“П’ятнадцятирічний капітан” читати (повністю). Жуль Верн

Розділ X
ЯРМАРОК
Дік Сенд кинувся на Гарріса так несподівано, що ніхто не встиг його спинити. Кілька тубільців тут же підбігли до юнака і були б убили його, якби не нагодився Негору.
За знаком португальця тубільці пустили Діка. Потім вони підняли й понесли геть мертвого Гарріса. Алвіш і Коїмбра хотіли негайно розправитися з юнаком, та Негору шепнув їм, що вони нічого не втратять, коли трохи забаряться з покарою. Работорговець наказав хавільдарам відвести Діка геть, замкнути й пильно стерегти.
Дік Сенд уперше побачив Негору відтоді, як той пішов од них на узбережжі. Він знав: цей негідник — єдиний винуватець катастрофи “Пілігрима”. Він мав би ненавидіти португальця більше, аніж його забитого спільника. Та Дік зневажливо відвернувся від Негору, не мовивши до нього й слова.
Гарріс сказав, що місіс Уелдон і її син загинули. Тепер уже ніщо не цікавило Діка, навіть власна доля. Його кудись потягли, а куди — це було йому байдуже.
Діка Сенда міцно зв’язали й замкнули в вузенький барак без вікон. То був ніби карцер, куди Алвіш саджав невільників, присуджених до смерті за бунт, опір чи за якусь іншу непокору. Міцні стіни відгородили Діка від зовнішнього світу. Але він не жалкував. Він помстився за смерть тих, кого любив, і будь-яка покара не лякала його.
Легко здогадатися, чому Негору не дав тубільцям учинити розправу над Діком Сенд ом: він хотів спершу взяти юнака на жорстокі муки. П’ятнадцятирічний капітан нарешті був у його руках! Тепер можна сповна всолодитися помстою.
Через два дні, 28 травня, відкрився ярмарок — “лаконі”, — на який з’їхались работорговці з усіх факторій внутрішньої Африки та тубільці з сусідніх областей. “Лаконі” — це не тільки невільничий ярмарок; це водночас і ринок усіх дарів щедрої африканської землі, і, взагалі, місце, де зустрічаються тубільці з різних племен.
З раннього ранку на просторому майдані — “чіто-ці” — юрмився люд. Сюди зійшлося тисяч із п’ять душ. Привели й рабів Жозе-Антоніу Алвіша, і Тома з товаришами. Те, що ці бідолахи були американці, мало підвищити на них попит.
Алвіш походжав по ярмарку з Коїмброю, пропонуючи работорговцям із внутрішніх областей цілі партії невільників. Серед покупців були тубільці, метиси з Уджіджі — головного торгового міста біля озера Танганьїка — та араби, неабиякі мастаки в торгівлі.
На “лаконі” зійшовся весь місцевий тубільний люд — чоловіки, жінки й діти. Найкраще вміють торгуватися, звісно, жінки, і нашим європейкам до африканок далеко братись.
На жодному з ринків великих європейських міст, навіть у ярмарковий день, не буває такої веремії, як на африканському. У так званих цивілізованих націй бажання продати завжди бере гору над бажанням купити. Африканські тубільці продають так само завзято й бурхливо, як і купують. “Лаконі” для тубільців — велике свято, тільки вони з цієї нагоди не вбираються в найкращу одежу, а прикрашаються. Чи не найважливішою прикрасою вважається зачіска.
Деякі чоловіки позаплітали товсті коси й повикладали їх на тімені високим шиньйоном. Інші позаплітали кіски, що звисали наперед, мов пацючі хвостики, а на тімені прилаштували султани з червоного пір’я. Ще інші позакручували волосся химерними ріжками і пообмазували його, щоб держалося, червоною глиною та щедро пообмащували жиром.
Усі ці химерні зачіски зі свого чи чужого волосся були втикані залізними й кістяними шпильками та паличками. А деякі чепуруни ще й понанизували на волосся силу-силенну кольорових намистинок, а в ці вигадливі візерунки повстромляли ножі для татуювання — “софі” — з різьбленими кістяними ручками.
У жінок волосся було закручене в дрібні, з вишню завбільшки, завитки, кучерики, жмутики або звисало на обличчя довгими закрутами. Тільки деякі молоді та вродливі жінки позачісували його назад або попідстригали чубчиком на лобі. І всі як одна щедро понамащували волосся масною глиною або блискучим “нкола” — червоним смолистим соком сандалового дерева; здалеку видавалося, що їхні голови вкриті черепицею.
Однак не слід думати, що, прибираючись на ярмарок, тубільці обмежувалися самою тільки зачіскою. Навіщо ж тоді людині вуха, коли в них не встромляти паличок із цінного дерева, не носити мідних різьблених кілець, ланцюжків, сплетених з маїсової соломи, або сушених гарбузців, які правлять за табакерки, та ще сили-силенної всякого добра! Прикраси відтягують мочки вух мало не до плечей. До речі, африканські дикуни не знають, що таке кишеня, та й звідки їм знати — адже вони ходять майже роздягнені! Тим-то вони й носять у вухах дрібні речі щоденного вжитку — ножі, люльки тощо.
Ну а шия, руки, зап’ястя, ноги, кісточки? Вони, безперечно, призначені для того, щоб носити на них мідні й бронзові браслети, рогові кільця та разки барвистого намиста.
А зуби хіба не для того, щоб підпилювати верхні й нижні різці, роблячи їх схожими на зуби гримучої змії? А нігті на пальцях хіба не для того, щоб відрощувати їх так, аж неможливо нічого робити руками?
А шкіра, звісно, вкриває людське тіло для того, щоб прикрашати її “тембо” — татуюванням, яке зображав дерева, птахів, місяць або хвилясті лінії, що в них Лівінгстон убачав схожість з малюнками Стародавніх єгиптян. З “тембо” — його роблять людині ще змалечку вістрям ножа та синьою фарбою — можна дізнатись, до якого племені чи роду вона належить. Навчить біда малювати свій герб на власних грудях, коли не можна намалювати його на дверцятах карети — адже її немає!
Ну а одяг? Він був дуже простий. Чоловіки мали на собі фартухи із шкури антилопи, що спускалися від стегон до колін, або сплетені з трави спіднички. Жінкам за одежу правила теж сама тільки зелена спідниця, вишита барвистим шовком і оздоблена бісером або дрібними черепашками каурі та підперезана поясом із намиста. Деякі жінки замість спідниці носили фартухи з “ламби” — тканини, сплетеної з трав, пофарбованих у синій, чорний або жовтий колір.
Проте так пишно були вбрані тільки багаті тубільці. Решта — дрібні торговці, пагази, араби — вдягалися куди простіше, тобто ходили майже голі.
Поклажу тут здебільшого носили жінки. Вони прийшли на ярмарок із великими плетеними корзинами за плечима. Знизу вони підтримували корзини руками, а згори корзини держалися з допомогою широкого паска, який оперізував лоб. Вибравши місце й вивантаживши товар, жінки перекидали корзини набік і всідалися в них навпочіпки.
На ярмарку красувалися цілі гори чудових овочів і фруктів — плодів цієї напрочуд щедрої землі. Тут продавали рис, що дає врожай сто зернин з одної; маїс, який при двохстах зернинах з одної приносить три врожаї за вісім місяців; перець, набагато гостріший за кайєнський; маніок; пальмову олію. Сюди понаганяли сотні кіз, свиней, овець безшерстої породи; понаносили живої й битої птиці, риби. Гончарні вироби вабили око своїми яскравими візерунками. Скрізь сновигали хлопчаки, спокушаючи верескливими голосами охочих до напоїв. Вони пропонували бананове вино, міцну настоянку-“помбе”, “малофу” — пиво з бананів і медову воду.
Та ще мальовничішим робили ярмарок у Казонде слонова кістка й тканини. Тканин. тут було без ліку: “мерикані” — небілений міткаль виробництва салемських фабрик у Массачусетсі; “канікі” — блакитна бавовняна тканина тридцять чотири дюйми завширшки; “сохарі” — картата біло-синя матерія з червоною облямівкою; і врешті, “діулі” — зелений, червоний і жовтий суратський шовк, три ярди якого коштують щонайменше сім доларів, а якщо він зітканий з золотою ниткою, то ціна досягає до вісімдесяти доларів.
Слонову кістку приставляли до Казонде з усіх факторій Центральної Африки, а вже звідси її везли в Хартум, Занзібар і Наталь. Скільки купців і перекупників гріли руки на цій комерції!
Важко навіть уявити собі, скільки треба забити слонів, щоб зібрати оті п’ятсот тисяч кілограмів, що їх щороку вивозять на європейські й зокрема на англійські ринки. Тільки для задоволення потреб англійської промисловості щороку треба вбивати сорок тисяч слонів102.
Вага пари слонових бивнів — десь двадцять вісім фунтів, але трапляються бивні вагою в сто шістдесят і більше фунтів.
Як же розраховуються покупці й продавці? Які тут ходять гроші? Відомо, що для африканських работорговців за грошову одиницю правив невільник. Тубільці користувалися замість грошей намистом, виготовленим у Венеції: молочно-білим — “качоколо”, чорним — “бубулу”, рожевим — “сікундерече”. Десять разків намиста називались “фундо”. Це вже було справжнє багатство. Тому Лівінгстон, Камерон і Стенлі, вирушаючи в свої африканські експедиції, завжди брали з собою чималий запас цієї “монети”.
Крім кольорового намиста, на африканських ринках іще ходить “віунга”. Це особливі черепашки, що трапляються подекуди на східному узбережжі. Вони правлять за дрібну розмінну монету. Для людоїдських племен певну цінність становлять людські зуби, і на “лаконі” можна часом бачити намисто з людських зубів на шиї у тубільця. Проте останнім часом ці “гроші” вже виходять з обігу.
Отак виглядав цей “лаконі” — ярмарок у Казонде.
Під полудень він завирував іще дужче, а галас став просто оглушливим. Годі описати словами лють продавців, яким не вдавалося накинути нікому свого товару, й гнів покупців, з яких продавці правили зависоку ціну. Раз у раз серед розпаленої юрби зчинялися бійки, і жоден охоронець порядку не розбороняв забіяк.
Пополудні Алвіш звелів вивести невільників, призначених на продаж. Юрба відразу побільшала на дві тисячі чоловік. Ці люди просиділи в бараках кілька місяців. Але “товар” був не такий уже й кепський: невільники відпочили, набрали тіла на пристойних харчах, — отже можна було правити за них добрячу ціну. Куди гірший вигляд мали ті, що їх пригнали недавно, — геть охлялі з голоду, посмуговані нагаями. Якби Алвіш протримав цих негрів у бараках бодай місяць, він би, звісно, продав їх куди дорожче. Але работорговець вирішив все-таки пустити їх у продаж, бо знав і бачив — попит на невільників великий.
Старого Тома і трьох його товаришів теж вивели на майдан. Всі вони, як і доти, були скуті, але їхні погляди палали люттю та обуренням.
— Містера Діка тут немає! — мовив Бет, обвівши очима майдан.
— Авжеж немає! — відповів Актеон. — Вони не можуть продати його як раба!
— Але вони можуть убити його, якщо ще не вбили! — сказав Том. — А нам залишається тільки єдине: сподіватися, що всіх купить один работорговець. Бодай би вже нам не розлучатись.
— Мій бідний старий батьку! Страшно подумати, що нас розлучать і що ти працюватимеш як раб! — ридаючи, вигукнув Бет.
— Ні! — відповів Том. — Ні, вони не розлучать нас, і, можливо, нам пощастить…
— Якби з нами був Геркулес! — мовив Остін.
Але Геркулес пропав. Після того, як він прислав записку Дікові Сенду, вони не мали про нього ні чутки, ні вістки. Чи ж варто заздрити йому? Варто! Бо якщо Геркулес навіть загинув — він загинув вільним. Він не носив кайданів…
Тим часом торг почався. Агенти Алвіша походжали серед чоловіків, жінок і дітей, і їм було байдуже, що вони розлучають батьків з дітьми, а чоловіків із жінками. Ці нелюди вважали невільників за худобу. Тома і його товаришів водили від покупця до покупця. — Попереду йшов агент, викрикуючи ціну, призначену Алвішем за них усіх. Покупці:— араби або метиси з центральних областей — уважно оглядали “товар”, їх дивувало, що ці негри не схожі на африканських, яких пригнали, скажімо, з берегів Замбезі чи Луалаби: вони багато міцніші фізично і значно розумніші. Справді цінний товар! Покупці мацали Бета, Актеона та Остіна, дивились їм у зуби, як баришники, що гендлюють кіньми на ярмарку. Вони жбурляли палицю й наказували невільникам принести її — щоб подивитися, як ті бігають.
Цей ганебний огляд не минув нікого. Не треба думати, що невільники байдуже сприймали його. Аж ніяк! Усі, чоловіки й жінки, переймались почуттям глибокого сорому й кривди за свою зневажену людську гідність. Хіба що діти не розуміли, як їх принижують.
До того ж, невільників страшенно лаяли й били. Коїмбра, вже добряче напідпитку, та Алвішеві агенти поводились із ними вкрай жорстоко. А у нових господарів, що заплатять за них слоновою кісткою, коленкором або намистом, цих бідолах чекала, можливо, ще гірша доля.
Розлучали силою матір з дитиною, чоловіка з дружиною, брата з сестрою і не дозволяли їм навіть попрощатись. Вони бачились на цьому ярмарку востаннє й розставались навік.
Звичайно баришники, що торгують чоловіками, не купують жінок. Жінки — цінний товар на ринках мусульманського Сходу, де існує полігамія103; їх женуть на північ, до арабських країн. Чоловіки потрібні на важких роботах в іспанських колоніях, в Маскаті, на Мадагаскарі. Тож їх спершу перепроваджують до факторій на східному або західному березі Африки, а звідти вивозять на місце. Прощання невільників супроводиться жахливими сценами: вони знають, що помруть, ніколи більше не побачившись.
Том і його товариші мусили поділити долю інших невільників. Проте не це їх лякало. Якби їх вивезли до якоїсь чужоземної колонії, вони знайшли б там можливість заявити, хто вони такі, і домагалися б своїх прав. Але вони боялись, що їх заженуть кудись у глиб Африки. Звідти вони вже не повернуться…
На щастя, сталося так, як вони бажали: всіх чотирьох продали одному работорговцеві. Охочих купити їх було чимало. За них сперечалися кілька баришників з Уджіджі. Жозе-Антоніу Алвіш задоволено потирав руки. Тим часом ціни на чотирьох негрів зростали. Гендлярі мало не побилися за них, бо зроду ще не бачили таких невільників на ярмарку в Казонде. Алвіш, звісно, не казав, де він їх роздобув. А Том і товариші, не знаючи місцевої говірки, не могли пояснити, що й до чого. Їхній новий господар, багатий арабський купець, мав намір за кілька днів одпровадити їх до озера Танганьїка, а вже звідти — до занзібарських факторій.
Чи ж добудуться вони туди живі, подолавши шлях у півтори тисячі миль через найбільш небезпечні області Центральної Африки? Чи стане старому Томові сили витерпіти ще й злигодні? Чи не помре він десь по дорозі як Нен?
Але все-таки чотирьох товаришів не розлучили!
І через це ланцюг, яким скували їх, здавався легшим.
Їхній новий господар звелів одвести їх до окремого барака. Він дбав про свій товар, бо, мабуть сподівався вигідно продати його на занзібарському ринку.
Тома, Бета, Актеона та Остіна повели геть із “чітоки”. Вони не побачили й не дізнались, якою несподіваною подією скінчився ярмарок у Казонде.

Розділ XI
ПУНШ ЙОГО ВЕЛИЧНОСТІ

Близько четвертої години пополудні в кінці головної вулиці загуркотіли барабани, задзвеніли цимбали та інші африканські музичні інструменти. Юрба на “чітоці” вирувала й досі. Тривалі суперечки й бійки не приглушили голосів, не вгамували й не стомили несамовитих торговців. Чимало невільників не було продано. Покупці сварилися за партії рабів із таким запалом, якого не знає навіть лондонська біржа в дні великої гри на підвищення. Проте коли зненацька залунали звуки цього незлагодженого концерту, всі торгові справи припинилися, і горлані могли нарешті звести дух.
То його величність Муані-Лунга, володар Казонде, удостоїв своїми відвідинами ярмарок. Його супроводив численний почет — дружини, “державні чиновники”, солдати й раби. Алвіш та інші работорговці поквапились вийти йому назустріч і не шкодували улесливих слів, які так полюбляв цей титулований п’яничка.
Стареньку кітанду, в якій несли його величність, поставили, посеред “чітоки”, і з неї зліз — не без допомоги десятка послужливих рук — володар Казонде Муані-Лунга.
Йому було п’ятдесят років, але здавався він вісімдесятирічним дідом. Він виглядав таким старим, що старішого годі собі й уявити. На голові в Муані-Лунга вивишалось щось на взірець тіари, прикрашеної пазурами леопарда, пофарбованими в червоний колір, і втиканої віхтиками білої вовни. Це була родова корона володарів Казонде. На стегнах теліпалися дві спіднички зі шкури антилопи “куду”, вишиті перлами й заяложені більше, ніж ковальський фартух. Химерне татуювання на грудях свідчило про давність роду; якщо вірити цьому свідченню, родовід династії Муані-Лунга губився десь у пітьмі віків. На руках у його величності подзенькували мідні браслети. Ноги були взуті в чоботи виїзного служки з жовтим закотом — подарунок, що його підніс Алвіш років двадцять тому. У лівій руці Муані-Лунга тримав великий ціпок із срібною головкою, а в правій — хлопавку для мух з оздобленою перлами ручкою. Над його величністю несли стару парасольку, поцяцьковану численними латками, мов штани в Арлекіна104. Вбрання володаря доповнювали окуляри на носі та лупа на шиї. Ці предмети, за якими так побивався кузен Бенедікт, знайшов у Бетових кишенях Алвіш і подарував його величності Муані-Лунга.
Такий був портрет цього грізного володаря.
Муані-Лунга твердив, що він — син неба, тому і сидить на престолі. Тих своїх підданців, які насмілювались сумніватися в цьому, він спроваджував на небо,
Він одягнений у костюм, пошитий із шматочків тканини різного кольору. щоб вони пересвідчились у слушності його твердження. Він казав також, що завдяки небесному походженню не має ніяких людських потреб. Якщо він їсть — то тільки тому, що йому це приємно; якщо він п’є — то тільки тому, що йому це подобається. До речі, ніхто не міг випити більше за його величність. Його міністри та чиновники, теж гіркі п’яниці, в порівнянні з Муані-Лунга здавалися непитущими. Його величність був наскрізь проспиртований, однак і далі безперестану лив у себе міцне пиво, “помбе”, а надто дешевий ямайський ром, що ним удосталь постачав володаря Алвіш.
Муані-Лунга мав у своєму гаремі багато дружин усякого віку й рангу. Більшість з них супроводили його на ярмарок. Муані, першій його дружині, що мала титул володарки, було років сорок.
На Муані красувалася картата накидка й сплетена з трави та оздоблена перлами спідниця. Вона поначіпляла на себе силу-силенну намиста — на шию, руки, ноги і скрізь, де тільки можна начепити. Висока химерна зачіска обрамляла її дрібненький зміїний видок. Вона була до краю потворна. Інші дружини, не такі ошатні, але молодші, йшли за Муаною, готові на перший знак володаря приступити до виконання своїх обов’язків — перетворитися на живі меблі. Ці нещасні змушені були коритися. Коли його величності схочеться сісти, дві дружини пригнуться до землі, і він сяде на них, а решта розстелиться йому під ноги.
Слідом за дружинами в почті Муані-Лунга йшли міністри, воєначальники та інша знать. Усі вони — так само, як і їхній повелитель, — добряче вже хильнули. Впадало в око те, що кожному з цих високопоставлених дикунів бракувало якоїсь частини тіла — тому вуха, тому ока, тому носа, а тому руки. Річ у тім, що в Казонде карали тільки двома способами: калічили або вбивали — залежно від примхи володаря. За найменшу провину придворним відрізали вуха; це вважалося чи не найсуворішою карою — адже в вухах тубільці носили ножі, табакерки, кільця та інші предмети щоденного вжитку.
Начальникам округів — “кілоло”, — які успадкували це право або були призначені на чотири роки, за мундири правили червоні жилети. На головах вони носили шапочки з зебрячої шкури, а в руках тримали знак своєї влади — довгу бамбукову палицю. Солдати були озброєні луками, гострими ножами, вкладеними в піхви із зміїної шкури, довгими товстими списами та пальмовими щитами, прикрашеними вигадливою різьбою. Що ж до мундирів, то його величність не дуже витрачався на них.

Останніми в почті Муані-Лунга йшли придворні чаклуни й музиканти.
Чаклуни — мганнги — водночас тут і лікарі. Африканські дикуни сліпо вірять в силу мганнг — у їхні пророцтва та чудодійні заклинання; вони поклоняються фетишам, глиняним фігуркам, розмальованим у синій і червоний колір, що зображають справжніх і фантастичних тварин, або ж вирізаним з дерева фігуркам чоловіків і жінок. Мганнги теж були покалічені: так їм віддячував володар, коли йому не допомагали їхні ліки.
Музиканти — чоловіки й жінки — без угаву тріскотіли напрочуд дзвінкими тріскачками, гатили в барабани або били паличками з гутаперчевими кульками на кінцях по “марімба”. Так називалися інструменти, схожі на тимпани; вони були зроблені з сухих порожніх гарбузців — великих, менших і зовсім маленьких. Одне слово, стояв такий оглушливий шум, що його могло витримати тільки звикле до африканської музики вухо.
Над процесією майоріли прапори та прапорці. Воїни несли на списах кілька побілілих черепів; це були черепи вождів сусідніх племен, що їх переміг Муані-Лунга.
Коли його величність зліз із кітанди, залунали вітальні вигуки. Охоронці караванів розрядили в повітря свої старовинні кремінні рушниці, але звуки пострілів потонули в галасі багатотисячної юрби. Хавільдари квапливо натирали свої чорні обличчя червоним порошком кіноварі, який носили в торбинках на поясі, і падали ниць перед Муані-Лунга.
Алвіш, вийшовши наперед, підніс володарю велику пачку свіжого тютюну — “заспокійливої трави”, як його називають у Казонде. Це пришилося дуже до речі: Муані-Лунга з самого ранку був у кепському настрої.
Коїмбра, Ібн-Хаміс та інші работорговці — араби и метиси — вслід за Алвішем запевнили могутнього володаря Казонде в своїй відданості. “Мархаба!” — проказували араби й прикладали руку до чола, уст та серця. “Мархаба” мовою арабів, які живуть у Центральній Африці, означає: “Ласкаво просимо!” Метиси з Уджіджі плескали в долоні й били доземні поклони. Деякі з них качались у пилюці, виказуючи в такий спосіб свою вірність. Але Муані-Лунга ні на кого не дивився. Він ішов майданом, широко розставляючи ноги, неначе під ними хиталася земля, і оглядав виставлених на продаж рабів. І якщо работорговці боялися, щоб він бува не забрав собі якогось невільника, то невільники не менше боялися, що потраплять під владу цього лютого звіра.
Негору ані на крок не відступався від Алвіша. Він теж засвідчив своє шанування його величності. Розмовляли вони місцевою говіркою. Власне, говорили Алвіш і Негору, а Муані-Лунга у відповідь тільки щось п’яно мимрив або вигукував неслухняними губами. Проте його мова стала розбірливою, коли він попросив свого друга Алвіша поповнити запас горілки. Володар та його придворні вже повипивали все, що було.
— Муані-Лунга — бажаний гість на ярмарку в Казонде! — вигукнув Алвіш.
— Хочу пити! — відказав володар.

— Його величність дістане свою частку від прибутків “лаконі”, — докинув работорговець.
— Пити! — повторив Муані-Лунга.
— Мій друг Негору щасливий, що бачить володаря Казонде після такої тривалої розлуки.
— Пити! — водно торочив п’яниця, від якого тхнуло горілкою.
— Чого ж хоче випити його величність — “помбе” чи медової води? — хитро спитав Алвіш, добре знаючи, чого хоче Муані-Лунга.
— Ні! Ні! — закричав володар. — Горілки! А за кожну краплю вогняної води я дам моєму другові Алвішу…
— По краплі крові білої людини! — підказав Негору, непомітно зробивши Алвішеві знак, на який той ствердно кивнув головою.
— Кров білої людини? Вбити білого? — перепитав Муані-Лунга, в якому враз пробудилися дикі інстинкти.
— Цей білий убив одного з агентів Алвіша, — провадив Негору.
— Так, він убив Гарріса, — підтвердив работорговець. — І ми повинні відомстити за це.
— То вирядіть його до Массонго, у верхів’я Заїру. Воїни племені ассуа розріжуть його на шматочки й з’їдять живцем! Їм смакуватиме людське м’ясо! — вигукнув Муані-Лунга.
Він казав правду. Подекуди в Центральній Африці ще досить поширене людоїдство.
Лівінгстон у своїх нотатках пише, що на берегах Луалаби живе плем’я маньєма, яке їсть не тільки забитих на війні ворогів, а й закуповує невільників на з’їжу. Камерон теж зустрічався з племенем людоїдів — моенебугга. Відомий нам Стенлі засвідчив випадок людоїдства у жителів Укусу.
Та хоч хай яку жахливу кару придумав Муані-Лунга для Діка Сенда, вона не підходила Негору, бо він не мав наміру випускати з рук свою жертву.
— Білий убив нашого друга Гарріса тут, — мовив Негору.
— І тут він повинен умерти! — додав Алвіш.
— Роби як хочеш, Алвіше, — відказав Муані-Лунга. — Але пам’ятай: крапля вогняної води за краплю крові білої людини!
— Гаразд! Буде тобі вогняна вода! Ти сам побачиш — вона заслуговує цієї назви. А як вона в нас запалає! Жозе-Антоніу Алвіш почастує сьогодні пуншем володаря Муані-Лунга!
Його величність ляснув п’ятірнею по долоні свого друга Алвіша. Він аж нестямився з радості. Його дружини та придворні теж бурхливо виявляли свій захват. Вони ще зроду не бачили, як горить “вогняна вода”, і, безперечно, вважали, що її можна отак пити — з вогнем.
Бідний Дік Сенд! Які жахливі муки чекали його! Коли навіть цивілізовані люди, напившись, не володіють собою й часом здатні на страхітливі вчинки, то легко уявити собі, як діє алкоголь на дикунів.
Отже, думка помордувати білого припала до вподоби і тубільцям, і Жозе-Антоніу Алвішу, такому самому негру, як і вони, і Коїмбрі, метисові з негритянською кров’ю, і, нарешті, Негору, якого просто-таки розпікала ненависть до людей його раси.
На землю непомітно спустився вечір, і відразу настала ніч.
Алвішеві й справді прийшла в голову блискуча думка: почастувати його негритянську величність пуншем. Муані-Лунга останнім часом нарікав, що “вогняна вода” його не бере. То, може, якщо горілка запалав справжнім вогнем, вона краще подів на негритянського володаря? Отже, в програмі вечора першим номером стояв пунш, а другим — катування білої людини.
Дік Сенд, замкнений у своїй тісній і темній в’язниці, мав вийти з неї тільки на страту. Невільників, проданих і непроданих, знов позаганяли в бараки. На “чітоці” залишились Муані-Лунга із почтом, работорговці, хавільдари й солдати, які сподівалися, що їм пощастить скуштувати пуншу після його величності та придворних.
Жозе-Антоніу Алвіш заходився готувати пунш. Негору давав йому поради. На “чітоку” винесли й поставили в її центрі мідний казан місткістю близько двохсот пінт105. В нього вилили кілька барилець найгіршого, але дуже міцного спирту. Туди ж щедро насипали перцю та інших прянощів, аби дикунський пунш вийшов якнайміцнішим.
Всі оточили Муані-Лунга. Він, похитуючись, підступив до казана. Горілчане плесо надило його до себе; здавалося, він от-от кинеться в казан сторч головою.
Алвіш притримав його й тицьнув у руки запалений гніт.
— Вогонь! — крикнув він, лукаво усміхаючись.
— Вогонь! — повторив Муані-Лунга й ткнув гніт у спирт.
Як спалахнув спирт, як гарно затанцювали-закрутились синюваті вогники!
Алвіш присмачив пунш жменею морської солі, щоб він став іще пекучішим. Відблиски полум’я надали обличчям людей, які оточили казан, того тьмяно-синюватого відтінку, що його людська уява приписує привидам. Сп’янівши від самого тільки запаху спиртного, тубільці загорлали й, побравшись за руки, закрутилися в шаленому танку довкола володаря Казонде.
Алвіш, озброївшись величезним ополоником з довгою ручкою, помішував рідину в казані, що рясніла язичками полум’я.
Муані-Лунга підступився ближче. Він вихопив ополоника з рук у Алвіша, зачерпнув вогняного пуншу й підніс до рота.
Як заволав володар Казонде!
Його проспиртована величність спалахнув, мов сулія з гасом. Вогонь не давав великого жару, але невтримно пожирав Муані-Лунга.
Танок тубільців ураз розпався.
Один з міністрів Муані-Лунга підбіг до свого володаря, щоб загасити його, але, проспиртований не менше від того, зайнявся й сам.
Всі придворні Муані-Лунга могли б отак згоріти!
Алвіш і Негору заклякли на місці. Дружини володаря кинулись навтіки, Коїмбра дременув і собі, зрозумівши, що і йому загрожує така смерть.
Муані-Лунга і міністр попадали на землю, корчачись від нестерпного болю.
Через кілька хвилин Муані-Лунга і його міністр сконали. Невдовзі від них зостався тільки попілець та кілька кісток, що їх не взяв вогонь.
Ось що лишилося від володаря Казонде та його міністра.