивно! — прошепотіла місіс Уелдон. І враз, похопившись, додала: — А що робить Негору?
— Те саме, що й Дінго! Нишпорить берегом. Зрештою, тут він може робити, що хоче. Я вже не маю права йому наказувати. Його служба скінчилася, коли розбився “Пілігрим”.
Негору й справді міряв кроками піщану смугу, оглядаючи косу й стрімкі схили, як людина, що потрапила в знайомі, але забуті місця. Може, він уже тут бував? Він би, мабуть, нічого не відповів, якби його про це спитали. Проте найкраще було не зважати на цього похмурого чоловіка.
Незабаром Дік Сенд побачив, що Негору попрямував до річки, та тільки-но той зник за скелею, хлопець кинув про нього думати.
Дінго загавкав, коли корабельний кок видерся на гребінь, але майже відразу замовк.
Настав час подумати, що робити. Насамперед треба було знайти якесь пристановище, якийсь захисток, де вони могли б перепочити й попоїсти. А потім вони вже порадяться й вирішать, як діяти далі.
Про харчі вони не турбувалися. Крім плодів та дичини, що їх було повно довкола, потерпілі могли використати запаси з “Пілігрима”. Прибій повикидав на обмілілі після відпливу рифи чимало всякої всячини з розбитого судна. Том і його товариші підібрали кілька барилець із сухарями, бляшанки з консервами, ящики із сушеним м’ясом. Вода ще не встигла їх попсувати. Тож маленький загін був забезпечений провіантом на час, потрібний, щоб дістатися до найближчого поселення. Всі запаси склали в безпечному місці, куди не досягав приплив.
Питної води так само не бракувало. Дік Сенд попросив Геркулеса принести трохи води з річки. Дужий негр приніс на плечі повне барило. В години відпливу вода в гирлі була прісна й придатна для пиття. Розкласти вогонь теж неважко: сухого палива — здебільшого коріння мангового дерева — було вдосталь. Старий Том, затятий курець, завжди мав при собі трут у герметично закритій коробці і коли завгодно міг викресати іскру з кременя, підібраного на березі.
Залишалось знайти якийсь притулок, де б невеличкий загін міг прихиститися на ніч, перш ніж вирушити в дорогу.
Цей, так би мовити, готель знайшов малий Джек. Бавлячись під скелястим берегом біля повороту до річки, він набачив один із отих просторих, гладенько відполірованих гротів, що їх вимивав бурхливе море високо в скелях під час припливів.
Джек нестямився від захвату. Він покликав матір і урочисто показав їй грот.
— Який же ти молодець, мій любий Джеку! — похвалила сина місіс Уелдон. — Якби ми були Робінзонами, змушеними на тривалий час оселитися на цьому березі, то назвали б грот твоїм іменем!
Грот був десять-дванадцять футів завдовжки й стільки ж завширшки, але малому Джекові він видався величезним. У всякому разі, тут могли розміститися всі потерпілі. До того — це з особливим задоволенням відзначили місіс Уелдон і Нен — тут було сухо. Місяць саме перебував у першій чверті, тож боятися, що приплив досягне підніжжя скель, а тим паче грота, не доводилось.
Отже, потерпілі мали все необхідне для кількагодинного перепочинку.
Через десять хвилин усі вже лежали в гроті на підстилці з морських водоростей. Навіть Негору виявив бажання приєднатися до гурту й дістати свою частку сніданку. Він, безперечно, не наважився мандрувати сам густим лісом, через який текла звивиста річка.

Було близько першої години дня. Снідали м’ясними консервами з сухарями, запиваючи прісною водою, присмаченою кількома краплями рому — Бет серед іншого харчу знайшов пляшку рому.
Негору, хоч і снідав з усіма, не втручався в загальну розмову, під час якої обговорювалися плани подальших дій. Однак, залишаючись байдужим на виду, він уважно дослухався й напевно робив із розмови якісь висновки. Тим часом Дінго, якого теж не обділили сніданком, стеріг вхід до грота. Тут уже можна було не турбуватися. Жодна жива істота не з’явилася б непоміченою — вірний пес відразу б загавкав.
Посадивши собі на коліна сонного Джека, місіс Уелдон озвалася першою.
— Мій друже Дік, — мовила вона, — від усіх нас я дякую тобі за ту відданість, яку ти виявляв досі. Проте ми ще не можемо звільнити тебе від відповідальності. Ти маєш бути нашим провідником на суші, як був капітаном на морі. Ми всі тобі довіряємо. Що нам робити далі?
Місіс Уелдон, Нен, старий Том і його товариші не зводили очей з юнака. Навіть Негору пильно дивився на нього. Видно, кока дуже цікавило, що відповість Дік Сенд.
Поміркувавши якийсь час, Дік Сенд сказав:
— Насамперед, місіс Уелдон, треба з’ясувати, де ми. Гадаю, “Пілігрим” розбився біля перуанського берега. Вітри й течії мали б занести його саме в ці широти. Можливо, ми перебуваємо в якійсь малозаселеній південній провінції Перу, що межує з пампасами. Я гадаю, це ймовірно: адже берег зовсім безлюдний і, мабуть, рідко хто тут буває. Якщо моє припущення слушне, то ми висадилися дуже далеко від найближчого поселення, а це досить кепська обставина.
— То що ж нам робити? — спитала місіс Уелдон.
— На мою думку, — відповів Дік Сенд, — не слід залишати цього грота доти, доки ми не з’ясуємо, де ми. Завтра, відпочивши, двоє з нас вирушать на розвідку. Не відходячи далеко вони спробують знайти тубільців, розпитають їх про все й повернуться назад. Не може бути, що в радіусі десяти — дванадцяти миль немає людей.
— То нам доведеться розлучитися? — вигукнула місіс Уелдон.
— Так треба, — відповів юнак. — Якщо ж ми нічого не довідаємося, якщо, всупереч усім сподіванням, цей край безлюдний… тоді ми придумаємо щось інше.
— А хто ж піде на розвідку? — спитала трохи згодом місіс Уелдон.
— Це ми зараз вирішимо, — відповів Дік Сенд. — Але ви, місіс Уелдон, Джек, містер Бенедікт і Нен не повинні залишати грота. Бет, Геркулес, Актеон і Остін зостануться біля вас, а Том і я підемо. Негору, мабуть, теж волітиме зостатися? — докинув він, дивлячись на португальця.
— Мабуть, — ухильно відповів Негору.
— Ми візьмемо з собою Дінго, — вів далі Дік Сенд. — Він може стати нам у великій пригоді.
Почувши своє ім’я, Дінго з’явився біля входу в грот і кілька разів гавкнув, ніби погоджуючись з Діком Сендом.
Місіс Уелдон замислилася. Серце її повнилось тривогою при думці про розлуку, бодай навіть на короткий час. Чутка про судно, що розбилося, вже, мабуть, рознеслася серед поблизьких тубільних племен, тож чи не краще триматися гуртом на той випадок, коли б раптом з’явилися мисливці за здобиччю з потонулого судна?
Це заперечення місіс Уелдон вимагало докладного обговорення.
Однак воно відпало після доказів Діка Сенда. За його словами, індіанців не можна порівнювати з африканськими чи полінезійськими дикунами; можна не боятися, що вони нападуть. А вирушати в глиб південноамериканського материка, не знаючи навіть, скільки миль до найближчого поселення, — то марна витрата сил. Безперечно, розлука — кепська справа, однак це краще, ніж усім гуртом брести навмання через дикий ліс, що сягає аж до гір на обрії.
— Зрештою, — сказав наприкінці Дік Сенд, — я не думаю, що ми розлучаємось надовго; я навіть упевнений, що ми швидко побачимося знову. Коли протягом двох днів Том і я не знайдемо ні поселення, ні тубільця, ми повернемось до грота. Але я цього не припускаю! Гадаю, ми не пройдемо й двадцяти миль у глиб країни, як уже визначимо її географічне положення. Зрештою, я міг помилитись у своїх розрахунках — адже не мав чим провадити астрономічних спостережень. Ймовірно, що “Пілігрим” розбився вище або нижче по широті!
— Так… ти, звісно, маєш рацію, мій хлопчику! — відповіла місіс Уелдон, і серце в неї стислося.
— А як ви дивитесь на мій план, містере Бенедікт? — спитав Дік Сенд.
— Я? — перепитав кузен Бенедікт.
— Так. Яка ваша думка?
— Я нічого про це не думаю, — відповів кузен Бенедікт. — Для мене добре все, що мені запропонують, і я робитиму все, що від мене вимагатиметься. Схочете ви залишитись тут на день-два — мені це дуже до речі: я вивчатиму берег, звісно, як ентомолог.
— Роби все на свій розсуд, — сказала місіс Уелдон Дікові Сенду. — Ми залишаємось тут, а ти підеш на розвідку зі старим Томом.
— Чудово! — зауважив кузен Бенедікт спокійнісіньким тоном. — Тоді я піду навідаюсь до тутешніх комах.
— Тільки не заходьте далеко, містере Бенедікт, — сказав Дік Сенд. — Дуже вас просимо!
— Не турбуйся, мій хлопчику.
— А надто — не наженіть на нас москітів! — докинув старий Том.
Через кілька хвилин, повісивши через плече свою дорогоцінну бляшанку, ентомолог вийшов з грота.
Майже водночас із ним вийшов і Негору. Здавалось, цей чоловік вважав цілком природним опікуватись тільки власною особою. Проте поки кузен Бенедікт здирався скелястим схилом, щоб дістатися до узлісся, португалець неквапом спустився до річки й, рушивши вгору її берегом, невдовзі зник з очей.
Малий Джек солодко спав. Місіс Уелдон поклала хлопчика на коліна Нен, а сама пішла на піщаний берег. За нею рушили Дік Сенд і негри. Вони хотіли спробувати, скориставшися з відпливу, дістатися до розбитого “Пілігрима”, де ще було чимало речей, які б могли стати їм у пригоді.
Рифи, що на них розбилася шхуна-бриг, повиступали з води. Посеред усяких уламків височів каркас судна. Під час припливу він сидів глибоко в воді, а тепер стояв майже на суші. Це дуже здивувало Діка Сенда: він знав, що припливи й відпливи на американському узбережжі Тихого океану незначні. Та, зрештою, це можна. було пояснити сильним вітром, що віяв до берега.
Коли місіс Уелдон і її супутники знов побачили “Пілігрим”, серця в них защеміли. Адже на ньому вони перебули стільки днів, стільки перестраждали! Боляче було дивитися на це покалічене — без щогл, без вітрил — судно, що лежало на боці, мов нежива істота.
І все ж треба відвідати “Пілігрим”, перш ніж море зруйнує його до решти.

Дік Сенд і негри легко піднялися на палубу, чіпляючись за снасті, що звисали з бортів. Том, Геркулес, Бет і Остін заходились виносити з камбуза продукти та напої, а Дік Сенд пішов до кают-компанії. На щастя, вода сюди не проникла.
Дік Сенд знайшов чотири чудові карабіни, виготовлені на заводі Парді й К°, та близько сотні набоїв у патронташах. Тепер його невеликий загін добре озброєний і може оборонитися від індіанців, коли б ті раптом напали на них.
Дік Сенд не забув узяти і кишеньковий ліхтарик. Проте географічні карти, що зберігалися в носовій каюті, розмокли й користуватися ними було неможливо.
Із арсеналу “Пілігрима” Дік Сенд узяв також шість великих ножів, що ними розтинали китові туші. Ці ножі мали доповнити озброєння загону. Взяв він іще іграшкову рушницю, що належала малому Джекові.
Решта корабельного майна або затонула, або ж була попсована водою й не годилася для вжитку. Зрештою, нема чого перевантажувати людей ношею на кілька днів переходу до найближчого поселення. Провіанту, зброї та боєприпасів їм не бракує.
Під кінець Дік Сенд на прохання місіс Уелдон забрав з корабля й гроші. Він знайшов усього п’ятсот доларів. Це було далеко не все; сама тільки місіс Уелдон везла набагато більшу суму. Однак решти юнак не знайшов.
Тільки Негору міг випередити Діка і забрати заощадження капітана Халла та гроші місіс Уелдон. Ні на кого більше не падала підозра — тільки на нього. І все ж молодий капітан завагався. Адже він нічого не знав про Негору, що могло б служити приводом для побоювань чи підозр, — крім того, що він злий і відлюдний на вдачу і що чуже горе викликає в нього посмішку. Та хіба цього досить, щоб вважати Негору злочинцем? Розсудливий Дік Сенд не міг прямо звинуватити кока. На кого ж тоді думати? На когось із негрів? Ні, всі вони — чесні люди, до того ж вони не відходили від грота, тимчасом як Негору блукав піщаним берегом. Отже злодій — він і ніхто інший. Дік Сенд вирішив допитати португальця і навіть обшукати. Він мусить з’ясувати цю справу!
Сонце хилилося до заходу. О цій порі року воно ще не перейшло екватора, несучи з собою тепло й світло Північній півкулі, але вже наближалося до нього. Воно спускалося майже прямовисно до тієї лінії, що відокремлювала море від неба. Присмерк тривав недовго, майже відразу його заступила чорна пітьма. Це підтверджувало думку Діка Сенда про те, що вони висадились десь між тропіком Козерога й екватором. Місіс Уелдон, Дік Сенд і негри повернулися до грота.
— Вночі буде буря, — мовив Том, вказавши на обрій, де громадилися темні хмари.
— Так, — сказав Дік Сенд, — вітер буде буйний. Та нам те байдуже! Наш бідний “Пілігрим” загинув, і буря нас тут не дістане!
— Що буде, те й буде! — зітхнула місіс Уелдон.
Вирішили, що цієї ночі, яка мала бути дуже темною, негри вартуватимуть по черзі біля входу в грот. До того ж, можна цілком покластися на Дінго — невсипущого сторожа.
Аж тут помітили, що кузен Бенедікт іще не повернувся.
Геркулес гукнув його на всю силу своїх могутніх легенів, і ентомолог майже відразу став квапливо спускатися стрімким схилом, ризикуючи скрутити собі в’язи.
Кузен Бенедікт був дуже лихий. Він не знайшов жодної комахи, гідної його колекції! Скорпіонів, сколопендр і всяких інших багатоніжок там не бракувало, але ж відомо — кузен Бенедікт багатоніжками не цікавився.
— Чи варто було проплисти п’ять або й шість тисяч миль, — нарікав він, — пережити ураган, розбитись об прибережні рифи — і не знайти жодного з тих американських шестиногих, що ними може пишатися будь-який ентомологічний музей! Ні, не варто!
Кінець кінцем кузен Бенедікт зажадав негайно йти звідси. Він, мовляв, жодної години не хоче лишатися на цьому жалюгідному березі.
Місіс Уелдон заспокоїла цю велику дитину. Вона запевнила кузена Бенедікта, що завтра йому пощастить більше. Потім усі пішли в грот, щоб відпочити до схід сонця.
Тут Том зауважив, що Негору й досі немає, хоч уже настала ніч.
— Куди він міг запропаститись? — спитала місіс Уелдон.
— А що нам до того! — відказав Бет. — Навпаки, — відповіла місіс Уелдон. — Я б воліла, щоб цей чоловік завжди був біля нас.
— Безперечно, місіс Уелдон, — сказав Дік Сенд, — але якщо він кинув наш загін доброхіть, то я не бачу способу примусити його повернутися до нас. Хтозна, може, в нього є підстави уникати нас.
І, відвівши місіс Уелдон убік, Дік Сенд розповів їй про свої підозри. Як він і гадав, вона також підозрювала португальця, однак не схвалювала наміру Діка Сенда допитати його.
— Якщо Негору повернеться, — мовила місіс Уелдон, — то це значить, що він добре заховав украдені гроші. А що ми не зможемо викрити його з допомогою доказів, то, на мою думку, краще всього нічим не виказувати підозри: нехай собі думає, що ми нічого не помітили.
Місіс Уелдон говорила слушно. Дік Сенд погодився з нею.
Геркулес кілька разів кликав Негору. Але кок не озивався. Або він зайшов далеко і не чув, або не хотів повертатися.
Негри анітрохи не жалкували, що позбулися португальця. Проте, як слушно зауважила місіс Уелдон, Негору слід було більше остерігатися зоддалеки, ніж зблизька.
Але як португалець наважився вирушити сам у мандри по цій незнайомій місцевості? А може, він заблукав і марно шукає дорогу до грота в непроглядній пітьмі? Місіс Уелдон і Дік Сенд не знали, що й думати. Однак вони не могли позбавити себе такого необхідного їм відпочинку, чекаючи на Негору.
Раптом Дінго, що бігав по піщаному березі, голосно загавкав.
— Чому це гавкає Дінго? — спитала місіс Уелдон.
— Треба неодмінно дізнатись, — відповів Дік Сенд. — Може, то повернувся Негору.
Дік Сенд, Геркулес, Остін і Бет вийшли з грота й попрямували до річки. Вони пройшли аж до гирла, але нічого не побачили й не почули. Дінго теж більше не подавав голосу.
Дік і негри повернулися до грота.
Негри домовились між собою про чергування біля входу, і всі почали лаштуватися до сну. Тільки місіс Уелдон не могла заснути: на душі в неї було неспокійно. Їй здавалося, що ця така довгождана земля не виправдає покладених на неї надій: не принесе їм ні безпеки, ані спокою.