“П’ятнадцятирічний капітан” читати (повністю). Жуль Верн

Розділ XVII
СТО МИЛЬ ЗА ДЕСЯТЬ ДНІВ

Мандрівників або мисливців, що ночують у тропічному лісі, звичайно будить на зорі дивовижний хор.
Яких тільки звуків у ньому не почуєш: і квоктання, і рохкання, і крякання, і гавкіт, і вереск, і глузливе бурмотіння.
Так вітають світанок мавпи. У тропічних лісах Нового Світу можна зустріти й маленьку марікіну, й сапажу, й сірих моно, що з їхньої шкури індіанці виготовляють чохли для рушниць, і мавп-стрибунів та ще чимало інших представників породи мавп.
З усіх оцих чотирируких істот, безперечно, найцікавіші — ревуни. У них видовжена морда й довгий чіпкий хвіст. Коли сходить сонце, найстаріший із зграї заводить поважним голосом монотонну пісню. Це баритон хору. Молоді тенори підхоплюють ранкову симфонію. Як кажуть індіанці, “ревуни проказують свої молитви”.
Але того ранку мавпи чомусь не завели пісні, бо їх не було чути, хоча їхній рев звичайно розноситься далеко навкруги. Хтозна-чому, але ні ревуни, ні стрибуни, ані інші мавпи не дали вранці свого звичайного концерту.
Така дивна поведінка мавп анітрохи не порадувала б лісових індіанців. І не тому, що вони полюбляють слухати цей вид хорового співу, а через те, що вони залюбки полюють на мавп, бо м’ясо цих тварин, а надто копчене, дуже смачне.
Дік Сенд і його супутники, звісно, не мали й гадки про звички ревунів, бо теж були б неабияк здивовані, їх не почувши. Вони попрокидались один за одним. Ніч минула спокійно, і кілька годин відпочинку поновили їхні сили.
Малий Джек прокинувся одним із перших. Насамперед він спитав, чи Геркулес із’їв уночі вовка. Та йому сказали, що жоден вовк не з’являвся, і Геркулес, мовляв, дуже голодний.
Решта мандрівників також зголодніли, тож Нен відразу заходилась готувати сніданок.
Меню було те саме, що й учора ввечері, однак свіже ранкове повітря збудило апетит, і ніхто не перебирав харчами. Треба було набратися сил на цілий день переходу, і весь загін дружно снідав. Можливо, вперше кузен Бенедікт зрозумів, що їда — не байдужий і не безкорисний процес у житті. Він тільки заявив, що “прибув до цієї країни зовсім не для того, щоб гуляти, сунувши руки в кишені”. Якщо Геркулес і далі заважатиме йому полювати на кокуйпо та інших комах, то хай нарікає сам на себе! Погроза, здавалось, не дуже злякала велета-негра. І все ж місіс Уелдон, відвівши Геркулеса вбік, сказала йому, що хай собі кузен Бенедікт трохи погасає; не треба тільки губити його з очей. Адже шукати й ловити комах — найбільша втіха для нього…
О сьомій годині ранку маленький загін знову вирушив на схід, додержуючись порядку, встановленого напередодні.
Ішли все так само лісом. Зрозуміло, що на цій незайманій землі, де стільки сонця й вологи, красувалося буйне рослинне царство. Це плоскогір’я розташоване майже в тропічних широтах; улітку сонце тут досягає зеніту, і його проміння падає на землю майже прямовисно. У грунті нагромаджуються величезні запаси тепла, а підґрунтя — завжди вологе. Не дивно, що тут ріс такий пишний ліс.
Однак Дік Сенд не поминув своєю увагою однієї невідповідності. За словами Гарріса, вони перебували в пампі. А слово “пампа” мовою індіанців племені квішна означає “рівнина”. Отож якщо Діка не зраджувала пам’ять, пампа — це безводна рівнина, де немає ні дерев, ні каміння, а в дощову пору все густо заростає будяками, які з настанням спеки перетворюються в густі непрохідні чагарі. Зрідка трапляються карликові деревця та колючі кущі. Пампа має вигляд сумної пустелі.

А ця місцевість була зовсім інша і не змінювалася, відколи, мандрівники вирушили в путь. Густий непрохідний ліс простягався аж до обрію. Ні, Дік уявляв собі пампу зовсім не такою! Мабуть, і справді, як казав Гарріс, примхлива природа створила на Атакамському плоскогір’ї своєрідний куточок… Адже Дік нічого про Атакаму не знав, крім того, що це одна з найбільших пустель Південної Америки, яка розкинулась від Тихого океану до підніжжя Анд.
Юнак поставив Гаррісові кілька запитань з цього приводу, сказавши, що його дуже дивує незвичайний вигляд пампасів.
Але американець швидко розвіяв його сумніви. Він докладно розповів про цю частину Болівії. Певно, він чудово знав країну.
— Ви маєте рацію, мій юний друже, — говорив Гарріс. — Справжня пампа дійсно така, як описано в читаних вами книжках; це безводна рівнина, де мандрувати часом бував вкрай важко. Вона трохи нагадує наші північноамериканські савани, тільки савани майже скрізь заболочені. Саме такий вигляд має пампа Ріо-Колорадо, льяноси Оріноко й Венесуели. Але ця місцевість мене дивує. Щоправда, я вперше йду плоскогір’ям навпростець — щоб дістатися до асьєнди. Однак хоч я ще не бував тут, а все ж чув: цей край зовсім не схожий на пампу. Годі шукати справжньої пампи по цей бік Анд — для цього треба перейти через гірський хребет. Пампа займає всю східну частину материка аж до Атлантичного океану.
— То нам доведеться переходити через Анди? — спитав Дік Сенд.
— Ні, мій юний друже, ні, — усміхнувшись, відповів американець. — Я сказав “треба перейти”, а не “ми перейдемо”. Не турбуйтесь: ми не вийдемо за межі цього плоскогір’я, що його найвищі вершини сягають ста п’ятдесяти футів. Годі й думати переходити через Анди з нашими засобами пересування, і я ніколи не підбив би вас на таку ризиковану подорож.
— Справді, було б краще йти берегом.
— Так, у сто разів краще! Але асьєнда Сан-Фелісе розташована по цей бік Анд. Тож наш перехід ні тепер, ні згодом не буде важким.
— А ви не боїтеся заблудитися в цих лісах? — спитав Дік Сенд.
— Ні, мій юний друже, ні, — відповів Гарріс. — Я усвідомлюю, що цей ліс — мов те безмежне море, ба швидше морське дно, де моряк не зміг би зорієнтуватися. Та я звик мандрувати лісами і вмію знаходити дорогу за розташуванням гілок на деревах, напрямком росту листя, рельєфом і складом грунту та ще багатьма дрібними ознаками, про які ви й гадки не маєте. Будьте певні — я приведу вас і ваших супутників куди треба.
Гарріс говорив спокійно й переконано. Дік Сенд ішов з ним на чолі загону. Вони часто обговорювали такі питання, і ніхто їм не заважав. Коли в юнака й були якісь сумніви, що їх американець не спромігся розвіяти, то він волів до пори до часу не виказувати їх уголос.
П’ять днів подорожі минули без будь-яких особливих пригод. За дванадцять годин переходили вісім-дев’ять миль. Решту часу забирали зупинки на перепочинок, їду та ночівлю. І хоч люди почували себе трохи стомленими, проте всі були здорові. Малому Джекові вже трохи набридла одноманітна подорож. До того ж, не було виконано жодної з даних йому обіцянок. Гумових дерев, пташок-мух хлопчик і досі не бачив. Йому також мали показати найгарніших у світі папуг. Але де вони — яскраво-оранжеві папуги з небесно-блакитними хвостами, які водяться в цих лісах? Де барвисті ара з голими щоками й довжелезними хвостами, які ніколи не сідають на землю? Де всі оті зелені папуги, які живуть у тропіках? Де дрібні барвисті папужки? Де всі оті балакучі птахи, які, за словами індіанців, розмовляють мовами давно вимерлих племен?
Із усіх папуг Джекові показали тільки попелястих жако з червоними хвостами, що ними аж кишіли крони дерев. Та він раніше вже бачив жако. Їх понавозили в усі частини світу. На обох континентах вони дратують людей своєю надокучливою балаканиною. Із усієї родини гладкоязичних папуг жако найлегше навчаються людської мови.
Що ж до кузена Бенедікта — він був незадоволений іще дужче. Правда, йому дозволили відходити вбік од загону. Але він не знайшов жодної комахи, гідної його колекції. Навіть світляки, ніби змовившись, уперто не з’являлися поблизу. Природа, здавалось, знущалась з бідолахи-ентомолога, і він повсякчас був у дуже кепському настрої.
Наступні чотири дні загін так само йшов на північний схід. На 16 квітня подорожні, за їх підрахунками, віддалилися миль на сто від берега. Коли Гарріс не заблудився — а він твердо запевняв, що ні, — то асьєнда Сан-Фелісе миль за двадцять од місця, де стали на ночівлю того вечора. Ще дві доби — і маленький загін матиме надійне, зручне пристановище, де врешті відпочине від нелегкої дороги.
Та дарма, що вони майже перетнули плоскогір’я, — не зустріли в цьому неосяжному лісі жодного тубільця.
Дік Сенд не раз шкодував подумки, що “Пілігрим” розбився на цьому узбережжі. Якби катастрофа трапилась трохи північніше або південніше — місіс Уелдон та її супутники давно б уже дістались до плантації, селища або містечка. Але якщо цю місцевість начебто покинули люди, то останніми днями мандрівники чимраз частіше зустрічали тварин. Часом здалеку долинало жалібне виття. Гарріс сказав, що то лінивець, досить поширений у цих лісових районах.
Того ж таки дня під час зупинки на обід мандрівники почули свист. Місіс Уелдон він здався дивним.
— Що це? — занепокоєно спитала вона, підхоплюючись з місця.
— Змія! — вигукнув Дік Сенд і, схопивши рушницю, заступив собою місіс Уелдон.
Справді, який-небудь плазун міг заповзти в густу траву, що росла навколо. Не було б нічого дивного, якби то був велетенський удав з родини боа, які іноді сягають сорока футів у довжину.
Та Гарріс сказав Дікові Сенду й неграм, які теж були кинулись на допомогу, щоб вони сіли на місце, і заспокоїв місіс Уелдон.
Він пояснив, що це не удав, бо удави не свистять. Це, мовляв, свистять досить сумирні чотириногі.
— Не хвилюйтеся, — провадив він, — і не полохайте тварин.
— Але що це за тварини? — спитав Дік Сенд, який не пропускав нагоди розпитати американця, а той, до речі, розповідав про все вельми охоче, не примушуючи себе просити.
— То антилопи, мій юний друже.
— О! Я так хотів би подивитися на них! — вигукнув малий Джек.
— Це дуже важко, мій хлопчику, — відказав американець. — Дуже важко!
— А чи не можна якось підійти до цих антилоп? — спитав Дік Сенд.
— Не встигнете ви ступити й трьох кроків, — відповів американець, похитавши головою, — як увесь табун кинеться навтіки. Тож навіщо клопотатись намарне?
Однак Дік Сенд мав свої підстави цікавитись свистячими антилопами. Він неодмінно хотів їх побачити. Отож, тримаючи в руці рушницю, він поплазував у траві. Тієї ж миті табунець струнких антилоп з маленькими гострими ріжками як вихор помчав геть. Яскраво-руді, вони майнули, мов полум’я, попід деревами. Годі було й думати роздивитися їх.
— А що я вам казав! — мовив Гарріс, коли Дік повернувся на місце.

Ці прудконогі антилопи були не єдиними представниками тваринного світу, що їх помітили того дня. Інших тварин встигли роздивитися трохи краще, й їхня поява викликала суперечку між Гаррісом та його супутниками.
Десь близько четвертої години пополудні маленький загін спинився для короткого перепочинку на лісовій галявині. Раптом кроків за сто від них з гущавини вихопилось кілька височенних тварин, які тут же кинулись навтіки.
Цього разу, незважаючи на попередження американця, Дік Сенд приклав до плеча рушницю й вистрелив. Проте Гарріс підбив рушницю, і юнак, хоч і був влучним стрільцем, схибив.
— Не треба стріляти! Не треба стріляти! — вигукнув американець.
— Таж то були жирафи! — крикнув Дік Сенд, пускаючи повз вуха Гаррісові слова.
— Жирафи! — повторив малий Джек, випростуючись на сідлі. — Я теж хочу бачити жирафів! Де вони?
— Жирафи?! — перепитала місіс Уелдон. — Ти помиляєшся, любий Діку. В Південній Америці жирафи не водяться.
— Авжеж, — мовив Гарріс з подивом на обличчі, — в цій країні жирафів нема і близько.
— Що ж то тоді було? — спитав Дік Сенд.
— Не знаю, що й думати, — відповів Гарріс. — А може, вас обманув зір, і то були просто страуси?
— Страуси?! — в один голос спитали Дік Сенд і місіс Уелдон, здивовано перезирнувшись.
— Так, звичайнісінькі страуси.
— Але ж страуси — птахи, отже в них дві ноги.
— Авжеж, — кивнув головою Гарріс, — я саме і помітив, що ці тварини, які так швидко повтікали, двоногі.
— Двоногі? — повторив юнак.
— А мені здалося, що ці тварини чотириногі, — сказала місіс Уелдон.
— Мені також, — озвався старий Том.
Бет, Актеон і Остін теж підтвердили, що тварини чотириногі.
— Страуси на чотирьох ногах! — зайшовся реготом Гарріс. — Оце дивина!
— Тим-то ми й подумали, що то були жирафи, а не страуси, — сказав Дік Сенд.
— Ні, мій юний друже, ні! — твердо мовив Гарріс. — Ви, напевно, погано їх роздивилися. Адже ці тварини миттю повтікали. Зрештою, в таких випадках помиляються і досвідченіші за вас мисливці.
Як послухати американця, то все ніби скидалось на правду. Здалеку високого страуса можна сплутати з жирафом. Дзьоб страуса можна прийняти за морду жирафа; і в того, і в того довга тонка шия, а голова закинута назад. Власне, страус схожий на жирафа, якому бракує задніх ніг. Тож двоногого страуса легко переплутати з чотириногим жирафом, особливо коли вони зненацька з’являються і миттю зникають. Та найвагоміший доказ помилки місіс Уелдон і її супутників — те, що жирафи в Південній Америці не водяться.
— Здається, — мовив Дік Сенд, — страуси теж не водяться в Південній Америці?
— Отут ви помиляєтесь, мій юний друже, — заперечив Гарріс. — Саме в Південній Америці є один з видів страуса — нанду, його ми й бачили.
Гарріс казав правду. Нанду — досить поширений представник родини страусових на південноамериканських рівнинах. Це великий птах, до двох метрів заввишки. В нього прямий дзьоб, пухнасте пір’я, довгі крила з синюватим пір’ям, трипалі ноги з пазурами. М’ясо молодого нанду дуже смачне.
Ці та інші — до речі, точні — дані навів Гарріс, який добре знав життя та звички нанду. Місіс Уелдон і її супутникам довелось визнати, що вони помилилися.
— Можливо, ми ще зустрінемо табуни страусів, — додав Гарріс. — Тоді вже придивляйтеся пильно, щоб не помилятись і не приймати птахів за чотириногих. А головне, “мій юний друже, не забувайте моїх порад — не стріляйте в жодну тварину. В нас поки що немає потреби полювати, щоб прохарчуватися, і я повторюю: не треба виявляти пострілами нашу присутність у лісі.
Дік Сенд мовчав, замислившись. У нього виник новий сумнів.
Другого дня, 17 квітня, загін знову рушив у дорогу. Гарріс запевняв, що не мине й доби, як перед ними гостинно розчиняться двері асьєнди Сан-Фелісе.
— Там, місіс Уелдон, — казав він, — про вас потурбуються, і за кілька днів ви як слід відпочинете. Можливо, ви не знайдете на фермі тієї розкоші, до якої звикли у себе в Сан-Франціско, однак побачите: і в нас житла не позбавлені комфорту. Не такі вже ми й дикуни.
— Містере Гарріс, — відповіла місіс Уелдон, — ми щиро вдячні вам за вашу великодушну допомогу! Час би вже нам дістатись до місця.
— Ви, звичайно, дуже стомилися, місіс Уелдон?
— Що там я! Мій малий Джек виснажується чимраз дужче. Щодня в певну годину його б’є пропасниця.
— Так, це тут буває, — кивнув головою Гарріс. — Хоч клімат цього плоскогір’я й здоровий, проте в березні й квітні люди хворіють на переміжну пропасницю.
— Однак завбачлива природа, — озвався Дік Сенд, — насилаючи хворобу, дає водночас і ліки проти неї.
— Які, мій юний друже? — здивовано спитав Гарріс.
— А хіба тут не ростуть хінні дерева? — і собі спитав Дік Сенд.
— Ба й справді, — згодився Гарріс, — тут батьківщина дерева, що його кора має цінну властивість скидати жар.
— Але мене дивує, — вів далі Дік Сенд, — що ми й досі не бачили жодного хінного дерева!
— Розумієте, мій юний друже, — відказав Гарріс, — хінне дерево не так легко розпізнати. Дарма що воно високе, має широке листя й рожеві духмяні квіти, — його ще треба знайти. Ці дерева майже не ростуть групами; вони здебільшого розкидані поодинці поміж інших дерев. Індіанці, які збирають хінну кору, пізнають їх тільки по вічнозеленому листю.
— Якщо ви побачите хінне дерево, містере Гарріс, то покажете мені, коли ваша ласка, — попросила місіс Уелдон.
— Неодмінно, місіс Уелдон, але в асьєнді ви знайдете вдосталь сірчанокислого хініну. Це куди кращі ліки, ніж кора хінного дерева85.
День минув без пригод. Настав вечір, і на ночівлю спинилися як звичайно. Досі погода була сонячна й суха, але невдовзі слід було чекати. дощу: від землі підіймалися теплі випари, огортаючи ліс густим туманом. От-от мав початися сезон дощів.
На щастя, завтра перед маленьким загоном гостинно розчиняться двері асьєнди. До неї — всього кілька годин ходи.
За підрахунками Гарріса, до асьєнди залишалося щонайбільше шість миль. І все ж на ніч було вжито звичайних застережливих заходів. Том і його товариші мали вартувати по черзі. Дік Сенд не хотів легковажити жодною дрібницею. Він виявляв більшу, ніж будь-коли, обережність. В нього зародилася страшна підозра, однак поки що юнак не хотів нікому про неї говорити.
На ночівлю стали під групою високих дерев. Натомлені, всі швидко поснули. Та невдовзі їх розбудив голосний крик.
— Що таке? Хто кричить? — спитав Дік Сенд, який першим схопився на ноги.
— Це я… Це я крикнув! — відповів кузен Бенедікт.
— Що з вами? — озвалася місіс Уелдон.
— Мене щось укусило!
— Змія?! — злякано скрикнула місіс Уелдон.
— Ні, ні, не змія, а якась комаха. О, є! Я її впіймав!
— Ну, то роздушіть вашу комаху, — порадив Гарріс, — і дайте нам спати, містере Бенедікт!
— Роздушити комаху? — вигукнув кузен Бенедікт. — Нізащо в світі! Я повинен роздивитися, що воно таке.
— Якийсь москіт, — мовив Гарріс, здвигнувши плечима.
— Ні, ні! Це муха, — відповів кузен Бенедікт. — До того ж страшенно цікава муха!
Дік Сенд засвітив свій кишеньковий ліхтарик і підійшов до кузена Бенедікта.
— О, невже? — вигукнув ентомолог. — Ось довгождана винагорода за всі мої невдачі й розчарування! Нарешті я зробив велике відкриття!
Він не тямив себе від щастя. Очі його переможно сяяли. Він дивився на муху захопленим поглядом і, здавалось, ладен був її розцілувати.
— Що ж це за комаха? — спитала місіс Уелдон.
— Комаха з ряду двокрилих, кузино, та ще й яка чудова! І кузен Бенедікт показав муху, трохи меншу від бджоли, попелястого кольору, з жовтими смужками внизу черевця.
— Вона не отруйна? — спитала місіс Уелдон.
— Ні, кузино, ні — принаймні для людини. Але для тварин — антилоп, буйволів, ба навіть слонів — вона дуже небезпечна. Яка ж бо це чарівна муха!
— Ви нам урешті-решт скажете, містере Бенедікт, що це за муха? — мовив Дік Сенд.
— Ця муха, — відповів ентомолог, — ця знаменита муха, яку я тримаю в руці, називається цеце!86 Досі нею пишався тільки один континент. Ще ніколи не знаходили цеце в Америці.
Дік Сенд не наважився спитати кузена Бенедікта, в якій саме частині світу досі знаходили страшну муху цеце.
Незабаром мандрівники знову поснули, і тільки Дік Сенд до ранку не склепив очей.

Розділ XVIII
СТРАШНЕ СЛОВО

Вже час би дістатись до асьєнди Сан-Фелісе. Місіс Уелдон дуже стомилася й не могла подорожувати далі в таких важких умовах. Боляче було дивитися і на малого Джека: його личко то пашіло жаром, то ставало біліше за крейду. Мати страшенно хвилювалася й сама доглядала сина, не довіряючи його навіть старій Нен. Вона не спускала його з рук.
Так, уже давно час би дістатись до асьєнди! Як запевняв американець, саме надвечір 18 квітня маленький загін нарешті вступить до асьєнди Сан-Фелісе.
Дванадцять днів важкого переходу, дванадцять ночей, проведених просто неба, підірвали сили навіть у такої енергійної жінки, як місіс Уелдон. А тут іще хворий Джек, брак ліків і догляду. Все це довело б до розпачу будь-яку жінку.
Дік Сенд, Нен, Том і його товариші краще витримували всі злигодні. Щоправда, харчі вже кінчалися, однак досі вони їли вдосталь, тож почували себе задовільно.
Гарріс, здавалося, був створений саме для отаких довгих і важких переходів через хащі; втома його не брала. Проте, як помітив Дік Сенд, наближаючись до асьєнди, цей чоловік ставав дедалі більше заклопотаним і мовчазним. А мало б бути навпаки. Принаймні так вважав юнак, який довіряв американцеві менше й менше. Але навіщо Гаррісові їх дурити? Дік Сенд не знаходив відповіді на це запитання, однак чимраз пильніше стежив за їхнім провідником.
Американець, мабуть, відчував Дікові сумніви; можливо, саме недовіра “юного друга” турбувала його.
Вранці 18 квітня загін своїм звичаєм вирушив у дорогу.
Ліс щодалі рідшав, дерева вже не росли непрохідними нетрями, а стояли окремими гайками. Чи не починалася це справжня пампа, про яку говорив Гарріс?
У перші години маршу не сталося нічого такого, що б занепокоїло Діка Сенда. І все ж він звернув увагу на дві обставини. Можливо, вони нічого не значили, однак за умов, в яких перебували мандрівники, не годилося нехтувати жодною дрібницею.
Дінго! Дінго став поводитися дивно.
Досі собака біг, опустивши носа до землі, обнюхуючи траву й кущі, начебто по сліду. Він або мовчав, або жалібно гавкав, ніби виказуючи біль чи жаль. А того дня Дінго наче хто підмінив: він гавкав дзвінко, сердито, навіть часом люто. Так він гавкав на “Пілігримі”, коли на палубу виходив Негору.
В Діка Сенда виникла підозра, яку підтвердив старий Том.
— Дивно, містере Дік! — сказав він. — Дінго вже не обнюхує землю, як досі. Він нюхає повітря; шерсть на ньому настовбурчилась. Можна подумати, що він відчув поблизу…
— Негору, еге ж? — доказав Дік Сенд.
Він схопив старого негра за руку й зробив знак, щоб той говорив тихше.
— Так, Негору, містере. Чи він, бува, не йде слідом за нами?
— Мабуть, так воно і є, Томе, — Негору не дуже далеко від нас.
— Але навіщо це йому?
— Або Негору. не знає місцевості й тому не хоче згубити нас з очей, або…
— Або? — схвильовано спитав Том.
— Або ж він її добре знав, і тоді…
— Але звідки Негору може знати цей край? Він ніколи тут не бував!
— Ніколи не бував? — пошепки мовив Дік Сенд. — Це ще хтозна… Адже Дінго поводиться так, ніби цей чоловік, якого він ненавидить, десь тут поблизу.
Він урвав мову й покликав собаку; той знехотя підійшов до нього.
— Тю, Дінго, тю! — гукнув Дік. — Негору! Негору!
Дінго у відповідь люто загавкав. Це ім’я вплинуло на нього, як завжди, і він кинувся вперед, ніби Негору й справді ховався десь у чагарях.
Гарріс бачив усю цю сцену. Він підійшов до Діка.
— Що ви сказали Дінго? — спитав він.
— Та нічого такого, містере Гарріс, — мовби жартома відповів Том. — Ми тільки спитали його, чи, бува, немає звісток від одного нашого супутника з “Пілігрима”, який десь пропав.
— А-а, — мовив американець, — це ви про того португальця, корабельного кока?
— Еге ж. Дивлячись на Дінго, можна подумати, що Негору недалечко від нас.
— Як би він зайшов аж сюди? — спитав Гарріс. — Скільки мені відомо, він ніколи не бував у Болівії.
— А може, він од нас це приховав, — відповів Том.
— Дивно! Навіщо йому це приховувати? — мовив Гарріс. — Коли хочете, обшукаймо кущі. А що, як з бідолахою скоїлося лихо і він потребує допомоги?
— Гадаю, це ні до чого, містере Гарріс, — відповів Дік Сенд. — Якщо Негору сам дістався аж сюди, то сам і вибереться звідси. То, видно, такий, що не пропаде!
— Як хочете, — відповів Гарріс.
— Годі-бо, Дінго, замовкни! — гукнув Дік Сенд, щоб скінчити цю розмову.
Друге спостереження юнака стосувалося Гаррісового коня.
Здавалося, кінь не чує “духу стайні”. Він не втягав ніздрями повітря, не поривався бігти вперед, не іржав, одне слово, нічим не виказував того, що відчуває кінець довгої подорожі. Навпаки, кінь здавався зовсім байдужим, ніби до асьєнди, яку він так добре знав, залишалось іще добрих кількасот миль. “Аж ніяк не схоже, що кінь повертається додому”, — думав Дік Сенд.
Уранці Гарріс сказав, що асьєнда — всього за шість миль; до п’ятої години пополудні вони напевне пройшли милі чотири.
А кінь так само не чув “духу стайні”, й ніщо довкола не показувало на те, що десь поблизу розташована така велика плантація, як асьєнда Сан-Фелісе.
Навіть місіс Уелдон, яка через хворобу сина досі нічого не помічала, звернула увагу на те, що місцевість усе ще безлюдна. Жодного тубільця, жодного робітника з асьєнди, до якої так близько! А може, Гарріс заблудився? Ні! Вона відкинула цю думку. Нова затримка загрожувала життю її Джека…
Гарріс своїм звичаєм ішов попереду. Проте він, здавалось, тепер вдивлявся в глиб лісу, поглядав праворуч, ліворуч, як людина, не дуже певна себе або своєї дороги.
Місіс Уелдон заплющила очі, щоб не бачити цього. За рівниною з милю завширшки знову розкинувся ліс, щоправда, не такий густий, як на заході; маленький загін знову вступив під шатро дерев.
О шостій годині вечора вони підійшли до чагарів, крізь які, мабуть, недавно проклав собі шлях гурт великих тварин.
Дік Сенд пильно роздивлявся навколо. Багато вище людського зросту гілля було пообламуване. Крізь притоптану траву на вологій землі виднілися сліди. Таких слідів не могли залишити ні ягуари, ні кугуари, ані лінивці. А хто поламав на такій висоті гілля?

Тільки слони вичавлюють такі величезні сліди й протоптують таку дорогу в непрохідному чагарнику! Але слони не водяться ні в Південній Америці, ні в Новому Світі взагалі, їх туди ніколи й не завозили… Отже, припущення, що це сліди слонів, — зовсім неймовірне.
У всякому разі, Дік Сенд нікому не звірив своїх думок. Він навіть не став розпитувати американця. Та й чого можна сподіватись від людини, яка сказала на жирафів, що то страуси? Гарріс знов щось би вигадав, а їхнє становище від цього однаково не змінилося б.
Дік Сенд уже склав собі певну думку про Гарріса. Він зрозумів: то зрадник! Юнак чекав тільки нагоди, щоб викрити американця, і все свідчило про те, що така нагода от-от трапиться.
Але яку потаємну мету ставив перед собою Гарріс? Яку долю готував потерпілим з “Пілігрима”, що довірилися йому? Дік Сенд і по катастрофі судна вважав себе відповідальним за своїх супутників. Він повинен — більше, ніж будь-коли досі! — зробити все, що від нього залежить, для порятунку людей, викинутих бурею на цей берег. Тільки він може врятувати своїх товаришів по нещастю: цю молоду жінку, її маленького сина, кузена Бенедікта, негрів. На борту “Пілігрима” він діяв як моряк, але що він мав робити тут? Як запобігти страшній небезпеці? А що небезпека близько — він відчував.
Дік Сенд не хотів заплющувати очей на жахливу дійсність. П’ятнадцятирічний капітан “Пілігрима” знов мусив брати на себе обов’язки керівника за цих грізних обставин. Але він не хотів нічого говорити, щоб передчасно не тривожити бідолашну молоду матір; він скаже їй усе тоді, коли настане час діяти.
Дік ішов, як завжди, попереду загону. Раптом він побачив у широкому потічку кілька величезних тварин.
“Гіпопотами! Гіпопотами!” — мало не вихопилося в нього.
Справді, під порослим осокою берегом бовталися в воді гіпопотами. Товсті тулуби на куцих дебелих ніжках, величезні голови з тупими округлими мордами, гладенька коричнева шкура й ікла завбільшки з фут у роззявлених пащах.
Гіпопотами в Америці?!
Загін ішов не спиняючись аж до вечора. Але втома давалася взнаки навіть найсильнішим. Справді, давно вже час дістатися до місця! Або ж знов ночувати в лісі…
Геть захоплена турботами про малого Джека, місіс Уелдон не помічала втоми, але сили її вже вичерпались, її супутники також знемоглися. Тільки Дік Сенд тримався; усвідомлення свого обов’язку додавало йому снаги.
Надвечір старий Том побачив у траві якусь річ. То був ніж незвичайної форми — з широким кривим лезом та колодкою із слонової кістки, поцяцькованою невигадливою різьбою.
Том підняв ножа і показав його Дікові Сенду. Юнак уважно оглянув знахідку і передав американцеві.
— Певно, тубільці недалеко, — мовив він.
— Атож, — відповів Гарріс. — Проте…
— Проте? — повторив Дік, дивлячись просто в вічі Гаррісові.
— Нам давно б уже час дістатися до асьєнди, — нерішуче сказав той, — але я щось не впізнаю місцевості…
— Ви заблудилися?
— Заблудився? Та ні. Асьєнда має бути щонайбільше за три милі звідси. Я вирішив піти навпростець через ліс і, мабуть, трохи взяв убік…
— Можливо, — відповів Дік Сенд.
— Гадаю, буде краще, якщо я один вирушу на розвідку.
— Ні, містере Гарріс! — рішуче відказав Дік. — Нам не треба розлучатись.
— Про мене, але поночі я навряд чи знайду дорогу.
— Станемо на ночівлю. Думаю, місіс Уелдон згодиться переночувати ще одну ніч під деревами, а рано-вранці подамося далі. Дві-три милі — це на годину ходи.
— Про мене, — повторив Гарріс.
Раптом Дінго люто загавкав.
— Назад, Дінго, назад! — закричав Дік Сенд. — Ти добре знаєш, що там нікого немає: адже ми в пустелі.
Отож вирішили востаннє заночувати в лісі. Місіс Уелдон не протестувала. Малий Джек, заснувши по нападі пропасниці, лежав у неї на руках.
Мандрівники почали шукати, де б краще спинитись на ночівлю.
Дік Сенд наглядів кілька дерев, що росли вкупі. Аж тут старий Том, що допомагав йому вибрати місце, спинився і вигукнув:
— Містере Дік! Дивіться! Дивіться!
— Що там таке, Томе? — спитав Дік Сенд спокійним голосом людини, що готова до будь-яких несподіванок.
— Там… там… — белькотав Том. — Під отими деревами… кров! А на землі… відрубані руки…
Дік Сенд кинувся туди, куди показував Том. Повернувшись назад, він сказав:
— Мовчіть, Томе! Нікому ані слова!
На землі справді лежали відрубані руки, а поряд з ними — порваний ланцюг і зламані колодки. На щастя, місіс Уелдон не бачила цього жахливого видовища.
Гарріс стояв збоку. Якби хтось поглянув на нього в ту мить, то був би вражений зміною, що сталася з американцем: його обличчя прибрало вкрай жорстокого виразу.
Дінго спинився перед скривавленими рештками й люто загарчав.
Дікові насилу вдалося відігнати собаку.
Старий Том стояв заклякнувши, ніби ноги його вросли в землю. Він дивився на ланцюг та колодки широко розплющеними очима й бурмотів:
— Я вже бачив… бачив… Ці колодки… Ці ланцюги… Коли був малим… Я вже бачив…
У його голові снували неясні спогади раннього дитинства. Він силкувався пригадати… Ось-ось він заговорить…
— Мовчіть, Томе! — сказав Дік Сенд. — Мовчіть заради місіс Уелдон! Мовчіть заради нас усіх!
І мерщій відвів убік старого негра.
Для ночівлі вибрали інше місце і заходилися лаштуватись до сну.
Вечеряли нехотя: втома здолала голод. Усі відчували якусь неясну тривогу, майже страх.
Швидко спадав присмерк, невдовзі настала ніч. Небо вкрили великі грозові хмари. На заході між деревами далеко на обрії спалахували блискавиці. Вітер ущух, жоден листочок не ворушився. Глибока тиша заступила денний шум, і, здавалося, густе, наелектризоване повітря втратило здатність передавати звук.
На варту стали троє: Дік Сенд, Остін і Бет. Вони напружено вдивлялись і вслухалися в непроглядну пітьму, щоб не пропустити жодного обрису, жодного підозрілого шереху. Проте ніщо не порушувало ні тиші, ні мороку.
Том також не спав.
Сидів непорушно, похнюпившись, поринувши в спогади.
Місіс Уелдон колисала на руках свого Джека й думала лише про нього.
Сам тільки кузен Бенедікт спокійнісінько спав, не перейнявшись загальною тривогою, бо взагалі не був здатен передчувати щось лихе. Зненацька близько одинадцятої години десь далеко пролунав довгий грізний рик і відразу після нього — пронизливе виття.
Том скочив на ноги і показав на густі хащі, що бовваніли вдалині.
Дік Сенд схопив Тома за руку, але той встиг крикнути:
— Лев! Лев!
Старий негр упізнав рик лева, що його так часто чув у дитинстві.
— Лев! — повторив він.
Діка Сенда мов уразило громом.
Не вагаючись ані миті, він вихопив ніж і прожогом кинувся туди, де спав Гарріс.
Та Гарріса не було.
Зник і його кінь.
Отже, здогади і підозри Діка Сенда справдилися: він і його супутники перебувають зовсім не там, де гадали!
“Пілігрим” розбився не біля берегів Південної Америки!
Острів, за яким Дік Сенд визначав їхнє місцеперебування, — не острів Пасхи, а якийсь інший острів, що лежить на захід до цього континенту, куди вони потрапили, так само, як і острів Пасхи лежить на захід од Америки!
Зіпсований компас показував неправильний напрямок! Гнаний бурею “Пілігрим” далеко відхилився від курсу, поминув мис Горн і з Тихого океану потрапив до Атлантичного!
Дік Сенд тільки дуже приблизно міг визначити швидкість ходу судна, яка до того ж стала майже вдвічі більша внаслідок сили вітру, який був просто шаленим.
Тим-то на їхньому шляху не траплялися ні каучукові, ані хінні дерева, які ростуть у Південній Америці: цей край — не Атакамська пустеля і не болівійські пампаси!
Звичайно, то жирафи повтікали з галявини, а не страуси! То слони протоптали дорогу в чагарях! То гіпопотами бовтались у потічку біля берега! А муха, яку впіймав на собі кузен Бенедікт, — справді страшна муха цеце, що від її укусів гинуть каравани в’ючних тварин! А в нічній темряві рикав лев! Колодки, ланцюг, ніж незвичайної форми — то все знаряддя работорговців! Відрубані руки — руки чорних невільників…
Португалець Негору й американець Гарріс були в змові!
Яке жахливе відкриття!
Дік Сенд нарешті впевнився в своєму здогаді, і страшні слова вихопились у нього з уст:
— Африка! Екваторіальна Африка! Країна работорговців і невільників!