“П’ятнадцятирічний капітан” читати (повністю). Жуль Верн

Розділ XVIII
РІЗНІ ПОДІЇ

Протягом наступного тижня пірога пливла далі за водою. За ці дні не сталося нічого особливого. Річка текла серед чудових лісів.
Край і тут був безлюдний. Дік Сенд анітрохи не жалкував за цим. Зате тварин тут не бракувало. Грайливо вибрикували зебри, вискакували й щезали табуни антилоп, з яких найграційніші антилопи-каами. Ввечері всі ці мирні тварини зникали і виходили хижаки — леви та леопарди. Однак досі втікачі не мали сутичок ні з лісовими, ні з річковими хижаками.
Майже щодня пополудні вони підпливали до правого або лівого берега і Дік Сенд сходив на землю.
Доводилось поповнювати запаси харчів. У цих диких місцях не було ані маніоку, ні сорго, ні маїсу, ні фруктів. Власне, все це росло й тут, але в дикому стані, його не можна було їсти. Тож Дік Сенд хоч-не-хоч полював, дарма що звуки пострілів могли привернути увагу тубільців.
Вогонь мандрівники добували з допомогою тертя, обертаючи дерев’яну паличку в ямці, видовбаній у сухій гілці смоковниці. Вони перейняли це в тубільців, а може, і в мавп. Адже дехто з дослідників твердить, що горили добувають вогонь саме в такий спосіб. Потім на багатті смажили великі шматки м’яса антилопи або лося — їжу на кілька днів.
4 липня Дікові Сенду вдалося одним пострілом забити антилопу “поку”. Це була тварина п’ять футів завдовжки з довгими рогами, прикрашеними наростами у вигляді кілець, з жовтаво-червоною шерстю, поцяткованою білими плямками, та білим черевом. Її м’ясо всім припало до смаку.
За підрахунками Діка Сенда виходило: до 8 липня вони пропливли щонайбільше сто миль. Проте й це вже була чимала відстань. Тільки тепер Дік Сенд почав себе питати, куди ж принесе їх річка, яка, здавалося, не мала кінця-краю. Досі вона увібрала в себе лише кілька маленьких приток і майже не поширшала. Спершу вона текла на північ, а далі повернула на північний захід.
Річка теж годувала мандрівників. За вудку їм правили ліани, за гачки — гострі колючки. Вони ловили “санджіку” — дрібних рибок, дуже ніжних на смак, які довго зберігаються, коли їх прокоптити; чорну “узаку” — теж смачну рибу; головату “монде” з цупкою щетиною замість зубів; маленьких “дагала”, що водяться в проточній воді й належать до породи оселедців. “Дагала” схожі на мальків, яких ловлять у Темзі.
9 липня вдень Дік Сенд зазнав ще одного випробування. Він був один на березі й саме підстерігав кааму, роги якої виднілися з кущів. Тільки-но він вистрелив, як за тридцять кроків од нього на берег вискочив другий — дуже страшний — мисливець. Він, безперечно, з’явився по свою здобич і не збирався поступатися нею.
Це був велетенський лев тієї породи, яку тубільці називають “карамо”. “Карамо” анітрохи не схожі на так званих ньясських безгривих левів.
Лев був футів із п’ять заввишки. Чудова тварина!
Одним стрибком він опинився біля каами, зваленої кулею Діка Сенда. Антилопа забилась у пазурах страшного хижака.
Рушниця Діка Сенда була розряджена. Перш ніж він устиг закласти новий набій, лев помітив його. Проте він поки що тільки пильно стежив за юнаком.
В Діка Сенда вистачило мужності зупинитись і заклякнути на місці. Він чув, що в таких випадках це іноді може врятувати. Він не робив спроби ані перезарядити рушницю, ані втікати.
Лев і далі пильно стежив за Діком налитими кров’ю котячими очима. Він ніби вагався, яку здобич вибрати: ту, що билася під його лапою, чи ту, що не ворушилася. Якби не каама, Дікові Сенду настав би кінець.
Минули дві довгі хвилини. Лев дивився на Діка Сенда, а Дік Сенд на лева.
Нарешті лев зробив вибір. Схопивши в пащу тріпотливу кааму, він поніс її в зарості, як собака зайця. Дік бачив, як бив по кущах його цупкий хвіст і як лев зник у високих заростях.
Про всяк випадок юнак простояв непорушно іще якийсь час, а потім повернувся до своїх супутників. Він не сказав їм про те, від якої страшної небезпеки щойно врятувався. Він тільки подумав, що якби втікачі не пливли по річці, а пробиралися до узбережжя лісами й рівнинами, де стільки хижих звірів, то навряд чи хто з них залишився б живий. Край і далі здавався безлюдним. Та, мабуть, він не завжди був такий. Місцями, де береги були пологі, траплялися сліди селищ. Досвідчені мандрівники, які не раз бували в цій частині Африки, — приміром, Девід Лівінгстон — безпомилково вгадали б це. Побачивши живоплоти з високих молочаїв, що збереглися довше, ніж солом’яні халупи, самотню в загороді священну смоковницю, вони відразу впізнали б рештки колишнього селища. За звичаєм багатьох тубільних племен, після смерті вождя дикуни покидають селище й перебираються кудись-інде.
Можливо, цей край, як і інші області Африки, населяють племена, що їм за житла правлять викопані в землі ями. Ці дикуни, що стоять на найнижчому ступені розвитку, виходять із своїх нір тільки вночі, як ото хижаки із лігов. Зустріч і з тими, і з тими однаково небезпечна.
Дік Сенд не сумнівався, що це — країна людоїдів. Двічі або й тричі він бачив на галявинах рештки багаття з обгорілими людськими кістками — сліди жахливого бенкету. Лиха година могла привести людоїдів на берег саме тоді, коли Дік Сенд полюватиме. Тим-то він сходив на берег дуже рідко і щоразу просив Геркулеса, щоб той при найменшій тривозі, не чекаючи його повернення, відчалював од берега. Чесний негр давав обіцянку, але весь час, поки Дік був на березі, потерпав за нього і ледве приховував це від місіс Уелдон.
Вечір 10 липня був особливо тривожний. Вдалині, на правому березі, мандрівники вгледіли село з будівель на палях. Русло там ширшало, утворюючи ніби бухту, над якою на дерев’яних помостах стояло хижок тридцять. Течія несла пірогу просто на палі; годі було й думати об’їхати їх: під лівим берегом з води рясно стирчало каміння.
В селі жили люди. В деяких хижках горіли вогні. Хор голосів тяг журливу пісню. Якби, на нещастя, — тубільці напнули сіті між палями, як це іноді буває, пірога заплуталася б у них, а поки її виплутували б, на ноги піднялося б усе село.
Стоячи на носі, Дік Сенд пошепки віддавав команди, лавіруючи так, щоб човен не наштовхнувся на вузькі палі. Ніч стояла місячна, було видно, куди правувати, але водночас було видно й пірогу. О лихої На помості над самою водою сиділи два тубільці, голосно розмовляючи. Течія несла пірогу просто до них. Дикуни неодмінно помітять суденце! А що, як вони знімуть галас і розбудять усе село?

До помосту залишалося футів сто, коли Дік Сенд почув стривожені крики тубільців. Один дикун показував другому на “острівець”, що плив за течією. Цей острівець міг пошматувати сіті, що їх недавно наставили тубільці.
Схопившись на ноги, обидва дикуни заходились похапцем витягати сіті й голосно кликати на допомогу сусідів.
На крик із хиж вибігли п’ять чи шість чоловік і кинулись до помосту. Ставши на поперечини між палями, вони почали й собі тягти сіті. При цьому всі галасували на відчай душі.
Зате в пірозі всі сиділи мовчки — коли не зважати на команди, що їх тихим голосом оддавав Дік Сенд, і непорушно — коли не рахувати ледь помітних жестів правої руки Геркулеса, який правував, стоячи на кормі. Малий Джек затис рученятами пащу Дінго, щоб той бува не загавкав, і пес тільки глухо гарчав.
А на помості метушилися й репетували тубільці.
Вони швидко й спритно витягали сіті. Якщо встигнуть їх підняти, перш ніж пірога зайде між палі, все скінчиться гаразд; якщо ж ні — пірога заплутається в сітях, і буде лихо. Дік Сенд не міг ні спинити пірогу, ані змінити напрямок її руху: річка, захаращена з лівого берега підводним камінням, а з правого — палями, стрімко несла свої води.
Пірога шугнула під поміст, і саме цієї миті тубільці витягли сіті з води. Аж тут сталося те, чого боявся Дік Сенд: трав’яний навіс зачепився за поміст і частину його здерло з піроги.
Один із тубільців скрикнув. Може, він помітив, що прикриває навіс? Чи, може, попередив своїх? Мабуть, що так.
Але Дік і його супутники вже проминули небезпечне місце. Течія мчала пірогу вперед, і незабаром вогні села зникли з очей.
— До лівого берега! — про всяк випадок наказав Дік Сенд. — Підводного каміння там уже немає.
— До лівого берега! — повторив Геркулес, круто повертаючи пірогу.
Дік Сенд перейшов на корму й став пильно оглядати осяяну місяцем водяну гладінь. Він не помітив нічого підозрілого. Жодна пірога не наздоганяла їх. На березі теж не було жодного тубільця. Однак із обережності Дік наказав і далі вести пірогу попід лівим берегом.
Протягом наступних чотирьох днів, з 11 по 14 липня, місіс Уелдон та її супутники почали помічати, що місцевість різко змінюється. Тепер навкруги, скільки сягало око, розлягалась гола рівнина, подібна до тієї пустелі Калахарі, що її дослідив Лівінгстон під час своєї першої подорожі. Цю суху рівнину годі було й порівняти з родючими землями верхоріччя.
А річка далі стелилася вперед неспокійною стрічкою; мабуть-таки, вона впадала в Атлантичний океан!
На цих безплідних землях стало важко роздобувати харч. Від запасів нічого вже не лишилося. Риба ловилася погано, антилопи та інші травоїдні тут не водилися, бо їм не було де пастися. Отже не було тут поживи й хижакам.
Уночі мандрівники вже не чули рикання левів. Тишу порушували тільки жаб’ячі концерти, що їх Камерон порівнював із шумом на верфі, коли конопатять, клепають та свердлять обшивку суден.
Пласка й безліса рівнина обабіч річки сягала аж до далеких горбів, що замикали її на сході й на заході. На ній ріс лише молочай, але не той його різновид, з якого добувають борошнисту масу — “кассаву”, а той, що з нього виготовляють неїстівну олію.
Дік Сенд не знав, що вони їстимуть завтра чи післязавтра. Аж тут Геркулес нагадав йому, що тубільці часто їдять зелені пагінці папороті, а також м’якуш стебел папірусу. Сам Геркулес не раз в отакий спосіб тамував голод, коли йшов назирці за караваном Ібн-Хаміса. На щастя, папороті й папірусу тут росло вдосталь. Солодкий м’якуш папірусу припав до смаку всім, а надто малому Джекові.
Щоправда, це була не вельми поживна їжа, та наступного дня завдяки кузенові Бенедікту мандрівники мали кращий харч.
Відтоді як кузен Бенедікт знайшов “Hexapodes Benedictus”, що мав увічнити його ім’я, він знову перейнявся завзяттям. Сховавши комаху в безпечному місці — на головку капелюха, — учений використовував кожну зупинку для своїх ентомологічних пошуків. Якось, нишпорячи у високій траві, він сполохав пташку, що мала незвичайне пір’я.
Дік Сенд хотів був застрелити пташку, але кузен Бенедікт закричав:
— Не стріляйте, Діку, не стріляйте! Однаково цієї пташки не вистачить на п’ять душ!
— Зате її вистачить Джекові! — відповів Дік Сенд, знову цілячись у пташку, яка не квапилась летіти геть.
— Ні! Ні! — вигукнув ентомолог. — Не стріляйте! Це “навідниця”, вона приведе нас до місця, де є мед.
Дік Сенд опустив рушницю, подумавши, що кілька фунтів меду цінніші, ніж одна пташка. Разом з кузеном Бенедіктом він подався за “навідницею”. А вона то злітала, то знову сідала на землю, ніби запрошуючи їх іти за нею.
Далеко йти не довелося: в заростях молочаю вони побачили старий дуплястий пень, довкола якого гули бджоли.
Кузенові Бенедікту не хотілося забирати в цих працьовитих перетинчастокрилих “плодів їхньої праці” (так він сказав). Але Дік Сенд був іншої думки. Він запалив жмут сухої трави, викурив бджіл із дупла й набрав чималий запас меду. Залишивши “навідниці” кілька стільників — її частку здобичі, — мисливці повернулись до піроги.
Мед усім дуже сподобався. Але самим тільки медом не наїсися! Мандрівники знов стали мучитись голодом. Аж ось 12 липня, причаливши до берега, вони побачили, що земля встелена сараною. Сарана вкривала траву та кущі товстим шаром. Кузен Бенедікт тут же згадав, що тубільці їдять цих прямокрилих. Мандрівники заходилися збирати “манну небесну”. Засмажена на слабкому вогні, сарана сподобалась би й не таким голодним людям, як Дік Сенд і його друзі. Щоправда, кузен Бенедікт, обідаючи, раз у раз зітхав, але їв з великим апетитом і наївся досхочу.
Коли ж настане кінець оцій довгій низці злигоднів? Хоч плисти на пірозі за течією швидкої річки було не так важко, як брести пралісом до узбережжя, однак задушлива спека вдень, вологі тумани вночі та безнастанні напади москітів дуже змучили мандрівників. Час би вже дістатися до місця! Але Дік Сенд не уявляв, скільки ще доведеться їм плисти: тиждень, місяць? Якби річка текла просто на захід, вони давно б уже добулися до північного узбережжя Анголи; але вона повернула на північ. Хтозна, куди ще може повернути річка!
14 липня вранці малий Джек стояв на носі піроги й дивився крізь щілину в навісі. Раптом він побачив на обрії широку смугу води.
— Море! — вигукнув хлопчик.
Серце в Діка Сенда шалено закалатало. Він квапливо підійшов до Джека.
— Море? — перепитав він. — Ні, це ще не море: це, мабуть, велика ріка, яка тече зі сходу на захід. Наша річка — тільки її притока. Може, це сам Заїр?
— Якби ж то так, Діку! — мовила місіс Уелдон.
Якби це був Заїр, або Конго, що його Стенлі дослідить аж через чотири роки, то мандрівники спустилися б за його течією до самого гирла й дісталися б до португальських поселень. Дік Сенд сподівався, що так і буде.
15, 16, 17 і 18 липня пірога пливла сріблястими водами широкої ріки. Мандрівники, як і раніше, намагалися нічим себе не виказувати; пірога, вкрита трав’янистим навісом, і далі здавалася плавучим острівцем.
Ще кілька днів — і настане кінець усім випробуванням пасажирів “Пілігрима”! Кожен з них за цей час мав нагоду не раз довести, який він мужній та стійкий, а надто — Дік Сенд. Юнак, як відомо, був скромний на вдачу, тож навіть і не думав про це, але друзі його думали повсякчас і віддавали йому належне. Можна було сподіватися, що місіс Уелдон потурбується про нього.
Однак у ніч проти 19 липня сталася подія, яка мало не коштувала всім їм життя.
Десь о третій годині за північ із заходу долинув глухий шум. Дік Сенд стурбувався і став дослухатись.
Місіс Уелдон, малий Джек і кузен Бенедікт міцно спали. Дік Сенд гукнув Геркулеса на ніс піроги й попросив, щоб той прислухався.
Стояла тиха ніч. Не відчувалося навіть подмуху вітерця.
— Це шумить морський прибій! — сказав нарешті Геркулес, і очі його засяяли.
— Ні, — похитав Дік головою. — Морський прибій шумить не так.
— Що ж це таке?
— Дочекаємося ранку — побачимо. А тим часом будьмо насторожі.
Геркулес повернувсь на корму, а Дік Сенд залишився на носі. Шум чимраз гучнішав. Незабаром він перетворився на гуркіт.
Розвиднілося майже відразу. Дік Сенд побачив, що за якихось півмилі нижче по річці в повітрі зависав начебто хмара.
Але це була не хмара. Перші промені сонця спалахнули в ній всіма барвами, і на диво гарна веселка перекинулась з берега на берег.
— До берега! — голосно закричав Дік Сенд, розбудивши місіс Уелдон. — Попереду — водоспад! Це хмара з водяних бризок! До берега, Геркулесе!
Дік Сенд не помилився. Русло ріки в тому місці обривалось прямовисною стіною футів сто заввишки. Вода скочувалась стрімким могутнім водоспадом. Іще півмилі — і суденце затягло б у прірву.

Розділ XIX
“С. В.”

Геркулес дужим змахом весла повернув пірогу до лівого берега. На щастя, швидкість течії не збільшилася і русло майже до самого водоспаду було положисте. Тільки за триста — чотириста футів воно западалося, і далі ріка мчала свої води з шаленою швидкістю.
На лівому березі ріс густий ліс. Жоден промінчик не пробивався крізь суцільну завісу листя. Дік Сенд не без страху дивився на цю землю. Адже тут жили людоїди. А мандрівникам доведеться йти пішки понад берегом. Про те, щоб волочити пірогу аж за водоспад, годі було й думати. Хіба це до снаги маленькому загонові?
Який жорстокий удар для. вкрай знеможених людей, що сподівалися не сьогодні-завтра добутись до португальських поселень у гирлі ріки!
Тим часом пірога підпливала до берега. Що ближче була земля, то дужче непокоївся Дінго.
Дік Сенд, який повсякчас був насторожі, не зводив очей з собаки, питаючи себе, що могло привернути його увагу — хижий звір чи тубілець. Та невдовзі він зрозумів, що Дінго перейнятий не люттю, а зовсім іншим почуттям.
— Дінго ніби плаче! — вигукнув малий Джек і обійняв собаку за шию.
Але Дінго випручався і стрибнув у воду. Перш ніж пірога причалила, він уже був на березі й зник у високій траві.
Місіс Уелдон, Дік Сенд та Геркулес не знали, що й думати.
Через кілька секунд пірога врізалась носом у зелену товщу водоростей. З пронизливими криками в повітря знялося кілька наполоханих зимородків та маленьких сніжно-білих чапель. Геркулес міцно прив’язав суденце до стовбура схиленого над водою мангового дерева, і всі мандрівники висадилися на берег, затінений високими деревами.
В лісі не було стежок, однак притоптана трава свідчила про те, що тут недавно побували люди або звірі.
Дік Сенд із зарядженою рушницею, Геркулес із сокирою в руках прямували попереду загону. Пройшовши кроків десять, вони побачили Дінго. Опустивши носа до землі й час од часу погавкуючи, собака біг ніби по якомусь сліду. Щось потягло його до берега, а тепер вело в глиб лісу. Це розуміли всі.
— Увага! — сказав Дік Сенд. — Місіс Уелдон, візьміть Джека за руку! Містере Бенедікт, не відставайте! Геркулесе, будьте напоготові!
Вряди-годи Дінго повертав голову й гавкав, ніби запрошуючи йти за ним.
Трохи згодом місіс Уелдон та її супутники наблизились до підніжжя старої смоковниці в гущавині лісу.
Під смоковницею стояла перехняблена хижка. Дінго жалібно вив, дивлячись на неї.
— Агов! Тут хтось є? — спитав Дік Сенд.
Він увійшов у хижку.
Місіс Уелдон та інші ввійшли слідом за ним. На долівці лежали розкидані кості, що вже побіліли від дії вогкого повітря.
— В цій хижці помер якийсь чоловік! — мовила місіс Уелдон.
— І Дінго його знав! — докинув Дік Сенд. — Певно, це був його хазяїн! О, дивіться, дивіться!
Дік Сенд показав на стовбур смоковниці, до якої тулилася хижка. Кора на стовбурі була обдерта, і на ній виднілися дві великі напівстерті червоні літери.
Дінго вперся лапами в дерево, мовби показуючи літери мандрівникам.
— “С. В.”! — вигукнув Дік Сенд. — Літери, що їх Дінго впізнав з-поміж інших літер абетки. Літери, вигравіювані на його нашийнику!
Він ураз замовк і, нахилившись, підняв із землі невеличку мідну, геть позеленілу коробку.
Дік одкрив коробку, і з неї випав клапоть паперу. Юнак прочитав уголос:
“Тут… за 120 миль од берега океану… 3 грудня 1871 року… мене смертельно поранив і пограбував мій провідник Негору… Дінго! До мене!..
С. Вернон”.
Записка пояснила все. Самюель Вернон, який вирушив у дослідницьку подорож по Центральній Африці, найняв провідником Негору. Велика сума грошей, що її мандрівник мав при собі, розпалила жадобу негідника-португальця, і він вирішив заволодіти грішми. Вернон, діставшись до берега Конго, став на ночівлю в цій хижці. Тут і поранив його Негору, а потім пограбував. Після цього португалець утік, але невдовзі його заарештували як агента работорговця Алвіша й засудили в Сан-Паулу-ді-Луанда на довічне ув’язнення в одній із каторжних тюрем. Далі, як ми вже знаємо, Негору вдалося втекти й дістатись до Нової Зеландії, де він найнявся коком на “Пілігрим”, на лихо всіх його пасажирів.
Бідолашний Вернон перед смертю встиг написати записку, вказавши ім’я вбивці та мотиви злочину. Записку він сховав у коробку, де, мабуть, зберігав гроші, що їх після лиходійства вкрав португалець. І вже конаючи, Вернон написав кров’ю на дереві свої ініціали. Перед цими червоними літерами Дінго, певно, просидів не один день! Він запам’ятав їх! І він уже ніколи їх не забував!
Потім Дінго побіг на берег океану; там його підібрав капітан “Вальдека”. Далі Дінго потрапив на борт “Пілігрима”, де знову зустрівся з Негору. Тим часом кості мандрівника тліли в нетрях Центральної Африки. Всі забули про нього. Не забув тільки вірний Дінго. Так уявляв собі події Дік Сенд, і, мабуть, так воно й було. Дік Сенд і Геркулес вже зібралися були поховати останки Самюеля Вернона, аж раптом Дінго люто загавкав і прожогом метнувся з хижки.
За мить почувся страшний зойк. Дінго на когось напав!
Геркулес кинувся слідом за Дінго. Коли Дік Сенд, місіс Уелдон, Джек і кузен Бенедікт теж вибігли з хижки, вони побачили на землі чоловіка, що відбивався від собаки, який вчепився йому в горлянку.
То був Негору.
Діставшись до гирла Конго, щоб сісти на судно, яке йшло до Америки, цей негідник залишив десь недалечко своїх людей, а сам вирушив до місця, де вбив мандрівника, який так щиро довірився йому.
Але в нього були причини податися сюди, і всі зрозуміли які, коли побачили біля підніжжя смоковниці яму, а в ній купу французьких золотих монет.
Отже, Негору, вбивши Самюеля Вернона, закопав украдені гроші, щоб згодом по них вернутися. І ось, коли він нарешті налагодився покласти до своїх кишень награбоване золото, Дінго напав на нього. Проте цей мерзотник, дарма що був приголомшений, встиг вийняти ножа і з силою вдарити собаку в груди саме тієї миті, коли Геркулес підбіг до нього й гукнув:
— Ну, поганцю! Нарешті я можу задушити тебе!..
Та цього робити не довелося! Португальця спіткала справедлива кара, до того ж на місці вчиненого ним злочину. Дінго, стікаючи кров’ю, останнім зусиллям стиснув щелепи — і Негору впав мертвий. Але й вірний собака був смертельно поранений. Зібравши останні сили, він поповз до хижки, де загинув його хазяїн, і там сконав.
Геркулес закопав у землю останки Самюеля Вернона, і в тій самій могилі поховав Дінго. Всі оплакували свого вірного друга.
Негору помер; але тубільці, що супроводили його від Казонде, перебували десь неподалік. Не дочекавшись начальника, вони стурбуються й підуть його шукати берегом річки. Це загрожувало мандрівникам неабиякою небезпекою.
Дік Сенд і місіс Уелдон почали радитись, як діяти далі. Не можна було марнувати жодної хвилини.
Вони вже знали напевне, що ця ріка — Конго, або, як її називають тубільці, Кванго чи Ікуту-я-Конго; під однією широтою її ще називають Заїром, а під іншою — Луалабою. Це була та сама велика артерія Центральної Африки, якій героїчний Стенлі присвоїв славне ім’я “Лівінгстон”, але географам, можливо, слід би замінити це ім’я ім’ям самого Стенлі.
Одначе якщо не лишалося жодного сумніву в тому, що це Конго, то в записці, залишеній французьким мандрівником, указувалось, що до океану залишається сто двадцять миль. Проте далі неможливо було плисти по річці. Жоден човен не пройшов би через водоспади — скоріше за все це були водоспади Нтамо. Отже, мандрівники повинні простувати берегом миль зо дві за водоспад, а потім збудувати пліт і далі знову плисти за течією.
— Яким же берегом ми підемо? — спитав Дік Сенд. — Лівим, де ми тепер, чи правим? Обидва береги здаються мені не зовсім безпечними — адже і на лівому, і на правому в дикуни. Але лівий берег все ж таки більш небезпечний: ми ризикуємо зустрітися тут із тубільцями, які супроводили Негору.
— То перепливімо на правий берег, — сказала місіс Уелдон.
— Ми поки що не знаємо, чи можна ним пройти. Мабуть, Негору недарма простував правим. Проте нема чого гадати. Я піду на розвідку.
І Дік Сенд попрямував до піроги.
Ріка тут була завширшки триста — чотириста футів, і Дік, який чудово орудував кермовим веслом, легко переплив би на той берег.
Юнак уже став за весло. Аж тут місіс Уелдон спитала:
— А ти не боїшся, Діку, що тебе затягне у водоспад?
— Ні, місіс Уелдон. До нього футів чотириста, не менше, та й течія тут ще спокійна.
— Але на правому березі?
— Я не причалюватиму, якщо помічу хоч якусь небезпеку.
— Візьми рушницю…
— Гаразд. Будь ласка, не турбуйтесь за мене, місіс Уелдон.
— А може, нам краще все-таки не розлучатися, Діку? — сказала місіс Уелдон, мовби передчуваючи щось лихе.
— Ні, я поїду сам, — відповів юнак. — Це потрібно для нашої загальної безпеки. Повернуся десь за годину.
Дік Сенд одштовхнувся від берега.
Дік швидко дістався до середини ріки. Течія була не дуже сильна, але її вже трохи прискорював водоспад. А футів за чотириста нижче вода зі страшенним гуркотом падала вниз, і бризки її, підхоплені західним вітром, долітали до піроги. Юнак здригнувся від думки, що пірогу могло затягти у водоспад, якби він погано пильнував уночі, і всі вони загинули б. Та зараз такої небезпеки не було, і пірога, слухаючись вправного весляра, перетинала ріку майже впоперек.
Незабаром Дік підплив до правого берега. Він уже був хотів зійти на землю, коли раптом знявся неймовірний галас. З прибережних заростів вискочило із десятеро тубільців і побігло до піроги.

Це були дикуни із села на палях. Помітивши тоді, тиждень тому, що під трав’яним покровом плавучого острівця ховаються люди, вони кинулись навздогін і протягом усього тижня йшли назирці за пірогою правим берегом.
Дік Сенд зрозумів: він загинув. І він спитав себе подумки, чи не зможе ціною власного життя врятувати своїх супутників. Спокійний, рішучий, стояв він на носі піроги й, приклавши рушницю до плеча, не підпускав дикунів близько до себе.
А вони вже зірвали трав’яний навіс. Побачивши, що перед ними тільки один чоловік, а не кілька, як вони сподівалися, тубільці люто загаласували. Це ж бо вони вдесятьох стільки днів гналися за одним хлопцем!
Зненацька один із тубільців простяг руку до лівого берега й показав на місіс Уелдон та інших супутників Діка Сенда. Ті все бачили і, не знаючи, що робити, вийшли із заростів папірусу.
Дикуни забралися на корму піроги й відштовхнули її від берега.
Дік стояв, націливши на них рушницю, і вони не наважувались напасти, бо знали, що таке вогнепальна зброя.
Один із тубільців схопив кермове весло і вправно повів пірогу впоперек течії. Ще футів сто — і вони пристануть…
— Тікайте! — гукнув Дік Сенд до місіс Уелдон. — Тікайте всі!
Але ні місіс Уелдон, ні Геркулес не зворухнулися, ніби їхні ноги вросли в землю.
Тікати? Для чого? Не мине й години, як дикуни їх наздоженуть…
Дік Сенд це зрозумів. І раптом йому сяйнула думка: він урятує друзів! Не вагаючись ні миті, юнак наставив рушницю на весло в руці дикуна, який вів пірогу. Він вистрелив — г і весло, розщеплене влучною кулею, переломилось навпіл.
Дикуни заволали із жаху. Та й було чого: пірога, позбавлена кермового весла, попливла за водою. Течія несла її швидше й швидше, і за кілька секунд до водоспаду залишилося хіба що сто футів…
Так ось що задумав Дік Сенд! Він пустив пірогу у водоспад! Дикуни загинуть, але загине і він! Проте друзі його врятуються…
Дикуни стрибали у воду і пливли до лівого берега.
Пірога перекинулася.
Дік Сенд не розгубився перед лицем близької смерті. Він ураз зміркував: перекинута пірога — останній його порятунок.
Дві небезпеки чигали б на юнака, коли б його затягло у водоспад: він би або задихнувся від повітряного вихору, або захлинувся водою. Однак перекинута пірога могла б його врятувати. Маючи такий захисток, будь-хто, певно, врятувався б од небезпеки, коли б навіть потрапив у Ніагарський водоспад!
Ці думки блискавкою промайнули в голові у Діка Сенда. Мить — і він пірнув під пірогу. Вчепившись за лавку, він висунув голову з води. А ще за мить відчув, як нестримний потік із силою кинув пірогу й потяг її вниз.
Суденце ринуло в безодню біля підніжжя водоспаду, закрутилося в шаленому вирі, а тоді знову випливло на поверхню, і його знову підхопила бурхлива течія. Дік Сенд зрозумів: тепер його порятунок залежить тільки від сили його рук…
Добре, що він чудово плавав! Через чверть години, подолавши бистрину, він дістався до лівого берега. Місіс Уелдон, малий Джек, кузен Бенедікт і Геркулес підбігли до нього.
А дикуни всі до одного загинули в бурхливих водах: нічим не захищені, вони задихнулися раніше, ніж потрапили на дно безодні. Швидка течія повикидала їхні трупи на берег.