“П’ятнадцятирічний капітан” читати (повністю). Жуль Верн

Розділ XI
БУРЯ

Протягом наступного тижня, від 14 по 21 лютого, на “Пілігримі” не сталося нічого, вартого уваги. Норд-ост дужчав, і судно швидко йшло вперед, роблячи миль по сто шістдесят на добу. Більшого від нього не можна було вимагати.
Як вважав Дік Сенд, шхуна-бриг уже мала б підійти до тих районів океану, куди частіше навідуються трансокеанські пароплави, здійснюючи рейси між обома півкулями. Однак він не полишав надії зустріти один з таких пароплавів, маючи намір або пересадити на нього пасажирів, або ж попросити звідти на поміч кількох матросів, а то, може, й офіцера. Та хоч як пильно оглядала вахта обрій — не помітила жодного корабля, і море знай було пустельне.
Це дивувало Діка Сенда. Він уже тричі перетинав цей район Тихого океану, бравши участь у промислових полярних плаваннях. І вони майже завжди зустрічали тут англійський чи американський пароплав, який або піднімався від мису Горн до екватора, або ж спускався до цієї крайньої південної точки Америки.
Дік Сенд не знав і не міг навіть підозрювати, що “Пілігрим” забрався в набагато вищі широти, куди південніше від тієї точки, де, як він гадав, мав би перебувати.
Це пояснювалося двома причинами.
По-перше, течії в цих місцях, що їх швидкість молодий капітан міг вирахувати тільки приблизно, непомітно для нього, але постійно зносили судно з правильного курсу.
По-друге, компас, зіпсований злочинною рукою Не-гору, показував напрямок неправильно, однак Дік не міг його звірити з другим компасом, що розбився. Отож, гадаючи, що веде судно на схід, юнак вів його на південний схід! Компас постійно був у нього перед очима. Лаг опускали в воду щопівгодини. Ці два прилади давали змогу молодому капітанові, визначаючи напрямок і вираховуючи пройдений шлях, вести судно за курсом. Але ж чи можна покладатися на такі приблизні дані й розрахунки? Аж ніяк.
Проте Дік Сенд повсякчас заспокоював і підбадьорював місіс Уелдон, чиє серце через усякі злощасні пригоди повнилось лихими передчуттями.
— Ми дійдемо, неодмінно дійдемо до американського берега! — повторював Дік Сенд. — Байдуже де, на тиждень раніше чи пізніше, а ми все ж вийдемо на нього й висадимося на суходіл.
— Яв цьому й не сумніваюся, Діку!
— Звісно, місіс Уелдон, я почував би себе спокійніше, якби вас не було на борту й доводилось відповідати тільки за команду. Проте…
— Проте якби на борту не було мене, — відказала місіс Уелдон, — тобто якби кузен Бенедікт, Нен та ми з Джеком не сіли пасажирами на “Пілігрим” і якби ви не підібрали в морі Тома та його товаришів, то тепер на судні залишились би тільки ти та Негору. Що б ти робив, опинившись сам на сам з оцим злим чоловіком, до якого виявляєш таку недовіру? Як би ти тоді повівся, мій хлопчику?
— Я б почав із того, — рішуче відповів Дік Сенд, — що позбавив би Негору змоги шкодити мені.
— І ти б упорався з судном сам?
— Так, сам!
Його тверда й рішуча мова підбадьорила місіс Уелдон. І все ж, дивлячись на свого малого Джека, вона раз у раз переймалась лиховісним передчуттям. Хоч зовні ця смілива жінка нічим не виявляла свого неспокою, однак не могла притлумити в своєму серці неясної тривоги.
Хоч молодий капітан не дуже добре знав теорію навігації, щоб визначити місцеперебування “Пілігрима” в морі, проте у нього було “відчуття погоди”, як у досвідченого моряка.
Падіння барометра підготувало Діка до будь-яких несприятливих змін. капітан Халл, котрий умів чудово завбачати погоду, навчив його розумітись на барометрі. Ось коротко основні настанови, як завбачати погоду за барометром64.
1. Якщо після досить довгого періоду ясної погоди барометр почне різко й безперервно падати, неодмінно піде дощ. Проте якщо ясна погода стояла дуже довго, то після падіння барометра може минути дві-три доби, перш ніж в атмосфері стануться зміни. В такому разі чим більше часу мине між падінням барометра й початком негоди, тим довше йтимуть дощі.
2. Навпаки, якщо під час тривалого дощового періоду барометр почне повільно й безперервно підніматися, то напевно настане ясна погода і триватиме тим довше, чим більше часу мине між першим погідним днем і початком підняття барометра.
3. Якщо в обох цих випадках погода зміниться відразу по піднятті або падінні барометра, то нова погода втримається недовго.
4. Якщо барометр повільно й безперервно піднімається протягом двох-трьох діб і довше, це провіщав ясну погоду навіть тоді, коли б дощ лив усі ці дні. Але якщо барометр піднімається протягом двох і більше діб у дощ, а як розгодиниться, відразу починав падати, ясна погода триватиме недовго.
5. Навесні й восени різке падіння барометра провіщав вітер, а влітку, якщо погода дуже жарка, — грозу. Взимку, надто після тривалих морозів, різке падіння барометра показує на зміну напрямку вітру, що супроводиться відлигою й дощем. І навпаки — підняття барометра під час тривалих морозів провіщав сніг.
6. Часті коливання барометра не слід тлумачити як певні ознаки наближення тривалої сонячної чи дощової погоди. На тривалу погоду можуть показувати тільки повільні й безперервні зміни барометра.
7. Якщо наприкінці осені, після тривалих дощів або вітрів, барометр починав підніматись, це провіщає північний вітер і морози.
Ось які основні висновки можна зробити з показань цього цінного приладу.
Дік Сенд їх твердо знав і досконало послуговувався барометром, щоразу впевнюючись у правильності своїх прогнозів під час морської служби. Завдяки барометрові він завжди був готовий до всяких несприятливих змін погоди.
20 лютого зміни барометра, що їх Дік ретельно занотовував протягом дня, занепокоїли його. Барометр повільно, але безперервно падав, провіщаючи дощ. А що цей дощ довго не починався, то Дік Сенд дійшов висновку: негода буде тривала. Однак дощ у цю пору року мав супроводитись сильним вітром. І справді, згодом вітер подужчав, і врешті швидкість повітряної течії досягла миль тридцяти на годину65.
Дік Сенд мусив ужити деяких застережливих заходів, щоб вітер не порвав вітрил, а то й не зламав щогл на “Пілігримі”.
Він наказав спустити бом-брамсель, топсель і зовнішній клівер, а згодом вирішив прибрати ще й брамсель і взяти два рифи66 на марселі.
Останній маневр дався досить важко з такою недосвідченою командою. Однак виконати його було конче треба, і всі працювали не покладаючи рук.
Дік Сенд у супроводі Бета й Остіна піднявся на рею фок-щогли і, — хоч не без труднощів, — згорнув брамсель. Якби барометр не провіщав такої загрозливої негоди, він би залишив обидві реї на щоглі. Однак, передбачаючи, що доведеться не тільки згортати на ній вітрила, а й зовсім обходитись без цієї щогли, молодий капітан відчепив обидві реї й опустив їх на палубу. Коли вітер переходить у штормовий, треба не тільки зменшити площу вітрил, а й навантаження на щогли. Це велике полегшення для судна: що менше воно навантажене вгорі, то краще витримує хитавицю.
Скінчивши цю роботу за дві години, Дік Сенд з товаришами заходився зменшувати площу марселя, беручи на ньому рифи. На відміну від більшості сучасних суден, на “Пілігримі” не було подвійного марселя, багато легшого для. маневрів. Тож команді довелося працювати, як у давніші часи: бігати по реях, ловити й підтягувати до себе вільний край вітрила, що лопотів на вітрі, і потім міцно прив’язувати його лінями67. Це була важка, забарна й небезпечна робота, та врешті площу марселя було значно зменшено, й шхуна-бриг пішла рівніше.
Дік Сенд, Бет і Остін спустилися на палубу. Тепер “Пілігрим” був цілком підготований до плавання в штормову погоду, чи пак “під дуже свіжим вітром”, як кажуть моряки.
Протягом трьох наступних днів — 20, 21 і 22 лютого — ні сила, ні напрямок вітру помітно не змінились. Проте барометр і далі падав; 22 лютого Дік Сенд відзначив, що стовпчик стоїть на двадцяти восьми й семи десятих дюйма68.
Ніщо не вказувало на те, що барометр найближчим часом почне підніматися. Небо загрозливо супилось, віяв дужий вітер. Над морем навис густий туман. Сонце не проглядало крізь товщу хмар і туману, тож важко було визначити місце його сходу й заходу.
Дік Сенд занепокоївся. Він не залишав палуби й майже не спав. Однак завдяки витримці й силі волі він не показував своєї тривоги.
На ранок 23 лютого вітер ніби трохи вщух. Та Дік Сенд не довіряв цій незначній зміні. І слушно: пополудні вітер знов подужчав, і море ще більше забурхало.
Близько четвертої години Негору, який тепер рідко виходив з камбуза, з’явився на палубі. Дінго, мабуть, спав десь у закутку, бо не загавкав на кока.
Як завжди, мовчазний, Негору простояв з півгодини на палубі, уважно вдивляючись у обрій.
Одна за одною котилися довгі хвилі; вони ще не стикались між собою. Проте вони були вищі, ніж од вітру такої сили. З цього слід було зробити висновок, що десь неподалік, на заході, бушував сильний шторм і що він незабаром захопить їх.
Негору окинув зором розбурхане море довкола “Пілігрима”. Потім перевів свої холодні й незворушні очі на небо.
Хмари мовби наздоганяли одна одну. Верхні рухались набагато швидше від тих, що сунули нижче. Можна було чекати, що бистрі потоки повітря от-от опустяться донизу й “дуже свіжий вітер” перейде в шторм або і в ураган, який мчатиме зі швидкістю сорока трьох миль на годину.
Чи то Негору був дуже безстрашний чоловік, чи не розумів, яка загрозлива насувається негода, але він не виказав найменшого неспокою. Тільки уста його скривились у злій усмішці. Могло здатися, що він радіє негоді.
Раптом кок сів верхи на бушприт і поповз до бом-утлегара69. Піднявшись вище, він ніби силкувався розгледіти щось на обрії. Потім спустився на палубу й спокійно, не мовивши й слова, пішов до себе в камбуз.
Проте всі, хто плив на “Пілігримі”, усвідомлювали, що одна обставина була сприятлива: судно ішло під супутним вітром — хай навіть ураганним, — який мав швидко домчати його до американського узбережжя. Зрештою, буря не становила особливої загрози для “Пілігрима”; справжні небезпеки почнуться тоді, коли доведеться причалювати до незнайомого берега.
Дік Сенд не на жарт цим турбувався. Як він вестиме судно до безлюдного берега, де не можна буде знайти лоцмана чи бодай когось, хто б знав фарватер? Що він робитиме, коли в негоду доведеться шукати, де б пристати до невідомого узбережжя? Безперечно, ще рано було сушити собі цим голову. Однак колись та виникне потреба прийняти рішення. Ну що ж, Дік Сенд його прийме!
Протягом тринадцяти діб — від 24 лютого до 9 березня — погода майже не змінилася. Небо вкривали темні хмари. Вітер ущухав на” кілька годин, потім знову дужчав. Двічі або тричі барометр піднімався на десять-дванадцять ліній, але відразу падав, а такі різкі коливання аж ніяк не провіщали зміни погоди та помірних вітрів, принаймні на ближчий час.
Зривалися також і сильні грози, які теж турбували Діка Сенда. Дві-три блискавки ударили в воду всього за кілька кабельтових од судна. Випадали зливи, й “Пілігрим” майже весь час ішов, оповитий густим туманом.
Бувало, що протягом цілих годин вахтовий нічого не бачив перед собою, і “Пілігрим” плив навмання.
Дарма що судно стійко трималося на хвилях, його все ж добряче гойдало. На щастя, місіс Уелдон витримувала хитавицю. Але малий Джек дуже страждав од морської хвороби, й мати не відходила від нього.
Що ж до кузена Бенедікта — хитавиця впливала на нього не більше, ніж на американських тарганів, його найближчого товариства. Цілими днями він вивчав свою колекцію, начебто сидів у своєму тихому кабінеті в Сан-Франціско.
На щастя, Тома і його товаришів морська хвороба теж не брала, і вони й далі старанно виконували накази молодого капітана. Сам він давно вже звик до всіх оцих безладних погойдувань судна, гнаного вітром.
“Пілігрим” мчав уперед, незважаючи на малу площу вітрил, і Дік Сенд бачив, що доведеться ще її зменшити. Однак він із цим не квапився, доки судну не загрожувала безпосередня небезпека. За його розрахунками, берег був уже недалеко. Він наказав вахтовим ще пильніше вдивлятися в обрій. Проте молодий капітан не дуже вірив, що недосвідчені спостерігачі помітять землю. Хоч хай який у людини гострий зір, а коли вона недосвідчена, то не зможе вирізнити неясні, а надто оповиті туманом обриси берега. Тим-то Дік вдивлявся в обрій і часто забирався на щоглу, щоб краще бачити.
Та землі й досі не було видно.
Це дуже дивувало Діка Сенда, і з деяких його слів місіс Уелдон зрозуміла його подив.
9 березня молодий капітан, стоячи на носі, то дивився на море й на небо, то переводив погляд на щогли “Пілігрима”, що аж гнулись під натиском дужого вітру.
— Нічого не видно, Діку? — спитала місіс Уелдон, коли він опустив підзорну трубу.
— Нічого, місіс Уелдон, анічогісінько, — відповів юнак. — Тільки обрій ніби трохи прояснюється: вітер дужчає, розвіює туман.
— То ти гадаєш, що до американського берега вже недалеко?
— Інакше й бути не може, місіс Уелдон. Тому мене й дивує, що його досі не видно!
— Але ж “Пілігрим” увесь час ішов правильним курсом?
— Так, відколи почав віяти норд-вест, тобто від того дня, коли загинув капітан Халл і команда. Це було 10 лютого. А сьогодні 9 березня: минуло вже двадцять сім днів!
— А як далеко ми були від берега тоді? — спитала місіс Уелдон.
— Десь за чотири тисячі п’ятсот миль, місіс Уелдон. Ця цифра не викликає в мене ніякого сумніву, і я можу припустити похибку щонайбільше в двадцять миль туди або сюди.
— А з якою швидкістю йшов “Пілігрим”?
— Відколи вітер подужчав, у середньому сто вісімдесят миль на добу. Тож мене й дивує, що ми досі не бачимо землі! А ще дивніше, що ми не зустріли жодного корабля, які часто курсують у цих водах!
— А ти не міг помилитися, Діку, обчислюючи швидкість “Пілігрима”?
— Ні, місіс Уелдон. Тут я вже не міг помилитися. Лаг закидали щопівгодини, і я точно записував дані. Стривайте, зараз я накажу його викинути знову, і ви побачите, що ми йдемо зі швидкістю десять миль на годину, тобто понад двісті миль на добу.
Дік Сенд покликав Тома й наказав йому закинути лаг. Старий негр уже добре вмів. Це робити.
Том приніс лаг, міцно прив’язаний до ліня, й опустив за борт. Але щойно він витравив ярдів із двадцять п’ять, як лінь послаб у його руках.
— Ой, містере Дік! — гукнув Том.
— Що таке, Томе?
— Лопнув лінь!
— Лопнув лінь! То, виходить, згубився лаг?
Старий Том мовчки показав кінець ліня, що залишився в його руках.
Так, лінь перервався посередині. А цей лінь було звито з найкращого манільського скрутня. Він би міг перерватися лише в тому разі, якби поперетирались волокнини. Вони й справді були поперетирані: Дік Сенд упевнився в цьому, взявши лінь у руки. “Чому вони поперетирались? Невже лагом так часто користувалися?” — з деяким сумнівом питав себе молодий капітан.
Та лаг потонув, і Дік Сенд не мав тепер чим визначати точно швидкість “Пілігрима”. З приладів у нього залишився тільки один компас. Але юнак не знав, що й компас показує неправильно!
Бачачи, що Діка дуже засмутив випадок із лагом, місіс Уелдон ні про що більше його не спитала і з важким серцем пішла до себе в каюту.
І хоч відтепер стало неможливо точно визначити швидкість “Пілігрима”, отже й пройдений шлях, усе ж по кільватеру неважко було побачити: швидкість не зменшується.
Назавтра, 10 лютого, барометр упав до двадцяти восьми й двох десятих дюйма70. Це провіщало ураганний вітер, що мчить зі швидкістю майже шістдесят миль на годину71.
Задля безпеки належало негайно зменшити площу вітрил.
Дік Сенд вирішив згорнути марсель, фок і йти лише під бом-клівером та зарифленим скісним гротом.
Він покликав Тома і його товаришів: тільки гуртом вони могли виконати цю важку і, як на лихо, досить забарну роботу. А буря чимдалі шаленіла.
Дік Сенд, Остін, Актеон і Бет подерлися на реї. Том став за стерно, а Геркулес залишився на палубі, щоб, коли буде потрібно, травити шкоти.
Щогли страшенно гойдалися і гнулись, вітер налітав скаженими поривами, й сміливці сотні разів ризикували зірватися в розбурхані хвилі. Доклавши неабияких зусиль, вони врешті згорнули фок і марсель. Далі вони взяли рифи у скісного грота й згорнули внутрішній клівер. Тепер шхуна-бриг ішла тільки під зарифленим скісним гротом і бом-клівером.
Незважаючи на вкрай зменшену площу вітрил, “Пілігрим” і далі мчав уперед з надмірною швидкістю.
12 березня погода ще погіршала. Поглянувши вранці на барометр, Дік Сенд жахнувся: ртутний стовпчик упав до двадцяти семи й дев’яти десятих дюйма72.
Заповідалося на сильний ураган, і “Пілігрим” не міг іти навіть під тими небагатьма вітрилами, які ще були підняті на щоглах.
Дік Сенд, бачачи, що от-от зірве скісний грот, наказав згорнути його.
Та запізно: страшний шквал73 налетів на судно й зірвав вітрило. Остіна, який саме стояв на брам-реї, вдарило об брам-стеньгу. Діставши легке поранення, він сам спустився на палубу.
Діка Сенда охопила неймовірна тривога: за його розрахунками, ось-ось мав з’явитися берег, і тоді “Пілігрим”, що його несе з такою швидкістю, розіб’ється об прибережні рифи! Юнак кинувся на ніс і прикипів очима до обрію. Та не побачивши перед собою нічого бодай трохи схожого на землю, він повернувся до стерна.
А за якусь хвилину на палубу вийшов Негору. Зненацька його рука мовби мимоволі випросталася, показуючи на якусь точку над обрієм. Складалося враження, що він помітив у тумані високий берег…
І знову зла усмішка ледь скривила губи португальця. Не мовивши жодного слова, він повернувся до камбуза.

Розділ XII
ОСТРІВ НА ОБРІЇ

Того дня буря перетворилася на ураган. Скажений зюйд-вест мчав тепер зі швидкістю дев’яносто миль на годину74.
Так, це був справжній ураган, один із тих жахливих вітровіїв, що жбурляють на берег кораблі, зриваючи їх з якоря в порту, й руйнують навіть найміцніші будівлі на землі. Якщо важкі двадцятичотирьохсантиметрові гармати скидає з лафетів, — таке сталося в Гваделупі 25 липня 1825 року, — то можна собі уявити, як кидає судно, котре не має іншої точки опори, крім розбурханого моря! Та саме ця рухливість і рятує судно. Воно піддається шквальним поривам вітру, а коли ще й міцно збудоване, то його не розіб’ють найнесамовитіші удари хвиль.
Отак було і з “Пілігримом”.
Пошматувавши скісний грот, вітер за кілька хвилин зніс і бом-клівер. Дік Сенд не став піднімати навіть стакселя — цього маленького вітрильця з міцної парусини, яке б полегшило керування судном.
Отже “Пілігрим” ішов тепер зовсім без вітрил, проте вітер віяв у корму, в щогли, в такелаж, тож судно, як і перше, пливло з надмірною швидкістю. Подеколи здавалося, що воно вихоплюється з хвиль і мчить по самих тільки їхніх гребенях.
Хитавиця була жахлива. До того ж, хвиля могла завдати “Пілігримові” страшного удару ззаду. Адже велетенські хвилі котили швидше, ніж ішла шхуна-бриг, загрожуючи захлюпнути корму. В цьому криється неабияка небезпека для суден, що втікають од бурі.
Як запобігти небезпеці? Прискорити хід “Пілігрима” не можна — адже вітер зривав вітрила. Залишалось тільки маневрувати з допомогою стерна, і то це не завжди вдавалося.
Дік Сенд не відходив од стерна. Він прив’язався мотузкою, щоб хвиля не змила його в море. Том і Бет, також прив’язані, стояли поряд, готові щомиті прийти йому на допомогу. Геркулес і Актеон несли вахту на носі, почіплявшись за бітенг75.
Місіс Уелдон, малий Джек, кузен Бенедікт і Нен за наказом Діка Сенда сиділи по своїх каютах на кормі. Місіс Уелдон радше залишилась би на палубі, але Дік Сенд був категорично проти: навіщо їй ризикувати життям?
Всі люки були щільно задраєні. Юнак сподівався, що вони витримають навіть тоді, коли велетенська хвиля навалиться на судно. Якщо ж люки не витримають, не минути лиха: “Пілігрим” набере води й потоне. Та, на щастя, шхуна-бриг була завантажена правильно: незважаючи на жахливу хитавицю, вантаж у трюмі не рухався.
Дік Сенд спав тепер іще менше. Місіс Уелдон навіть побоювалась, аби він не захворів од перевтоми. І вона наполягла, щоб Дік бодай трохи поспав.
У ніч проти 14 березня, саме коли Дік Сенд перепочивав, стався ще один випадок.
Том і Бет несли вахту на кормі; старий Том стояв за стерном. У цей час Негору, який рідко з’являвся на кормі, підійшов до них і навіть спробував зав’язати з ними розмову. Проте ні Том, ні його син нічого йому не відповіли.
Раптом судно рвучко накренилось. Негору впав і напевно був би полетів за борт, якби вчасно не вхопився за нактоуз.
Том закричав, злякавшись за компас.
Дік Сенд, почувши цей крик крізь сон, миттю вискочив з каюти й побіг на корму.
Негору тим часом підвівся, тримаючи в руках залізяку, що її витяг з-під нактоуза. Він устиг сховати залізяку, перше ніж Дік Сенд щось помітив.
Виходить, кок тепер хотів, щоб стрілка компаса показувала правильний напрямок?
— Що сталося? — спитав молодий капітан.
— Та цей клятий кок упав на компас! — відповів Том.
Дік Сенд, не на жарт занепокоївшись, нахилився над нактоузом. Нактоуз був цілий; компас, освітлений двома лампочками, лежав на двох своїх концентричних кругах.
У молодого капітана відлягло від серця. Якби розбився і цей компас, це б обернулось для них непоправним лихом.
Але Дік Сенд не міг знати того, що Негору вийняв залізяку з-під нактоуза і що стрілка компаса знову зайняла нормальне положення та показувала точно на магнітний полюс.
Негору годі було звинуватити в тому, що він навмисне впав на компас, бо таке могло статись і випадково. Проте Дік Сенд здивувався, заставши кока на кормі в таку пізню годину.
— Що ви тут робите? — спитав він.
— Те, що мені подобається, — відповів Негору.
— Що ви сказали? — закричав Дік Сенд, не в силі стримати гніву.
— А те, що немає правила, яке б забороняло гуляти на кормі, — відповів кок.
— Так, цього правила досі не було, але віднині я його запроваджую, — заявив Дік Сенд. — Забороняю вам ходити на корму!
— Ти ба! — відказав Негору.
І цей чоловік, що так добре вмів володіти собою, зробив загрозливий жест.
Молодий капітан вихопив з кишені револьвер і наставив на кока.
— Затямте собі, Негору, — мовив він, — що я ніколи не розлучаюся з цим револьвером і при першому ж порушенні дисципліни прострелю вам голову!
В цю мить Негору відчув, що якась могутня сила пригинає його до палуби.
Це Геркулес поклав йому своє ручисько на плече.
— Капітане Сенд, — мовив велет, — дозвольте викинути цього негідника за борт! Ото зрадіють риби: адже вони не гидливі!
— Ще не час, — відповів Дік Сенд.
Кок випростався, коли негр забрав руку з його плеча. Проходячи повз Геркулеса, він пробурмотів:
— Ну, клятий негре, начувайся: я ще з тобою поквитаюся!
Тим часом вітер змінився: принаймні компас показував стрибок аж на сорок п’ять градусів. Однак молодого капітана вразило, що така різка зміна ніяк не відбилася на морі. “Пілігрим” ішов тим самим курсом, шле хвилі, замість ударяти в корму, били тепер у лівий борт. Це було вкрай небезпечно: судно ніби підставляло себе під найстрашніші удари. Тим-то Дік Сенд мусив змінити курс на чотири румби, і “Пілігрим” і далі втікав од бурі.
Дік Сенд насторожився більше, ніж будь-коли досі. Він питав себе подумки, чи немає зв’язку між падінням Негору й утратою першого компаса. Чого корабельний кок приходив на корму? Може, він зацікавлений у тому, щоб і другий компас вийшов з ладу? Дік Сенд не міг цього зрозуміти. Невже Негору не бажав — як бажали всі пасажири “Пілігрима” — чимшвидше дістатися до американського берега?
Коли юнак розповів про цей випадок місіс Уелдон, та сказала, що хоч вона не дуже довіряє Негору, однак не має поважних підстав підозрювати його в якихсь злочинних замірах.
І все ж, про всяк випадок, Дік Сенд установив за коком пильний нагляд. Але португалець пам’ятав заборону молодого капітана і більше не потикався на корму, де йому не було чого робити. До того ж, Дінго переселили на корму, а кок не наважувався підходити до пса.

Буря не влягалась цілісінький тиждень. А барометр і далі падав. З 14 по 26 березня вітер жодного разу не вщух так, щоб можна було знову поставити вітрила. “Пілігрим” утікав од бурі на північний схід зі швидкістю щонайменше двісті миль на добу, а земля не з’являлася. Тим часом ця земля — американський континент — простяглася, мов велетенський бар’єр, між Тихим і Атлантичним океанами в секторі понад сто двадцять градусів; її неможливо було минути.
Дік Сенд питав себе подумки, чи він, бува, не збожеволів, не допустився ненароком жахливої помилки, через яку “Пілігрим” ось уже стільки діб іде неправильним курсом. Але ж ні, він не міг так помилитися. Сонце, хоч і приховане туманами, щоранку сходило перед носом судна і щовечора заходило за кормою. То що — земля взагалі десь зникла? Куди ж поділась оця Америка, об яку міг би навіть розбитися “Пілігрим”? До Північної чи то до Південної — адже всього можна було сподіватись у цьому хаосі, — а до якоїсь із Америк судно неодмінно та мало пристати. Що ж трапилося під час цієї страшної бурі? І що коїлося далі, коли берег — їхній порятунок або загибель! — ніяк не з’являвся? Чи не слід припустити, що компас показує не той напрямок, а перевірити нема за чим — адже другий компас розбився. Дік Сенд чимдалі дужче побоювався, що так воно і є, бо тільки цим можна пояснити зникнення цілого материка.
Коли юнак не стояв за стерном, він уважно вивчав карту. Та хоч як пильно він вдивлявся, карта не давала відповіді на загадку, яку загадав йому Негору.
А 26 березня, близько восьмої години ранку, сталася надзвичайно важлива подія.
Геркулес, що ніс вахту на носі, раптом вигукнув:
— Земля! Земля!
Дік Сенд кинувся на ніс. Геркулес не був моряком, тож міг і помилитися.
— Де земля? — закричав Дік Сенд.
— Там! — відповів Геркулес, показуючи на ледь помітну цяточку на північно-східній частині обрію.
Їхні голоси ледве було чути в дикому реві моря та вітру.
— Ви бачили землю? — знов спитав Дік Сенд.
— Так, — відповів Геркулес, киваючи головою.
І знов простяг руку в бік лівого борту — на північний схід.
Юнак пильно вдивлявся в обрій, але нічого не бачив.
Аж тут, порушивши свою обіцянку, на палубу вийшла місіс Уелдон, яка також почула Геркулесів крик.
— Місіс Уелдон! — вигукнув Дік Сенд.
Місіс Уелдон не відповіла юнакові й собі почала шукати очима землю. Здавалось, все життя її зосередилося в очах.
Мабуть, Геркулесова рука не зовсім точно показувала на точку на обрії, бо ні місіс Уелдон, ні Дік Сенд нічого не побачили.
Раптом Дік Сенд простяг руку.
— Так! Так! Земля! — вигукнув він. В просвітку між хмарами він набачив щось схоже на гірську вершину, його очі моряка не могли помилитися.
— Нарешті! Нарешті! — кричав він, учепившись у поручні.
Місіс Уелдон, яку підтримував Геркулес, не відводила очей від землі, що її вже й не сподівалася побачити.
Берег у вигляді цієї високої вершини виднівся за десять миль під вітром по лівому борту. Просвіток між хмарами побільшав, і вершина вималювалась чіткіше проти неба. Безперечно, це якийсь мис американського континенту. “Пілігрим” без вітрил не міг тримати курс прямо на нього, проте до землі мав підійти неодмінно. Це було справою кількох годин. Зараз восьма ранку. Отож іще до полудня “Пілігрим” підійде до берега.
На знак Діка Сенда Геркулес одвів місіс Уелдон до її каюти на кормі: сама б вона не пройшла по палубі під час такої жахливої хитавиці.
Постоявши на носі, молодий капітан вернувся до стерна, за яким стояв старий Том.
Нарешті він побачив цю таку довгождану, омріяну землю! Однак замість бурхливої радості серце його сповнилося жахом.
Просто перед “Пілігримом”, що втікав од бурі, лежала земля під вітром — а це вже була катастрофа з усіма її страшними наслідками…
Минуло дві години. Гористий мис лежав уже на траверсі76. Тут Негору знову вийшов на палубу. Він пильно подивився на землю, кивнув головою, мов людина, що дістала підтвердження якихось своїх сподівань, промимрив якесь слово, що його ніхто не розчув, і повернувся до камбуза.
Дік Сенд шукав очима низьку лінію узбережжя, що мала б простягтися за мисом.
Минуло дві години. Мис височів уже по лівому борту за кормою, а берега й досі не було видно.
Тим часом обрій прояснився, й високий берег, тобто американський континент, облямований ланцюгом Анд, неодмінно було б видно на відстані понад двадцять миль.
Дік Сенд узяв підзорну трубу й звільна продивився весь східний обрій.
Ніякої землі далі не видно!
А о другій годині пополудні помічена вранці земля розтанула вдалині. Попереду в підзорну трубу не було видно жодних обрисів ані низького, ані високого берега.
Дік Сенд закричав і кинувся з палуби вниз до каюти, де перебувала місіс Уелдон, малий Джек, Нен і кузен Бенедікт.
— То був острів! — вигукнув він. — Не що інше, як острів!
— Острів, Діку? — спитала місіс Уелдон. — Але який?
— Зараз побачимо на карті!
Дік побіг до своєї каюти і приніс карту.
— Ось, місіс Уелдон, ось! — мовив він. — Земля, яку ми бачили, може бути тільки оцією точкою, загубленою серед Тихого океану. Це острів Пасхи! Ніяких інших островів у цих місцях немає!
— І ми вже його пройшли? — спитала місіс Уелдон.
— Так, його вже не видно.
Місіс Уелдон пильно вдивлялася в острів Пасхи — ледь помітну цяточку на карті.
— А чи далеко він од американського берега?
— За тридцять п’ять градусів.
— Скільки це?
— Десь дві тисячі миль.
— То, виходить, “Пілігрим” не зрушив з місця, якщо ми ще так далеко від континенту?
— Місіс Уелдон, — мовив Дік Сенд, проводячи рукою по чолу, ніби для того, щоб зосередити свої думки. — Я не знаю… Я ніяк не можу пояснити таку неймовірну затримку! Не можу нічого придумати… Хіба що компас вийшов з ладу. Проте цей острів може бути тільки островом Пасхи — адже ми весь час ішли під вітром на північний схід. Так, це острів Пасхи, і, дякуючи йому, ми дізнались про те, де перебуваємо. Але від нього ще дві тисячі миль до берега. Зате тепер я знаю, куди нас занесло бурею. А коли вона вляжеться, ми безпечно підійдемо до американського берега! Принаймні наш корабель уже не блукає неозорими просторами Тихого океану.
Упевненість молодого капітана передалася всім, хто був у каюті, навіть місіс Уелдон. Бідним людям здавалося, що настав кінець їхнім поневірянням, що “Пілігрим” підійшов під супутним вітром до свого порту і тільки чекає припливу, щоб зайти в нього!

Острів Пасхи — його справжня назва Вай-гу, Вая-ху або ще Рап-Нуї — відкрив Девід 1686 року; його відвідали також Кук і Лаперуз. Острів розташований під 27° південної широти й 112° східної довготи. Якщо шхуна-бриг ухилилася від курсу аж на п’ятнадцять градусів, то, на думку Діка, її заніс сюди південно-західний штормовий вітер.
Отже, “Пілігрим” усе ще перебував за дві тисячі миль од землі. Однак коли й далі віятиме цей ураганний вітер, то судно домчить до якоїсь точки на південноамериканському узбережжі днів за десять.
“Та невже немає надії на те, що погода встановиться? — питав себе Дік Сенд. — Невже не можна буде підняти вітрила, коли вахтовий побачить землю?”
Дік Сенд сподівався, що ураган, який лютує ось уже стільки днів, кінець кінцем стихне. Появу острова Пасхи юнак мав за добру ознаку — адже тепер він точно знав, де йде “Пілігрим”. Це повернуло йому впевненість у тому, що він доведе судно до берега. Хоч він і досі залежить од примх урагану, та принаймні вже не пливе навмання.
Зрештою, міцно збудований і добре оснащений “Пілігрим” мало постраждав од бурі. Він втратив тільки скісний грот і бом-клівер, але без цих вітрил можна було обійтися. Жодна крапля води не просочилася крізь шви корпуса й палуби. Помпи були справні. У цьому відношенні шхуні-бригові не загрожувала небезпека.
Але ураган і досі шаленів. Здавалося, ніяка сила не годна його приборкати. Дік Сенд міг налаштувати “Пілігрим” проти бурі, але він не міг наказати вітрові вщухнути, хвилям улягтися, а небу прояснитися.