“П’ятнадцятирічний капітан” читати (повністю). Жуль Верн

“П’ятнадцятирічний капітан” ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ І
РАБОТОРГІВЛЯ

Работоргівля! Всі знають, що означав це слово, якому б не повинно бути місця в людській мові. Цю ганебну торгівлю тривалий час із великим зиском провадили європейські країни, що володіли заокеанськими колоніями. І хоч її давно заборонено, невільниками і досі торгують в широких масштабах у світі, а надто в Центральній Африці. Навіть у середині XIX сторіччя деякі держави, що проголошують себе цивілізованими, відмовлялися підписати акт про заборону работоргівлі
Дехто вважає, що купівлю і продаж людей вже давно припинено. А воно зовсім не так, і про це піде мова в другій частині нашої повісті. Читач дізнається, як у наш час полюють на людей і як це полювання загрожує знелюднити цілий континент. Ми розповімо про те, скільки проливається при цьому крові, як палають пограбовані села і, нарешті, хто має з цього зиск.
Торгівля неграми почалася в XV сторіччі за таких обставин. Вигнані з Іспанії маври перебралися через Гібралтарську протоку на африканське узбережжя. Португальці, що на той час володіли цим узбережжям, люто їх переслідували. Чимало втікачів вони захопили й перевезли до Португалії. Там їх обернули на рабів, і саме вони були перші африканські раби в Західній Європі від початку нашої ери.
Ці бранці належали здебільшого до заможних родин, і родичі запропонували за них щедрий викуп золотом. Але португальці відмовились від викупу, бо самі мали вдосталь іноземного золота. Їм бракувало дешевої робочої сили в нових колоніях, тобто рабів.
Не зумівши викупити полонених родичів, багаті маври запропонували обміняти їх на африканських негрів, яких могли легко добути. Португальці пристали на цю пропозицію, як дуже вигідну. Так було покладено початок работоргівлі в Європі.
Наприкінці XVI сторіччя ця ганебна торгівля поширилась повсюди. Всі держави підтримували работоргівлю, вбачаючи в ній швидкий і певний засіб для колонізації своїх далеких володінь у Новому Світі. Чорні раби могли жити там, де незвиклі до тропічного клімату європейці гинули б тисячами. Тож на спеціальних суднах стали регулярно перевозити негрів-рабів до американських колоній. Міжнародна торгівля рабами невдовзі призвела до створення на африканському узбережжі великих торгових агентств. “Товар” коштував дуже дешево у себе на батьківщині і давав величезний зиск. Та хоч як були потрібні заокеанські колонії, вони не виправдовували цієї комерції. Шляхетні люди підняли голос протесту і в ім’я гуманності вимагали від європейських урядів закону про скасування работоргівлі.
1751 року аболіціоністський87 рух очолили квакери88, і саме в Північній Америці, де через сто років почалася війна за відокремлення Півдня від Північноамериканського союзу, однією з причин якої було питання про звільнення негрів. Чотири північні штати — Віргінія, Коннектікут, Массачусетс і Пенсільванія — прийняли закон про скасування рабства й дали свободу своїм чорним невільникам.
Але кампанія, розпочата квакерами, не обмежилась північними штатами Нового Світу. По той бік Атлантичного океану — а надто у Франції та Англії — посилився рух проти прихильників рабства, що проходив під гаслом: “Хай краще загинуть колонії, ніж принципи!” І, попри підступи політиків та комерсантів, цей рух могутньою хвилею котився по Європі.
Він дав певні наслідки. 1807 року Англія заборонила работоргівлю в своїх колоніях, а 1814 року її приклад наслідувала Франція. Дві могутні держави уклали відповідну угоду, що її підтвердив Наполеон у період Ста днів89.
Проте угода не виконувалась. Судна работорговців і далі курсували морями, раз у раз вивантажуючи в колоніальних портах “чорне дерево”.
Треба було вжити інших, більш рішучих заходів, щоб покласти край цій торгівлі. Сполучені Штати 1820 року, Англія 1824 року оголосили работоргівлю піратством і попередили, що з работорговцями поводитимуться, як із піратами. Їх нещадно переслідуватимуть, і їм загрожуватиме смертна кара. Франція невдовзі приєдналась до нового пакту. Але південні штати Америки, іспанські й португальські колонії не підписали його і далі вигідно торгували чорними рабами, дарма що “право огляду” кораблів дістало міжнародне визнання. Цей “огляд” обмежувався перевіркою документів на підозрілих кораблях.
Проте новий закон про скасування работоргівлі не мав зворотної сили. Заборонялось купувати нових рабів, але старі не діставали свободи.
Першою подала приклад Англія. 14 травня 1833 року вона видала закон про звільнення всіх негрів у британських колоніях, і в серпні 1838 року шістсот сімдесят тисяч чорних невільників дістали свободу.
Через десять років, 1848 року, Французька Республіка звільнила у своїх колоніях двісті шістдесят тисяч негрів.
1859 року війна, що вибухнула в Сполучених Штатах між федералістами й конфедератами, завершила справу ліквідації рабства негрів, і в усій Північній Америці негри стали вільними.
Так було врешті скасовано рабство в колоніях трьох великих держав. Нині работоргівля провадиться тільки в іспанських і португальських колоніях та ще на Сході, у турків і арабів. Бразілія не звільнила своїх рабів, але не купує нових, і діти негрів-невільників народжуються там вільними.
Проте в глибині Африки й далі ведуться кровопролитні війни. Тубільні вожді полюють на людей, і часом цілі племена потрапляють у рабство. Каравани невільників ідуть у двох протилежних напрямках: на захід — до португальської колонії Анголи, і на схід — до Мозамбіку. Дуже небагато цих нещасних невільників прибувають живими до місця призначення. Звідси їх везуть на Кубу, на Мадагаскар і в арабські чи турецькі провінції в Азії — Мекку або Маскат.
Патрульні кораблі не можуть перешкодити цій торгівлі, бо дуже важко встановити пильний нагляд за такими довжелезними берегами.

То чи ж справді цей ганебний експорт і досі такий значний?
Так, дуже значний! Щонайменше вісімдесят тисяч невільників потрапляють на узбережжя, і це, мабуть, лише десята частина тубільців, що залишаються живими. Після набігів зостаються витолочені поля та попелища селищ; річками вниз пливуть трупи, й дикі звірі стають володарями краю. Лівінгстон після цих кривавих набігів не впізнавав провінцій, в яких був кілька місяців тому. Інші мандрівники — Грант, Спік, Бертон, Камерон, Стенлі — теж твердять, що на цьому плато Центральної Африки повсякчас відбувається варварське полювання на людей.
І в краї Великих Озер, що постачав рабами занзібарський ринок, і в Борну, і в Феццані, й далі на південь, уздовж берегів Ньяси та Замбезі, і на захід, у витоках Заїру, що його перетнув Стенлі, — одне й те саме видовище: руїни, сліди кривавих побоїщ, пустизна. Невже работоргівля в Африці закінчиться тільки тоді, коли буде винищено всю чорну расу? Невже африканських негрів спіткає така сама доля, як тубільців Австралії?90
Ні, настане час, коли закриються невільничі ринки в іспанських та португальських колоніях: цивілізовані народи не можуть більше терпіти торгівлі людьми!
Навіть і нині, 1878 року, ми повинні стати свідками визволення всіх рабів, що ними володіють деякі християнські держави. Правда, мусульманські держави ще протягом довгих років будуть підтримувати цю ганебну торгівлю, яка так спустошує африканський континент. Саме сюди тепер вивозять майже всіх африканських невільників — понад сорок тисяч душ щороку.
Ще задовго до єгипетської експедиції91 негрів Сеннаару продавали тисячами неграм Дарфуру і навпаки. Навіть генерал Бонапарт закупив чималу партію негрів, перетворивши їх на солдатів — щось на зразок мамелюків92.
Іде до кінця наше дев’ятнадцяте сторіччя, а торгівля рабами в Африці не зменшилася. Навпаки — вона збільшилася.
Іслам сприяє работоргівлі. Чорні раби в мусульманських провінціях заступили рабів білих. Скрізь — навіть в Єгипті і в Борну — негри правлять за своєрідну валюту. Ними часом платять військовим і чиновникам.
То чи гоже мовчати про те, що деякі представники європейських держав у Африці ганебно потурають торгівлі людьми? Адже це — неспростовний факт. Патрульні судна крейсують уздовж африканських берегів Атлантичного й Тихого океанів, а в глибині країни, буквально на очах у європейських чиновників, провадиться торгівля людьми, тягнуться каравани невільників, відбуваються криваві облави, під час яких убивають дев’ять негрів, щоб поневолити десятого.
Такі справи в Африці й досі.
Тепер зрозуміло, чому Дік Сенд вигукнув із жахом:
— Африка! Екваторіальна Африка! Країна работорговців і невільників!
І він не помилився: це справді була Африка, де на нього та його супутників чигала страшна небезпека.
Але в яку частину африканського континенту занесла їх незбагненна фатальна випадковість? Мабуть, у західну, а це погіршувало становище. “Пілігрим”, певно, розбився біля берегів Анголи, куди приходять каравани рабів із внутрішніх областей Екваторіальної Африки.
Так, вони потрапили саме туди, в край, що його через кілька років ціною неймовірних зусиль перетнули Камерон на півдні, а Стенлі на півночі. На цій неосяжній території, що складається з трьох провінцій — Бенгели, Конго та Анголи, — було досліджено тільки узбережжя. Воно тягнеться від Нурси на півдні й до Заїру на півночі. Два великих міста на узбережжі правлять за порти: Бенгела й Сан-Паулу-ді-Луанда — столиця колонії, що належить Португалії.
Внутрішні області Екваторіальної Африки були майже недосліджені. Мало хто з мандрівників наважувався заходити далеко в глиб материка. Жаркі й вологі області, де лютує пропасниця; дикі тубільці, що з них деякі й досі людоїди; постійні війни між племенами; нарешті, недовіра работорговців до будь-якого чужинця, що намагається проникнути в таємниці їхньої ганебної торгівлі, — ось перешкоди, які постають на шляху мандрівників до Анголи, однієї з найнебезпечніших областей Екваторіальної Африки.
Таккі 1816 року піднявся вгору по річці Конго за водоспади Ієллала. Йому вдалося пройти близько двохсот миль. За цей короткий перехід він не міг грунтовно вивчити країну. До того ж, експедиція коштувала життя більшості її учасників.
Через тридцять сім років доктор Лівінгстон рушив од мису Доброї Надії до верхів’я Замбезі. Звідти в листопаді 1853 року він перетнув Африку з півдня на північний захід, переплив Кванго — одну з приток Конго — і 31 травня 1854 року прибув до Сан-Паулу-ді-Луанда. Він протоптав першу стежину до невідомої величезної португальської колонії.
Ще через вісімнадцять років двоє сміливих дослідників перетнули Африку зі сходу на захід і, подолавши небачені труднощі, вийшли: один — на південне, другий — на північне узбережжя Анголи.
Першим з них був лейтенант англійського флоту Верней-Ловетт Камерон. 1872 року гадали, що експедиція американця Стенлі, послана на пошуки Лівінгстона в область Великих Озер, потрапила в біду. Лейтенант Камерон запропонував рушити слідами Стенлі. Пропозицію було прийнято. Камерон вирушив із Занзібара в супроводі доктора Дійона, лейтенанта Сесіля Мерфі та Роберта Моффа, племінника Лівінгстона.
Перейшовши Угого, вони зустріли слуг Лівінгстона, які несли до східного берега тіло дослідника.
Камерон усе ж пішов далі на захід, маючи на меті перейти від одного океанського берега до другого. Перетнувши Уніаніембе, Угунду, він дістався до Кагуели, де знайшов щоденники Лівінгстона.
Потім Камерон переплив озеро Танганьїку, подолав гори Бамбаре й переправився через річку Луалабу. Він побував у спустошених. війнами, знелюднених після набігів работорговців областях Кілембу, Уруа, верхів’ях Ломане, Улуду, Ловале. І врешті, перейшовши безмежні ліси Кванзи, куди Гарріс завів Діка Сенда та його супутників, енергійний лейтенант Камерон побачив хвилі Атлантичного океану біля Сан-Феліппе-ді-Бенгела. Ця мандрівка тривала три роки й чотири місяці; вона коштувала життя двом супутникам Камерона — докторові Дійону і Робертові Моффа.
Незабаром американець Генрі Стенлі заступив англійця Камерона на шляху відкрить. Відомо, що цей сміливий кореспондент американської газети “Нью-Йорк Геральд”, який вирушив на пошуки Лівінгстона, знайшов того 30 жовтня 1871 року в Уджіджі на березі озера Танганьїка. Однак, успішно здійснивши свою гуманну місію, Стенлі вирішив повернутися до Африки в інтересах географічної науки. Він поставив собі за мету грунтовно вивчити береги Луалаби, що їх уже бачив за своєї першої подорожі. Камерон десь іще мандрував хащами Центральної Африки, коли Стенлі в листопаді 1874 року вирушив з Багамойо на східному узбережжі Через рік і дев’ять місяців, 24 серпня 1876 року, він залишив спустошене епідемією віспи Уджіджі й після сімдесятичотирьохденного переходу добувся до Ньянгве, великого невільничого ринку, де вже до нього побували Лівінгстон і Камерон. Тут він був свідком страшного набігу, що його вчинили загони занзібарського султана на області Марунгу й Маніума.
Саме звідси Стенлі вирішив почати дослідження берегів річки Луалаби й пройти аж до її гирла. Для своєї експедиції він найняв у Ньянгве сто сорок носіїв і спорядив дев’ятнадцять човнів. Насамперед його загонові довелося стати на бій з людоїдами з Огусу. Човни спершу тягли волоком через пороги. За екватором, там, де Луалаба вигинається на північний схід, маленьку флотилію Стенлі атакували п’ятдесят чотири човни з кількома сотнями тубільців. Стенлі відбився від них.
Піднявшися згодом до другого градуса північної широти, Стенлі виявив: Луалаба — не що інше, як верхів’я Заїру, або Конго; пливучи за її течією, можна дістатися до океанського берега. Саме цей шлях він і вибрав. Майже щодня йому доводилось оборонятися від прибережних племен. 3 червня 1877 року при переході через пороги Массаса загинув один з його супутників, Френсіс Покок. А 18 червня бурхлива течія понесла його човен до водоспаду Мбело. Тільки якимсь дивом мандрівникові пощастило врятуватися.

Нарешті 6 серпня Генрі Стенлі прибув до селища Ні-Санда, від якого було чотири дні дороги до океану. Через два дні він дістався до Банза-Мбуко. Тут на нього чекав провіант, доставлений двома торговцями з Ембоми. В самій Ембомі, цьому маленькому прибережному містечку, Стенлі врешті став на перепочинок. Труднощі й злигодні мандрівки через весь африканський материк передчасно постарили цього тридцятип’ятирічного чоловіка. Зате річку Луалабу було досліджено аж до гирла. Тепер стало відомо, що, крім Нілу — великої північної артерії — та Замбезі — великої східної артерії, — на заході Африки тече ще одна з найбільших у світі рік. Цю ріку, довжиною в чотири тисячі двісті кілометрів, називають у різних частинах її течії Луалабою, Заїром і Конго; вона з’єднує область Великих Озер з Атлантичним океаном.
Камерон і Стенлі пройшли вздовж південного й північного кордонів Анголи. Сама ж область на той час, коли “Пілігрим” розбився біля її берегів, тобто 1873 року, була майже недосліджена. Знали тільки, що це головний західний невільничий ринок з трьома найважливішими центрами работоргівлі — Біе, Кас-санго й Казонде.
Саме в ці нетрі, за сто миль од узбережжя, і завів Гарріс Діка Сенда та його супутників: виснажену втомою й горем молоду жінку, її хворого сина та п’ятьох негрів — ласу здобич для жадібних работорговців.
Так, це Африка, а не Південна Америка, де ні тубільці, ні хижі звірі, ні клімат не загрожували б потерпілим… Це не та благодатна область між Андами й густо заселеним узбережжям, де мандрівник завжди знайде гостинний притулок. Землі Перу й Болівії, куди буря, напевно, прибила б “Пілігрим”, якби злочинна рука не змінила його курсу, — далеко за океаном. Звідти потерпілі легко повернулися б додому…
Але це була страшна Ангола, до того ж не та частина узбережжя, куди вряди-годи навідуються португальські колоніальні власті, а глухий її закутень, де під свист нагаїв наглядачів тяглися каравани чорних бранців.
Що знав Дік Сенд про цю країну, куди його закинула зрада Негоду? Небагато. Він читав записки місіонерів XVI–XVII сторіч та книжки про подорожі португальських купців із Сан-Паулу-ді-Луанда по Заїру. Читав він і звіт доктора Лівінгстона про мандрівку 1853 року. Цього було досить, щоб нагнати страху на людину, не таку мужню, як Дік Сенд. Їхнє становище було справді жахливе.

Розділ II
ГАРРІС І НЕГОРУ

Другого дня, після того як Дік Сенд із супутниками спинились на останню ночівлю просто неба, за три милі звідти в лісі зустрілися двоє. Про зустріч вони домовилися заздалегідь.
Це були Гарріс і Негору.
Згодом читач дізнається, яким побитом здибались на узбережжі Анголи португалець, що плив з Нової Зеландії, та американець, що йому в справах работоргівлі часто доводилось об’їздити цю частину Західної Африки.
Гарріс і Негору посідали під величезною смоковницею на березі швидкого потічка, що зміївся між заростями папірусу.
Португалець і американець щойно зустрілись, і розмова тільки починалася. Насамперед заговорили про останні події.
— Отже, Гаррісе, — мовив Негору, — тобі не вдалося затягти ще далі в глиб Анголи загін “капітана Сенда”, як вони величають цього п’ятнадцятирічного хлопчиська?
— Ні, друже, — відповів Гарріс. — Сам дивуюся, що мені пощастило завести їх за сотню миль од берега! “Мій юний друг” Дік Сенд чимдалі пильніше приглядався до мене. Його підозри щораз міцнішали, і ще…
— Ще б із сотню миль, Гаррісе, — урвав його Негору, — і ці люди потрапили б до наших рук! Та нічого — вони однаково від нас не втечуть!
— Де вже їм утекти! — сказав Гарріс, здвигнувши плечима. — Проте я ледве встиг чкурнути від цієї компанії. Не раз я читав у очах “мого юного друга” бажання послати мені кулю в живіт. А в мене, знаєш, надто поганий шлунок, щоб перетравлювати оті сливи, які продають у збройних крамницях по дюжині на фунт.
— Еге ж! — кивнув головою Негору. — І я маю за що поквитатися з цим хлопчиськом…
— Тепер ти сплатиш йому борг із лихвою, друже. В перші дні мені легко вдавалося переконати його, що ми йдемо Атакамською пустелею, — адже я раз був там. Та незабаром синочку місіс Уелдон забаглося побачити “гумові дерева” й колібрі, їй самій стало потрібне хінне дерево, а кузен затято дошукувався світляків. Мені, їй-право, вже геть забракло уяви. Після того, як ледве вдалося довести, що вони бачили не жирафів, а страусів, я вже не знав, що брехати далі! Я бачив, що “мій юний друг” чимдалі менше мені вірить. Потім ми натрапили на сліди слонів. Далі, як на лихо, хлопчисько побачив гіпопотамів! Знаєш, Негору, слони й гіпопотами в Америці — це все одно, що чесні люди в бенгельській каторжній тюрмі! Врешті старий негр нагледів під деревом ланцюг і колодки, покинуті якимись збіглими неграми, а на довершення всього невдовзі рикнув лев. Не міг же я запевняти, що то нявчить кицька! Довелося скочити на коня й тікати геть. Іншої ради не було.
— Розумію, — відповів Негору. — І все ж я волів би, щоб вони зайшли бодай іще на сотню миль далі!
— Я зробив усе, що міг, друже. До речі, добре, що ти йшов далеченько від нас. Вони як чули, що то ти. В них є такий собі собачка — Дінго. Здається, він тебе трохи недолюблює. Цікаво, за віщо?
— Досі не було за віщо, але при першій нагоді я почастую його кулею.
— Те саме зробив би Дік Сенд, якби побачив тебе на близькій відстані від своєї рушниці. “Мій юний друг” — влучний стрілець. І взагалі, якщо казати правду — він славний хлопчина!
— Хай собі буде славний, проте він заплатить мені за свою зухвалість, — відповів Негору, і обличчя його стало невблаганно жорстоким.
— Впізнаю тебе! — мовив Гарріс. — Ти залишився таким, яким був; мандри тебе анітрохи не змінили.
Він замовк на хвилину, а потім озвався знову:
— До речі, Негору, коли я тебе так несподівано зустрів на березі поблизу розбитого судна, біля гирла Лонги, ти встиг тільки показати мені цих людей і попросив завести їх якомога далі в глиб вигаданої Болівії. Ти нічого не сказав мені про те, що робив останні два роки. А два роки в нашому сповненому випадковостей житті — то чимало, друже! Від того чудового дня, коли старий Алвіш, у якого ми були всього лише скромними агентами, вирядив тебе з Кассанго супроводити караван рабів, я нічого про тебе не чув. Я вже був подумав, що ти мав неприємності з англійським патрульним судном і що тебе повісили.
— Цим мало не скінчилося, Гаррісе.
— Не журися, Негору: колись та повісять.
— Дякую!
— А як би ти хотів? — сказав Гарріс із філософським спокоєм. — Таке вже наше ремесло! Всяк, хто займається работоргівлею на африканському узбережжі, ризикує померти не своєю смертю! Виходить, тебе впіймали?
— Атож.
— Англійці?
— Ні. Португальці.
— До того, як ти здав товар, чи після того?
— Після… — трохи повагавшися, відповів Негору. — Ці португальці стали тепер такі вимогливі та справедливі, аж далі нікуди! Вони, бачте, проти работоргівлі — коли вже добряче нажилися на ній! На мене хтось шепнув; за мною стежили. Ну й узяли…
— І засудили?..
— На довічне ув’язнення в каторжній тюрмі в Сан-Паулу-ді-Луанда.
— Тисяча чортів! Каторжна тюрма! Вельми кепське місце для таких людей, як ми з тобою, що звикли жити на вільному повітрі. Я б уже волів, щоб мене повісили!
— Еге, із шибениці не втечеш, — відповів Негору, — а з тюрми…
— То тобі пощастило втекти?
— Так, Гаррісе. Через два тижні після того, як мене привезли на каторгу, мені вдалося сховатись у трюмі англійського пароплава, що йшов до Нової Зеландії, в Окленд. Ящик з консервами та бочка з водою, між які я заліз, годували й напували мене всю дорогу. Я страшенно мучився. Але на палубу, звісно, не міг виткнути носа, бо мене знов би запхнули в трюм і знов би я терпів ті самі муки, але вже не з власної охоти! А в Окленді мене передали б англійським властям, і ті відтарабанили б мене назад на каторгу або й повісили. Ось чому я волів подорожувати інкогніто93.
— І без квитка! — сміючись вигукнув Гарріс. — Тобі не соромно, чоловіче? Їхати безплатно та ще й на чужих харчах!
— Так, — зітхнув Негору, — до того ж тридцять днів у темному трюмі!
— Ну, та це вже все минуло, Негору. Отже ти поїхав до Нової Зеландії, країни маорійців, і повернувся назад. Як добирався звідти — знов у трюмі?
— Ні, Гаррісе. Знаєш, я бажав тільки одного: повернутись до Анголи й знов узятися за работоргівлю.
— Еге ж, ми любимо своє ремесло… бо звикли до нього.
— Так-от. Півтора року…
Раптом Негору замовк. Стиснувши Гаррісову руку, він прислухався.
— Гаррісе, — мовив він пошепки, — там, у заростях папірусу, ніби щось зашелестіло.
— Що там таке? — Гарріс схопив рушницю й приготувався стріляти.
Вони підвелися й якийсь час стояли, озираючись довкола та прислухаючись.
— Нікого немає, — мовив Гарріс трохи згодом. — Потічок наповнився від дощів і шумить трохи дужче. За ці два роки, друже, ти відвик од лісових звуків. Та нічого: незабаром знову звикнеш. Розповідай-но далі про свої пригоди. Я хочу знати все, що було з тобою. А тоді поговоримо про майбутнє.
Негору й Гарріс знов посідали під смоковницею. Португалець став розповідати далі.
— Півтора року я гибів в Окленді. Я зумів непомітно вилізти з трюму й зійти з пароплава. Але без копійки в кишені. Щоб не пропасти, я мусив братися за всяку роботу.
— То невже ти працював як чесна людина, Негору?
— Довелось, Гаррісе.
— Бідолаха!
— Я тільки й чекав нагоди, щоб вибратися звідти, та вона не траплялася. Нарешті в Окленд прийшло китобійне судно “Пілігрим”.
— Той самий корабель, що розбився біля берегів Анголи?
— Атож. Місіс Уелдон із сином і кузеном Бенедіктом мали їхати на ньому пасажирами. Я хотів був найнятися на якийсь корабель — адже я колишній моряк, ба навіть служив другим помічником капітана на невільничому судні. Але мені скрізь відмовляли. Я подався до капітана “Пілігрима”. Але матроси йому були не потрібні. Та, на щастя, зі шхуни-брига саме втік кок. Той не моряк, хто не вміє куховарити. І я сказав капітанові, що я кок. Іншого кока не було, і мене взяли, а через кілька день “Пілігрим” покинув береги Нової Зеландії…
— Проте, — урвав Негору Гарріс, — із розповіді “мого юного друга” я зрозумів, що “Пілігрим” не збирався плисти до африканського узбережжя. Яким же побитом він опинився аж тут?
— Дік Сенд, мабуть, досі цього не зрозумів і навряд чи колись зрозуміє, — відповів Негору. — Але тобі, Гаррісе, я розповім усе як було, а ти можеш переповісти це “своєму юному другові”, коли схочеш.
— Аякже! — сміючись відповів Гарріс. — Тож розповідай, друже, розповідай!
— “Пілігрим”, — почав Негору, — мав іти до Вальпараїсо. Наймаючись на судно, я мав намір дістатися до Чілі. А це вже півдороги від Нової Зеландії до Анголи, і я б. наблизився на кілька тисяч миль до західного узбережжя Африки. Та вийшло так, що через три тижні капітан “Пілігрима” Халл і вся команда загинули, полюючи на кита. На борту залишилося тільки двоє моряків: молодий матрос Дік Сенд і корабельний кок Негору.
— І ти став капітаном корабля?
— У мене спершу промайнула така думка, та я бачив: мені не довіряють. А тут іще ці п’ятеро дужих негрів, що називали себе вільними людьми! Я однаково не став би господарем на судні. Добре все обміркувавши, я вирішив залишитися тим, ким був доти, — себто коком.
— То судно випадково пригнало до берегів Африки?
— Ні, Гаррісе! В усій цій історії випадковість — тільки те, що ми зустрілися саме на тому місці узбережжя, де розбився “Пілігрим”. А зміна курсу судна і його поява біля берегів Анголи — то все моя робота, здійснення мого потаємного задуму! “Твій юний друг” — новачок у навігації: він уміє визначити місцеперебування судна тільки за допомогою компаса і лага. Ну що ж! Однієї чудової ночі я підклав під нактоуз залізяку; стрілка компаса відхилилася, і “Пілігрим”, підхоплений бурею, помчав неправильним курсом. А одного чудового дня падав на дно лаг… Дік Сенд ніяк не міг збагнути, чому подорож тривав так довго. А втім, тут би нічого не второпав і досвідчений моряк. Хлопчисько не знав, ба навіть не підозрював, що ми обійшли мис Горн. Але я розгледів його в тумань А згодом я забрав з-під компаса залізяку, і стрілка знову стала показувати правильний напрямок. “Пілігрим”, гнаний страшним ураганом, мчав на північний схід, до Африки, і врешті розбився біля узбережжя Анголи, куди я й прагнув дістатися! — І саме в цей час, — докинув Гарріс, — випадок привів мене на цей берег, мовби навмисне для того, щоб зустрітися з тобою й повести цих славних людей у глиб країни. А вони ж, бідолашні, так вірили, так були певні, що це Південна Америка! Мені “першу легко було видати цю область за Нижню Болівію, на яку вона й справді трохи скидається.
— Атож, вони прийняли Анголу за Болівію. Так само, як Дік Сенд, побачивши острів Трістан-да-Кунья, подумав, що то острів Пасхи.
— Будь-хто на його місці помилився б, Негору.
— Знаю, Гаррісе. Тож я скористався з його помилки. І ось місіс Уелдон та її супутники перебувають за сотню миль від берега, в Екваторіальній Африці, куди я й хотів їх заманути.
— Однак тепер вони знають, куди потрапили.
— Це вже не мав значення! — вигукнув Негору.
— Що ти збираєшся далі робити? — спитав Гарріс.
— Та вже щось зроблю! — відказав Негору. — Про це потім, а ти мені спершу розкажи, як поживав наш хазяїн Алвіш? Адже я не бачив його вже понад два роки.
— Ну, старий плутяга почував себе чудово! Він невимовно зрадіє, коли побачить тебе.
— Він і досі гендлює в Біе?
— Ні, ось уже рік, як він перевів свою “фірму” в Казонде.
— А як його справи?
— Чудово, хай йому біс! — вигукнув Гарріс. — Щоправда, торгувати стає чимдалі важче, а надто на цьому узбережжі. Португальські власті з одного боку, англійські сторожові судна з другого, всіляко перешкоджають вивозити рабів. І тільки на півдні Анголи, в районі Мосамедіша, ще можна досить успішно вантажити “чорне дерево”. Саме тепер усі бараки там напхом напхані неграми: от-от прибудуть по них кораблі з іспанських колоній. Про вивезення товару через Бенгелу або Сан-Паулу-ді-Луанда не може бути й мови. З губернатором та чиновниками годі й балакати. Треба перебиратись трохи далі в глиб Африки. Це й збирається зробити старий Алвіш. Він мав намір спорядити караван у бік Ньянгве й Танганьїки, щоб обміняти тканини на слонову кістку і рабів.
Гарні справи і з Верхнім Єгиптом та Мозамбіком, який постачав невільниками Мадагаскар. Проте боюсь, близький уже час, коли работоргівлі настане кінець. Англійці прибирають до рук внутрішню Африку. Сюди лізуть місіонери — навіть вони проти нас! Лівінгстон — хай йому грець! — нещодавно скінчив досліджувати область Великих Озер і, кажуть, збирається вирушити до Анголи. А ще подейкують, що якийсь там лейтенант Камерон хоче перетнути весь материк зі сходу на захід. Такий самий намір начебто має і американець Стенлі. Всі ці експедиції неабияк нашкодять нам, Негору. Якби ми добре розуміли наші інтереси, то жоден з оцих непроханих гостей не повернувся б до Європи і не патякав би там про те, що він бачив у Центральній Африці!
Коли б хто почув розмову цих пройдисвітів, то, мабуть, подумав би: це поважні комерсанти, які нарікають на те, що їхні справи погіршали. Хто повірив би, що йдеться не про мішки з кавовими зернами або цукром, а про торгівлю людьми? Ці торговці вже не вбачали різниці між справедливим і несправедливим. У них не було ніякої моралі, а якщо колись і була, то вони її давно втратили, беручи безпосередню участь у торгівлі чорними невільниками.
Негору скінчив свою розповідь. Гарріс радо відзначив подумки, що колишній агент работорговця Алвіша анітрохи не змінився — тобто він і тепер готовий на будь-який злочин. Гарріс не знав тільки, що задумав Негору зробити з пасажирами “Пілігрима”. І він спитав:
— Ну, то що ти хочеш з ними зробити?
— Розділю їх на дві групи, — відповів Негору відразу, як людина, що давно мав план. — Частину продам у рабство, а решту…
Португалець не доказав, однак жорстокий вираз його обличчя доволі ясно виказував його думки.
— Кого ж ти продаси? — спитав Гарріс.
— Звісно, негрів, що супроводжують місіс Уелдон. За старого Тома, певно, дадуть не дуже багато, але за решту — четвірку міцних хлопців — можна взяти добрі гроші на ринку в Казонде.
— Чудово, Негору! Четвірка міцних негрів, звиклих до роботи, не схожих на тих тварюк, що їх нам приганяють із внутрішньої Африки! Звичайно, за них можна злупити грубі гроші. Негри, що народилися в Америці, — на ангельському ринку рідкісний товар! Але ти мені так і не сказав, чи не було на “Пілігримі” яких грошей?
— Лише кількасот доларів вдалося прибрати до кишені. На щастя, я маю надію іще на дещо…
— На що ж саме?
— Та є на що! — відрубав Негору: здавалось, він шкодував, що бовкнув зайве.
— Отже, лишається тільки захопити цей цінний товар, — зауважив Гарріс.
— А хіба це так важко? — спитав Негору.
— Та ні, друже. За десять миль звідси, на березі Кванзи, стоїть табором невільничий караван, що його веде араб Ібн-Хаміс. Він чекав мене, щоб потім вирушити до Казонде. Караван супроводять тубільні солдати; їх досить, щоб схопити Діка Сенда і його супутників. Хай-но тільки “мій юний друг” надумав вирушити до Кванзи…
— А якщо не надумав?
— Я певен — він вирушить. Він хлопець розумний, а до того ж і гадки не мав про те, яка там на нього чигав небезпека. Дік Сенд напевно не наважиться вертатись до берега тим шляхом, яким я їх вів. Він знав, що заблудиться в лісі. Тим-то він шукатиме першої-ліпшої річки, що тече до океану, й спробує спуститися вниз за течією на плоту. В нього немає іншої ради. Я знаю “мого юного друга” — він вибере саме цей шлях.
— Можливо… — задумливо сказав Негору. — Не “можливо”, а неодмінно! — вигукнув Гарріс. — Усе вийде так, ніби я і “мій юний друг” домовились зустрітися на березі Кванзи.
— Ну, то нам слід негайно вирушати в дорогу! Я знаю Діка Сенда не гірше за тебе. Він не марнуватиме жодної години, тож конче треба його випередити.
— Рушаймо, друже!
Аж тут із заростей папірусу знов почувся шелест.
Негору вкляк на місці, схопивши Гарріса за руку.
Зненацька пролунав хрипкий гавкіт — із заростей вибіг великий собака. Грізно розтуливши пащу, він підскочив до них.
— Дінго! — вигукнув Гарріс.
— Ну, цього разу ти від мене не втечеш! — крикнув Негору.
Він вихопив у Гарріса рушницю, приклад до плеча й вистрелив.
Дінго жалібно завив і зник у густому чагарнику над потічком.
Негору зійшов берегом до води. Де-не-де на стеблинах папірусу виднілися крапельки крові; кривавий слід тягся по прибережній ріні.
— Нарешті я поквитався з цим клятим псом! — вигукнув Негору.
Гарріс мовчки спостерігав, цю сцену.
— Видно, Негору, — мовив він, — собака дуже хотів тебе порвати.
— Авжеж, Гаррісе, але я йому назавжди відбив хіть!
— За що він так тебе ненавидить?
— Та були колись не помирилися…
— Не помирилися?
Негору більше нічого не сказав. Гарріс подумав, що португалець приховав од нього якусь свою давню пригоду, але не став допитуватись.
Трохи згодом обидва вже простували вздовж потічка, прямуючи до Кванзи.