“П’ятнадцятирічний капітан” читати (повністю). Жуль Верн

Розділ III
У ДОРОГУ…

Африка! Не Америка — Африка! Це страшне слово ані на мить не йшло з голови Дікові Сенду. Думаючи про події останніх тижнів, юнак марно питав себе, як же вийшло, що “Пілігрим” опинився біля цих небезпечних берегів? Як він обминув мис Горн і перейшов з одного океану в інший? Тільки тепер Дік зрозумів, чому, незважаючи на швидкий хід судна, земля так довго не з’являлася: “Пілігрим” пройшов удвічі більше, щоб дістатися до американського континенту. “Африка! Африка!” — подумки повторював Дік Сенд.
Він вкотре прискіпливо перебирав у пам’яті всі подробиці цього загадкового плавання. Аж ураз йому сяйнуло: компас було зіпсовано зумисне! І запасний компас розбився не випадково, і лаг не потонув, а його потопили…
“На “Пілігримі” залишився тільки один компас, що його покази я не міг перевірити. Якось уночі мене розбудив крик старого Тома. На кормі я застав Негору… Мені сказали, що він упав просто на нактоуз… Мабуть, це він пошкодив компас!”
У голові в Діка Сенда потроху прояснилося. Він майже розгадав таємницю. Тепер він збагнув, якою підозрілою була поведінка Негору. Він відчував руку португальця в низці буцімто випадковостей, що призвели до загибелі “Пілігрима” й поставили під страшну небезпеку його пасажирів.
Але хто він, цей Негору? Моряк? Він завжди це заперечував. Проте тільки досвідчений моряк міг намислити й здійснити мерзенний замір, який привів “Пілігрим” до берегів Африки!
У всякому разі, коли ще й були нез’ясовані деякі обставини минулого, то щодо їхнього теперішнього становища в Діка сумнівів не залишалося. Вони — в Екваторіальній Африці і, напевно, в Анголі — найнебезпечнішій її частині, за сто миль від узбережжя. Їхній провідник Гарріс — зрадник. За дуже простою логікою виходило: американець і португалець зналися віддавна; випадок звів їх на березі; вони зайшли між собою у змову й задумали щось лихе проти потерпілих з “Пілігрима”.
Але що ж саме вони задумали? Можна було б припустити: Негору хоче захопити Тома і його товаришів, щоб потім продати їх у рабство. Зрозуміло й те, що португалець, ненавидячи його, Діка, за старі “образи”, шукатиме нагоди помститися йому. Однак що мав цей негідник проти місіс Уелдон та її малого Джека? Становище було жахливе. Та Дік Сенд не занепав духом. Він був капітаном на морі, він залишиться капітаном і на суходолі Він повинен урятувати місіс Уелдон, малого Джека та всіх інших! Доля всіх його супутників — у його руках! І він виконав свій обов’язок до кінця!
Поміркувавши години дві-три над усім цим і зваживши подумки всі шанси на добре і лихе — останнього, на жаль, передбачалося більше! — Дік Сенд підвівся. Він був сповнений рішучості і спокою.
Сонячні промені вже осяяли вершечки дерев. Усі спали, крім Діка Сенда й старого Тома.
Юнак підійшов до Тома.
— Томе, — тихо мовив він, — ви чули рикання лева, ви бачили ланцюги й колодки работорговців. То ви, мабуть, знаєте, що ми в Африці?
— Так, містере Дік, знаю.
— Ось що, Томе: не кажіть про це ні місіс Уелдон, ані вашим товаришам! Не треба нікого лякати.
— Гаразд, містере Дік.
— Томе, — провадив Дік, — ми повинні бути дуже пильними. Ми перебуваємо в ворожій країні. Страшна це країна, страшні й тутешні вороги! А нашим супутникам ми скажемо тільки, що Гарріс нас зрадив, — хай вони будуть насторожі. Хай думають, що нам загрожує напад тубільців. Цього досить.
— Мої товариші — віддані й хоробрі люди, містере Дік.
— Знаю. Знаю й те, що можу покластися на ваш здоровий глузд і життєвий досвід. Ви мені допоможете, Томе?
— Завжди й у всьому, містере Дік!
Дік Сенд звірив старому Томові свій план. Отже, з Гарріса завчасу зірвано маску. Його викриттю допомогли знайдені під деревом ланцюги та колодки, покинуті втікачами-невільниками, і несподіваний лев’ячий рик у хащах. Американець зрозумів це і втік, мабуть, трохи не довівши загін до місця, де на нього мали напасти. Негору йшов назирці за мандрівниками, бо тільки про його присутність могла свідчити поведінка Дінго. Португалець, певно, вже зустрівся з американцем, і вони розмірковують, як діяти далі. Таким чином, у ближчі години небезпека мандрівникам не загрожує. Цей час треба використати для порятунку. План Діка полягав у тому, щоб якомога швидше повернутися на узбережжя. Потім рушити берегом океану — байдуже, на північ чи на південь, — добутись до першого-ліпшого португальського поселення, а там уже чекати якоїсь нагоди повернутися на батьківщину.
Але як дістатися до узбережжя — тією самою дорогою? Як і передбачав Гарріс, Дік Сенд одкинув цю можливість.
Справді, було б дуже необачно знов вирушати в цю важку подорож крізь лісові хащі тільки для того, що повернутись туди, звідки вони прийшли. До того ж, Негору та його спільники, безперечно, підуть слідом за ними.
Є інший шлях — коротший і безпечніший — водний. Треба поплисти річкою за її течією на плоту. Негору загубить їхній слід. На них не нападуть хижі звірі. На міцному плоту, добре озброєні, Дік Сенд і його супутники дали б належну відсіч і тубільцям, якби ті на них напали. А для вкрай виснаженої місіс Уелдон та її хворого сина подорож річкою була б найзручніша.
Звичайно, якби вирішили йти лісом, можна б сплести з гілок ноші; не забракло б і носіїв. Але тоді руки двох негрів будуть зайняті ношами, а це теж необачно: адже всі його товариші повинні бути готовими до оборони в разі несподіваного нападу.
До того ж, пливучи вниз за течією річки, Дік Сенд почував би себе в своїй стихії!
Отже перш за все треба розвідати, чи нема де поблизу річки. Дік Сенд гадав, що є, і ось чому.
Річка, що впадала в Атлантичний океан поблизу місця катастрофи “Пілігрима”, не могла текти ні з півночі, ані зі сходу — з обох боків обрій замикали гори. Тож річка або витікала з гір, або ж, течучи звідкись-інде, круто повертала на південь біля передгір’я. Мандрівники неодмінно мають знайти неподалік цю річку чи принаймні одну з її приток, досить повноводну, щоб нести пліт. У всякому разі, водний шлях, якийсь потік — десь недалеко.
І справді, протягом останніх миль переходу рельєф помітно змінився. Схили стали пологішими, грунт — вологішим. Де-не-де зміїлися струмочки, вказуючи на те, що підґрунтя щедро насичене водою. В останній день загін простував понад таким струмком з іржавою водою й брудно-рудими берегами. Відшукати його буде неважко. Звісно, годі й думати, щоб плисти на плоту вузьким звивистим руслом цього струмка. Але вони подадуться вздовж його берега і дістануться річки чи бодай ширшої й більш підходящої для плота притоки.
Такий простий план склав Дік Сенд, порадившись із старим Томом.
Настав день, і один за одним попрокидалися їхні супутники. Місіс Уелдон передала на руки Нен малого Джека, який іще спав. На жовто-бліде личко хлопчика боляче було дивитися.
Місіс Уелдон підійшла до Діка Сенда.
— Діку, — спитала вона, озираючись довкола, — де це Гарріс? Я його не бачу.
Юнак не хотів казати своїм супутникам про те, що вони не в Болівії, а в Африці. Проте приховувати зраду американця він не мав наміру. Тож він не вагаючись сказав:
— Гарріса більше тут немає.
— Він, мабуть, поїхав уперед?
— Він утік, місіс Уелдон. Гарріс — зрадник. Він змовився з Негору й завів нас аж сюди.
— З якою метою?
— Не знаю. Знаю тільки, що нам треба негайно повернутись на узбережжя.
— Гарріс — зрадник! — повторила місіс Уелдон. — Я це передчувала! І ти гадаєш, Діку, що він діє в змові з Негору?
— Так, місіс Уелдон. Португалець увесь час ішов слідом за нами. Певно, випадок звів цих двох пройдисвітів і…
— Сподіваюсь, що вони не розстануться доти, доки я з ними не здибаюся! — озвався Геркулес. — Я розіб’ю голову одного об голову другого! — докинув він, потрясаючи своїми кулачиськами.
— Що буде з моїм Джеком? — вигукнула місіс Уелдон. — Я ж так сподівалася, що ми от-от дістанемось до асьєнди Сан-Фелісе!
— Джек одужає, коли ми підійдемо ближче до узбережжя, — сказав старий Том. — Там здоровіше повітря.
— А ти певен, Діку, — знов озвалася місіс Уелдон, — що Гарріс нас зрадив?
— Так, місіс Уелдон, — коротко відповів юнак, не бажаючи розводитись на цю тему. І, пильно подивившись на старого негра, додав: — Цієї ночі Том і я розкрили його зраду. Якби він завчасу не втік на своєму коні, я 6 його вбив!
— То, виходить, асьєнда?..
— Немає тут ні асьєнди, ні села, ні поселення! — відказав Дік Сенд. — Місіс Уелдон, я повторюю: нам треба чимшвидше повернутись на узбережжя.
— Тією самою дорогою, Діку?
— Ні, місіс Уелдон. Ми попливемо річкою на плоту до океану. Цей шлях не такий виснажливий, до того ж безпечніший. Ми ще пройдемо кілька миль пішки, і я не сумніваюсь…
— Я зовсім не стомилася, Діку! — відповіла місіс Уелдон, бадьоро усміхаючись. — Я можу йти пішки. І понесу Джека…
— А ми нащо? — озвався Бет. — Ми понесемо вас обох.
— Так, так! — підхопив Остін. — Зробимо з гілок ноші, намостимо листя…
— Дякую, друзі мої. Однак я волію йти пішки. Ну, то рушаймо!
— Рушаймо! — повторив Дік Сенд.
— Давайте мені Джека, — сказав Геркулес, беручи хлопчика з рук Нен. — Я враз стомлююсь, коли мені нема чого нести.
І велет так ніжно взяв малого на свої дужі руки, що той навіть не прокинувся.
Перевірили й наготували зброю. Рештки провіанту склали в мішок. Актеон завдав його собі на плечі: отож у його товаришів звільнилися руки.
Кузен Бенедікт, чиї довгі ноги не знали втоми і були мовби сталеві, першим приготувався до походу. Йому було геть байдуже до Гарріса, а надто тепер, коли його спіткало найстрашніше, яке тільки могло з ним трапитись, лихо.
Кузен Бенедікт загубив окуляри й лупу!
На щастя, Бет знайшов обидві дорогоцінні речі у високій траві поблизу місця ночівлі, однак за порадою Діка Сенда не сказав про це кузенові Бенедікту. Юнак сподівався, що тепер ця велика дитина буде поводитись слухняно: адже кузен Бенедікт не бачив, як ото кажуть, далі свого носа.
Ентомолога поставили між Актеоном і Остіном, суворо наказавши ані на крок не відходити від них. Прибитий лихом кузен Бенедікт покірно плентався за своїми супутниками, як той сліпий за поводирем. Маленький загін не пройшов і п’ятдесяти кроків, як старий Том раптом спинився.
— А де ж це Дінго? — спитав він.
— Справді, Дінго ніде не видно, — сказав Геркулес і він став кликати собаку своїм гучним голосом. Але не почув у відповідь хрипкого гавкоту.
Дік Сенд нахмурився. Шкода, що пропав Дінго: він завжди попереджав загін про близьку небезпеку.
— А Дінго, бува, не побіг за Гаррісом? — спитав Том.
— За Гаррісом? Та ні… — відповів Дік Сенд. — Проте він міг натрапити на слід Негору. Адже він чув португальця, коли той ішов назирці за нами.
— Цей клятий кок уб’є Дінго! — вигукнув Геркулес.
— Якщо Дінго спершу його не задушить, — відказав Бет.
— Цілком можливо, — погодився Дік. — Проте ми не можемо гаяти часу, чекаючи, доки Дінго повернеться. Якщо він живий, то розшукає нас. Тож уперед!
Стояла парка спека. Від самого ранку обрій заснували хмари. Насувалася гроза с блискавками і громом. На щастя, в лісі, хоч уже й не такому густому, було прохолодно. Ліс чимдалі рідшав. Час від часу високі дерева розступалися перед широкими галявинами, порослими високою, цупкою травою. Подекуди в траві лежали велетенські стовбури дерев, сухі, скам’янілі — певна ознака кам’яновугільних формацій, що часто зустрічаються на африканському континенті. На зеленому килимі рожевіли якісь лози, цвіли червоні орхідеї, синій та жовтий імбір, бліді лобелії. Над квітами роїлися хмари комах.
Хоч непрохідні хащі вже зникли, породи дерев вражали ще більшим розмаїттям. Росли тут масличні пальми, що з них добувають цінну олію, кущі бавовника до двох метрів заввишки. З цього бавовника добувають довге шовковисте волокно, майже таке, як фернамбукське94. З проточених комахами дірочок у корі деяких дерев сочилася запашна смола копал, скапуючи додолу, де її потім збирали тубільці. Скрізь росли лимонні дерева, дикі гранатники і десятки інших деревовидних рослин. В повітрі витав тонкий аромат ванілі, хоч годі було визначити, яка саме рослина так гарно пахне.
Всі дерева й кущі буяли соковитою зеленню, дарма що була засушлива пора року і грози тільки зрідка зрошували цю родючу землю.
Був саме час пропасниць. Але Лівінгстон, який спостерігав за перебігом цієї недуги у хворих, помітив, що вони швидко одужують, коли покидають ті місця, де захворіли. Дік Сенд це знав і сподівався, що малий Джек оклигав. Він так і сказав місіс Уелдон. І справді, хлопчик спокійно спав на руках у Геркулеса.
Загін просувався вперед обережно і швидко. На землі тут і там виднілися свіжі сліди людей або тварин. Де трава була притоптана, а гілки дерев та кущів обламані, йшли швидше. Але здебільшого загін сам усував з дороги численні перешкоди, і це, на превелику досаду Діка Сенда, неабияк затримувало перехід. Перед ними щоразу поставали обсновані ліанами дерева, наче щогли зі сплутаним такелажем. Вигнуті гілки кущів скидалися на дамаські шаблі, втикані довжелезними шпильками. Долі стелилися зміюваті ліани п’ятдесят-шістдесят футів завдовжки, які кололи мандрівників гострими колючками.
Негри прорубували дорогу сокирами, та ліанам не видно було кінця-краю: вони росли скрізь, обплутували дерева від прикорнів аж до вершечків, звідки звисали довгими гірляндами.
Тваринне царство цього краю було не менш своєрідне, ніж рослинне. Над могутнім зеленим шатром літали птахи. Їх була сила-силенна. Люди, що намагалися пройти якомога тихше й швидше, звичайно, не стріляли в них. Тут були великі табуни цесарок та інших курячих, які не підпускають людей близько; був і отой птах, якого за його крик північні американці прозвали “жалібною сплюшкою”95. Дік Сенд і Том могли подумати, що справді потрапили в якусь частину Нового Світу. Та ба, вони тепер добре знали, де вони є!
Досі хижі звірі, такі небезпечні в Африці, не наближалися до маленького загону.
Мандрівники ще раз бачили жирафів, що їх Гаррісові — якби він ішов з ними — вже б ніяк не вдалося видати за страусів. Ці прудконогі тварини вмить повтікали, налякані появою людей. А вдалині на обрії часом здіймалась до неба густа хмара пилюки: то стадо буйволів мчало з тупотом, подібним до гуркотіння валки навантажених возів.
Зо дві милі Дік Сенд вів свій загін берегом струмка, сподіваючись вийти до річки. Йому кортіло пуститися в плавбу вниз за швидкою течією, яка мала домчати його і супутників до узбережжя. Юнак гадав, що труднощів і небезпек на річці буде куди менше.
До обіду загін пройшов близько трьох миль без жодної неприємної зустрічі. Ні Гарріса, ні Негору ніде не було видно. Дінго так само не з’являвся.
Час було зупинитися на перепочинок. Стали в бамбуковому гайку, де загін міг сховатися від сторонніх очей.
Говорили мало. Місіс Уелдон знов узяла сина на руки. Вона не зводила з нього очей. Їсти вона не могла.
— Вам неодмінно треба попоїсти, місіс Уелдон, — повторював Дік Сенд. — Що з вами буде, коли ви геть охлянете? Ну-бо їжте, їжте! Незабаром ми знов рушимо в дорогу, знайдемо річку й попливемо до узбережжя.
Місіс Уелдон дивилася Дікові Сенду просто в вічі, коли він це говорив. В юнакових очах світилася несхитна воля й мужність. Дивлячись на нього і на п’ятьох негрів, таких стійких та відданих, місіс Уелдон відчула, що не час іще впадати з розпач. Та й чого вона мав втрачати надію? Хіба вона не на гостинній американській землі? Гаррісова зрада, на її думку, не могла мати для них яких-небудь тяжких наслідків.
Дік Сенд здогадувався, про що думала місіс Уелдон, і ледве витримував її погляд.

Розділ IV
ВАЖКИМИ ДОРОГАМИ АНГОЛИ

Малий Джек прокинувся і обійняв матір рученятами за шию. Його очі були ясні. Пропасниця не поверталася.
— Тобі краще, мій любий? — спитала місіс Уелдон, пригортаючи сина до серця.
— Так, мамо, — відповів Джек. — Але я хочу пити.
Мати дала хлопчикові свіжої води, і він з насолодою випив кілька ковтків.
— А де мій друг Дік? — спитав він.
— Я тут, Джеку, — озвався Дік Сенд і взяв хлопчика за руку.
— А мій друг Геркулес?
— Тут Геркулес, містере Джек, — велет усміхнувся до малого.
— А конячка? — допитувався далі Джек.
— Конячка? Втекла, містере Джек, — сказав Геркулес. — Тепер я буду твоєю конячкою і ти будеш на мені їздити. Хіба я тебе погано катав?
— Та ні, — відповів хлопчик. — Тільки як я правитиму, коли в тебе немає вуздечки?
— То байдуже! Ти мене загнуздай, — сказав Геркулес, широко розтуляючи рота, — і смикай скільки хочеш.
— Ні, я тягтиму легенько.
— Чого там — добре тягни! В мене рот міцний.
— А де ж ферма містера Гарріса?
— Незабаром ми до неї дістанемось, Джеку, — відповіла місіс Уелдон. — Уже скоро…
— Чи не час нам рушати в дорогу? — перебив Дік Сенд, щоб урвати цю розмову.
— Так, Діку, час!
Всі швидко зібралися й рушили, дотримуючись установленого порядку. Щоб не віддалятися від потічка, доводилось пробиратися крізь хащі. Колись тут були стежки, але тепер вони майже зникли — позаростали цупкою травою й ліанами. Цілу милю мандрівники мусили прорубувати зарості — це забрало аж три години. Негри безперестанку махали сокирами. Геркулес, передавши малого Джека Нен, теж узявся до діла, та ще й як узявся! Він завзято орудував сокирою, залишаючи за собою просіку, ніби випалену вогнем.
На щастя, ця стомлива робота незабаром скінчилася. Подолавши милю, мандрівники побачили перед собою широку дорогу, яка навкоси підходила до потічка й далі йшла понад берегом. Цю дорогу проторували слони. Видно, сотні слонів часто ходили сюдою на водопій. Ноги цих гігантських товстошкірих позалишали в вологій землі чималі ями.
Однак невдовзі з’ясувалося, що тут ходили не тільки слони. Люди теж не раз простували цією дорогою, але не з доброї волі, а під ударами нагаїв, як худоба, що її женуть до різниці. Подекуди на землі лежали кістки й цілі людські скелети, обгризеш хижими звірами. Деякі скелети були закуті в ланцюги.
У Центральній Африці в ще немало доріг, усіяних людськими кістками. Сотні миль проходять каравани невільників, і тисячі нещасних рабів падають мертвими під нагаями наглядачів, від голоду, нелюдської втоми та хвороб. А скільки рабів убивають наглядачі, коли став обмаль харчів! Коли рабів немає чим годувати, їх розстрілюють із рушниць, рубають шаблями, ріжуть ножами… Такі криваві побоїща — тут не дивина!
Отже, цією дорогою ходили невільничі каравани. Вже цілу милю мало не на кожному кроці Дік Сенд і його супутники натрапляли на людські кістки. Мандрівники полохали великих дрімлюг; птахи важко злітали в повітря й ширяли в них над головами.
Місіс Уелдон дивилася на все те, але, здавалось, нічого не бачила. Дік Сенд здригався на думку, що вона от-от почне розпитувати його. Він сподівався довести її та всіх своїх супутників до океанського узбережжя, не признавшись, що Гарріс заманув їх у хащі Екваторіальної Африки. На щастя, місіс Уелдон ніби не усвідомлювала того, що бачили її очі. Вона знов узяла на руки сина; сонний Джек поглинув усю її увагу. Нен ішла поруч з місіс Уелдон, але вони не питали в юнака того, чого він так боявся.
Старий Том ішов, похнюпившись. Він надто добре знав, чому ця дорога всіяна людськими кістками.
Томові товариші вражено роздивлялися навколо. Їм здавалося, ніби вони йдуть через нескінченний цвинтар, де могили повивертав страшний землетрус. Але й вони ні про що не питали Діка.
Тим часом потічок чимдалі ширшав і глибшав, а вода в ньому текла вже не так бурхливо. Дік Сенд сподівався: невдовзі або сам потічок стане придатним до плавання, або приведе їх до якоїсь річки, що впадав в Атлантичний океан. Тому він не вагаючись збочив з “дороги слонів”, коли вона одійшла від потічка.
І знов маленькому загонові довелося пробиратись крізь густі зарості Майже кожен крок треба було прорубувати сокирою. Але цей ліс був не такий високий та густий і зовсім не схожий на той, що прилягав до узбережжя. Над хащами з кущів і трав тільки де-не-де височіли дерева та бамбук. Трави тут росли такі високі, що навіть Геркулес поринав у них з головою. Про те, що тут ідуть люди, можна було здогадатися тільки з того, як погойдувались вершечки довжелезних стеблин.
Десь на третю годину пополудні краєвид різко змінився. Ліс скінчився, й перед мандрівниками розкинулась безмежна рівнина, яку, певно, геть затоплювало водою в час дощів. Болотисту землю вкривав, мов килим, густий мох, над яким похитувались прегарні папоротники. Зрідка траплялись і круті горби; на їхніх схилах виднівся червоний залізняк.
Дік Сенд дуже вчасно пригадав, що Лівінгстон описував у своїх книгах такі болотисті рівнини. Відважний учений разів кілька провалювався в драговину.
— Будьте обережні, друзі! — сказав Дік Сенд, стаючи на чолі загону. — Мацайте ногою землю, перш ніж ступити!
— Дивно! — вигукнув Том. — Можна подумати, що цю землю недавно намочила злива, тимчасом як дощу не було хтозна-відколи.
— Однак, — зауважив Бет, — скоро буде гроза.
— Тим паче нам треба поквапитись, — мовив Дік Сенд, — щоб перейти болото до грози. Геркулесе, візьміть на руки Джека! Бете і Остіне, допомагайте місіс Уелдон! А ви, містере Бенедікт… Стривайте, що ви робите, містере Бенедікт?
— Я провалююсь, — просто відповів кузен Бенедікт.
І справді, ентомолог пішов під землю так швидко, ніби шугнув у люк, що зненацька відкрився під його ногами. Бідолаха провалився по пояс. Його відразу витягли на сухе. Він весь був у липкій багнюці, але дуже радів з того, що його дорогоцінна бляшанка з колекцією ціла й неушкоджена. Дік Сенд попросив Актеона, щоб він ішов поруч з підсліпуватим кузеном Бенедіктом і пильнував, щоб той знов не провалився в ковбаню.
Кузен Бенедікт невдало вибрав яму. Коли його витягли, на поверхні багнюки піднялася сила-силенна бульбашок, що поширювали задушливий сморід. Лівінгстон не раз провалювався в отаке болото по груди. Він порівнював цю чорну дірчасту землю, яка при кожному кроці бризкав цівками води, з велетенською губкою. Такі болотисті землі дуже небезпечні для мандрівників. Дік Сенд і його супутники пройшли з півмилі. В одному місці місіс Уелдон загрузла в трясовину по коліна. Тоді Геркулес, Бет і Актеон зв’язали з бамбука ноші й умовили місіс Уелдон сісти на них. Вона взяла на руки малого Джека, і загін рушив далі, намагаючись чимшвидше проминути кляте болото.
Йти було дуже важко. Актеон підтримував кузена. Бенедікта.
Том помагав іти старій Нен, яка без його допомоги давно б уже була загрузла. Троє інших негрів несли коші. Дік Сенд прямував попереду, вибираючи дорогу. Найкраще було йти краєм болота, порослим густою цупкою травою, але й тут нога часто грузла в трясовині.
Врешті близько п’ятої години болото було пройдено. Почався глинястий грунт, однак під ним вгадувалося болотисте підґрунтя. Мабуть, рівнина лежала нижче рівня сусідніх річок, води яких насичували дірчасту землю.
Стояла задушлива спека. Вона була б і геть нестерпна, якби між землею й пекучим сонцем не лежав заслін із темних грозових хмар. На обрії спалахували блискавки і глухо гуркотів грім. Ось-ось уперіщить дощ.
Грози в Африці страшні: дощ як з відра, ураганний вітер, що вивертав найміцніші дерева, безперестанні блискавки. Дік Сенд знав це і дуже стурбувався. Не ночувати ж їм просто неба! До того ж, рівнину неодмінно затопить, а спереду, скільки сягає око, — жодного, бодай маленького, горбика, де б можна знайти пристановище.
Та й де шукати пристановища в цій пустельній і голій низині, в якій немає ні дерева, ні кущика? Навіть під землею не сховаєшся: за два фути від поверхні — знов вода.
Раптом Дік Сенд помітив ген на півночі невисокі горби. Вони ніби утворювали стіну до цієї улоговини. На тлі яснішої смуги неба між обрієм і хмарами вимальовувалось кілька дерев.
Дік Сенд подумав: навіть якщо вони і не знайдуть там пристановища, то їх все одно не дістане вода. Може, тільки там вони й урятуються…
— Вперед, друзі мої, вперед! — весело мовив юнак. — Іще зо три милі, і ми виберемося з цієї небезпечної улоговини.
— Мерщій! Уперед! — вигукнув Геркулес.
Цей славний негр ладен був посадити собі на плечі всіх супутників і нести їх аж до горбів.
Слова Діка Сенда й Геркулеса підбадьорили мандрівників, і, незважаючи на втому від тривалого переходу, вони прискорили ходу.
Вдарила гроза, а до горбів залишалося іще зо дві милі. Однак дощ полив не відразу. Спершу — і це було куди небезпечніше — спалахнули велетенські блискавки. Зробилось майже зовсім темно, хоч сонце ще стояло над обрієм. Громаддя хмар поволі спускалося, і здавалось, воно от-от завалиться. Червоні та сині блискавки краяли його тут і там, оповиваючи рівнину безладним плетивом вогнів.
Щомиті в когось із мандрівників могла вдарити блискавка. Адже на цій пустельній рівнині вони притягають до себе електричні розряди.
Джек, розбуджений громом, сховав личко на грудях у Геркулеса. Бідний хлопчик боявся грози, але намагався приховати свій страх од матері, щоб не засмучувати її ще дужче. Геркулес, ідучи сягнистим кроком, заспокоював Джека.
— Не бійся, Джеку, — повторював він. — Хай-но тільки грім наблизиться до нас — я його переломлю навпіл однією рукою! Адже я дужчий від грому!
І малий Джек заспокоювався, знаючи, що велет-силач заступиться за нього.
От-от уперіщить дощ. Що буде з місіс Уелдон, Джеком та іншими супутниками, коли вони не знайдуть захистку?
Дік Сенд зупинився на мить біля старого Тома.
— Що робити? — спитав він.
— Іти вперед, містере Дік. Нам не можна залишатися на цій рівнині. Дощ перетворить її в непрохідне болото.
— Томе, я не про це. Де б його знайти якийсь захисток?
Раптом Дік замовк. Сліпуча блискавка осяяла рівнину від краю до краю.
— Що воно таке виднів там, за чверть милі від нас? — вигукнув Дік Сенд.
— І я наче щось бачив… — відповів старий Том.
— Якийсь табір, чи що?
— Так, містере Дік… Схоже на табір… Але табір тубільців. Коли знов спалахнула блискавка, вони краще роздивилися цей табір. На рівнині симетричними шерегами стояло десь із сто конічних наметів од дванадцяти до п’ятнадцяти футів заввишки. Але біля наметів не було видно жодної живої душі. Де ж люди? Чи поховались по наметах від грози, чи табір покинутий? Якщо там живуть, то, незважаючи на страшну негоду, треба мерщій забиратися геть. Якщо ж у таборі нікого немає, то мандрівники знайдуть там пристановище. “Зараз я про це дізнаюся!” — мовив подумки Дік Сенд. І, повернувшись до старого Тома, сказав:
— Стійте тут! А я піду до табору і роздивлюся, що та як.
— Дозвольте комусь із нас супроводити вас, містере Дік!
— Ні, Томе. Я піду сам. Я підкрадуся непомітно. Чекайте мене тут!
Маленький загін зупинився. Юнак рушив уперед і відразу зник у непроглядній між спалахами блискавок темряві.
Кілька великих крапель дощу впали на землю.
— Куди це пішов Дік? — спитала місіс Уелдон, підходячи до старого негра.
— Ми побачили попереду якийсь табір, місіс Уелдон, — відповів Том. — Може, то навіть селище. Наш капітан вирішив піти сам на розвідку, перш ніж вести нас туди.
Місіс Уелдон більше ні про що не питала. Хвилини за три Дік Сенд повернувся.
— Ходіть за мною! — крикнув він.
— У таборі нікого немає? — спитав Том.
— Та то не табір. І не селище. То мурашники.
— Мурашники? — радісно вигукнув кузен Бенедікт.
— Так, містере Бенедікт, але мурашники футів дванадцять заввишки. В них ми й спробуємо сховатись від зливи.
— В такому разі, це мають бути будівлі тропічних термітів. Ці геніальні комахи вміють зводити споруди, що прославили б будь-якого архітектора.
— Терміти то чи ні, містере Бенедікт, — одказав Дік Сенд, — а нам доведеться виселити їх і зайняти їхнє житло.
— Таж вони нас загризуть! Що їм залишається робити? — Вперед! Уперед!
— Стривайте! — раптом вигукнув кузен Бенедікт. — Я вважав, що такі термітники в лише в Африці.
— Вперед! — сердито крикнув Дік Сенд.
Він боявся, що місіс Уелдон почув слова кузена Бенедікта.
Маленький загін швидко рушив за Діком Сендом.
Тим часом повіяв лютий вітер. Великі краплі дощу залопотіли по землі. Ще трохи, й гроза зовсім розшаленіє.
Незабаром вони дісталися до однієї з конічних споруд. Далі вони мали або якось ужитись із грізними термітами, або ж виселити їх.
В нижній частині термітника, зліпленого з рудуватої глини, зяяла дірка. За кілька хвилин Геркулес роздовбав її так, що міг пролізти в неї.
На превеликий подив кузена Бенедікта, не було видно жодного із сотень тисяч термітів, які б мали жити в термітнику. Може, вони покинули своє житло?
Дік Сенд і його супутники по одному позалазили в термітник. Тієї ж миті вперіщив такий дощ, що здавалося, він погасив блискавки.
Але нашим мандрівникам уже була не страшна гроза. Дякуючи щасливому випадкові, вони дістали захисток набагато кращий і надійніший, ніж намет або хижа тубільця.
Лейтенант Камерон уважав, що такі велетенські споруди, вибудувані такими дрібними комахами, гідні куди більшого подиву, ніж піраміди стародавніх єгиптян.
“Щоб досягти такого мистецтва, людям треба б побудувати щонайменше гору Еверест, одну з найвищих вершин Гімалаїв!” — захоплено писав він.