“П’ятнадцятирічний капітан” читати (повністю). Жуль Верн

Розділ V
ЛЕКЦІЯ ПРО ТЕРМІТІВ У ТЕРМІТНИКУ

Через кілька хвилин розійшлася така гроза, про яку в помірних широтах і гадки не мають. Отож Дікові Сенду і його супутникам справді пощастило, що вони знайшли цей захисток.
Дощ лив товстими струменями, які подеколи зливалися в широчезні потоки, що вивергались на землю справжніми водоспадами. Здавалося, бездонний небесний басейн зненацька перекинувся, і вся вода ринула на землю. Від такої зливи рівнини обертаються на озера, струмки — на бурхливі потоки, річки виходять з берегів, затоплюючи величезні простори. На відміну від помірних поясів, в Африці такі грози тривають по кілька днів. Годі збагнути, як нагромаджується вгорі стільки водних випарів та накопичується стільки електрики. Мимоволі спадає на думку, що почався всесвітній потоп.
На щастя, крізь товсті стіни термітника не проникала вода. Це мурашине житло могло позмагатися з земляними хатками бобрів. Хай би навіть на термітник ринув водоспад — і тоді б жодна крапля не просочилась би всередину.
Дік Сенд та його супутники насамперед засвітили ліхтар і почали оглядати термітник. Це був конус футів дванадцять заввишки та футів одинадцять завширшки в основі. Вершина термітника була закруглена, як ото голова цукру96. Товщина стін становила близько фута.
Хоч декому й здасться неймовірним, що міріади дрібних працьовитих комах зводять такі монументальні споруди, однак колоній термітів рясно у внутрішній Африці. Голландський мандрівник Смітмен пише, що на вершечку одного такого конуса помістилися він і четверо його супутників. Лівінгстон бачив у Лунде багато термітників із червоної глини, які сягали від п’ятнадцяти до двадцяти футів заввишки. Лейтенант Камерон, дивлячись здалеку на ці споруди, гадав, що то військовий табір. В Ньянгве він бачив велетенські термітники від сорока до п’ятдесяти футів заввишки. Вони мали вигляд здоровенних конусів з дрібнішими надбудовами вгорі у вигляді дзвіниць.
— Які ж це терміти здатні зводити такі дивні споруди? — спитав Дік Сенд.
— Це витвір войовничих термітів, — відповів кузен Бенедікт, роздивившися матеріал, з якого вибудувано термітник.
Стіни термітника були з червоної глини. Якби їх виліплено з сірого намивного грунту або чорної землі, то їх би належало приписати кусючому або лютому термітові. (Termes mordax, Termes atrox.) Як бачимо, види цих комах мають не вельми сумирні назви; вони сподобались би хіба що такому затятому ентомологові, як кузен Бенедікт.
В самому конусі термітника, де спершу розташувався маленький загін, не вистачило б усім місця. Але в камери, розміщені ярусами, могло влізти кілька не дуже товстих людей. Ізсередини стіни термітника скидалися на шафу з багатьма полицями або ж комод із повитягуваними шухлядами; в них рясніло безліч чарунок для термітів. Полиці йшли ярусами, як ото койки в каюті пароплава. На горішніх “койках” полягали місіс Уелдон, малий Джек, Нен і кузен Бенедікт. Нижче примостилися Остін, Бет і Актеон. Дік Сенд, Том і Геркулес влаштувалися долі.
— Друзі мої, — мовив до них Дік, — на долівку затікає вода. Треба підсипати глини. Але дивіться не заваліть входу, бо тоді ми задихнемося — сюди не проникне свіже повітря.
— Але ж ми перебудемо тут тільки одну ніч, — сказав старий Том.
— Ну то й що? Треба відпочити як слід. Адже це перша ніч за десять днів, коли ми маємо дах над головою.
— Атож, десять ночей ми спали просто неба, — кивнув головою старий Том.
— Крім того, — додав Дік Сенд, — ми, можливо, пробудемо тут днів зо два: адже цей термітник — надійне пристановище. А я тим часом розвідаю, чи далеко та річка, яку ми сподіваємось знайти. Власне, краще не йти звідси, доки не побудуємо плота. Тут нам не страшна ніяка гроза. Ну, друзі, до роботи: підсиплемо долівку, щоб була тверда й суха.
Наказ Діка Сенда було відразу виконано. Геркулес сокирою розбив нижній ярус і насипав глини на долівку. Вона повищала майже на фут над болотистим грунтом, на якому стояв термітник. Дік Сенд упевнився, що повітря вільно проникав крізь дірку внизу.
Маленькому загонові таки справді поталанило, що терміти покинули своє житло. Якби їх зосталося бодай трохи, годі було б тут усидіти. Тільки ж чи давно вибрались ці комахи?
Кузен Бенедікт, не виявивши, на свій превеликий подив, у термітнику жодного терміта, перший з усіх замислився над цим. Незабаром він переконався, що мурахи повтікали з термітника зовсім недавно.
Почав ентомолог із того, що, спустившись додолу й присвічуючи собі ліхтарем, заходився нишпорити в найпотаємніших закутках. Врешті він виявив “головний склад” термітів, тобто те місце, де ці працьовиті комахи зберігають свій харч.
Склад містився в нижньому ярусі обік маточної чарунки, що її — а також чарунки для личинок — зруйнував своєю сокирою Геркулес.
Все ж кузенові Бенедікту пощастило виявити кілька чарунок із незатвердлою ще камеддю та соком якихось рослин — зовсім свіжі запаси.
— Ні, ні! — вигукнув він, ніби заперечуючи твердження невидимого опонента. — Ні, термітник покинуто зовсім недавно!
— А хто вам каже, що ні, містере Бенедікт? — спитав Дік Сенд. — Хоч би коли терміти покинули своє житло, для нас важливо тільки те, що вони пішли геть, а ми вселилися.
— Ні, — заперечив кузен Бенедікт, — для нас дуже важливо дізнатися, чому вони пішли звідси. Вчора, а то, може, й сьогодні вранці ці кебетливі сітчастокрилі ще були тут: ось бачите, камедь досі не засохла. А десь надвечір…
— Ну й що з того, містере Бенедікт? — спитав Дік Сенд.
— Річ у тім, що лише інстинкт міг погнати термітів геть із свого житла. І не тільки жоден терміт не засидівся в якійсь чарунці, а вони позабирали з собою навіть усі личинки! Ні, вони не пішли собі просто так. Ці завбачливі комахи відчували наближення грізної небезпеки.
— Може, вони передбачили, що ми вдеремося до їхнього житла? — мовив, засміявшись, Геркулес.
— Казна-що! — сердито відрубав кузен Бенедікт, якого дошкуляв Геркулесів жарт. — Невже ви вважаєте, що ви дужчий за цих хоробрих комах і можете становити для них серйозну небезпеку? Та кілька тисяч термітів об’їли б вас до кісток, якби знайшли ваш труп на своєму шляху!
— Ото велика штука — обгризти мерця! — відповів Геркулес, не бажаючи здаватись. — Хай-но спробують обгризти мене живцем. Та я їх чавитиму тисячами. — Ви розчавите сто тисяч, п’ятсот тисяч, ба навіть мільйон, але не мільярд! Бо мільярд термітів з’їсть вас і живого й мертвого, обгризе до останньої кісточки!
Поки точилася оця начебто марна суперечка, Дік Сенд замислився над тим, що сказав кузен Бенедікт. Він не сумнівався: вчений, який Досконало знає життя термітів, не помилився. Якщо інстинкт і справді погнав термітів геть із свого житла, то, певно, їм загрожувала неабияка небезпека.
Однак годі було й думати про те, щоб піти з термітника, коли надворі бушувала гроза. Дік Сенд не став шукати пояснень тому, що здавалося незбагненним, а тільки мовив:
— Ви сказали, містере Бенедікт, що терміти покинули свій продовольчий склад у термітнику. А ми свій провіант принесли з собою. Тож повечеряймо. А завтра, коли перейде гроза, подумаємо, що робити далі.
Вони заходилися швидко готувати вечерю. І хоч хай як потомилися — попоїли добряче. Консерви, що їх мало вистачити ще на два дні, здалися всім дуже смачними. Сухарі не встигли намокнути, і протягом кількох хвилин було чути, як вони хрумтять під міцними зубами мандрівників. А могутні Геркулесові щелепи терли харч, наче млинові жорна.
Тільки місіс Уелдон їла через силу і то лише тому, що її просив Дік Сенд. Юнакові здалося, що ця відважна жінка стурбована й засмучена більш, ніж раніше. А тим часом маленький Джек почував себе краще. Напади пропасниці не поверталися до нього. Він спокійно спав. Дік Сенд і гадки не мав, чому місіс Уелдон така пригнічена.
Зайве казати, що кузен Бенедікт добре повечеряв. Тільки не подумайте, ніби він помічав, що їсть. Він був радий, що трапилася нагода прочитати супутникам лекцію про термітів — та й годі. О, якби в покинутому термітнику залишився бодай один терміт! Та, на жаль, кузен Бенедікт не знайшов жодного!
— Ці гідні подиву комахи, — почав він, байдужий до того, чи його хто слухав, — належать до вельми цікавого ряду сітчастокрилих. Сітчастокрилих можна пізнати по довгих вусиках, дуже розвинених щелепах і чотирьох однакової довжини, з густою сіткою прожилок крилах, які вони звичайно складають дашком. До згаданого ряду входять п’ять родин, а саме: скорпіонові мухи, мурашині леви, золотоочки, веснянки й терміти. Ясна річ, комахи, чиє житло, можливо, ми зайняли — навіть зовсім даремно, — належать до родини термітів.
Дік Сенд слухав лекцію кузена Бенедікта дуже уважно. Чи ентомолог, бува, не здогадався, що вони і в Африці, — хоч і не уявляв собі, який фатальний випадок заніс його сюди? Тож юнак вельми тривожно дослухався до його слів.
А вчений, осідлавши свого улюбленого коника, погнав чвалом.
— У термітів, — говорив він, — вусики куці й налічують від восьми й до тридцяти восьми члеників. Термітів часто називають білими мурахами, маючи на увазі різні види, як-от, скажімо, відважний, жовточеревний, кусючий, руйнівник, мураха, що тікав від світла… Але це неправильно: мурахи належать до ряду перетинчастокрилих, що охоплює ще такі, скажімо, родини, як бджоли, оси та трачі. Термітів плутають з мурахами, бо вони живуть великими громадами і за способом життя та звичками нагадують мурах. Більшість термітів — це безплідні безкрилі робітники. Робітників з великими головами й розвиненими щелепами називають солдатами. У громаді є ще самиця й самець. Вони крилаті, але після першого весільного польоту втрачають крила. В цієї пари “царя” й “цариці”, як їх іще часто називають, є тільки одна мета: продовження роду.
— А які терміти побудували цей конус? — спитав Дік Сенд.
— Войовничі, які ж іще! — відповів кузен Бенедікт таким тоном, ніби називав македонців або яке інше античне плем’я, славне своєю хоробрістю на війні. — Еге ж, войовничі! Войовничі терміти бувають різні за розмірами. Між Геркулесом і карликом була б менша різниця, ніж між найбільшим і найменшим войовничим термітом. Робітники в них п’ять міліметрів завдовжки, солдати — десять, самець і самиця — по двадцять. Дуже цікавий вид — так звані сірафу. Голова в них більша за тулуб і озброєна довгими щелепами у вигляді обценьків. Це справжні акули серед комах! І якби зав’язався бій між сірафу та акулою, то я поставив би на сірафу.
— А де звичайно живуть ці сірафу? — спитав Дік Сенд.
— В Африці, в центральних і почасти а південних областях. Африка — це в основному країна мурашок. Варто почитати, що пише про термітів Лівінгстон в останніх своїх нотатках, які привіз Стенлі. Докторові, набагато щасливішому, ніж я, поталанило бути свідком битви між двома арміями термітів — чорних і червоних. Чорні — їх скрізь називають “драйвере”, а тубільці “сірафу” — перемогли. Червоні “чунгу” — після мужнього опору відступили в певному порядку, прихопивши з собою яєчка й личинки. Лівінгстон твердить, що ніколи ще ні люди, ані тварини не билися так завзято. Від велетенських щелепів сірафу тікають навіть леви та слони. Ніщо не годне спинити їхнього наступу — ні дерева, на які вони здираються миттю, ані струмки, що їх вони переходять, послуговуючись своєрідними містками з термітів, які позчіплювалися між собою. А які численні їхні армії! Інший дослідник Африки, дю Шайю, цілий день спостерігав за маршем нескінченної колони термітів! Зрештою, немає нічого дивного, що він їх бачив таку силу-силенну. Плодючість цих комах неймовірна: скажімо, самиця войовничого терміта може покласти за день до шістдесяти тисяч яєчок! До того ж, ці комахи — непоганий харч для тубільців. Що може бути смачніше, друзі мої, за смажених термітів!
— А ви їх уже їли, містере Бенедікт? — спитав Геркулес.
— Ще ні, — відповів учений. — Але я їх неодмінно скуштую.
— Де?
— Тут.
— Але ж ми не в Африці! — квапливо обізвався Том.
— Та ні… Ні… — відповів кузен Бенедікт. — А втім, досі войовничі терміти і їхні поселення траплялися тільки на африканському континенті. О, ці мандрівники! Вони зовсім не вміють спостерігати! Зрештою, тим краще! Я вже знайшов муху цеце в Америці. Моя слава тільки збільшиться, коли я заявлю, що виявив тут також і войовничих термітів. Який матеріал для сенсаційної статті, що вразить увесь учений світ Європи! Та що там стаття — про це можна написати книгу з таблицями й кольоровими ілюстраціями!
Отже, кузен Бенедікт і не підозрював, де вони перебувають насправді. Бідолаха ентомолог і його супутники, крім Діка Сенда та старого Тома, й досі вірили, що вони в Америці! Потрібні були інші, куди серйозніші від наукових курйозів події, щоб похитнути цю віру.

Доходило вже дев’ятої години. А кузен Бенедікт водно просторікував. Чи ж він хоч помітив, що його слухачі один за одним позасинали в своїх глиняних комірках під його балаканину? Скорше всього, що ні. Насамперед він говорив для самого себе, до слухачів йому було байдуже. Дік Сенд ні про що його не питав, бо давно вже не слухав, хоч і не спав. Геркулес змагався зі сном довше від інших, але втома врешті склепила йому очі, а водночас затулила вуха.
Кузен Бенедікт розводився ще якийсь час. Та врешті сон зморив і його, і він подерся у свою комірку під самісінький верх термітника.
В термітнику запанувала глибока тиша, а надворі шаленіла гроза, повнячи простір шумом води, гуркотом грому й спалахами блискавок. Ніщо не віщувало, що гроза незабаром перейде.
Ліхтар погасили, і в термітнику було темно, аж чорно. Всі міцно спали. Тільки Дік Сенд, попри страшну втому, не міг заснути. Він думав про своїх супутників, про те, як їх врятувати. Катастрофа “Пілігрима” — не край їхнім жорстоким випробуванням: інші, багато тяжчі страждання чигають на них, якщо вони потраплять до рук тубільців.
Але як тепер уникнути цієї, страшнішої від усіх, небезпеки? Ясно, що Гарріс і Негору завели їх за сто миль у глиб Анголи, керуючись якимсь підступним наміром. Що ж задумав негідник-португалець? І на кого він має таке зло? Дік був певен: Негору ненавидить тільки його одного. Він знову й знову згадував події, що відбулися під час плавання “Пілігрима”: зустріч із “Вальдеком”, що зазнав катастрофи, полювання на кита; загибель капітана Халла й усієї команди…
Дік Сенд згадав, як він, п’ятнадцятирічний юнак, став капітаном “Пілігрима” та як з вини Негору вони залишилися без компаса й лага. Згадав і суперечку із знахабнілим португальцем, коли він, капітан, примусив того підкоритися, пригрозивши закувати його в кайдани, а то й застрелити. Чом він, Дік, тоді цього не зробив? Викинули б труп Негору за борт, і не скоїлося б з ними стількох нещасть!
Отакі думки роїлися в голові Діка Сенда.
Потім він згадав катастрофу “Пілігрима”. Де не взявся отой зрадник Гарріс, і Болівія потроху перетворилася на страшну Анголу з її згубною пропасницею, хижими звірами і ще страшнішими від хижих звірів людьми! Чи ж удасться його маленькому загонові дістатися до океанського берега? Чи ж легше й безпечніше буде плисти на плоту річкою, яку Дік Сенд сподівався знайти, а чи, може, краще мандрувати пішки? Юнак відкидав свої сумніви, бо добре знав, що про новий стомильний перехід через цей негостинний край не могло бути й мови.
“На щастя, ні місіс Уелдон, ні інші й гадки не мають, в якій ми скруті! Тільки старий Том і я знаємо, що Негору скерував судно до Африки, а його спільник Гарріс заманив нас у глиб Анголи!”
Дік Сенд лежав і думав свої невеселі думки, аж ураз почув чийсь легкий подих на своєму чолі. Ніжна рука лягла на його плече, і схвильований голос прошепотів йому на вухо:
— Я знаю все, мій бідний Діку! Та господь ще може нас урятувати. Хай буде його воля!

Розділ VI
ВОДОЛАЗНИЙ ДЗВІН

Дікові Сенду з несподіванки відібрало мову, а місіс Уелдон одразу повернулась на своє місце біля малого Джека: певно, вона не хотіла більше про це говорити. Юнакові ж забракло духу її затримати.
Отже, місіс Уелдон знає всю правду. Мабуть, події останніх днів наводили її на чимраз більшу підозру, і настала мить, коли вона все зрозуміла, — можливо, почувши слово “Африка”, так невчасно вимовлене кузеном Бенедіктом.
“Місіс Уелдон знає все! — казав собі подумки Дік Сенд. — Що ж, либонь, це й краще. Вона не впадав в розпач, тож мені й поготів не можна занепадати духом”.
Дік Сенд нетерпляче чекав ранку, щоб вирушити на розвідку. Він огляне місцевість навколо термітників, а потім шукатиме річку, яка понесе їхній пліт до берегів Атлантичного океану. Він був певен: річка тече десь неподалік. Тепер найголовніше — уникнути зустрічі з тубільцями: Гарріс і Негору, можливо, вже послали тих їм навздогін. Та поки що не світало. Через отвір до термітника ще не пробивалося світло дня. Безнастанний, трохи приглушений стінами гуркіт грому свідчив про те, що гроза не стихає. Дік Сенд чув шалений шум зливи. А що важкі краплі порошили по воді, то треба було думати: рівнину затоплено.
Була десь одинадцята година вечора. Діка Сенда потроху стало хилити на сон. Що ж, можна й перепочити. Він уже був налагодився вмоститися зручніше, аж тут йому спало на думку, що насипана долі глина, намокнувши, розбухне й затулить дірку внизу. Тоді в термітник не проникатиме свіже повітря, і десять чоловік ризикуватимуть задихнутися.
Юнак зліз на долівку, що повищала на цілий фут після того, як її засипали глиною.
Глина поки що була суха.
Крізь дірку в термітник вільно проникало повітря; добре чути було, як гуркотить грім, плюскотить дощ; видно було спалахи блискавок.
Здавалося, ніяка близька небезпека не загрожувала людям, що вселилися в покинуте термітами житло.
Дік Сенд вирішив кілька годин поспати. З обережності він ліг на глиняну долівку біля дірки, яка правила за вхід. Якби і трапилось щось несподіване, він перший дав би про це знати. До того ж, тут його розбудить світанок, і він негайно вирушить на розвідку.
Поклавши біля себе рушницю, Дік Сенд прихилився головою до стіни й міцно заснув.
Скільки спав Дік, важко було сказати, аж враз його розбудило відчуття чогось холодного. Він підхопився на ноги й, жахнувшись, побачив, що термітник заливав вода. За кілька секунд вона піднялася до нижніх ярусів, де спали Том і Геркулес.
Дік Сенд розбудив їх і сказав про нову небезпеку.
Засвітили ліхтар, і всередині термітника стало ясно.
Піднявшись футів на п’ять, вода перестала прибувати.
— Що таке, Діку? — спитала місіс Уелдон.
— Та нічого особливого, — відповів юнак. — Вода залила долівку. Очевидно, від зливи сусідня річка вийшла з берегів і розлилася по рівнині.
— То це добре! — вигукнув Геркулес. — Значить, десь неподалік таки є річка.
— Атож, — відповів Дік Сенд. — Саме нею ми й спустимось до узбережжя. Не турбуйтеся, місіс Уелдон: вода більше не піднімається і вгорі нікого не заллє.
Місіс Уелдон нічого не відповіла. Що ж до кузена Бенедікта, то він спав, як справжній терміт.
Тим часом негри, схилившись над водою, в якій відбивалося світло ліхтаря, чекали вказівок Діка Сенда. Помірявши глибину, він загадав перекласти зброю й рештки харчів на горішній ярус, де їх не дістала б вода.
— То вода натекла через отвір? — спитав Том.
— Так, — відповів Дік Сенд. — Тепер вона не пропускає свіжого повітря.
— Може, проб’ємо стіну вище води? — запропонував старий негр.
— Хтозна, чи це треба, Томе: якщо тут води на п’ять футів, то невідомо, чи зовні вона не стоїть вище. Там вона може сягати шести — семи футів або й більше.
— То ви думаєте, містере Дік?..
— Я думаю, Томе, що вода, піднявшись до певного рівня всередині термітника, стиснула повітря в ньому, і це стиснене повітря не дає їй піднятися вище. Але якщо ми проб’ємо стіну, повітря вихопиться назовні, його тиск усередині зменшиться і вода підніметься до того самого рівня, що й ззовні. Якщо ж зовнішній рівень буде вищим від дірки, яку ми проб’ємо, то вода підніматиметься доти, доки її знов спинить стиснене повітря. Треба пробити дірку вище зовнішнього рівня, а як це вгадати? Ми в цьому термітнику — мовби робітники в водолазному дзвоні.
— Що ж робити? — спитав Том.
— Насамперед добре все обміркувати, а потім уже діяти. Необачність може коштувати нам життя.
Це зауваження було цілком слушне. Дік Сенд мав підстави порівняти затоплений водою конус термітника з водолазним дзвоном. Правда, повітря у водолазний дзвін безперестанку напомповують за допомогою спеціальних помп. Водолази вільно дихають і відчувають невигоду тільки від тривалого перебування у стисненому повітрі. А в термітнику вода залила третину приміщення; свіже повітря проникло б лише тоді, коли пробили б нову дірку в стіні. Чи можна пробити таку дірку, не наразившись на небезпеку, і чи це не ускладнить становища?
Поки що вода в термітнику трималася на сталому рівні. Рівень цей міг змінитися тільки з двох причин: або вони проб’ють дірку нижче рівня води ззовні, або цей рівень далі підніматиметься.
Але і в тому, і в тому випадку насичене вуглекислим газом повітря термітника стиснеться ще дужче.

А що, як повінь зірве з місця й перекине термітник? Це буде дуже небезпечно для тих, хто сидить у ньому… Ні, такого не станеться; термітник дуже міцно прикріплений до своєї основи, так само, як хатини бобрів. Найбільше треба боятися того, що гроза триватиме довго і повінь збільшиться. Якщо рівень води на рівнині досягне тридцяти футів, тобто підніметься над вершиною термітника на вісімнадцять футів, то тиск у ньому збільшиться на одну атмосферу.
Добре поміркувавши, Дік Сенд дійшов висновку, що повінь збільшиться. Адже рівень води залежав не тільки від небесного водоспаду. Напевне, якась із річок, що течуть неподалік, вийшла з берегів і розлилася по цій глибокій улоговині. Може статися, що термітник затопить зовсім, і вони з нього не виберуться, навіть якщо проб’ють дірку вгорі.
Вкрай стурбований Дік Сенд питав себе подумки, що робити: чекати далі чи діяти. Але як діяти?
Була вже, мабуть, третя година ранку. Мандрівники, мовчазні й непорушні, прислухалися до глухого відгомону грози. Безнастанне плюскотіння й гуркіт свідчили про те, що боротьба стихій тривав.
Тут старий Том помітив, що рівень води потроху вищає, і сказав про це Дікові Сенду.
— Так, бачу, — кивнув головою Дік. — Вода прибував, дедалі дужче стискуючи повітря в термітнику.
— Добре, що вода піднімається дуже повільно.
— Звичайно. Та чи ж її рівень десь спиниться?
— Містере Дік, — озвався Бет, — я спробую вибратися з термітника. Пірну й випливу через дірку…
— Краще я спробую це зробити, — відповів Дік.
— Ні, ні, містере Дік! — заперечив старий Том. — Дозвольте це зробити моєму синові. Можете покластися на нього. Якщо він не повернеться, то з вами залишитесь ви. — І пошепки докинув: — Не забувайте — ви потрібні місіс Уелдон і малому Джекові!
— Гаразд, — сказав Дік Сенд. — Щасти вам, Бете. Якщо термітник затоплено, не повертайтеся. Ми спробуємо вийти з нього тим шляхом, що й ви. Але візьміть із собою сокиру: якщо вершина термітника височить над водою — ви нам постукаєте. Почувши ваш сигнал, ми почнемо ламати верх ізсередини. Ви зрозуміли?
— Так, містере Дік, — відповів Бет.
— Ну йди, синку, — мовив старий Том, стиснувши Бетову руку.
Набравши повні легені повітря, Бет пірнув. Глибина води в термітнику досягала п’яти футів. Перед Бетом стояло нелегке завдання: знайти вхідний отвір, випливти крізь нього і спливти зовні на поверхню води. І все це треба було зробити за кілька секунд.
Минуло десь із півхвилини. Дік Сенд уже був подумав, що Бет вибрався з термітника; аж тут із води виткнулась Бетова голова.
— Що? — спитав Дік Сенд.
— Дірку завалило! — відповів Бет, відсапуючись.
— Завалило?! — вигукнув Том.
— Так. Певно, вода розмила глину. Я обмацав рукою геть усю стіну внизу… Дірки немає…
Дік Сенд похитав головою. Він і його супутники тепер герметично зачинені в термітнику. До того ж, можливо, термітник до самого верху затоплено водою.
— Якщо тієї дірки немає, — мовив Геркулес, — проб’ємо нову.
— Не кваптеся! — вигукнув Дік Сенд, затримуючи Геркулеса, який схопив сокиру і вже хотів був пірнути.
Поміркувавши якийсь час, юнак сказав:
— Ми будемо діяти інакше. Найголовніше — дізнатися, чи весь термітник під водою, чи ні. Пробивши невеличкий отвір угорі, ми побачимо. Але якщо термітник затоплено, вода рине в нього, і ми загинемо. Треба бути дуже обережними.
— Але й не гаяти часу, — докинув Том.
Справді, рівень води поволі вищав. Вона вже сягала шести футів. Крім місіс Уелдон, малого Джека, кузена Бенедікта і Нен, що лежали на горішніх ярусах, усі вже стояли по пояс у воді.
Треба було чимшвидше діяти так, як сказав Дік Сенд. Він вирішив спершу пробити дірочку в глиняній стіні на фут вище від рівня води в термітнику, тобто на сім футів від долівки. Якщо в цю дірочку проникне свіже повітря, то верх термітника виступає над водою. Якщо ж дірочку буде пробито нижче рівня води ззовні, то вода в термітнику підніметься вище дірочки, витіснивши повітря. В такому разі, швидко заткнувши дірочку, доведеться пробивати ще одну, на фут вище, і так далі. А якщо і в дірочку, пробиту вгорі термітника, рине вода, це означатиме: вона стоїть. в улоговині вище п’ятнадцяти футів, отже, затоплена вся колонія термітів. У такому разі Дікові і його мандрівникам, ув’язненим у термітнику, навряд чи вдасться врятуватися від найжахливішої смерті — через повільне задушення!
Дік Сенд знав це, але залишався спокійним. Він заздалегідь зважив усі можливі наслідки того, що задумав. Та й, зрештою, чекати далі вже нікуди. В термітнику ставало чимдалі важче дихати, бо повітря було перенасичене вуглекислим газом.
Дік Сенд вирішив просвердлити стіну термітника шомполом з гвинтовою нарізкою на кінці. Коли його швидко крутити, то він легко вгризатиметься в глину. Дірочка буде на якісь два-три міліметри більша за діаметр шомпола, але й через неї в термітник проникне повітря.
Геркулес присвічував Дікові Сенду ліхтарем. Вони мали-ще кілька свічок, тож не боялися, що опиняться в пітьмі.
За хвилину шомпол просвердлив стіну. Відразу долинув глухий шум, схожий на звук, з яким повітряні бульбашки пробиваються крізь рідину. Повітря виривалося з термітника назовні, а рівень води в ньому став підніматися. Нарешті вода спинилася, закривши дірочку. Отже, її зроблено надто низько.
— Візьмімо вище! — мовив Дік Сенд, мерщій замазуючи дірочку глиною.
Вода в термітнику вже не прибувала, але повітряний простір за цей час зменшився на добрих вісім дюймів. Дихати ставало чимдалі важче, бо кисню в повітрі меншало й меншало. Про це свідчив і ліхтар: полум’я в ньому почервоніло, а тоді почало поволі тьмяніти.
Дік Сенд негайно заходився свердлити отвір — на фут вище від першого. Якщо й ця спроба буде невдалою, вода в термітнику підніметься ще вище… Але треба ризикнути — іншої ради немає!
Коли Дік Сенд орудував шомполом, згори враз почувся крик кузена Бенедікта:
— Он воно що! Тепер усе зрозуміло!
Геркулес навів ліхтар на кузена Бенедікта. Обличчя ентомолога сяяло.
— Ось чому ці розумні комахи покинули свою оселю! — провадив він. — Вони передчували повінь! Інстинкт в інстинкт, друзі мої! Терміти куди хитріші за нас! Куди хитріші!
Висловивши свою думку щодо останніх подій, кузен Бенедікт замовк.
Цієї миті Дік Сенд, просвердливши стіну, витяг шомпол. Почулося те саме булькотіння, і вода почала швидко підніматися. Отже, і цей отвір — нижче рівня води ззовні!
Становище було справді жахливе. Місіс Уелдон, до ніг якої вже підступила вода, взяла малого Джека на руки. Всі задихалися. У вухах шуміло. Ліхтар ледве блимав.
— Невже весь термітник під водою? — прошепотів Дік Сенд.
Про це треба було дізнатися напевне, просвердливши третій отвір — під самісіньким верхом термітника.
Але якщо і ця спроба скінчиться невдало, їм загрожує смерть від задухи! Рештки повітря вихопляться назовні, і вода заповнить весь термітник…
— Місіс Уелдон, — мовив Дік Сенд. — Ви розумієте наше становище. Якщо ми гаятимемо час, нам забракне повітря. Ми можемо врятуватись лише в тому разі, коли верх термітника виступав над водою. Тож зробімо останню спробу! Яка ваша думка?
— Свердли, Діку, — відповіла місіс Уелдон.
Цієї миті вогонь у ліхтарі погас через брак кисню. Місіс Уелдон і її супутники опинились у непроглядній пітьмі.
Геркулес учепився за один із ярусів; тільки голова його витикалася з води. Дік Сенд виліз негрові на плечі й почав швидко свердлити отвір біля самісінького верху термітника. Тут свердлити глину було важче — шар її був товщий і твердіший. Місіс Уелдон, Джек, кузен Бенедікт, забравшися на горішній ярус, дивилися на Діка. Легко зрозуміти, як він хвилювався: адже крізь оцю малесеньку дірочку мав прохопитися повітря — і життя або ж вода — і смерть!
Раптом почувся пронизливий свист. То ринуло з термітника стиснене повітря… Блиснуло денне світло. Вода піднялася ще дюймів на вісім і спинилася. Отже, нема потреби затикати дірку: напевно, зовнішній і внутрішній рівні води — однакові.
Верх термітника виступав над водою! Місіс Уелдон і її супутники врятовані!
Пролунало радісне “ура!”, в якому особливо вирізнявся гучний голос Геркулеса. Всі дружно, взялися до роботи. Колупали глину ножами, рубали сокирою. Отвір швидко ширшав; крізь нього лилося свіже повітря та перші промені сонця. Ось-ось вони зруйнують верх термітника…
Дік Сенд перший вистромив голову з отвору.
З грудей у нього вихопився крик.
Тієї ж миті пролунав свист, надто добре знайомий тим, хто мандрує по Африці, — свист стріли, пущеної з лука.
Дік Сенд пригнувся. Він устиг помітити в затопленій улоговині табір тубільців і піроги з воїнами. З однієї такої піроги й випустили зливу стріл, коли юнак виглянув з термітника.
Він коротко розповів про все своїм товаришам. Схопивши рушниці, Дік Сенд, Геркулес, Актеон і Бет висунулись із отвору й почали стріляти по цій пірозі.
Кілька тубільців було вбито. Дикі вигуки й рушнична стрілянина пролунали у відповідь на їхній залп. Але що могли вдіяти Дік Сенд і його товариші проти доброї сотні воїнів, які оточували їх з усіх боків?
Термітник було взято приступом. Місіс Уелдон, її сина, кузена Бенедікта схопили й кинули в одну з пірог. Вони не встигли ні мовити прощального слова, ні потиснути рук друзям. Дік Сенд бачив, як пірога попливла до табору тубільців.
Самого Діка Сенда, Нен, старого Тома й його товаришів теж кинули в пірогу, яка попливла в інший бік.
Тубільцям, напевно, заздалегідь віддали щодо них якийсь наказ.
В пірозі сиділо двадцять воїнів. Слідом за нею пливло п’ять пірог. Дік Сенд та його товариші були спробували відбиватися. Вони поранили кількох тубільців і, напевно, були б заплатили за це життям; проте тубільці, мабуть, мали суворий наказ привезти їх живими.
Пливли всього лише кілька хвилин. Але тієї миті, коли пірога причалювала, Геркулес вирвався з рук воїнів і стрибнув на берег. Два тубільці кинулись за ним, та велет вихопив у одного з них рушницю й, орудуючи нею як дрючком, розчерепив обом голови. Ще мить — і Геркулес під градом куль зник у лісовій хащі.
Тубільці виволокли Діка Сенда та його супутників на берег; негрів закували в кайдани, як рабів.